КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПАШНЯК Тетяна Григорівна

УДК 82.0: 821.111 (Байрон)

Форми інтертекстуальності у східних

поемах Дж. Г. Байрона

10.01.06 – теорія літератури

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, професор

Бовсунівська Тетяна Володимирівна,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри зарубіжної літератури.

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

Соловей (Гончарик) Елеонора Степанівна,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,

провідний науковий співробітник відділу компаративістики;

кандидат філологічних наук,

Семків Ростислав Андрійович,

Національний університет “Києво-Могилянська академія”, доцент кафедри філології.

Захист відбудеться «22» лютого 2008 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01017, Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14).

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ-17, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий «16» січня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О. Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сьогодні синкретизація різних критичних методів у літературознавстві викликає особливе зацікавлення, оскільки допомагає осмислити специфіку літератури й увиразнює закономірності розгортання літературного процесу. Вивчення форм інтертекстуальності як закономірності поетичної структури тексту покликається до життя суто епістемологічною орієнтацією перегляду норм сучасної поетики. Дж. Фроу спостеріг, що інтертекстуальність і є онтологією нашого часу. Оскільки інтертекстуальність справді має епістемологічний сенс, то вона відбивається і на законах поетики. З’ясовуючи поетичні властивості байронівських текстів, надзвичайно важливо враховувати функціонування різних форм інтертекстуальності як поетичних конструктів, що значно збільшують знаковість письма. В нашій роботі особлива увага приділяється не стільки опису форм інтертекстуальності у Дж. Г. Байрона, скільки аналізу їх поетичних складових з метою видобуття глибинних сенсів.

Однією з найскладніших проблем є співвідношення форм інтертекстуальності з поетичним світом твору, або – з радикальною презентацією, за визначенням Н. Фрая. Така радикальна презентація поетичного світу зумовлюється поетичними конструктами форм інтертекстуальності поруч з іншими факторами. Важливим завданням сучасного літературознавства є осмислення змісту категорії “літературний твір”, який за сучасних умов все більше відповідає уявленню “системи форм інтертекстуальності”, яке провокується сучасним станом мислення та протистоїть в умовах України будь-яким соціологічним та культурно-історичним версіям літератури саме за рахунок збільшення уваги до власне тексту, до суто поетичної його парадигми.

Дослідження актуальне саме проекцією теорії інтертекстуальності на добу романтизму, прагненням вмотивувати залежність форм інтертекстуальності Дж. Г. Байрона від змісту, часом неоприявленого, проте незаперечно присутнього. Вперше розкриваються внутрішні закономірності смислопородження байронівського тексту, а також проводиться структуризація форм інтертекстуальності з урахуванням поетичних функцій.

Мета дослідження полягає у виявленні та систематизації різних форм інтертекстуальності та утворення поетики інтертексту східних поем Дж. Г. Байрона Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) проаналізувати провідні форми інтертекстуальності у східних поемах Дж. Г. Байрона;

2) впорядкувати систему інтертекстуальних форм та вмотивувати їх появу; класифікувати їх в залежності від походження;

3) структурувати виділені форми інтертекстуальності як поетичну парадигму байронівських текстів;

4) охарактеризувати текстуальні, контекстуальні та метатекстуальні взаємозв’язки у східних поемах Дж. Г. Байрона;

5) обґрунтувати поетику інтертекстуальності у східних поемах Дж. Г. Байрона.

Об’єктом дослідження є всі східні поеми Дж. Г. Байрона. Особлива увага приділяється поемам “Гяур”, “Абідоська наречена”, “Лара”, “Мазепа”. Принагідно згадуються “Парізіна”, “Корсар” і “Облога Коринфу”, а також онірична поезія, твори “Беппо”, “Манфред”, “Каїн”, “Паломництво Чайльд Гарольда”, “Дон Жуан”. Відтворюється тло епохи романтизму в Англії та залучується епістолярна спадщина письменника.

Предметом дослідження є форми інтертекстуальності в східних поемах Дж. Г. Байрона: сон, легенда, марення, картини божевілля, химери, сповіді, ретроспективні екскурси, екстатичні подорожі, ремінісценція, алюзія тощо. Аналізуються ті інтертекстуальні форми, які найчастіше зустрічаються у творчості поета (оніричні елементи: сон, марення, химери, візіонерська діяльність укупі з ретроспективним екскурсом; архетипні елементи у річищі експліцитних та імпліцитних відтворень останніх; часопросторова інтертекстуальність; контекстуальні повтори із залученням конкретного підтексту, з яким грає твір, як алюзивної основи східних поем Дж. Г. Байрона, міфологічного, психологічного архетипів, соціокультурного контексту, автобіографічного тексту). Також досліджуються текстуальні, контекстуальні та метатекстуальні зв’язки, система універсальних інтертекстуальних елементів, зокрема, простір і час, які відбилися на поетичній структурі східних поем Дж. Г. Байрона. Таким чином, розглядається співвідношення метатексту й тексту, контексту та інтертексту з метою мотивації поетики тексту та його функцій.

