ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н.КАРАЗІНА

БАРАБАНОВА Олена Анатоліївна

УДК 82.09.161.2

ТВОРЧІСТЬ МИХАЙЛА ПЕТРЕНКА В КОНТЕКСТІ

УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ 30–50-Х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії української літератури і фольклористики Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Мишанич Степан Васильович,

Донецький національний університет,

професор кафедри історії української

літератури і фольклористики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Борзенко Олександр Іванович,

Харківський національний університет

імені В. Н. Каразіна,

професор кафедри історії української літератури

кандидат філологічних наук, доцент

Сиротенко Валерій Павлович,

Краматорський економіко-гуманітарний інститут,

завідувач кафедри слов’янської філології

Захист відбудеться 18 червня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна за адресою:

61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 6-85.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий 16 травня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.І.Гноєва

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Українська література ХІХ ст. надзвичайно багата самобутніми талантами, але далеко не всі вони відомі читачеві. Серед постатей, що заслуговують на особливу увагу, помітне місце посідає Михайло Петренко – автор низки яскравих ліричних творів, який найбільш повно реалізував своє обдарування в межах харківської романтичної школи. Він здобув широку популярність передусім як автор слів відомої пісні «Дивлюся на небо…», однак загалом творча спадщина митця досі не стала об’єктом всебічного наукового осмислення. Зокрема, не було проведено окремого дослідження поезії М. Петренка з огляду на її романтичні прикмети та зв’язки з культурним і літературним контекстом першої половини ХІХ ст. Актуальність пропонованої роботи зумовлена недостатнім висвітленням у вітчизняному літературознавстві історії українського романтичного руху взагалі і творчого шляху М. Петренка зокрема в контексті еволюції нової української літератури. Спроба розглянути творчі засади поезії М. Петренка, акцентуючи увагу на окремих етапах становлення світоглядних та естетичних поглядів митця, є особливо актуальною сьогодні – за умов зростання інтересу до українського літературно-мистецького життя ХІХ ст., його джерел та трансформацій на певних відтинках розвитку. Підхід до вивчення постаті М. Петренка, що передбачає залучення широкого контексту, дозволяє через аналіз окремих періодів функціонування вітчизняного романтизму скласти цілісне уявлення про значення творчої спадщини поета.

У зв’язку з цим важливим є висвітлення процесу формування поглядів М. Петренка на художню творчість, зважаючи як на загальноєвропейські культурні чинники, що визначали специфіку романтизму, так і на особливості суто української модифікації цього літературного напряму. Також комплексне дослідження доробку письменника передбачає осмислення творчості з урахуванням становлення митця, формування особливостей його індивідуального художнього досвіду.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження «Творчість Михайла Петренка в контексті української поезії 30-50-х рр. ХІХ ст.» здійснювалось у рамках комплексного плану науково-дослідної роботи кафедри історії української літератури і фольклористики Донецького національного університету «Актуальні проблеми української літератури і фольклористики» (Г – 06/07, номер державної реєстрації 0101U003342).

Мета роботи полягає у всебічному висвітленні творчої індивідуальності М. Петренка, розкритті особливостей його поетичного доробку в контексті українського письменства першої половини ХІХ ст.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

– проаналізувати засади романтизму та визначити специфіку рецепції романтичної естетики в українському культурному середовищі кінця 20_х – початку 40_х рр. ХІХ ст.;

– розглянути основні особливості осмислення національної картини світу у творчості українських романтиків;

– дослідити джерела літературно-естетичних поглядів М. Петренка;

– визначити та проаналізувати найбільш поширені романтичні теми й образи, що формували контекст, у якому відбувалося літературне становлення М. Петренка;

– висвітлити зв’язки поета з літературними попередниками й сучасниками;

– розкрити семантику таких естетичних антиномій як «доля – недоля», «трагедія – щастя»; «людина – соціум»; «мрія – реальність» у поетичному світі М. Петренка;

– визначити місце творчості М. Петренка в літературному процесі ХІХ ст.

Об’єктом дослідження є поезія М. Петренка у її зв’язках з явищами українського романтизму, що формували літературний контекст першої половини ХІХ ст.

Предметом дослідження є поетичний світ М. Петренка та його художня специфіка в контексті світоглядних і творчих пошуків українського романтизму.

Теоретико-методологічну основу роботи становлять літературознавчі праці І. Айзенштока, Т. Бовсунівської, М. Бондаря, С. Козака, М. Наєнка, Д. Наливайка, П. Филиповича, Л. Хавкіної, К. Шептія, Ю. Шереха, М. Яценка та ін.

Методологія дослідження базується на використанні елементів культурно-історичного, міфологічного, біографічного, порівняльного методів.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в дисертації:

– конкретизовано й уточнено низку моментів, що стосуються специфіки українського романтизму;

– проаналізовано основні культурні й ментальні особливості творчого становлення М. Петренка, визначено джерела його світоглядних і літературних пріоритетів;

– висвітлено зв’язки поета із загальними тенденціями розвитку романтичної літератури;

– розглянуто і проаналізовано поетичний світ М. Петренка та визначено його спорідненість з художніми пошуками українського романтизму;

– увиразнено індивідуальну неповторність творчого доробку митця на тлі українського літературного життя першої половини ХІХ ст.

