Макарова Тетяна Михайлівна

УДК 821.161.2 -2.09

ПОняття добра і зла в художньому світі

Винниченка-драматурга

10.01.01. – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Херсон – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Криворізькому державному педагогічному університеті,

Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор
КОЗЛОВ Анатолій Васильович,
Криворізький державний педагогічний університет,
професор кафедри української та світової літератури.

Офіційні опоненти: – доктор філологічних наук, професор
Гуменюк Віктор Іванович,
Таврійський національний університет
ім. В. І. Вернадського, завідувач кафедри
теорії та історії української літератури;
–

кандидат філологічних наук, доцент
Михида Сергій Павлович,
Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка,
доцент кафедри української літератури.

Захист відбудеться "31" березня 2008 р. о 14.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 67.053.02 у Херсонському державному університеті за адресою: 73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27; зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Херсонського державного університету за адресою: 73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27.

Автореферат розісланий "28" лютого 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. М. Стеценко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Українська драматургія кінця XIX – початку XX ст. зазнавала принципових змін: закінчувалася діяльність класиків нової української літератури й, зокрема, корифеїв українського театру, розпочалися нові інтерпретації реальності, а головне – змінювалися критерії та цінності. У такій ситуації В. Винниченко намагався не тільки і не скільки осмислювати й оцінювати дійсність, а ще й прогнозувати хід її розвитку.

Актуальність дисертаційної теми. Творчість В. Винниченка з різних позицій вивчали: М. Сріблянський, П. Христюк, Г. Костюк, Ю. Барабаш, Л. Танюк, М. Жулинський, О. Брайко, Н. Гусак, Н. Паскевич, В. Хархун, М. Кудрявцев, Є. Лохіна, Н. Крутікова, В. Гуменюк, І. Кошова, С. Михида, Я. Поліщук, Г. Сиваченко, О. Ковальчук, В. Панченко, А. Матющенко, О. Олійник, Г. Бежнар, С. Кульчицький, В. Солдатенко, Т. Заболотна, Л. Ожоган, В. Марко, О. Балабко та інші. І, звичайно, майже всі ці дослідники так чи інакше торкалися питань добра і зла, але проблема осягнення їхнього змісту, форм вияву та ролі в його драматургії все ще залишається відкритою. І причин тому багато: по-перше, майже сто попередніх років вчені переосмислюють зміст цих категорій здебільшого в ідеологічно-політичному плані, а в літературно-поетикальному – тільки починають; по-друге, сьогодні ці категорії дефінуються навіть у загальнолюдському плані все ще не зовсім однозначно, хоча необхідність інтерпретування їхнього змісту як вищих цінностей постає все гостріше й гостріше; по-третє, актуалізуються не лише тлумачення й розмежування кожної з них, а й осягнення їхніх найважливіших форм і функцій у художньому світі окремих творів, у творчих спадках митців і угрупувань тощо.

Більше того, на етапі сучасних суспільно-політичних трансформацій та художніх інтерпретацій самого способу життя і творчості людини в рамках суспільства, на етапі зламу майже всіх головних ціннісних орієнтирів, особливої важливості набувають пошуки та рефлексії базових критеріїв визначення самої сутності добра та добродійності, зла і злочинності взагалі.

Про все це тривожно й переконливо говорять Ю. Шрейдер, М. Бубер, М. Бахтін, Г. Штонь, І. Дзюба, М. Жулинський, Й. Сележан, Л. Перевозник та ін. Вони свідчать: саме зараз настав час у всіх гуманітарних науках (а значить і в літературознавстві) визначати й сучасний зміст категорій “добро” та “зло”, і їхні ролі в суспільстві та особливо – в мистецтві.

Так, М. Бахтін зазначав: при аналізі творів літератури можливе переплетення різних гуманітарно-філософських дисциплін і всього того, “що стосується істини, правди, добра, краси, історії” Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1986. – С.319.. При цьому саме добро і зло він бачить найважливішими критеріями аналізу твору літератури взагалі. М. Жулинський доводить: література просто “приречена відкидати зло й обирати повсякчасно добро” Жулинський М. Заявити про себе культурою. – К.: Ґенеза, 2001. – С. 421.. Є. Лохіна акцентує увагу на тому, що “етична проблематика, порушена В. Винниченком”, є “наріжною проблемою філософії”, що митець був помітно “схильним” до цієї науки, і що драматургія виявилася “найкращою формою для постановки таких питань” Лохіна Є. Пошуки морального абсолюту (ранні драми В. Винниченка) // Слово і час. – 2001. – № 10. – С. .. Про актуальність цієї проблеми йде мова й у найновіших дослідженнях літературознавців. Так, О. Бровко й Т. Конончук твердять, що добро і зло в поезії, ліриці та перш за все в драматургії майже кожного разу виступають визначальними етичними доктринами. На цих позиціях стоять В. Пустовіт, О. Галич та інші. Порушеній проблемі присвячені й збірники наукових праць “Українська література: духовність, ментальність”, дисертаційні дослідження Ю. Сафонова, Л. Волошук, С. Ковпік.

