НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Кіян Олександр Іванович

УДК 930.1:(477-25) (18/19)

Володимир Антонович

як історик й основоположник київської

історичної школи в українській історіографії

другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.

07.00.06 – Історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня доктора історичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України ХІХ – поч. ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

РЕЄНТ Олександр Петрович,

Інститут історії України НАН України,

заступник директора, завідувач відділу історії

України ХІХ – поч. ХХ ст.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ДМИТРІЄНКО Марія Федорівна,

Інститут історії України НАН України, с.н.с.

відділу української історіографії та спеціальних історичних дисциплін, заслужений діяч науки і техніки України;

доктор історичних наук, професор

РАФАЛЬСЬКИЙ Олег Олексійович,

Апарат Верховної Ради України, перший

заступник завідувача секретаріату;

доктор історичних наук, професор

КАЗЬМИРЧУК Григорій Дмитрович,

Київський національний університет ім. Т.Шевченка,

завідувач кафедри історії для гуманітарних факультетів.

Захист відбудеться “28” березня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01. в Інституті історії України НАН України за адресою: м. Київ, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “27” лютого 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Звернення до минулого для осмислення сучасного стану української нації вимагають усвідомлення тієї ролі, яку відіграли діячі культури, серед яких було й немало істориків, у виробленні провідних ідей українського буття. Стає усе більш очевидним, що історична пам’ять народу, акумульована в історіографії, виступає консолідувальним фактором, усвідомленням цілісності та спадкоємності вітчизняного історичного процесу. “Історіографія, – стверджував М.Грушевський, – взагалі відіграє велику роль в культурнім і спеціально – в національному житті. Недурно її називають “самосвідомістю” народу. Але в історії деяких народів, особливо покривджених історією – як от наш український, історіографія (й історія літератури, що являється другою стороною того самого діла) відіграла роль прямо таки колосальну” Грушевський М. “Малоросийские песни Максимовича і століття української наукової праці // Український історик. – 1984. – 1–4 (81-84). – С. 138..

Праці видатних національних істориків минулого засвідчують сталий інтерес до української історіографії з боку як науковців, так і широкого читацького загалу. Водночас їх використання вимагає й більш прискіпливого аналізу змісту з погляду не тільки політичної кон’юнктури, але й сучасних науково-світоглядних та загальноцивілізаційних вартостей. Вивчення персоналій необхідне також для проникнення в суть історичних концепцій, всебічної оцінки ролі й місця конкретних істориків у розвитку знань, для з’ясування міри їхнього впливу на подальшу еволюцію різних напрямів і відтворення картини загального процесу розвитку національної історичної науки.

У зазначеному контексті особливо показовою є постать одного з провідних ідеологів і діячів національного руху, видатного вченого – Володимира Антоновича, творчість якого знаменує цілий етап в еволюції української історичної думки. В останнє десятиліття спадщина історика переживає своєрідний ренесанс, свідченням чого є перевидання його праць, а також поява досліджень різних аспектів життя, громадсько-політичної і наукової діяльності. Результатом цього процесу є складання досить широкої літературної бази, що об’єктивно створило підстави для більш загального синтезу, насамперед в осмисленні ідейного змісту історичної концепції, методології творчості Антоновича та Київської історичної школи, визначення їхнього місця в еволюції, як національної, так і загальноєвропейської історіографії.

Вивчаючи праці Антоновича та створеної ним неформальної організації дослідників вітчизняної науки, ми повністю усвідомлюємо, що їхня наукова діяльність і творчість здійснювалась у межах відмінного від сьогодення культурного універсуму й соціуму. Відповідно в пам’ятках історичної думки зазначеного періоду знайшли розкриття різноманітні громадсько-політичні та ідейно-національні теорії. Їхній розгляд у дусі нових світоглядних і методологічних орієнтирів сучасного українознавства допомагає краще зрозуміти гносеологічні та соціокультурні функції не лише історичних знань, але й природу постання ідейного аспекту досліджень, розширює уявлення про особливості та деякі закономірності процесу складання національної ідентичності й історичної самосвідомості українського суспільства. Інтерпретація на прикладі творчості Антоновича та Київської історичної школи, однієї з переломних епох в історії України, коли закладалися основи сучасної української культури, уможливлює наблизитися до розуміння реалій національного будівництва й суспільного життя.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження безпосередньо збігається з планами роботи відділу “Історії України ХІХ – поч. ХХ ст.” Інституту історії України НАН України (Тема: “Влада і суспільство на українських землях у ХІХ – на початку ХХ ст.” Державний реєстраційний номер 01  И ) та відділу “Історіографії” Інституту історії України НАН України (Тема: “Історія української історичної науки: методологія, джерела та персоналії”. Державний реєстраційний номер 01  И ).

Об’єктом дослідження є історіографічний процес в Україні, що відображає історію історичної науки як процес поєднання творчості видатних учених і колективного співробітництва істориків у формі наукової школи.

Предметом вивчення став комплекс писемних текстів, повністю або частково присвячених історії України, створених Антоновичем та осередком його учнів – представників Київської історичної школи.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1860 –  рр., коли українська історіографія, інтегруючи здобутки вітчизняної та європейської науки й культури, досягає справжнього самовизначення, остаточно кристалізується із синтезу українства й вступає в стадію національної інституціоналізації.

