КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Орлова Марина Олександрівна

УДК 821.112.2(436)Гандке]:82-96:111.852

Філософсько-естетична проблематика та поетика

прози Петера Гандке

10.01.04 — література зарубіжних країн

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ — 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі прикладної лінгвістики Черкаського державного технологічного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Шпак Валерій Кирилович,

Черкаський державний технологічний університет,

завідувач кафедри прикладної лінгвістики.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Мегела Іван Петрович,

Інститут журналістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри історії журналістики;

кандидат філологічних наук, доцент

Бобинець Степан Степанович,

Ужгородський національний університет,

доцент кафедри французької мови

та зарубіжної літератури.

Захист відбудеться «__20__» _____06____ 2008 року о ______ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01030, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.    

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).    

Автореферат розісланий «_16_» ____05_____ 2008 року    

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради    Гаєвська Н.М.          

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

На сучасному етапі розвитку вітчизняного літературознавства стала очевидною практична потреба у подоланні ідеологічної інерції та розробці нових інтерпретацій найбільш яскравих явищ європейського письменства ХХ століття. У цьому зв’язку особливо важливим видається звернення до творчості провідних представників німецькомовної літератури другої половини минулого століття, яка майже повністю випала з видноколу радянського літературознавства. До таких представників належить і Петер Гандке (нар. 06.12.1942 р. у Ґріффені, земля Каринтія) — видатний австрійський письменник, драматург, перекладач, кіносценарист і режисер, один із найяскравіших та найоригінальніших західноєвропейських майстрів слова.

Творчість П.Гандке, як і творчість багатьох визначних австрійських письменників другої половини ХХ ст., ще мало досліджена в українському літературознавстві й практично не відома широкому читацькому загалу. Між тим її вивчення є вельми важливим і нагальним завданням із кількох причин. По-перше, з практичної точки зору дослідження творчості П.Гандке дає змогу включити до наукового обігу великий масив досі не перекладених українською мовою текстів цього автора — як художніх, так і літературно-критичних, есеїстичних та щоденникових. По-друге, історико-літературна інтерпретація його творчого доробку дозволить уточнити, а де в чому і переглянути параметри розвитку німецькомовних літератур повоєнної доби взагалі й австрійської літератури 60-80-х рр. ХХ ст. зокрема.

В зарубіжному літературознавстві нині існує чимало ґрунтовних праць, присвячених вивченню різноманітних аспектів творчості цього письменника. З-поміж них слід виділити дослідження А.Ау, Н.Ґабріеля, Е.Дінтер, М.Дурцака, А.Гаслінґера, Дж.Клінковіца, Р.Неґелє, П.Пютца, П.Штрасера, К.Горват та ін. Значну увагу доробку П.Гандке приділяють і науковці з-поза меж німецькомовного ареалу. Географічний діапазон відповідної критичної літератури теж дуже широкий, він охоплює простір від Європи до Америки та Японії.

Натомість огляд нечисленних гандкезнавчих розвідок, створених на теренах колишнього Радянського Союзу, змушує констатувати їхню фрагментарність, вибірковість, принагідну увагу дослідників лише до окремих етапів творчості письменника, а також обмеження дослідницького горизонту ідеологічно вивіреними спостереженнями. Попри падіння ідеологічних заборон, у сучасному вітчизняному літературознавстві й по сьогодні бракує ґрунтовних наукових праць, у яких увазі читачів пропонувалося б комплексне дослідження всього прозового доробку П.Гандке чи, принаймні, більш-менш значної його частини. Парадоксальним чином, однак, брак комплексних досліджень виявляється проблемою не тільки вітчизняного, а й зарубіжного гандкезнавчого дискурсу — попри його незрівнянно кращі «кількісні» показники: зосереджуючи свою увагу на локальних (нерідко маргінальних) проблемах творчості письменника, аналізуючи гандкевські твори з використанням якнайширшого спектру методологічних підходів, охоче звертаючись до окремих творів австрійського автора як до вигідних ілюстрацій певних загальніших спостережень, західні гандкезнавці дуже рідко пропонують власний погляд на логіку творчої еволюції П.Гандке, її внутрішню зумовленість і «типовість» для сучасного Гандке літературного процесу.

Виходячи з відзначеного вище дисбалансу між рівнем комплексного освоєння творчості письменника і нагальністю потреби у фаховому науковому осмисленні творчості цього авторитетного австрійського автора, в дисертації було поставлено за мету бодай частково заповнити вказану прогалину. Складність і масштабність цього завдання змушують дисертантку обмежитися аналізом найбільш репрезентативних текстів письменника, що ними, на її думку, є прозові твори 60-80-х років.

Вибір конкретних текстів для дослідженння був зумовлений одним із головних завдань дисертації: простежити еволюцію «Я»-суб’єкта в художніх творах письменника. В ході аналізу творчого доробку П.Гандке з’ясувалося, що саме у творах зазначеного періоду знайшли найбільш повне вираження проблеми відчуження людини, взаємин між «Я»-суб’єктом і соціумом, пошуку ідентичності, повернення до своїх витоків, до рідного дому. Поставлені австрійським письменником і досліджувані дисертанткою питання проблематичності існування людини в об’єктивному світі, власне кажучи, знаходяться на стику двох наук — літературознавства та філософії, що дозволяє посилити аргументованість основних положень дослідження, надати отриманим результатам і висновкам більшої ваги та переконливості.

