НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ імені І. Ф. КУРАСА

ЗЕМЛЮК ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ

УДК 321.74 (477)

ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ В УКРАЇНІ

В ПЕРІОД КРИЗИ “РОЗВИНУТОГО СОЦІАЛІЗМУ”

І ЗДОБУТТЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Cпеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І. Ф. Кураса НАН України

Науковий керівник

доктор політичних наук

Котигоренко Віктор Олексійович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, головний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Майборода Олександр Микитович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, заступник директора з наукової роботи

кандидат політичних наук

Штепа Сергій Олександрович,

Інститут соціології, психології та управління Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, доцент

Захист відбудеться 25 грудня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 при Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, к. 202

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, к. 218

Автореферат розісланий 22 листопада 2007 р.

Т. в. о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради,

доктор політичних наук, професор В. А. Войналович

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю вивчення і врахування в практиці сучасного державного будівництва та державної політики чинників і тенденцій розвитку політичної ідентичності в Україні 1980-х – початку 1990-х років як складової процесів, що спричинили становлення незалежної Української держави й досі впливають на політичні відносини в країні, стан і динаміку індивідуальної та групової свідомості її громадян.

Ступінь розроблення теми з’ясовано в підрозділі 1.3. Наголошено, що в радянські часи на вивчення питань ідентичності, зокрема, політичної, було накладено табу. Тому цього поняття практично не було в тодішньому науковому обігу. Дослідження політичної ідентичності періоду 1985-1991 років розпочиналося паралельно з розгортанням тогочасних політичних процесів. Першим студіям були притаманні описовість, значний елемент публіцистичності, умоглядність висновків.

Серед найґрунтовніших досліджень проблематики дисертації – праці З.Бжезінського, П.Бублик, А.Камінського, Б.Кравченка, Л.Нагорної, М.Обушного, О.Попової, М.Прокопа, Р.Шпорлюка. Пов’язані з темою роботи аспекти розробляли Ю.Алексєєв, Є.Базовкін, А.Білоус, О.Бойко, О.Гарань, С.Кульчицький, В.Кремень, В.Литвин, О.Майборода, М.Михальченко, П.Панченко, Ф.Рудич, А.Русначенко, А.Слюсаренко, М.Томенко, Ю.Шаповал та інші. Зокрема, в публікаціях С.Бондаренко, Г.Гончарука, В.Ковтуна, Ю.Луканова, В.Чорновола Народний Рух України постає як один із виявів змін у політичній ідентичності в Україні в останні роки існування комуністичного режиму. Для розроблення теми дисертації важливими стали результати наукового осмислення різних аспектів політичних відносин і суспільної свідомості дослідниками, серед яких О.Бажан, В.Баран, В.Войналович, В.Даниленко, Ю.Данилюк, І.Дзюба, О.Долженков, Г.Касьянов, В.Котигоренко, О.Красівський, С.Кульчицький, І.Курас, Ю.Левенець, М.Панчук, О.Рафальський, Є.Сверстюк, Б.Ярош; в докторських дисертаціях – В.Литвин, О.Бойко, А.Русначенко; кандидатських дисер-та-ціях – В.Марчук, О.Пилипенко, Л.Савченко, В.Завадюк, І.Кривда, В.Кулик, Н.Русакова, Я.Секо, С.Сорока, О.Шевчук.

Не втратили наукової цінності дослідження етнічної психології українців, авторами яких були М.Грушевський, М.Костомаров, Ю.Липа, В.Липинський, О.Кульчицький, І.Мірчук, Д.Чижевський, М.Шлемкевич, В.Янів та інші. З відомих причин їхні праці в радянські часи не були доступні широкому загалу, їх перевидано лише в незалежній Україні.

Виданих за часів СРСР спеціальних праць, присвячених етнопсихологічним особливостям українського соціуму, українській ментальності, національному характерові тощо ми не виявили. Відповідного змісту публікації з’явилися після 1991 р. Серед сучасних дослідників названих проблем – М.Головатий, П.Гнатенко, Л.Гозман, Р.Додонов, О.Киричук, Н.Коломінський, І.Кресіна, Д.Ольшанський, Л.Орбан, В.Павленко, М.Пірен, І.Поліщук, І.Старовойтов, С.Таглін, М.Юрій та інші.

Більшість дослідників підкреслюють не тільки суперечливість, а й неймовірну багатоманітність бурхливих трансфор-маційних процесів 1985-1991 рр. в Україні. Можливо, саме через таку багатоманітність роль феномена політичної ідентичності в цих процесах досі системно не вивчалася. Та обставина, що в наукових розвідках розкриваються тільки окремі аспекти "людського фактора" політичних відносин в названий період, актуалізувала потребу комплексного ґрунтовного дослідження тогочасного українського homo politiсus.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана як складова планових наукових тем Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України: "Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні" (НДР № U002865), "Синхронізація розвитку політико-правової системи громадянського суспільства і політичної культури населення в Україні" (НДР № U009893), "Національна інтеграція в полікультурному суспільстві" (НДР № 0100U004974).

