КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЛУБСЬКА МАРІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 165.612:297:348.97 (043.3)

МУСУЛЬМАНСЬКЕ ПРАВО

ЯК ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ ФЕНОМЕН

Спеціальність 09.00.11 – релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2008

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

БОНДАРЕНКО Віктор Дмитрович

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова,

завідувач кафедри культурології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, профессор

ДУЛУМАН Євграф Каленикович

Донецький державний інститут штучного інтелекту Міністерства

освіти і науки України та Національної академії наук України,

завідувач кафедри релігієзнавства

доктор філософських наук, профессор

КРАЛЮК Петро Михайлович,

Національний університет „Острозька академія”,

проректор

доктор філософських наук, професор

САУХ Петро Юрійович

Житомирський державний

університет імені Івана Франка, ректор

Захист відбудеться 27 березня 2008р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: : 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58, зал 12.

Автореферат розісланий 26 лютого 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.Ю. Смирнова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Іслам – одна з найбільших світових релігій, кількість сповідуючих яку на сьогодні перевищує мільярд. Це релігія, що має значний потенціал для свого поширення. Адже протягом ХХ – початку ХХІ ст. іслам впливав і впливає на духовні, політичні, економічні, міжнародні й культурні процеси, в тому числі й правові. Ісламський світ стає важливим політичним й економічним фактором для сучасної цивілізації. Для України характерною є наявність великої мусульманської громади, що динамічно розвивається. З початку 90-х рр. ХХ ст. кількість мусульман в країні постійно зростає за рахунок навернення до ісламу представників народів, які його традиційно сповідували, в зв’язку з тенденцією навернення до ісламу нових мусульман із числа етнічних українців і росіян, а також внаслідок демографічних та міграційних процесів, повернення на історичну батьківщину кримських татар.

Мусульманська правова культура стає все більш актуальною для сучасної України, що можна пояснити, з одного боку, природою ісламу, а з іншого – особливостями його теперішнього стану в нашій країні. Адже внутрішня логіка ісламу як універсальної системи, що охоплює як релігійне, так і світське життя, як одну зі складових пробудження ісламу передбачає звернення до шаріату, суворе дотримання якого є для мусульман безпомилковим критерієм глибокої релігійної віри. З іншого боку, крім, власне, релігійного відродження, у житті мусульман потребують вирішення і мирські проблеми соціально-економічного, політичного, національно-культурного характеру.

В умовах розбудови державності України виникає низка проблем, що мають суто специфічний характер. Економічний розвиток держави потребує розширення її економічних зв‘язків з країнами Сходу, зокрема Близького, а це, переважно, держави, в яких домінуючою є світова релігія – іслам. Це потребує знання правових систем цих країн, оскільки вони мають специфічний характер, який проявляється в тому, що ці сучасні системи будуються на основі мусульманського права. Головною особливістю мусульманського права є те, що воно випливає з релігійних законів ісламу. Звідси й інша його особливість – необхідність для мусульман, у якій би країні вони не жили, керуватись, послуговуватись мусульманським правом.

Мусульманське право мало глибокий вплив на історію розвитку держав та права цілої низки країн Сходу. Обсяг його дії й дотепер залишається досить широким, що пояснюється тісними зв‘язками мусульманського права з ісламом як релігійною системою, що й у наш час формує моральні цінності та світогляд найширших прошарків населення в цих країнах. З усіх світових релігій іслам найбільш близько пов‘язаний з державою та правом. Єднальною ланкою тут виступає мусульманське право як ісламська правова ідеологія. Підкреслюючи державний характер ісламу, мусульманське право завжди сприймалося не тільки як система норм, але і як досконала політико-правова доктрина. Ісламські країни відрізняються одна від одної як соціально-економічними й політичними рисами, так і за обсягом та спрямованістю впливу ісламу в цілому та мусульманського права, зокрема, на їх державно-правовий розвиток. Роль, яка в наш час надається мусульманському праву в правовому полі, у політиці та ідеології країн Сходу, свідчить, що воно має досить широкі дієві можливості в новій історичній ситуації.

Важливе значення мусульманського права вимагає дослідження його специфічних рис, як самостійного філософсько-релігієзнавчого феномену, що, у свою чергу, зумовлює вивчення його теоретичних положень та їх модифікації в історичному русі, вияву особливостей його структури та впливу на сучасний релігійно-правовий процес. Адже релігія й право мають відносну самостійність щодо суспільного буття, яка полягає в тому, що кожна із цих систем розвивається за своїми власними законами, які діють у межах загальної й конкретної залежності від життя соціуму. Відносна самостійність релігії більша, ніж у права, тому що вона є значно віддаленою від економіки, займаючи разом із філософією найвищі “щабелі” суспільного буття.

