Львівський національний університет імені Івана Франка

Чувардинський

Олександр Георгійович

УДК 321.01+321.02+329(477)

Громадянське суспільство в Україні:

становлення, функціонування,

перспективи розвитку

Спеціальність: 23.00.02 – політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук.

Львів - 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти АПН України.

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України

Михальченко Микола Іванович,

Інститут вищої освіти АПН України,

завідувач відділу соціальних проблем вищої

освіти та виховання студентської молоді

Офіційні опоненти: доктор політичних наук

Войналович Віктор Анатолійович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень

ім. І.Ф.Кураса НАН України, провідний науковий

співробітник

доктор філософських наук, професор

Карась Анатолій Феодосійович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри філософії

доктор політичних наук, професор

Ярош Богдан Олексійович,

Волинський державний університет імені Лесі

Українки, завідувач кафедри теорії та історії політичної науки

Захист відбудеться 27 травня 2008 року 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 35.051.17 Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79000, м.Львів, вул. Університетська, 1

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м.Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано 25 квітня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук, доцент О.Б.Шурко

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Проблема формування та розвитку громадянського суспільства обумовлена потребами практики, насамперед утвердженням такої глобальної тенденції, як демократизація суспільних процесів, що поступово, але невідворотно охоплює собою все більш помітний масив народів і країн світу, розгортається на теренах Україні все з більшою активністю і перспективою. В широкому розумінні, демократія – це влада народу – людей, як громадян власно сформованого суспільства. У будь-якому випадку вона – влада народу – наштовхується або на опір державної влади, або ж взаємодіє з нею, внаслідок чого формується авторитарний або демократичний стиль суспільного життя і управління, утверджується різний рівень свободи людини як громадянина і особистості. Зрозуміло, кожен громадянин зацікавлений в утвердженні демократії і свободи. Зрозумілим є також і те, що для цього він має об’єднати свої зусилля щодо їх досягнення з іншими громадянами. Таке об’єднання й утверджується як „громадянське суспільство” - як механізм і засіб волевиявлення активності громадян в реалізації власних прав і свобод, наближення демократичного майбутнього. Дослідження означеного процесу має глибокий сенс: воно формує його (процесу) теоретичне підґрунтя, чим забезпечує цілеспрямованість і системність соціальних трансформацій, убезпечує від можливих похибок і суб’єктивних збочень.

Для України, як і для республік, що існували в складі колишнього СРСР, а нині вийшли на шлях незалежного розвитку, подібна тематика є більш ніж актуальною. Розв’язання проблеми взаємодії суспільств й держави, що формуються, постає як складова визначення загальної перспективи суспільного розвитку. Справа в тім, що історія визначила основні критерії цивілізаційного поступу – демократія і громадянське суспільство, соціальна і правова держава, інтереси народу і розвиток їх соціальної активності, свобода і творчість. Вибір цих критеріїв означає цивілізаційну спрямованість народів, що вирвались з лабет тоталітаризму; їх ігнорування створює загрозу повернення в минуле, або ж перспективу новітніх збочень, на подолання яких потрібні будуть додаткові десятиліття.

Не менш значущою в теоретичному і практичному сенсі проблема громадянського суспільства є й погляду утвердження нового типу спілкування між народами і державами на міжнародній арені. Досвід ХХ і початку ХХІ століть знімає альтернативну установку „комунізм або капіталізм”, що постійно збуджувала протистояння й неодноразово ставила людство на межу третьої світової війни. Європейські народи, як і інші народи світу, сьогодні вимагають міждержавного порозуміння і спілкування. Ці народи об’єднуються в спілки, асоціації, громади, за допомогою яких намагаються конструктивно втрутитись в державну зовнішню політику, встановити власні контакти з подібними організаціями інших країн і народів. Громадянська активність, інституйована як „громадянське суспільство” в кожній з країн, постає як фактор міждержавної злагоди, порозуміння, спілкування. Дослідження його значення і ролі в системі міжнародної безпеки й розвитку міжнародних зв’язків України, постає як невідкладна і вкрай актуальна проблема сучасної політичної науки.

Ступінь наукової розробленості проблеми. До теперішнього часу у вітчизняній і зарубіжній політичній думці накопичений значний потенціал з питань, що стосується громадянського суспільства, його місця і ролі в політичному процесі. Проте, модернізація політичної системи України змушує з особливою увагою звертатися до питань теорії і практики відносин громадянського суспільства і держави, де політичний аналіз, синтез, системний підхід грають важливе значення.

