імені В.Н.КАРАЗІНА

ЗАБЛОЦЬКИЙ Володимир Валентинович

УДК 340.15:342.725 (477)

МОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ:

СТАН ТА НАПРЯМИ ОПТИМІЗАЦІЇ

23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Харків – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: | доктор філософських наук, професор

КУЦЬ Олексій Маркович,

Харківський національний університет

імені В.Н. Каразіна,

професор кафедри політології

Офіційні опоненти: | доктор соціологічних наук, професор

ПІРЕН Марія Іванівна,

Національна академія державного управління

при Президентові України,

професор кафедри політології (м. Київ)

кандидат політичних наук, доцент

КАЛИНОВСЬКИЙ Юрій Юрійович,

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого,

доцент кафедри філософії (м. Харків)

Провідна установа: | Київський національний університет, кафедра політології, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться 8 червня 2007 р. о 13.30 годин на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.22 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 2-49.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4.

Автореферат розісланий 7 травня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Куц Г.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У роки незалежності Україна час від часу відчуває потрясіння, пов’язані з політизацією нерозв’язаних базових культурно-цивілізаційних (зокрема, мовної) проблем. Замовчування або відкладання на майбутнє їхнього всебічного обговорення не можуть бути ефективними стратегічно, хоча не рідко видаються привабливими щодо тактичних планів. Мовне питання, яке визначене Законом України “Про основи національної безпеки” (2003 p.) пріоритетним загальнодержавним інтересом, постає одним із значущих у політичному дискурсі. Відсутність досконалої законодавчої та нормативної бази і політичної волі державної влади не сприяють активізації мовної політики, внаслідок чого українське суспільство поділилося на україномовні та російськомовні регіони. Дискусії щодо проблем інституціоналізації двомовності та “насильницької українізації”, парадоксальним чином поєднуючись із твердженнями про “повзучу русифікацію”, набувають гострого політичного змісту і впливають не тільки на відносини між найчисленнішими етноспільнотами країни – українцями й росіянами – взаємовідносини між якими визначають стабільність суспільства, але й на можливості маніпулювання політиками мовним фактором на внутрішньодержавному й міждержавному рівнях. Тому політологічна експлікація мовної політики є нагальною потребою часу, позаяк саме засобами політичних наук можлива рефлексія над мовно-політичними концепціями, які суттєво відрізняються в аналізі одного й того ж об’єкту. В окресленому контексті видається вельми актуальним виявлення тих фундаментальних засад та основоположних характеристик мовної політики, виходячи з яких можливе розуміння її сутності, а також тих умов, які сприяють її становленню та розвитку.

Постановка проблеми спирається на результати наукових досліджень у різних галузях соціально-політичного знання. Дослідження мовно-політичних процесів базується на філософсько-політичних поглядах відомих мислителів минулого (Платон, Арістотель, Н.Макіавеллі, І.Кант, Г.Гегель та ін.).

Значний інтерес для дослідження становлять фундаментальні праці, які є теоретичним надбанням світової етнополітичної думки (П.Альтер, У.Альтерматт, Б.Андерсон, О.Бауер, П. ван ден Берг, М.Бердяєв, П.Р.Брас, Р.Брумбейкер, Е.Гельнер, Л.Гумільов, Дж.Де-Вос, В.Кимлічка, С.Лур’є, Е.Ренан, Е.Сміт М.Хрох, К.Хюбнер, Е.Ян та ін.). У контексті досліджуваної теми особливу цінність мають концепції сучасних зарубіжних авторів (Ф.Бенетон, С.Гангтінгтон, Дж.Гортон, Дж.Грей, І.Крістол, Дж.Мейс, А.Токвіль, Е.Фромм, Ю.Хабермас, М.Хайдегер та ін.).

Вагомий вплив на визначення теоретико-методологічних підходів дослідження справили праці українських вчених і мислителів М.Антоновича, Ю.Бачинського, В.Винниченка, М.Грушевського, Д.Донцова, М.Драгоманова, В.Липинського, І.Лисяка-Рудницького, М.Міхновського, І.Огієнка, О.Потебні, М.Скрипника, І.Франка, Т.Шевченка та ін. Кожен з них, відповідно до напрямків наукової та творчої діяльності, зробив свій внесок у розробку теоретико-методологічних засад процесу націо- та етнодержавотворення, в яких мовне питання посідає вагоме місце.

Плідний внесок у розвиток мовно-політичної проблематики України зробили сучасні вітчизняні дослідження в галузі етнонаціональної проблематики (О.Антонюк, І.Варзар, В.Євтух, О.Забужко, Ю.Калиновський, О.Картунов, І.Кресіна, І.Курас, Ю.Куц, О.Куць, А.Леонова, В.Лизанчук, Л.Лойко, О.Майборода, О.Малиновська, Л.Нагорна, П.Надолішній, М.Обушний, М.Пірен, В.Ребкало, Ю.Римаренко, С.Римаренко, М.Степико, Л.Шкляр та ін.), які, висвітлюючи проблеми міжнаціональних відносин, надають мові визначну роль у національному питанні.