Право і релігія мають також відносну самостійність щодо базису, в силу чого чинять на нього зворотній вплив. Характер й інтенсивність цього впливу неоднакові у різних традиційних суспільствах і залежать від ролі, яку відіграє в соціальному житті правова і релігійна надбудови на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Адже право безпосередньо впливає на умови й процес виробництва, розподіл й обмін матеріальними благами, закріплює своїми нормами економічні відносини певних суспільних формацій. Юридичні норми не лише закріплюють суспільні відносини, що склалися, але й можуть активно впливати на їх розвиток, сприяти перетворенню старих, появі нових відносин, надаючи останнім загальнообов'язкового характеру. Право може й негативно впливати на розвиток економіки. В умовах, коли суспільний лад відживає себе, юридичні норми, що захищають старі економічні відносини, гальмують розвиток виробничих сил. Після зміни суспільної формації правові норми неминуче замінюються новими. Зворотній вплив права на виробничі відносини, що існують незалежно від волі й свідомості людей, здійснюється за допомогою регулювання правовими нормами поведінки учасників суспільного виробництва. Щодо зворотного впливу релігії на економічні основи суспільства, то він є менш явним.

Як право, так і релігія не у рівній мірі відчувають на собі вплив політики, яка найбільш безпосередньо й глибоко відображає економічні відносини, і є концентрованим виразом економіки. Із всіх надбудованих підсистем політика найтісніше пов'язана з правом. Право виникає на основі правовідносин, захищає уклад певної системи виробництва і соціальних відносин, політичну організацію суспільства. У сучасних державах політичні вимоги є, по суті, правовими вимогами. Політика також надає релігії певного політичного забарвлення, при цьому іноді допомагаючи певним соціальним групам використовувати релігію для захисту своїх інтересів.

Актуальним є філософсько-релігієзнавчий аспект мусульманської правової системи, яка виникла й сформувалась в VII-X ст. в Арабському халіфаті, а з часом набула світового значення. Процес розвитку мусульманського права був пов’язаний з еволюцією арабської держави від невеликих патріархально-релігійних громад до великої Османської імперії. Мусульманське право від самого початку стало важливою складовою ісламської релігії. Після занепаду Арабського халіфату воно не лише не втратило свого значення, але й набуло “другого життя” (подібно до римського права у середньовічній Європі) та стало діючим правом у цілому ряді країн Азії та Африки. Мусульманське право увібрало в себе багато елементів попередніх правових культур Сходу, власне, тих правових звичаїв і традицій, що діяли у доісламській Аравії та на територіях, де поширився іслам. Безперечно, всі ці фактори вплинули на становлення мусульманського права, символізуючи тим самим зв’язок східної й західної цивілізацій.

Означене вище потребує комплексного розгляду мусульманського права як філософсько-релігієзнавчого феномену.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми сталого державного розвитку України”, науково-дослідної роботи № 06БФ041-01 філософського факультету “Філософія і політологія у структурі сучасного соціогуманітарного знання”, науково-дослідницької тематики кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є виявлення сутнісної специфіки мусульманського права як філософсько-релігієзнавчого феномена. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

виявити співвідношення та взаємозв’язок понять “шаріат”, “фікх” і “мусульманське право”;

розкрити особливості застосування священних і віроповчальних текстів ісламу як головних джерел мусульманського права;

встановити взаємозв’язки ісламського теоретичного богослов’я та мусульманського права;

проаналізувати філософський і містичний підходи до розгляду шаріату та фікху;

здійснити аналіз методів вирішення духовно-правових питань у ранніх ісламських релігійно-правових школах;

дослідити зміст діяльності релігійно-правових шкіл (мазхабів) сунітського та шиїтського спрямування щодо джерел мусульманського права та методів вирішення духовно-правових питань;

проаналізувати твір Маліка ібн Анаса “Муватта” як визначний документ ранньої мусульманської релігійно-правової думки;

дослідити філософсько-релігієзнавчу сутність мусульманського права в умовах сучасного цивілізаційного процесу.

Об’єктом дослідження є феномен мусульманського права.

Предметом дослідження є філософсько-релігієзнавча сутність мусульманського права як системного утворення з його специфічними рисами та їх проявом у соціокультурному просторі.

Методи дослідження. Принципове значення у концептуальному плані для розробки теми дослідження мають праці провідних українських філософів В.Андрущенка, Т.Аболіної, Л.Губерського, Л.Дротянко, І.Добронравової, А.Конверського, М.Михальченка, І.Надольного, М.Обушного, І.Огородника, В.Пазенка, В. Панченко, М.Поповича, В.Цвиха, В.Чуйка, І.Хоменко, В.Ярошовця та ін., а методологічну основу дослідження склали праці сучасних філософів-релігієзнавців: В.Бондаренка, І.Богачевської, Л.Виговського, А.Герасимчука, А.Глушака, В.Докаша, Є.Дулумана, В.Єленського, М.Заковича, Г. Лозко, М.Кирюшка, А.Колодного, Л.Кондратика, Л.Конотоп, П.Кралюка, В.Лубського, О.Марченка, І.Мозгового, М.Онищенка, О.Предко, М.Рибачука, О.Сагана, П.Сауха, М.Стадніка, О.Уткіна, Є.Харьковщенка, Л.Филипович, А.Чернія, О.Шуби, П.Яроцького та ін., звернення до яких сприяло здійсненню філософсько-релігієзнавчого аналізу змісту мусульманського права.

