НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІМЕНІ І.Ф. КУРАСА

Калакура Олег Ярославович

УДК 323.1(477)

ПОЛЯКИ В ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ У ХХ СТОЛІТТІ

Спеціальність – 23.00.05 – етнополітологія та етнодержавознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є монографія

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України

Науковий консультант –

доктор історичних наук, професор ПАНЧУК Май Іванович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, завідувач відділу національних меншин

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України ЄВТУХ Володимир Борисович, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, проректор з інноваційної діяльності та науково-навчальних студій, директор Інституту соціології, психології та управління

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України НАУЛКО Всеволод Іванович, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, головний науковий співробітник відділу пам’яток культури

доктор політичних наук, професор КАРТУНОВ Олексій Васильович, Університет економіки та права “КРОК”, завідувач кафедри суспільних наук

Захист відбудеться “27“ травня 2008 р. о 1400 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ-11, вул. Кутузова, 8, кім. 202.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою: м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 218.

Автореферат розіслано “25“ квітня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук Г.І. Зеленько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Жодна з класичних наук сьогодні не в змозі самостійно дати відповіді на гострі питання етнополітичного розвитку, зумовлені процесами глобалізації, докорінними цивілізаційними змінами, загостренням конфліктів на міжнаціональному ґрунті. Тому й з’явилися нові, інтегративні галузі знань, зокрема, етнополітологія, етнодержавознавство та ін., які відкривають можливість для якісного осмислення етнополітичних процесів, міжнаціональних відносин, життєдіяльності етнічних груп, у тому числі й однієї з великих національних меншин в Україні – польської. Актуальність її дослідження з позицій етнополітології зумовлюється низкою факторів.

По-перше, поляки належать до однієї з найдавніших і кількісно великих етнічних меншин України. Хоч їхня загальна чисельність упродовж ХХ ст. зменшилася майже в десять разів і на кінець 2001 р. становила 144,1 тис. осіб, вони відіграють важливу роль в українському соціумі, благотворно впливають на трансформацію суспільства, сприяють порозумінню і взаємозближенню українського та польського народів, налагодженню міждержавного партнерства. Етнополітологічний аналіз їхньої життєдіяльності за сто років дає змогу вийти на нові теоретичні узагальнення та практичні рекомендації щодо національної політики Української держави, гармонізації міжетнічних відносин.

По-друге, польська громада в Україні є частиною польського етносу з яскраво вираженими етнічними рисами (унікальність мови, культури, релігії, історії), характеризується прагненням зберігати свою самобутність, традиції, і водночас брати участь у політичному житті, захищати фактичну рівність з більшістю населення держави. Порівняно з іншими польська меншина має низку особливостей, зумовлених історією її формування, розселення, ментально-етнічними характеристиками. Зміст і специфіка політики різних державних утворень щодо української полонії досі не отримали ґрунтовного і цілісного висвітлення в етнополітології.

По-третє, з утвердженням державної незалежності України сформовано принципово нове правове і політичне поле етнонаціональних відносин. Триває процес вироблення адекватної державної етнонаціональної політики, її цільової спрямованості стосовно кожного об’єкта і суб’єкта етнічної сфери суспільного життя. Дослідження етнополітичного розвитку польської меншини відкриває додаткові можливості для опрацювання науково обґрунтованих пропозицій щодо оптимізації цієї політики.

По-четверте, динамізм поступу в умовах глобалізації, інформатизації та універсалізації суспільного розвитку не тільки не послабив роль етнічного чинника, а, навпаки, посилив його, загострив увагу до збереження і самопізнання, захисту ідентичності кожної етнічної спільноти, незалежно від чисельності та території проживання.

По-п’яте, доля етнічних поляків в Україні перебуває у полі зору як вітчизняних, так і польських дослідників, стала предметом спільних польсько-українських наукових проектів, що позитивно впливає на вироблення й узгодження підходів в оцінках і визначенні перспектив українсько-польських взаємин. Однак суто етнополітичні проблеми польської групи, великий повчальний потенціал українсько-польських взаємин все ще залишаються малодослідженими.

Ступінь розроблення теми та джерельна база дослідження з’ясовані у підрозділах 1.2., 1.3. у контексті історіографії проблеми та характеристики джерел. Аналіз наявної літератури та джерельного комплексу з цієї проблематики засвідчив недостатність і фрагментарність вивчення польської етнічної меншини, а також прогалини в джерельному забезпеченні, що додатково актуалізує представлене дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною комплексних науково-дослідних програм „Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект”, „Національна інтеграція в полікультурному суспільстві” (НДР № 0100U004974), „Українсько-польські відносини: спадщина історії і суспільна свідомість” (Постанова № 251 Президії НАН України), які виконуються в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.

Мета дослідження полягала в тому, щоб комплексно та системно з’ясувати політичні аспекти формування і розвитку польської національної меншини, доктринальні засади, зміст, специфіку і трансформацію державної політики щодо неї, виявити чинники збереження й розмивання етнічної ідентичності поляків у ХХ ст.