Слід зазначити, що проблематика громадянського суспільства досить активно обговорюється в сучасній науковій літературі. Умовно дослідників можна об’єднати за такими основними напрямами:

- філософське дослідження самої ідеї громадянського суспільства та ґенези її змісту в історії філософської думки від античних філософів і до наших днів (В.Андрущенко, Р.Арон, А.Карась, Б.Констан, С.Кримський, Ю.Павленко та ін.);

- політолого-правові дослідження сутності громадянського суспільства, його структури, місця і ролі в політичній системі демократичного суспільства (І.Варзарь, Ю.Габермас, Ф.Гайєк, В.Журавський, О.Кульчицький, О.Погорілко, А.Силенко, Дж. Сорос, В.Тацій, Ю.Шемшученко та ін.);

- загально-соціологічна структура громадянського суспільства (Л.Губерський, М.Михальченко, М.Мокляк, В.Пазенок, М.Шаповал та ін.);

- історичний досвід та особливості формування громадянського суспільства в Україні (В.Барков, А.Бичко, І.Бичко, С.Грабовський, Д.Донцов, М.Драгоманов, О.Забужко, Г.Зеленько, М.Костомаров, П.Кравченко, В.Лісовий, В.Литвин, Н.Черниш, В.Шевчук, Б.Ярош та ін.);

- інституціональні характеристики громадянського суспільства (Е.Берк, М.Вебер, Джін Б.Елштайн, В.Котегоренко, В.Кремень, М.Лукашевич, А.Пашук, Г.Філіпчук та ін.) ;

- ціннісні характеристики, освітні, загальнокультурні та моральні пріоритети громадянського суспільства (О.Бабкіна, Е.Бистрицький, В.Денисенко, Е. Макінтайр, І.Надольний, П.Ситник, М.Попович, Л.Шкляр та ін.);

- перспективи розвитку громадянського суспільства в контексті його взаємодії з державою (Л.Абалкін, В.Бабкін, С.Кириченко, Ф.Рудич, А.Селіванов, О.Скрипнюк, М.Ходаківський, С.Телешун та ін.).

Разом з тим, незважаючи на досить широкий пласт наукових публікацій, проблема формування громадянського суспільства в Україні залишається ще вивченою недостатньо повно. Існує ряд теоретичних прогалин, які потребують якнайшвидшого опрацювання. Серед них – більш глибоке визначення сутності й змісту головного і опорного поняття –„громадянське суспільство”; історична ґенеза його змісту в історії розвитку філософських вчень; історичні, соціально-економічні, політичні та соціокультурні передумови становлення громадянського суспільства в Україні; структура громадянського суспільства; його взаємодія з державою; громадянське суспільство в системі міжнародних відносин; прогнозування розвитку громадянського суспільства в Україні в період докорінних соціальних трансформацій. Враховуючи актуальність та недостатньо повну теоретичну осмисленість цієї проблематики, автор обрав її у якості предмета самостійного аналізу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є результатом багаторічної праці, складові якої пов’язані з науковими темами Інституту вищої освіти АПН України (Модернізація системи вищої і соціальна цінність і вартість для України (РК 0103.03) і Вища освіта України як фактор цивілізаційного визначення молоді (0106 К 002013)) та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, зокрема: “Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні”(НДР 0102 Н 002865).

Мета дослідження – аналіз природи, сутності та процесу становлення та розвитку громадянського суспільства в Україні на рубежі ХХ і ХХІ століть.

Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі дослідницькі завдання:

- визначення поняття, природи та сутності громадянського суспільства, теоретико-методологічних підвалин його дослідження;

- вивчення історичних передумов становлення громадянського суспільства в Україні;

- аналіз соціально-економічних, політичних та соціокультурних передумов становлення українського громадянського суспільства;

- визначення структури громадянського суспільства, аналіз його основних складників;

- аналіз співвідношення (взаємодії) громадянського суспільства і держави в контексті їх функціонування;

- аналіз основних функцій громадянського суспільства, зокрема, політичної, морально-виховної та просвітницької;

- вивчення місця та ролі (міри участі) громадянського суспільства в системі міжнародних відносин України;

- прогнозування розвитку громадянського суспільства в Україні в період соціальних трансформацій.

Об’єктом дослідження є громадянське суспільство; предметом – його становлення та розвиток на рубежі ХХ і ХХІ століть.

Новизна дослідження полягає в тому, що запропонована пізнавальна концепція розгляду громадянського суспільства не як альтернативи державі, а як партнера, які разом здійснюють стратегію модернізації українського суспільства і входження в співдружність європейських націй. Ця концепція розкривається в таких положеннях, які доводяться в дисертації:

- визначено, що поняття „громадянське суспільство” охоплює соціально-організовані структури, які функціонують на основі розвинених економічних, політичних та духовних відносин й, взаємодіючи з державою (або вступаючи з нею в суперечність), забезпечують узгодження різноманітних інтересів людей, реалізацію громадянських прав і свобод; громадянське суспільство розглядається як суспільство, в якому співвідносяться приватні і суспільні інтереси (Гегель); як суспільство розгорнутих партнерських стосунків народу з державою; суспільство, яке контролює державу й основні її багатства; як суспільство самоорганізаційних начал із розгорнутими недержавними відносинами. Основна проблема громадянського суспільства визначається автором як проблема співвідношення „суверен-держави” з „суверен-народом”;