Мета роботи полягає у комплексному дослідженні наукової спадщини одного з творців національно-демократичної концепції історії України Володимира Антоновича та його діяльності з розбудови Київської історичної школи в контексті розвитку вітчизняного історіографічного процесу.

Для досягнення цієї мети автор визначив наступні дослідницькі завдання:

– Виявити основні тенденції й особливості становлення національної історичної науки зазначеного періоду.

– На прикладі діяльності Антоновича показати роль громадсько-національного фактора у створенні концепції історії України.

– З’ясувати витоки та зміну сцієнтистського світогляду Антоновича як результату трансформації головних ідейно-методологічних напрямів у розвитку загальноєвропейської історичної думки.

– На основі співставлення творчості попередників на ниві української історіографії (М. Максимович, М. Іванішев, М. Костомаров) показати їхню роль у становленні Антоновича як історика України.

– Визначити внесок Антоновича в націософію і методологію історії та значення його теоретичних узагальнень для поглибленого осмислення українського історичного буття.

– На основі аналізу проблеми періодизації та ключових положень щодо національної історії показати Антоновича як одного з творців національно-демократичної концепції історії України.

– З’ясувати міру впливу історичної творчості Антоновича на процес “відпольщення” та перетворення української історії у самостійну галузь наукового пізнання.

– Окреслити головні принципи викладацько-організаційної діяльності Антоновича в контексті постання першої національної неформальної наукової інституції – Київської історичної школи.

– Проаналізувати ідейно-політичні й методологічні позиції Київської історичної школи Антоновича.

– Дослідити зміну уявлень адептів школи Антоновича на завдання, предмет, джерельну основу, тематику студій з історії українського й інших східнослов’янських етносів.

– Ідентифікувати проблему взаємозв’язку української національної і всеслов’янської історіографій у контексті діалектики культурних домінувань (польська та російська перспективи).

– З позицій континууму простежити елементи наступності в історичних дослідженнях та зміну парадигм і концептуальних засад на різних етапах національного історіографічного процесу.

Методологічну основу дисертації становлять загальновизнані теоретичні положення про природу історичного пізнання, соціальні аспекти, норми й цінності історичної науки, етики вченого та його відповідальність перед суспільством. Цей процес реалізується на основі поєднання трьох дослідницьких принципів – науковості, об’єктивності й історизму. Принцип історизму передбачає зорієнтованість на розуміння, пізнання минулої епохи та людини в категоріях культури, матеріальних та ідейних обставин. Головні положення науковості реалізуються через впровадження теоретико-методологічної реконструкції світогляду історика як можливої противаги суто описовому методу вивчення історіографічного процесу. Ведучи мову про принцип об’єктивізму в системі дослідження, автор солідарний з положенням відомого західноєвропейського фахівця в галузі теорії й історії історичної науки Й. Рюзена (Німеччина), викладеним у доповіді “Відповідальність історика: міф і історична реконструкція” на ХХ Міжнародному конгресі історичних наук у Сіднеї (2005 р.), де у зверненні до сучасних національних учених стверджується думка, що об’єктивність, до якої прагне історик, означає лише “чесний виклад і реконструкцію наукового пізнання минулого без створення на основі сучасних політичних реалій нового історіографічного міфу”. Rusen J.Responsibiliry of Historian: myth and historical reconstruction // 20th International Congress of Historical Sciences, Programme, 3–9 Jily, University of New South Wales. – Sydney, 2005. – P. 89.

Робота має комплексно-історіографічний і міждисциплінарний характер. Її концептуальні засади ґрунтуються на основах традиційних наук: історії, історіографії, філософії історії, соціології, етнології, а також на ідеях аналітичного наукознавства. Автор ураховував сучасні досягнення гуманітарних наук, пов’язані з визнанням паралельного існування різних наукових парадигм, обумовлених конкретними соціокультурними та національними чинниками, а також суб’єктивними рисами дослідника. Використання принципу монодисциплі-нарності у взаємодії з полідисциплінарним підходом у дослідженні наближає створення моделі постання концепцій національної історії і розуміння систем асіативної творчості в історичній науці.

У дисертації автор послуговувався як традиційними, так і новітніми методами історіографічного дослідження: хронологічно-проблемним, періодизації, ретроспективним, системно-структурним, кореляційним, контент-аналізу. Дескриптивний та кволітативний методи застосовані при написанні вступної, джерелознавчої та історіографічної частин роботи, у той час як нарративний метод використовувався для реконструкції історіографічного процесу певної історичної епохи.