Поставлена мета досягалася розв’язанням таких дослідницьких завдань:

– опрацювання теоретичних і методологічних засад та відбір методів етнополітологічного пізнання польської меншини в Україні, історіографічна оцінка стану розроблення проблеми та аналіз джерельного комплексу дослідження;

– періодизація процесу формування і розвитку польської національної меншини, визначення спільних і відмінних рис національної політики різних режимів стосовно поляків;

– з’ясування особливостей етнополітичного статусу польської групи в умовах Російської та Австро-Угорської імперій, відновлення державності України і Польщі, утвердження більшовицького режиму в Україні та його політики, включення західноукраїнських земель до складу СРСР (УРСР), окупації України, повоєнних лихоліть, хрущовської „відлиги”, кризи авторитаризму та становлення державної незалежності України;

– ретроспекція політичних засад і масштабів польського руху опору імперським, комуністичному та фашистському режимам, участі поляків у правозахисних та конфесійних процесах, а також в утвердженні суверенітету України;

– дослідження змісту і правових засад сучасної національної політики Української держави, позицій політичних партій і громадських об’єднань щодо національно-культурного і духовного відродження української полонії, діяльності її культурних товариств та форм зв’язку з історичною батьківщиною;

– моделювання ментально-етнографічного образу польської меншини в динаміці конкретно-історичних і політичних змін ХХ ст., стану її ідентичності, ролі у трансформаціях українського суспільства, його інтеграції у світові та європейські структури, у розвиткові українсько-польського партнерства;

– з’ясування етнополітичних уроків, обґрунтування наукових пропозицій і рекомендацій, спрямованих на повніше задоволення національно-культурних потреб і захист політичних інтересів польської меншини, гармонізацію міжнаціональних відносин та відвернення міжетнічних конфліктів, інтеграцію поляків в українську громадянську поліетнічну націю.

Об’єктом дослідження виступає польська складова етнополітичного розвитку України у ХХ столітті.

Предметом дослідження є етнополітичні аспекти життєдіяльності польської меншини, її демографічна, соціально-економічна та культурно-духовна динаміка, форми політичної участі.

Хронологічні рамки охоплюють ХХ ст. як оптимальний період для порівняльного аналізу і наукового осмислення тенденцій та особливостей етнополітичних процесів на землях України, демографічних, національно-культурних і духовних зрушень у життєдіяльності польської меншини.

Географічні межі дослідження зумовлені його об’єктом і ґрунтуються на сучасному трактуванні поняття „землі України”, що не є тотожним з поняттям „українські етнічні землі” (за М. Дністрянським). Першим позначається територія сучасної Української держави. У дослідженні враховувалися адміністративно-територіальні особливості регіонів України, коли вони входили до складу різних держав. Перевага надавалася землям, на яких традиційно мешкали поляки.

Методологічною основою дисертації є загальна теорія пізнання, опрацьовані та перевірені науковою практикою принципи дослідження, адаптовані до специфіки етнополітології. Зокрема, принципи об’єктивності, наступності, всебічності, наукового плюралізму, які орієнтували на спадкоємність розвитку польської меншини і виявлення його провідних тенденцій, а також на з’ясування спільних і відмінних рис політики державних утворень щодо поляків, на неупереджену оцінку етнополітичних процесів.

Дотриманню цих принципів сприяло застосування комплексу дослідницьких методів, зокрема, політологічного та етнополітологічного аналізу і синтезу, порівняльного методу з етнополітологічним спрямуванням. Використовувалися три види порівнянь: а) типологічне – для аналізу етнополітичних процесів, виявлення спільних і відмінних ознак; б) дифузійне – для з’ясування запозичень поляками політичних і культурних надбань і окремих звичаїв у корінного населення та іноетнічних груп у процесі тривалого спільного проживання; в) генетичне – для відслідковування успадкованої від предків ментальності та її проявів у політичному житті.

Застосовано й інші методи: хронологічний, структурно-функціональний, інституційний, кількісно-статистичний, періодизації, класифікації та типології, ретроспективи та перспективи. Застосовувалися також конкретно-історичний, системний та міждисциплінарний підходи, які дали змогу дослідити, по-перше, підстави формування польської етнічної меншини, етапи її розвитку, по-друге, особливості державної політики щодо неї. Було залучено емпіричні методи, зокрема проводились польові дослідження і спостереження у процесі відвідання деяких польських поселень на Житомирщині та Хмельниччині. Використано інформаційний потенціал спілкування з керівниками та активістами Федерації польських організацій та Спілки поляків України, з польськими фахівцями у Варшаві та Кракові.