Практичне і теоретичне значення одержаних результатів зумовлюється тим, що матеріали дисертації можуть бути застосовані в подальшому вивченні української літератури першої половини ХІХ ст., а також у розвитку та уточненні концепції українського романтизму. Дисертацію можна використати при створенні підручників і посібників, при розробці лекційних курсів, спецкурсів та семінарів.

Апробація роботи. Основні положення й результати дисертації апробовано на Всеукраїнській науково-практичній конференції у Бердянському державному педагогічному інституті (2001 р.), Всеукраїнській науковій конференції «Література та літературознавство: історія і сучасність» (Житомир, 2004 р.), ІІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література в контексті світової» (Одеса, 2004 р.), Міжнародній науковій конференції «Слобожанщина: літературний вимір» (Луганськ, 2004 р.), першій загальноуніверситетській конференції молодих учених, присвяченої 60-річчю звільнення м. Слов’янська від німецько-фашистських загарбників і 12_й річниці незалежності України (Слов’янськ, 2004 р.), другій загальноуніверситетській конференції молодих учених, присвяченої 60_річчю перемоги у Великій Вітчизняній війні (Слов’янськ, 2005 р.), Міжнародній науковій конференції «Слобожанщина: літературний вимір» (Луганськ, 2005 р.), Міжнародній науковій конференції «Українська література в загальноєвропейському контексті» (Ужгород, 2005 р.), Всеукраїнській науковій конференції «Слобожанщина: літературний вимір» (Луганськ, 2006 р.).

Різні аспекти досліджуваної проблеми висвітлено в 12 наукових статтях, з яких 8 надруковані в збірниках наукових праць, затверджених ВАК України як фахові видання:

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (303 позиції). Основний текст викладено на 172 сторінках, загальний обсяг дисертації – 199 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету та завдання, визначено об’єкт, предмет, основні методи дослідження, висвітлено наукову новизну дисертації, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано дані про апробацію роботи.

Перший розділ – «Феномен романтизму в українській літературі ХІХ ст.» – присвячено висвітленню основних точок зору на поезію М. Петренка та осмисленню історико-культурного контексту творчої діяльності митця. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі – «Історіографія творчості Михайла Петренка» – розглянуто стан вивчення творчого доробку поета. Огляд показав, що спадщина митця майже не досліджена. Накопичено лише певний досвід, зокрема у відгуках та розвідках А. Метлинського, М. Тихорського, М. Петрова, М. Зерова, О. Гончара, Ю. Шереха та ін. Учені частіше зверталися до окремих поезій М. Петренка або ж давали йому загальну характеристику в оглядах маловідомих авторів першої половини ХІХ ст., іноді – порівнювали манеру митця з творчим мисленням інших поетів. Разом з тим окремої комплексної праці, присвяченої творчому доробку М. Петренка, на сьогодні не існує, що й зумовлює доцільність проведення пропонованого дослідження.

У другому підрозділі – «Становлення, тенденції розвитку європейського романтизму» – запропонована характеристика основних тенденцій, властивих романтичному рухові. Умовно кажучи, тут розглянуто культурні чинники, своєрідний контекст ідей, що значною мірою зумовив риси, спільні як для європейського, так і для українського романтичного мистецтва. Врешті-решт, у межах цього культурного контексту відбувалось формування художньої свідомості М. Петренка.

Відомо, що романтизм – художній напрям і один з найзначніших етапів розвитку літератури, що припав на кінець ХVІІІ – першу половину ХІХ ст. Він ніс із собою принципово нове світосприйняття, розрив з моделями й формами мислення, у тому числі художнього, що домінували в попередні епохи. Попередні форми мислення базувалися на тому, що світ існує на розумних засадах і складається з окремих статичних речей і форм, які перебувають у взаємозв'язку й взаємодії, він нагадує добре налагоджений механізм і піддається раціональному пізнанню й витлумаченню.

Світ для романтиків – незбагненна таїна й загадка, доступна скоріше ірраціонально-інтуїтивному осягненню. Відповідно в романтичному художньому мисленні й структурі образотворення превалює ірраціонально-інтуїтивний елемент.

З естетичними засадами романтизму тісно пов'язана особлива роль уяви в процесі творчості. У романтичній художній системі уява – не тільки вимисел, фантазія, а й щось незрівнянно більше: і засіб пізнання світу, і реалізація цього пізнання. Романтики вважали, що в ній поєднуються ірраціональні й раціональні пізнавальні здатності людини, це передусім «досвідома» здатність людини. Уява володіє дивовижною здатністю проникати в речі та явища, їх сутність і їх динаміку й виражати все це в поетичних образах і картинах. Саме тому П.Б. Шеллі проголошував, що поезію загалом можна визначити як «вираження уяви».