Метод дослідження спрямований на синкретичне сполучення біографічного та культурно-історичного підходу з теорією інтертекстуальності, архетипною та онірокритикою. Особливо вабить нас постструктуралізм Р. Барта як концепція, що вказує шлях до інтертекстуальності Ю. Крістевої та деконструкції Ж. Дерріда й П. де Мана. Розглядаючи архетип як проекцію в літературі, звертаємося до праць М. Еліаде, Е. Едінгера, К. Кереньї, Є. Мелетинського, Дж. Кемпбелла, Дж. Хіллмана, Х. Керлота, Ю. Доманського, Н. Фрая та ін. Ми торкаємося проблем оніричного, тож до роботи залучаються праці К. Г. Юнга, З. Фройда, А. Менегетті, С. Грофа, Е. Фромма, Г. Башляра, Р. Боснака та ін.

Методика інтерпретації спадку Дж. Г. Байрона базується на новітніх дослідженнях проблем поетики східних поем Дж. Г. Байрона, що належать Н. Ліску, М. Шарафуддіну, П. Грехему, Т. Холланду, К. К. Джонс, Дж. Зодергольму, Дж. Стейблер та ін. Постать поета висвітлюється у сучасній критиці з позицій різних підходів, а саме: новий історизм, культурний матеріалізм і постколоніалізм, гендерні студії, різноманітні форми постструктуралізму, психоаналіз, інтертекстуальність. Проблемам історичного контексту присвячена книга за редакцією Д. Боуна. П. Даглас, П. В. Грехем, М. Келсол, Е. Елфенбайн докладно аналізують історичний контекст творчості Дж. Г. Байрона. Дослідження текстуальних контекстів представлене як 1) розвідка історичного тла; 2) компаративний поетичний аналіз кількох фрагментів байронівського доробку; 3) дослідження поетичного зразку укупі з біографічним із залученням природи оніричного; 4) біографічна аналітика. Літературний контекст творчості Дж. Г. Байрона вивчали Дж. Макганн, Е. Бартон, Б. Бітті та ін. Спираємось також на праці Є. Корнилової, Л. Вольперта, С. Климової, І. Шайтанова та ін. Методика аналізу контекстуальних зв’язків у Дж. Г. Байрона представлена М. Хаслетт. Дж. Вілкес приділила увагу різним аспектам “впливу” та “інтертекстуальності” Дж. Г. Байрона. Ф. Вілсон досліджує виникнення та розвиток байронівського міфу за його любовною поезією.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що 1) здійснено систематизацію виділених інтертекстуальних форм за принципом їх зумовленості архетипом як джерелом первісної змістовності; 2) обґрунтовані домінуючі та периферійні форми інтертекстуальності у східних поемах Дж. Г. Байрона, а також синтез їх системи взаємозв’язків, функціональний діапазон та походження, при цьому використовуємо семіотичний ряд інтертекстуальних структур; 3) запропоноване прочитання класичних текстів Дж. Г. Байрона з метою оптимізації прихованих кодів та структуризації форм інтертекстуальності в аспекті своєрідності поетики.

Теоретичне значення роботи полягає в дослідженні смислопороджуючої ролі форм інтертекстуальності, які визначають структуризацію художнього тексту. Дисертація є спробою синтезу поетики інтертекстуальності, подальшого уточнення та прояснення залежності байронівських форм інтертекстуальності від змістових парадигм, які їх народжують. Специфіка байронівської інтертекстуальності полягає у домінанті метатекстуальності з її домінуючими трьома типами: архетипи – тобто родові інваріантні образи з онтологічною зумовленістю; стереотипи (або епістеми, парадигми) – форми, які залежать від історичної визначеності, метажанрові конструкти; кенотипи (зокрема автобіографічний) – форми індивідуальної особистісної визначеності, зумовлені долею письменника. Найбільшої градації у східних поемах Дж. Г. Байрона зазнала архетипна метатекстуальність, вона представлена різними видами оніричних фрагментів. У східних поемах Дж. Г. Байрона представлена й контекстуальність (традиція, рефлексія, пародія). Диференціюючи різні форми інтертекстуальності, ми спостерегли їхню залежність від певного джерела-праформи, яким виступають холотропні стани, архетипи масової та письменницької свідомості, історико-культурний та емоційно-психологічний контекст.

Практичне значення роботи: розроблена схема інтертекстуальних форм та зв'язків у східних поемах Дж. Г. Байрона може бути використана при викладанні світової літератури у вузах, при розробці курсів з історії та теорії світової літератури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі зарубіжної літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах планової теми “Історія та полікритика зарубіжної літератури”, затвердженої вченою радою Інституту філології КНУ протокол №3 від 15 листопада 2004 року.

Апробацію результатів дослідження здійснено в доповідях на Всеукраїнській конференції “Онірична парадигма світової літератури” (17 грудня, 2003, м. Київ, КНЛУ), VII Міжнародній науковій конференції молодих учених (24-26 червня, 2004, м. Київ, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ), Міжнародних наукових конференціях “Філологія в Київському університеті: історія та сучасність, присвячена 200-річчю від дня народження М.О. Максимовича” (12 жовтня, 2004, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут філології), “Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (12 квітня, 2005, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут філології), “Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність” (11 жовтня, 2005, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут філології), Всеукраїнській науковій ювілейній конференції “Іван Франко і слов’янський світ” до 150-річчя від дня народження письменника (15 грудня, 2006, Київський славістичний університет), Міжнародних наукових конференціях “Світоглядні горизонти філології: традиції і сучасність” (11 квітня, 2007, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут філології), “Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики” (24 жовтня, 2007, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут філології) та в курсах “Романтизм в Англії”, “Історія англійської літератури”, прочитаних у Київському славістичному університеті англійською мовою.