Наукова новизна здобутих результатів:

– напрацьовано науково-теоретичне підґрунтя, інформаційно-джерельний ресурс та методологічний інструментарій етнополітологічного вивчення польської національної меншини, встановлено ступінь і повноту дослідження проблеми, репрезентативність джерел;

– з позицій етнополітології системно обґрунтовано періодизацію формування та розвитку польської національної меншини на землях України, осмислено зміни в її етнополітичному статусі у контексті етнонаціональних процесів ХХ ст.;

– одержано нове і цілісне знання про політичні засади життєдіяльності української полонії, участь у суспільно-політичних процесах, її драматичну долю і прагнення зберегти самобутність;

– виявлено спільні та відміні риси національної політики різних режимів, реконструйовано її етнополітичні наслідки для польської людності, зокрема, російського царизму, радянських „експериментів”, сталінських репресій, масових депортацій, переселень, голодоморів, войовничої атеїзації, насильницької асиміляції;

– комплексно відтворено мотиви, характер і масштаби польського руху опору, його політичний контекст, участь поляків у правозахисних і протестних акціях, спрямованих на задоволення етнокультурних і релігійних потреб;

– досліджено зміст і правові засади сучасної національної політики Української держави, виокремлено позиції політичних партій стосовно національно-культурного і духовного відродження української полонії, розкрито діяльність її культурних товариств та форми зв’язку з історичною батьківщиною;

– обґрунтовано наукові пропозиції щодо правового захисту і повнішого задоволення потреб польської меншини, шляхів її інтеграції в українську політичну націю, гармонізації міжнаціональних відносин й уникнення міжетнічних конфліктів.

Наукова новизна результатів дослідження визначає його теоретичне і практичне значення. Представлені у дисертації цілісне бачення місця і ролі польської меншини в етнополітичних процесах на землях України впродовж ХХ ст., аналітичний зріз політики різних режимів щодо поляків, узагальнення емпіричного досвіду, обґрунтування повчальних уроків, етнополітичні оцінки українського соціуму, сформульовані висновки та рекомендації можуть бути використані в подальшій науково-пошуковій і прогностичній роботі щодо стратегічних і тактичних питань етнонаціональної політики Української держави, вдосконалення нормативно-правової бази міжнаціональних відносин, їх гармонізації. Одержані результати доцільно застосувати у практичній діяльності громадських об’єднань, національно-культурних товариств, а також при підготовці узагальнюючих праць і навчальних посібників з етнополітології та етнології, викладанні відповідних курсів.

Апробація результатів дослідження відбувалася шляхом обговорення її основних положень на засіданні відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, а також на великих наукових зібраннях. Серед них 5 міжнародних („Стан вивчення історії етнічних спільнот України” – 17 листопада 2004 р., Київ; „Сучасна методологія вітчизняної та зарубіжної етнології” – 17-18 лютого 2006 р., Київ; „Над Дніпром, Віслою і Рейном. Німеччина, Польща і Україна в системі міжнародних та міжнаціональних відносин Центральної і Східної Європи” – 22-23 вересня 2006 р., Чернігів; „Українська освіта у світовому часо-просторі” – 25-26 жовтня 2007 р., Київ; „Україна-Білорусь-Польща і Литва: від колізій минулого до спільних європейських цінностей та перспективи співпраці” - 17-18 квітня 2008 р., Чернівці), 5 всеукраїнських („Національно-культурне відродження і державотворчий процес в Україні: надбання та перспективи” – 28 березня 2001 р., Київ; „Міжнаціональна злагода: спільне минуле – спільне майбутнє (проблеми вшанування пам’яті жертв трагедій етносів України)” – 18 січня 2002 р., Київ; „Конституція України і проблеми національних меншин” – 14 грудня 2006 р., Київ) та 7 регіональних конгресів, конференцій, семінарів і круглих столів, 2 курасівських читань.

Результати дослідження оприлюднені в одній індивідуальній, двох колективних монографіях, у 39 наукових статтях, з яких 23 опубліковані у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, семи розділів, 26 підрозділів, висновків, 12 додатків, у т.ч. 3 картосхеми, 9 таблиць та діаграм, списку використаних джерел та літератури. Повний обсяг роботи 508 с., список джерел і літератури 39 с. (1129 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

Вступ містить постановку наукової проблеми, обґрунтування її актуальності, об’єкта і предмета дослідження, його мети, завдань і структури, визначення наукової новизни, теоретичного та практичного значення дослідження, відомості про апробацію результатів.

Перший розділ „Теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження” складається з трьох підрозділів, присвячених теоретичним, методологічним, історіографічним та джерелознавчим аспектам дисертації.

У підрозділі 1.1. „Принципи, методи та понятійний апарат дослідження” розглянута специфіка дослідження життєдіяльності польської меншини в контексті етнополітичних процесів на землях України як міждисциплінарної, теоретико-прикладної проблеми, вирішення якої вимагає застосування наукової теорії націй і етнонаціональних відносин, сучасного трактування національної політики, її теоретичного осмислення з урахуванням історичного досвіду і нових етнонаціональних явищ та процесів. За визначенням І.Ф. Кураса, до кола завдань етнополітології відноситься дослідження теоретичних і практичних проблем етнополітики, питань життєдіяльності національних меншин, передовсім їхнього політичного, етнокультурного і духовного розвитку та взаємодії з політичними і громадськими інститутами держави, з іншими етнополітичними суб’єктами. З’ясовуються мотиви політизації етнічності, посилення ролі поляків у суспільно-політичному і громадському житті. До основних об’єктів дослідження віднесено їх політичну та національну свідомість, політичну діяльність держави в етнонаціональній сфері (за О.В. Картуновим).

