ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ШУНЕВИЧ Богдан Іванович

УДК 378.018.43(4+7)(043.3)

РОЗВИТОК ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

У ВИЩІЙ ШКОЛІ КРАЇН

ЄВРОПИ ТА ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

КИЇВ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті вищої освіти АПН України.

Науковий консультант  –  доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

ЛУГОВИЙ Володимир Іларіонович,

АПН України, віце-президент,

Інститут вищої освіти

АПН України, директор.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор,

член-кореспондент АПН України

ОЛІЙНИК Віктор Васильович,

Університет менеджменту освіти,

ректор;

доктор технічних наук, професор,

член-кореспондент АПН України

БИКОВ Валерій Юхимович,

Інститут інформаційних технологій

і засобів навчання АПН України,

директор;

доктор педагогічних наук, професор,

ГУРЕВИЧ Роман Семенович,

Інститут перспективних технологій,

економіки і фундаментальних наук

Вінницького державного педагогічного університету

імені Михайла Коцюбинського, директор.

Захист відбудеться 24 червня 2008 р. о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.02 в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9, 9-й поверх, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України (01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9).

Автореферат розісланий 23 травня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.М. Олексюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Світовий процес переходу до інформаційного суспільства, а також економічні, політичні та соціальні зміни, що його супроводжують, прискорюють реформування системи освіти. Передусім це стосується забезпечення доступу до освітньої і професійної підготовки всіх, хто має необхідні здібності та відповідні знання. Найбільш ефективному розв'язанню зазначених проблем сприяє дистанційне навчання (ДН), яке здійснюється на основі сучасних педагогічних, інформаційних і телекомунікаційних технологій.

Приєднання нашої країни до Болонської декларації зобов’язує навчальні заклади України вжити до 2010 р. низку заходів для модернізації освіти: провести інноваційні зміни технологій навчального процесу, зокрема застосування модульно-рейтингових, дистанційних систем, підвищення ролі самостійної роботи, створення індивідуальних програм тощо; зміцнити матеріально-фінансову базу освіти.

Одним із перших кроків на шляху інтеграції до Європейського освітнього простору було прийняття низки документів Кабінетом Міністрів України, зокрема Постанови „Про затвердження Програми розвитку системи дистанційного навчання на 2004-2006 роки”. У Постанові проведено аналіз сучасного стану розвитку дистанційного навчання в Україні, яке ще не відповідає вимогам суспільства, щоб стати рівноправним членом європейської та світової спільноти, де мільйони громадян задовольняють свої освітньо-інформаційні потреби через телекомунікаційні мережі, в тому числі через Інтернет.

Основною причиною такого стану ДН в Україні є те, що впровадження технологій дистанційного навчання наштовхується на реальні труднощі, подолання яких потребує цільового фінансування, об'єднання зусиль вітчизняних освітніх закладів та державних органів, координації спільних дій та нормативно-правового забезпечення, що сприятиме прискоренню цього процесу, а також зменшить інтелектуальні, матеріальні та фінансові витрати на впровадження і розвиток дистанційного навчання в цілому.

Дистанційне навчання широко використовується в Європі і Північній Америці, а їх моделі організації ДН відрізняються між собою і формуються з урахуванням економічних, політичних та соціокультурних особливостей тієї чи іншої країни.

Проблеми дистанційного навчання є об’єктом багатьох зарубіжних, а з 1996 р. – українських науковців. Вітчизняні педагогічні праці, в яких розкриваються питання теорії і практики дистанційного навчання, охоплюють таку тематику наукових досліджень: освіта та управління (В. Кремень, В. Луговий, С. Сисоєва та ін.); наукове забезпечення дистанційного навчання, проблеми та напрями досліджень цієї галузі (В. Биков, О. Довгялло, Ю. Дорошенко, М. Жалдак та ін.); організаційно-педагогічні основи дистанційної освіти за кордоном та в Україні, підходи до їх реалізації (Г. Атанов, Р. Гуревич, П. Дмитренко, В. Олійник, Ю. Пасічник, О. Собаєва, П. Таланчук, М. Танась, В. Шейко та ін.); психолого-педагогічні аспекти і технології створення дистанційного курсу (Г. Балл, В. Кухаренко, О. Рибалко, Н. Сиротинко, О. Сорока та ін.); перспективи дистанційного навчання у вищих навчальних закладах (ВНЗ) України та за рубежем (Г. Козлакова, К. Корсак, П. Стефаненко та ін.); моделювання і прогнозування його розвитку (В. Гондюл та ін.), контроль знань та їх оцінювання (І. Булах, В. Гондюл, О. Григорова, В. Дейнеко, О. Петращук); дистанційне навчання іноземних мов (В. Жулкевська, Н. Муліна, В. Свиридюк, П. Сердюков, О. Сорока); розроблення і використання мультимедіа і комп’ютерів при викладанні різних предметів, наприклад іноземних мов (П. Асоянц, О. Гон, В. Дейнеко, В. Редько, П. Сердюков, Г. Чекаль та ін.); маркетинг ДН (В. Олійник, П. Стефаненко).