- витоки українського громадянського суспільства знаходяться в традиціях Київської Русі (народне віче, вибір князя, укладання договору з ним, існування місцевого самоврядування тощо) („Руська правда”, „Слово про закон і благодать”, „Ізборник” Святослава Ярославовича, „Повчання дітям” Володимира Мономаха “Повість минулих літ”, „Слово о полку Ігоревім” тощо); цю традицію підсилили процеси української реформації, політичні вчення ХV століття (М.Смотрицький, С.Оріховський, Х.Філалет, К-Т.Ставровецький та ін.); в дисертації підкреслюється історична місія українських братств (братчиків) у гуманістичному просвітництві та вихованні молоді, демократично-громадянські традиції козацько-гетьманської доби, громадянськість в українській суспільній думці ХІХ століття; особлива увага приділяється аналізові ідей та поглядів Кирило-Мефодіївського братства, В.Антоновича, М.Драгоманова, С.Подолинського, громадянських традицій в Україні періоду революції та відновлення державності (Грушевський, Винниченко). Підкреслюється висока громадянська місія українських політиків і вчених, митців другої половини ХХ століття – М.Міхновського, В.Липинського, Д.Донцова, громадянськість українців періоду „радянської демократії”, роль і значення діяльності шістдесятників і дисидентів;

- показано, що становлення і функціонування громадянського суспільства в Україні реалізується, передусім, як процес демократизації через подолання традиційної стратегії влади, яка прагне повного контролю над життям суспільства й особи. В залежності від ефективності діяльності інститутів громадянського суспільства формується авторитарний або демократичний стиль суспільного життя;

- доведено, що різний рівень свободи людини в Україні як громадянина і особистості обумовлений не тільки відсутністю повної законодавчої бази становлення інститутів громадянського суспільства або волюнтаристськими зазіханнями держави на права і свободи інститутів громадянського суспільства і громадян, але й недостатньою активністю громадян в об’єднанні своїх зусиль у межах самого громадянського суспільства. Активність громадян в окремих регіонах України визначає міру розвиненості й ефективності інститутів громадянського суспільства в цих регіонах;

- визначено, що розробка категоріально-понятійного апарату й концептуальних схем в здійсненні дослідження процесів становлення і функціонування громадянського суспільства формує теоретичне підґрунтя цілеспрямованих і системність політичних трансформацій і модернізацій в Україні, убезпечує від можливих похибок в прийнятті стратегічних і тактичних політичних рішень;

- вперше в українській політологічній літературі здійснюється аналіз демократичних традицій формування інститутів громадянського суспільства, їх витоків і змістовного навантаження. Серед загальних особливостей утвердження демократії в історичному поступі України виділені: 1) “хвилеподібність” (підйом та занепад) деяких прогресивних традицій; 2) підпорядкованість громадянській ідеї як проекту розвитку громадянського суспільства національній і соціальній ідеям; 3) реалізація стратегії взаємодії інститутів українського громадянського суспільства з різними стратегічними партнерами на основі докорінних національних інтересів; 4) підтримка традицій національної героїстики і стимулювання процесу утвердження нової плеяди національних героїв;

- доводиться європейська орієнтація історичного процесу творення інститутів громадянського суспільства в Київській Русі і в Україні: віче і козацькі збори, збірки законів і конституційні проекти, козацька демократія і судова система, магдебурзьке право міст і міське самоврядування тощо. Громадянська свідомість українців була просякнута свободолюбністю (інколи надмірною – хуторянська психологія, анархічне заперечення влади тощо), повагою до людської гідності (жінок також), прагненням до демократичних способів організації суспільного життя в контексті цінностей європейської цивілізації;

- суттєво поглиблюється аналіз суперечностей процесу формування сучасного українського громадянського суспільства. В першу чергу виокремлюються такі: протиборство європейської демократичної і євразійської тоталітарної традицій здійснення влади і взаємодії держави і громадянського суспільства; нерозвиненість ринкових відносин і нерівність в правах різних форм власності (державної, колективно-кооперативної, приватної); нерозвиненість системи політичних партій та інших інституів громадянського суспільства; недостатньо висока політична і правова культура населення і т.д.;

- показуються нові паростки розбудови українського громадянського суспільства. Громадянське суспільство має бути суспільством свідомо організованої соціальної структури, яка складається за межами політичної системи, але постійно з нею взаємодіє. Першим і головним структурним елементом громадянського суспільства є людина-громадянин як особистість у всій повноті її громадянських прав і обов’язків – основний суб’єкт громадянського суспільства. Політичні партії та громадянські об’єднання складають другий структурний блок громадянського суспільства. Третій структурний блок громадянського суспільства складають професійні спілки і об’єднання представників недержавного сектору економіки, а також недержавні засоби масової інформації. Наукове забезпечення діяльності усіх блоків громадянського суспільства – актуальне завдання політичної науки;

- у роботі здійснено пошук нових форм взаємодії держави і громадянського суспільства: соціальне партнерство, постійні консультації, громадянські форуми, спільні інституції регулювання політичного та економічного процесу тощо, робиться висновок, що недостатній рівень взаємодії цих двох секторів суспільства в Україні обумовлений пасивною позицією держави, яка не прагне створювати нові форми взаємодії;

- висувається й обґрунтовується теза, що взаємовідносини держави і громадянського суспільства не зводяться до всебічного обмеження функцій держави. Само громадянське суспільство вимагає регулювання законом і підтримання правового порядку, коли інститути громадянського суспільства діють в межах конституції і сприяють державі в реалізації національної ідеї, збереженні національного суверенітету, прав і свобод громадянина. Держава своєю могутністю забезпечує вільний розвиток інститутів громадянського суспільства;