У дисертації автор використовує сукупність дослідницьких методів, що застосовуються у гуманітарних та соціальних науках, серед яких: порівняльно-історичний (при дослідженні релігійно-філософської та релігійно-правової думки в ісламі на різних його етапах); структурно-функціональний (при аналізі релігійно-правових шкіл сунітського та шиїтського спрямування), семантичний, генетичний, а також аналіз і синтез, моделювання, прогнозування. Аналізуючи основні етапи становлення мусульманського права та його зміст, автор дотримується загальноприйнятих у вітчизняних філософії та релігієзнавстві принципів об’єктивності, світоглядного плюралізму, позаконфесійності, толерантності.

Оскільки дослідження містить у собі аналіз та інтерпретацію певних релігійних, правових та релігійно-філософських текстів, автор спирається на загальні принципи філософської герменевтики як універсальної методології гуманітарного знання, а саме: історичність інтерпретації, неперервність традиції та невичерпність автентичного складу тексту (при розкритті джерел мусульманського права, філософсько-релігійних та релігійно-правових текстів різних мазхабів). Розгляд мусульманського права як філософсько-релігієзнавчого феномену потребував застосування системного підходу. Значну роль у дослідженні теорії мусульманського права відіграв міждисциплінарний підхід. Окрім цього, також застосовувався цивілізаційний підхід при розгляді процесів, що відбуваються у сучасному мусульманському праві.

У своїй сукупності методи, що використані автором в процесі дослідження, набули характеру взаємного доповнення, особливого поєднання з іншими пізнавальними принципами, прийомами, процедурами, що дало можливість релігієзнавчо-філософському дослідженню відобразити такий складний феномен як мусульманське право.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснений цілісний аналіз мусульманського права як філософсько-релігієзнавчого феномену, що дало можливість визначити й розглянути його як систему, що виступає як цілісна структура з внутрішньо узгодженими, взаємопов’язаними, соціально-однорідними релігійно-правовими та моральними засобами, за допомогою яких здійснюється регулятивний, організуючий і стабілізуючий впливи на соціальні відносини й поведінку людей шляхом ісламізації правової практики. У роботі сформульовані окремі положення, осмислення яких набуває чинності новизни і виноситься на захист:

аналіз співвідношення і взаємозв’язку понять “шаріат”, “фікх” і “мусульманське право” дозволив встановити, що шаріат являє собою сукупність закріплених Кораном і сунною приписів, які визначають релігійну переконаність мусульман, виступаючи регулятивним джерелом їх поведінки, а фікх є ісламською доктриною щодо правил поведінки мусульман і виступає у вигляді сукупності релігійно-правових норм (юриспруденції), виведених на основі шаріату щодо конкретних ситуацій, безпосереднє тлумачення яких в останньому відсутнє. Мусульманське право є узагальнюючим терміном, оскільки включає широкий комплекс ісламських норм, притаманних як шаріату, так і фікху. Шаріат є раз і назавжди встановленим і незмінним, а фікх і мусульманське право можуть змінюватися відповідно до обставин застосування. Отже, ці терміни є спільними щодо джерел і відмінними щодо механізмів формування та форм прояву, тому не є синонімами;

виявлено, що священними і віроповчальними текстами у мусульманському праві виступають Коран і сунна, які є головними джерелами права, і відображають процес утвердження монотеїзму, нових етико-культурних, соціальних інститутів, в тому числі й правових. Вони містять у собі норми, що регулюють взаємовідносини Бога й людей (ібадат) і мирські взаємовідносини (муамалат), хоча серед них переважають загальні положення, які мають характер релігійно-моральних орієнтирів, що розширюють простір для їх тлумачення ісламськими правознавцями (факіхами). Конкретні правові приписи, що містяться у Корані та сунні, часто виникали у відповідь на вирішення конкретних питань і конфліктів, як засіб оцінки окремих фактів, і тому часто мають казуальний характер;

доведено, що мусульманське богослів’я, яке зародилось наприкінці VII-VIII ст., безпосередньо впливало на мусульманське право, оскільки людські вчинки та дії розглядались не лише у головних джерелах мусульманського права – Корані й сунні, – але й були предметом для розгляду різними догматичними школами. Традиціоналісти відмовлялись від остаточного вирішення проблеми, виходячи з текстів Корану і сунни, а деякі (наприклад, мутазіліти) допускали можливість людини вирішувати самостійно. Пізніші концепції намагались примирити кінцеву залежність будь-якого вчинку людини від волі Аллаха з конкретними діями людини у здійсненні його через розуміння залежної чи примусової свободи людських дій;

арабо-мусульманська філософія, що виникла приблизно через сто років після появи ісламу, характеризується власним способом утворення проблемного поля й раціональними критеріями оцінки припустимості постановки завдань в його межах і правильності їх вирішення. На цій основі формувався блок проблематики, що послужив предметом дискусій, одним із напрямів якого було вчення про людину, яка має здатність до дії і пізнання, її ставлення до світу і першопочатку. Саме це є спільним для мусульманської філософії й мусульманського права, де об’єктом є людина, а предметом – її дії. Спільним джерелом арабо-мусульманської філософії й мусульманського права виступає Коран, який містить релігійно-філософські світоглядні положення, а також релігійно-правові норми ісламу;