В освітніх закладах і організаціях України розробляються методичні аспекти створення дистанційних курсів, розглядаються можливі способи організації дистанційних занять, вирішуються питання технічного забезпечення організації дистанційної мережі та інші різноманітні теоретичні та практичні питання, пов’язані з упровадженням ДН у навчальний процес.

Особливістю дистанційного навчання є створення можливостей організації сучасного навчального процесу на рівні денного з усіма атрибутами, які характеризують даний процес як навчальний, тобто отрима-ти в разі необхідності пояснення, роз’яснення викладачем навчального матеріалу, спілкування з викладачем і студентів між собою протягом усього періоду навчання; проведення обговорень, проміжного і підсумкового тестів, виконання спільних завдань, у тому числі дослідницького і творчого характеру тощо, передбачає всі фактори, що визначають ДН як навчальний процес (можливість організації активної пізнавальної діяльності кожного студента; забезпечення ефективного зворотного зв’язку, інтерактивності; індивідуалізації і диференціації процесу навчання; формування стійкої мотивації навчально-пізнавальної діяльності).

Аналіз стану наукового опрацювання проблеми дистанційного навчання в Україні та досвіду впровадження його в практику вищої школи показав, що незважаючи на певні досягнення, ця педагогічна проблема потребує подальшого дослідження, оскільки не унормований понятійний апарат з цієї тематики, немає розроблених теорій дистанційного навчання у нашій країні, не проаналізовано діяльність конкретних зарубіжних вищих навчальних закладів, що запровадили дистанційне навчання, досвід яких можна було б використати в Україні, відсутні узагальнюючі праці з історії розвитку ДН за рубежем і бракує ґрунтовних розвідок з цього питання у нашій країні, його періодів розвитку, еволюції зарубіжних моделей ДН, не проводиться порівняльний аналіз зарубіжних і вітчизняних віртуальних навчальних середовищ і укладених на їх базі навчальних матеріалів, форм оцінювання дистанційних курсів (ДК) і програм, не вироблено концептуальні підходи до організації дистанційного навчання у вітчизняних вищих освітніх закладах, не здійснюються соціально-економічні обґрунтування нової форми навчання або її елементів для кожного конкретного навчального закладу, бракує необхідної навчальної літератури для підготовки випускників ВНЗ, які після його закінчення зможуть організувати дистанційне навчання в освітніх закладах, корпораціях та інших установах України.

Порівняльний аналіз організації ДН у зарубіжних і вітчизняних ВНЗ сприятиме ефективному запровадженню цієї нової форми навчання в Україні.

Отже, актуальність проблеми та значення її успішного розв’язання для подальшого розвитку системи вищої освіти зумовили вибір теми дослідження: „Розвиток дистанційного навчання у вищій школі країн Європи та Північної Америки”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. У дисертації наведено результати наукових досліджень автора, отриманих у процесі виконання програм розвитку дистанційного навчання на базі Київського національного університету імені Тараса Шевченка за темами науково-дослідної роботи, а саме: „Програмне середовище для впровадження комплексних технологій навчання” (державна реєстрація № 0102U005946) і „Розробка методологічних основ та інструментальних засобів електронних систем підтримки навчального процесу” (державна реєстрація № 0102U005812); держбюджетної науково-дослідної теми
2004-2005 рр. ДБ / Слово, яка виконувалася в Технічному комітеті стандартизації науково-технічної термінології при Національному університеті „Львівська політехніка”, одним із виконавців яких є дисертант.