Підкреслена роль у теоретичному опрацюванні етнополітичних проблем та розробленні науково-практичних рекомендацій вчених науково-дослідних установ НАН України, зокрема Інституту політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І.Ф. Кураса, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
ім. М.Т. Рильського, Інституту держави і права ім. В.М. Корецького, Інституту філософії, Інституту соціології та ін., а також кафедр політології та етнології провідних українських університетів. Автор поділяє думку одного з розробників концепції етнополітичних досліджень В.Б. Євтуха, який ще у 1992 р. звернув увагу на різницю між термінами „етнополітика” та „національна політика” і дійшов висновку, що етнополітика української держави має включати збалансовану програму щодо: а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного організму; б) етнічних меншин як складових елементів цього організму; в) представників українського етносу, які мешкають за межами українського етнополітичного простору, але пов’язані з Україною.

Комплекс дослідницьких завдань реалізується з урахуванням найважливіших функцій етнополітології та етнополітичної історії, а також відповідного понятійно-категоріального апарату. Дається визначення польської національної меншини (української полонії) як частини польського етносу-нації, що сформувалася в процесі тривалого проживання на землях України, є одним із компонентів етнонаціональної структури суспільства, зберігає свої національні та етнокультурні особливості, підтримує форми організованої спільноти, прагне зберегти етнічну і духовну самобутність.

У підрозділі розкрито зміст таких понять як етнополітика, етнополітична ситуація, етнічна ідентичність поляків, етнічна культура, етнічна ментальність, етнічна самосвідомість, етнічний характер та ін., які мають важливе теоретико-методологічне і практичне значення для етнополітологічного пізнання польської меншини як компонента етнонаціональної структури українського суспільства, об’єкта і суб’єкта етнонаціональної політики.

Підрозділ 1.2. „Історіографія етнополітичного розвитку польської меншини в Україні” містить аналіз трьох груп досліджень: теоретико-етнополітологічних, етнологічних та історичних, опублікованих упродовж ХХ–початку ХХІ ст. в СРСР, Україні, Польщі, Росії та інших країнах. За авторськими підрахунками, в Україні лише за період 1991–2006 рр. було опубліковано близько тисячі книг, брошур, статей, захищено понад двадцять дисертацій, які прямо або опосередковано стосуються польської проблематики. Критично-порівняльний аналіз цих праць і хронологічний підхід до них дали змогу простежити основні періоди дослідження проблеми, встановити стан і повноту її висвітлення, виявити вузькі місця і прогалини, окреслити перспективи подальшого вивчення. До уваги брався ряд історіографічних праць, зокрема монографія О. Рафальського, студії І. Ващенка, Л. Зашкільняка, Л. Якубової, а також низка досліджень польських авторів
Ш. Ашканазі, Е. Коко, М. Сивіцького, С. Стомповського, Р. Тожецького та ін.

Виділено чотири історіографічних періоди розвиту знань про поляків на українських землях. Початок першого з них пов’язаний з подіями в Росії, Україні та Польщі у 1917–1920 рр., із заснуванням національних академій наук, створенням історико-етнографічних осередків. Радянська влада впродовж 1920-х рр. заохочувала проведення історичних та етнологічних досліджень, у тому числі й польської меншини, але на „марксистській основі”. Тогочасні науково-популярні, а також пропагандистські публікації містять деякі відомості й про життя поляків. До середини 1930-х рр. діяльність науково-етнографічних установ, які вивчали історію та етнографію національних меншин, була припинена. Більшість професійних дослідників за звинуваченням у „контрреволюції та націоналізмі” позбавлялися роботи, піддавалися репресіям. Низку праць про долю поляків УСРР у міжвоєнний період було опубліковано в Польщі, де діяв Інститут досліджень національних справ (Instytut Badaс Spraw Narodowoњciowych), який чимало уваги приділяв польській діаспорі в СРСР.

Другий період історіографії проблеми, який охоплює середину 1930 – першу половину 1950-х рр., майже не позначений приростом нових знань щодо польської людності на землях України, якщо не брати до уваги ряд критичних публікацій у Польщі, а також деяких праць повоєнних років, присвячених участі поляків у революційному та антифашистському рухах.

Друга половина 1950 – перша половина 1980-х рр. розглядається як третій період історіографії польської меншини, у межах якого в часи хрущовської „відлиги” розширився доступ до архівів, активізувалася робота Інституту історії та Інституту етнографії, фольклору і мистецтвознавства АН УРСР, але проблеми національних меншин й далі залишалися поза увагою дослідників. Своєрідним проривом у дусі шістдесятництва, виявом громадянського протесту проти імперської національної політики та насильницької русифікації стала праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”.