Дисертантка виходила з того, що творчий доробок П.Гандке починаючи з кінця 80-х років і до сьогодні помітно відрізняється від того, що було створене ним протягом 70-х рр. і, навпаки, має багато перегуків із тактикою самопрезентації Гандке-початківця. Письменник знову, як і в молоді бунтівні роки, вдається до радикальних вчинків (показовими в цьому плані є виступи на захист колишнього президента Югославії С.Мілошевича, неодноразові відмови від престижних літературних премій тощо), провокуючи неоднозначну оцінку з боку світової культурної громадськості. До того ж гандкевські твори, написані протягом останніх 10-15 років, мають здебільшого публіцистичний характер, що суттєво обмежує можливість експлікації в них філософської проблематики, центральної для даної роботи.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена насамперед тим, що наявні як у вітчизняному, так і в зарубіжному літературознавстві наукові розвідки майже не містять спроб комплексного осмислення закономірностей розвитку художньої системи Петера Гандке. Через це головний акцент у дисертації зроблено на комплексі нерозв’язаних питань, які стосуються філософсько-естетичних аспектів творів П.Гандке 70-80-х років ХХ ст., передусім проблеми еволюції «Я»-суб’єкта, використовуваних автором наративних технік та деяких семіотичних аспектів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася на кафедрі прикладної лінгвістики Черкаського державного технологічного університету в рамках науково-дослідної роботи № 58-07 «Актуальні проблеми літератур Західної Європи та Америки ХХ — початку ХХІ століття» (номер державної реєстрації — 0107 U 003253).

Об’єктом дисертаційного дослідження є прозові твори Петера Гандке 60-80-х років, передусім ті з них, що стали предметом посиленої уваги критиків, дослідників, читачів, справили помітний вплив на розвиток німецькомовної літератури та посіли чільне місце в літературному каноні. Йдеться, зокрема, про повісті «Страх воротаря перед одинадцятиметровим» («Die Angst des Tormanns beim Elfmeter», 1970), «Без бажання немає щастя» («Wunschloses Unglьck», 1972), «Жінка-шульга» («Die linkshдndige Frau», 1976), «Година справжніх відчуттів» («Die Stunde der wahren Empfindung», 1975), роман «Короткий лист перед довгим прощанням» («Der kurze Brief zum langen Abschied», 1972) та тетралогію «Повільне повернення додому» («Langsame Heimkehr»), що складається з романів «Повільне повернення додому» («Langsame Heimkehr», 1979), «Вчення гори Сент-Віктуар» («Die Lehre der Sainte-Victoire», 1980), «Дитяча історія» («Kindergeschichte», 1981) та п’єси «Про села» («Ьber die Dцrfer», 1981). До аналізу було також залучено літературно-критичні нариси, есеї, спогади та інтерв’ю письменника. Предметом дослідження є філософсько-естетична проблематика та поетика зазначених текстів. Виходячи з принципів лінгвістичного редукціонізму, акцентування уваги на проблемі значення та протиставлення методу літературознавчого аналізу іншим формам філософської рефлексії, а також спираючись на теорію мовленнєвих актів, в роботі простежено еволюцію «Я»-суб’єкта, висвітлено засоби й прийоми, використані письменником для втілення свого творчого задуму, проаналізовано особливості його світобачення та найбільш характерні форми наративу.

Метою дисертаційного дослідження є виявлення основних закономірностей розвитку художньої системи прозових творів П.Гандке, а також визначення домінант і загального напрямку творчої еволюції письменника та пов’язаної з нею трансформації естетико-філософських засад його художнього мислення. Дана мета передбачає розв’язання таких завдань:

окреслення філософсько-естетичних засад творчості письменника;

визначення сутності експериментаторства П.Гандке;

розгляд творчості письменника 70-х — початку 80-х років у контексті літератури «нової суб’єктивності» як реакції на літературну традицію 60-х рр. ХХ ст.;

аналіз проблематики та поетики ранніх прозових творів П.Гандке (70-і рр.);

аналіз художніх особливостей творів 80-х рр. на прикладі тетралогії «Повільне повернення додому»;

визначення етапів еволюції «Я»-суб’єкта в художній прозі П.Гандке 60-80-х років;

виділення тематичних та формальних зв’язків між ранньою та зрілою прозою;

визначення найбільш суттєвих рис художньої системи П.Гандке.

Теоретико-методологічна основа дослідження. В дисертаційній роботі надається перевага герменевтичному методу, адже саме він уможливлює максимально цілісне та комплексне осмислення філософської проблематики й поетики тексту, а також дозволяє поєднувати детальний «закритий» аналіз тексту з виходами у широкий культурний контекст. При аналізі конкретних текстів також використовувалися елементи структуралістського та компаративного методів, засадничі постулати рецептивної естетики та наратології. Окрім того, потреба у концептуальному, цілісному та системному підході до порушеної проблеми визначає активне застосування досить актуального нині культурологічного підходу, котрий дозволяє адекватніше висвітлити філософсько-естетичну проблематику аналізованих текстів. Конкретною методологічною базою дослідження є естетико-філософські та теоретико-літературні студії Р.Барта, Й.Бройкмайера, А.М.Ґреймаса, Ж.Дерріда, Ж.Женетта, Д.Карра, Дж.Прінса, П.Рікера, Р.Гарре, Ф.Штанцеля, В.Проппа, Б.Ейхенбаума, В.Шкловського, М.Бахтіна та ін.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційній роботі, яка є першим на терені України спеціальним дослідженням проблематики та поетики прози П.Гандке 60-80-х років ХХ ст., простежено еволюцію «Я»-суб’єкта — категорії, котра, на думку автора дослідження, лежить у основі філософсько-естетичної концепції австрійського письменника й визначає структурно-композиційну та наративну організацію його творів вказаного періоду. Творчість П.Гандке розглянуто в контексті художніх пошуків тогочасної європейської літератури, передовсім у плані семіотичних знакових теорій, «мовних ігор», «поетичного» осягнення світу, а також у плані її взаємозв’язку з традиціями німецькомовного красного письменства.