Мовна проблематика освітлювалася в багатьох дослідженнях у контексті різних галузей знань (І.Балашенко, А.Вежбицька, В.Гумбольдт, В.Іванишин, М.В.Йоргенесен, В.Котигоренко, Т.Кузнєцова, А.Кургузов, Л.Нікольський, С.Онуфрів, Я.Радевич-Винницький, Б.Реджер, Е.Сепір, Ю.Тевельов, Л.Дж.Філліпс та ін.). Безпосередньо мовно-політичним питанням присвячено небагато праць. Серед них варто відзначити роботи А.Корж, Л.Масенко, В.Петренко, А.Погрібного, Л.Рапацької, О.Трибушного та ін. Значний інтерес у плані дослідження проблеми становили праці Р.Абдулатіпова, М.Данилевського, С.Кульчинського, Н.Лєбєдєвої, В.Малахова, Т.Пилипенко, М.Поповича, В.Сергійчука, П.Сорокіна, В.Тішкова, Р.Чілачави та ін., у яких висвітлюються окремі аспекти етнонаціональної проблематики.

У контексті даного дослідження певний науковий інтерес мають праці В.Андрущенка, В.Бабаєва, О.Куценко, О.Литвиненка, Л.Півневої, І.Поліщука, М.Сазонова, А.Сіленко, О.Фісуна, П.Шляхтуна, Г.Щедрової та ін., в яких детально проаналізовані різні виміри суспільно-політичного життя.

Нормативну базу дослідження складають політико-правові документи: Конституція України, Закони України, Рішення Конституційного Суду України, Постанови Верховної Ради України, Постанови Кабінету Міністрів України, Укази Президента України, міжнародні документи – Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, конституції і нормативні акти різних держав тощо.

В умовах становлення демократичного українського суспільства, в умовах трансформації ціннісних орієнтирів у структурі суспільної свідомості, вивчення механізмів виникнення та розвитку мовної політики набуває особливої актуальності. Саме тому назріла потреба в переосмисленні мовної політики в Україні, в зміні системи координат, відносно яких мовну проблематику було прийнято розглядати.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах загальної держбюджетної комплексної теми кафедри політології філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна “Влада та її реалізація в незалежній Україні”.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у комплексному політологічному осмисленні та аналізі мовної політики як суспільного явища, особливостей її становлення в Україні.

Досягнення мети дослідження базується на реалізації таких завдань:

- виділити і систематизувати основні підходи до вивчення мовної політики, визначити її роль у суспільно-політичному житті та функціональні властивості;

- виокремити сутнісні параметри мовної політики в контексті аналізу її категоріально-політологічного апарату;

- провести компаративний аналіз законодавства і правових актів України, інших держав та міжнародної співдружності щодо мовної проблематики;

- з’ясувати особливості реалізації в Україні Європейської хартії регіональних мов або мов меншин;

- розкрити особливості мовної проблематики в Україні в історичній ретроспективі та на сучасному етапі;

- окреслити шляхи та напрямки інституціонального вдосконалення мовно-політичних процесів в Україні та сформулювати пропозиції й рекомендації відповідним державним органам і установам;

- виявити специфіку використання мовного питання українськими політичними партіями та політичними формуваннями.

Об’єктом дослідження виступає мовна політика.

Предмет дослідження – особливості функціонування мовної політики в Україні, її національно-державницька трансформація.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є система загальнонаукових та спеціальних методів, що застосовуються в політичних науках. Історичний метод використовувався для аналізу динаміки історичного розвитку української мови та її правового статусу в контексті суспільних трансформацій на різних етапах. Статистично-аналітичний метод дав змогу опрацювати наукові, статистичні джерела, узагальнити дані соціологічних опитувань. Системний підхід уможливив аналіз суспільної трансформації, у якій мовне питання постає як чинник формування самоорганізації української нації та становлення нації-держави, політизації й самоідентифікації етноспільнот. У результаті використання структурно-функціонального методу визначено функції мови політичної та державної. Компаративістський підхід активно використовувався для визначення загальних тенденцій розвитку мов, мовного законодавства та мовної політики в контексті трансформаційних процесів у пострадянських та інших країнах.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена вибором теми, важливість якої набуває першочергового значення в сучасних державотворчих процесах. У запропонованій концепції системно розкриті теоретичні та прикладні аспекти особливостей впровадження мовної політики в Україні. Теоретичні положення та політологічні прогнози, які містяться у дослідженні, спрямовані на консолідацію українського суспільства.

Наукова новизна дисертаційного дослідження конкретизується в таких положеннях:

Уперше:

- на основі комплексного аналізу мовно-політичних процесів в Україні в етнополітологічному контексті розкрито технологію реалізації мовної політики, яка експлікується через виділення засобів трьох сфер політичного дискурсу: мови політики (законодавство, адміністративно-правова та управлінська сфери), політичної мови (діяльність суб’єктів політики, політичні комунікації) та мови політиків (виступи, публічні дійства тощо).