Горбачовська перебудова, політичні події 1989–1991 рр.: повалення тоталітарних режимів у країнах Східної та Центральної Європи, проголошення суверенітету і державної незалежності України заклали ґрунт для четвертого, сучасного періоду історіографії проблеми. Утвердженню нового етнополітологічного мислення сприяли демократичні перетворення в суспільстві, методологічний плюралізм, „реабілітація” етнології, виокремлення політології, етнодержавознавства та інституціоналізація етнополітології, міжнародне співробітництво українських суспільствознавців. Відновилися студії історико-етнологічних проблем національних меншин, включаючи й польську, були оприлюднені досить вагомі історичні, етнологічні та етнополітологічні праці, автори яких (Ю. Бромлей, В. Борисенко, В. Євтух, С. Макарчук, В. Наулко, М. Панчук,
А. Пономарьов, Ю. Римаренко та ін.) повернули до вжитку термін „національні меншини”, розкрили деякі теоретичні та практичні проблеми національної політики, запропонували нові підходи до вивчення етнонаціональних процесів. Як альтернатива замовчуванню тематики національних меншин актуалізувалися студії політики „коренізації” 1920-х рр. Торкаючись сталінських репресій, голодомору 1932–1933 рр., дослідники не обминули деформацій національної політики, обмеження прав українців і національних меншин.

Початок новітньої історіографії польської меншини пов’язаний з працями
Ю. Войцехівського, С. Діброви, Т. Зарецької (Т. Єременко), А. Кондрацького,
Ю. Котляра, І. Лісевича, В. Наулка, В. Палієнка, Г. Стронського, Б. Чирка,
Н. Щербак, Л. Якубової та ін. Деякі особливості репресій щодо польської меншини відзначили І. Білас, Д. Вєдєнєєв, С. Кокін, О. Рубльов та ін. Ґрунтовно висвітлені політичні технології контролю за діяльністю Римо-католицької церкви в УРСР у працях В. Войналовича, Н. Рубльової. Значне місце в історіографії польської меншини на західноукраїнських землях займають дослідження З. Барана, Б. Гудя,
В. Голубка, Я. Дашкевича, Л. Зашкільняка, О. Кондратюка, О. Красівського,
М. Кугутяка, М. Кучерепи, М. Литвина, С. Макарчука, В. Марчука, Ю. Сливки,
І. Цепенди, М. Швагуляка та ін. Окремі аспекти проблеми, зокрема про участь поляків у антигітлерівському русі, про польсько-український конфлікт на завершальному етапі Другої світової війни (Волинська трагедія) розкриті в студіях
І. Ільюшина, В. Кучера, В. Сергійчука та ін. Нагромаджено великий пласт знань про так званий „обмін населенням” між СРСР і Польщею (О. Буцько).

Вузлові питання долі поляків на землях України були й залишаються в полі підвищеного інтересу польської історіографії. Вийшов ряд праць, автори яких
(А. Айненкель, К. Зеленко, П. Ебергардт, М. Іванов, Г.Куб’як, Я. Купчак, В. Лізак, С. Цісельський та ін.) помітно змінили акценти у підходах до зарубіжної польщизни, у тому числі й української. Однак навіть в умовах демократизації польського суспільства частина істориків і публіцистів так і не звільнилася від антиукраїнських стереотипів, зокрема, міфу про „втрату східних кресів”.

Важливим стимулом активізації дослідження польської діаспори в Україні та української в Польщі є співпраця українських і польських дослідників, спільні наукові конференції, узгодження підходів до найбільш дискусійних проблем в українсько-польських взаєминах. За матеріалами українсько-польських наукових семінарів, проведених Волинським державним університетом імені Лесі Українки та Військовим історичним інститутом у Варшаві, опубліковано серію наукових збірників „Україна–Польща: важкі питання”, за українсько-польським науково-дослідним проектом „Nad Wisі№ i Dnieprem. Polska i Ukraina w przestrzeni europejskiej – przeszіoњж i teraџniejszoњж” оприлюднено п’ять наукових збірників та ін. Плідно досліджують долю поляків в Україні, польсько-українські взаємини вчені Інституту історії Польської Академії Наук, Варшавського, Краківського, Люблінського та інших університетів, Польського інституту національної пам’яті, варшавського осередку „Карта”.

Благотворний вплив на дослідження польської меншини справило піднесення етнологічної та становлення етнополітологічної науки в Україні, поява ґрунтовних наукових праць та навчальних посібників з етнології В. Борисенко, Т. Кожелянка,
С. Макарчука, П. Надолішнього, О. Нельги, І. Онищенко, М. Степика, М. Тиводара, М. Юрія та ін., які збагатили знання про закономірності етногенезу, розвитку етносів, націй, етнонаціональних груп, узагальнили важливі відомості про етнічні групи в Україні, у тому числі й поляків.

Як рубіжна подія в українському суспільствознавстві 1990-х рр. розглядається виокремлення етнополітології як інтегральної галузі знань про етнічну політику і політичне життя етносів. Праці О. Антонюка, В. Арбеніної, І. Варзаря,
В. Войналовича, Б. Євтуха, О. Картунова, Г. Касьянова, В. Котигоренка, І. Кресіної, І. Кураса, Ю. Левенця, О. Майбороди, М. Михальченка, Л. Нагорної, В. Нікітюка,
М. Обушного, М. Панчука, С. Римаренка, Ю. Римаренка, Т. Рудницької, Л. Шкляра, М. Шульги та ін. довели закономірність інституціоналізації етнополітології, окреслили її предмет, об’єкти, завдання та функції, визначили поле етнополітологічного дослідження етносів та етнічних груп, екстраполювали теоретичні засади етнополітології на міжетнічні відносини в Україні. Важливе значення мав вихід у світ колективної монографії „Національні меншини України
у ХХ ст.: політико-правовий аспект” (керівн. автор. кол. М. Панчук).