В дисертації наголошується на важливості для української германістики дослідження творчості П.Гандке в контексті літератури «нової суб’єктивності», оскільки досі цей феномен залишався поза увагою вітчизняних дослідників. Дисертантка вперше вводить у науковий обіг зазначене поняття, а також коротко характеризує специфіку цієї літературної течії.

Науково-практична цінність отриманих результатів полягає у можливості їх використання як для подальшого вивчення творчості Петера Гандке, так і для дослідження інших явищ німецькомовної літератури другої половини ХХ ст. Матеріали дисертації можуть бути використані при укладанні навчальних посібників із історії зарубіжної літератури другої половини ХХ ст., а також при читанні відповідних курсів лекцій, проведенні семінарських занять та спецкурсів із літератури німецькомовних країн ХХ ст.

Апробація дисертаційної роботи проводилася під час її обговорення на кафедрі прикладної лінгвістики Черкаського державного технологічного університету за участі викладачів Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького, а також на міжнародній науковій конференції молодих учених Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (Київ, червень, 2007р.), міжнародній конференції «Німецькомовні літератури: канонічні постаті і нові імена» (Київ, липень, 2007р.), всеукраїнських конференціях «Четверті Ситніковські читання»: література в контексті культури» (Дніпропетровськ, травень, 2006р.), «Проблеми розвитку сучасної лінгвістики, світової літератури та перекладознавства» (Черкаси, травень, 2005р.), «Розвиток світової лінгвістики, літератури та перекладознавства» (Черкаси, вересень, 2007р.).

Матеріали, що висвітлюють основні положення дисертації, були викладені у восьми публікаціях, вміщених у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків та списку використаних джерел (233 позиції). Загальний обсяг дисертаційного дослідження — 199 сторінок, із них 178 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт, мета і завдання дослідження, його теоретико-методологічна основа й методи аналізу, висвітлюється стан дослідженості проблеми, розкривається наукова новизна і практична цінність роботи.

У першому розділі — «Рецепція творчості Петера Гандке у зарубіжному та вітчизняному літературознавстві» — проаналізовано літературознавчо-критичну рецепцію творчого доробку П.Гандке у зарубіжному та вітчизняному (як радянському, так і власне українському) літературознавстві. Зокрема, відзначається, що дослідники досить часто приділяють надмірну увагу епатажним витівкам Гандке та їхньому суспільному резонансу, не заглиблюючись при цьому в аналіз самих творів, їхньої структурної організації, композиційних особливостей, мови, стилю тощо. Відтак, попри вражаючі кількісні показники (особливо коли йдеться про роботи західних гандкезнавців), відчувається брак спеціальних праць, у яких би чітко визначалися й аналізувалися філософсько-естетичні засади художньої системи письменника. Досі не створено жодного комплексного дослідження, присвяченого еволюції «Я»-суб’єкта у творах Гандке.

З-поміж великої кількості робіт зарубіжних літературознавців авторка дисертації зосередила свою увагу передовсім на працях, присвячених філософсько-естетичним засадам творчості письменника. Такі праці можна умовно розподілити на дві групи: дослідження, що представляють традиційне літературознавство з притаманними йому методиками проблемно-тематичного та поетологічного аналізу, і роботи, засновані на новітніх методологіях та націлені на виявлення у текстах П.Гандке загальніших смислових структур.

Серед блоку традиційних літературознавчих досліджень дисертантку в першу чергу цікавили праці, присвячені проблемі суб’єкта та суб’єктивності у творах письменника (Ґ. фом Гофе, П.Байкен), питанню автобіографічного суб’єктивізму (Ю.Йонґо), категорії відчуження (Л.К.Демерітт, Р.Ґ.Реннер) та проблемі ідентичності (А.Л.Крічфілд). Порівняно небагато дослідників також використовують при висвітленні творчого шляху П.Гандке елементи біографічного та соціоісторичного підходів; при цьому їхні роботи носять здебільшого оглядовий характер (Р.Неґелє, Г.Фалькенштайн, У.Шульц).

Другий напрямок охоплює дослідження, що спираються на наратологічну (Г.К.Бух, Д.Дербі, Л.Кьопнік), психоаналітичну (Т.Мозер, В.Фріч), компаративістську (Р.Крайс, Н.Ґабріель, І.Канн, К.Вінкельманн), семіологічну (П.Бекес, К.Горват) та міфокритичну (С.Маршалл, Ю.Вольф, Ґ.Мельцер) методології аналізу. Порівняння результатів, отриманих дослідниками обох напрямків, переконує в очевидній перевазі використання сучасних аналітичних підходів; водночас, зважаючи на нерідке для праць другої групи захоплення пошуком прихованих смислів на шкоду вивченню конкретних текстів та їхніх науково верифікованих значень (особливо це стосується психоаналітичних розвідок), дисертантка доходить висновку про необхідність раціонального поєднання новітніх методик дослідження з ґрунтовним аналізом історико-літературного контексту гандкевської прози.