Подають свої варіанти визначення ролі добра і зла в процесі освіти та виховання особистості й педагоги (І. Бех, В. Андрущенко, М. Міхалкович, А. Корецька), психологи (Р. Трач, Д. Елкінз, К. Роджерс та Р. Мей).

На сьогодні вже й на рівні держави створено Комісію з питань духовності при адміністрації президента на чолі з академіком М. Жулинським, а у Верховній Раді – Комітет з питань культури і духовності, яким керує письменник В. Яворівський.

Усе це свідчить не тільки про актуальність, а й про особливу гостроту проблеми, а отже, і про потребу вирішення її на матеріалах творів літератури, перш за все – у драматургії, де полюси добра і зла, прекрасного й огидного більш ніж очевидні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою програм науково-дослідної роботи кафедри української літератури Криворізького державного педагогічного університету (“Аналіз твору літератури”) та науково-дослідної лабораторії “Духовність літератури” цього ж ВНЗ, затверджених ученою радою КДПУ (протокол №  від 08.02.2001 року) і схвалених Міністерством освіти і науки України (2001). Тему дисертаційної роботи закоординовано на засіданні Бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол №  від 20 вересня 2005 р.).

Об’єктом дослідження обрано такі опубліковані п’єси В. Винниченка: “Дизгармонія”, “Щаблі життя”, “Великий Молох”, “Memento”, “Чужі люди”, “Базар”, “Брехня”, “Співочі товариства”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Дочка жандарма”, “Натусь”, “Молода кров”, “Пригвождені”, “Мохноноге”, “Панна Мара”, “Гріх”, “Між двох сил”, “Пісня Ізраїля (Кол-Нідре)", “Закон”, “Великий секрет”, “Над”, “Пророк”.

Предметом дослідження є втілення добра, зла та елементів духовності дійових осіб у художньому світі драматургії В. Винниченка.

Мета дослідження: вивчити зміст, образне втілення та перш за все художньо-етичні функції добра і зла в драматургії В. Винниченка.

Об’єкт, предмет і мета дослідження детермінують виконання таких найважливіших завдань: – 

дослідити процес формування понять та категорій “добро” і “зло” у філософії, психології, літературознавстві та в свідомості самого В. Винниченка;– 

з’ясувати стан вивчення місця добра і зла в драматургічній спадщині В. Винниченка;– 

охарактеризувати роль добра і зла в драматургії В. Винниченка 1906-1916 рр.;– 

визначити місце добра і зла в художньому світі Винниченка-драматурга 1918-1930 рр.;– 

простежити за етико-духовним дискурсом дійових осіб і автора драматургії В. Винниченка.

Теоретико-методологічну основу дослідження склали висловлювання й праці мислителів і філософів (Конфуція, Платона, Арістотеля, Б. Спінози, Ф. Прокоповича, І. Канта, Ф. Ніцше, С. Кримського, Й. Сележана), психологів (З. Фройда, Е. Фромма) про добро та зло, але перш за все – фундаментальні праці вітчизняних і зарубіжних літературознавців (від Арістотеля до І. Франка, М. Возняка, М. Бахтіна, Р. Інгардена, Ж. Сартра, Р. Гром’яка, В. Буряка, Н. Малютіної та Ю. Коваліва). Але особливо важливу роль у визначенні концептуально-вихідних засад дослідження відіграли ті праці, які присвячені дослідженню безпосередньо питань етики й духовності (М. Жулинський, П. Кононенко, Г. Клочек, Л. Мороз, А. Козлов) та визначення ролі добра і зла в художньому світі окремих письменників, у тому числі й В. Винниченка (В. Марко, Л. Мостова, Л. Голомб).

Відповідно до спеціальності, за основні підходи обрано історико функціональний та історико-типологічний; за основні методи дослідження – аспектний та біографічний аналіз твору літератури; контекстуальний та інтертекстуальний метод аналізу драматургічного спадку В. Винниченка застосовано при виявленні й вивченні ознак і послідовності етико-духовного поступу дійових осіб та самого автора в ньому, при ознайомленні з ознаками духовно-етичного впливу української та європейської літератури кінця XIX – початку XX ст. на Винниченка-драматурга.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше цілісно й у системі вивчено драматургію В. Винниченка з точки зору ролі добра і зла в ній; простежено еволюцію етико-духовних позицій дійових осіб та автора й на основі результатів дослідження запропоновано нову періодизацію драматургії В. Винниченка.

Теоретична цінність дослідження полягає перш за все в розробці одного із способів вивчення твору драматургії і драматургічного спадку автора з точки зору добра і зла в ньому.

Практична цінність дослідження. Одержані результати дисертації та висновки можуть бути використані в процесі вивчення історії української літератури (й зокрема драматургії Винниченка); при написанні підручників і посібників із відповідної дисципліни; при розробці й читанні курсів, спецкурсів і факультативів на обрану тему; при написанні курсових і випускних робіт студентами філологічних факультетів.