Отже, життєдіяльність української полонії, окремі аспекти державної політики щодо неї у ХХ ст. вже дістали висвітлення в історичній та етнологічній науці, визначилося етнополітологічне бачення цієї проблеми. Водночас, лишається багато малодосліджених питань, зокрема, загальні тенденції та особливості політики різних режимів і владних структур стосовно поляків, наслідки політичних репресій, депортацій, голодоморів, насильницької асиміляції, зміни етнополітичного статусу польської групи на землях України, відстоювання нею своїх політичних прав і свобод, її вплив на українсько-польські міжетнічні та міждержавні відносини.

У підрозділі 1.3. „Структура, інформативний потенціал та достовірність джерельного комплексу” показано специфіку джерельної бази дослідження, виділено дві основні групи джерел: опубліковані та неопубліковані (переважно архівні), які за видовою ознакою класифіковані на п’ять підгруп: документальні джерела – актові, законодавчі, нормативні, діловодні, судово-слідчі та ін.; документи і матеріали органів державної влади і управління, політичних партій і громадських об’єднань; вербальні (оповідні) джерела – твори політичної, наукової, навчальної та ін. літератури, публіцистика; масові джерела – матеріали газет, журналів, листівки, прокламації тощо; джерела особового походження – спогади, мемуари, щоденники, автобіографії, листи та ін.; статистичні та довідкові видання, матеріали етнологічних та етнографічних експедицій, конкретно-соціологічних досліджень та спостережень.

Документальні джерела представлені рядом збірників, у тому числі „Національні відносини в Україні у ХХ столітті”, „Національні процеси в Україні. Історія і сучасність”, „Етнополітика в Україні”, до яких увійшли документи і матеріали державних органів, політичних партій і громадських об’єднань з питань національної політики і міжнаціональних відносин. Важливі відомості про драматичну долю поляків у часи колективізації та голодоморів подають документи і матеріали збірників „Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів”, „Колективізація і голод на Україні”, „Голодомор 1932–1933 років в Україні” та ін.

Цінну інформацію про участь поляків в антигітлерівському русі залучено із збірників, присвячених міжвоєнному періоду та Другій світовій війні. У 1994 р. започатковано видання науково-документального журналу „З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ”, декілька чисел якого прямо або опосередковано присвячені польській меншині. Видано чотири двомовні книги багатотомного проекту „Польща та Україна у тридцятих – сорокових роках ХХ століття”. Джерельну цінність має тритомний збірник документів про депортації із західних областей України кінця 1930–1950-х рр. У дослідженні використані документальні праці І. Біласа,
Т. Гунчака, І. Ільюшина, В. Панібудласки, О. Рубльова, В. Сергійчука, Ю. Сливки, Ю. Шаповала та ін.

Вагомим є внесок польських наукових і архівних інституцій в оприлюднення джерельних свідчень щодо поляків України та польсько-українських взаємин у ХХ ст., зокрема п’ятитомний збірник документів, підготовлений Південно-східним науковим інститутом в Перемишлі за редакцією С. Стемпєня і О. Рубльова „Polacy na Ukrainie. Zbiуr dokumentуw cz.1: lata 1917–1939”.

Статистично-довідковий потенціал дослідження базується на офіційних матеріалах переписів населення в Російській імперії 1897 р., в Австро-Угорській імперії 1900 р., УСРР 1923 р., 1926 р., СРСР і УРСР 1939 р., 1959 р., 1970 р., 1979 р., 1989 р., перепису населення України 2001 р., а також статистичних щорічників.

Основний масив документальних пам’яток почерпнуто з фондів архівів України, Польщі та Росії. В Центральному державному історичному архіві України в Києві (ЦДІАК) опрацьовані документи фондів: 442 – Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторів, 274 – Київського губернського жандармського управління, 295 – Київського тимчасового комітету у справах преси, 707 – Управління Київським навчальним округом та ін. З матеріалів Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІАЛ) використані фонди 360, 681. З документальних свідчень Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВ) опрацьовано матеріали фондів: 1 – Президії Верховної Ради УРСР (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет); 166 – Народного комісаріату освіти УРСР; 423 – Центральної комісії національних меншостей ВУЦВК; 582 – Центрального статистичного управління УРСР; 1071 – Української Держави, 1072 – Директорії УНР, 1065 – Ради народних комісарів УНР, 4959 – Генерального уповноваженого уряду Польської Республіки по репатріації польського населення з УРСР та Головного уповноваженого уряду УРСР по евакуації українського населення з території Польщі в період 1944–1947 рр. та ін. Велику інформативну цінність мають залучені документи Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО), зокрема ф. 1 – ЦК КП України; 263 – Архівно-слідчі справи колишніх репресованих жителів України (передані з Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБ).