Ключовим положенням при осмисленні методологічних принципів творчості Антоновича та його історичної школи є з’ясування міри їхньої відповідності характеру еволюції сучасної вченому європейської історичної науки. Для реалізації цього завдання впроваджено метод історіографічної компаративістики з паралелями стосовно сусідніх слов’янських, насамперед, польської і російської історіографій та західноєвропейської історіософії і методології історії. Широке використання ретроспективної методи покликане виявити в явищах історичного життя елементи того, що становить сегмент української національної історіографії. Саме поняття “українська національна історіографія” використано для позначення нового типу історіописання, пов’язаного з усвідомленням єдності та самодостатності українського етнічного масиву та його місця в історичному процесі.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній:

– здійснено комплексне дослідження історико-наукової спадщини Володимира Антоновича в контексті постання української національної історіографії;

– по-новому, з урахуванням усього комплексу наявних джерел, у тому числі вперше введених у науковий обіг, розглядаються ідейні принципи й методологічні засади історичної творчості Антоновича;

– визначаються, з урахуванням специфіки розвитку історіографічного процесу в Україні фактори, що зумовили діяльність Антоновича в розробці концепції національної історії;

– доведено, що процес становлення історичного світогляду Антоновича має кілька поліваріантних вимірів – сцієнтистський, громадсько-політичний та національний, що з позицій методологічної доцільності повинен розглядатися в системі послідовного переходу різних контекстів взаємозв’язувального впливу;

– констатується, що польський ранній романтизм з його чітко вираженою національною основою здійснив вирішальний вплив на процес формування демократичних уподобань Антоновича. Концептуальні ідеї Й. Лелевеля, А. Морачевсього та інших адептів республіканізму в польській романтичній історіографії позначилися на ідейному змісті студій з української історії, визначили в окремих випадках тематичний діапазон та методику досліджень;

– у контексті творчості Антоновича вперше розглянуто внесок “української історичної школи” в польській історіографії (М. Грабовський, К. Шайноха, О. Яблоновський та ін.) у дослідження історії України;

– визначено міру впливу попередників на ниві української історіографії (М. Максимовича, М. Іванішева, М. Костомарова) для становлення Антоновича як історика України;

– на прикладі творчості Антоновича та його наукових послідовників показано процес зміни концептуально-теоретичних і методологічних постулатів, перехід від романтизму до позитивізму в українській історіографії другої половини ХІХ століття;

– досліджено вирішальну роль Антоновича у “відпольщенні” української історії та його участь у польсько-українській історіографічній конфронтації другої половини ХІХ століття як рішучу спробу подолати історичні стереотипи стосовно польсько-українських історичних взаємин;

– констатується положення, що основою національної історичної концепції Антоновича була общинна теорія та ідея “українського демократизму”;

– через призму історіософії та націології, розроблених ученим для обґрунтування осібності вітчизняного історичного процесу, досліджено головні положення національно-демократичної концепції історії України;

– стверджується теза, що концепція національної історії Антоновича має виразний характер антидержавного спрямування, оскільки вчений шукає об’єкт історії в українській масі, у її стихійних, малосвідомих поривах боротьби із становими привілеями, бюрократизмом і централізмом;

– уперше зроблено системний аналіз історіографічної спадщин Антоновича, що створює більш повне уявлення про спектр зацікавлень історика в кожний осібний проміжок наукової діяльності, ставлення до різних напрямів і шкіл, а також засвідчує характер власної дослідницької позиції;

– на основі розробленої автором функціональної логіко-лінгвістичної моделі “наукова школа в історіографії” визначено головні принципи виникнення першої неформальної організації національних істориків – Київської історичної школи Антоновича;

– показані головні етапи еволюції Київської історичної школи Антоновича, починаючи з 70-х років ХІХ ст. і закінчуючи початком ХХ ст., коли організація перестала відігравати панівну роль в українській національній історіографії;

– внесено істотні корективи в інтерпретацію політичного підґрунтя Київської історичної школи, яке, на думку автора, уособлено ідеологією народництва й федералізму;

– доведено, що в методологічному ракурсі дослідження адептів школи збудовані на засадах як позитивістської теорії, так й елементах суб’єктивно ідеалістичних конструкцій, що дає підставу вести мову про специфіку цієї наукової організації не лише в національній, але й всеслов’янській історіографії;

– спростовуються історіографічні стереотипи щодо визначення ролі Антоновича та його наукової школи для подальшого історичного пізнання в Україні.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у поглибленні наукового вивчення процесу розвитку української національної історіографії. Її матеріали можуть використовуватися при підготовці загальних та спеціальних курсів з історії, історіографії, політології, історіософії, методології історії та джерелознавства; у вузівській діяльності при опрацюванні лекційних курсів, семінарів, навчальних посібників і підручників.

Спираючись на результати дослідження, автором були прочитані університетські спецкурси “Історія України в польській історіографії”, “Методологія історії”, “Історія України в російській історіографії” на історичному факультеті Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

Апробація результатів. Основні положення, концептуальні засади й підсумки дослідження доповідались автором на дев’яти республіканських і міжнародних конференціях. Важливість концептуального переосмислення історичної спадщини Антоновича викладено в доповіді “Формування наукового світогляду й становлення Володимира Антоновича як історика України” на засіданні “Першої Академії пам’яті професора Володимира Антоновича” (Київ, 1993).

Вияв ідей польської романтики та участь Антоновича в польсько-український наукових взаєминах розглядаються у доповіді “Антонович і польсько-українська конфронтація в історіографії” на зібранні “ІІІ Академії пам’яті Антоновича” (Київ, 1996).

Аспекти ідейного впливу М. Максимовича на творчість В. Антоновича та його історичної школи знайшли розкриття в доповіді на науково-практичній конференції з нагоди 200-річчя народження М. О. Максимовича (Переяслав-Хмельницький, 2004).