Поширеним є розуміння романтизму як мистецтва, вісь якого зміщена у сферу суб'єктивності, духовного та емоційного світу особистості. Йому справді притаманна підвищена активність суб'єктивно-ліричного рівня, не випадково найповніше й найяскравіше виявився він у ліричній поезії та музиці. До найважливіших його звершень належить відкриття «внутрішньої безкінечності» індивідуальної особистості, «суб'єктивної людини» з її глибиною, складністю і неоднозначністю. При цьому внутрішній світ людини постав у романтиків у динаміці й світлотіні, у борінні суперечливих прагнень і пристрастей, у поєднанні раціонального та ірраціонального, найчастіше в драматичному напруженні. Він був відкритий і об'єктивному світові, у певних своїх течіях активно спрямований до природи, суспільства, історії, де його відкриття й здобутки теж дуже значні. Тут, зокрема, романтики відкрили «історичну людину», тісно пов'язану зі своєю добою і середовищем, «місцевий колорит», у відтворенні якого злилися історія й побут, цінність видового, індивідуального, що не сходить до родового, «типового», нове сприйняття й переживання природи.

Третій підрозділ – «Особливості становлення і розвитку української романтичної літератури» – присвячено визначенню специфіки того культурного й літературного середовища, в якому відбувалося творче формування М. Петренка.

Важливо враховувати, що українська література початку ХІХ ст. розвивалась у складних умовах бездержавності. Культурний і літературний рух був тісно пов’язаний з рухом національним. Власне, український романтизм тісно співвідносився з процесами національного творення. Водночас він значною мірою залежав від загальноєвропейських тенденцій, зокрема погоджувався з ідеєю народності, що була сприйнята українськими романтиками переважно в німецькій версії – значної популярності набули погляди Гердера, зокрема на перспективи слов’янства в європейській історії. Нові ідеї приходили в Україну на початку ХІХ ст. переважно за посередництвом академічного середовища. Значну роль у їх поширенні відіграв Харківський університет, навколо якого склалася сприятлива для розвитку романтичної літератури культурна атмосфера.

Ранній романтизм цілком закономірно виявляв особливу увагу до запозичення чужого досвіду та пошуку місцевого матеріалу, що міг би стати плідним джерелом творення власної, національної модифікації романтизму. Європейські романтичні ідеї харківськими романтиками плідно застосовуються до осмислення національної історії та фольклору. Посилюється інтерес до ідеї народності: звідси увага до народної творчості та народної мови. Українські романтики досить критично ставляться до давньої української книжності як такої, що не спромоглася належним чином використати духовний потенціал народного слова. Народна пісня сприймається як найбільш адекватне вираження духу народу, звідси походить зрозуміла тенденція раннього романтизму до наслідування народної поетики. Поступово в межах українського романтизму усталюється новий погляд на народ і націю, а література починає розглядатися як важлива форма віддзеркалення найрізноманітніших проявів народного духу.

У четвертому підрозділі – «Романтизм у східноукраїнській літературі» – продовжено характеристику культурного й літературного середовища, до якого належав М. Петренко. Тут розглянуто погляди вчених на розвиток східноукраїнського романтизму, уточнено його періодизацію, відзначено особливості діяльності харківської романтичної школи, до якої належав М. Петренко.

Важливо відзначити, що найбільш повно М. Петренко реалізував себе у творчому плані саме в харківський період свого життя. Це не дивно, бо наприкінці 20_х – на початку 40_х рр. ХІХ ст. саме Харків був провідним літературним центром. Діяльність романтичних гуртків, що складалися переважно з викладачів та студентів університету, заохочувала творчо обдарованих початківців до активної фольклористичної та літературно-художньої праці. Загальним було захоплення українською піснею, яке знайшло відображення у шляхах розвитку оригінального романтичного письменства. Нерідко поетичний твір просто уподібнювався за художніми засобами до народної пісні, що виступала немов еталоном, зразком для наслідування. Уже в межах харківського романтизму увиразнилась, як один з пріоритетів, психологічно-особистісна тема, талановитим виразником якої став М. Петренко. Саме в контактах з представниками харківського романтизму усталювалась літературна манера митця, який, однак, зазнав також відчутного впливу Шевченкової романтичної лірики.

Другий розділ – «Місце поезії Михайла Петренка в літературному процесі Слобожанщини ХІХ ст.» – зосереджений на творчій еволюції поета, проблемі дихотомії особистого і загальнолюдського, часопросторових координатах, тематиці, мотивах, символіці Петренкової лірики в контексті романтизму. Він складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі – «Становлення творчої особистості Михайла Петренка та основні етапи його літературного шляху» – враховано те, що деякі біографічні моменти, важливі для розуміння доробку митця, потребують уточнення й доповнення.

Походив М. Петренко з небагатого українського дворянського роду, що мав, очевидно, козацьке коріння. Сімейне виховання, культурне оточення, а також краєвиди рідного Слов’янська значною мірою визначили поетичне захоплення та частково й характер самої творчості митця. Не випадково рідному місту він присвятив окремий поетичний цикл.