- на основі системного аналізу досліджується новий стан громадянського суспільства в Україні, який характеризується активною політичною участю громадян в житті держави в останні роки. На основі узагальнення досвіду політичної діяльності партій і громадських організацій, їх участі у формуванні й здійсненні державної політики, робиться висновок, що спостерігається зростання впливу політичних партій на ситуацію в країні в зв’язку з неоднозначним переходом до пропорційної виборчої системи, а також груп ризику в усіх гілках влади, які діють як законно (лобізм інтересів соціальних верств), так і корупційно (в інтересах кланів, промислово-фінансових груп);

- вперше в українській літературі здійснено аналіз народної дипломатії як прояву демократизації міжнародних відносин і виходу інститутів українського громадянського суспільства на міжнародну арену. Глобалізація та інформаційна революція дозволяють інститутам українського громадянського суспільства брати участь в міжнародних антивоєнних та економічних рухах, форумах з міжнародної безпеки і співробітництва, входити політичним партіям в міжнародні організації і об’єднання. Це є показником входження України в європейське товариство;

- доведено, що розвиток громадянського суспільства може розглядатись як показник і умова „входження України в Європу”. Серед напрямів розвитку громадянського суспільства автор вирізняє: 1) все більш глибоке усвідомлення особистістю своїх громадянських прав і обов’язків; 2) зростання ролі партій і громадських організацій; 3) підвищення політичної культури громадян; 4) формування національної еліти; 5) розширення і поглиблення світових демократичних процесів.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають основні принципи філософського та політичного пізнання, зокрема, історизму, розвитку, взаємозв’язку теорії з практикою, збігу начала і принципу тощо; автор використовував загальні і специфічні методи соціального пізнання, зокрема, діалектики, системного та політично-порівняльного аналізу, герменевтики тощо. У роботі використано міждисциплінарний підхід до аналізу політичного життя України.

Діалектичний метод дозволив, зокрема, відслідкувати основні причини, витоки й динаміку становлення громадянського суспільства в Україні як в історичному розрізі, так і в умовах політичного сьогодення, виявити детермінуючі чинники цього процесу, основні суперечності розвитку. Системний метод забезпечив розгляд громадянського суспільства як цілісної й, одночасно, внутрішньо суперечливої системи, виявити системні якості, які здобувають складники громадянського суспільства в його структурі. Порівняльний метод дозволив здійснити співставлення процесів формування громадянського суспільства в Україні і розвинутих країнах Європи, виявити розбіжності й на цій основі проаналізувати політичні перспективи розвитку. Герменевтика дозволила проникнути у ”внутрішні взаємозв’язки і стани” громадянського суспільства, зрозуміти його історію, суб’єктивний стан носіїв громадянськості, їх взаємне відчуття потреби один в одному. Цей же метод забезпечив об’єктивне „тлумачення” автором сутності громадянського суспільства як суспільства „для людини і громадянина”, а також розуміння його діалогічної природи й глибокого внутрішнього демократизму. Міждисциплінарний підхід дозволив розкрити взаємозв’язки політичного життя України з економічним і культурно-ідеологічним.

Теоретичне значення дослідження. У дисертації розкрита природа та сутність громадянського суспільства, його витоки й історичний шлях становлення в Україні, особливо на рубежі ХХ і ХХІ століть. Теоретичним здобутком дослідження є висновок автора про багатогранність і системну цілісність громадянського суспільства як суспільства органічного поєднання приватних і суспільних інтересів, розгорнутих партнерських стосунків народу з державою, самоорганізаційних начал й розгалужених недержавних відносин. Цей висновок дозволяє проникнути у внутрішню духовну сутність громадянського суспільства, зрозуміти єдність (і протилежність) інтересів політичних сил, виокремити й розпізнати організаційні і самоорганізаційні засади політичної системи суспільства.

Важливе теоретичне значення має також дослідження автором витоків громадянських традицій, що беруть своє начало в історії Київської Русі, які попри століття бездержавного існування народу, зберігались в його історії як своєрідна політико-культурна традиція, що постійно відроджувалась, як тільки народ переборював чергове колоніальне ярмо й розпочинав вибудовувати власну державність.

Могутнім чинником, що стимулює подальші розробки проблематики громадянського суспільства, слугує висновок автора про спадкоємність громадянських традицій в політичній історії України, їх органічне єднання з зародковими традиціями демократизму і моралі.

Важливе наукове значення мають прогностичні висновки дисертанта, зокрема, про посилення ролі громадянського суспільства, про все більш широку передачу власне державних функцій громадським організаціям і об’єднанням.

Практичне значення дослідження: на основі узагальнень дослідницької літератури та практичного досвіду розбудови в Україні громадянського суспільства автором сформульовані практичні рекомендації щодо: а) розвитку партій та громадських організацій, підвищення їх ролі в громадянському житті суспільства; б) повноважень держави і громадянської активності людей у вирішенні проблем суспільного розвитку; в) виховання громадян у дусі демократизму та ідеологічного плюралізму, толерантності та взаємодії культур.