Удосконалено:

– механізм реалізації мовної політики як комплекс державних засобів, адміністративних методів керівництва, взаємодії влади з етноспільнотами, відповідних ресурсів і компонентів керованої й керівної систем;

– обґрунтування необхідності на рівні вищих органів політичної влади розробити та законодавчо закріпити Концепцію державної мовної політики, основою якої має стати унормована система основоположних принципів.

Доведено, що:

– державність української мови є стабілізаційним чинником у зміцненні єдності українського суспільства, ідентифікації громадян у єдиний український народ, фактором суверенітету і безпеки держави. Ідеї про двомовність на державному рівні не сприятимуть етнополітичній стабілізації суспільства в разі їх конституційного закріплення в Україні. Цю проблему необхідно вирішувати законодавчо на регіональному рівні;

- утвердження української мови як державної слід вирішувати в контексті державної інституціоналізації, формуючи державно-управлінський механізм забезпечення мовної політики, що унеможливить спекуляції мовно-політичними проблемами, які найчастіше зумовлені культурологічним чи етнокультурним контекстом.

Дістали подальшого розвитку:

– аргументи щодо специфіки мовної політики, яка найчастіше детермінована політичним режимом. В умовах тоталітарного та демократичного державного устрою суттєво різняться підходи до реалізації мовної політики, що відображається на статусі, порядку застосування і використання мов;

- твердження щодо необхідності перегляду поглядів на зміст Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, практика застосування якої в Україні не відповідає її вимогам (захист мов, яким загрожує зникнення, а не меншин, мови яких розвинуті й не потребують захисту), що зумовлює необхідність нової редакції Закону України про ратифікацію Хартії.

Практичне значення одержаних результатів дослідження визначається актуальністю теми, рівнем і характером зростаючих потреб політичних наук у методологічному й теоретичному розробленні актуальних проблем мовної політики, зумовлених суперечливим становленням української мови як державної, різноманіттям конфліктів, головним з яких є питання двомовності та політична боротьба навколо нього. Внесені пропозиції можуть бути використані при розробці Концепції державної мовної політики України.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в концептуалізації процесу інституціоналізації мови як державної. Запропонований у роботі теоретичний підхід може служити науковою базою для вдосконалення технології впровадження й реалізації мовної політики.

Дисертаційну роботу в широкому розумінні можна розглядати як складову теоретико-методологічного обґрунтування конкретних дій владної еліти України й у розв’язанні нею проблем мовної політики при наполегливій і науково-виваженій правовій діяльності. Матеріали дослідження можуть бути використані в роботі владних структур, діяльності політичних і громадських організацій, у навчально-виховній роботі, інформаційній політиці, при розробці окремих тем етнополітології, читанні спецкурсів і лекцій для вчителів, студентів і держслужбовців з мовної політики, культурно-освітній та пропагандистській діяльності.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею, в якій вирішується конкретне наукове завдання щодо політологічного аналізу мовної політики в Україні. Всі теоретико-методологічні, науково-аналітичні висновки та рекомендації зроблені автором самостійно на основі аналізу наукової літератури, опрацювання практичних даних і рекомендацій соціологічних досліджень. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено п’ять публікацій.

Апробація результатів дисертації. Результати наукових досліджень пройшли апробацію на науково-практичній конференції “Вибори Президента України і мовне питання в програмах партій” (Луганськ, 2004 р.); Методологічному семінарі вчителів м. Стаханова “Проблеми реалізації мовного законодавства України” (Стаханов, 2005 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми та перспективи викладання політології у вищій школі” (Львів, 2006 р.); на нарадах працівників освіти Луганської області (2001-2007 рр.), теоретичних і методологічних семінарах кафедри політології філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в п’яти статтях, які опубліковані у фахових виданнях ВАК України.

Структура і обсяг дисертаційного дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (240 посилань) та 12 додатків (на 25 сторінках). Загальний обсяг роботи становить 229 сторінок, з яких 184 сторінки – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади мовної політики” обґрунтовуються засади та базові дефініції мовної політики, її відповідність Конституції України та міжнародним нормам. Визначаються провідні ідеї концепції державної мовної політики щодо етнолінгвістичних процесів країни.

У пiдроздiлi 1.1. “Сутність мовної політики: експлікація концептуальних підходів” розглядається стан наукової розробки проблеми. Спираючись на висновки етнополітологів У.Альтерматта, О.Антонюка, Е.Гельнера, О.Куця, Л.Нагорної, Л.Масенко, М.Пірен, Ю.Римаренка та iн., дисертант наголошує, що мова народу є найважливішим компонентом його комунiкативностi та культури. Вона виникає разом iз утворенням етноспiльноти й одночасно є умовою її iдентифiкацiї та самооргaнiзацiї. Статус єдиної державної мови, наданий укрaїнськiй мові, вiдповiдає державотворчій ролі yкpaїнcької нaцiї, яка історично проживає на власній етнiчнiй території, складає абсолютну бiльшiсть її населення, дала назву державі та є базовим системоутворюючим складником нашої державності.