Важливим етапом творчого становлення М. Петренка стало його навчання у Харківській губернській гімназії та Харківському університеті. Як свідчать біографічні матеріали, тоді юний поет пережив нерозділене кохання – можливо, враження від цієї події стали основою для його перших ліричних спроб. Очевидно, ще гімназистом він потоваришував з аматором українського слова П. Кореницьким, пізніше, навчаючись в університеті, познайомився з П. Гулаком-Артемовським, І. Срезневським, А. Метлинським, М. Костомаровим, іншими учасниками харківського літературного середовища. Окремо слід відзначити роль Г. Квітки-Основ’яненка, який підтримував обдарованого поета-початківця. Саме на харківський період життя М. Петренка припали перші публікації його творів в альманахах «Сніп») і «Молодик»).

Водночас невиправдано обмежувати творчі контакти митця лише харківським культурним середовищем. Варто врахувати, що саме в той час, коли він заявив про себе як поет, в українському письменстві активно працювали інші автори-романтики, схожі за характером свого обдарування. Це і Є. Гребінка, автор низки творів психологічно-особистісного плану, і В. Забіла, який найбільш яскраво виявив себе в осмисленні теми кохання. На рівні жанрів, образів і мотивів поезія названих авторів перегукується з творчістю М. Петренка.

Окремо слід виділити роль Т. Шевченка у творчій еволюції митця. Відомо, що після закінчення університету та роботи в судових установах Харкова й Вовчанська М. Петренко одержав посаду в повітовому суді Лебедина. Імовірно, саме в лебединський період свого життя він особисто зустрічався з Т. Шевченком.

Можемо стверджувати, що літературне становлення М. Петренка та його творчий шлях органічно пов’язані з раннім періодом українського романтизму. Водночас, доповнюючи палітру романтичного мистецтва і зберігаючи з ним тісні зв’язки, поет зумів зберегти своє неповторне творче обличчя.

Другий підрозділ – «Часопросторова модель світу в міфопоетичній системі ранніх романтиків» – присвячено вивченню часових і просторових координат у ранньому українському романтизмі і, зокрема, в поезії М. Петренка.

Ранні українські романтики створили багатоплощинний світ, якому властиве своєрідне всеохопне відображення буття людини й нації. В основі побудованого ними етнокультурного міфу лежить історіософська концепція, якій притаманно, перш за все, звернення в минуле, котре ідеалізується й міфологізується, неприйняття сучасності, що сприймається як період занепаду народного буття, та зосередженість на виробленні парадигми відродження нації.

Водночас у розробці психологічно-особистісних тем романтики виробили цікаву часопросторову модель, що значною мірою зумовлена антитетичністю романтичного мислення. Дистанціювання романтичного героя від буденності зумовлювало пошук інших часових і просторових вимірів, порив до ідеальних світів. Переважає суб’єктивно-психологічне переживання часу, що нерідко зумовлює ототожнення моментів людського життя з певними порами року й доби.

Герой поезії М. Петренка сприймає простір не географічно, а також з огляду на власні суб’єктивні переживання. Відтак важливу роль відіграють опозиції «світ щоденності – гармонійний простір», «батьківщина – чужина», поряд з коханою людиною або в розлуці. Прагнучи відкинути земні турботи, душа героя переноситься до гармонійного небесного світу, шукаючи там щастя і захисту від земних проблем. Так, у циклі «Небо» далекий простір стає для героя ідеальною сферою, де можна знайти полегшення, де тамується біль. А, скажімо, вірш «Далеко од родини…» побудований на символічному зіставленні реалій рідного та чужого краю з емоційним прагненням повернутись на батьківщину: тут поєдналися і розпач, і надія.

Часто батьківщина асоціюється із «золотим віком» біографії героя – безтурботним дитинством і найкращими спогадами. Перебування за межами рідного краю нерідко доповнюється мотивами самотності й сирітства; у певному сенсі чужина виступає ще й своєрідним випробуванням для героя, можливістю виявити внутрішній душевний потенціал. У романтичному членуванні простору часто вживаними є формулювання фольклорного походження «за морем», «на тім боці», «за горою», як правило, без уточнень і конкретизації («Чого ти козаче, чого ти бурлаче…» М. Петренка).

Можна стверджувати, що за рівнем часопросторової організації М. Петренко перебуває в загальному контексті раннього українського романтизму. Разом з тим він вносить і деякі свої цікаві нюанси – приміром, у циклі «Небо» пропонує своєрідну версію романтичного дистанціювання від буденності.

Третій підрозділ – «Символіка й основні мотиви українського романтизму» – певною мірою продовжує попередній підрозділ, але тут часопросторова організація вже висвітлюється у зв’язку із символікою; також увагу приділено осмисленню романтичних мотивів, зокрема й у творчості М. Петренка. У підрозділі вивчається роль та особливості осмислення романтиками фольклорної символіки, розглядаються символічні образи природи, магії. Відзначена особлива символічна роль образу могили – дуже поширеного в поетичній системі романтизму (цей образ зустрічається у вірші «Батьківська могила» М. Петренка). У поезії романтиків символічного характеру набувають такі образи, як ліс, гай, степ, поле, море, гори, небо. Їх значення близьке до народнопоетичного. Водночас у М. Петренка відчутним є відхід від таких символів: у циклі «Небо» зустрічаємо, скажімо, образ «небесної музики» як атрибуту ідеального гармонійного світу, до якого прагне герой.