Автором внесено ряд рекомендацій щодо упорядкування нормативно-правової бази, що врегульовує взаємовідносини між громадянами та державою, між державою та громадянським суспільством.

На основі матеріалів дослідження може бути підготовлений спеціальний курс для студентів політологічних, історичних та соціо-гуманітарних спеціальностей.

Основні висновки дослідження цілком або частково можуть бути покладені в основу виховної роботи зі студентами та іншими категоріями громадян.

Апробація дослідження: основний зміст та результати дисертаційного дослідження частково (за окремими розділами та темами) і повністю доповідались на ряді міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних семінарів, конференцій, симпозіумів, зокрема: “Громадянські пріоритети та їх формування у студентів” (Міжнародна науково-теоретична конференція “Трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі”, 8-9 лютого 2006 р. м. Київ); “Громадянське виховання студентів” (Всеукраїнська науково-практична конференція “Сучасний стан і тенденції розвитку вищої освіти в Україні: філософські аспекти”. Івано-Франківськ, 13-15 січня 2006 р.); “Громадянське виховання особистості в школі і університеті” (ІІІ Всеукраїнська науково-методична конференція “Безперервна освіта в Україні: реалії та перспективи”. Івано-Франківськ, 2-3 листопада 2006 р.); “В.Сухомлинський про громадянське виховання особистості” (“Василь Сухомлинський у діалозі з сучасністю: культурологічні виміри шкільної й педагогічної освіти”// Переяслав-Хмельницький, 5-6 жовтня 2006 р.); “Громадянська позиція особистості: погляд через століття (за матеріалами культурологічної спадщини М.Драгоманова)” (Другі міжнародні драгоманівські читання, 27-28 жовтня 2006 р., м. Київ; Громадянська культура: виховання в умовах політичної кризи //Треті юридичні читання, 25-26 квітня 2007 р. – м. Київ); Громадянська культура: завдання виховання //Міжнародна науково-практична конференція „Духовна спадщина Лівобережної України: соціально-філософський зміст природи суспільства, релігії та освіти”, 18-19 травня 2007 р. – м. Київ та ін.

Структура дослідження: дисертація складається із вступу, восьми розділів, висновків та списку використаної літератури з 348 найменувань.

Основний зміст роботи

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження, визначено його методологічну базу, наукову новизну, теоретичне та практичне значення.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні проблеми дослідження громадянського суспільства” – здійснюється критично-аналітичний огляд зарубіжної і вітчизняної літератури, присвяченій розгляду змісту, сутності та структури громадянського суспільства. Підкреслюється, що витоки розуміння громадянського суспільства знаходяться в анклавах політико-правової думки Стародавніх Греції і Риму, зокрема, в розрізненні Платоном термінів суспільний і приватний, ототожненні Аристотелем „суспільства” і „держави”, поняття „асоціації рівноправних громадян, які проживають у місті”, „цивілізованого суспільства” у філософії та політичному вченні Цицерона. Подальше осмислення феномену громадянського суспільства здійснювалось в літературі через усвідомлення моральної рівності громадян, природного права (Макіавеллі, Гоббс, Дж. Локк, Руссо, Кант, Гегель). У дисертації аналізуються підходи до визначення поняття „громадянське суспільство в сучасній літературі: громадянське суспільство розглядається як таке суспільство, в якому співвідносяться приватні і суспільні інтереси (Гегель); суспільство розгорнутих партнерських стосунків народу з державою; суспільство, яке контролює державу й основні її багатства; суспільство самоорганізаційних начал з розгорнутими недержавними відносинами. Основна проблема громадянського суспільства – співвідношення „суверен-держави” з „суверен-народом”. Аналізується проблема співвідношення гілок влади й громадянське суспільство.

Щодо такого напряму виховного впливу громадянського суспільства на особу, як малі соціальні групи, можна згадати передусім класичне гегелівське визначення щодо народження громадянського суспільства на основі сім’ї. Однак, дисертант обґрунтовує тезу, що громадянське суспільство не “знімає” у собі сім’ю та інші малі соціальні групи, а є формою “соборності інтересів цих груп”. Ідучи шляхом "зняття", ми слідом за Гегелем прийдемо до ідеї вищого вираження інтересів громадянського суспільства державою, тоді як інтереси ці у своїй суті, серцевинні, невідчужувані.

Означений розгляд виводить нас на дві важливі проблеми. По-перше, тісно пов'язаними з проблемами соціальної структури громадянського суспільства та його культурної значущості виявляються проблеми духовності. Адже духовність завжди є результатом особистих і вільних творчих пошуків, а не формальних і примусових дій.

Утвердження громадянського суспільства як стійкого соціального феномену спочатку у європейській, а потім і у світовій історії пов’язане з формуванням таких соціальних структур (подолання відносин особистої належності (рабовласництво) та залежності (феодалізм) та визнання юридичної рівності всіх громадян), а також такої психологічної атмосфери, за якої індивіди відчувають відкриті обрії для власної самореалізації. Духовного наповнення і конкретизації психологічна атмосфера громадянського суспільства набуває, передусім, у національній ідеї.