Публікації. Основні положення дисертації відображено у восьми одноосібних статтях. Сім публікацій надруковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура і зміст зумовлені метою і завданням дисертації, що складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел (245 позицій). Загальний обсяг дослідження – 201 сторінка, із них 187 – основний текст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі визначено проблематику дослідження, обґрунтовується актуальність, визначається мета, завдання, методологія, наукова новизна дисертації, теоретичне і науково-практичне значення роботи, окреслюється об’єкт і предмет дослідження, а також визначено склад і структуру роботи.

Перший розділ “Архетип у структурі інтертекстуальності” висвітлює основні теоретичні засади сучасної архетипної критики у її зв’язку з теорією інтертекстуальності.

Інтертекстуальність сьогодні не зводиться лише до з’ясування джерел і впливів, відтак, виокремлення суто міжтекстових конструкцій. Вона має ієрархію різнорівневих структурних форм, охоплюючи, фактично, текст у цілому, виявляючи в ньому не лише можливу інтертекстуальність, контекстуальність, метатекстуальність, а й характеризуючи текстові стратегії оповіді від найменших до складних конструктів. У теорії інтертекстуальності частіше спостерігається тенденція до оприявлення її змістовних та формотворчих кореляцій, тому на межі століть вчені говорять як про архетипи інтертекстуальності у сенсі стійких конструктів смисловтілення, так і про значеннєвість самобутності інтертекстуальності в залежності від її природи, а отже, і зокрема, від смислопороджуючих чинників, якими є насамперед архетипи. У літературознавстві, так само як і в психології, архетип співвідноситься з універсальним сюжетом (В. Пропп, Є. Мелетинський, І. Сілантьєв) або ж образом (В. Марков, Ю. Доманський, Е. Едінгер, Дж. Хіллман, Н. Фрай) чи жанром (Дж. Фроу, Н. Фрай). Кореляції інтертекстуальність – сюжет, інтертекстуальність – образ, інтертекстуальність – жанр поповнились ще однією: інтертекстуальність – архетип. Таке поєднання ґрунтується насамперед на структурованості тексту (Р. Барт) та його архетиповій природі (К. Г. Юнг), оскільки усі твори відзначаються присутністю онтологічних образів, частіше неусвідомлених. Останні і покликають до життя схожість творів, яка пізніше також реалізується у присутності великої кількості текстуальних зв’язків, як от ремінісценції й алюзії. А також, за Ю. Крістевою, інтегрує усі тексти у єдину культуру. Таким чином, ми можемо говорити про несвідомий, втім, присутній зв'язок між усіма текстами культури і, зокрема, про їх онтологічну природу, тобто безпосередній зв'язок із архетипами. Виокремлення останніх, за Н. Фраєм, допомагає уніфікувати й інтегрувати літературу, а отже, добитися її структурованого змісту й оприявлення смислопороджуючих чинників, трансформувавши образи у традиційні архетипи літератури й отримавши, відтак, деякий екстратекст. Про присутність останнього йдеться у праці Дж. Фроу “Інтертекстуальність і онтологія”. Дискутуючи щодо впливу теорій інтертекстуальності на бачення “Реального” (або “текстуального на противагу соціальному”), Дж. Фроу спирається на Ж. Дерріда та Л. Алтуссера, щоб довести існування “екстратекстуального”. Вчений навіть пропонує замінити термін “інтертекстуальність” термінами “артикуляція” та “дискурс”, оскільки інтертекстуальність краще розкриває проблеми соціального, і соціальної причинності.

Онтологічна природа тексту, втілена у архетипах, незрівнянно збагачує текст міфологічними темами, мирський простір, за М. Еліаде, відповідно, сакралізується й здійснюється його проекція на трансцендентний простір, а конкретний час перетворюється на міфічний час. Читач стає співтворцем космогонії й антропології. Більше того, виходячи на змістовний рівень поетичних конструктів, він виокремлює архетипи як змістопороджуючі чинники, а отже, уподібнюється літературному аналітикові, чиїм завданням, вважає К.Г. Юнг, є виокремлення та аналіз генези образу, розгорнутого у художньому творі. Літературний аналіз співвідноситься з психоаналізом. Текст порівнюється зі свідомістю, а його зміст – з несвідомим. Останнє, за О. Леонтьєвим, оприявлюється на мові “колективного несвідомого” й позначається за допомогою його конструктів, тобто архетипів, а отже колективне несвідоме стає провідником архетипових образів з несвідомого рівня об’єктивно-психологічного буття до сфери художньої реальності. Проте сам архетип ще не має конкретного втілення. Він є провокуючою субстанцією, з якої й народжуються всі наступні літературні форми, починаючи від тропіки і завершуючи філософемами та символами. Чільне місце у процесі втілення архетипу посідає інтертекстуальність як структурний абстрактно-логічний текстовий принцип, навіяний провокуючою змістотворчою присутністю архетипу. На архетипну природу тексту та його співвіднесеність зі сферою колективного несвідомого виводить нас також М. Бахтін, який ввів до літературознавчої критики поняття “діалог” та “амбівалентність” тексту.