Про ставлення Антоновича до російської історіографічної спадщини доповідалося на міжнародній науково-практичній конференції “Україна і Росія: досвід історичних зв’язків та перспективи співробітництва” (Дніпропетровськ, 2004).

Головні положення дослідження автора щодо історіософії та націології Антоновича доповідалися на науково-практичній конференції “Еліта і цивілізаційні процеси формування нації” (Київ, 2006).

Публікації. Фактичний матеріал, висновки й теоретичні узагальнення дослідження висвітлені в індивідуальній монографії обсягом 23,5 друк. арк., у колективному посібнику з історії України ХІХ – поч. ХХ ст. (25,2 друк. арк.) і 30 статтях та інших наукових публікаціях обсягом понад 22 друк. арк.

Структура дисертації обумовлена специфікою історіографічного дослідження та метою і завданнями опрацювання теми. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків (обсяг 404 сторінки), списку джерел та літератури (69 сторінок, 854 найменувань). Загальний обсяг – 473 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі здійснено загальну постановку проблеми, обґрунтовано важливість та актуальність її вивчення, хронологічні межі, розкрито зв’язок з напрямами наукових досліджень сучасної історіографії, визначено предмет та об’єкт дослідження, сформульовано його мету та конкретні завдання, охарактеризовано теоретико-методологічну основу, розкрито наукову новизну дисертації та практичне значення отриманих результатів, подано інформацію про наукову апробацію дослідження.

Перший розділ – “Історіографічні, джерелознавчі та теоретико-методологічні проблеми дослідження” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Володимир Антонович й Київська історична школа в історіографії: етапи і стан наукового дослідження теми” міститься історіографічний аналіз теми. Доводиться, що процес осмислення творчості Антоновича здійснювався в межах трьох досить чітко виражених хронологічно етапах історіографічних досліджень. Перший з них, який припадає на другу половину ХІХ ст., пов’язаний переважно з відгуками й рецензіями сучасників на осібні твори Антоновича, реакцією на постановку проблем щодо осмислення історії України. Особлива увага приділена аналізу творчості Антоновича з боку найвизначніших авторитетів у сфері тогочасного українства: М.Максимовича, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Грушевського, Д.Багалія, О.Левицького та ін. Підкреслюється, що до найбільших здобутків Антоновича в царині української історії сучасники відносили дослідження так званого “литовського періоду” Костомаров Н.И. Рецензия на книгу В.Б.Антоновича “Очерки истории Великого княжества Литовского до половины ХV века” // Исторический вестник. – 1880. – Т. 2. – С. 178–186. , постановку теорії суспільного розвитку України після Люблінської унії Драгоманов М.П. Новые исследования южнорусской истории (60-е гг. ХІХ ст.) // Національна бібліотека України ім. Вернадського. Інститут рукописів – далі НБУВ ІР. – Ф. 172. – Спр. 2. – Арк. 130–137., наполягання на тісному спадкоємництві форм й основ староруського життя в пізнішому українському житті й енергійний виступ проти теорії Погодіна, відродженої 1883 року російським академіком-філологом Соболевським про обезлюднення українського простору в часи монгольської навали, осмисленні витоків й організаційного оформлення українського козацтва. Грушевський М. Володимир Антонвич: Основні ідеї його творчості і діяльності // Записки Українського наукового товариства у Києві. – 1908. – Кн. 3. – С. 5–14. Примітки до історії козаччини. З приводу книжки “Бесіди про часи козацькі на Україні”. – Чернівці, 1898 // Записки наукового товариства ім. Шевченка у Львові. – 1898. – Кн. 2. – С. 1–4.

Частина проросійсько зорієнтованих науковців (М.Довнар-Запольський, І.Линниченко, А.Круковський) прагнули розглядати творчість Антоновича з позицій загальноросійської історіографії, відводячи йому місце в проміжку між московською школою (С.Соловйов), у яких він запозичив методичні прийоми обробки історичних матеріалів і почасти теорію історичного пізнання, та московськими слов’янофілами (К.Аксаков), у яких він перейняв ідейні чинники про племінні особливості як фактор впливу на “южнорусский” історичний процес. Довнар-Запольский М.В. Исторические взгляды В.Б.Антоновича // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. – К., 1909. – Кн. 21. – Вып. 1–2. – С. 22–37; Линниченко И.А. В.Б.Антонович // Речи и поминки. Сборник статей по истории русской литературы и биографических воспоминаний. – Одесса, 1914. – С. 245–270; Круковский А. В.Б.Антонович // Русская старина. – 1909. – Т. 139. – С. 570–574.

У польській літературі оцінка творчості Антоновича здійснювалася переважно через призму його громадсько-політичної діяльності й національно-ідеологічних мотивацій. Досить показовою у цьому плані є книга молодшого його сокурсника по Київському університету, відомого представника “української школи” в польській історіографії Ф.Равіта-Гавронського: “Володимир Антонович. Нарис його діяльності суспільно-політичної та історичної”, де він кваліфікує Антоновича-історика як “творця наукової гайдамаччини, перенісши міфи в історію. Rawita Gawronski Fr. Wіodzimierz Antonowicz. Zarys jego dziaіalnуsci spoleczno-politycznej I historycznej. – Lwуw, 1912. – S. 8.