Важливі відомості щодо багатьох замовчуваних або спотворених питань політики стосовно польської людності за умов тоталітаризму вдалося отримати завдяки документам ГДА СБ. У фондах 5, 6, 13, 16 відклалися інформаційно-довідкові та аналітичні матеріали про діяльність в Україні осередків деяких польських політичних партій, а також проаналізовані справи репресованих поляків у 1920–1940-х рр., зокрема тих, котрі звинувачувались у причетності до Польської організації військової (ПОВ), її Вінницького, Волинського, Житомирського та Київського центрів, про так звану „контрреволюційну діяльність польських ксьондзів”.

Чимало відомостей про життя польської людності в регіонах України виявлено у фондах Державного архіву міста Києва (Р-1 – Київська міська рада;
Ф-920 – Польський педагогічний інститут, Ф-807 – Польський педагогічний технікум); Державних архівів Вінницької, Волинської, Житомирської, Київської, Луганської, Львівської, Тернопільської, Хмельницької та інших областей. Долучалися також окремі матеріали архіву Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського та Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, поточних архівів Міністерства у справах національностей, міграції та культів (нині Державного комітету в справах національностей та релігій), Ради керівників всеукраїнських організацій національних меншин при згаданому Державному комітеті, Асоціації за міжнаціональний мир і злагоду в Україні, Федерації польських організацій в Україні, Спілки поляків України, Київського товариства ім. А. Міцкевича та ін.

До дослідження залучені документальні матеріали польських архівів, зокрема „Archiwum Akt Nowych” (Архів І. Падеревського, акти В. Грабського, міністерства закордонних справ, матеріали східного відділу посольства ПР в Харкові 1923–1933 рр. та ін.), Державного архіву РФ, інформаційний потенціал громадсько-політичних журналів та газет, зокрема польськомовної періодики: „Kultura”, „Przeglad komunistyczny”, „Bolszewik Olewszczyzny”, „Dziennik Kijowski”, „Dziennik Ludowe”, „Dzitnnir urzedowy KOSW”, „Gaseta Lwуwska”, „Gaseta Wyborcza”, „Glos radziecki”, „Kurier Lwуwski”, „Kolektywista Pogranicza”, „Marchlewszczyzna radziecka”, „Sierp”, „Sprawy Narodowoњciowe”, „Szturm bolszewicki”, „Szturm socialistyczny”, „Trybuna Radziecka”, „Wolyс radziecki” та ін.

Автор звертався також до джерел особового походження, зокрема до листів поляків, які відбували покарання або були депортовані чи виселені з місць постійного проживання, спогадів, щоденників, автобіографій політичних діячів, працівників спецслужб, а також осіб польського походження, які фігурували на судово-слідчих процесах 1920–1950-х рр. Нарешті, до етнополітологічного аналізу життя поляків залучено матеріали соціологічних досліджень, етнографічних і етнологічних експедицій.

Другий розділ „Формування польської меншини на землях України та основні етапи її життєдіяльності” складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів.

Перший з них „Витоки польської меншини в Україні” містить огляд родоводу і найважливіших етапів поселення поляків на українських землях та формування польської етнічної групи, починаючи з княжого середньовіччя і завершуючи рубежем ХХ–ХХІ ст., аналіз змін у статусі української полонії, зумовлених геополітичними та адміністративно-територіальними чинниками.

У межах ХХ ст. виділено шість періодів спільної історії та життєдіяльності поляків на землях України: від революційних подій початку століття, Першої світової війни, відновлення національних держав, насадження більшовицького тоталітаризму, важких випробувань Другої світової війни і завершуючи розпадом СРСР та проголошенням державної незалежності України. Для кожного з них визначені характерні загальні та специфічні ознаки.

У процесі етнополітичного розвитку формувалися і видозмінювалися організація і спосіб життя української полонії, її ментальність. Ці питання відображені в другому підрозділі „Ментально-етнографічний портрет українських поляків”, який засвідчує, що, не зважаючи на зменшення чисельності поляків, втрату частиною з них деяких ознак національної ідентичності, стирання багатьох етнічних особливостей і відмінностей в організації побуту, українська полонія продовжує утримувати класичні ознаки історично сформованої національної меншини як сталої громади. Спираючись на національні традиції в історичній Польщі, на давнє коріння в Україні, місцеві поляки самоідентифікують себе, насамперед, за духовними елементами традиційно-побутової культури та ідеї окремого народу.

У підрозділі 2.3. „Поляки на українських землях в імперську добу” досліджено політику Російської та Австро-Угорської імперій щодо поляків, які проживали на землях України в період з 1900 до 1917 р., залишаючись у лещатах імперського курсу на національне гноблення та асиміляцію. Це штовхало їх, з одного боку, до різних форм опору монархічним режимам, а з іншого, до масової еміграції з обох імперій до країн західної Європи, Америки та Канади. І все ж, якщо в Австро-Угорщині вони мали певні політичні, громадянські та релігійні свободи, своє шкільництво і пресу, користувалися преференціями в порівнянні з українцями, то в Російській імперії на них були поширені різноманітні заборони і обмеження як на „інородців”. Незважаючи на репресії, утиски і переслідування, польське населення підтримувало почуття національної ідентичності, чинило спротив імперським режимам і боролося за відновлення своєї держави. У цій боротьбі кристалізувалися контури українсько-польської солідарності. Однак порозумінню та спільним діям сусідніх народів перешкоджала як великодержавна політика імперій, так і геополітичні амбіції частини провідників польського руху, їхні претензії на українські землі.