Апробація основних положень і висновків здійснювалася різнопланово: окремі розділи і вся робота обговорені на засіданнях аспірантського семінару та кафедри української літератури Криворізького державного педагогічного університету; у формі повідомлень на міжнародних (“Мова і культура” (Київ, 2005 і 2007); “Творча спадщина Володимира Винниченка на тлі XX століття” (Кіровоград, 2005); “X Міжнародні читання молодих учених пам’яті Л. Я. Лівшиця (Харків, 2004-2005), II Міжнародний театральний симпозіум “Література – театр – суспільство” (Херсон, 2007) та на всеукраїнських наукових конференціях (“Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 2004 і 2007); “Актуальні проблеми філології та перекладознавства” (Хмельницький, 2007); “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2001-2007); “Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України” (Бориспіль, 2005); на щорічних звітних наукових конференціях Криворізького державного педагогічного університету (2001-2006 рр.). Основні положення й висновки дослідження впроваджувалися в навчальному процесі Криворізького державного педагогічного університету та Криворізького факультету Запорізького національного університету, у процесі організації та проведення двох регіональних науково-практичних студентських конференцій: “Відкриваємо світ науки про добро” (Кривий Ріг, 2005) та “Категорії добро і зло в гуманітарних науках” (Кривий Ріг, 2008).

Публікації. Основні положення й висновки дослідження викладено в 17 статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура роботи: вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел (286 позицій). Загальний обсяг – 203 сторінки, текстову частину дослідження викладено на 186 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” розкрито стан розробки проблеми, обґрунтовано її актуальність; визначено об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, теоретико-методологічні засади дослідження, наукову новизну, теоретичну цінність і практичне значення основних положень та висновків; указано форми й час апробації та впровадження положень і результатів дисертаційного дослідження, його структуру.

Перший розділ “Вихідні позиції дослідження” містить стислий аналіз праць, у яких на різних етапах розвитку людського мислення не тільки тлумачиться зміст категорій “добро” і “зло”, а й досить чітко окреслюються діалектико-еволюційні етапи усвідомлення їхнього змісту, форм та функцій у всіх основних галузях гуманітарних наук: від міфології й висловлювань стародавніх мислителів до концепцій, сформульованих сучасними філософами, психологами та літературознавцями; від найпростіших уявлень про сутність, основні форми та функції добра, зла і духовності до сучасних концептуально-категоріальних тлумачень найважливіших етичних цінностей людства.

У підрозділі 1.1. “Поняття і категорії “добро” та “зло” в гуманітарних науках” окреслено первісні уявлення про добро, зло та духовність у міфах і міфотворчості айнів, бурятів, греків, єгиптян, кельтів, слов’ян та інших народів світу. При цьому відзначено, що у слов’ян духи природи, божества та боги виключно чітко розрізнялися на “добрих” і “злих” за характером їхнього ставлення до людей (і передовсім за добротворенням чи злотворенням). З’ясовано й те, що самі уявлення про добро та зло вже на перших етапах розвитку людства виступали головними критеріями вияву й розуміння сутності добро- і злотворчих дій та процесів, а отже, й духовності взагалі.

Так, у міфо-релігійних пам’ятках (“Пісня про Гільгамеша”, “Вавілонська теодицея”, “Рігведа”, “Авеста”, “Веди”, “Тора”, “Біблія”, “Велесова книга”) вже формулюються перші досить чіткі релігійні уявлення про добро, зло та про духовність як про віру в наявність і всемогутність Абсолюта, там уже оцінюються й спрямовані на добротворення чи на злотворення думки і вчинки людей.

Стародавні мислителі Китаю, Греції та Риму й саму сутність добра та зла, і особливо духовність, уже тісно пов’язували передовсім зі спрямованістю думок, слів і дій людини на реальне добро- або злотворення.

Так, мислителі Середньовіччя сходилися на тому, що добро – це віра й відданість Богові, а зло – втрата людиною віри і, відповідно, божої милості. При цьому, право на розуміння добра і зла (як найвищих критеріїв і цінностей) усе ще залишалося за Абсолютом. Італійські мислителі епохи Відродження (Дж. Манетті, Дж. Мірандола, П. Помпонацци) самі намагалися визначати зміст понять “добро” і “зло”, чим значно активніше й ефективніше скеровували людей передовсім на реальний альтруїзм.

Філософи XVIII ст. зміст і сутність категорій “добро”, “зло” та “духовність” виводять і зі спрямованості намірів, задумів чи бажань та вчинків на добро- чи злотворення, які нерідко частіше всього називаються ще й “богоугодними” або “небогоугодними” (Б. Спіноза, Ф. Прокопович, Г. Кониський та Г. Сковорода). Тобто, на цьому етапі головними чинниками добро- та злотворення стають реальні вчинки і дії людей, а визначальним фактором духовності оголошується лише їхня спрямованість на реальні добро чи зло, хоча сама направленість намірів і діяльності віруючої людини в ім’я Бога все ще залишається чинником добра.

Філософська думка кінця XVIII ст. – першої половини XX ст. (Г. Гегель, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, М. Грот) остаточно визнає найголовнішими критеріями визначення добра і добротворення – позитивні (розумні та гуманні) думки, слова і дії людей, а зла і злотворення – навпаки, нерозумні, неможливі й несправедливі; а за сутність духовності людини – саму спрямованість її світу внутрішнього та буття в суспільстві взагалі.