Другий етап, з 1920-х до початку 90-х років ХХ століття, пов’язаний з двома діаметрально протилежними напрямами історіографічних досліджень, репрезентованих рамками радянської історіографії та історичної науки української діаспори. Він віддзеркалює ту національно-політичну конфронтацію, яка точилася навколо спадщини Антоновича в історичній літературі. Представники марксистської історіографії (Ю.Яворський, З.Гуревич, М.Петровський, В.Голобуцький, П.Коваленко та ін.) вважали за ідеологічний обов’язок розвінчати “антинауковість” поглядів Антоновича. Критика велась у двох ракурсах. З одного боку, через призму марксистської теорії класового антагонізму як історика буржуазного толку, а з іншого – як апологета “антропологічного націоналізму” з позицій “пролетарського інтернаціоналізму”. Яворський Ю. В.Б. Антонович // НБУВ І.Р. – Ф. ХХІ. – Спр. 582. – Арк. 1–5; Петровський М. Нариси з історії України. – К., 1940. – С. 264.; Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування. – К., 1961. – С. 47; Гуревич З. Псевдомарксизм на службі українського націоналізму // Більшовик України. – 1929. – № . – С. 55–69; Коваленко Л. Історіографія історії УРСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. – К., 1983. – С. 49.

Історики діаспори (Б.Крупницький, Д.Дорошенко, М.Кордуба та ін.), інтерпретуючи український історичний процес через призму державницького напряму в історичній науці, вели мову про Антоновича-історика ймовірніше як типового виразника народницької візії українського минулого, закидаючи йому недооцінку “державного інстинкту” в українського народу та нахилу до ідейного висвітлення історичних подій. Крупницький Б. Володимир Антонович (1834–1908) // Історіознавчі проблеми української історії. – Мюнхен, 1959. – С. 91–95; Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942. – С. 227; Кордуба М. Володимир Антонович // Літературно-науковий вісник. – 1928. – Кн. 6. – С. –167.

З початку 90-х років минулого століття у зв’язку з проголошенням української незалежності розпочався третій етап дослідження історичної спадщини Антоновича в новітній історіографічній літературі. Уперше нові підходи до осмислення творчості Антоновича намітились у працях М.Брайчевського, В.Смолія, В.Рички, які відкинули традиційні стереотипи про ідеалізацію Антоновичем історії Київської Русі та історії українського козацтва. Брайчевський М. Ю. Європеєць рідної історії // Україна. – 1989. – Жовтень. – С. 15; Ричка В.М., Смолій В. А. В. Б. Антонович як історик українського козацтва // Український історичний журнал. – 1990. – № 9. – С. .–114. У цьому підрозділі підкреслюється, що аналіз історіографічної літератури останніх років указує на дві головні лінії у сфері студій про Антоновича. Одна з них пов’язана з розширенням джерельної бази і спробою на її основі з’ясувати ті аспекти громадсько-національної діяльності Антоновича, які в силу відомих обставин політичного характеру не могли бути охоплені чи об’єктивно висвітлені попередніми дослідниками. Другий підхід пов’язаний з переоцінкою відповідно до духу часу окремих положень історичної концепції та ідеології Антоновича, з постановкою нових проблем дослідження його творчості. У контексті першого підходу відмічено працю В.Ульяновського і В.Короткого “Володимир Антонович: образ на тлі епохи”, у якій через призму “самоаналізу та офіціозу” простежується прагнення окреслити “ідейні сторони” творчості видатного українського діяча. Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. – К.: ТОВ “Міжнародна фінансова агенція”, 1997. – С. 15. У плані другого підходу особливу увагу привертають праці С.Михальченка, який здійснив загальний огляд творчості українського історика в ракурсі загальноросійського історіографічного процесу. Михальченко С. И. Киевская школа в российской историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). – М., Брянск. – 1997.

Однією з особливостей нинішнього етапу дослідження творчості Антоновича в українській історичній науці є прагнення виокремити не лише концептуальні положення вченого, але й показати їх у контексті розвитку української громадсько-національної ідеології другої половини ХІХ – поч. ХХ століть. Саме такий підхід превалює у працях С.Світленка, В.Харченка, В.Масненка та інших українських істориків. Світленко С.І. Народництво в Україні 60–80-х років ХІХ століття. Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. – Дніпропетровськ, 1999; Харченко В. Ю. Громадсько-політична діяльність Володимира Антоновича: Автореф. дис. канд. іст. наук. 07.00.01. – КНУ, 2000.; Масненко В. В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Черкаси, 2001. Осібні автори, як, наприклад, В.Ващенко, ставлять за мету з’ясувати міру етико-релігійної мотивації Антоновича як фактора наукової творчості. Ващенко В.В. Лекції з історії української історичної науки другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. (М.І.Костомаров, В.Б.Антонович, М.С.Грушевський). – Дніпропетровськ. – 1998. Поряд із дослідженнями, наближеними до проблем історіографічного порядку, інтерес стосовно спадщини Антоновича виявляють представники й інших, споріднених з нею наукових дисциплін. Зокрема М.Сосновська прагне “показати ідейний зв’язок історіософської концепції “народницької школи” із засадами романтизму”, а О.Василюк – дослідити джерелознавчий контекст його творчості. Сосновська М. С. Філософсько-світоглядні засади творчості Володимира Антоновича: Автореферат дис. канд. філос. наук: 09.00.11. – К., 2001; Василюк О. Д. Антонович як археограф: Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.09 / Інститут української археографії та джерелознавства. – К., 1999. Важливим внеском в аналітичне антоновичезнавство стала постановча стаття В.Ульяновського на сторінках часопису “Київська старовина”, де на основі перегляду різних контекстів взаємозв’язуючого впливу здійснено реконструкцію світогляду “раннього” Антоновича. Ульяновський В. “Ранній” Володимир Антонович: поза контекстами // Київська старовина. – 1999. – № 1. – С. –145; № 2. – С. 121–153.