У другому розділі “Архетипна зумовленість форм інтертекстуальності в східних поемах Дж. Г. Байрона” аналізується архетипна природа байронівської інтертекстуальності, яка визначається такими архетипами, як от: часопросторовий архетип, архетип житла, шляху, руху, смерті, народження та відродження, а також імагологічні архетипи.

Підрозділ 2.1. “Часопросторовий архетип в структурі інтертекстуальності” присвячено розгляду часопросторового континууму у двох інтерпретаціях: природнонауковій і культурній. Такий підхід ґрунтується на дослідженнях Ю. Крістевої, яка виокремлює дві часові категорії: темпоральність нарації та темпоральність готового висловлювання. Наративний аспект представлений природнонауковим потрактуванням категорії часу, за яким останній розглядається як прогресуючий рух й сприяє становленню ентропійної концепції часу на противагу есхатологічній концепції, з новітнім поціновуванням світу демонічного, світу пекла. Його поезія, східні поеми зокрема, є нестримним прагненням здійснити реверсію апокаліптичних бажань, ввести до поем демонічну образність, покласти за взірець бажання, далекі від прийнятих людських норм на кшталт помсти, перелюбства, кровозмішування, смертельних сутичок.

Культурна інтерпретація часу співвідноситься з текстопороджуючою міфологічною свідомістю. У такому потрактуванні час зачіпає спаціалізований, тобто, просторовий образ, – східна нарація Дж. Г. Байрона долає власну просторову обмеженість і перетворюється на модель просторових зв’язків, східний дискурс. Закцентована циклічність часу дублюється вступом та виходом з простору, і так ad infinitum. Якщо розвинути думку про зазначену інтеграцію, людське життя матиме циклічну природу. У літературній практиці такий крок є відходом від звичних есхатологічних зразків. Яскравий приклад – центральний сюжет у поемі Дж. Г. Байрона “Мазепа”.

Підрозділ 2.2. “Архетипи системи “великого світу”: ліс, рух, морок, вогонь, осінь” присвячено аналізу інтертексту, спровокованого архетипами “великого світу”. Умовно виділяючи цю групу форм інтертекстуальності в східних поемах Дж. Г. Байрона, наголошуємо на їхній родовій властивості характеризувати навколишній світ через універсальні поняття, найбільш загальні властивості світобудови. З точки зору неоміфологічної свідомості, переміщення в ліс і повернення або ж вихід з нього – традиційна міфологічна формула вмирання та воскресіння. Тому байронівський ліс у нашій роботі, насамперед, асоціюється з міфом проведення ритуальних дійств або міфом про Велику ініціацію, де йдеться про те, що юнак може стати чоловіком лише після низки випробувань, через які йому доводиться пройти у буші, тобто лісі або густому чагарникові. Окремішнє силове поле створює й архетип руху – внутрішня характеристика простору. По-перше, упродовж усього руху, ми напевне знаємо, що один простір змінюватиметься іншим. По-друге, цікавий сам лейтмотив руху як інтертекстуальна форма. На початку поеми безперервний рух є символом життя. Відтак, припинення руху означає смерть. Динамізація сюжету досягається через переплетення двох лейтмотивів смерті. Це призупинення руху та ліс, який обмежений площиною. Ще одне прочитання маємо у розповіді Мазепи. Лейтмотив руху на початку монологічного дискурсу стишується: рух – смерть. Негативне архетипне значення реалізується у часових мотивах. Битва під Полтавою (“Мазепа”) відбувалася 8 липня. Втім, зображення природи є осінньою палітрою. Архетип осені має амбівалентне значення. Позитивна семантика означеного архетипу реалізується у змалюванні ворожого табору, оскільки їхня осінь осяяна золотом багать і відповідає багатству природи, щедрості життя (перемога й є щедрим подарунком життя, власне, перемога – це життя), на відміну від табору Карла ХІІ, де панує холод та морок – суто кліматичне значення – й щохвилини чигає смерть. Природа вогню у Дж. Г. Байрона теж амбівалентна й співвідноситься з Гераклітовою ідеєю вогню як руйнуючої та водночас породжуючої стихії. Подвійна природа вогню вказує на фундаментальний дуалізм людського становища.

У підрозділі 2.3. “Архетипи системи “малого світу”: хатина, житло, шлях” умовно виділені нами архетипи “малого світу” характеризують внутрішній предметний світ людини та становлять основу для відповідних форм інтертекстуальності. Визначає структуру усього семантичного поля – як наративного, так і дискурсивного – найвагоміший сакральний локус – хатина. У подорожі Мазепи маємо зразок відродження онтологічного міфу про “Велику Ініціацію” – хатина на шляху Мазепи (хоча й за межами лісового простору) і є площиною, де відбувається повне відродження байронівського неофіта та повернення до життя у вже новому образі існування. Житло відображає також одне з традиційних містичних уявлень про жіночий аспект створення світу. Актуалізується компаратив житла й материнського лона. Безпека демонструється не лише описом житла, а й структуризацією його простору. У міфологемі шляху акцентується насамперед неоднорідність. Також наголошуються “терміни сюжетного руху” – початок шляху, кінець шляху, й кульмінаційний момент шляху. Сюжетне виокремлення початкового й кінцевого простору виражене предметно: рідна місцина, де жив Мазепа – хатина на чужині; а також – “імагологічно”: подорожуючий, який досяг сакрального центру, здобуває вищий статус у порівнянні з тим, що він мав на початку шляху. Кінець шляху як мета руху утворює основне смислове поле простору, де знаходяться вищі сакральні цінності. У міфопоетичних та релігійних традиціях архетип шляху також прочитується метафорично – поведінка, сув’язь законів та категорій, вчення, релігійні догми тощо. Життя Лари, Гяура й Конрада змальоване метафорично як шлях Агасфера та Сізіфа.