У другій половині XX ст. (В. Куліков, С. Кримський) і на початку XXI ст. (А. Дємєнєв, Й. Сележан) філософи оперують уже досить чітко визначеними поняттями "добро", "зло" та “духовність”, хоча й постійно уточнюють їх зміст (М. Каган).

Психологи, виходячи зі змісту давньогрецького слова “психос" – (душа), досить одностайно і добро, і зло, але перш за все – духовність, пов’язують із психікою людини, зокрема, з формами її виявів: А. Бергсон і М. Лоський – з інтуїцією; зі свідомістю й підсвідомим – З. Фройд. Хоча й вони вказували на зв'язок психіки та духовності людини переважно зі спрямованістю думок (Є. Фромм) та дій (В. Роменець) на добро чи на зло.

Отже, в результаті пошуку було з’ясовано: по-перше, процес формування уявлень і понять про добро та зло в житті людини триває вже не одне тисячоліття, і на всіх етапах люди постійно пов’язують сутність добра і зла з тим, як вони впливають на розвиток, занепад і загибель усього живого на Землі; по-друге, уявлення й поняття про добро і зло формувалися здебільшого відповідно до того, що було благом і шкодою, спокоєм і небезпекою не стільки для окремих людей, родин, родів чи племен різних епох, а й для всього людства; по-третє, творці більшості міфо-релігійних писань за добро вважали перш за все щиру віру в богів і повагу до людських заслуг та чеснот: щедрість, альтруїзм, здатність і готовність жертвувати всім (аж до самопожертви) в ім’я окремої людини, роду, племені й усього народу; злом – усе протилежне й самі наміри позбавляти життя інших безвинних істот, людей, зневага до загальнолюдських цінностей, заперечення добра та навіть невиправдане знищення матеріальних чи духовних благ; по-четверте, висловлювання мислителів та первісні філософські вчення про добро і зло не просто уточнюють зміст досліджуваних уявлень, а й визначають умови творення добра і зла, тобто формулюють поняття; по-п’яте, філософи останніх двох-трьох століть настільки збагачують зміст названих понять, що вони поступово набирають суто категоріального характеру і стають основою для творення самостійної галузі науки філософії – етики; по-шосте, категорії “добро” і “зло”, ввібравши все те, що людство пов’язувало й пов’язує з природним і своєчасним зародженням, розвитком (або з деградацією), з позитивом і негативом, перетворюються у найважливіші його цінності.

У підрозділі 1.2. “Письменники та літературознавці про добро, зло і духовність твору літератури” з’ясовано, що до XIX ст. письменники постійно акцентували свою увагу й увагу читача на процесах творення добра, рідше – зла, а дослідники літератури (Арістотель, Горацій, Е. Роттердамський, Н. Буало) з класицистичною наполегливістю (у вигляді непорушних канонів) рекомендували письменникам засвоювати й відображати прийняті церквою та державою стійкі й чіткі правила та закони зображення добра і зла, позитиву й негативу, і їхніми творами формувати в читачів прагнення до ідеалів добра та добротворення, а також застерігати їх від зла і злотворення.

У XIX ст. з причин відомих змін у системі монархічних суспільств відбулися й переосмислення ідеалів та цінностей митцями: пріоритетними стають перш за все гуманність і викриття жорстокості, співчуття до знедолених, засудження всього злобиво-негативного та зажерливо-егоїстичного тощо; добро- і злотворча полярність творів літератури (Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, П. Грабовського) надає максимальної загостреності й трагічності, стає очевидно ідейно-етичною – домінантною. А тому й М. Драгоманов, Д. Писарєв, М. Возняк, а пізніше – М. Бахтін, Р. Інгарден, Ж. Сартр, П. Кононенко, М. Гуменний, Н. Малютіна, Ю. Ковалів та довгий ряд інших дослідників постійно акцентували їхню увагу перш за все на позитивних і негативних началах, на добро- і злотворенні в художніх здобутках письменників. Особливо ґрунтовно вивчали й переконливо та об’єктивно оцінювали добро і добротворення, зло і злотворення персонажів літератури минулих століть, як уже зазначалося, М. Жулинський, Н. Шляхова, Г. Клочек, Г. Штонь, Л. Мороз, В. Марко. У кінці XX і на початку XXI ст. дослідники вже не тільки й не стільки інтерпретують зміст категорій “добро” і “зло” у творах української літератури взагалі, не стільки “зобов’язують” митців тлумачити й “нав’язувати” читачам старі чи нові ідеали й антиідеали (як форми виявів добра й, відповідно, зла), а й намагаються бачити за цими вищими цінностями високо одухотворену, антидуховну чи духовно здеградовану (обездуховлену) людину. У цьому плані дуже важливою виявилася монографія "Духовність як літературознавча категорія", в якій подано не лише тлумачення сутності духовності, а й базових для її визначення категорій "добро" і "зло".