Дослідження проведене з метою з’ясування чинників, тенденцій динаміки та особливостей політичної ідентичності в Україні в завершальний період кризи "розвинутого соціалізму" та на початку становлення суверенної Української держави. Мета зумовила такі дослідницькі завдання:

· проаналізувати основні теоретико-методологічні підходи до визначення суті та змісту категорій "ідентичність" і "політична ідентичність", а також визначити їх евристичний потенціал щодо розроблення теми дисертації;

· дослідити феномен політичної ідентичності в УРСР/Україні, виявити його базисні харак-теристики, особливості, функції, основні складники і чинники формування та розвитку;

· виокремити вплив несвідомого на політикум, проаналізувати вплив етнічної психології на формування політичної ідентичності;

· виявити специфіку і описати характерні риси політичної свідомості в українському суспільстві в контексті суспільно-політичних змін часів "перебудови";

· розкрити динаміку трансформації політичної ідентичності в УРСР/Україні з середини 1980-х до початку 1990-х років, пояснити вплив політичних процесів доби "перебудови" на політичну ідентичність в українському соціумі, на політичну поведінку громадян, зокрема, на мотиви цієї поведінки;

· з’ясувати ситуативні та сталі чинники, які впливали на політичну ідентичність в Україні в роки, що безпосередньо передували проголошенню державного суверенітету;

· дослідити зв’язок трансформацій політичної ідентичності в Україні досліджуваного періоду з причинами і передумовами волевиявлення громадян на референдумі та виборах 1 грудня 1991 р.

Об’єкт дослідження – політичні відносини в Україні в завершальний період кризи "розвинутого соціалізму" та на початку становлення суверенної Української держави.

Предмет дослідження – чинники, тенденції змін та особливості політичної ідентичності в Україні в середині 1980-х – на початку 1990-х років.

Джерельна база дослідження – опубліковані та архівні матеріали органів державної влади, зокрема, Верховної Ради УРСР і Верховної Ради СРСР, документи КПРС та її української республіканської парторганізації, новітніх партій і рухів, статистичні та інформаційно-аналітичні видання, результати виборів і референдумів, повідомлення друкованих засобів масової інформації, опубліковані матеріали, авторами яких були учасники і свідки політичних подій та ін.

Методи дослідження детально описані й проаналізовані в підрозділі 1.3. В ньому йдеться про застосування автором комплексу загальнонаукових методів та принципів, а також специфічних політологічних підходів. Для дослідження політичної ідентичності та з’ясування впливу на її динаміку різних чинників широко використовувалися діалектичний і порівняльно-політологічний методи. Пізнавальний процес від абстрактного до конкретного, від загального до одиничного і в зворотному напрямі здійснювався на основі поєднання аналітичних і синтезуючих інформацію дослідницьких процедур, із застосуванням методів порівняння та аналогії. Історичний метод дав змогу дослідити ґенезу політичної ідентичності та виявити основні тенденції її розвитку. Системний та структурно-функціональний методи дали можливість комплексно дослідити процеси індивідуальної та групової політичної ідентифікації, з’ясувати впливи на неї змін у політичній системі країни та виявити зв’язок цих змін зі специфікою політичної ідентичності в різний час. Неупередженості дослідження та його висновків сприяло дотримання принципів об’єктивності та конкретності. В дисертації використано теоретичні та методологічні напрацювання не тільки політології, а й філософії, історії, соціології, економіки, психології, статистики.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота є першим завершеним комплексним самостійним політологічним дослідженням феномену політичної ідентичності в Україні в завершальний період кризи "розвинутого соціалізму" і здобуття державної незалежності. Обґрунтовано такі положення, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

· розкрито природу багатошарового феномену політичної ідентичності в Україні досліджуваного періоду;

· розвинуто положення про системний характер феномену політичної ідентичності в Україні та встановлено, що політичний режим виступав важливим її чинником. Виявлено залежність розуміння та інтерпретації політичної ідентичності від особливостей ідеологічної системи, стану трансформації політичного режиму та суспільства в цілому, характеру історичної епохи, впливу соціально-економічних і політичних змін та ціннісно-моральних імперативів суспільних відносин;

· доведено, що політична ідентичність в Україні досліджуваного періоду була результатом досвіду громадян, їхньої політичної історії, соціалізації і соціально-психологічної адаптації особистості до умов і поточних ситуацій життєдіяльності, а також детермінована ірраціональними факторами;

· встановлено існування та запропоновано концептуальне осмислення впливу несвідомого (ірраціонального) на політичну ідентичність та політичну поведінку особи й обґрунтовано, що цей вплив протягом досліджуваного періоду був суттєвим. У загальних контекстах проблематики чинників політичної ідентифікації та політичної ідентичності в Україні з’ясовано етнопсихологічні особливості та характеристики радянського покоління громадян;

· поглиблено розуміння визначального впливу політичної організації суспільства та наявних соціально-політичних відносин на процес становлення індивіда як суб’єкта політичної діяльності. Виявлено і проаналізовано етапи, особливості та умови політичної активності особистості в контекстах її становлення як суб’єкта політичного процесу з конкретними мотивами, інтересами та ідеологічними орієнтаціями. Доведено, що соціально-історичний досвід зумовлював ціннісно-нормативний зміст політичної ідентичності на рівні суспільства, виступав базою для індивідуальних мотивів політичної діяльності індивіда;

· з’ясовано вплив ірраціональних детермінант голосування та інших виявів політичної поведінки громадян під час Всеукраїнського референдуму і виборів 1 грудня 1991 р.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати розширюють і поглиблюють наукове знання про політичну ідентичність в Україні і як такі сприятимуть її подальшому вивченню. Теоретичні та методологічні напрацювання, фактичний матеріал, висновки й узагальнення дисертації можуть бути використані в політичній практиці, при розробленні навчальних спецкурсів, підготовці лекцій, написанні підручників і навчальних посібників з політології та політичної історії України.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою здобувача.