У підрозділі 2.4. “Архетипи життя/смерті” розкривається архаїчний символізм смерті. Смерть – різка зміна онтологічного рівня, водночас – ритуал переходу. Зв’язок смерті як переходу від одного онтологічного рівня на інший, з ритуалом ініціації настільки міцний, що він спрацьовує і у реверсії. Співвідноситься з ритуалом ініціації та архаїчним символізмом смерті доля Лейли (“Гяур”). Дівчина не вмирає, а проходить традиційний ритуал Великої Ініціації. Такі міркування також підсилюють семантику світовідчуття окремих байронівських героїв, яке за своєю природою близьке онтологічним носіям міфологічної свідомості, а також чи не найкраще розкриває перед нами ідею нової романтичної міфології, запропоновану Новалісом, у якій йдеться про те, що смерть – це життя після смерті. У сенсі байронівського світобачення яскравого семантичного забарвлення набуває також ентропія – смерть є остання і кінцева стадія життя. Цікавою, відтак, у байронівській традиції є концепція кохання. Спершу здається, що вона нічим не відрізняється від романтичної традиції стилізації: серця усіх героїв пройняті несамовитим коханням. Проте це любов із демонічним модусом у своїй незалежній егоцентричній самотності. Центральні персонажі східних поем помирають або ж, як Конрад, зникають назавжди. Навіть останніми хвилинами свого життя вони кидають виклик Божественному, не бажаючи примирення зі світом Вищого Духу. Есхатологічний хронос зникає в яскравому полум’ї фрайївського досвіду, час позбавляється онтологічного статусу, трансформується у категорію історичного та міфологізує романтичне у річищі традиції Дж. Г. Байрона.

Підрозділ 2.5. “Імагологічний архетип як основа інтертекстуальності” є свідченням того, що хронотоп художнього тексту як смислова категорія провокує часто й імагологічний образ. Чільне місце у східних поемах відводиться архетипу сироти. У Дж. Г. Байрона прочитується традиційний хід семантичної думки такого архетипу: спершу сирота – нещасний, друга сема – сироті потрібна допомога, третє архетипне значення – сирота повертає втрачене волею фатуму щастя. Втім, у Дж. Г. Байрона оприявлюється інверсія третьої семи досліджуваного архетипу – його сирота (“Абідоська наречена”) гине у глибинах водяного простору. Образ сироти з’являється також у поемі “Лара”. Центральний персонаж, втративши батьків, втратив і спокій, а з ним і своє щастя. Ніхто його не ображав, хіба що доля, яка покинула малого хлопця напризволяще. Інверсія архетипу сироти викликає інверсію архетипу житла – рідної домівки. Паралельно розкриваються й інші архетипи. Наприклад, образ Каїна та мотив братовбивства. Простежується “комплекс Едіпа” – усе таємне стає явним, у кожного сина є біологічний батько. Спостерігаємо й повторення едіпового сюжету – малюка від смерті рятує раб. Яфар прагне позбутися “сина” з тієї причини, щоб самому не загинути від його руки. Втім, за сюжетом архетип інверсифікується: “син” гине, а батькові дістаються “Едіпові страждання”.

Підрозділ 2.6. “Своєрідність відтворення архетипів через текстовий конструкт інтертекстуальності” розглядає романтичну семантику у сенсі психологічного. Психоаналіз й аналітична психологія для кращого розуміння структури психіки зайнялися компаративним вивченням різноманітних типів цивілізацій та релігійних ідеологій, оскільки людська психіка теж має свою історію й не може вивчатися без огляду на її минуле. Вивчення людської психіки часто відбувається у процесі психологічної смерті, яку людина сприймає як цілком ймовірну та реальну, коли відключається свідомість, і відбувається перехід за межі природного стану “звичайної” людини. Психологічна смерть й відродження як символізм ритуалу ініціації, відчуття космічної єдності, архетипові образи й події минулих епох дозволили С. Грофу розглянути свідомість і психологію людини як вираження й відображення космічного розуму. Яскравим зразком трансперсональної активності є природа оніричного. Онірична образність імітує архетип; людина (у нашому випадку зі статусом сновидця), яка відтворює дію-архетип, образ-архетип, переноситься у міфічний час та у міфічний простір. Оніричний хронотоп Дж. Г. Байрона набуває нових характеристик – мирський простір проектується у простір трансцендентний, конкретний час трансформується у час міфічний. Трансцендентний простір і міфічний час з’являються у холотропних станах, періодично відтворюючи “міфічний прачас”. За такого підходу, часопросторові характеристики оніричного матимуть власну теорію: 1) архетип анулює “історичний” час, натомість вводить поняття часу “атемпорального”, “міфічного”; 2) час має здатність зникати – відрізок міфічного існування, коли світ зруйнований і створюється спочатку; 3) час – дискретна, а не константна категорія – мирський час розривається і вривається міфічний час; 4) міфічний час анулює профанний час, коли вступає у контакт з “сучасним” часом, а також теорію про безперервне оновлення світу; 5) міфічний час має початковий час, у початковий час можна повертатися постійно, таким чином відтворюючи космогонію, та для відродження; 6) жодна дія у часі не відбувається без залучення просторових значень. Хронотоп сакралізується як єдина інтеграція. У спектрі романтичних рис “східних поем” також яскраву присутність засвідчує дуалістичний елемент, який створюється завдяки відомій незалежності ментального світу, а саме його несвідомій частині.