Українська романтична поезія оперує низкою різноманітних мотивів, однак у поезії М. Петренка більш поширені мотиви, співвіднесені з психологічно-особистісною тематикою: розлуки, смерті або її передчуття, туги за батьківщиною, самотності, сирітства. У застосуванні мотивів поет також засвідчує свою спорідненість з раннім українським романтизмом.

У четвертому підрозділі – «Модифікація тематики української романтичної поезії» – пропонується дослідження основних романтичних тем та їх модифікацій, розглядається зв’язок між мотивами і темами. Увагу звернено на такі тематичні пари, як «пророк – дурень», «провісник – юродивий», «в’язень – вигнанець», «коханий – сирота», «герой – двійник». Вони мають свої модифікації, виявляючись з різними семантичними нюансами. У ранньому українському романтизмі тема пророка заступається темами коханого, вигнанця, сироти, невільника, козака. У творчості М. Петренка найбільш повно виявились теми коханого і сироти.

Третій розділ – «Індивідуальні особливості творчого доробку Михайла Петренка» – на відміну від попереднього, в якому велика роль відведена осмисленню культурного й літературного контексту, присвячено безпосередньому дослідженню творчості поета з метою визначення його своєрідності в тому широкому контексті. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі – «Художні ідеали поезії Михайла Петренка» – досліджується поетичний світ митця та визначаються його особливості. Важливо, що М. Петренко виходив з визнання особливої ролі фольклорної поезії як феномена, в якому яскраво відобразився національно-народний характер, дух народу. Самобутній талант поета органічно сприйняв цей погляд, однак не обмежився лише наслідуванням, а вдався до переосмислення народнопоетичного матеріалу, відчутно посиливши в деяких ліричних творах елемент роздуму, заснований на книжній традиції. Фактично, можна говорити не лише про трансформацію митцем елементів поетики фольклору, а й погодження, своєрідний синтез народної свідомості із романтичним світобаченням. У романтичних пошуках автора такі антитетичні образи, як світло й пітьма, радість і розпач, рай і пекло, доля та недоля постали як визначальні вияви людського існування.

Образ долі посідає помітне місце в поетичних роздумах М. Петренка, однак навряд чи виправдано говорити, що нарікання на долю в його творчості є характерною рисою. Швидше цей момент поєднався з поняттям «сродності», яке сягає своїм корінням у вітчизняній традиції філософії Г. Сковороди. Скажімо, герой твору «Недоля» усвідомлює долю, своє життєве призначення – шукати виходу з-поза меж буденності, прагнути до здобуття гармонії. При цьому він визнає потаємний бік життя і приймає його як певну вищу даність. Для М. Петренка романтизм – це не лише теорія, викликана «втомою від знедоленості», а й намагання зробити життя красивим, інакшим. Його герой не лише змагається зі світом, а й шукає з ним примирення, гармонії, дистанціюючись від «фатальних загадок буття».

Митець гостро відчуває двоїстість буття людини, яка прагне реалізувати свій творчий порив, однак усвідомлює також силу чинників, які «приземлюють» життя особистості. Порив до гармонійного світу співвідноситься у творчості М. Петренка з символічним образом неба, що є водночас і «космічною субстанцією», і вищим духовним виміром. Можливо, до такого трактування образу автор прийшов під впливом німецьких романтиків, у яких небо поставало також віддзеркаленням Божественного духу.

Характерно, що своєрідний «космізм» в українському романтизмі знайшов яскравий вияв лише в М. Петренка і здобув у художніх пошуках поета певного національного забарвлення, погодившись із народнопісенною образністю.

«Чому мені, Боже, ти крилець не дав?» – цей рядок Петренкової поезії говорить також про крила натхнення, що мусять врятувати героя від невблаганної буденщини. Знайшовши своє покликання в поетичній творчості, автор зумів передати драму обмеженого земними путами романтичного обдарування. У творах М. Петренка, передусім у циклі «Небо», виразним постає образ вищого світового начала, зосередженого в небесних сферах, яке випромінює потужну духовну силу, котра «небесними ланцюгами» навіки «прикувала», полонила душу ліричного героя. Найбільш яскравим прикладом вираження романтичної туги за ідеалом виступає опозиція «небесна воля – людська доля», представлена у вірші «По небу блакитнім…». Не випадково поширений в українській романтичній поезії мотив сирітства у циклі «Небо» постає передусім як духовна самотність митця.

У циклі «Недуг», твори якого об’єднані темою кохання, водночас виразно постає мотив посмертного буття душі. Герой усвідомлює, що земне життя – не замкнений простір духовного існування, і смерть не означає закриття душі для любові. Взагалі герой ніби борсається між приреченістю на самотність і поривом до близької душі: біль і смуток, намагання примиритися з тяжкою втратою і неможливість приборкати закохане серце створюють загострену драматичну колізію інтимної лірики М. Петренка.