Розділ третій „Поляки в Українській революції та державотворчих процесах 1917–1920 рр.” представлений чотирма підрозділами, перший з яких „Ставлення поляків України до відновлення української та польської держав” відбиває новий етап етнополітичного життя польської людності України, пов’язаний з періодом Української революції як поворотним рубежем в історії не тільки українців, але й поляків. Розпад Російської, а відтак й Австро-Угорської імперій був результатом потужного національно-визвольного руху, в тому числі українського і польського, він відкрив реальний шанс обом народам самовизначитись і відновити національні держави. Тестом для польських політичних партій і лідерів польського руху на теренах України стало їх ставлення до української справи, пріоритетне місце в якій набула національно-визвольна боротьба на Наддніпрянщині та в Галичині, Буковині і Закарпатті за відновлення української державності. Частина польського проводу розуміла, що український державницький рух сприяє спільній меті – поваленню імперій і відродженню незалежних держав. З’ясовано, що перешкодою для порозуміння та об’єднання польського та українського рухів були успадковані від минулого ідеологічні стереотипи і різне бачення їх лідерами геополітичних контурів і адміністративних кордонів відновлюваних держав. Успіх української справи на цьому рубіжному етапі історії значною мірою залежав від позиції етнонаціональних громад України, в тому числі й від поляків. Дослідження цієї проблеми, аналіз політики і ставлення різних українських державних утворень, політичних партій до польської етнічної спільноти і навпаки, її відношення до українського державотворчого процесу засвідчили, що поляки, котрі мешкали на українських землях, мали різне бачення перспектив українського і польського державотворчих процесів. Більшість польського населення „підросійської” України усвідомлювала, що відновлення незалежної Польщі неможливе без унезалежнення України, і це відкривало шанс до взаєморозуміння і спільних дій. Натомість більшість поляків Галичини і Західної Волині розглядали ці землі як „східні креси” майбутньої Польської держави, а тому не допускали навіть думки про можливість створення держави українського народу в межах його етнічної території. Ці розбіжності в поглядах на українську справу вміло підігрівалися третіми силами і використовувалися для унеможливлення польсько-української єдності.

У підрозділі 3.2. „Політика урядів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії щодо польської меншини” доведено, що переважна більшість поляків Наддніпрянщини схвально сприйняли відновлення державності України і долучилися до суспільно-політичного та національно-культурного життя. Уряди українських державних утворень у період 1917–1920 рр., насамперед Українська Центральна Рада та Директорія УНР, надавали важливого значення життєдіяльності польської меншини, розвитку її національно-культурних товариств на основі закону „Про персонально-національну автономію” і Конституції УНР. Суперечливий вплив на настрої та орієнтири поляків українських земель справили гетьманський переворот, відновлення в листопаді 1918 р. Польської держави з претензією на включення до її складу західноукраїнських земель. Проголошення Західно-Української Народної Республіки поляки сприйняли як виклик і замах на їхні національні інтереси, що й спровокувало польсько-український збройний конфлікт.

Підрозділ 3.3. „Польсько-українська конфронтація в часи ЗУНР та її злуки з УНР” містить аналіз мотивів і причин польсько-української конфронтації 1918–1919 рр., яка залишила глибокий слід у пам’яті обох народів. Вона була зумовлена процесом національного самовизначення і творення самостійних держав, але в її епіцентрі опинився конфлікт навколо державної належності території Східної Галичини і Західної Волині. Поляки і українці, відновивши свої держави, не зуміли порозумітися щодо територіальних претензій, вдалися до силового їх розв’язання, що й призвело до великих втрат з обох боків. Утворення ЗУНР, об’єднання її з УНР на основі Акту Злуки були негативно сприйняті польськими керівними колами і більшістю місцевих поляків, які не могли пересилити історичні стереотипи на кшталт „українського замаху” на польські землі, „польськості Львова”, „одвічності східних кресів” Польщі та ін. Як засвідчив історичний досвід, воєнна перемога Польщі не мала перспективи, вона ще більше віддалила польське суспільство від розуміння прав і прагнень українського народу до самовизначення і створення національної держави, посилила шовіністичні настрої в середовищі поляків і викликала адекватний протест українців. Дослідники сходяться на тому, що головною причиною польсько-українського конфлікту 1918–1919 рр., жертвами якого стали близько 25 тис. поляків і українців, була відсутність доброї волі сторін та їх згоди на встановлення справедливих кордонів та налагодження рівноправних взаємин.

У підрозділі 3.4. „Польсько-українське порозуміння” наголошується, що перед реальною загрозою агресії з боку більшовиків, прагнень А. Денікіна відновити „Велику і неподільну Росію” політичні провідники Польщі й України дійшли усвідомлення необхідності спільних дій для захисту національних держав, укладення міждержавного договору і підписання у квітні 1920 р. військової конвенції. Наведені факти свідчать, що переважна більшість поляків Наддніпрянщини активно підтримували створення