Третій розділ “Онірична інтертекстуальність у східних поемах
Дж. Г. Байрона” присвячений домінуючій формі інтертекстуальності у східних поемах Дж. Г. Байрона, якою є онірична. Спостерігається зв'язок романтичної художності та підсвідомого, формою якого є насамперед сон. Аналізуються марення, химери, ретроспективні та перспективні екстатичні екскурси як фрагменти ірреального. Принагідно виокремлюються такі форми інтертекстуальності як сповідь, міф, легенда.

Підрозділ 3.1. “Мотиваційні засади оніричного тексту у романтиків” розкриває загальну тенденцію романтичну доби до зосередженості на внутрішньому світі людини, людській підсвідомості й різноманітним перевтіленням особистого “я”. Наводяться погляди Руссо, Блейка, Шатобріана, Новаліса, Гофмана, Шеллінга. Зацікавленість у романтизмі перцептуальним досвідом людства пояснює присутність оніричного у творах митців. Оніричне у традиції романтиків спричинене двома аспектами сну: 1) сон як невизначеність, неокресленість; 2) сон як романтична незвичайність. Якісні характеристики сну викликали у романтиків інтерес до досвіду дитинства.

У підрозділі 3.2. “Природа оніричного у Дж. Г. Байрона” йдеться про становлення та розвиток оніричної поетики Дж. Г. Байрона, що відбувалися частково у річищі провіденціальної традиції, частково – як світоглядна форма підсилення протистояння сильної особистості реальному світу. Байронівська онірична поема провокує дискусію вже про природу та процеси сну. Відверту екзегетику сну спостерігаємо, зокрема, у творі “Сон”. Сон у англійського поета має інтертекстуальні потрактування та набуває характеристик дискурсу. По-перше, сон розглядається як друга реальність, що й проходить крізь усю творчість Дж. Г. Байрона. Ще однією семантичною площиною інтерпретації видіння у автора є припущення, що не все уві сні є власне сном. Його сни характеризуються специфічною космічністю, планетарним баченням сутнісного. Захоплення оніризмом знайшло відбиток не тільки у рядках поезії чи то уривках, але й у творах, стрижневий мотив яких проглядає вже у самій назві: “Валтасарове видіння”, “Видіння суду”. Багата онірична інтертекстуальність зреалізована у східному доробку Дж. Г. Байрона. Поетика сну вражає різноманітністю експресивних фарб та відтінків, що заповнюють оніричний простір. Сон східних поем має такі характеристики: 1) сон рефлектує простір реального; 2) сон стає власне реальністю; 3) сон постає також як інша реальність; реальний та оніричний простір утворюють асиметричну цілісність на зразок “реальний світ” – “світ жаданий”; 4) має місце сон як міфологема кінцевого апокаліптичного, трансформація смерті; 5) романтичне світовідчуття також ілюструється через оніричне; 6) сон має провіденціальну властивість.

Підрозділ 3.3. “Кінематографічні” ознаки оніричної інтертекстуальності у Дж. Г. Байрона” засвідчує широке використання “кінематографічних” прийомів утілення сновидіння, насамперед властивість переноситися в просторі, стискати чи навпаки розпорошувати цей простір у залежності від духовних потреб персонажів. У поемі “Сон”, наприклад, принцип раптового перенесення у просторі та часі вживається неодноразово. Онірична фрагментарність є усталеною ознакою поетики такого типу. Дж. Г. Байрон побудував на використанні цього принципу своєрідний лейтмотив перенесення у часі та просторі, використавши його сім разів. У поемі “Гяур” у такій проекції розглядається перебування оповідача-рибалки у всіх представлених полюсах та часових площинах. Фрагментаризація оповіді є яскравою ілюстрацією лотманівської автокомунікації, яка у холотропному стані трансформується у власне комунікацію. Реальні події, описані рибалкою, є лише видінням, яке наснилося чи то цьому рибалці, а чи можливо самому авторові, у якому він і є рибалка. Тільки у сенсі останнього можна пояснити прискорений рух очевидця у просторі й у часі, пояснити його переміщення та можливість потрапити до всіх зазначених у поемі як просторових, так і часових площин.