Апробація результатів дослідження відбувалася на міжнародній науковій конференції "Етнополітика та етнополітологія постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи" (2004 р., м. Чернівці), міжнародній науково-практичній конференції "Політичні партії і вибори в Україні: історія і сучасність" (2004 р., м. Івано-Франківськ), міжнародній науковій конференції "Україна – Білорусь: політичні, економічні та культурні аспекти взаємин" (2005 р., м. Чернівці), Других Курасівських читаннях на тему: "Етнополітична ситуація в сучасній Україні: питання теорії та практики" (2006 р., м. Київ), міжнародній науково-практичній конференції "Формування зовнішньої політики України в контексті розширення ЄС: погляди з регіонів" (2007 р., м. Чернівці).

Результати дослідження відображені в чотирьох статтях, підготовлених автором індивідуально й опублікованих у фахових виданнях з політичних наук.

Структура та обсяг роботи. Текст дисертації складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатку, списку використаних джерел та літератури (531 позиція, в т. ч. 39 – іноземними мовами). Обсяг основного тексту – 178 с.,
в т. ч. 5 таблиць на 6 с. Повний обсяг дисертації – 231 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність роботи, сформульовано мету та завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження, описано методи дослідження, визначено його наукову новизну і значення.

Перший розділ – "Теоретико-методологічні засади, стан і джерельна база дослідження теми" – складається з трьох підрозділів у яких обґрунтовано концептуальні основи та методологію дослідження, дано характеристику його джерел та історіографії розроблення теми.

В підрозділі 1.1. – "Зміст та евристичний потенціал категорій "ідентичність" і "політична ідентичність" – автор наголошує на складності осмислення природи і концептуалізузації ідентичності. В сучасному науковому обігу немає сталої концепції ідентичності. Зазначається, що термін "ідентичність" уперше ввів у науковий обіг Е.Еріксон на початку 1940-х рр. У 1970-х рр. поняття "ідентичність" утверджується в соціогуманітарному лексиконі на Заході. Аналіз концепта ідентичності як складника сучасного наукового дискурсу дав можливість автору побудувати загальну схему подальшого аналізу феномена політичної ідентичності в Україні. Наведено різні визначення і тлумачення політичної ідентичності, наголошено, що вона має групову природу, зокрема, проявляється у відчутті індивідом належності до певної групи (партії, руху, ідеологічної течії і т. п.) і/або в ототожненні себе з певною політичною позицією. Політична ідентичність є важливим компонентом соціалізації та політич-ної культури особи. Вона формується в результаті порівняння (зіставлення) себе і "своєї" групи з іншими суб’єктами політики, має властивість змінюватися з часом, є виявом особистих якостей людини, результатом наявної в неї інформації про суспільно-полі-тичне оточення і процеси, а також життєвого досвіду, впливу ЗМІ та ін.

Виконуючи гносеологічну, оціночну, прогностичну, регулятивну, мобілізуючу, інтегративну функції, політична ідентичність відіграє суттєву роль у політичній поведінці людини або групи людей. Зміст і форма політичної ідентифікації особи залежить від її ціннісно-особистісних установок і орієнтацій, ступеня політизації й соціалізації індивіда, його психічного складу, життєвого досвіду, оточення. Суб’єктну позицію в політичному житті кожна людина займає залежно від індивідуально-психологічних, вікових, статевих, світог-ляд-них особливостей, сімейного стану, здоров’я, власного і запозиченого дос-віду взаємодії з органами влади і відповідної мотивації політичної поведінки.

В підрозділі 1.2. – "Раціональне та ірраціональне в політичній поведінці" – мова йде про трансцендентні аспекти політичної ідентичності особи. Стисло пояснено феномен політичної ідентичності з погляду психології. Автор посилається на теорію "психології мас" Г.Тарда, Г.Лебона, З.Фрейда, що отримала продовження у К.-Г.Юнга, який розглядав несвідоме не лише як результат діяльності біологічно детермінованих інстинктивних шарів психіки, а й як вислід психічного досвіду попередніх поколінь.

Факти про ірраціональність людини, вплив натовпу на свідомість і дії індивіда знаходимо в теоріях Р.Міхельса, В.Парето, Г.Моски, М.Верба. Проблеми маси, натовпу, юрби вагомо висвітлені і в концепціях колективної поведінки X.Ортега-і-Гассета, Г.Маркузе, А.Грамші, X.Арендт, Г.Блумера. Однак раціональність та ірраціональність політичної поведінки людини досі недостатньо вивчені сучасною політичною наукою.