з’ясовано на основі розгляду філософсько-раціоналізованих і містичних підходів щодо фікху і шаріату, що виникнення арабо-ісламської філософії як раціоналістичного спрямування думки, було зумовлене ідейними рухами у богослів’ї та фікху, а також пов’язане з постановкою питань щодо відповідальності людини за свої вчинки, свободи її волі, передвизначеності й детермінованості усього того, що відбувається, питань щодо втручання Бога у мирські справи і, як підсумок всього цього – сотвореність, а тому і підсудність людини Писання;

вмотивовано взаємозв’язок релігійно-правової та релігійно-філософської думки у ранньому ісламі, що дало можливість виокремити категорії “намір-вчинок”, “провина”, “гріх”. У результаті встановлено, що з точки зору відповідальності за реально здійснений з певним наміром вчинок, в ісламі можна виокремити дві системи оцінок: релігійно-правову й моральну, які часто співпадають між собою, однак остання є дещо ширшою, оскільки дозволяє також оцінити ті вчинки, що є “нейтральними” (мубах) з точки зору мусульманського права. Поняття “провина”, “гріх” як в ісламській теології, так і праві, пов’язані з порушенням або невиконанням обов’язкового, а не з причетністю до зла як такого. Цьому сприяє відсутність в ісламському теоретичному богослов’ї будь-якого згадування про первородний гріх й, відповідно, невизнання гріховності людини від народження;

виявлено, що ранні ісламські релігійно-правові школи поділялись на дві групи: учені першої з них (ахль аль-хадіс) домагались того, щоб у своїх власних висновках не виходити за межі існуючих і доступних текстів Корану і сунни, а другої (ахль ар-ра’й) – надавали перевагу широкому використанню дедуктивного мислення та методу іджтіхад як здатності факіха виносити власне правове рішення на основі Корану, сунни та основних методів фікху. Однак обидві школи ґрунтувались на тому, що факіх не створює нове вирішення питання, а лише шукає і “вилучає” його з приписів Корану і сунни;

встановлено, що застосування ранніми релігійно-правовими школами методів вирішення духовно-правових питань відбувалося шляхом ісламізації раціональних прийомів їх вирішення, як початково передбачених Кораном і сунною. Це призвело до релігійної легітимізації норм мусульманського права, виведених на основі раціональних логічних методів таких як іджма, кійас, іджтіхад, істіхсан, ар-ра’й, істіслах, істісхаб, що розглядались лише як засоби виявлення і тлумачення волі Аллаха, висловленої у Корані й сунні. Ці методи не містили у собі прецидентного правового матеріалу, однак дозволяли широко й успішно поєднувати принципи мусульманського права з повсякденною правовою практикою, виносити рішення, не піддаючи сумніву ці принципи й уникати складнощів, що виникали при тлумаченні текстів Корану й сунни;

доведено, що всі релігійно-правові школи сунітського та шиїтського спрямувань, які представлені ханафітським, малікітським, шафіїтським, ханбалітським, джафарітським (імамітським), зайдітським та ісмаїлітськими мазхабами, визнають головними джерелами мусульманського права Коран і сунну, хоча й існують відмінності щодо застосування останньої. Так, ханафіти обмежують її застосування лише широко відомими хадісами, малікіти – лише такими, що не суперечать мединському амалю (правовому комплексу мединської громади), шафіїти обстоюють застосування лише “достовірних” хадісів, ханбаліти – хадісів, джерело яких виходить лише від Пророка, включаючи й “слабкі” хадиси, а джафаріти – лише ті хадіси, що сягають самого Пророка та його перших споборників;

встановлено, що методами вирішення духовно-правових питань в сунітських мазхабах виступають іджма, кійас, що базуються на логічних міркуваннях. Порівняно з ханафітським мазхабом, мазхаб шафіїтів дозволяє ухилитись від складного логічного аналізу, беручи за основу судження за прямою аналогією, а у порівнянні з малікітським – не вимагає докладного знання мединського амалю. Ханбалітський мазхаб у своїй теоретичній діяльності відображає погляди найбільш консервативних сунітів, вбачаючи головною причиною різних “новаторських” ідей у мусульманському праві спекулятивну теологію – калам, який дає такі імперативи догматам ісламу, що ґрунтуються на розумі, а не на дотриманні поглядів релігійних авторитетів (таклід) як у догматиці, так і праві;

вмотивовано, що вирішення духовно-правових питань в шиїтських мазхабах ґрунтується на доктринальних особливостях шиїзму як релігійної течії. Шиїтське мислення підтримується філософією пророчого складу, відповідно до пророчої релігії. Тому шиїтське мислення орієнтоване на відкриття не нового шаріату, але на повну маніфестацію всіх потаємних смислів одкровення Аллаха. Очікування цієї маніфестації відтворилось в очікуванні приходу “прихованого імаму”. Джерелами релігійно-правового знання шиїтів виступають Коран, сунна, іджма і акл (розум), а відмінності, у порівнянні із сунітськими мазхабами, полягають у запереченні тези про “закриття воріт іджтіхаду”, у визнанні інституту тимчасового шлюбу і застосуванні принципу ат-такійа (розумного приховування віри);