Отже, митці слова (й особливо літературознавці) категоріям “добро” і “зло” відводять дуже важливу роль у змісті як окремих творів, так і в творчих спадках письменників, літературних угрупувань, течій, напрямів і методів художньої творчості в літературі взагалі, адже зміст саме цих категорій постійно трансформується й інтерпретується у вигляді особистісних, соціальних, національних та найвищих загальнолюдських цінностей: “ідеал” та “антиідеал”, “позитив” і “негатив”, “благо” і “шкода” тощо.

У підрозділі 1.3. “В. Винниченко і його сучасники про добро, зло та духовність” окреслено процес пошуку драматургом змісту цих категорій у щоденниках, в епістолярній та в публіцистичній спадщині. Так, з’ясовано, що однією з найвищих добротворчих цілей він вважав досягнення гармонії індивідуального, громадського та суспільного життя людей; творення високих цінностей завдяки боротьбі, терплячості та здатності вибачати; а за найстрашніше зло – неволю, егоїзм, несправедливість, гнів, жорстокість, руйнацію і вбивства, будь-яку дисгармонію, відсутність співчуття, нетолерантність, невідповідність життя людей основним законам природи й суспільства. Тому письменник ставив собі за вищу мету прагнення віддавати людям (і перш за все Україні й українцям) свій талант і всі його зусилля в цьому напрямі. Це і був той ідеал до якого прагнув В. Винниченко, який він намагався утверджувати в своїй творчості й особистому житті. Усе назване є і в щоденникових записах, у його листах і публіцистиці, але остаточно й найчіткіше та найпереконливіше це сформульовано лише в трактаті “Конкордизм”, який був написаний майже через двадцять років після роботи над творами його драматургії.

І все-таки найважливіші ознаки повної етико-духовної зрілості В. Винниченка можна простежити вже на останньому етапі роботи над творами його драматургії – уже в 1922-1930 рр. він гранично чітко сформулював і свої розуміння добра та зла, і бажання жити для інших людей, і, передовсім, для народу України, на що й налаштовував героїв останніх своїх п’єс та сучасників із якими постійно дискутував на етико-духовні теми.

У підрозділі 1.4. “Винниченкознавці про добро і зло у драматургічній спадщині автора” виявлено, що дослідники драматургії В. Винниченка спеціально не вивчали ні змісту, ні функцій добра і зла в ній, оскільки в більшості випадків основна увага приділялася перш за все нетрадиційності способів осмислення й тлумачення дійовими особами "старих" та "нових" цінностей у вигляді принципів моралі. А головними причинами та передумовами необхідності такого переосмислення називаються революційні суспільно-історичні перетворення кінця XIX – початку XX ст. (А. Омельченко, Ю. Смолич, О. Векуа, В. Марко), а, отже, й необхідність реформування "традиційної" моралі (Є. Лохіна, О. Олійник). Д. Гусар-Струк, О. Драган, В. Панченко та Л. Мороз бачать причини виникнення морально-етичного принципу “чесності з собою” не лише як породження суто політичних рухів, не тільки як альтернативу “старій моралі” (не дарма деякі з дослідників називають його й негативним – А. Матющенко, Н. Зубрицька), а й проявом звільненого духу особистості. Л. Синявська і С. Хороб пов’язують увагу В. Винниченка до етики та моралі з поширеними в ті часи європейськими тенденціями розвитку драматургії, зокрема з новою поетикою вираження найвищих цінностей (у тому числі й добра та зла). І все ж найпомітніше актуалізується питання осмислення проблем етики в творах В. Винниченка у працях Л. Мороз, Л. Ожоган, Л. Голомб. А Г. Сиваченко, запропоновану В. Винниченком “теорію щастя”, називає не інакше як “етикою третього тисячоліття”. Та всі вони разом відзначають перш за все особливий, креативно-інтелектуальний (іноді навіть “провокативно-інтелектуальний”) характер пошуків В. Винниченком нового змісту та функцій добра і зла в житті людини, суспільства й людства.

Простеживши процес формування уявлень і понять В. Винниченка про добро, зло та духовність, можна сказати: по-перше, В. Винниченко до власних трактувань названих понять ішов поступово, але впевнено; по-друге, найрозпливчастіші уявлення молодого драматурга про добро і зло склалися вже до 1918 року, а в наступні два-три роки вони трансформувалися в досить чітко окреслені й у той же час багаті змістом поняття та категорії “добро” і “зло” (як визначальні цінності його життя і творчості); по-третє, В. Винниченко саме в творах драматургії не лише втілив його розуміння добра і зла, а й творчо апробував їх у процесі образного функціонування і принципу “чесності з собою”, та його ж "теорії щастя", і багатьох таких житейських ситуаціях, суперечностях та протистояннях, які ні одній людині коштували життям.

На основі результатів усіх цих вихідних позицій дослідження було сформульовано такі робочі визначення базової термінології: добро в художньому творі – це перш за все те, що сприяє, а зло – все те, що заважає вчасному (як твердить А. Козлов) зародженню, розвиткові, розквіту й природному відживанню людини чи явища природи (з усіма позитивними й негативними причинно-наслідковими та побічно-супровідними факторами й наслідками цих процесів). А оскільки В. Винниченко постійно наголошував на необхідності боротися проти зла, така боротьба дійових осіб його п’єс і самого автора розглядалася нами як вияви добра і добротворення. У всьому цьому й полягає сутність методики роботи.