Ідентичність і самобутність – надбудова над колективним несві-домим. До ознак психічного складу, що передаються з покоління в покоління, нале-жать, насамперед, характерна поведінка, націо-нальні традиції, звичаї, звички, які лежать в основі установок і ціннісних орієнтацій. Дослідження ідентичності потребує з’ясування менталітету, національного характеру, архетипів як елементів психіч-ного складу етносу і базової основи колективного несвідомого.

З поняттям ідентичності тісно пов’язана категорія ментальності, яка з 1990-х рр. увійшла до активного наукового обігу, але досі не має загальновизнаної дефініції. Автор поділяє її тлумачення в працях українських вчених М.Пірен, І.Старовойта, Р.Додонова, О.Киричука та зазначає, що терміни "менталітет" і "національний характер" навіть у науковій літературі переважно вживаються майже як тотожні. Домінує розуміння менталітету як поняття, що синтезує логіко-понятійні та чуттєво-емоційні компоненти.

Обґрунтовуючи теоретичні та методологічні аспекти дослідження, дисертант підтримує позицію тих науковців, які розглядають єдність раціонального та ірраціонального, політичної свідомості, політичних цінностей і установок та психологічних механізмів їх продукування як систему чинників політичної ідентифікації, що впливають на політичну поведінку і взаємодію суб’єктів політичного процесу.

В підрозділі 1.3. – "Політична ідентичність в Українській РСР: методи, історіографія, джерела вивчення" – автор зазначає, що жодна з теорій у чистому вигляді не здатна пояснити всіх особли-востей політичної ідентичності й поведінки взагалі та електорального вибору зокрема. Складність феномену політичної ідентичності вимагає для його адекватного осмислення синтезу різних теорій, підходів і методів дослідження, що й намагався зробити автор. Серед загальнонаукових методів застосовувалися структурно-функціональний, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, системний, порівняльно-ретроспективний, діяльнісний, аналогії. Головним обрано структурно-функціональний аналіз, представлений здобутками Спеснера, Дюркгейма, Леві-Стросса, Лакана, Фуко, Деррида, Тернера та ін. Зі спеціальних методів дослідження застосовані: політичний психоаналіз (Г.Лассуелл, Т.Адорно, Г.Айзенк, С.Ліпсет), методологія екзистенціалізму (М.Гайдеггер, Ж.-П.Сартр), феноменологічний метод (Е.Гуссерль, Ж.-П.Сартр), метод біогеографічного детермінізму. Використано також методи соціальної психології, статистики та ін. У роботі застосовані такі основні підходи: емпіричний, психоаналітичний, біхевіористський, когнітивний, діяльнісний, психобіографічний, сис-темно-історичний, порівняльно-ретроспективний, прагматичний, раціонально-об’єктивний.

За результатами аналізу стану наукового вивчення проблематики політичних відносин в Україні в завершальний період кризи "розвинутого соціалізму" та на початку становлення суверенної Української держави автор дійшов висновку про необхідність комплексного дослідження ролі в цих відносинах феномена політичної ідентичності. Таким дослідженням стала ця дисертація. Про її джерельну базу вже йшлося у вступній частині автореферату.

Другий розділ – "Версія політичної ідентичності в Радянській Україні першої половини 1980-х років" – присвячений висвітленню детермінант, які сформували політичну ідентичність в УРСР станом на середину 1980-х років.

Підрозділ 2.1. – "Ретроспектива етнопсихологічної складової політичної ідентичності" – розпочинається зі з’ясування особливостей психології українського етносу через аналіз таких феноменів, як менталітет, український національний характер, психічний склад українців. Автор виходить з того, що етнопсихологічні характеристики українців лежать в основі не тільки їхньої політичної ідентичності, а й певною мірою впливають на політичну ідентичність населення України іншого етнічного походження. Дослідники різних періодів виділяли такі чинники формування етнопсихологічних особливостей українців: середовище проживання етносу (географічний простір), геополітичні впливи, взаємодія з іншими народами, історія та умови розвитку народу, життєвий досвід, історична тяглість, українська мова, церква і релігія, новітні чинники загальноцивілізаційного розвитку (науково-технічний прогрес, світова інтеграція, глобалізація тощо). Протягом тривалого часу відбувалося "схрещення" (спільна дія) вказаних чинників. Внаслідок історичної тяглості результати цих впливів виявлялися через певні етнопсихологічні ознаки, чимало з яких збереглися у психічному складі сучасних українців.

Внаслідок комбінації певних ознак українського етносу утво-рилося так зване домінантне ментальне ядро його психологічних рис. Більшість дослідників сходяться на тому, що основу етнічної психології українців, яка впливала на устрій їхнього життя, детермінувала стиль і поведінку, в тому числі політичну, та підтверджена у фольклорі, етнографії, літературі, релігії, філософії, здобутках духовної культури, характеризують:

· індивідуалізм, розвинене особистісне начало. Насамперед це виявляється в почутті власної гідності, прагненні до незалежності. Для українців яскраво вираженим є почуття й усвідомлення власності та володіння, прагнення до накопичення (будинок, земля, маєток тощо), що невіддільне від відчуття "моє", "своє";

· інтроверсивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності. Виявляється в зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу. З інтроверсивністю пов’язується і український егоцентризм;

· емоційність. Почуттєво-емоційні риси українців контрастно домінують над раціональними рисами;

· релігійність – одна з найхарактерніших рис світогляду українця. Українці в переважній більшості християни, а українська родина – християнська родина;

· культ "хати" (будинку, помешкання, обійстя, маєтку, квартири) – прив’язаність до влас-ної оселі, центром якої є власне помешкання – символ роди-ни й родинного життя.