Чим більш розвинутим є громадянське суспільство, тим легше громадянам захищати свої інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами або окремими особами. Відстоюючи матеріальну й духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності захисту приватних і суспільних інтересів людей, громадянське суспільство активно сприяє процесам політичної демократизації, набуття державою ознак держави правової. Рівновага між громадянським суспільством і державою є важливим фактором стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості і політичного безсилля народу.

Тому, по-друге, у ситуації політичної і адміністративної реформи в Україні громадянське суспільство перетворюється на основну "дійову особу". Держава може ініціювати перехід до нової адміністративної структури, яка має своєю одиницею громаду, однак поки сама громада не візьме ситуацію в свої руки, центральні органи влади ніколи не зможуть підмінити її функції хоча б тому, що не можуть бути обізнаними з усіма обставинах місцевої влади. Громадянське суспільство ж виявляється набагато ближчим до життєвого світу громади. Зміни на регіональному рівні автоматично ведуть до змін у політичній системі, адже нарешті після давно проголошеного відходу від командно-адміністративної системи центральні органи влади реально передадуть частину повноважень, які їй не властиві, регіональній владі, причому, саме владі демократичній.

Однак, з іншого боку, громадянське суспільство залежить від держави і не може набути розвинених форм в умовах політичного насильства й тиранії. Через те зворотній зв'язок у стосунках громадянського суспільства і правової держави - дуже важливий. Визнаючи автономність громадянського суспільства, правова держава має реагувати на запити й потреби асоційованого громадянства, видавати відповідні законодавчі акти та слідкувати за їх виконанням, іншими словами, вона повинна створити ситуацію правової захищеності громадян, сформувати сприятливе правове поле для діяльності створюваних ними громадських інститутів. Захищеність конституційних прав є фундаментальною умовою автономності громадянського суспільства і захистом проти беззаконного правління. Тому важливою є не лише роль держави, але й роль політичних партій, які в умовах багатопартійності здійснюють "внутрішній" політичний контроль за дотриманням державою інтересів громадянського суспільства: опозиційні партії контролюють провладні і навпаки. Саме тому закономірно виникають розгалужені зв'язки політичних партій з громадянським суспільством - різноманітними неурядовими і неприбутковими організаціями та іншими громадськими організаціями. Дехто з дослідників зараховує до складу громадянського суспільства і самі політичні партії як виразники різних громадських інтересів.

Відомий український правник і політолог Богдан Кістяківський підкреслював взаємозалежність, взаємну обумовленість правової держави і громадянського суспільства. Він вважав, що правильне і нормальне справляння державних функцій у правовій державі залежить од самодіяльності суспільності і народних мас. Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить із надр самого народу, правова держава немислима. На його думку, так само й громадянське суспільство не можливе без правової держави, яка "неодмінно передбачає широкі громадянські та народні організації, завдяки яким зростає і її власна зорганізованність.

В усій сукупності можливих соціальних зв'язків виявляється не лише багатовимірність феномена громадянського суспільства, але і його полісемантичність, згадувана вище.

Слід зауважити, що громадянське суспільство є передусім таким способом організаційного захисту суспільних цінностей, який дозволяє, насамперед, досягнути їх усвідомлення і ідентифікацію з ними громадян. Така наступальна самоідентифікація неминуче приводить до змін не лише у свідомості, але й у діяльності, яку ця свідомість скеровує. Незважаючи на позірну обмеженість поняття сферою політики, внаслідок терміну "громадянське", поняття громадянського суспільства охоплює всі сфери суспільного життя, оскільки громадянська належність виступає лише знаковою рисою свідомого і відповідального ставлення людини до своїх суспільних обов'язків. Головною ознакою належності такого ставлення до сфери громадянського суспільства є його добровільний і творчий, неформальний характер. Це означає, зокрема, і можливість введення в сферу громадянського суспільства також і традиційних соціальних інститутів та формальних організацій - тією мірою, якою вони входять у "сферу відкритого суспільства", тобто приймають раціональну аргументацію щодо їх реформування.

А. Карась наводить такі основні інтерпретації поняття громадянського суспільства: сукупності неурядових, громадських організацій ("третього сектору"); ядра громадянського суспільства; відносно незалежної від державного втручання соціальної структури; системи інститутів, асоціацій і взаємодій, що здатні впливати на політичний процес у державі; усієї позаполітичної чи позадержавної сфери суспільного життя; системи горизонтальних зв'язків між індивідами, які створюють солідарні і субсидіарні норми суспільної дійсності, що є підставою антикорупційної ідентифікації населення і перетворення його на свідомих громадян; як сукупності свідомих і активних громадян з високими моральними нормами і громадянською відповідальністю; суспільної форми дискурсивних практик (або "символічного світу"), в основі якої нарощуються значення громадянської культури населення та демократичні цінності.:

Варто зауважити, що практично кожна з цих інтерпретацій позначає окремий філософський і політологічний підхід і спеціальну пізнавальну методологію аналізу проблем громадянського суспільства. Це - послідовно до вищенаведеного переліку: організаційний підхід; стратифікаційний аналіз; інституційний підхід; нормативно-ціннісний підхід та теорія комунікації тощо. У розділі зауважується, що можливе застосування також інших методологічних підходів і відповідно - отримання іншого бачення проблем громадянського суспільства. Очевидно, що в теорії отримуємо аналогічну практиці громадянського суспільства толерантність і взаємодоповнюваність різних методологій і підходів.