Зважаючи на складність проблеми, у підрозділі осібно виділено історіографічний огляд Київської історичної школи Антоновича. На основі впровадження нових джерел автор стверджує думку, що саме поняття київська історична школа було введено в ужиток польськими публіцистами й істориками (Ю.Бартошевич, Т.Корзон та ін) для того, щоб зазначити тенденційно-політичний напрям в історичній науці, інспірований російським урядом для приниження польського елемента на теренах України. Подібний підхід вилився в негативне ставлення до “історичної школи” як у польській (В.Смоленський), так і в українській історіографії (С.Томашівський). Підкреслюється, що уникав афішувати свою належність до Київської історичної школи і М.Грушевський.

У радянській історіографії ставлення до Київської історичної школи було двояке. З одного боку, сам факт її існування не викликав принципових заперечень; з іншого боку, це поняття трактувалося переважно в негативному ракурсі як об’єднання буржуазно-націоналістичних істориків. Така тенденція, починаючи від першої марксистської оцінки діяльності Антоновича Ю.Яворським, знайшла по суті своє завершення в історіографічних розправах Л.Коваленка.

У 80-х роках минулого століття, після виходу у світ фундаментальних синтезів з історії науки Т.Куна, П.Фейерабенда, де підкреслювалося, що вивчення національних наукових шкіл важливе не тільки для істориків науки, але й для теорії наукового пізнання взагалі, інтерес до проблеми в українській історіографії виявляють переважно історики діаспори. На думку автора, саме в працях О.Оглоблина, Л.Винара, О.Пріцака спостерігається найбільший прогрес у підході до визначення ролі й місця Київської історичної школи в системі розвитку історичної науки в Україні, здекларовано інструмент наукової школи як фактора тяглості історіографічного процесу. Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа // Студії з історії України. – Нью-Йорк – Київ, 1995. – С. 201–221; Винар Л. Ранні історичні праці Михайла Грушевського і київська історична школа В. Антоновича // Український історик. – 1966. – №№ 3–4. – С. 26–32; Пріцак О. Гарвардський центр українських студій і школа Грушевського // Чому катедри українознавства в Гарварді? – Кембрідж – Нью-Йорк, 1973. – С. 90–102.

У прикінцевій частині підрозділу підкреслено нові можливості для більш чіткої ідентифікації Київської історичної школи Антоновича на основі впровадження постановки категорії “наукова школа” в працях Я.Грицака, Г.Мернікова, І.Колесник та інших сучасних українських науковців, накресливших перші методологічні лінії до розуміння процесу інституціоналізації наукового пізнання як одного з ключових чинників розвитку національного історіографічного процесу. Грицак Я. Чи була школа Грушевського // Михайло Грушевський і львівська історична школа. Матеріали конференції. – Нью-Йорк – Львів. – 1995. – С. 138–152; Мерніков Г. І. Школи в українській історичній науці другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.: Проблеми теорії та історіографії. – Автореф. дис. канд. іст. наук. – Дніпропетровськ., 1997. – С. 12–14; Колесник І. І. Українська історіографія (ХVІІІ – початок ХХ століття). – К., 2000. – С. 39; Дніпропетровська історична школа: спроба саморефлексії // Ейдос. Альманх теорії та історії історичної науки. – Вип. . – Ч. 1. – К., 2006. – С. 381–404.

У другому підрозділі “Джерельна база дослідження” автор, ураховуючи сучасні герменевтичні підходи та методику системно-структурного аналізу, виокремлює основні компоненти, згідно з якими була складена база дисертаційного дослідження.

Першим комплексом джерел, які мають особливе значення для реконструкції історичної концепції Антоновича та його історичної школи, стали, насамперед, друковані твори, що власне і становлять “конкретний текст” дослідження. Причому пріоритет відведено науково-академічним студіям, оскільки саме вони містять найбільш повне уявлення про характер методології та дослідницьких принципів Антоновича. У цьому контексті автор зазначає, передусім, вступні розвідки Антоновича до “Архива Юго-Западной России” 60-х років ХІХ століття. На перше місце серед них поставлено “Содержание актов о казаках” (1863), “Содержание актов об околичной шляхте” (1867) та “Содержание актов о городах” (1869). На думку автора, саме ці дослідження в поєднанні дають найбільш повне уявлення про розуміння Антоновичем змісту українського історичного процесу періоду середньовіччя та ставлення до проблеми генезису козацтва в умовах денаціоналізації вищих елементів українського суспільства в литовсько-польський період. Зазначимо також, що акти про козаків хронологічно охоплюють два проміжки часу (1500–1648) і (1679–1716 рр.) важливі насамперед постановкою першої теорії походження українського козацтва, яка є не лише найбільш повним вираженням та уособленням романтичної візії молодого Антоновича, але й віддзеркалює його громадсько-національну ідеологію 60-х років ХІХ століття.