Підрозділ 3.4. “Провіденціальні властивості оніротексту Дж. Г. Байрона” розкриває телепатичну сутність видінь у творчості Дж. Г. Байрона, яка є проекцією минулих переживань і ґрунтується на фантасмагоричних властивостях людської свідомості, коли підсвідоме, свідоме, ірреальне й реальне сплітаються, перетворюючи сон на видіння, видіння на марево, а марево на ірреальність. Присутність оніричного у поемах Дж. Г. Байрона дозволяє злиття сновидця та реципієнта. Видіння з провіденціальним тлом наділяють читача містичним баченням, оскільки сон у тексті перетворюється з власне літературного зразка вже на психоаналітичний, і є стрижневим засобом проникнення дослідника у минулий, а також майбутній досвід героя. При провіденціальному прочитанні байронівський сон постає “віщим”, богоспричиненим, відлунюючи протестантську інтерпретацію видінь, архетипну психологію, а також романтичне світовідчуття Новаліса та “озерної” школи.

У підрозділі 3.5. “Сон як витіснене любовне почуття/бажання” звертаємося до видіння як фройдівської реалізації бажань. У байронівському випадку несвідоме потрапило у свідоме у видінні, де наснилося вже у здійсненому вигляді. Опис сновидця (Гяур, Парізіна) свідчить, що підсвідоме бажання, яке з’явилося уві сні, не було закодоване мовою символів, і не потребує складного, часом варіативного, тлумачення. Окрім того, видіння Парізіни нам уявляється як втілення “карнавального дискурсу” М. Бахтіна, який порушує окрім норм мовного коду – норми суспільної моралі. Теоцентричне відкидається. Бажання суперечать законам. Карнавальне дійство заперечує “Істинне”, щоб ввести власні діалогічні закони і неминуче натрапляє на базисне несвідоме літературної продуктивності – секс, смерть. У кореляції останніх, за Ю. Крістевою, провокується діалог, що покликає до життя структурні діади карнавалу: верх і низ, народження і агонія, їжа і екскременти, хвала і лайка, сміх і сльози. Відтак, у дискурсі мають місце як заборона, так і порушення, і відображається тенденція співвіднесення протилежностей, що теж є очевидною властивістю несвідомого.

У підрозділі 3.6. “Інтертекст як площина енергетичної напруги між статями” розглядається площина енергетичної напруги між чоловічим і жіночим. Найдоцільніші принципи тлумачення гендерних стосунків були висунуті, на наш погляд, у контексті релігійної доктрини. Остання складає основу для системи інтерпретації та, з залученням синтезу законів алхімії – виведення загальної ідеї. Аналіз отриманої інформації допомагає створити чітку модель релігійної амбівалентності та алхімічне потрактування “жіночого питання”, розкритого Дж. Г. Байроном. У річищі релігійної метафізики, наприклад, як для християнських, так і для мусульманських цінностей у цілому характерна “психологія домінування” і андроцентрична схема стосунків між статями. Дослідження у сфері психоаналізу доводять, що гендерна проблема має онтологічний сенс й увиразнюється у колективному несвідомому. К.Г. Юнг якось зауважив про те, що людина з самого початку свого існування веде боротьбу з власною душею та її демонізмом. Душа в алхімії позначається як Аніма. Образ Аніми, як правило, проектується на жінок. Проте та ж Аніма трактується в алхімії і як ангел світла або ж “психопомп”, а її функцією є оприявлення шляху до вищого сенсу буття.

Підрозділ 3.7. “Онірична інтертекстуальність з ознаками потойбіччя” вказує на роль оніричної образності у проекції потойбічного світу та наголошує на її універсальності у його віддзеркаленні. Варто зазначити, що онірична образність Дж. Г. Байрона суголосна оніричній символіці, де розкривається асоціативний внутрішній зв’язок між матеріальним і духовним, індивідуальним свідомим та “колективним несвідомим”. Наприклад, образ Тіні є уособленням юнгіанського архетипу Тіні – Темних Сил. Тінь як архетипне явище є демонстрацією проникнення потойбічного світу у світ реальний, живий, і за такої логіки – втіленням природи дуалізму з інтегрованою справжністю і несправжністю. Ніч через сон, марення, сомнамбулізм приводить у рух потойбічний світ, коли темрява сприяє оживанню душ померлих.

У четвертому розділі “Периферійні форми інтертекстуальності у східних поемах Дж. Г. Байрона” виокремлюється ієрархія байронівських форм інтертекстуальності, де домінують метатекстуальні форми, як от: архетип, кенотип, стереотип. Контекстуальні форми посідають маргінальне місце і виражаються у східних поемах Дж. Г. Байрона переважно у соціокультурному, літературному, міфологічному, психологічному та (авто)біографічному контекстах. Не є формами першого ряду, проте присутні, алюзії та ремінісценції, що представлені як текстуальні зв’язки інтертекстуальності.

У підрозділі 4.1. “Західна інтертекстуальна аналітика творчості Дж. Г. Байрона” представлені результати розвідок творчості англійського поета, проведених з урахуванням новітніх теорій літературознавства, які здійснювалися такими вченими як Б. Бітті (“Байрон і XVIII ст.”), Е. Бартон (“Байрон і Шекспір”), Ф. Мартін (“Героїзм та історія: перша та друга пісні “Паломництва Чайльд Гарольда” та повісті”), Н. Ліск (“Байрон і Східне Середземномор’я: Чайльд-Гарольд ІІ і “полеміка оттоманської Греції”) та ін. Новий підхід у західній байроніані до вивчення добре відомих творів Дж. Г. Байрона, а також доби Романтизму у цілому, зініціював їхнє потрактування у річищі форм інтертекстуальності. Були задіяні такі контексти як політичний, історичний, культурний, внаслідок чого виокремлюється важливість подій та ідей для творів Дж. Г. Байрона, а також даються відповіді на такі питання у літературі, мистецтві, релігії, філософії та політиці, які найчастіше ставилися наприкінці XVIII ст.