Другий розділ – „Історичні передумови становлення громадянського суспільства в Україні” – присвячено аналізу історичних витоків громадянського суспільства, його ґенези в різноманітні історичні періоди життєдіяльності України. Витоки українського громадянського суспільства автор вбачає в традиціях Київської Русі (народне віче, вибір князя, укладання договору з ним, існування місцевого самоврядування тощо) („Руська правда”, „Слово про закон і благодать”, „Ізборник” Святослава Ярославовича, „Повчання дітям” Володимира Мономаха “Повість минулих літ”, „Слово о полку Ігоревім” тощо). Цю традицію підсилили процеси української реформації, політичні вчення ХУ століття (М.Смотрицький, С.Оріховський, Х.Філалет, К-Т.Ставровецький та ін.). Автор підкреслює історичну місію українських братств (братчиків) у гуманістичному просвітництві та вихованні молоді. Особлива увага приділяється дисертантом розгляду демократично-громадянської традиції козацько-гетьманської доби, ідеї громадянськості в українській суспільній думці ХІХ століття, зокрема, діячів Кирило-Мефодіївського братства, а також В.Антоновича, М.Драгоманова, С.Подолинського. Значний розвиток отримують громадянські традиції в Україні періоду революції та відновлення державності (М.Грушевський, В.Винниченко). Дисертант також підкреслює й розглядає громадянську місію українських політиків, вчених, художньої інтелігенції другої половини ХХ століття – М.Міхновського, В.Липинського, Д.Донцова, громадянськість українців періоду „радянської демократії”, відстоювання демократичних традицій шістдесятниками та дисидентами.

Дисертантом зроблено висновок, що хоча громадянсько-демократичні погляди українських мислителів мали суперечливий характер і не були сформовані в єдину систему, у своїй сукупності вони виявили й презентували весь спектр наукових уявлень про громадянське суспільство, притаманних тодішній світовій політичній та соціально-філософській думці. Їх значення і вплив відчувається й сьогодні, що дозволяє розглядати їх у якості історичної передумови розуміння природи й сутності того громадянського суспільства, яке формується нині в Україні.

У реферованому розділі з’ясовується процес становлення громадянського суспільства в Україні до етапу незалежності. Особлива увага в роботі приділяється радянському періоду в історії України, коли об’єктом критики і переслідувань стали “український буржуазний і дрібнобуржуазний націоналізм”. Гоніння на патріотів України в цей час поєднувалися з хвилями репресій в середині партійно-радянської номенклатури, коли “політичні павуки” пожирали один одного.

Дисертант досліджує суперечливі кроки радянської влади в Україні в освіті, науці, літературі, мистецтві, показує заходи щодо втримання процесів національної ідентифікації, зростання політичної культури населення. Особливу роль в цих процесах зіграли шістдесятники.

Шістдесятники, діючи в рамках радянської системи, відновили суму соціально-психологічних якостей інтелігенції, знову надали цьому термінові морально-етичного змісту: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до природних етичних норм. Поява такого ферменту стала першою ознакою внутрішньої деградації тоталітарної системи, яка допустила формування альтернативного інтелектуально-духовного простору.

Якщо розглядати шістдесятництво в контексті розвитку руху опору, то воно, звичайно, було відступом. Серед шістдесятників не було відвертих противників режиму. Майже всі вони у власному розумінні прагнули вдосконалити цей режим, який сам подбав про громадсько-політичне змужніння шістдесятників, розгорнувши проти них кампанію репресій і утисків. У своєму політоґенезі шістдесятники пройшли всі стадії, які до них проходив національно-визвольний рух - "етнографічну", "культурницько-просвітянську" - і вийшли на рівень ідеологічно-політичного протистояння з системою (до цього дійшли вже тільки шістдесятники-політики).

Шістдесятництво стало інтелектуально-духовним підґрунтям розвитку руху опору в Україні, його нового етапу. Еволюція шістдесятництва в інші форми нонконформізму (інакомислення, політичне дисидентство, правозахисний рух тощо - стала змістом руху в 60-80-ті роки і визначила напрями формування політичної опозиції режимові.

Традиційна радянська політика щодо інтелігенції передбачала нещадну розправу з тими, хто не бажав йти на компроміс із політичною системою, I відносно ліберальне ставлення до тих, хто цей компроміс сприймав. Однак у 1970-1980-х роках, після згортання хрущовської "відлиги", рамки можливого компромісу істотно звузилися. Це означало, що своїми репресіями влада потенційно вела до посилення дисидентського руху, адже кількість заборонених видів діяльності зростала.

Особливо характерним було становище в Україні, де будь-який вияв патріотизму трактувався як націоналізм.

Найхарактернішою рисою в ідеології українського дисидентського руху кінця 1970 - початку 1980-х років було поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні права людини. У цьому сенсі він відмовлявся від спадщини як лівого (націонал-комуністичного), так і правого (оунівського) українських тоталітарних рухів 1920-1940-х років.