На теренах колишнього СРСР наукових досліджень творчості П.Гандке існує обмаль, до того ж у переважній більшості випадків ідеться про оглядові статті та рецензії на окремі твори (тут варто насамперед указати на роботи таких дослідників, як Н.Павлова, Ю.Архіпов та Ш.Абдулаєв). Природно, що в цих статтях та рецензіях висвітлювалися лише окремі етапи творчого розвитку письменника та аналізувалася проблематика лише деяких його прозових творів; при цьому дослідники, як правило, намагалися будь що віднайти в текстах Гандке ознаки їхньої приналежності до парадигми реалізму. Відтак можна говорити як про недостатнє «кількісне» охоплення гандкевської творчості в радянському й пострадянському літературознавстві, так і про цілком очевидну нерозробленість новітнього понятійного апарату, без якого розкриття філософських засад творчості письменника та здійснення структурного аналізу його творів є якщо неможливим, то, принаймні, вельми проблематичним.

В українському літературознавстві на сьогодні ще немає жодного серйозного дослідження, присвяченого проблематиці й поетологічним аспектам творчості П.Гандке. Cписок наявних досліджень, по суті, обмежується кількома оглядовими статтями авторитетного українського літературознавця Д.Затонського, до яких належить, зокрема, і передмова до збірки творів П.Гандке, яка побачила світ 1999 року у видавництві «Юніверс» Див.: Гандке П. Жінка-шульга. Короткий лист перед довгим прощанням. Без бажання немає щастя: Повісті / Передм. Д.Затонського. — К.: Юніверс, 1999. — 256 с., — поки що єдиного україномовного видання творів австрійського письменника. Попри здебільшого ознайомчий характер, згадана передмова все ж спонукає до подальшого вивчення творчості письменника. Водночас поза увагою дослідників залишається значний масив текстів письменника — як ранніх, так і належних до зрілої творчості, — а також суттєва частина філософсько-естетичної проблематики та жанрово-стильових особливостей гандкевських творів, специфіка образу автора та нарації тощо.

Огляд наукової та критичної літератури засвідчив, що, хоча значна кількість окремих аспектів творчості П.Гандке і ставала предметом уваги науковців (більшою мірою західних, меншою мірою — вітчизняних), художній доробок письменника ще вивчено недостатньо. Насамперед не вистачає спеціальних досліджень, у яких проза П.Гандке розглядалася б у комплексі її естетичних та ідейно-філософських аспектів, визначалися б місце та роль окремих творів у художньому розвитку письменника.

Другий розділ дисертації — «Особливості еволюції Гандке-прозаїка в літературному контексті 60-x — початку 80-х рр. ХХ ст.» — складається з двох підрозділів.

Підрозділ 2.1. — «Експериментальні пошуки письменника: епатаж і розрив із традицією» — розкриває особливості становлення П.Гандке як письменника. Проведений аналіз текстів, написаних австрійським письменником протягом раннього періоду творчості (60-і роки) дозволив дійти висновку про те, що на початку свого творчого шляху молодий автор прагнув привернути до себе увагу епатажними жестами, підкресленим нонконформізмом, авангардистскьим руйнуванням традиційних структур оповіді та відмовою від мовних кліше. Водночас перші прозові твори письменника — експериментальні романи «Шершні» та «Рознощик» — стали доказом того, що початківець здатен не лише епатувати публіку та шокувати «літературних батьків», але й створювати новаторські твори. Простежено неоднозначну реакцію на ці так звані «романи-тексти» як із боку читацького загалу, так і з боку літературних критиків.

Незважаючи на те, що головним завданням, яке дисертантка ставила перед собою у пропонованому дослідженні, було проаналізувати саме прозовий доробок П.Гандке, у даному підрозділі видалося доцільним здійснити порівняльний аналіз ранньої прози письменника та його перших драматургічних творів («Наруга над публікою», «Каспар»). Останні, на думку дисертанки, значною мірою вплинули на всю подальшу гандкевську творчість, визначили проблематику та поетику його прози 60-х рр. В ході такого аналізу було виявлено спільні риси на рівні проблематики, поетики та мовного оформлення зазначених творів, зокрема мозаїчність, фрагментарність зображення та перенасиченість його деталями, а також схильність до зміщення пропорцій при зображенні реальних співвідношень предметного світу. Все це, на думку дисертантки, веде до підміни випадку, дії дискурсом, а в площині рецепції — до послідовного руйнування очікувань глядача/читача, котрий таким чином залучається до авторської рефлексії і, граючи за правилами естетичної гри, змушений осмислювати механізм функціонування соціальних примусів, що визначають його власну картину світу. Відтак рання творчість П.Гандке являє собою вельми своєрідне, але й вельми типове поєднання концентрації на технічних можливостях та внутрішніх проблемах мистецтва із соціокритичною функцією. Зазначене поєднання тісно пов’язане з прихильністю молодого автора до естетики та ідеології неоавангарду. Саме в руслі неоавагардистської естетики в якості спільного знаменника, покликаного узгодити автореферентність мистецтва із соціальною критикою, Гандке висуває на перший план проблему мови як семіологічного явища, виходячи при цьому з ідей Л.Вітґенштайна. Відтак у своїх перших прозових та драматичних творах П.Гандке виступає як представник так званої мовно-експериментальної літератури, обстоюючи принцип, згідно з яким «основною для літератури є проблема мови, а не предмети, події чи обставини».