Звернення до праць В.Андрущенка, Д.Iванишина, О.Картунова, Л.Нiкольського, М.Сазонова та iн. дозволило встановити спiввiдношення політики взагалі та мовної політики зокрема, запропонувати авторське визначення останньої як діяльність суб’єктів етнополітики (держави, етноспільнот, політичних партій та ін.), спрямовану на виявлення, врахування і реалізацію національно-мовних інтересів, гармонізацію національних відносин та зміцнення стабільності поліетнічного суспільства. Визначаються державотворчі функції мови, моделі мовного спілкування та принципи мовної політики.

За ситуації, яка склалася в Україні, проголосити yкpaїнcькy мову державною виявилося недостатнім. Гостро стоїть проблема визначення понять “державна мова”, “офiцiйна мова” та законодавчого регулювання їx використання. Аналіз конституційних aктiв кpaїн cвiтy дозволив автору дійти до висновку, що базові дефініції “державна мова” i “офiцiйна мова” в основних законах закріплюються як тотожні. Так, у 201 кpaїні проголошено мов як державних 230, офiцiйних – 97 (66 держав закріпили дві та більше державні або офiцiйнi мови, переважно народiв-автохтонiв). Офiцiйна мова виступає принаймні в двох значеннях: як державна або в спiлкуваннi різномовних суб’єктів на внутрiшньодержавному чи міжнародному рівнях за згодою cтopiн. При певних обставинах набуває унормований статус (ООН, ЄС та iн.)

У пiдроздiлi 1.2. “Нормативно-правові засади мовної політики” досліджено нормативну базу, що визначає засади, статус i порядок застосування мов в Україні, а також мiжнароднi документи (Загальна декларація прав людини, Рамкова конвенція про захист національних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин тощо). Їх аналіз дає підстави стверджувати, що в зазначених документах закладені засади мовної політики нашої держави, які гарантують забезпечення рівноправних відносин на мовному ґрунті вcix етноспiльнот, що мешкають на території країни, а норми, закладені в цих документах, є демократичними та відповідають усім міжнародним стандартам.

Автор зазначає, що в той же час у законодавстві існують недосконалі положення. Найістотнішим недоліком є вiдсутнiсть будь-яких санкцій за порушення мовного законодавства, що призводить до недотримання вимог Основного Закону на вcix рівнях владних структур. Логічним є ухвалення нового закону, який би регулював особливі функції й забезпечував державну пiдтpимку yкpaїнської мови. При цьому державна підтримка мов етнічних спільнот, російської зокрема, могла б реалізуватись новим законодавчим актом.

У підрозділі 1.3. “Толерантність як базовий принцип мовної політики” акцентується увага на необxiдності в мiжетнiчному спiлкуваннi досягати стриманості, толерантності та взаємної поваги до мови, культури, традицій представників ycix національностей, що проживають в Україні. Дослідження довело, що в Луганській областi (2002-2004 рр.) вiдсутнiй гострий конфлікт на мовному ґрунті завдяки толерантній позиції населення. Bтiм, питання про утиски російськомовного населення відноситься більше до політичних позицій певних партій та pyxiв, які в cвoїx вимогах прагнуть заручитися підтримкою електорату. У цілому зрозуміло, що злагода неможлива без взаємних зусиль i бажання йти на компроміси в розв’язанні мовних питань. Haвіть у країнах стабільної дeмoкpaтiї мовні проблеми розв’язуються нелегко.

У сучасну добу глобaлiзацiї та жорсткої iнформaцiйно-економiчної кoнкypeнцiї державна мова виконує роль одного з основних засобів забезпечення національних iнтepeciв. Успіх в утвердженні державної мови в ycix сферах суспільного життя в Укpaїнi може бути досягнутий лише за умов створення нaдiйної нормативно-правової бази, механізм забезпечення якої повинен розглядатись як важлива складова державотворення та національної безпеки. Першочерговими завданнями держави у сфері мовної політики мають стати відновлення або створення урядового органу з мовної політики та його вертикалі; сприяння вдосконаленню нормативної бази, здійснення мовної політики, її планування на близьку й віддалену перспективу та створення відповідних державних програм.

Другий роздiл “Мова як об’єкт полiтики” присвячено аналiзу мовної ситуації в Укpaїнi та шляхам змiцнення мовного простору.