У другому розділі “Добро, зло та духовність у художньому світі Винниченка-драматурга (1906-1916 рр.)” простежено й процес художнього втілення добра та зла в думках, словах і вчинках, у способі життя дійових осіб указаних творів, і еволюцію їхніх етико-духовних позицій та таких провідних морально-етичних принципів, як: “чесність з самим собою”, "закони суспільства не повинні суперечити одні одним", "кожна людина має право на щастя" і т.ін.

У підрозділі 2.1. “Натуралістично-соціологічне бачення добротворення й злотворення у п’єсах В. Винниченка 1906-1909 рр.” виявлено й простежено еволюцію змісту, форм вияву й художньо-етичних функцій добро- та злотворень у перших трьох п’єсах драматурга; разом із автором перевірено істинність, життєвість і стійкість указаних принципів, теорій та дій колективізму й анархізму. Усе це здійснено шляхом аспектного та компонентного аналізу змісту, форм, функцій і задумів та реалізацій конкретних добротворень і злотворень дійових осіб та постійного зіставлення їх із авторським трактуванням змісту категорій "добро" і "зло" в епістолярії, у щоденниках та в публіцистичних творах. При цьому враховувалися й вагання та суперечності в свідомості дійових осіб, особливо ті моменти з їхнього життя, коли їм доводилося стояти перед вибором між особистими, громадськими та загальнолюдськими інтересами й цінностями, коли і позитиви й негативи підмінялися одне іншим чи інтерпретувалися й характеризувалися в авторських ремарках та в усіх інших формах і засобах мовлення драматурга.

У результаті такого аналізу з’ясовано, що для головних дійових осіб перших п’єс В. Винниченка “остаточним добром” виступають перш за все бажані виходи зі складних, дійсно дисгармонійних ситуацій і становищ; встановлено, що заради досягнення саме таких цілей головні дійові особи нерідко погоджуються і на можливі жертвування власним щастям в ім’я інших людей (Грицько – “Дизгармонія”, Аня – “Щаблі життя”), і на повну відданість справі суспільного добротворення (Катря – “Великий Молох”, Антоніна – “Memento”), і на готовність будь-якою ціною допомогти однодумцям (Мартин – “Дизгармонія”, Зінько – “Великий Молох”). Помічено й те, що В. Винниченко так вибудовує систему основних діалогів, що в ній простежуються достатньо глибокі роздуми головних дійових осіб над тим, чи можуть бути зло і злотворення використаними як засоби боротьби за їхні ідеї й інтереси; чи може відмова від активних дій стати формою досягнення загального добра чи блага для особистості – “Великий Молох”; терпіння матері в ім’я життя дитини – “Memento”, чи це лише одна із форм свідомого злотворення.

У цьому плані роздуми соціаліста Грицька (“Дизгармонія”) над його ж боротьбою проти умовностей тодішнього суспільства автор подає і як причину внутрішньої (душевної) та суспільної дисгармонії, і як спонуку до надгострих зіткнень цієї людини з громадою. І вчитель Мирон Антонович (“Щаблі життя”) після подібних роздумів убиває рідну матір; егоцентричний художник Кривенко (“Memento”) не лише сам заходить у “глухі” суперечності між так званою “свободою творчості”, обов’язками батька й “потребою” жертвування в ім’я мистецтва, а й опускається до вбивства дитини. Розуміння добра і зла представниками різних класів призводять, твердять дійові особи, до духовного відчуження людей (Семен – “Чужі люди” і ін.). Лише окремі з них здатні переборювати в собі егоцентризм і підпорядковувати своє життя інтересам товаришів, тобто одухотворювати його (Зінько – “Великий Молох”). У різних формах характеристик (Мартин – “Дизгармонія”, Катря й Абстракт – “Великий Молох”) та з допомогою інших прийомів В. Винниченко засуджує і революційний фанатизм, і сліпу покору особи натовпові, і ті наміри та плани бездумно творити добро, реалізація яких неминуче призводить до горя і страждань. А “геніальний” художник (“Memento”), сумніваючись у кінцевих цілях своєї творчості та в надійності критеріїв її оцінки, приходить до неминучого злотворення – руйнує родину, ставить на грань життя і смерті своє рідне дитя та “найталановитіший”, на його думку, твір.

Усе це свідчить про дуже відчутну нечіткість та нестійкість етичних позицій і дійових осіб, і автора, тому що більшість героїв керується ще переважно суб’єктивними критеріями визначення добра та зла.