Не менш важливою для розуміння Антоновичем історії так званої “литовсько-руської доби” залишається розвідка про Київ, його долю й значення від ХІV до ХVІ ст., яка по суті продовжує історію середньовічної України, започатковану вченим у “Нарисі Великого князівства литовського” (1878). Хронологічно доведена до Люблінської унії (1569 р.), ця праця є ніби перехідним містком від “литовсько-руського” до “козацького” періоду в національно-демократичній концепції української історії Антоновича. Джерело також важливе в плані інтерпретації безкомпромісного виступу історика проти квазінаукової теорії “обезлюднення” життєвого простору України в часи монгольської навали ХІІІ ст., перетворену в історичну аксіому зусиллями польської і російської історіографії.

З погляду характеристики наукових здобутків неформального наукового осередку, трансформованого Антоновичем у Київську школу дослідників національної історії, важливим комплексом друкованих джерел виступають праці її адептів. У підрозділі особлива увага приділена так званим “областным” студіям, написаним безпосередньо під керівництвом Антоновича в Київському університеті: Д.Багалієм, П.Голубовським, М.Грушевським, М.Дашкевичем, М.Довнар-Запольським, В.Ляскоронським, Н.Молчановським та іншими його учнями. Поглиблений аналіз цих праць зумовлений тим, що саме вони з усією повнотою демонструють як ідеологічну мотивацію (народництво), так і методологічні орієнтири кількох поколінь київських істориків, поступову трансформацію ідеалістичного сприйняття історичного процесу до раціоналістичного й позитивістського тлумачення через призму торгово-економічних критеріїв і соціальних факторів.

Особливо наголошено на ролі такого історіографічного джерела, як програмні лекції, що традиційно читалися учнями Антоновича в університетах Росії (Д.Багалій, І.Линниченко, П.Голубовський та ін.). Вони в найбільш концентрованому вигляді демонструють методологічні варіації учнів Антоновича стосовно опрацювання так званого “удільно-вічового” періоду давньоруської історії, ставлення до проблеми громадського устрою, теорії “родового побуту”, містять загальні оцінки історіографічного процесу. Аналіз їхнього змісту створили в дослідженні підставу не тільки продемонструвати взаємозв’язок творчості Антоновича та його вихованців, але й засвідчує ступінь наукової емансипації учнів від попередника, постановку нових теоретичних проблем у рамках Київської історичної школи.

Поряд з друкованими джерелами для реконструкції історичної концепції Антоновича та його школи непересічне значення мають також рукописні матеріали й неопубліковані твори. На думку автора, останні архівні пошуки значно розширили джерельну базу антоновичезнавства, спричинивши тим самим більш глибинне, аналітичне тлумачення його наукової спадщини. Найбільш суттєвим стосовно змісту й кількості поданих документів видається архівний фонд Антоновича в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. Вернадського. Саме він містить досить об’ємні підготовчі автентичні замітки Антоновича до приватних лекційних курсів та досліджень, практично невідомих чи маловідомих сучасним дослідникам наукової спадщини історика. Серед них виділяються неопубліковані праці Антоновича: “Историко-топографический очерк Южной Руси (Ф. І, спр. 8033, 8087); Краткий очерк землевладения в Южной Руси (Ф. І, спр. 8013); О свойствах и обычаях человека древнего периода (Ф. 164, спр. 5); Гидрография Южной Руси (Ф. І, спр. 707); Очерк передисторического периода Южной Руси (Ф. 164, спр. 7); нелітографовані курси 1871/1871 років з історії козацтва (Ф. І, спр. 7905, 7906), авторизований курс “Источники для истории Литовской Руси (Ф. І, спр. 7936); перша версія курсу “История Галицкой Руси (Ф. І, спр. 7902), а також низка в силу різних обставин не закінчених статей, заміток методологічного характеру, виписки історичного змісту з різних джерел, бібліографія, складена до певних тем, ескізи й проспекти запланованих наукових студій та ін.

Поряд з особистими паперами Антоновича важливу інформацію щодо Київської історичної школи містять в ІР. НБУ фонди П.Голубовського (Ф. ), В.Ляскоронського (Ф. 90), В.Данилевича (Ф. 29), М. і О.Грушевських та Л.Добровольського (Ф, 10), В.Доманицького (Ф. 95), Д.Багалія (Ф. І, спр. – 45350), М.Дашкевича (Ф. 65), О.Левицького (Ф. 81), М.Драгоманова (Ф. 172). ЦДІАУ в Києві: І.Каманіна (Ф. 237), М.Довнар-Запольського (Ф. 262), І.Павловського (Ф. 267) та ін.