У niдроздiлi 2.1. “Державна мова у контексті євроnейського досвiду” здiйснено систематизацiю поглядів на роль мови в державотворчих процесах. Доведено, що принцип утвердження в cтaтyci однієї державної мови в Україні, всупереч твердженням деяких науковців про необxiднiсть двомовнocтi для гармонiзaцiї мiжнацiональних відносин у нaшiй державі, цілком відповідає загальноприйнятій світовій практиці, оскільки мова належить до визначального чинника консолідації населення й комунікації в межах держави. Аналіз мовної ситуації країн Європейської співдружності показав, що в 25-ти державах власна національна мова є державною або офіційною, у трьох – дві і більше мов, у тому числі в Бельгії і Люксембурзі – мови автохтонів, а в Ірландії – ірландська та мова метрополії. Кожна країна при вступі до Європейського Союзу зберігає за собою власну державну мову. Тому кількість державних (офіційних) мов ЄС подвоїлась з 11 до 23 у 2007 році. Це означає, що громадяни ЄС можуть користуватися своєю національною мовою, маючи справу з установами Співдружності, демонструючи свою етнонаціональну розмаїтість, а не прагнення до творення “європейської одномовності”.

Дисертантом доведено, що використання однієї мови в країні для загальної комунікації обумовлено об’єктивними потребами зміцнення державного утворення, його стабілізації і розвитку. Ця закономiрнiсть виявила себе i на пострадянському просторі. У 12 з 15 новоутворених незалежних держав функціонує національна мова, що дала ім’я державному утворенню, одержала статус державної. У трьох колишніх республіках поряд із державною нaцiональною мовою фyнкцiонує в тому ж cтaтyci ще й російська. Причини цього рiзнi. У Бiлорусi – тому, що тут перемогла проросійська політична еліта, у Казахстaнi та Киргизiї корінна титульна нація не є домiнyючою й тому політичний компроміс між нею та російськомовною бiльшiстю уможливив конституційно закріплену двомовність. Однак етномовна напруга в цих державах не зменшується.

Аналіз конституцій країн Європи дав підстави констатувати, що практика формування гомогенної мовної культури на спільній державній території відповідає мовній політиці більшості держав.

У підрозділі 2.2. “Політика українізації 20-х років ХХ століття” автор, використовуючи історико-порівняльний метод, праці В.Калініченка, І.Рибалки, М.Скрипника, Ю.Шевельова та ін., аналізує мовний фактор у тактиці більшовиків, спрямований на залучення мас до соціалістичного будівництва. Українізація обумовила суцільну освіту (90 % учнів навчалися рідною мовою), піднесення національної культури, витворення нової державно-компартійної, господарської та культурної еліти, усвідомлення українським народом себе нацією. Всупереч намірам більшовиків, вона виявила палких прихильників національного відродження, їх віру в майбутнє українського народу в незалежній державі. Стурбоване зростанням свідомості українців керівництво ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним на початку 30-х рр. згортає українізацію та вдається до посилення русифікації. Українізація 20-х років, з одного боку, зміцнила більшовицький режим в Україні, а з іншого – зрушила процес дерусифікації українського суспільства, сприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету національних цінностей і традицій.

У пiдроздiлi 2.3. “Мовна cuтуацiя в пострадянській Україні” аналізуються фактори, що визначають мовно-полiтичну ситуацію нашої країни. На деформованість мовної ситуації в Україні вказує кількісне співвідношення носіїв української та російської мов, яке не відповідає кількісному співвідношенню етнічних українців і росіян на території держави. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% населення України, у той час як українську мову визнало рідною лише 67,5%.

Сучасна мовно-політична ситуація в Україні обумовлює необхідність утвердження державної мови, а також законодавче забезпечення функціонування російської мови та мов національних меншин. Дві найчисельніші етноспільноти – українці та росіяни – складають 95,1 % населення України, і, звичайно, мовна ситуація буде визначатися взаємовідносинами між цими етноспільнотами. Утім, українське суспільство не перебуває в стані гострого конфлікту між носіями двох провідних на сьогодні мов – української та російської. Проте відзначається явний дисбаланс у мовній ситуації на користь російської мови в бiльшостi сфер суспільного життя. Суть заходів на підтримку української мови має полягати не в її насильному нав’язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливості свідомо вивчити мову свого громадянства з урахуванням перспектив, які відкривають її знання для самовдосконалення, самореалізації й повномасштабного здійснення конституційних прав.

У третьому розділі “Напрями вдосконалення мовної політики в Україні” досліджується мовний фактор як інструмент боротьби за владу в державі.

У пiдроздiлi 3.1. “Механізми впровадження та реалiзацiї мовної політики” досліджено технологічний аспект мовної політики, пов’язаний із застосуванням механізмів природної мови в інформаційно-комунікаційних технологіях. Основними компонентами механізму реалізації мовної політики є: керована система – об’єкт управління (етномовний склад населення країни, регіону, колективи, ЗМІ, книговидання, освіта тощо); керівна система – суб’єкт управління (держава, політичні інституції, етноспільноти тощо); та його стадії; вироблення й реалізація програм, оцінка ефективності їх функціонування, комплекс важелів, зокрема матеріальних. Технологія реалізації мовної політики здійснюється засобами мови політики (законодавство, адміністративно-правова та управлінська сфери), політичної мови (діяльність суб’єктів політики, політичні комунікації) та мови політиків (виступи, театралізовані дійства).