Таким чином, Винниченко-драматург у його ранніх п’єсах доводив: по-перше, переважна більшість людей початку XX ст. знаходилася ще в процесі етико-духовних пошуків і тому головні дійові особи його творів при виборі шляхів та засобів осягнення цілей керувалися нібито переважно принципом “чесності з собою”, а не загальносуспільними цінностями; по-друге, творять дійові особи добро тільки тоді, коли вони допомагають іншим (конкретним) людям і протистоять злотворенню; по-третє, будь-які форми егоїзму, підступності й дволикості при досягненні цілей, людиноненависництво, безцільність і безпощадність натовпу, безвідповідальність батьків і т.ін. В. Винниченко вже на цьому етапі вважав чітко визначеним злом; по-четверте, у п’єсах “Дизгармонія”, “Щаблі життя”, “Великий Молох”, “Memento” та “Чужі люди” автор підтверджує етичне падіння героїв при апробації принципу “чесності з собою” багаторазовим, багатогранним і справді аналітичним “експериментальним” його випробуванням.

У підрозділі 2.2. “В. Винниченко та дійові особи його драматургії 1910-1913 рр. про найвищі людські цінності” розглянуто те, як дійові особи при розв’язанні особистісно-побутових, громадських та загальносуспільних проблем орієнтуються вже й на поняття добра і зла. У результаті з’ясовано, що переважна більшість із них свідомо, спрямовуючи свою діяльність на маніпулювання інтересами окремих людей і громад, переслідували егоїстичні цілі (“Базар”, “Співочі товариства” та ін.). Особливу роль у п’єсах “Натусь” і “Молода кров” В. Винниченко відводить інохарактеристикам – саме в такій формі найяскравіше виявляється ним оцінка наслідків виховання дітей у сфері злотворення. Тут характеристичні репліки Натуся (“Натусь”) та Ївги (“Молода кров”) є справжніми доказами батьківського егоїзму. Убивча іронія автора відчувається і в репліках про мову, про так звані “культурні осередки” в думках панів, про оновлення їхньої крові – усе це бачиться авторові як прояви зла. Особливо помітним у п’єсах цього підрозділу є й використання поширених тоді символів (“брехня”, “чорна пантера”, “білий медвідь”, “сніжинка”), які самі по собі нібито й не є ні добротворчими, ні злотворчими, але в “конкретних наповненнях” допомагають досить влучно характеризувати дійових осіб. На відміну від попередніх творів, дійові особи п’єс цього періоду – це переважно такі добротворці (“Базар”, “Дочка жандарма”), які відзначаються значно чіткішими етичними позиціями та свідомою здатністю віддати власне життя заради блага інших. Лише одна із головних дійових осіб (“Брехня”) намагалася брехнею творити блага (точніше – матеріальні статки родини).

І в п’єсах цього періоду драматург здійснює апробування деяких принципів моралі, але тепер він виходить і на рівні загальнолюдської етики: з одного боку, він аналізує вже не поодинокі принципи, а цілі комплекси принципів “старої” моралі та етики (етику експлуатації й приниження людини праці іншою), а з іншого, протиставляє їй систему нових цінностей та істин – волю, соціальну справедливість, громадянсько-правову рівність тощо.

У підрозділі 2.3. “Протистояння між особистісними та суспільними цінностями в п’єсах В. Винниченка 1915-1916 рр.” проаналізовано етико-духовні позиції представників тих “інтелектуальних” верств України, котрі при виборі позицій добротворців чи злотворців керуються вже далеко не особистісними чи вузько соціальними інтересами й критеріями (“Пригвождені”), а й постійно виходять на рівень загальнолюдської моралі та етики (“Мохноноге”). При цьому процес осмислення сутності добра і зла дійовими особами й визначення ними етичних позицій конкретизується автором у формі ремарок і ще більш помітно у формі прийому психоаналізу та самопсихоаналізу героїв. Усім цим досягається глибина й переконливість відчуття ними повної безпорадності (Лобковичі – “Пригвождені”; Суховій, Варвара, Базиль, Тетяна – “Мохноноге”), і, навпаки, здатність протистояти злу й творити добро – навіть для цілого людства (Родіон – “Пригвождені”, Дмитро – “Мохноноге”). Та лише героєві (“Мохноногого”) вдається стати настільки духовно вищим від свого оточення, що він починає впливати на інших, даючи їм поради і як удосконалювати себе, і як одухотворювати власне існування між людьми.

Аспектний аналіз п’єс В. Винниченка цього періоду засвідчив: по-перше, драматург почав дивитися на світ і з особистісних, і з загальнолюдських позицій та цінностей; по-друге, він став виявляти неабиякі вміння подавати життя в надгострих суперечностях, протиріччях і протистояннях між поглядами на добро і зло однієї особи й між добро- та злотворцями; по-третє, він одним із перших показав селян, які думають і діють не менш егоїстично, ніж пани (“Молода кров”). Тут усі вони стають і по “той”, і по “цей” бік соціальних “барикад”, по той бік добра і зла взагалі, бо для автора головним стало перш за все те, хто вони – зло- чи добротворці.

Більше того, драматург почав наголошувати на тому, на що саме спрямовані думки, слова та вчинки дійових осіб – на добро- чи на злотворення – репліки Івги і Клима (“Молода кров”), Чиркуна і Душі (“Чужі люди”) тощо.