У другому підрозділі — «Творчість П.Гандке 70-х — початку 80-х років у контексті літератури «нової суб’єктивності» — простежується ґенеза творчих пошуків письменника починаючи з кінця 60-х рр. Аналіз засвідчує його поступовий відхід від епатажності, відмову від радикальних експериментів із текстом та зміни в суб’єктивному світосприйнятті. Дисертантка доводить, що Гандке став провісником і одним із найяскравіших представників літератури «нової суб’єктивності», котра виникла у відповідь на епігонство та поступову традиціоналізацію авангарду 60-х рр., з одного боку, та на засилля «ангажованої» літератури й публіцистики — з іншого.

Висвітлення цього літературного феномену підводить дисертантку до таких висновків: поширення літератури «нової суб’єктивності» було продиктоване бунтом молодих письменників проти політично заангажованої прози та публіцистики, що відігравали одну з ключових ролей у літературному процесі 60-х рр.; для цієї нової тенденції в німецькомовній літературі характерне прагнення передати суб’єктивне сприйняття явищ емпіричної дійсності; чільною категорією для представників літератури «нової суб’єктивності» стає категорія «відчуження», що трактується як основа суб’єктивного світобачення протагоніста; центральним конфліктом відповідних творів є конфронтація суб’єкта із самим собою і навколишнім світом.

Третій розділ — «Проблематика та поетика прозових творів П.Гандке 70-х років ХХ ст.» — складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі — «Проблема відчуження суб’єкта у світі: повість «Страх воротаря перед одинадцятиметровим» — аналізується специфіка потрактування Петером Гандке наскрізної для літератури ХХ ст. проблеми відчуження суб’єкта у світі та пов’язаної з нею теми самотності, котра домінує у творах зазначеного періоду.

Наголошується на тому, що внаслідок зміни суспільно-естетичних парадигм тексти, написані П.Гандке протягом 70-х рр., помітно відрізняються від усього, що було створене ним раніше. Спостерігається передусім відхід від авангардистських установок та зацікавлення художніми надбаннями класики світової літератури. Це знайшло вияв як на рівні проблематики, так і на рівні поетики творів зазначеного періоду. На відміну від експериментальної прози 60-х, котра характеризувалася ускладненістю композиції, переобтяженістю деталями та майже повною відсутністю фабули, у прозі 70-х з’являється досить чіткий сюжет, а художня мова формально спрощується, стає конвенційнішою і лаконічнішою.

Яскравим прикладом таких змін є повість «Страх воротаря перед одинадцятиметровим», що, по суті, являє собою послідовний та ретельний опис плинних психологічних станів головного героя Йозефа Блоха. Дисертантка стверджує, однак, що, попри цю обставину, в повісті все ж наявний сюжет із чіткою композицією. Тут переважають виразні, почасти монотонні описи предметного світу, природи, буденних справ. Скоївши вбивство, Блох втрачає зв’язки з емпіричним світом довкола себе, внаслідок чого його охоплює відчуття покинутості, відчуження.

На прикладі вказаного твору простежено своєрідність розробки П.Гандке теми відчуження суб’єкта у світі. Виходячи з проведеного аналізу, дисертантка доходить висновку, що гандкевський герой 70-х рр. постійно відчуває екзистенціальну невпевненість, для його свідомості характерне хворобливе сприйняття світу, а переживання протагоністом відчуження коливається між полюсами щастя і страху, при цьому саме другий полюс є найбільш характерним для творів 70-х рр.

У другому підрозділі — «Спроби самоствердження «Я»-суб’єкта в об’єктивному світі: повісті «Короткий лист перед довгим прощанням» та «Без бажання немає щастя» — простежується відхід Гандке від творення штучних описів, зменшення рефлексивної насиченості його прози та прагнення письменника до простоти й лаконічності стилю. Відзначається, що хоча головний герой і переживає стан відчуження, однією з головних складових якого є страх, він прагне подолати психологічні проблеми шляхом самоаналізу, осмислення причин появи саморуйнівних настроїв. Позбутися їх йому допомагає подорож у далеку країну (повість «Короткий лист перед довгим прощанням»), котра діє як засіб визволення від гіпертрофовано егоцентричного способу мислення, що стає важливим кроком у його внутрішньому розвитку. У протагоніста з’являється прагнення вирватись із замкненого кола суспільного середовища шляхом пошуку свого глибинного, достотного «Я» та ствердження себе в об’єктивному світі як автономної, самостійної особистості («Без бажання немає щастя»).

Проведений аналіз дає, однак, підстави говорити про те, що, незважаючи на спроби головних героїв зазначених творів подолати своє відчуження, звільнитися від гнітючої самотності та відкритись власному оточенню, їм це вдається лише частково. Внаслідок цього їхнє існування й надалі залишається проблематичним.