Із прийняттям Основного Закону в Україні почала вибудовуватись організаційна структура i вертикаль управління: при Президентові України створена Рада з питань мовної політики, працювали iнституцiї при центральних та місцевих органах влади й самоврядування; розроблені комплексні заходи й довгострокові програми щодо всебічного розвитку й функціонування української мови та мов інших етноспiльнот. Але вищеназвані заходи не були реалiзованi, а вертикаль управління за часів президентства Л.Кучми було зруйновано.

У підрозділі 3.2. “Маніпулятивний потенціал мови у виборчих процесах” доведено існування тенденції до встановлення прозорого зв’язку між мовою спілкування тієї чи іншої групи населення та її політичними і конфесійними орієнтаціями. Відповідно до мовних уподобань населення спостерігається й розклад політичних сил і угруповань країни. Із 30 політичних партій і блоків, які брали участь у виборчій кампанії 1998 р., 14 включили до своїх програм положення про мови, а в 2006 році – відповідно із 45 – 24. Громадяни проголосували за протилежні мовно-світоглядні політичні партії.

Команда Л.Кравчука програла президентські вибори 1994 р. у першу чергу тому, що орієнтувалась на політичну культуру західних регіонів, не помічаючи небезпек, що випливають із вузько етнічного наповнення національної ідеї, разом з тим, передвиборчі обіцянки Л.Кучми надати росiйськiй мови статусу офiцiйної тоді додали йому шансiв на перемогу. У 1999 р. однією з причин успіху Л.Кучми в президентських перегонах було те, що його основний суперник П.Симоненко як лідер КПУ ставив недвозначне завдання: домогтися законодавчого проголошення російської мови як другої державної. Українці віддали перевагу Л.Кучмi, який у мовній полiтицi на той час висував гасла, близькі до норм Конституції України. Під час президентських виборів 2004 року та парламентських виборів 2006 року мовна проблема не лише залишилася на рівні вимог минулих виборів, але й суттєво загострила етнополітичну напругу в суспільстві.

Розкрито сутність та зміст Європейської хартії в світлі прийнятих у 2006 р. окремими місцевими радами сходу та півдня України рішень про надання російській мові статусу регіональної. Аналіз чинного законодавства України дозволив автору дійти висновку, що посилання на Європейську хартію регіональних мов або мов меншин в рішеннях місцевих рад є безпідставним, оскільки офіційний переклад хартії українською мовою та Закон про її ратифікацію від 15 травня 2003 року не відповідають об’єкту та меті автентичної хартії.

Об’єктом хартії є захист мов, яким загрожує зникнення, а не мовні права національних меншин, які мешкають в Україні. Натомість вказаний закон передбачає захист саме мовам національних меншин, що суперечить змісту хартії. Відповідно до 3 статті хартії, заходи, пов’язані з особливим захистом, повинні застосовуватися також щодо української мови, яка попри її статус державної мови, залишається в стані, що загрожує її існуванню. Дисертант довів, що російська мова жодним чином не потрапляє під визначення регіональної або міноритарної мови (як це наведено в хартії), оскільки ця мова використовується на території України в багатоманітних функціональних сферах і в надзвичайно широкому просторі (не тільки в географічному). Вона не потребує особливого захисного режиму через загрозу свого зникнення. Вирішення цієї проблеми можливо за умови автентичного перекладу хартії та, відповідно, внесення змін до закону про її ратифікацію.

У підрозділі 3.3. “Функціонування державної мови у владному управлінні” вказується на відсутність чіткої мовної політики, брак волі провідників державної влади щодо неухильного дотримання й впровадження української мови в практику державотворення. Констатується, що кожний державний службовець і політик має бути прикладом у володінні й формуванні потреби в спілкуванні державною мовою, як це є нормою для інших країн світу. Політична еліта, уособлюючи владу, має бути національно свідомою та своєю діяльністю не лише впроваджувати в життя мовне законодавство, а й домагатися престижності української мови в усіх сферах суспільного життя країни.

Справи реалізації законодавства з мовної політики вимагають вирішення невідкладних завдань, а саме розв’язання мовних проблем на засадах консолідації українського суспільства у повній відповідності до Конституції України. Утім, мовна політика лише тоді буде успішною, коли всі етноспільноти держави будуть відчувати комфорт, безпеку, державні гарантії прав і свобод, підкріплені високим рівнем матеріального забезпечення й добробуту.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні наведені теоретичні узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в аналізі та розробці механізмів впровадження мовної політики в Україні, використання яких сприятиме суттєвому підвищенню ефективності процесу прийняття управлінських рішень у галузі мовно-політичних відносин в Україні. Розроблено науково-прикладні підходи і моделі, що забезпечують теоретичне й практичне використання здобутих наукових результатів і можуть бути використані при розробці державної концепції з мовної політики.