У творчості М. Петренка ідеальним простором постає також батьківщина – рідний поетові Слов’янськ. При цьому твори циклу «Слов’янськ» майже не дають уявлення про зовнішній вигляд міста, акцент перенесено на духовний світ героя. Важливу роль відіграють у циклі слухові образи – пісні слов’янської дівчини, що лейтмотивом проходять через весь цикл. Автор справді пропонує своєрідний «музичний рух почуття» (Ю. Шерех).

У творах митця «мандрівка» романтика тісно межує з ностальгією. Однак ця ностальгія не є просторово-територіальною – відомо, що поет не виїздив за межі України. Вона носить інший характер: герой сумує не стільки за полишеними місцями, скільки за певними «світлими» періодами життя («Далеко од родини…», «Туди мої очі, туди моя думка…», «Ос-ось Слов’янськ, моя родина…»).

Можна сказати, що на художньому рівні М. Петренко ніби творить індивідуальний міф про «втрачену батьківщину» – поетичну модель ідеального світу, в якому його герой віднайде загублену рідну домівку й кохання.

Другий підрозділ – «Жанрова своєрідність поезії Михайла Петренка» – присвячено осмисленню жанрової специфіки лірики митця.

Відомо, що спадщину М. Петренка складають переважно ліричні твори. Його перу належить всього одна балада – «Іван Кучерявий».

І сучасники поета – колеги по перу, і пізніші дослідники його творчості практично одностайно характеризували його перш за все як митця з яскраво вираженим ліричним обдаруванням. Очевидно, не лише властива романтичній літературі загальна тенденція до ліризації визначила жанрові пріоритети творчості М. Петренка – тут багато важили особливості його природного таланту лірика.

У жанрових прикметах поезій М. Петренка знайшли відображення декілька різних чинників. Як один з найбільш важливих слід виділити фольклорний вплив. Народна лірична пісня, поза сумнівом, стала для поета одним з визначальних орієнтирів у жанрових пошуках. Водночас він ішов шляхом подолання властивої фольклору імперсональності. Твори М. Петренка, попри високий рівень використання елементів народнопісенної образності («Ой біда мені, біда…» та ін.), у цілому досить далеко стоять від фольклорних стилізацій, характерних для деяких інших українських романтиків. У них досить виразно виявляється авторський суб’єктивізм, чітка індивідуальна позиція. Поезія митця має психологічно-особистісний характер, у ній яскраво представлені різноманітні стани «одинокої душі». Можна твердити, що в жанрових пошуках М. Петренко орієнтувався також на книжну романтичну традицію, що знайшло відображення передусім у побудові образу ліричного героя, у розкритті його переживань і роздумів. Поет майстерно використав досвід як фольклорної, так і суто літературної традиції, підпорядковуючи його завданню якомога повніше передати стан «самотньої душі», котра загострено переживає розлуку з рідною стороною, прагне віднайти гармонію і заспокоєння. Тема кохання розкривається Петренком у яскравих зразках інтимної лірики (цикл «Недуг», «Тебе не стане в сих місцях…», «Туди мої очі, туди моя думка…»). Окремі твори митця набувають ознак пейзажної лірики («Весна», «Як в сумерки вечірній дзвін» та ін.), однак образи природи частіше виступають своєрідним психологічним паралелізмом, сприяючи розкриттю внутрішнього світу героя. Важливо відзначити, що М. Петренко одним з перших в українському романтизмі запропонував зразки медитативної лірики – у творах циклу «Небо» можна виділити тенденцію до філософського відображення взаємодії людини і світу.

Вартим уваги є те, що у своїх жанрових пошуках М. Петренко виявив себе поетом з органічним обдаруванням лірика. Розробляючи психологічно-особистісну тематику, він здійснив продуктивну спробу вийти із силового поля народної пісні, створив самобутні зразки інтимної та медитативної лірики.

У третьому підрозділі – «Самототожність художніх ідеалів Михайла Петренка» – увагу зосереджено на виділенні індивідуально-неповторних прикмет творчості та авторської особистості митця.

Визначення самототожності передбачає врахування не лише текстів поета, але й особистісних рис митця, розгляд їх у єдності. Звичайно, це поняття є достатньо умовним, однак його можна описати, виділивши основні естетичні домінанти, що властиві як творчості, так і особистості поета.

Одна з домінант поетичного світу М. Петренка – структурування його у вигляді антитез («доля – недоля», «життя – смерть», «час – вічність» тощо), що, можливо, виступає віддзеркаленням певної душевної «полярності» самого автора. Щоправда, ці антитези виступають у поезії митця досить своєрідно, сприймаються у філософському сенсі – немов одвічне чергування, що творить загадковий ритм буття.

Своєрідність поезії М. Петренка визначає також його здатність досить тонко й дозовано відтворювати елементи «наївної свідомості», що виявляється у ніби навмисному спрощенні, «фольклоризації» окремих складників поетичної системи. Автор може надзвичайно гнучко й пластично перейти від філософської медитації до рівня фольклорної імперсональності – це одна з важливих рис його таланту.

У деяких творах він підтримує немовби культ самотності й тиші. Взагалі М. Петренка можна визначити як по-справжньому мінорного, «тихого» лірика. Із цим співвідноситься практична відсутність у його творчості мотивів романтичного бунтарства та якесь глибинне усвідомлення марноти буття.