У підрозділі 4.2. “Типи текстуальних зв’язків у східних поемах Дж. Г. Байрона” дослідження видів і функцій ремінісценцій і алюзій, а також ремінісцентних і алюзивних включень у східному доробку Дж. Г. Байрона передбачає тематичну класифікацію таких одиниць, а також з’ясування впливу їх присутності в цих творах. Ремінісценція у байронівському контексті є історичним та літературним текстом. У першому випадку як першоджерело розкриваються історичні події, проводиться періодична класифікація історичних ремінісценцій. У другому випадку покликається до життя літературна спадщина. В усіх без винятку східних поемах Дж. Г. Байрона згадується велика кількість літературних, історичних, легендарних імен, що посвідчують ремінісцентну структуру нарації. Наприклад, у поемі “Абідоська наречена” переплітаються такі контексти як міфологічний, релігійний, літературний. У залученні ремінісцентних включень помітний творчий вплив німецьких романтиків, а також маємо вплив байронівського сучасника В. Скотта. Байронівські алюзії мають мікроструктурну та макроструктурну форму, імпліцитну й експліцитну природу. Розглядається, наприклад, семантичне розгортання шекспірівських цитацій із монологу Гамлета про природу сну та його асоціації зі смертю у поемі “Гяур”. Доводиться не пряме наслідування англійського барда Відродження, а навпаки, оприявлюється розходження напрямів гіпотексту та гіпертексту.

У підрозділі 4.3. “Типи контекстуальних зв’язків у східних поемах Дж. Г. Байрона” контекстуальний аналіз ґрунтується на аналітиці байронівського тексту як з художньою, так і з нехудожньою сферою, що передбачає звернення до широкої амальгами різновекторних джерел, внаслідок чого уможливлюється реконструкція таких контекстів східних поем, як а) контекст як конкретний підтекст, з котрим грає твір, де, наприклад, простежуючи розвиток процесу утворення прецедентного тексту, знаходимо нові зв’язки й паралелі між змістом поеми Дж. Г. Байрона “Мазепа” й твором Вольтера “Історія Карла ХІІ”; б) контекст як втілення історичної епохи та літературної традиції – творчість Дж. Г. Байрона досліджується за умовним поділом на два періоди: 1807-1816 рр. і 1817-1824 рр.; в) контекст як реалізація первинної семантики, де ми приділяємо значну роль поетиці міфологізму, зокрема міфологемі чисел, вбачаємо прихований енергетичний потенціал східних поем Дж. Г. Байрона у психоаналітичних мотивах і проблемах насамперед оніричної природи, розглядаємо ключові формули та ліричні мотиви східних поем, на які надихнули автора його ж власні поеми “Сон” і “Темрява”; г) автобіографічний контекст – зголошується ідея об’єднання східних поем у деяку над текстову інтеграцію з увиразненням особливої редакції авторського біографічного тексту; д) контекст, сучасний досліджуваному тексту – про глибоку інтеграцію східних поем в складний культурний контекст епохи романтизму свідчать 1) запозичені сюжети з давньої культури, 2) “демонічна модуляція”, 3) помітна схожість автора та його героїв.

У підрозділі 4.4. “Метатекстуальні зв’язки в східних поемах Дж. Г. Байрона” розглядаються такі зразки втілення метатексту як архетипи, кенотипи, стереотипи. Байронівський кенотип розкривається, наприклад, у поєднанні зовнішньої дискретності – низка оприявлених ситуацій, із внутрішньою дискретністю – лірика переходить в дискурс з його характерною невизначеністю. Стереотипом є для Дж. Г. Байрона романтичний індивідуалізм. Для останнього властивий культ неземних пристрастей, екстремальних ситуацій, а також поєднання лірики з філософією. Власне, філософія й становить певним чином романтичну лірику. Стереотипи вилилися у Дж. Г. Байрона в адекватні літературні новообрази, тобто кенотипи, як от: вершинна композиція, фрагментарність нарації, криптика, поєднання драми та лірики. Має місце висока семантична інтегрованість авторського метатексту – байронівський персонаж вперше з’явившись у “Паломництві Чайльд Гарольда”, поступово переходить до східних поем, а далі й до італійського циклу. На образ центральних персонажів східних поем накладається образ Каїна/Люцифера – архетиповий за своєю природою. Зазначений архетип набуває у Дж. Г. Байрона позитивних характеристик. Відповідно, має місце переоцінка цінностей та реверсія первинного значення архетипу.

У висновках подається стислий виклад результатів роботи. Архетип зумовлює форму інтертекстуальності, є її несвідомою мотивацією, а отже ми пропонуємо таку систему форм інтертекстуальності східних поем Дж. Г. Байрона, яка мотивується присутністю в текстах