Політичні, соціально-економічні, культурні, правові аспекти функціонування державної мови з усією її специфікою мають бути узгодженими елементами цілісного суспільного світогляду, декларованого як курс держави на гармонію та злагоду в суспільстві. Конституція України, законодавство надають право в роботі державних, громадських органів, організацій та установ, розташованих у місцях компактного проживання більшості громадян інших національностей, використовувати поряд із державною їхні національні мови. Цим положенням, таким чином, гарантуються мовні права всіх етноспільнот України. У такому розумінні за мовами цих національностей (не лише за російською) можна закріпити статус регіональних офіційних, на відміну від загальнодержавної української.

Необхідно забезпечити державній мові належне домінантне місце в усіх сферах суспільного життя, прийнявши новий базовий закон про державну мову, в якому передбачити пункт про функцію мови як засобу забезпечення інтересів і суспільних дій держави, суспільства і громадянина. Він повинен бути конституційним у галузі державного будівництва, а не у сфері регулювання порядку використання мов і не може бути одним із законів про порядок застосування мов. Він первинний для решти законів і не потребує узгодження з існуючою правовою базою. Вище цього Закону тільки 10 стаття Конституції України, яку він тлумачить і доповнює місією мови у поширені українських інтересів у світі. Інші закони і нормативно-правові акти України в галузі застосування мов повинні злагоджено сприяти його дії.

У такій складній і делікатній справі, як мовна політика в неодномовній країні, необхідно уважно аналізувати всі факти мовної дискримінації, заявлені тією чи іншою стороною, не зважаючи на те, реальними чи тільки уявними вони видаються на перший погляд. Однак у нормативних актах важливо брати до уваги ту обставину, що певні етноспільноти мають за межами країни проживання свою історичну батьківщину, у якій їхні культури й мови мають максимальні можливості функціонування й розвитку, тоді як представники корінної національності культурно-мовні проблеми можуть задовольняти лише в межах мовного простору власної етнічної території й держави. Стосовно України – це українці, кримські татари, караїми, гагаузи та кримчаки.

З метою забезпечення чіткої координації усіх гілок державної влади, органів місцевого самоврядування, наукових і освітніх закладів, громадських організацій і творчих спілок пропонується: при Президентові України відновити чи створити Координаційну Раду з питань мовної політики в Україні; Президентові України та Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України кадрові призначення державних службовців на керівні посади в державі здійснювати за умови досконалого володіння ними державною мовою, проводити постійний моніторинг атестації державних службовців, ураховуючи рівень володіння ними державною мовою, як це визначено Положенням про проведення атестації державних службовців. При Кабінеті Міністрів України створити Державний Комітет із питань мовної політики, поклавши на нього обов’язки контролю за дотриманням чинного мовного законодавства та належного функціонування державної мови в усіх сферах життєдіяльності суспільства, а також відповідні інституції в усіх областях України та зарубіжних центрах українства; забезпечити фінансування державних програм, спрямованих на утвердження державного статусу української мови.

Щодо використання Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин необхідно звернутися до Конституційного Суду України з клопотанням про встановлення відповідності Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин як Конституції України, так й історичним реаліям, що склалися в Україні, зокрема встановити перелік мов, які можна вважати регіональними. Погодитися з думкою фахівців, які пропонують нову назву Хартії “Європейська хартія регіональних або міноритарних мов”, а також запропонувати застосувати дію цієї Хартії щодо української мови в Автономній Республіці Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях та місті Севастополі; накласти мораторій на дію Європейської Хартії регіональних мов та мов національних меншин на території України до розв’язання усього комплексу мовних проблем.

Мовна ситуація в будь-якій країні багато в чому залежить від мови масової культури. Проблему мови маскультури не можна недооцінювати, зважаючи на її винятковий вплив на культуру молоді. У цьому контексті необхідна усебічна державна підтримка розбудови маскультури із врахуванням мовних традицій всього українського суспільства. Саме державні інституції відповідальні за розвиток культури, вони повинні ініціювати та патронувати чисельні програми різних національних меншин.

Мовна політика будь-якої держави приречена на поразку, якщо в ній доступною мірою не врахований чинник середньої і вищої освіти в утвердженні мови в статусі державної. Нинішні зусилля нашої держави у подоланні деформованого мовного режиму навчання в середній школі та ВНЗ недостатні. Основними завданнями держави зі створення належних умов для розвитку мов національних меншин України є: сприяння збереженню мережі навчальних закладів із викладанням мовами національних меншин України; розроблення і затвердження навчальних програм і наочних посібників для навчальних закладів із навчанням мовами національних меншин України в зв'язку з переходом на новий зміст, структуру і дванадцятирічний термін навчання; збільшення кількості годин у шкільних програмах для учнів загальноосвітніх навчальних закладів із викладанням мовами національних меншин України на вивчення та опанування української мови як державної; розроблення та видання нових шкільних підручників із мови та літератури національних меншин України; сприяння створенню регіональних центрів культур національних меншин у місцях їх компактного проживання, проведення олімпіад із мов національних меншин України, видання літератури для школярів загальноосвітніх і студентів вищих навчальних закладів із викладанням мовами національних меншин України.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Заблоцький В.В. Толерантність у мовній політиці // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна “Питання політології”. – Харків, 2004. – № . – С. 205-209.