Предметом дослідження в третьому підрозділі — «Мотив дзеркала як інваріант теми двійництва: повість «Жінка-шульга» — є співвідношення і взаємозумовленість мотиву дзеркала та теми двійництва у творах П.Гандке зазначеного періоду. У повісті «Жінка-шульга» дзеркало виступає лейтмотивом оповіді та використовується персонажами як інструмент рефлексії, психологічного аналізу й самоспоглядання. За допомогою дзеркала як семіотичного знаку, що має амбівалентну природу, П.Гандке розкриває внутрішню сутність головної героїні твору Маріанни. Символічний образ дзеркала оприявнює передусім невизначеність, оманливість та нестійкість відображення, яке з’являється в ньому. Відтак, докладно описуючи нескінченне споглядання нею власного дзеркального відображення та підкреслено акцентуючи увагу на виразі її очей, письменник вказує на сумніви та невпевненість жінки у своїх вчинках. Саме перед дзеркалом головна героїня немовби переконується у правильності своїх рішень, прагне підтвердити або ж спростувати думку про саму себе. Як слушно зазначає Ю.Левін, на підставі такого функціонування концепту дзеркала вибудовується опозиція «дивитись на себе — заглядати у себе» Левин Ю.И. Зеркало как потенциальный семиотический объект // Левин Ю.И. Избранные труды: Поэтика. Семиотика. — М.: Языки рус. лит., 1998. — С. 562., а сам концепт унаочнює авторефлексію героїні.

Мотив дзеркала доповнюється у тексті повісті темою двійництва. Між ними існує тісний зв’язок, адже саме двійник, підміняючи образ персонажа, стає, згідно із законами віддзеркалення (за Ю.Лотманом — енантіоморфізму), його відображенням. Окрім власного дзеркального відображення, двійником Маріанни є героїня психологічного роману, що його гандкевська героїня перекладає з французької мови. Таким чином, відбувається подвоєння образу та виникають дві реальності: справжня й фіктивна, героїні яких живуть у паралельних світах. Їхні долі схожі, а бажання збігаються, адже обидві жінки прагнуть передусім самовизначення та особистісної реалізації. Це дає дисертантці підстави для висновку про те, що тема двійництва використовується П.Гандке, аби через моделювання ситуації зустрічі із самим собою продемонструвати читачеві потаємні глибини «Я» героїні, опукліше змалювати її духовні та екзистенціальні потреби.

У четвертому підрозділі — «Форми вираження взаємозв’язку автор-наратор-текст-читач» — досліджується оповідна структура творів Гандке 70-х років, зокрема визначаються нові форми заміщення персонажів-діячів персонажами-рефлекторами та окреслюються найхарактерніші типи нарації.

На підставі аналізу творів, написаних Петером Гандке протягом зазначеного періоду, виділено найбільш суттєві зміни в структурі оповіді. Після появи повісті «Страх воротаря перед одинадцятиметровим» критика заговорила про зближення манери письма автора з традиційними формами оповіді. У роботі простежено, як після творів 60-х рр., у яких практично була відсутня фабула, Гандке послідовно вводить у коло персонажів «чітко окреслену постать», дотримуючись при цьому замкненої оповідної перспективи, у рамках якої форма оповіді від третьої особи здається незвично дистанційованою. У даному випадку йдеться про так звану персональну оповідну ситуацію. Спираючись на теоретичні положення Ф.К.Штанцеля, дисертантка окремо висвітлює використання П.Гандке форми оповіді, за якої замість оповідача певної історії маємо «рефлектора» — персонажа, котрого наділено здатністю мислити, відчувати, сприймати дійсність і котрий, однак, промовляє до читача не як оповідач Див.: Stanzel Franz K. Theorie des Erzдhlens. — 7. Aufl. — Gцttingen: Vanderhoek und Ruprecht, 2001. — S. 16.. Наголошується, що такий прийом має викликати у читача ілюзію безпосередності реальної дії, а отже, й допомогти краще збагнути психологічну мотивацію персонажа-рефлектора.

Під описаним кутом зору дисертантка докладно розглядає оповідну перспективу повісті «Година справжніх почуттів». Зокрема, вказується на особливу функцію персонажа-рефлектора, якому відведено роль відчуженого читача. У «Годині справжніх почуттів» оповідь ще більше залежна від свідомості протагоніста повісті Ґреґора Койшінґа, аніж у повісті «Страх воротаря перед одинадцятиметровим» — від свідомості Йозефа Блоха. Створена П.Гандке ілюзія безпосередності дії в даному разі дозволяє не лише означати самопочуття героя, але й фіксувати найтонші нюанси його настроїв, мрій та думок. Утім, незважаючи на це, Гандке все ж не відмовляється від постаті «всезнаючого оповідача» й обирає модус аукторіальної оповіді, що ведеться із зовнішньої перспективи.

Якщо у ранніх творах П.Гандке функцію творення зв’язаних когерентних структур, необхідних для реконструкції дії, виконував сам читач, то в творах більш зрілих (наприклад, у повісті «Без бажання немає щастя») цю функцію перебирає на себе оповідач. Відтак, прагнучи відтворити історію життя своєї матері, він удається до особистого пригадування, котре оформлює у вигляді «фіктивного звіту». Внаслідок цього події, переповідані у творі, сприймаються читачем як певна фікціональна конструкція, що пояснюється «радикальною суб’єктивізацією поетичного способу осягнення явищ реального світу», коли головним стає спосіб оповіді, що його основу складають «понятійний аналіз та мімезис» Mixner Manfred. Peter Handke. — Kronberg: Athenдum-Verlag, 1977. — S. 183.. Розвиток характеру протагоністки, історія її життя реконструюється через механізм «пригадування й осмислення». Натомість у повісті «Жінка-шульга» Гандке демонструє зближення з традицією зображення «ззовні». В порівнянні з попередніми творами письменника така зміна перспективи є помітною інновацією. Відтак можна стверджувати, що в аналізованих текстах П.Гандке оповідь ведеться то з персональної, то з аукторіально-персональної позиції.