Іншим новим моментом у розвитку дисидентства в Україні стала поява незалежного робітничого руху. Перші робітничі маніфестації і страйки відбулися ще за часів Хрущова; у 1962 р. страйкували робітники Донецька і Жданова.

Абсолютна більшість робітничих виступів мала стихійний і розрізнений характер. Їм бракувало політичних вимог і вони розвивалися без зв'язку з дисидентським рухом в Україні. У 1978 р. донецький шахтар Володимир Клебанов організував Асоціацію вільних профспілок трудящих Радянського Союзу - незалежну профспілку, яка послужила прототипом польської "Солідарності". Кількість її членів становила 200 чол., у т.ч. робітників з Одеси, Донбасу і Криму.

Ні українському дисидентському, ні робітничому рухові не вдалося змобілізувати під свої прапори значну кількість населення. За умов жорсткого тиску державного апарату, ці рухи репрезентували активність нечисленної групи людей, які не могли протиставити режиму нічого, крім своїх ідей та власної мужності. Але їхня діяльність послужила добрим засівом під ті важливі політичні зміни, які пережила Україна у 1985-1991 рр. та в перші роки незалежності.

Третій розділ - „Соціально-економічні, політичні та соціокультурні передумови становлення українського громадянського суспільства” – концентрує увагу на тому, що економічну основу громадянського суспільства складають різноманітні форми власності та приватний капітал, ринкова інфраструктура та її регулювання. В колишньому СРСР вони були відсутні або перебували в тіньовому секторі економічного життя. В дисертації аналізуються суперечності та етапи становлення ринкових відносин в Україні, особливо в контексті таких процесів, як роздержавлення та приватизація, лібералізація, шокова терапія. Мета цих перетворень – формування ефективного власника і ефективного виробництва, які б підняли статус особистості (власника) до рівня усвідомлення своїх громадянських і людських прав та обов’язків, забезпечили реалізацію виробничих процесів на рівні найбільш високих досягнень техніки та технології, досвіду передових країн світу, відповідальності за якість кінцевої продукції тощо. На жаль, наслідки означених процесів виявились дещо іншими, ніж планувались. У дисертації аналізуються такі явища, як поляризація бідності і багатства, збагачення чиновників, корупція, тіньові капітали, відмивання грошей тощо. Все це далеко не сприяє становленню та розвитку громадянського суспільства, збочує суспільний процес, відсторонює його від магістральних шляхів ринково-демократичних трансформацій.

Політичні передумови становлення громадянського суспільства – це політичні партії, групи інтересів, об’єднання, клуби, недержавні засоби масової інформації, механізми й технології виборчого процесу, політична культура й політичне представництво. Їх активне становлення розпочалось в період, що передував проголошенню незалежності України й у перше десятиріччя незалежності. Характерною рисою цього процесу було подолання одноосібного панування єдиної партії – КПРС та її ідеології, формування багатопартійності як цілісного утворення на основі усталених зв’язків між політичними партіями, що відрізняються одна від одної програмами, внутрішньою структурою, тактикою тощо. У дисертації аналізується динаміка розвитку політичної системи, її суперечності, особливо в контексті задекларованої політичної реформи. Реальністю багатопартійність (яка б надала політичним партіям рівні можливості у змаганнях за політичну владу, утвердження соціального плюралізму, забезпечила суттєву демократизацію суспільного життя) в Україні, на жаль, не стала. Натомість створилась ситуація „дрібно партійності”, невиразності, безпринципності, перманентного „партійного розпаду” й ситуативного „блокування” задля задоволення тимчасових, часто-густо вкрай суб’єктивних інтересів партійних лідерів або ж кланів. У дисертації зроблено висновок, що багатопартійність, яка лише формується, у якості платформи громадянського суспільства може розглядатись лише зі значною часткою допуску. І це показали політичні події в Україні в 2007 році, коли штучна коаліція у Верховній Раді змушена була піти на дострокові вибори. Але й опозиція не була цілісною, її характеризувала нестабільність, боротьба політичних груп інтересів.

До соціокультурних передумов громадянського суспільства дисертант відносить зміни, що відбуваються у цій сфері в контексті демократизації: 1) формування новітньої демократичної культури участі людей (громадян) у державних і суспільних справах; 2) становлення такої якості громадянина, як здатність законним чином реалізовувати власні інтереси на державному і суспільному рівні. Сюди ж належать такі елементи, як культура спілкування людей, їх толерантне ставлення одне до одного в розмаїтті етнічних, релігійних, майнових і ін. інтересів; кристалізація основ нової моральності; формування та розвиток демократичної політичної культури; утвердження ідеології реального плюралізму та демократизму, рівності всіх перед законом. Всі ці елементи перебувають в Україні на стадії становлення. Їх зростання засвідчує рівень утвердження передумов громадянського суспільства. Але цей багатоманітний процес і сьогодні суперечливий, мало прогнозований, кожний елемент загального процесу може вибухнути конфліктом.

У четвертому розділі – „Структура громадянського суспільства” – доведено, що громадянське суспільство – це суспільство соціально організованої структури, що складається за межами політичної системи, але частково охоплює її, оскільки вона також формується громадянами. Громадянське суспільство формується відповідними соціальними інститутами, головними серед