Образ неба у М. Петренка, попри певні зв’язки з романтичною традицією, стає в поетичній свідомості ключовим, умовно кажучи, індивідуалізується, дозволяє відчути неповторність авторського ставлення до світу. Можна сказати, що цей образ уповні унаочнює авторський ідеал «автентичного буття».

Слід також виділити виняткову душевну цнотливість і шляхетність автора, що виявляється у визначенні власної позиції, у формах вияву почуттів і переживань. Скажімо, при всіх своїх романтичних уподобаннях, він, на відміну від деяких поетів-сучасників, майже ніколи не впадає в афектацію та мелодраматичний тон. Передаючи відчуття відторгнення людини від бажаного способу життя, автор майже завжди зберігає художній такт та емоційну стриманість. Поезія стає для автора ніби засобом уявно виділити, віднайти своє місце, свою частину всесвіту, у якій панують спокій та гармонія.

Особливу роль у самототожності поета відіграє мотив серця – як своєрідний критерій усього сутнісного й автентичного. Він виявляється у творах автора у зв’язку темою кохання – поетизація любові у М.Петренка співвідноситься з поетизацією душі, щирого серця.

Таким чином, можна сказати, що, виражаючи себе в художній матриці романтизму, М. Петренко водночас зумів залишитися собою, зберегти своє неповторне обличчя.

У четвертому підрозділі – «Особливості поетичного мовлення у творах Михайла Петренка» – розглядаються деякі риси мовної майстерності митця. Звернено увагу на зв’язок поетичної мови із психічним світом автора, що залежить від багатьох моментів, зокрема й від психологічного типу й темпераменту. З огляду на основні психологічні показники, виявлені у творчості, з великою мірою ймовірності М. Петренка можна розглядати як представника інтровертного типу. Мовна картина світу поета-інтроверта ставить на перше місце внутрішні переживання, почуття, настрої.

Поряд із цим спостереженням слід врахувати, що в межах українського романтизму усталився певний мовленнєвий фонд головним чином фольклорного походження, тож М. Петренко, залучаючись до його творення, водночас певною мірою від нього залежав. Зокрема, від народної традиції походить мелодійність поетичної мови митця, недарма його твори «Дивлюся на небо та й думку гадаю…», «Туди мої очі, туди моя думка…» стали популярними романсами.

Особливості мовної картини поезії М. Петренка, можливо, найбільш показово виявлені на рівні просторової організації поетичного світу. Для змалювання простору митець нерідко використовує загальну лексику. Ключові слова на позначення простору – небо, долина, скелі, море -– частіше виступають символами, а не конкретними зоровими образами. У змалюванні образу неба мові М. Петренка властива велика міра емоційності. Найчастіше лексема «небо» вживається в значенні «безмежність», «глибина». Тут також враховано часові параметри: денне небо викликає в душі ліричного героя гармонійні переживання, «вечірня година» вносить корективи, посилює тривогу героя. Слово «могила» також втрачає значення конкретної реалії, а в одному з контекстів виступає в значенні «чужина» («Далеко од родини…»). Взагалі речі об’єктивного світу для ліричного героя у більшості випадків є лише знаками і збудниками настрою. Приміром, у вірші «Тебе не стане в сих місцях…» автора більше цікавить не просторова конкретика, основне для нього – біль душі і «тяжке горе» нерозділеного кохання.

Оскільки просторові реалії поет змальовує через настрої, душевний стан і почуття ліричного героя, тому він і вдається до емоційних епітетів, частіше народнопісенного походження.

Поетичний словник М. Петренка багатий на метафори, особливо антропоморфічні, тобто такі, що ніби «оживлюють» природу.

Драматизм у творах митця підкреслюється дієслівними словосполученнями: «шукати долі», «ласки просити», «горе втопити» тощо.

Важливим засобом вираження звукових вражень у М. Петренка виступає алітерація, митцеві притаманний високий рівень майстерності у застосуванні звукопису. За цим принципом мовної організації вірша творчість М. Петренка споріднена з поезією Т. Шевченка.

Отже, слід відзначити, що у творчості М. Петренка відобразився процес, загалом характерний для українського романтизму, пов’язаний зі збагаченням літературної мови та пошуком нових виражальних засобів.

Висновки

Проведене дослідження зумовлене недостатнім висвітленням у вітчизняному літературознавстві історії українського романтичного руху взагалі і творчого шляху М. Петренка зокрема. Поезію митця було розглянуто в широкому контексті романтичних ідей та у зв’язку з українським літературним рухом 30_х – 50_х рр. ХІХ ст.

Важливо відзначити, що під час навчання в гімназії та університеті М. Петренко потрапив до кола харківських молодих літераторів, спілкуючись з якими захопився поширеними на той час ідеями європейського романтизму. Бажання створити український відповідник європейського рівня, посилене особистими переживаннями з приводу нещасливого кохання, спонукало молодого письменника до власних художніх пошуків.