Отже, драматургія В. Винниченка даного періоду спирається вже й на широке коло гострих загальносуспільних ідей, проблем, цінностей, наслідки пошуків суті одухотворених роздумів та вирішень основних завдань і проблем життя: Пилипенко (“Співочі товариства”) приходить до звичайної бездуховності; Корній (“Чорна Пантера і Білий Медвідь”), не вистоявши перед “вимогами” мистецтва, втрачає і картину, і родину; Петро (“Натусь”) заплутується у власній інтризі й залишає родину; Антось (“Молода кров”) зневірюється у своїй нареченій і скочується до “готовності” вбити людину. У процесі самохарактеристик дійові особи цих творів проходять шлях і від добро- до злотворення, і навпаки.

“Динаміка” змін у процесі усвідомлення змісту категорій “добро”, “зло” та “духовність” дійовими особами дуже складна: то нестійкість і нечіткість етичних позицій дійових осіб підкреслюється незавершеністю реплік та самоспостереженнями, то втрата чіткості таких позицій виявляється в нагромадженні незавершених синтаксичних конструкцій тощо. А в п’єсах “Memento”, “Брехня” і “Мохноноге” автор використовує й такі елементи прийому психо- та самоаналізу дійових осіб, крізь які проглядаються все ті ж болючі пошуки ними загальнолюдських критеріїв і цінностей. І все-таки ще й у цих творах етичні позиції більшості дійових осіб не зовсім стійкі та однозначні.

Усе це не просто помітно ідентифікується з реальними позиціями й поглядами самого драматурга на мораль та етику в житті (виявлених нами в його публіцистичних працях, листах та щоденниках), а й виглядає як таке, що “апробується” в художній дійсності у формах роздумів дійових осіб його п’єс чи здійснення ними дій або вчинків, а найпомітніше – це розкривається у формах діалогів, кожна репліка яких може розкривати і наміри й основні мотиви та причини їхнього добро- чи злотворення безпосередньо і найвідвертіше.

У п’єсах 1915-1916 рр. драматург упевнено виходить і на рівні загальнолюдського мислення та осягнення змісту категорій “добро” і “зло”. А вищий вияв добра та процесу самовдосконалення людини, суспільства і людства він бачить очима письменника Дмитра Бутенка (“Мохноноге”).

У третьому розділі “Етико-духовна зрілість автора та дійових осіб драматургії В. Винниченка 1918-1930 рр.” виявлено й охарактеризовано боротьбу дійових осіб тепер за такі цінності, які сповна можна називати вже і загальнолюдськими, і достатньо чітко визначеними.

Так, у підрозділі 3.1. “Особистісне, соціальне та загальнолюдське трактування добра і зла у п’єсах В. Винниченка 1918-1919 рр.” розкрито такі форми мислення й мовлення дійових осіб, які переконливо свідчать і про свідоме та різномасштабне добро- й злотворення: мати здатна віддати життя за рідну дитину й за цілий рід (“Між двох сил”); жінка виконує всі примхи жандарма, щоб урятувати коханого і справу організації (“Гріх”) тощо, хоча тут є й такі дійові особи, котрі щиро обіцяють творити благо, але далі обіцянок допомагати й співчувати іншим людям (чи їхнім ідеям) не йдуть, бо насправді вони на те й не здатні.

До розряду злотворень автор відносить підступність, зрадливість і корисливість людей різних соціумів: тут є і революціонери (Грінберг – “Між двох сил”), і жандарми (Сталінський – “Гріх”), і кар’єристи. У цих п’єсах лиш окремі дійові особи знаходяться в стані духовної роздвоєності чи на шляху постійного вибору між добром і злом. А найвищого рівня усвідомлення власного буття досягають, на думку автора, тільки ті, котрі знаходяться в стані постійного самоаналізу (Марія – “Гріх” та ін.); лише тоді одухотворює дійова особа своє життя, коли вона спрямовує її думки, слова і дії на свідоме творення добра і блага, перевіряє, контролює та об’єктивно оцінює свої вчинки й наміри саме з точки зору добра і добротворення.

Основними формами художнього вияву й утілення добра і зла у п’єсах цього періоду продовжують домінувати діалоги, і найперше ті з них, у яких подаються роздуми, диспути, передусім – іно- і взаємохарактеристики дійових осіб (“Між двох сил”), де засобами вираження етичних позицій стають гострі й навіть прямолійні висловлювання, взаємооцінки та взаємоаналізи добро- і злотворців.

Незважаючи на надзвичайну суспільну нестабільність і на гостроту й безпощадність подій 1917-1919 рр. (більшовицький переворот, боротьба України за незалежність і т. ін.), В. Винниченко в творах цього періоду вперто йде до необхідності керуватися загальнолюдськими принципами моралі й етики, до багатогранного тлумачення самого змісту категорій “добро” і “зло”.

У підрозділі 3.2. “Домінанта загальнолюдських трактувань категорій “добро”, “зло” та “духовність” над особистісними й соціальними цінностями у Винниченкових п’єсах  рр.” вивчено й з’ясовано, що більшість дійових осіб п’єс цього періоду дійсно має стабільні й чіткі