Вияскравлення використовуваної П.Гандке оповідної стратегії підводить дисертантку до висновку про те, що оповідна перспектива та спосіб побудови системи персонажів у прозі письменника тісно взаємопов’язані. Через це, на її думку, своєрідність творчості П.Гандке можливо повною мірою осягнути лише в тому разі, якщо дослідження оповідних технік поєднувати з поглибленим аналізом образу головного героя.

В четвертому розділі — «Тематичний цикл «Повільне повернення додому» — нові аспекти взаємодії «Я»-суб’єкта і зовнішнього світу» — дисертантка намагається обґрунтувати тезу про те, що тетралогія П.Гандке «Повільне повернення додому» засвідчує настання нового етапу в творчості письменника. Зазначена тетралогія складається з чотирьох незалежних частин: романів «Повільне повернення додому», «Вчення гори Сент-Віктуар» і «Дитяча історія» та п’єси «Про села», — кожній із яких присвячено окремий підрозділ. У них окреслюються історико-літературні контури змін, що відбуваються у перелічених творах на рівні проблематики, образної системи та композиційної структури; простежуються особливості звернення П.Гандке до традиційних форм оповіді, його орієнтації на класичні літературні зразки, зокрема на прозу А.Штіфтера.

У першому підрозділі — «Подолання душевної кризи «Я»-суб’єкта шляхом пізнання первісних форм ландшафтів: роман «Повільне повернення додому» — дисертантка фокусує увагу на позиції головного героя, колекціонера прадавніх ландшафтів. Відзначається, що далекий простір індіанської общини, доісторичний пейзаж та незаймана природа безпосередньо впливають на його сприйняття навколишнього світу. Зорґер впивається первинним виглядом цього краю, він не фотографує, а ретельно перемальовує ландшафт, дивуючись багатству форм, що їх відкривають, здавалося б, пустинні й одноманітні землі. Відхід від схематизації, прийнятої у геологічній науці (символ раціоналізму), дозволяє герою, як це показано у дисертації, віддатися на волю позачасового — вічного — потоку життя, внаслідок чого до нього як до спостерігача приходить заспокоєння й прилив творчої енергії. Внутрішній світ Зорґера немовби зливається з первозданністю зовнішнього емпіричного світу, реформуючи свідомість та наповнюючи її новим змістом. Відтак, описуючи досвід подолання протагоністом «Повільного повернення додому» протиріччя між власним «Я» і зовнішнім світом, письменник, по суті, відкриває для себе можливість конструктивного вирішення екзистенціальних проблем, які залишалися без відповіді у його попередніх творах.

У дисертації, однак, відзначається, що, попри виписане Гандке обіцяння гармонізації внутрішніх протиріч, фінал роману позбавлений однозначно оптимістичного звучання: дослідник ландшафтів усвідомлює, що по-справжньому гармонійні стосунки зі світом неможливі без вивчення свого коріння, без повернення до рідного краю, до власних витоків. Із усвідомлення цього комплексу проблем і розпочинається символічне та реальне повернення додому протагоніста твору.

У другому підрозділі — «Роман «Вчення гори Сент-Віктуар»: зображення гармонізації зовнішнього світу і суб’єкта» — аналізується друга частина тетралогії «Повільне повернення додому». «Вчення гори Сент-Віктуар» є своєрідним поетичним маніфестом, у якому автор розглядає принципові для нього питання поетології та естетики. Як і в попередньому творі, в цьому романі органічно переплелися такі універсалії, як філософія і література, образотворче мистецтво і поезія, теперішнє і минуле, природа і людина. Роман насичений філософськими роздумами автора, описами його вражень від картин славетних художників, цитатами з творів відомих філософів, пейзажами, тісно пов’язаними з автобіографічними моментами, а також рефлексіями стосовно процесу його написання.

Втім, головну увагу дисертантка приділяє центральній духовно-філософській проблемі роману — проблемі подолання розколу між власним «Я» і зовнішнім світом, що здійснюється головним героєм на основі життєвого й мистецького досвіду французького художника П.Сезанна. В цьому зв’язку наголошується на принциповій важливості системи мотивів кольору й форми для розуміння авторської концепції роману. Письменник немовби намагається «вписати» людину в пейзаж, спираючись на особливості світосприйняття та техніки цього майстра пензля. Констатується, що навіть на буквальному рівні П.Сезанн як учитель-гуру виступає для протагоніста «Вчення гори Сент-Віктуар» провідником у осягненні об’єктивної реальності, поєднуючи тим самим екзистенціальну та мистецьку проблематику. Саме дорогою до улюбленої місцевості великого Сезанна авторське alter ego формулює та обґрунтовує свою власну естетику; її «народження» відбувається завдяки єднанню зі світом природи, її формами і кольорами, а також аналізу духовно-мистецького світу картин славетного художника. Основним принципом нової естетики Гандке стає відтак поняття «реалізації» — тобто «втілення [у витворі мистецтва. — М.О.] чистого, незайманого земного світу», на зразок того, що його спромігся здійснити Сезанн.