вперше в українському релігієзнавстві здійснено аналіз визначного раннього ісламського релігійно-правового документу малікітськогом мазхабу – твору Маліка ібн Анаса “Муватта”, в результаті якого встановлено, що головними джерелами мусульманського права автор вважає Коран і сунну, які складають об’єднане єдине джерело – насс, доповненням до якого виступає амаль мединців – як правовий комплекс колективного досвіду мединської релігійної громади. Малік ібн Анас широко застосовував такі методи вирішення духовно-правових питань як судження за аналогією (аль-кійас), шляхом прямого співставлення вирішуваного питання з насс, а у випадку неможливості співставлення, ним був розроблений аль-істіслах – новий метод виведення правового рішення на основі вільного судження заради загальної суспільної користі, що однак не суперечить Корану і сунні. Це забезпечувало можливість вибору між аль-кійас та аль-істіслах, хоча у сумнівних випадках надавалась перевага останньому;

доведено, що “Муватта” може розглядатись як своєрідний твір з ісламської герменевтики, в якому розуміння постає не як рефлексія, а як суб’єктивна приналежність, в результаті якої можна виокремити буквальну, моральнісно-правову інтерпретацію, як намагання встановити екзегетичні принципи, завдяки яким виводилися правові приписи та моральні імперативи поведінки;

вмотивовано, що мусульманське право в контексті сучасного цивілізаційного процесу потребує реформ, які є об’єктивною вимогою часу, зумовленою тим, що на сьогодні, поряд з головними джерелами права – Кораном і сунною, потрібні інші правові джерела для регулювання соціальних відносин і відповіді на нові виклики й питання часу. У той час як одні (наприклад, Хомейні та його послідовники) шукають єдине джерело правових рішень у шаріаті, інші (наприклад, мусульманські братства) прагнуть спиратися лише на Коран, а треті виходять з того, що навіть у самому Корані слід бачити різницю між вічними істинами і настановами, що мають лише тимчасове, зумовлене змінами умов значення (ісмаїліти під керівництвом Ага-Хана). Однак всі вони залишаються віч-на-віч з проблемами, що постали в епоху модернізації: одні, як Ататюрк, намагаються вирішити ці проблеми шляхом секуляризації; інші, навпаки, шукають вихід у поверненні назад до ісламської історії, аж до крайнощів, якою є повна відмова від мазхабів;

встановлено, що одним з аспектів реформування сучасного мусульманського права виступає питання відмови від мазхабів або узгодження мазхабів, яке у своєму вирішенні може мати три аспекти: традиціоналістський, прибічники якого вважають своїм релігійним обов’язком збереження існуючих мазхабів; модерністський, прибічники якого вважають своїм релігійним обов’язком реформу мусульманського права шляхом узгодження мазхабів або створення єдиного мазхабу; фундаменталістський, прибічники якого хочуть повернутися лише до джерел і богословських основ віровчення – Корану і сунни – з повною відмовою від мазхабів.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів визначається тим, що автор відкриває новий напрям у дослідженні мусульманського права як системи, що базується на філософсько-релігієзнавчому аналізі означеного феномену. Основні положення дослідження розширюють і поглиблюють знання про особливості становлення та розвитку мусульманського права, а визначення його філософсько-релігієзнавчого аспекту стає важливою складовою пізнання ісламської цивілізації, розгляду її впливу на сучасний світ. Для України, яка знаходиться на межі християнського і мусульманського світу й на території якої мешкає значна кількість мусульман, здійснене дослідження важливе як таке, що сприятиме поглибленню взаєморозуміння між представниками, насамперед, цих конфесій.

Практичне значення виконаної дисертації полягає у тому, що основні її положення можуть бути використані у філософських і релігієзнавчих наукових розробках, а також у дослідженнях із загальної теорії держави і права, історії держави і права, при вирішенні державно-конфесійних питань в Україні. Практична значущість дослідження підтверджена автором публікацією підручників, навчальних посібників та науково-методичних матеріалів з релігієзнавчих дисциплін.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи автора. Положення наукової новизни, висновки отримані автором самостійно. В опублікований у співавторстві монографії “Мусульманське право в ісламській традиції”, автору дисертації належать розділи 1-4, 9, 12.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження оприлюднені автором у доповідях і повідомленнях на міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних і практичних конференціях, семінарах, зокрема: “Шевченківська весна-2003”, секція “Філософія” (Київ, 2003), щорічних “Днях науки” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2002, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007 рр.), ”Іслам в Україні: проблеми і перспективи” (Київ, 2004 р.), “Релігія і громадянське суспільство: між націоналізмом і глобалізмом” (Ялта, 2004 р.), “Іслам і євроінтеграція: проблеми і перспективи” (Київ, 2005 р.), “Філософія гуманітарних наук: актуальність і перспективи розвитку” (Чернівці, 2006 ), “Релігія і громадянське суспільство: цивілізаційні виклики і можливі відповіді” (Ялта, 2006), „Доля філософії в сучасному світі” (до Всесвітнього дня філософії ЮНЕСКО): Міжнародний науковий симпозіум (Київ, 16-17 листопада 2006 р.).