У дисертації наведено приклади прояву вказаних особливостей та їх комбінацій у політичній історії радянської доби. В описі рис менталітету і національного характеру українців дослідники розходяться в поглядах, діапазон яких – від явно ідеалізованих до вкрай негативних. І ті й інші часто недостатньо вмотивовані, не прив’язані до конкретно-історичних умов. Прагнучи з’ясувати етнопсихологічні та етнополітичні особливості ідентичності українців, автор виходив з основоположної тези, що в першій половині 1980-х років ці особливості виявлялися як складно опосередкований "продукт" історичного минулого.

В підрозділі 2.2. – "Вплив компартійно-державної політики на політичну ідентичність" – на основі аналізу політичної історії радянської доби автор з’ясував основні чинники формування політичної ідентичності в Україні тоталітарної доби і описав їх як процеси (революція 1917 р., громадянська війна, колективізація, індустріалізація, політичний терор і репресії, Друга світова війна, урбанізація, науково-технічний прогрес, "хрущовська відлига", застій, перебудова) та форми й інструменти (голодомори, ідеологія та пропаганда, трудові колективи, соціалістичне змагання, наочна агітація, політичні символи, маніпуляція свідомістю, ЗМІ, армія, школа і система освіти, тюрми і табори, виселення і переселення, змішані шлюби, паспортна система, прописка тощо). Всі ці чинники діяли в комплексі, взаємопоєднано, в різний час мали різний вплив на ті чи інші соціальні верстви, в місті та в селі, в тому чи іншому регіоні. Підкреслюється, що режим використовував систему ідеологічного впливу на них. В інформаційному просторі були повністю відсутні ЗМІ, які б стояли на позиції, відмінній від тієї, яку диктувала правляча КПРС. Для радянського тоталіта-ризму були характерні постійні пошуки "ворогів народу", що вело до культи-вування практики "хто не з нами – той проти нас". Трудовий колектив успішно викорис-товувався для нівелювання особистості.

Автор наголошує, що вибори в СРСР ніколи не були реальним інструментом формування iнституцiй влади. Виборчий процес зводився до участі електорату в наскрізь формальній процедурі голосування за безальтернативного кандидата, підтриманого відповідним партійним органом. Відсутність політичної свободи і повноцінного політич-ного життя компенсувала їх імітація, підміна квазі інститутами, серед них: спрямовування самодіяльності й ініціативи громадян у певне русло, намагання імітувати політичну активність у казенних бюрократично керованих і контрольо-ваних формах; загально-обов’язкові демонстрації трудящих 7 листопада і 1 травня; примушування до активної несвободи (збори, демонстрації тощо); підписання звернень, листів, петицій і т. п.; різні форми контролю ("державний контроль", "робітничий контроль", "народний контроль" із залученням "свідомих" громадян-активістів); перманентні розгортання кампаній "критики і самокритики"; соціалістичне змагання, присвоєння звання "ударник комуністичної праці" і т. п.

Автор робить висновок, що наслідком впливу тоталітарного режиму на політичну ідентичність в Україні стало неадекватне ставлення людей до політики, зокрема, до діяльності партій, виборчого процесу, парламентаризму, місцевого самоврядування, невідповідне демократичним стандартам розуміння громадянами своїх прав і свобод, невміння користуватися ними та відстоювати їх. Різні регіони України, ідентифікуючи себе з різними культурами, набули неоднакового історичного досвіду. Дієздатні покоління 1970-1980-х рр. виросли і сформувалися вже в радянські часи, система їх виховувала на негативному ставленні до власності, на войовничому атеїзмі, на запереченні національних цінностей та фальсифікованій історії. Через це, зокрема, в Україні на початку 1980-х років сформувалася політична ідентичність, яка для багатьох не була пов’язана з українською національною державністю. Серед об’єктивних причин цього – тривала відсутність повноцін-ної національної держави на власній території та панування тоталітарного режиму. Люди не мали досвіду реальної політичної змагальності. В їхній свідомості не могли сформуватися чіткі, цілісні та стійкі – особливо альтернативні – політичні образи.

Більшості населення України радянської доби тією чи іншою мірою були притаманні такі типові риси: майже повна відсутність усвідомлення себе суб’єктом історії, господарем власної долі; політичний нігілізм; меншовартість; конформізм; маргінальність; байдуже ставлення до своїх громадсько-політичних прав; амбівалентність (розщеплення особистості, двоїстість); безапеляційний послух владі і начальству; життя за принципами "моя хата скраю...", "тихіше їдеш – далі будеш" і т. п.; патерналізм; скептично-недовірливе ставлення до авторитетів і лідерів; низький рівень політичної культури, політична обмеженість. Значній частині населення були властиві соціальна апатія, пасивність, пристосуванство, ставлення до політичних дій як до формальних ритуалів, правовий нігілізм.

В умовах існування системи жорсткого контролю способом виживання ставали прихильність до офіційних політичних цінностей, аполітичність або показна (ритуальна) політична активність. Влада стежила за тим, щоб населення брало активну участь у різних політичних кампаніях: виборах, обговореннях партійних і урядових рішень з метою "всенародного схвалення", переслідуванні інакодумства.