Об’єктом дослідження у третьому підрозділі — «Наративна терапія як художній дискурс: роман П.Гандке «Дитяча історія» — є, либонь, найбільш автобіографічний твір Гандке. В ньому суб’єктивізм письменника вже не є тотальним і гіпертрофованим, як у попередніх текстах, оскільки в поле зору протагоніста тут потрапляє «Інший». Внаслідок цього до героя приходить усвідомлення того, що його розщеплене «Я» здатне набути цілісності лише через взаємини з «Ти». Досвід взаємодії «Я» і «Ти», їхній рівноправний діалог, відкритість кожного з партнерів іншому й «вільне перетікання «Я» в «Ти» стають основою для становлення справжнього, достотного «Я», адже «лише на споді Іншого суб’єкт знаходить самого себе» Можейко М.А. «Я» // Новейший философский словарь: 3-е изд. — Мн.: Книжный дом, 2003. — С. 1250. .

В роботі наголошується на тому, що, виходячи з важливості життєвого середовища для формування цілісного «Я», П.Гандке переглядає свої попередні уявлення та відходить від основоположних принципів літератури «нової суб’єктивності», котрі програмують письменника на невдоволення соціальними інститутами, а часом і на їхнє цілковите заперечення. «Дитяча історія» характеризується відтак як своєрідна наративна терапія: переповідаючи історію дитинства своєї дочки, протагоніст намагається компенсувати прогалини у власному минулому, позбутися відчуття змарнованості власних дитячих років та поглянути на світ іншими очима.

Останній підрозділ — «Завершення внутрішньої мандрівки героя як синтез філософсько-естетичних пошуків П.Гандке 60-80-х рр.: п’єса «Про села» — присвячено дослідженню заключного твору тетралогії. Саме в ньому відбувається довгоочікуване повернення протагоніста на батьківщину, до батьківського дому. Дисертантка акцентує увагу на жанровій специфіці твору, який має структуру п’єси, однак самим письменником був визначений як «драматична поема». Як показав аналіз твору, таке поєднання жанрових модифікацій дозволило письменнику уникнути суб’єктивізму і наочніше, через зображення родинного конфлікту, показати зіткнення різних поглядів, суспільних позицій, нетотожне розуміння світу і часових обставин різними людьми, розбіжність між бажаним (поетичним) світом і реальним (раціоналістичним, емпіричним) досвідом. У результаті п’єса відкриває можливість «іншого буття», в якому людина вже не буде такою відчуженою, самотньою й ізольованою. Авторка дослідження окремо відзначає той факт, що драматургічна мова твору побудована за принципом стихомітії, оскільки виражені в поетичній формі монологічні позиції окремих персонажів розподіляються таким чином, що кожна репліка складається з одного вірша.

В заключній візіонерській промові символічного персонажа на ймення Нова, котрий, як і однойменна зірка, своєю короткочасною з’явою проголошує нову добу, сполучаються воєдино та перетворюються на підвалини нового буття людини в сучасному світі міфічні та раціоналістичні перспективи. Відтак дисертантка робить висновок про те, що драматургічна мова виступає у цьому творі важливим функціональним елементом поетики, котрий уможливлює утворення нових констеляцій простору і часу. Тільки у такому-от створеному поетичною уявою світі, який підлягає інакшим законам, можна, за Гандке, реалізувати уявлення персонажів про «інше» буття. Передумовою і водночас результатом зазначеного злиття природи та раціо, емпіричної та естетичної реальності у вищому синтезі стає набуття протагоністом, а разом із ним — і автором твору (про що, зокрема, свідчать його пізніші твори) своєрідного захисного простору, що ним є нерозривний, почасти й містичний зв’язок із рідним краєм. Такий фінал тетралогії «Повільне повернення додому» змушує сприймати її як своєрідний підсумок філософських та естетичних шукань П.Гандке 60-80-х років ХХ ст., котрий виводить прозу письменника на нові обрії.

У загальних висновках формулюються основні результати дослідження філософсько-естетичної проблематики та поетики прозових творів П.Гандке, що дає можливість виявити спільне й відмінне між викладеними в есеях та інтерв’ю естетичними засадами творчості письменника і їхнім утіленням у прозових творах, простежити творчу еволюцію австрійського автора.

Аналіз головних закономірностей розвитку художньої системи прозових творів П.Гандке, а також визначення домінант та основних напрямків творчої еволюції письменника дає підстави виділити в прозовому доробку австрійського автора три етапи:

Етап експериментальних пошуків (60-і рр.) позначений здебільшого тяжінням автора до експериментаторства та епатажу, порушенням засад традиційного письма, радикальною відмовою від літературної традиції. Гандке свідомо пориває із літературними конвенціями й піддає гострій критиці творчість своїх іменитих попередників, звинувачуючи їх у «імпотенції описовості» та у «творчому безплідді». Вичерпаній, на його думку, «старій» традиції письменник, як випливає з проведеного аналізу, протиставляє неоавангардистські тексти, які вирізняються фрагментарністю, мозаїчністю зображення, зумисною деформацією співвідношень предметного світу й відмовою