Окрім того, результати дослідження використовувались автором під час читання лекцій і проведення семінарських занять з курсів “Релігієзнавство”, “Історія релігій”, „Канонічне право”, „Наука і релігія” та „Історія вільнодумства” на відділенні релігієзнавства гуманітарного факультету Національного університету “Острозька академія”. Результати дослідження доповідались й обговорювались на науково-теоретичних семінарах кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основний зміст дисертації висвітлено автором у двох монографіях: “Мусульманське право: релігієзнавчо-правовий контекст” (одноосібно), та “Мусульманське право в ісламській традиції.” (у співавторстві з В.І. Лубським), а також у 53 публікаціях, з яких: 24 – наукові статті, що вміщені у фахових виданнях, визначених ВАК України, 11 – підручники і навчальні посібники, 18 – публікації у наукових журналах, матеріалах наукових конференцій, а також навчально-методичні розробки.

Кандидатська дисертація “Релігієзнавчо-правовий аналіз змісту та реалізації принципу свободи совісті й віросповідання в Україні” була захищена у 2002 році, а її матеріали у тексті докторської дисертації не використовувались.

Структура дисертації зумовлена специфікою предмета й логікою розкриття теми, а також метою та головними завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, шести розділів, висновків і списку використаної літератури і джерел, що складає 676 назв. Обсяг основного тексту дисертації –381 сторінка та 50 сторінок списку використаної літератури і джерел. Загальний обсяг тексту – 431 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертації, методологія дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, наводяться дані щодо характеру апробації результатів дослідження і структури дисертації.

У першому розділі – “Методологічні засади та аналітичний огляд літератури та джерел з проблем філософсько-релігієзнавчого змісту мусульманського права” подано огляд використаної літератури та застосованих методів наукового дослідження.

Перші серйозні дослідження мусульманського світу розпочалися в Західній Європі в другій половині ХІХ ст. і тривали у ХХ-ХХІ ст. Серед класичних робіт європейського ісламознавства варто назвати роботи І.Гольдцигера, Г.фон Грюнебаума, А. фон Кремера, А.Массе, Р.Шарля, Ф.Шюона та ін., які, намагаючись бути максимально об’єктивними, іноді свідомо чи несвідомо, керувалися євроцентричними стереотипами щодо оцінки ісламу, ісламського способу життя.

Дореволюційне російське сходознавство не створило власної теорії походження ісламу. У 20-30 рр. ХХ ст. академік В.Бартольд приділяв багато уваги вивченню джерел раннього ісламу, розглядаючи його виникнення як явище соціально-політичної історії. Власне релігійний аспект проблеми залишався поза увагою автора і він торкався його тільки у загальних рисах. Такий підхід був характерним і для радянських ісламознавчих робіт у 40-60-х рр. ХХ ст., методологічний недолік яких полягав у тому, що виникнення ісламу розглядалось в них як функція соціально-економічного розвитку Аравії. При цьому власне походження ісламу, генеза нової структури релігійного світогляду Мухаммада та його прибічників, залишалися поза увагою дослідників. Це було пов’язано з потребами радянської атеїстичної пропаганди та радянської ідеологіі в цілому.

Починаючи з 70-х рр. ХХ ст. у радянському ісламознавстві виникає поворот у бік об’єктивного розгляду проблем історії ісламу. Серед сучасних праць російських учених, присвячених розгляду ісламу як ідеологічної системи, слід виокремити фундаментальні праці С.Прозорова, у яких іслам розглядається як ідеологічна система, аналізується ісламська полемічна література, що відтворює погляди представників різних мусульманських громад, богословських шкіл щодо релігійно-правових тлумачень.

Одним із складних завдань сучасного комплексного ісламознавства є філософський аналіз ісламу як форми суспільної свідомості, як „релігії розуму”, на значний просвітницький і гуманістичний потенціал якої звертали увагу багато філософів. Складовою цього філософського завдання є дослідження ісламу з позиції концепції „подібності” (М.Іордан), згідно якої іслам, виступаючи частиною більш широкого світу реалій та ідей, змушений адаптуватися, внутрішньо трансформуватися. Були також проаналізовані праці, присвячені ісламській етиці (А.Гусейнов, М.Іордан та ін.), яка нерозривно пов’язана як з ісламом у цілому, так і мусульманським правом, а також наукові роботи, в яких розглядаються сучасні проблеми ісламу: права людини і вестернізація, інтеграція й дезінтеграція, реформаторство й модернізація, націоналізм (П.Антес, А.Мейєр, К.Двайєр, Р.Каспар, Гамаль-ад-дін-Махмуд, Б.Тібі), „модернізації” ісламського суспільства (Д.Якельман і Д.Піскеторі), взаємозв’язки між релігією і політикою, місце жінки в ісламському суспільстві.

Окремий блок склали наукові дослідження, які присвячені мусульманському праву в цілому та окремим його аспектам. З монографічних видань, слід виокремити працю з історії мусульманського права професора Лондонського університету Н. Коулсона, в якій автор розглядає генезис шаріатського законодавства, правову доктрину і практику середньовічного ісламу, а також мусульманське право в сучасному світі (до 50-х рр. ХХ ст.). Дослідники мусульманського права (Н.Агнайдес, Дж. Андерсен, Р.Девід, Р.Шарль, Й.Шахт, Мухаммад Йусуф Муса і Субхі Махмасані та ін.) часто звертають увагу на дві його характерні й взаємообумовлені особливості – релігійне походження й тісний (на думку деяких – нерозвинений) зв’язок правових приписів з мусульманською догматикою, моральними нормами, релігійною практикою в цілому.

Вирішення методологічних завдань дисертаційного дослідження базувалось на використанні великої групи оригінальних первинних джерел мусульманського права. Це, насамперед, Коран і сунна, збірки хадісів, першоджерела з фікху, створені у межах різних ісламських релігійно-правових шкіл: кодифікований звід законів з мусульманського права, що застосовувався в Оттоманській імперії („Меджелле”); звід мусульманських норм малікітського і ханафітського мазхабів; праці засновників різних релігійно-правових шкіл, а також теологічні твори з ісламського віровчення.

Важливим аспектом аналізу мусульманського права як релігійно-філософського феномену виступає періодизація історії мусульманського права, у якій існує декілька підходів (Н.Коулсон, А.А.Б.Філіпс, Б.Тібі) . Дисертант дотримувався періодизації за Н.Коулсоном, який виокремлює три періоди: посткоранічний (до ІХ ст.), що може бути охарактеризований як період формування ісламської правової системи; другий (Х-початок ХХ ст.) – фаза стагнації, коли мусульманське право застосовувалось у житті, як випробуване часом і модифіковане історією; третій (ХХ –ХХІ ст.) – сучасний період.

На початку ХХ ст. в Україні почала складатися оригінальна школа ісламознавства, яскравим представником якої був А.Кримський. Сучасний динамічний розвиток мусульманської спільноти в Україні у 90-х рр. ХХ ст. вплинув на розвиток інтересу до ісламу в цілому й мусульманського права, зокрема. Про те, що українське ісламознавство знаходиться ще у фазі становлення свідчить відсутність на сьогодні повного академічного перекладу Корану українською мовою, так само й інших джерел мусульманської культури. Однак з’явилася низка монографічних досліджень, в яких розкриті особливості й основні етапи історії ісламу в Криму (М.Кирюшко, О.Бойцова); колективна монографія, присвячена ісламській ідентичності в Україні (О.Богомолов та ін.). Проблемам мусульманського права також присвячений навчальний посібник (В.Лубський, В.Борис), в якому автори переважно приділили увагу аналізу мусульманської правової доктрини, яка застосовується в сучасних мусульманських країнах. Питання історії й сьогодення ісламу в Україні, ісламу та євроінтеграції розглянуті у тематичних випусках наукового часопису „Українське релігієзнавство”.

Констатуючи безсумнівний внесок вище зазначених праць, які дають ґрунтовний базовий матеріал для подальших наукових пошуків з проблем мусульманського права, автор робить висновок, що відсутній комплексний системний підхід до розгляду мусульманського права як філософсько-релігієзнавчого феномену.

У другому розділі – “Мусульманське право як визначальна складова процесу інституалізації ісламу” автор аналізує смислові межі поняття „мусульманське право” у зв’язку з осмисленням останнього як філософсько-релігієзнавчого феномену, щодо вирішення проблеми його джерел, історії, характерних особливостей, перспектив розвитку.

У першому підрозділі – “Співвідношення та взаємозв’язок понять „шаріат”, „фікх” та „мусульманське право” зазначається, що у масовій свідомості найчастіше шаріат сприймається в цілому як ісламський спосіб життя, в якому не роздільні сфери моралі, права, тому й розглядається, як всезагальний комплекс правил поведінки, що включає різноманітні релігійні, моральні, юридичні, побутові норми, а також звичаї. Саме у такому широкому розумінні шаріат часто називають „законами шаріату”. В ісламській традиції поняття „шаріат” пов’язується з використанням цього терміну для позначення накресленого Аллахом шляху, йдучи яким правовірний досягає досконалості, мирського благоденства і може потрапити у рай. Зміст шаріату неоднаково тлумачиться різними релігійно-правовими школами, однак переважає точка зору, згідно якої шаріат включає три основні частини – релігійну догматику, ісламську етику і так звані практичні норми.

Термін „фікх” (дослівно „глибоке розуміння”, „знання”) і означає вірне розуміння того, у чому полягає намір, вірне розуміння суті наміру. Фікх займається проблемою вірного відображення вищих, небесних релігійних законів в усіх сферах життя мусульманина. До його компетенції входять правила державного, релігійного, громадянського життя, правила відправлення культу, сімейне, спадкове, кримінальне право, етичні норми та закони адміністративного управління. Фікх здійснює, власне, ісламську релігійну орієнтацію усіх проявів особистого і громадського життя мусульманина.

Автор зазначає, що шаріат – це єдина сукупність приписів, що знаходяться у Корані й сунні, а фікх – це сукупність норм, виведених на основі шаріату, стосовно до конкретних ситуацій, безпосереднє тлумачення яких у шаріаті відсутнє. Шаріат є раз і назавжди встановленим та незмінним, а фікх і мусульманське право можуть змінюватись відповідно до часу і обставин застосування.

Термін “мусульманське право” не є синонімом терміну “шаріат”. Відмінності цих понять ґрунтуються на правових критеріях: шаріат включає всі звернені до людей приписи Корану і сунни, а мусульманське право також включає ті приписи й норми, які були розроблені релігійно-правовою доктриною і відповідають вимогам права. Тому можливо розглядати мусульманське право як систему, що являє собою сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних релігійно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється морально-регулятивний, організуючий і стабілізуючий впливи на суспільні відносини й поведінку людей шляхом ісламізації правової практики. Норми фікху та мусульманського права мають конкретне спрямування: вони показують як застосовуються вихідні принципи шаріату у конкретних обставинах. Отже, терміни “шаріат”, “фікх”, “мусульманське право” не є синонімами, хоча їх єднають спільні джерела, однак вони є відмінними щодо механізму формування та форм прояву.

У другому підрозділі – “Філософсько-релігієзнавчий контекст Корану і сунни як головних джерел мусульманського права” обґрунтовується положення про те, що проблема джерел права є однією з найбільш розроблених у мусульманському праві. Всі, без винятку, релігійно-правові школи визнають Коран і сунну головними джерелами права. Адже Коран є головною священною книгою мусульман, яка містить запис проповідей, проголошених пророком Мухаммадом у формі “пророцьких одкровень”, переважно у Мецці та Медині між 610-632 рр. Коран складається з 114 сур та 6226 або 6238 аятів, однак лише 500 аятів Корану мають приписи, що регулюють правову поведінку мусульман. При цьому не більше 80 з них можна розглядати як суто правові, в основному, - це правила, що стосуються шлюбу і сім’ї, релігійного ритуалу і обов’язків. Розглядається загальна класифікація аятів Корану. Як джерело мусульманського права Коран містить норми, що регулюють взаємовідносини людей, однак серед них переважають загальні положення, що мають характер релігійно-моральних орієнтирів, які дають простір для їх тлумачення правознавцями.

Окрім Корану, іншим джерелом мусульманського права вважається сунна (“звичай”, “приклад”; повна форма – “сунна посланця Аллаха”) – це образ дії Пророка, його вчинки і вислови, яка розглядається в ісламі як інший вид одкровення, а хадіси є переказом про слова та дії Мухаммада, що зачіпають різні релігійно-правові сторони життя мусульманської громади.

Коран і сунна служать джерелом переконаності мусульман у тому, що шаріат є прямим і ясним вираженням волі Аллаха. З цього випливає, що всі інші правові джерела і технології, а також окремі положення мусульманського права повинні або спиратись на Коран, або, як мінімум, відповідати його положенням. Хадіси, у своїй більшості, відображають реальні події й ситуації епохи зародження ісламу. Однак більша їх частина пов’язана з наступними етапами розвитку ісламу як релігійної системи. Авторитетністю хадісів освячувались всі нові принципи, що складались в ісламі, нові аспекти релігійної, побутової, адміністративної та правової практики.

У третьому розділі – “Взаємозв’язок філософсько-релігійної та релігійно-правової думки у ранньому ісламі” аналізується мусульманське богослів’я, яке мало безпосередній вплив на становлення і розвиток мусульманського права, а також філософські й містичні підходи до розгляду шаріату та фікху у перших релігійно-правових школах.

У першому підрозділі – “Ісламське теоретичне богослів’я і фікх” автор констатує, що іман як віра в істинність ісламу, виступає необхідною складовою як мусульманської теології, так і права, і визначається більшістю мусульманських теоретиків як поєднання висловлювань щодо віри, тобто певної зовнішньої дії, яка показує віру, і внутрішнє переживання віри людиною, при цьому жоден з цих компонентів сам по собі, без іншого, не складає саму віру.

Центральне положення у текстах, проголошених Пророком у сурах Корану мекканського і мединського періодів, посідає твердження того, що немає ніякого іншого божества, окрім Бога (Аллаха). Для мусульман це означає категоричне заперечення політеїзму. Однак, в ісламі дійсна сутність і буття самого Бога, залишаються недосяжними для людини. Бог залишається трансцендентним. Він нічого не має спільного зі своїм творінням, між ними – безодня, і лише Бог може щось змінити. На відміну від християнства, ісламу не властива антропоморфність Бога. Ісламська теологія не допускає ніякого наближення людини до Бога. Божественна трансцендентність зберігається і після завершення людиною земного життя. Навіть і для