У підрозділі наголошено також ще на одному виді джерел – рецензіях, написаних з приводу публікації осібних праць Антоновича та його учнів, й історіографічних оглядах. Осібні з них, як, наприклад, зовсім незнайомі сучасним науковцям студії про Антоновича М.Драгоманова “Новые исследования южнорусской истории” (Ф. 172, спр. 21), В.Данилевича “В.Антонович як історик” (Ф. І, спр. 22536), Ю.Яворського “В.Антонович” (Ф. 21, спр. 582 ) в ІР НБУ, вперше введені автором у науковий обіг, по суті змінюють стереотипи уявлень щодо характеру інтерпретації праць Антоновича видатними діячами української науки.

Найчисленнішим видом другого комплексу джерел (“великий текст”) є епістолярна спадщина Антоновича та його учнів. Саме епістолярія, на думку автора, проливає світло на взаємини Антоновича зі своїми науковими послідовниками, дає можливість простежити атмосферу творчості в рамках Київської історичної школи. Частина епістолярних матеріалів, переважно тих, що мають стосунок до життя й діяльності Антоновича, опублікована в збірнику “Листи до мене В.Б.Антоновича” Д.Багалія, матеріалах С.Єфремова, Н.Бухбіндера, В.Ульяновського, О.Ситника, С.Михальченка. Водночас з опублікованою епістолярією використано також численні архівні документи ІР НБУ, що мають стосунок до науково-комунікативних взаємин у межах Київського наукового осередку: Д.Багалія (Ф. 8, спр. 67–82), П.Голубовського (Ф. 7, спр. 426–445), М.Грушевського (Ф. 81, спр. 81–82), В.Данилевича (Ф. 29, спр. 122), В.Ляскоронського (Ф. 90, спр. 861), В.Щербини (Ф. 90, спр. 409–411), І.Линниченко (Ф. 8, спр. 3210–3211), В.Доманицького (Ф. І, спр. 4525) та ін. Характерною особливістю цих джерельних свідчень є фіксація вражень від найбільш резонансних подій громадсько-політичного й наукового життя. Водночас вони є інтегральною частиною характеристики всієї багатогранності розвитку національної української історіографії.

Завершальним джерельним комплексом, поданим у підрозділі, є матеріали й наукові праці, що характеризують соціокультурне та сцієнтистське середовище досліджуваної доби. Використання історіографічного компаративізму при аналізі цього комплексу джерел створило належні підстави для означення місця наукового доробку Антоновича та його історичної школи в тогочасному історіографічному процесі.

У третьому підрозділі “Теоретико-методологічний аспект дослідження” розглядаються найістотніші критерії історіографічного аналізу. Пріоритет серед них відведено системі зміни історичного мислення, що є домінантною рушійною силою процесу історичного пізнання взагалі. На думку автора, стиль історичного мислення асоціюється з історією ідей, а також з розвитком інтелектуальної сфери в межах загальнокультурної парадигми певної епохи. Стиль мислення, репрезентований епохою, науковою школою, напрямом чи ідеями кожного конкретного історика, врешті й зумовлює розвиток історіографічного процесу.

Потяг до антропологізації історіографічного знання на основі інтерпретації стилю мислення як алгоритму думки має кілька варіативних методологічних підходів: ідеологічний, культурологічний і сцієнтистський. У підрозділі проаналізовано кожен з них у контексті розвитку українського історіографічного процесу. Стверджується думка, що ідеологічний принцип був адаптований до потреб сучасної історичної науки в Україні. Свідченням цього є збереження системи періодизації розвитку української історіографії, де етапи в суспільно-політичних і національних процесах ототожнюються з певними періодами еволюції української історичної думки. Відповідно головним критерієм виступає переважно орієнтація на зміну ідеологічних настанов українства (“народницька”, “державницька” історіографія, “історична наука епохи національного Відродження” та ін.). Автор уважає дискусійним прагнення частини сучасних українських дослідників історії історичної науки (І.Колесник та ін.) поєднати етапи українського національного Відродження з періодизацією розвитку історіографічного процесу в Україні, оскільки, як свідчить характер історичного пізнання, ідеологічні нормативи досить часто не збігаються з методологічними принципами наукового співтовариства, що, власне, й зумовлює строкатість історіографічного процесу в будь-яку історичну епоху. Українська історична наука не є винятком з цього правила, доказом чого і виступає творчість Антоновича та створеної ним Київської історичної школи.

Не заперечуючи культурологічний підхід, у підрозділі проводиться думка, що з позиції внутрішньої логіки історіографії найбільш доцільним підходом до синтезу видається сцієнтистський принцип вивчення механізмів виникнення і зміни історичних ідей та концепцій. Згідно зі сцієнтизмом, усі види історіографічних досліджень досконалі лише тою мірою, у якій вони копіюють науку й перебувають у залежності від рівня історичних знань, історичної теорії та методів дослідження. Простежуючи способи розвитку історичного пізнання, він дає змогу з’ясувати рушійні сили прогресу історичної думки, закономірності появи й зміни різних напрямів, шкіл, творчості осібних учених, генераторів ідей, міру достовірності створених ними концепцій. На основі аналізу сцієнтистського принципу дослідження в підрозділі визначено історіографічну дисциплінарну матрицю стосовно української національної історіографії другої половини ХІХ століття. Своєрідність її використання полягає у тому, що українська