Тему дисертації затверджено Вченою радою Інституту вищої освіти 29 листопада 2007 р., протокол № 9/14, та узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні 29 січня 2008 р., протокол № 1.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є науково-теоретичне обґрунтування розвитку дистанційного навчання у вищій школі країн Європи та Північної Америки, виявлення його провідних ідей і тенденцій та шляхів впровадження їх у вітчизняну педагогічну практику.

Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

· проаналізувати джерельну базу з проблеми дослідження і, зокрема, зарубіжні теорії дистанційного навчання;

· oбґрунтувати основні українські терміни з дистанційного навчання;

· здійснити періодизацію історії розвитку кореспондентського, відкритого і дистанційного та електронного навчання в Європі, в тому числі в Україні, та Північній Америці;

· створити інтегровану схему класифікації моделей ДН на основі дослідження зарубіжних класифікацій таких моделей;

· розкрити основні види зарубіжних і вітчизняних моделей дистанційного навчання відповідно до запропонованої інтегрованої схеми класифікації моделей ДН;

· виявити провідні тенденції розвитку дистанційного навчання у зарубіжній і вітчизняній вищій школі;

· провести порівняльний аналіз організації дистанційного навчання на прикладі викладання іноземних мов за рубежем і в Україні;

· обґрунтувати принципи, категорії і форми оцінювання курсів, програм, які використовуються за рубежем, і запропонувати кращі з них для оцінювання навчальних матеріалів в Україні;

· розробити авторську модель дистанційного курсу для студентів першого курсу нефілологічних спеціальностей і рекомендації щодо її застосування;

· упровадити позитивні ідеї зарубіжного досвіду в практику діяльності вищої школи України.

Об'єкт дослідження – дистанційне навчання у вищій школі.

Предмет дослідження – розвиток дистанційного навчання у вищій школі країн Європи та Північної Америки.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що розвиток теоретичних основ та практики дистанційного навчання в Україні буде ефективнішим за умов використання зарубіжного досвіду, а саме: виявлення провідних тенденцій розвитку дистанційного навчання на основі вивчення його теорій, видів зарубіжних моделей та їх класифікації; виділення етапів розвитку дистанційного навчання, початки яких збігаються з якісними змінами у суспільному прогресі; наявності теоретично обґрунтованих принципів та форм оцінювання якості дистанційних курсів; визначення оптимального виду програмного забезпечення для укладання дистанційних курсів; теоретичного обґрунтування та розроблення конкретних моделей дистанційних курсів для певних профілів вищих навчальних закладів, а також урахування впливу соціально-економічних і техніко-технологічних особливостей розвитку України та можливостей окремих вищих навчальних закладів.

Методи дослідження. Для вирішення визначених завдань, досягнення мети в дисертації використовувався комплекс взаємодоповнюючих методів дослідження, зокрема: методи системно-історичного аналізу – для розгляду еволюції теорії дистанційного навчання та етапів розвитку зарубіжних і вітчизняних технологій ДН; історико-педагогічного – з метою вивчення процесу становлення і розвитку ДН у зарубіжній і вітчизняній вищій школі; історичного – для розгляду наукових основ дистанційного навчання; хронологічного і діахронічного – для дослідження процесу становлення дистанційного навчання за рубежем і в Україні та його періодизації; методи історико-порівняльного аналізу – при визначенні стану розвитку теорії і практики дистанційного навчання в Європі, зокрема в Україні, та в Північній Америці; методи функціонально-структурного аналізу – при вивченні структури й особливостей ДН як системи на різних його рівнях і періодах розвитку; анкетування, структурне, процесуальне й технологічне моделювання – в процесі побудови авторської моделі дистанційного курсу.

Під час написання дисертації застосовувався історико-педагогічний аналіз: зарубіжних і вітчизняних дисертацій, авторефератів, монографій, збірників праць; журнальних статей, наприклад із періодичних видань "The American Journal of Distance Education" (США), "Open Learning" (Великобританія); архівів листів розсилання DEOS, IFETS; матеріалів міжнародних (наприклад „Образование и виртуальность”» за 1999-2007 рр.) та українських („Комп’ютерна підтримка навчальних дисциплін у середній і вищій школі” за 2004-2007 рр.) конференцій. У процесі дослідження використовувалися матеріали бібліотек Києва, Харкова, Львова, Москви (Российская государственная библиотека), Вашингтона (The Library of Congress), Детройта (Wayne State University Library), Відня (Vienna Public Library), Дюссельдорфу (Dьsseldorf Heinrich Heine University and State Library), а також Інтернету. Дисертантом здійснено ретроспективний аналіз власного майже 31-річного досвіду педагогічної і наукової діяльності у вищій школі, 12 років якої пов’язані з дистанційним навчанням в Україні та за рубежем.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в дисертації