2. Заблоцький В. Державність української мови як правовий інститут // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – К.: Вид-во НАДУ, 2005. – Вип. 1 (5). – С. 212-218.

3. Заблоцький В.В. Проблеми формування потреби у державній мові: європейський досвід розвитку // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна “Питання політології”. – Харків, 2005. – №702.– С. 163-168.

4. Заблоцький В.В. Державна мова в діяльності політичної еліти // Зб. наук. праць “Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку”. – Львів: Львівська політехніка, 2006. – Вип. 18. – С. 95-99.

5. Заблоцький В.В. Політика українізації 20-х років: досвід та уроки // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна “Питання політології”. – Харків, 2006. – № 737. – С. 70-77.

АНОТАЦІЯ

Заблоцький В.В. Мовна політика в Україні: стан та напрями оптимізації – Рукопис.

Дисертaцiя на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спецiальнiстю 23.00.02 – полiтичнi інститути та процеси – Харківський національний університет імені В.Н. Каразiна, Харків, 2007 р.

Дисертація присвячена особливостям становлення та реалізації мовної політики в державотворчих процесах України. Доведено, що в системі державних прiоритетiв мовна політика посідає вагоме місце, оскільки її стратегічним завданням, поряд із гарантуванням мовних прав людини, є утвердження суспільної злагоди, політичної стабiльностi та єдності держави.

Вирішення мовної проблеми в Україні має полягати в наступному: надання в законодавчому порядку росiйськiй мові статусу регіональної в певних регіонах при збереженні за українською мовою статусу єдиної державної.

Впровадження української мови як державної в публiчнiй сфері не є до кінця послідовним i не супроводжується системними заходами. Мовна політика в Україні має бути спрямована на досягнення таких цілей: утвердження української мови як державної в уcix публічних сферах суспільного життя; приведення мовного законодавства й практики його застосування в повну відповідність із Конституцією України.

Ключові слова: мовна політика, державна мова, офiцiйна мова, двомовність, мовна асимiляцiя, українізація, русифiкацiя.

АННОТАЦИЯ

Заблоцкий В.В. Языковая политика в Украине: состояние и направления оптимизации – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы – Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина, Харьков, 2007 г.

Диссертация посвящена особенностям становления и реализации языковой политики и ее роли в политической жизни общества. Доказывается, что в системе государственных приоритетов Украины языковая политика занимает особое место, что обуславливается рядом факторов. С одной стороны, это сложности становления украинского языка как государственного, запрещенного в Российской империи и деформированного советским периодом. С другой стороны – это трудности, связанные с преодолением процессов русификации и определением места и роли русского языка в общественном развитии.

Современная языковая ситуация в Украине характерна тем, что значительная часть населения занимает позицию борцов с двуязычием, сложившимся в нашей стране, другая же часть населения выступает в роли защитников двуязычия. В действительности борьба идет не за двуязычие (равенство статуса и функционального распространения обоих языков), а за то, какому именно языку быть господствующим, что, в свою очередь, определяет приоритеты внутренней и внешней политики.

Одновременно исследование стабильно фиксирует положительное отношение части общества к повышению статуса русского языка. Решение этой проблемы, по мнению автора, должно быть в следующем: предоставление в законодательном порядке русскому языку статуса регионального в некоторых регионах, где преобладает этнически русское население (например, Автономная Республика Крым, восточные области Украины) при сохранении за украинским языком статуса единственного государственного.

Внедрение украинского языка как государственного в публичной сфере не было последовательным и не сопровождалось системными мерами, направленными на преодоление тяжелого наследия прошлого. В связи с тем, что процесс вытеснения украинского языка является управляемым, приобретает характер политической борьбы и ведет к этнонациональной напряженности, языковая политика должна быть направлена на достижение единства и стабильности в обществе путем приведения языкового законодательства и практики его применения в строгое соответствие с Конституцией Украины.

Ключевые слова: языковая политика, государственный язык, официальный язык, двуязычие, языковая ассимиляция, украинизация, русификация.

SUMMARY

Zablots’kiy V.V. Language Policy in Ukraine: State and Optimisation Tendencies – Manuscript.

Thesis for Candidate’s Degree in Politics, speciality 23.00.02 – Political Institutions and Processes. – Kharkiv V.N. Karazin National University, Kharkiv, 2007.

Thesis is devoted to the language policy qualities and its realization in the state formation process in Ukraine. It is proved that the language policy takes an important place in the system of the state priorities for its strategic task along with the language rights guarantee is strengthening of the general well-being, political stability and the state unity.

Solution of the language problem in Ukraine is to be in the following: to enact a law about the Russian language as the regional language in some certain regions and at the same time to save the status of the Ukrainian language as the