Однак альтернативні форми вияву політичної ідентичності в УРСР все ж існували, здебільшого це була громадська непокора і протест. Прояви антирадянських настроїв чи просто нелояльності до радянської влади мали такі форми: дисидентство, створення таємних організацій; моральне неприйняття радянських порядків і дійсності; висловлювання невдоволення владою, порядками в країні; сумнів у істинності та справедливості того, що декларувала влада та в доцільності тих чи інших її заходів, дій тощо; ухилення від участі у провладних заходах (зборах, демонстраціях тощо); псування наочної агітації (наприклад, портретів членів Політбюро); поширення листівок антирежимного змісту; використання забороненої символіки (наприклад, синьо-жовтого прапора); читання та поширення забороненої літератури; написання анонімних листів до керівних органів; спів заборо-нених пісень; слухання і переказування політичних анекдотів; слухання заборонених радіостанцій; участь у несанкціонованих заходах (наприклад, у Києві біля пам’ятника Т.Шевченку 9 березня і 22 травня); індиферентність до ідеологічних гасел радянської влади; намагання виїхати з СРСР.

Протягом тоталітарної доби у ставленні радянсь-ких людей до влади й політичного режиму яскраво виділялися два почуття – страх (що переростав у повагу й відданість) та глибока недовіра. Чимало українців зберігали "політичний нейтралітет". Типовою формою протестної політичної поведінки була аполітичність. Однак на середину 1980-х років поступово наростала критична громадська думка, насамперед серед інтелігенції. Поступово назрівали альтернативні оцінки суспільно-політичних процесів, формувалося відмінне від офіційного розуміння ситуації в державі.

Третій розділ – "Динаміка політичної ідентичності в Україні від початку "перебудови" до розпаду СРСР" – розпочинається з підрозділу
3.1 – "Суспільні трансформації як чинники політичної ідентичності". Дисертант наголошує на тому, що криза тоталітарного режиму супроводжувалася активізацією громадського життя. Перебудова певним чином демокра-тизу-вала суспільство. З 1987 р. неформальний рух в СРСР набував ознак масовості. Було скасовано "глушіння" західних радіостанцій. Стало більше свободи, демократії та гласності. До громадського життя долучилися мільйони громадян. Розширився діапазон суспільної активності та урізноманітнилися її форми. Однак половинчастість і непослідовність змін посилювали соціальну напругу в суспільстві. Активізувалася еміграція. Концепція пере-будови мала явно еклектичний характер. Її втілення майже нікого не влаш-то-вувало – усі мали претензії, оскільки оцінювали ситуацію по-різному – залежно від свого світогляду.

Проблеми навколишнього середовища, поглиблені наслідками Чорнобильської катастрофи, прискорили зростання соціальної на-пруги та підвищення політичної активності суспільства. Населення республіки почало поповнювати лави "зелених", що призвело до організаційного гуртування борців за здорове довкілля – з’являється екологічна асоціація "Зелений світ". Піднялася хвиля "зеленого руху". Виникли сотні екологічних та національно-культурних громад-ських організацій і рухів. Восени 1988 р. їхня діяльність вихлюпнулася на вулиці великих міст, відбулися перші мітинги у Львові, Києві. У червні 1989 р. в Україні вже було понад 47 тис. неформальних самодіяльних об’єднань, найактивнішими з яких були культурно-істо-ричні та екологічні. Першим громадським організаціям була притаманна нечисленність, аморфність програмних позицій, слабка організованість, незначна підтримка мас. Тоталітарна система продовжувала вороже ставитися до будь-яких не санкціонованих нею проявів суспільної ініціативи громадян. Активістів переслідувало КДБ, їх цькували у ЗМІ. Однак владний тиск поступово слабшав, а в багатьох випадках – спрацьовував на користь новітніх організацій. Головними політичними питаннями, з приводу яких формувалася критична маса напруги в суспільстві, були вади існуючої суспільно-політичної системи.
З погляду опозиції, яка почала формуватися, ці вади концентрувалися в положенні статті 6 Конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС.

Вибори і виборчі кампанії 1989-1990 рр. змінили не тільки персональний склад багатьох органів влади, а й свідомість людей. Свій вибір населення робило, головним чином, з огляду на особистісні якості кандидатів у депутати, а не програми партій. Відповідно, у виборних органах з’явилося чимало яскравих, енергійних особистостей, за якими не стояли скільки-небудь потужні політичні сили. Це об’єктивно вело до невиправданого перебільшення ролі особистісного фактору в діяльності представницьких структур влади всіх рівнів. Кардинальних змін у самій системі влади ще не відбулося.

До серпня 1991 р. продовжував зберігатися контроль компартієцентричної держави над основними засобами ідеологічного впливу на населення: ЗМІ, культосвітні заклади, кіно, література, мистецтво і т. д. Однак активність офіційної пропаганди й агітації поступово слабшала. Назрівали якісно нові політичні відносини. Піком боротьби ортодоксів з новаторами в самій КПРС стала невдала спроба державного заколоту 19-22 серпня 1991 р. Вона поставила центральну московську владу і КПРС на межу політичної легітимності та мала детонуючий вплив, а водночас – і відволікаюче значення (зняла напругу в суспільстві). З вересня 1991 р. режим втратив контроль над інформаційною сферою. З наближенням 1 грудня 1991 р. ЗМІ розміщували все більше матеріалів на користь державної незалежності України.