Спадщина М. Петренка складається переважно з ліричних творів, значна частина яких об’єднана у поетичні цикли «Небо», «Слов’янськ», «Недуг». Це психологічно-особистісна лірика, в якій переважають мотиви кохання, туги за батьківщиною, романтичний порив і прагнення до ідеалу. Загалом можна стверджувати, що організація поетичного світу М. Петренка підпорядкована романтичній антитезі між буденністю й ідеалом, однак ця антитеза на рівні художнього осмислення світу та образного втілення постає досить своєрідно. У циклі «Небо» ліричний герой виявляє себе в пориві до загадкової й гармонійної сфери, що виступає втіленням ідеалу – це окремий світ гармонії, що забезпечує захист душі героя від марноти щоденних турбот і дозволяє душевному потенціалу реалізуватися повною мірою. У циклі «Слов’янськ» ідеальним світом постає мала батьківщина автора, яка сприймається швидше не територіально, а в нерозривному зв’язку зі спогадами дитинства і юності – безтурботним життям і закоханістю. У циклі «Недуг» драматично переживається втрачене кохання, ліричний герой прагне усвідомити і психологічно прийняти цю втрату.

Вірші М. Петренка зазнали значного впливу фольклорної лірики, однак слід підкреслити, що поетові вдалося підпорядкувати цей вплив власному, в основі романтичному творчому мисленню. Він запропонував цікаві зразки психологічно-особистісної, передусім інтимної та медитативної лірики. Для свого часу твори М. Петренка стали безперечним свідченням естетичного оновлення літератури, прагненням визволитися від побутового етнографізму та включитися в русло загальноєвропейського культурного розвитку, зокрема розвитку романтизму.

У творчості М. Петренка значною мірою виражається відхід від сентиментальних традицій. Спроба митця вийти за межі народної пісні, а також романсу, побудованого на пісенних традиціях, намагання створити новий образ становлять його своєрідність як поета, відрізняють від більшості інших українських романтиків того часу.

Романтичні пошуки М. Петренка внесли в українську літературу той суб'єктивний підхід до предмета, ту вимогу перетворення дійсності, за яких художня творчість формує нову реальність. Його романтична поезія високо піднесла роль поета як суб'єкта дійсності, засвідчила відчутну динаміку нового українського письменства в переосмисленні фольклорного матеріалу та підпорядкуванні його назрілим літературним завданням.

Результати дослідження викладено в таких публікаціях:

1. Неординарність романтичних ідей Михайла Петренка в контексті розвитку українського романтизму // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Научно-методический сборник. – Слов'янськ, 2002. – С.101-109.

2. Доля та її антиподи в творчості Михайла Петренка //Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк, 2003. – С.69-73.

3. Естетизація християнства в українському романтизмі // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Научно-методический сборник. – Слов'янськ, 2003. – С.150-156.

4. Основні типологічні аспекти розвитку українського романтизму // Вісник Житомирського педагогічного університету. – Вип.15. – 2004. – С.132-135.

5. Еволюція душі в творах М.Петренка: поетика романтичного пошуку // Вісник Луганського національного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. – Філологічні науки. – №3 (71). – 2004. – С.155-159.

6. Вплив світових романтичних тенденцій на діалектику творчої особистості М.Петренка // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Научно-методический сборник. – Слов'янськ, 2004. – С.215-219.

7. Семантика мовного простору в творчості Михайла Петренка: крок до сучасного філософського поетичного мислення // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Научно-методический сборник. – Слов'янськ, 2005. – С.134-139.

8. Лінгвопсихологічна спрямованість просторових реалій поетики М.Петренка // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Научно-методический сборник. – Слов'янськ, 2006. – С.103-107.

9. Ідея абсолютної та відносної міфології в романтичному міфотворенні на прикладі поетики М.Петренка // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – К.: Твім інтер. – Вип.17. – 2004. – С.431-434.

10. Поетика романтизму в творчості Т.Г.Шевченка // Донецький Вісник наукового товариства ім.Шевченка. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. – С. 542-545.

11. Поетика інтимної лірики М.Петренка // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. – Вип. 9: Українська література в загальноєвропейському контексті. – Ужгород, 2005. – С.13-16.

12. Культурологічний аспект міфопоетичної системи ранніх українських романтиків // Слобожанщина: літературний вимір: Зб. наук. праць. – Вип. IV. – Луганськ: Альма-матер, 2006. – С. 6-15.

АНОТАЦІЯ

Барабанова О.А. Творчість М.Петренка в контексті української поезії 30– 50-х років ХІХ ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна.– Харків, 2008.

У дисертації робиться спроба комплексного аналізу філософсько-естетичного фундаменту творчості автора з урахуванням еволюційних процесів, які спостерігались в українському романтизмі на різних етапах його розвитку.

У роботі досліджуються індивідуальні особливості творчості українського романтика першої половини ХІХ ст. Михайла Петренка, визначається місце творчості автора в контексті українського романтизму ХІХ ст.

Також вивчається проблема дихотомії особистого та загальнолюдського, часопросторові координати поетичного світу, образ автора, дається характеристика предметного світу, інтелектуального поля лірики М. Петренка.

Ключові слова: