ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МОЛОДЦОВ БОРИС ІВАНОВИЧ

УДК 141.7 (043)

Проблема об’єктивності ідеального

в соціально-економічній реальності

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Донецьк – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та соціології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор соціологічних наук, професор

Кононов Ілля Федорович, Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри філософії та соціології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Гаврилов Микола Іванович, професор

кафедри соціології управління

Донецького державного університету управління

Кандидат філософських наук, доцент

Дичковська Галина Орестівна, доцент кафедри

філософії Прикарпатського національного

університету імені В. Стефаника

Захист відбудеться „20” червня 2008 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.06 в Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул.. Університетська,24, головний корпус, кафедра філософії.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул.. Університетська,24).

Автореферат розісланий „20” травня 2008 р.

Учений секретар Целик Т.В.

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент

Підписано до друку 14. 05. 2008 р. Формат 60х90/16.

Ум. друк арк. 0,9. Обл..-вид. арк.. 0,9

Тираж – 100 прим. Зам. №

Видавництво „Альма-матер”

Луганського національного університету імені Тараса Шевченка

м. Луганськ

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Реалії нашого сьогодення звертають на себе увагу перш за все небаченою проблематизацією всього людського буття і, зокрема, кризою існуючих форм соціальної реальності. Набуваючи все більшої влади над природною стихією довколишнього середовища, людина «раптом» стала гостро відчувати амбівалентність, незрозумілу зворотність існуючих форм свого соціального простору. Вони все більш демонструють свою принципову невизначеність, існування як «зазору», чогось поза-розумового в логічному розгортанні соціальної реальності. Здавалося б констатація цього факту може вести лише до ірраціоналізму. Але виникає питання, чи не є виявлення «зазору», або «складки» в розгортанні форм соціальної реальності проявом її власного розуму, який не може бути узагальненим в людському розумі внаслідок кінцевого характеру останнього? Це примушує філософську думку ще раз і ще раз звертатися до дослідження фундаментальних проблем у відносинах між формами суспільної свідомості людини та стихією її об’єктивного суспільного буття. Лише в разі такого звернення відкривається можливість раціонального виходу за межі логоцентризму класичної філософської традиції та виявлення нової форми обґрунтування буття людини й суспільства. Причому слід відмітити, що ця можливість веде до розширення сфери компетенції розуму через виявлення в самій об’єктивній тканині суспільного буття – в сфері соціально-економічної реальності – здатності до ідеалізації власного змісту.

Тим самим, на порядку денному постає завдання виявлення специфічних рис цієї іманентної самому буттю форми, що наповнює його значенням і змістом, тобто власною об’єктивною ідеальністю.

Про об’єктивний характер ідеального, розглядаючи його в руслі матеріалістичної філософської традиції, вперше голосно і впевнено заявив Е. В. Ільєнков. Для нього ідеальне народжується в формах активної предметно-практичної діяльності людини і виявляється тільки a posteriori у формах суспільної свідомості як план, проект, образ цієї діяльності, що має предметне існування, тому дійсно співвідноситься з самою об’єктивною реальністю. Внаслідок цього ідеальне і виступає щодо форм індивідуальної й суспільної свідомості як щось зовнішнє, подібне на саму об’єктивну реальність і здебільшого сприймається безпосередньо як сама об’єктивна реальність. Тому, щоб не приймати уявлення за реальність, необхідно розрізняти ідеальні форми, тобто такі, що зафіксовані в суспільно значущих предметно існуючих уявленнях про реальність, від об’єктивних форм самої реальності.

Прихильниками такого розуміння об’єктивності ідеального можна назвати українських авторів: В. С. Возняка, М. О. Шкепу, М. І. Гаврилова, В. В. Терещука, В. І. Дротенко, О. С. Аккаш; російських: О. В. Потьомкіна, С. Н. Мареєва і О. В. Мареєву, О. О. Сорокіна, А. Д. Майданського. Про ідеальне як форму суспільної свідомості йдеться в роботах канадського філософа Д. Бекхерста, присвячених дослідженню творчої спадщини Е. В. Ільєнкова. На таку ж його інтерпретацію спираються англійські дослідники у сфері філософії і психологи П. Е. Джонс, М. Коул, У. Енгестром.

Таке розуміння ідеального випливає з тлумачення суб’єктності як форми, що притаманна лише людині, в діяльності якої знімається протилежність об’єкта та його відображення у формах предметно-практичної діяльності людини, практики. Але в такому разі саме безпосереднє буття з’являється як таке, що набуває своєї визначеності від чогось більшого за себе, а зовсім не таке, що визначає все інше. На цю непослідовність, що порушує принцип субстанціальної єдності ідеального як об’єктивного явища, і вказують опоненти ільєнківського розуміння його об’єктивності.

Так для П. В. Копніна ідея є формою пізнання, що не протистоїть об’єктивній реальності, а є її визначеність у вищій істині, в єдності реальності з поняттям. Отже, ідея вже не відрізняється від істини, оскільки розуміється як її вище, найбільш повне відображення у свідомості, але все-таки не вважається самою реальністю, розумною формою самого буття. Про такий вид ідеального говорив О. Ф. Лосєв і саме про ідеальне як об’єктивне явище самої реальності провадив діалог з Ільєнковим Мих. О. Ліфшиц. У розумінні останнього ідеальна форма це власна, найбільш досконала, тому реальна форма існування об’єктивної реальності. Своїм буттям ця форма представляє всезагальний образ, істину того чи іншого наявного буття і тим самим його ідеалізує, надає йому сенс і модальність. Цю лінію по виявленню субстанціальної визначеності явища ідеальності продовжують такі автори як Л. К. Науменко, В. Г. Арсланов, В. Л. Очкін, а також частково В. Т. Кудрявцев, В. О. Лазуткін та фінський філософ В. Ойтиннен. У вітчизняній філософії про ідеальне як таке буття, що адекватно відповідає своїй сутності й формі, йдеться в працях М. І. Гаврилова, коли демократія розглядається як вища форма державності держави. Але слід відмітити, що в той же час ідеальне визначається ним як протилежність всьому матеріальному. Ідеал, як своєрідний прообраз, первинне першоджерело, що детермінує діяльність суб’єкта, виходячи з співпричетності його до іншого суб’єкта і через це зумовлює подолання останніми егоїзму власної особистості, становить предмет дослідження Г. О. Дичковської.

Специфіка двох підходів до розуміння об’єктивності ідеального в найбільш чіткій формі помітна при зверненні до конкретного матеріалу соціально-економічної реальності. Для Е. В. Ільєнкова найтиповішим випадком ідеалізації дійсності або актом народження ідеального виступає економічний феномен ціни і форма вартості взагалі, що неприйнятно для Мих. О. Ліфшиця і його послідовників. Останні звертають увагу на те, що вартісна форма існує лише по ідеї, або як ідея, але зовсім не як взагалі типовий випадок буття ідеального в суспільстві. Тому виникає необхідність на матеріалі вартісної форми економічної єдності суспільства дослідити явище ідеального в його об’єктивній визначеності, в єдності конкретних форм існування цього явища – ідеї та ідеалу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках держбюджетної теми наукових досліджень кафедри філософії та соціології Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка «Роль гуманітарних ідей в процесі пошуку моделі економічної, політичної та культурної інтеграції України» (Державний реєстраційний номер 01980002640), позабюджетного науково-дослідницького проекту «Стосунки Сходу та Заходу України: пошуки історичного компромісу» (Державний реєстраційний номер )

Мета і завдання дослідження. Мета – системний аналіз в контексті соціально-філософського дослідження притаманної самій об’єктивній соціально-економічній реальності здатності до ідеалізації власного змісту, і через це виявлення специфіки конкретних форм існування ідеального в соціально-економічній реальності.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання в процесі дослідження послідовної низки завдань:–

через звернення до матеріалу античної філософії виявити специфіку початкової форми осмислення ідеального; –

обґрунтувати, спираючись на історико-філософський процес, становлення категорії ідеального в русі від суб’єктної до субстанціальної визначеності; –

визначити специфіку конкретних форм ідеалізації реальності – форми ідеї і форми ідеалу;–

визначити специфіку грошей як існуючого по ідеї власного загального образу об’єктивної економічної реальності;–

на підставі визначення форми вартості як типового випадку ідеалізації дійсності дослідити ідеальне як форму, похідну від людської практики; –

проаналізувати явище нестиковки, зазору, відчуження в ході виявлення реальністю специфіки власного змісту, і роль цього явища в прориві циклічності буття.

Об’єкт дослідження – природа ідеального в його об’єктивній визначеності.

Предмет дослідження – специфіка форм об’єктивного існування ідеального в соціально-економічній реальності.

Методи дослідження. Оскільки у вивченні об’єктивної природи явища ідеального в суспільстві вже накопичено солідний дослідницький матеріал, то уявляється можливим і необхідним в ролі вихідної методологічної основи дослідження застосувати метод діалектичного сходження від абстрактного образу предмета дослідження до його конкретного розуміння. Проте, для того щоб уникнути абстрактної логічної дедуктивності в розкритті об’єктивної природи ідеального в соціально-економічній реальності, яка явно суперечить реальному розвитку поняття про цю форму реальності і тому несумісна з науковою об’єктивністю, доцільно збагатити метод сходження від абстрактного до конкретного сприйняттям деяких рис методу «розрізнЯння» Ж. Дерріди, що наближає метод нашого дослідження до «теорії тотожностей» Мих. Ліфшиця. Внаслідок цього метод дослідження можна подати як метод диференціювання (визначення) різних форм ототожнення протилежностей у складі цілого, або боротьби на два фронти – як проти форми, де крайності реального та ідеального переходять один в одного, виявляючи примарність будь-якої крайності, так і проти того, щоб знімати протилежність реального та ідеального на догоду поступальному руху історії. Таким чином, обраний нами метод дослідження дозволяє виявити ідеальне як щось виміряне, розкрити його глибину, інтенсивність, особливу форму, співмірну з особливостями буття самої людини, а не лише історії. Остання обставина була вирішальною у виборі методу.

Наукова новизна одержаних результатів. У роботі вперше у вітчизняній філософській літературі комплексно розглянуто проблему ідеального. Запропоновано концепцію об’єктивноcті ідеального, яка випливає з розуміння єдиної субстанціальної єдності природи та суспільства. Сутність та ступінь новизни відображено у таких положеннях:–

дістало подальшу розробку положення про існування ідеального як об’єктивної форми реальності, що набуває існування в здатності одиничної реальності через ставлення до іншої реальності виявляти для себе всю повноту своєї природи; –

встановлено, що специфіка ідеального полягає в здатності соціально-економічної реальності народжувати свій власний загальний образ, а не відображати своєю реальністю щось принципово поза-буттєве, що перетворює саме буття; –

розкрито специфіку конкретних форм існування об’єктивної реальності духу, або об’єктивної ідеальності, тобто абстрактної форми ідеї і рівного власній сутності, і тому конкретного образу ідеалу;–

обґрунтовано висновок про те, що в соціально-економічній реальності об’єктивна ідеалізація через відчуження цією реальністю свого власного загального образу здійснюється не тільки всупереч усьому особливому і людському в цій реальності, але якраз завдяки останньому;–

на основі реально існуючої ідеалізації економічної суспільної єдності, що являє собою загальний образ цієї єдності у вигляді грошей, конкретизується специфіка свідомості через здатність не тільки відображати об’єктивно існуючу ідеалізацію буття, але й здійснювати саму ідеалізацію, як суспільно значущу об’єктивну мислену форму; –

обґрунтовано положення про те, що розвиток ідеальних потенцій буття до ступеня реального ідеалу необхідно передбачає зазор і навіть деяке відчуження у визначенні його раціонально виявленої єдності. Цей зазор виражає першість у бутті матеріальної спонтанності, історичної специфічності стосовно узагальнюючого руху логіки історії.

Практичне значення одержаних результатів. Дослідження проблеми об’єктивної визначеності ідеального дозволяє виявити можливість раціонального виходу з ситуації безсилля людського розуму перед лицем потужності соціальних інститутів і диктованих ними стереотипів поведінки. Оскільки в дослідженні розглядається об’єктивна природа ідеального в економічній сфері життя суспільства, то його результати допомагають визначити методологічні передумови для знаходження загального підґрунтя всієї соціально-економічної реальності і відобразити її в основоположному загальному понятті економічної теорії. Пошуки такого підґрунтя, на думку економістів, вкрай актуальні сьогодні для їх науки.

Крім того, виявлення специфічних особливостей конкретних форм існування ідеального в соціально-економічній реальності дозволяє подолати абстрактну протилежність різних методологічних підходів (наприклад, монетаризму і кейнсіанства) в розумінні природи загального еквівалента і ролі природного матеріалу в здійсненні цієї природи.

Нарешті, дослідження об’єктивної визначеності ідеальності дозволяє з'ясувати місце свідомості в становленні власної ідеальної форми об’єктивної реальності, тобто покінчити з самообмеженням свідомості тільки сферою «надбудови» і виявити об’єктивні передумови для активної діяльності свідомості у сфері самої об’єктивної, перш за все, соціально-економічної реальності.

Матеріали дисертації можуть використовуватись у навчальних курсах зі спеціальностей «Філософія», «Соціальна філософія», «Історія і теорія економічних учень», а також при розробці спецкурсів «Гносеологія. Форми наукового пізнання», «Філософські засади економіки».

Особистий внесок здобувача. Усі статті написані автором особисто. Дисертаційне дослідження виконано самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки обговорювалися на Міжнародній науково-практичній конференції «Ціннісні пріоритети освіти в XXI столітті» (Луганськ, 2003), Всеукраїнській науковій конференції «Суспільство, мислення, мова» (Луганськ, 2004), VIII Міжнародній науковій конференції «Ільєнківські читання – 2006» (Київ, 2006), IX Міжнародній науковій конференції «Ільєнківські читання – 2007» (Ростов-на-Дону, 2007), Міжнародному семінарі «Конфуціанство: філософія, етика, політика» (Луганськ, 2007).

Публікації. Основні положення дисертації було висвітлено у трьох статтях у провідних наукових фахових виданнях, параграфі в колективній монографії та трьох тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації. Дисертація містить вступ, 3 розділи, висновки, список використаних джерел. Обсяг основної частини дисертації – 164 с. Список використаних джерел (194 найменування) подано на 14 с.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність проблеми розуміння ідеального як об’єктивного явища, стисло висвітлюється ступінь її розробленості та методологічні підходи, в рамках яких здійснювалося її дослідження. Тут же визначаються об’єкт і предмет даного дисертаційного дослідження, формулюються його мета і завдання. Далі розкривається наукова новизна і практична значущість теоретичних висновків, отриманих на підставі поданої до захисту дисертаційної роботи. Подається інформація про публікації результатів дослідження здобувача в спеціалізованих наукових виданнях і апробації цих результатів на наукових конференцій, в яких він брав участь.

У першому розділі «Теоретико-методологічні обґрунтування проблеми об’єктивності ідеального в соціально-економічній реальності» аналізуються теоретико-методологічні підходи до розуміння об’єктивної природи явища ідеалізації соціально-економічної реальності.

Перш за все доводиться, що сама філософська проблема розуміння процесу ідеалізації реальності має місце лише у випадку відображення цього процесу в свідомості як об’єктивного. В роботах цілої низки авторів, які визнають об’єктивність ідеального, наприклад в публікаціях Е. В. Ільєнкова та деяких його послідовників, йдеться про особливого роду об’єктивність ідеального, відмінну від об’єктивності окремих речей, що сприймаються чуттєво. Отже, цю особливого роду об’єктивність цілком можна тлумачити як таку, що протиставляється об’єктивності самого реального матеріального світу.

В такому разі, ідеальне існує тільки як об’єктивно існуюче підґрунтя (субстанція), що пов’язує емпіричне розмаїття буття, але не виокремлює цю єдність як щось реально існуюче. В результаті світ загального, ідеального і світ одиничного, особливого буття виступають просто різними світами, субстанціальна єдність котрих однак передбачає їх опосередкування, яке і здійснюється предметно-практичною діяльністю людини. Саме тут, як необхідний момент цієї діяльності, виникає ідеалізація природи і суспільних відносин. Ідеалізація виникає внаслідок того, що людина покладає власне сприйняття зовнішнього предмета в особливий предмет, формуючи образ-схему зовнішнього предмета, який можна цілеспрямовано зіставляти з реальністю ще не ідеалізованою. Формами ж фіксації ідеального виступають тоді абсолютно всі культурні форми, втілені в знаряддях праці, техніці, словах мови, символах і знаках. У них ідеальне виступає як значення і сенс.

Отже, ідеальне є чинником об’єктивної реальності для нас або відображення об’єктивної реальності у формах діяльності людини.

Проте, згідно з діалектичною логікою, прибічником якої був сам Е. В. Ільєнков і його послідовники, ставлення до іншого є формою прояву ставлення до самого себе і через це реальним виявленням власної сутності, реальною ідеалізацією. Отже, ідеальне є реальністю в її вищій істині. Таке розуміння ідеального розвивав в своїх роботах Мих. О. Ліфшиц. Згідно з його філософською теорією, саме таке розуміння ідеального має місце в політичній економії Маркса, де (під безперечним впливом Геґеля) форма вартості визначається існуючою по ідеї. У цьому визначенні відображається той факт, що у формі вартості сама об’єктивна економічна реальність досягає певної визначеності, норми, рівності самої собі, але котра існує тільки як ідея. Тим самим, реальність ідеального виявляє свою формальну визначеність, що необхідно передбачає розкриття змісту і ролі категорії субстанція у визначенні сутності ідеального.

Раціональне значення цього поняття середньовічної філософії полягає в тому, що не може бути на світі нічого, в чому не містилося б, хай найменшою мірою, рівності своєму загальному буттю. Без цієї самобутності, підкресленої поверненням до себе, залишилося б тільки буття взагалі або ніщо. Таким чином, в категорії субстанції реальність відображена з боку внутрішньої єдності всіх форм її руху, всіх іманентних їй відмінностей і протилежностей, включаючи сюди і гносеологічну протилежність матерії і духу. Не виявивши і чітко не визначивши ідеальної форми з боку її субстанції неможливо теоретично з’ясувати і конкретніші форми її прояву, тобто виявити і зафіксувати іманентні ідеальному відмінності та протилежності.

І саме у фіксації гносеологічної протилежності матеріального та ідеального (духовного) як лише відносної протилежності, як лише однієї з фаз саморозрізнення і саморозвитку об’єктивної дійсності, полягає, на наш погляд, роль категорії субстанція в розумінні ідеальної визначеності буття, в тому числі і соціально-економічного.

Другий розділ «Ідеальне в соціально-економічній реальності: історико-філософська пропедевтика» покликаний безпосередньо розкрити початкову субстанціальну визначеність ідеального як об’єктивного явища соціально-економічної реальності. Перш за все йдеться про те, що розуміння ідеального як об’єктивної визначеності склалося ще в античній філософії, де ідеальне розкривається як реальність того, що в ролі чогось одного створює буття всього, визначеність тієї або іншої реальності взагалі. Така форма є об’єктивним Логосом, що становить основу формотворчої діяльності людини та її мислення.

Проте вже в античності виявляється специфіка існування об’єктивного Логосу у формі ідеї. Досліджується вона у філософії Платона і полягає в тому, що у взаємному відношенні з чимось іншим кожна з реальностей, виявляє для себе в іншій те, чого не вистачає їй самій. Тому, оскільки відношення взаємне, то кожна реальність виявляє в іншій те, що інша виявляє в ній самій. У результаті, кожна лише пригадує себе в цілому, виявляючи для себе самої те, що вона є лише частковим втілення чогось одного. І оскільки буття цього одного (Єдиного) реальне тільки через представлення одного в іншому і навпаки, то й існує воно тільки як те, що передбачається логікою існування реальності, чиста форма, ейдос або ідея мовою Платона.

Таким чином, категорія ідеального застосовується у філософії Платона для того, щоб виразити приховану єдність розмаїття буття.

Проте надалі простежується становлення саме суб’єктної визначеності явища ідеального. Так для мислення Нового часу розуміння ідеального як цілісного, самобутнього утворення самої реальності, перетворилося в розуміння ідеального як утворення людської свідомості в його винятковій якості бути відображенням загальної природної властивості тієї чи іншої реальності. Ідеальне вже розуміється тільки як просте віддзеркалення реального, адже властивість не має якогось самостійного реального існування, окрім предмета, і самостійно існує лише як абстрактний образ у людській свідомості.

Ця думка є вихідною для кантівського розуміння ідеальності. Для нього ідеальне є форма, яка випливає від здатності людини бути предметом для свого свідомого цілепокладання, здатності критично ставитися до власних вражень і суджень, виходячи із зовнішньої для індивідуальної чуттєвості і розсудку основи, що міститься, проте, всередині свідомості. Саме ця своєрідна, трансцендентальна форма перетворює людського індивіда з природної істоти поряд з іншими об’єктами природи в суб’єкта, здатного розпочинати дію, а не просто проводити її. Тому людина і виходить за межі природи з її підпорядкуванням зовнішній об’єктивній даності. Отже, людина має всередині себе щось апріорне, надіндивідуальне, ту форму, про яку говорив Платон, визначаючи її як ідею. Тому людина і здатна в своїй діяльності виходити з ідеального. В результаті у Канта виходить, що людина розуміє образи свого споглядання, явлені зі світу речей самих по собі, виходячи з ідеальної (трансцендентальної) визначеності своєї свідомості, і в той же час не розуміє поняття про ці образи, виходячи з тієї ж самої ідеальної визначеності

Проте, поняття – такий самий предмет наукового вивчення, як і будь-який інший. Отже, визначити поняття і визначити предмет є позначення одного і того ж. Тому для Й. Г. Фіхте початкова тотожність реального предмета та ідеального поняття міститься уже в тотожності їх суб’єкта, їх походження. Те, що уявляється зовнішньою для людини реальністю, є насправді продукт несвідомої формотворчої діяльності людської здатності уявлення, відчуження від себе власного сприйняття. Тому правила загального синтезу, ідеалізації реальності, мають реальний прообраз, з яким їх можна порівняти і зіставити, для того, щоб надалі свідомо (вільно) слідувати цьому несвідомому, але реальному прообразу ідеальної визначеності людської свідомості.

Тим самим, проблема розкриття загальнозначущих, надіндивідуальних основ тієї чи іншої раціоналізації реальності вирішується вже практичним баченням ідеального. Ці міркування Й. Г. Фіхте послужили основою для того перевороту, який здійснив у розумінні ідеального Ф. В. Шеллінг.

Основою всього дійсно може бути лише безумовне, вважає Шеллінг. Цей субстрат всієї реальності, який ні до чого, навіть до законів розуму, не ставиться пасивно. Але при абсолютній безумовності неможлива визначеність, отже саме буття. Тільки буття у формі об’єкта, що передбачає відношення до буття у формі суб’єкта, представляє щось насправді існуюче, бо відношення вже передбачає відмінності і, отже визначеність. Таким чином, безумовно суще цілковито усуває іманентність як свою форму. Безумовне буття повинно визначатись розрізненням власної форми, володіти формою для-себя-буття, в якій саме безумовне є об’єктом для себе як суб’єкта. Саме таке відношення Кант називав розумом.

Виходить, безумовне буття утворює свій образ в самій природі через виявлення (уявлення) самою реальністю прихованої в її основі єдності чи ідеї. Тому ідея є незалежною від розуму, особливою і для себе наявною сутністю.

Звідси і відбувається розрізнення у філософії німецької класики, як і у філософських течіях, що успадковують її традиції, контрарних визначень «ideell» та «ideal». Німецьке «das Ideelle» – що означає «суще в ідеях», «розумове», застосовується Шеллінгом для визначення вищого відображення існуючого в реальності (das Reellen). Але утворення реальністю свого власного загального образу передбачає суперечливість, ставлення до самого себе, уявлення себе самому собі. Тому, вважав Шеллінг, ідеалізацію реальності неможливо уявити у вигляді логічної, розсудливої форми.

Проте безпосередньою реальністю володіє якраз розсудок, без нього не буває і потреби виявлення загальної (ідеальноі) визначеності буття, заперечував Шеллінгу Геґель. Реальна ідеалізація здійснюється у формі для-себя-буття, в якому співвідношення з іншим є одночасно покладання себе як іншого для власного заперечення, тому в співвідношенні з іншим відбувається заперечення власного заперечення, виявлення безумовного у власному бутті. Таким чином, виражений той спосіб, яким конечне існує в своїй єдності з нескінченним або, інакше кажучи, як ідеальне. В той же час Геґель виділяє і різні ступені в русі реальності до здійснення своєї самості, тобто до своєї ідеальності. Такими є форми ідеалу (ideal) та ідеї (ideell). Ідеальність у формі ідеалу є вища форма реальності, яка забезпечується через концентроване вираження у власному бутті всього розмаїття форм існування даної особливості (самості). Самоподібність як ідеал тотожна об’єктивності існування самого окремого предмета і пропорційна диференційованості цього предмета. Як наслідок існує й реальна можливість того, що для-себе-буття існує лише у формі буття-для-іншого, коли одне (всезагальна природа обох окремостей) існує не реально, не як буття, а лише у формі іншого для буття та відображення цієї уявленої форми в рефлексуючому розумі. Отже, така форма всезагального буття (ідеалізації) певної окремості існує, але тільки по ідеї (ideell).

Ідеальне у формі ідеї якраз і постає в Марксовому аналізі форми вартості як загальної форми багатства сучасного суспільства і розкриває специфіку вартісної форми як незалежної від волі і свідомості людини реальності.

Перш за все слід відмітити, що реальний світ речей залишається у Геґеля у сфері конечного, наявного буття, а його ідеальність, його вища форма, – в іншому, в мислячій істоті. Саме самосвідомість перетворює затуманену простим запереченням плинність наявного буття в заперечення самого заперечення, відкриває абсолютною прозорістю тотожності мислячого «я» самому собі власну самототожність зовнішнього для «я» предмета.

Таким чином, між запереченням і запереченням заперечення у формі самототожності свідомості не вистачає сполучної ланки. Людська свідомість ніколи не могла б стати дзеркалом реальності, а залишалася б всього лише виявленням самої себе, якби сама реальність не володіла у певних точках властивістю дзеркальності, здатністю виявляти свою незалежну від людського розуму природу.

Тому дослідження форми, в якій проявляється самототожність економічної реальності і розпочинається в «Капіталі» Маркса з виділення форми товару як найпростішої форми, де проявляється власна природа вартісної форми суспільного багатства. Багатством є тільки те, що має ціну або мінову вартість, те, що можна вільно обміняти або продати. Тому мінова вартість виступає як іманентна мета і причина всього процесу відтворення суспільного багатства. Причому зрозуміло, що оскільки в межах мінового відношення кожна дана споживча вартість означає рівно стільки ж, скільки й інша, дана в певній пропорції, постільки в міновому відношенні товарів відбувається реальне відторгнення від їхньої споживчої вартості. Звідси випливає, що всі товари являють собою кристали загальної для них суспільної субстанції, однакової для всіх примарної предметності, яка є вартістю взагалі. У них залишається лише одна властивість – являти собою лише те, що в їх виробництві затрачено людську робочу силу, накопичено людську працю.

Отже, в самому вартісному відношенні одного товару до іншого всезагальне буття кожного особливого товару набуває своєї плоті через відношення до іншого, в результаті загальна природа кожного подає себе взагалі в іншому, через відчуження від особливості кожного. Отже, всезагальне буття кожного існує як таке, що тільки мислиться, передбачається логікою свого фактичного існування. Таке суто мислене і в той же час об’єктивне буття має вартісна форма економічної суспільної єдності. Тому вартісна форма має винятково примарну предметність, її існування зумовлене лише формою суспільної єдності, яка абсолютно байдужа до будь-якого змісту. Через те вартісна форма єдності соціально-економічної реальності є такою, що існує тільки як ідея, або за ідеєю. І цей процес ідеалізації здійснюється у сфері самого буття, в його власному русі до виявлення власного змісту, а не в узагальненнях людського розуму.

Звідси робиться висновок, що соціально-економічна реальність, досягаючи певного рівня, сама породжує ситуацію, що концентрує в собі всю повноту свого справжнього, не затьмареного випадковостями змісту. Свідомість має, таким чином, свою матрицю в реальному світі, свою об’єктивну суб’єктність.

Проте, в умовах, коли суспільна субстанція в своїй загальній, еквівалентній формі існує винятково як щось інше, породило її уявлення через «суспільно значущі, тому об’єктивні мислені форми». Таке визначення до краю загострює наявну проблемну ситуацію в розумінні природи ідеального, оскільки основа економічної суспільної єдності – вартість – визначається як об’єктивна і водночас як мислена, як форма реальності і водночас – як форма суспільної свідомості.

У третьому розділі «Специфіка форм буття ідеального в соціально-економічній реальності» представлено критичний аналіз сучасних підходів до розуміння форм об’єктивної ідеальної визначеності соціально-економічної сфери життя суспільства.

Ідеалізація нерідко розуміється як відношення репрезентації, у складі якого одна чуттєво сприймана річ, залишаючись сама собою, виконує роль або функцію представника зовсім іншої речі, а точніше – загальної природи цієї іншої речі. Тим самим, ідеальне це завжди і винятково інше по відношенню до будь якої певної речі. Отже, цим іншим не може бути якась інша річ, єдиною альтернативою тут виступає допуск якоїсь безтілесної субстанції, якоїсь «нематеріальної речовини». Такою дивною субстанцією може бути тільки чиста діяльність, «чиста формотворча активність». Її специфіка в тому, що вона спрямована не на інше, а на саму себе безпосередньо. Людина якраз і здатна робити саму свою життєдіяльність предметом своєї волі і своєї свідомості.

Виходячи з розуміння явища ідеалізації як процесу представлення об’єктивної реальності в предметно-практичній діяльності людини, Е. В. Ільєнков вважав найбільш типовим випадком ідеалізації, або актом зародження ідеального, політекономічний феномен ціни, або форму вартості взагалі. Саме у цій формі, на його думку, здійснюється характерний прояв ідеального взагалі, специфіка вартості як певної суспільної реальності, відмінної від її образу (ціни), що склався в свідомості людей під впливом форми їхнього спілкування. Отже, робить висновок Ільєнков, вартість існує в самих речах, на відміну від форми свого вираження в грошах (наприклад, золоті), яка ввижається товаровласникам у вигляді ціни товарів.

Таким чином, при розумінні ідеалізації як винятково визначеності людської діяльності, створюється парадоксальна ситуація – якщо ідеалізація реальності полягає в її здатності представляти взагалі інше, то тим самим реальність розглядається тільки як така, що отримала зовнішнє предметне існування, тобто як щось, представлене істинному. Не дивно тому, що той же Ільєнков, котрий наполягає на тому, що золото в реальності економічних відносин виступає як представник інших речей, відокремлює вартість, як він пише, матеріальний економічний факт від ціни, тобто, на його думку, ідеального вираження цього матеріального факту в грошовому матеріалі. Вартісна субстанція, або суспільно-необхідний робочий час для виробництва даного товару, є щось одне, а форма представлення цієї субстанції в людській діяльності, опредмечена в стихійно сформованих стереотипах суспільної свідомості, наприклад в товарному фетишизмі, – щось інше. Але чи є сама реальність чимось дійсно реальним, спроможним здійснювати свою «самість», безумовне буття? Сучасна практика економічної реальності через процес «дематеріалізації» грошей, здавалося б, знімає саму постановку питання про достовірність самої реальності, тим самим підтверджуючи розуміння ідеального як форми, що представляє людську діяльність. Проте «дематеріалізація» все більше здійснюється у зворотній формі, у формі «монетизації» початкової функції грошей – міри вартості. Процес витіснення золота як грошового матеріалу зі сфери обігу і заміни його тими чи іншими знаками суспільної волі обертається зростанням ролі саме золота в економічній сфері життя суспільства. Посилюється явище, яке Ільєнков визначає тільки особливою формою суспільної свідомості – товарним фетишизмом. Таке представлення реального суспільного явища (суспільного труда) у формах суспільної свідомості (в ціні товарів) він і називає типовим випадком ідеального взагалі.

При розумінні ідеального як форми, що тільки представляє об’єктивну реальність, в тіні залишається питання про істинність самого об’єкта представлення. Проте сама природа окремості (самості) вимагає її зовнішнього оформлення (Die Gestбlt), побудови еквівалентної власній природі форми, стверджують опоненти діяльнісного розуміння ідеального, послідовники лінії Мих. О. Ліфшиця. Цей відомий філософ розглядав ідеальне як істину самої реальності, як щось вище у своєму роді. Конкретно-ціле повинне мати зовнішню сторону; має бути доступне огляду, сприйняттю, а не лише мислитися, як щось принципово інше для буття.

Байдужість до цього об’єктивного процесу ідеалізації самої реальності і призводить до того, що форму об’єктивної реальності, в якій тотожність реальності самій собі представляється як її власний конкретний цілісний образ або ідеал, починають змішувати з тією формою тотожності реальності, в якій ця тотожність формується лише як абстрактне узагальнення, що протистоїть всьому конкретному і індивідуальному. Внаслідок цього така форма ідеалізації реальності і має визначеність лише об’єктивної мисленої форми. Вона представляє реальність (у тому числі і соціально-економічну) лише через опосередкований власною логікою рух її абстрактно протилежних образів: загального еквівалента, що не має загальної відносної форми і відносного до цього еквівалента особливого і одиничного буття.

Тому об’єктивна загальна форма соціально-економічної реальності вимагає предметного опосередкування загального і специфічного в деякому особливому бутті. Але якщо цього ще не досягнуто, тоді товар виражає своє вартісне буття (загальну визначеність) таким чином, що необхідно вимагає для себе доповнення, яке і відбувається через звернення до іншого, у вигляді природного інстинкту товаровласника. Природжений зрівнювач і цинік, товар завжди готовий обмінятися не тільки душею, але й тілом з будь-яким іншим товаром. Цю відсутню у товарі здатність сприймати конкретні властивості інших товарних тіл товаровласник поповнює своїми власними п’ятьма і навіть більше відчуттями. Спонукувані ними товаровласники не можуть здійснити суспільний процес обміну без того, щоб не дати йому форми буття, оскільки до цих пір цей процес існував тільки у формі їх загального бажання. Зробити це можливо, лише опредметивши свої бажання, лише утворивши форму, що безпосередньо обмінюється на решту товарів; або, лише протиставивши власні товари, як різноманітні продукти споживання або споживчі вартості, якому-небудь іншому товару, тим самим, надавши йому самостійної реальної форми буття відчуження як такого. І оскільки при відчуженні товару його буття виражається як щось абсолютно відмінне від його тіла, то якраз протилежний характер має зворотна цьому процесу форма. Адже вона полягає саме в тому, що певне товарне тіло, яка-небудь річ як така, виражає вартість, отже, за самою природою своєю володіє формою вартості. Концентруючи в собі відчуження, цей еквівалент виокремлює себе з решти маси товарів тим, що виключає себе з пошуків загальної форми, в якій він співвідносився б з рештою товарів. Тим самим власна натуральна форма цього товару протиставляється решті товарів, стаючи, отже, образом вартості, спільним для всього товарного світу. Виходить, що абстрактна, але все-таки певна суспільна єдність, цілісність згустків абстрактної людської праці прирівнюється до однієї зі своїх складових. Безглуздість цієї форми представлення економічної суспільної єдності, що називається б’є в очі. Але саме вона дозволяє економічній суспільній субстанції відтворювати себе, тобто власне бути субстанцією, адже відтворення передбачає повторення себе, що можливо лише за наявності визначеної, хай і безглуздої, форми.

Звідси ж, з ототожнення, розкритого в усій повноті, і тому дійсного в своїй вищій істині буття, з наявним буттям, весь містицизм товарного світу, його химери й привиди, що виражається у фетишизмі товару і грошей. Останній створює враження, ніби не даний товар стає грошима тому, що в ньому виражають свої вартості всі інші товари, а, навпаки, ніби-то ці останні виражають в ньому свої вартості тому, що він – гроші. Саме так уявляють собі справу меркантилісти і їх сучасні прихильники в особі монетаристів, а також їхні антиподи, які розглядають гроші тільки як символ мінових відносин між людьми, тобто тільки як умовну реальність.

У зв’язку з цим хотілося б звернути увагу, що такого роду абстрактне протистояння двох підходів у розумінні грошей не є якимось випадковим наслідком інтелектуального недоумства, а виражає суттєву рису самої об’єктивної реальності – її зацикленість, замкнутість в порочному колі своїх крайніх, тому однобічних і ущербних проявів. Ця амбівалентність буття проявляється в тому факті, що загальне, а отже й ідеальне, в реальності обтяжене своєю протилежністю, або, що ідеальне перемагає і прокладає собі дорогу тільки в загальному; в одиничному ж, з погляду кінцевого, воно ефемерне, невловиме, переривчасте, щось лише ідеальне. І тоді ідеальне нерідко сприймається тільки як щось протилежне розуму, який зазнав поразки як такий, що знімає обмеженість і протилежність окремого. Тому розум виходить з того, де міститься, виявляючи справжній стан буття в реальності буття поміж. Але не між абстрактними крайнощами, а між визначеністю взагалі. З цього, по суті, виходить сучасний ірраціоналізм в особі постмодернізму. Проте постмодерн критикує геґелівське зняття (Aufheben) і зняте (ideelles) тільки таким чином, що сам же його і відтворює як об’єкт критики.

Софізм покоїться на тому, що не враховуються відмінності між ідеальним, що існує в своїй байдужості до кінцевих рамок (ідеальне взагалі, лише ідеальне) та ідеальним, як воно зі всією своєю ефемерністю, з своєю обумовленістю постає в кінцевих рамках особливого (конкретна форма ідеального).

Перше має перевагу своєю незалежністю від умов і меж, співмірних з людським існуванням. Врешті-решт, зняття приводить загальне в порожнечу загального заперечення, до буття лише ідеального. І тоді зрозуміло, чому суспільна єдність у формі вартості лише ідеальна, а не реальна. Вона проявляє себе лише в образі примарності всього, що пов’язано безпосередньо з