В підрозділі 3.2. – "Утворення незалежної Української держави як вияв і основа сутнісних змін політичної ідентичності" – зазначається, що в 1990-1991 рр. в УРСР, як і в СРСР загалом, стрімко наростало народне невдоволення чинними порядками. Описано ознаки та тенденції тогочасного суспільно-політичного життя, які не мали аналогів у попередні роки (нові партії, релігійний ренесанс, неформальні об’єднання громадян, організований робітничий рух, політичне студентське голодування, представники опозиції в органах влади тощо). Серед населення домінував високий рівень очікування змін, насамперед щодо зростання стандартів життя.

Установки тоталітаризму про "підпорядкування особистого суспільному" порівняно легко поступилися місцем новим життєвим цінностям. Відбувалася трансформація політичної свідомості від монізму до плюралізму. Невдоволення соціально-економічною ситуацією і обмеженнями громадянської свободи привело до національного пробудження і свідомого волевиявлення жити в незалежній і демократичній державі. Утверджувалися ідеї самоцінності людського життя, власної гідності, свободи, рівності громадян перед законом, приватної власності та її недоторканності – те, що традиційно називають загальнолюдськими цінностями.

Електоральний процес осені 1991 р. поставав не стільки як підтримка виборцем конкретної партії (ідеології, доктрини тощо), а радше як реалізація особистих прагнень та інтересів людини, в тому числі через підтримку бажаного кандидата. Автор дійшов такого висновку, проаналізувавши ситуацію з позицій відомої піраміди А.Маслоу. В дисертації наведені домінуючі мотиви політичної поведінки різних соціальних груп, як детоновані подіями серпня 1991 р., так і ті, що були пов’язані з глибинними пластами народної свідомості та з національно-демократичними ідеалами. Домінувало сподівання, що зміни принесуть поліпшення соціально-економічного становища. Колосальну антиімперську дію мало оприлюднення даних про дотування загальносоюзного бюджету з боку УРСР, про економічну спроможність України на рівні провідних європейських держав, про паразитування "союзного центру" на українських ресурсах. Восени 1991 р. Верховною Радою України, а особливо – національно-демократичними силами, з метою легітимізації політики суверенізації України широко застосовувались ідеологічні міфи про перспективу швидкого соціально-економічного піднесення.

Автор подає схематичний порівняльний аналіз ходу виборчих кампаній і результатів виборів 4 березня 1990 р., референдуму 17 березня 1991 р. та Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. і досліджує кореляцію результатів голосування на Всеукраїнському референдумі та виборах Президента України.

Показано, що в умовах трансформації суспільства переусвідомлення політичних цінностей супроводжувалося ціннісною поляризацією політичної свідомості населення, загостренням протистояння і боротьбою між прихильниками нового і старого. У 1991 р. в Україні кардинально змінився зміст політичної ідентичності. Актуалізувалася національно-державницька ідентичність. Однак щодо неї діяли й сповільнюючі чинники: брак внутрішньої консолідації, регіональні відмінності та слабкість духовної і політичної єдності українського суспільства. І все ж загальнолюдські цінності – демократія, соціальна справедливість, права і свободи громадянина, мир і злагода в суспільстві, людська і національна гідність – в той час оволодівали все ширшими колами громадян.

Висновки

Дослідження динаміки політичної ідентифікації громадян УРСР/України в період кризи "розвинутого соціалізму" і здобуття державної незалежності дозволило виявити й описати її базисні харак-теристики, особливості, функції, основні складники і чинники формування та розвитку. Аналіз "людини політичної" – українського громадянина періоду кризи "розвинутого соціалізму" і здобуття державної незалежності – показує багатошаровість тогочасної політичної ідентичності, її залежність від особливостей ідеологічної системи, трансформацій в політикумі та суспільстві в цілому, впливу соціально-економічних і політичних змін та ціннісно-моральних імперативів суспільства, характеру процесів, що відбувалися за межами країни.

Політична ідентичність в Україні в зазначений період стала результатом досвіду громадян, їхньої політичної історії, соціа-лі-за-ції і соціально-психологічної адаптації особистості до умов і поточних ситуацій життєдіяльності, а також була детермінована ірраціональними факторами. З’ясування співвідношення сталих та ситуативних чинників, які формували тодішню політичну ідентичність в Україні, виявило, що:

· процес зміни політичної ідентичності в перехідному суспільстві складний, багатогранний і суперечливий;

· політична ідентичність мала фрагментарні ознаки;

· маси неоднозначно й неадекватно сприймали складні суспільно-політичні процеси. Панувало значно завищене соціальне очікування від незалежності й реформ;

· значні суспільні трансформації не призвели до вагомих змін у масовій свідомості. Одна з причин – швидкі темпи трансформацій. "Радянська" складова свідомості українців зберігалася і була чинником процесу їхньої політичної ідентифікації;

· все більше проглядався фантомний характер "радянської ідентичності" як ідентифікації з тим, чого реально вже не було, що існувало тільки в свідомості, у пам’яті, як певний загальний символічний простір;

· спостерігався брак демократично налаштованої національної еліти, яка недостатньо й по-різному бачила подальший розвиток України. Головним чином завдяки індивідуалізму українців панувала вражаюча розбіжність пропозицій, бачень, підходів до реформування українського суспільства;

· все більше точилося дискусій про те, що є більшою цінністю – новостворена незалежна держава чи демократія?;

· серед громадян України поступово зростало почуття національної гідності. Цей процес активізувався після серпня 1991 р.

Нова якість суспільства – це передовсім зміна самої людини, її свідомості, а цього не спостерігалося ні поміж широких мас, ні в середовищі еліти. На перетині демократичних уявлень, прагнень і залишків тоталітаризму виникало чимало протиріч і парадоксів. Наприклад, амбівалентна свідомість не могла зберігатися без руйнівних для особистості й суспільства соціальних та психологічних наслідків, прагнення свободи як мети не детермінувало тотального протесту проти придушення свободи як засобу. В цьому виявлялася невідповідність тодішньої політичної культури стандартам розвиненої демократії.

В дисертації доведено існування та запропоновано концептуальне осмислення впливу несвідомого (ірраціонального) на політичну ідентичність та політичну поведінку особи. Цей вплив протягом досліджуваного періоду був доволі суттєвим. Далися взнаки національні особливості та ментальні характеристики радянських українців у контексті їхнього впливу на формування новітньої політичної ідентичності. Значним виявився вплив етнічного на спрямованість та перебіг політичного процесу в Україні зазначеного періоду. Етнопсихологічна самобутність українського народу (ментальність, національний характер, архетипи) була стабільним чинником впливу на політич-ну ідентичність, значною мірою детермінувала її динаміку.

Практичне завдання демонтажу тоталітарного режиму, виступи проти спільного ворога (авторитарної політичної системи) за принципом "ми проти них" досить легко підготували ши-року ідеологічну базу ситуативного єднання різних політичних сил. Однак цей процес засвідчив, що змінити ідеологічні орієнтири легше, ніж змінити спосіб мислення, глибоко вкорінений у суспільну й індивідуальну свідомість. Нездатність сформулювати та чітко усвідомити й реалізувати базові загальнонаціональні інтереси – головна причина політичної та соціально-економічної стагнації, невиразних перспектив розвитку.

На початку 1990-х рр. Україна залишалася розколотим суспільством, продовжуючи переживати кризу своєї ідентичності, яка тривала протягом століть. Частина населення залишалася прихильною до комуністичної ідеології та радянських цінностей, інша частина ототожнювала себе з Європою, третя, зважаючи на географічне розташування й історико-культурну спадщину України – не уявляла себе без Росії, четверта – намагалася визначитися через етнонаціональні, культурні, релігійні ідентитети, або демонструвати аполітичність чи абсентеїзм. Ці обста-вини серйозним чином вплинули на подальший розвиток України після 1991 р.

Вищевикладені висновки підтверджують 16-літні практика і досвід "розбудови держави". Тим не менше, трансформації індивідуальної та групової політичної ідентичності в тогочасній Україні стали впливовим чинником прискорення процесів суверенізації та демократизації держави, становлення в країні багатопартійності та громадянського суспільства.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Землюк В. Формування європейської ідентичності українців напередодні здобуття державної незалежності в 1991 році // Політологічні та соціологічні студії. – Т. ІІІ. / Чернівецький національний університет
ім. Ю.Федьковича. – Чернівці, 2005. – С. 164-180.

2. Землюк В. Етнопсихологічні й етнополітичні особливості ідентичності українців // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України: Збірник наукових праць. – К.: 2007. – Вип. 34. – С. 93-110.

3. Землюк В. Мотиви політичної самоідентифікації українців 1991 року // Сучасна українська держава: історичні імперативи становлення, тенденції та проблеми розвитку / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І.Ф.Кураса НАН України – К., 2007. – С. 61-84.

4. Землюк В. Соціально-економічні чинники трансформації політичної ідентичності в Україні в роки "перебудови" // Гілея (Науковий вісник): Збірник наук. праць. – К., 2007. – Вип. 9. – С. 175-186.

АНОТАЦІЯ

Землюк В. П. Політична ідентичність в Україні в період кризи "розвинутого соціалізму" і здобуття державної незалежності. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, Київ, 2007.

У текстах дисертації та її автореферату представлені результати дослідження автором чинників, тенденцій динаміки та особливостей політичної ідентичності в Україні в завершальний період кризи "розвинутого соціалізму" та на початку становлення суверенної Української держави.

Використовуючи евристичний потенціал категорій "ідентичність" та "політична ідентичність", а також можливості сучасних методів суспільного пізнання, здобутки інших науковців, статистичні дані про політичну участь, результати соціологічних досліджень та інформацію з інших джерел, автор з’ясував і описав соціально-психологічні основи, раціональні та ірраціональні чинники і характеристики політичної ідентичності в Україні в середині 1980-х – на початку 1990-х років. Розкрито особливості цієї ідентичності та тенденції її динаміки, зумовлені історичним досвідом населення, впливом соціально-економічних і політичних змін, ідеологічних засобів та