вперше:

· проведено науковий аналіз зарубіжних теорій з дистанційного навчання, в результаті якого вони розподілені на ранні і сучасні та описано характеристики цих груп теорій;

· здійснено порівняльний аналіз зарубіжних класифікацій моделей ДН і на їх основі розроблено інтегровану схему класифікації цих моделей;

· досліджено способи побудови моделей ДН, а також їх види у вітчизняних і зарубіжних ВНЗ;

· виявлено нашарування або паралельний розвиток поколінь ДН на противагу циклічності розвитку поколінь, наприклад радіо, комп’ютерів;

· проведено порівняльний аналіз вітчизняних і зарубіжних віртуальних навчальних середовищ (ВНС) для укладання дистанційних курсів і керування навчальним процесом;

· визначено оптимальний вид програмного забезпечення для укладання дистанційних курсів з різних предметів в Україні з урахуванням сучасного стану ліній зв’язку і вартості ВНС;

· запропоновано авторську модель дистанційного курсу з іноземних мов для навчання студентів першого курсу нефілологічних спеціальностей;

· уведено до наукового обігу українські еквіваленти англомовних термінів з дистанційного навчання;

конкретизовано:

· інформацію вітчизняних науковців про основні напрями, за якими проводяться дослідження з цієї тематики за рубежем. Для цього опрацьовано понад 200 джерел оригінальної англомовної літератури з дистанційного навчання (монографій, наукових збірників, матеріалів міжнародних конференцій);

· основні етапи становлення та розвитку дистанційного навчання залежно від рівня розвитку в країнах Північної Америки і Європи, в тому числі в Україні: І етап: 1840-1960-ті рр. – кореспондентське навчання в Західній і Центральній Європі; 1880-1960-ті рр. – кореспондентське навчання в Північній Америці; ІІ етап: 1970-
1980-ті рр. – відкрите і дистанційне навчання в Західній і Центральній Європі та Північній Америці; ІІІ етап: 1990-ті рр.-2007 р. – електронне дистанційне навчання в Західній, Центральній і Східній Європі та Північній Америці. Ці етапи збігаються з початком відповідно індустріалізації (О. Петерс) та інформатизації суспільства і глобалізацією освіти;

· тенденції розвитку дистанційного навчання у зарубіжній і вітчизняній вищій школі, а саме: інституційні, змістові, методичні та техніко-технологічні;

дістали подальшого розвитку:

· способи відбору навчальних матеріалів для розроблення дистанційного курсу, популяризації дистанційного навчання, підвищення кваліфікації викладачів, а також використання матеріалу курсу для організації комбінованого навчання;

· виявлення форм, категорій і принципів оцінювання дистанційних програм, курсів, які використовуються за рубежем. Запропоновано зразки анкет і тестів для оцінювання знань студентів, курсів, програм, роботи викладачів у вітчизняних вищих навчальних закладах;

· визначення основних категорій і понять теорії і практики дистанційного навчання в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в навчальний процес вищих закладів освіти розроблено та впроваджено: а) електронний дистанційний курс з англійської мови для першокурсників нефілологічних спеціальностей на чотирьох видах віртуальних навчальних середовищ („Веб-клас ХПІ”, „Веб-орієнтована розподілена навчальна система”, “LearningSpace” та “ILIAS”), який містить диференційований навчальний матеріал з урахуванням індивідуально-психологічних характеристик студентів. Курс укладено на основі авторської моделі, яку можна використати під час розроблення дистанційних курсів з інших іноземних мов для студентів першого курсу нефілологічних спеціальностей; б) методичні рекомендації для студентів і викладачів, які працюють з цим ДК; в) навчальні програми та навчальні посібники „Теоретичні основи дистанційного навчання”, „Теорія і практика укладання дистанційних курсів” та „Організація дистанційного навчання іноземних мов в освітніх закладах України”, на основі яких читаються курси лекцій для студентів старших курсів Національного університету „Львівська політехніка”, Львівського національного університету імені Івана Франка, Української академії друкарства та Львівського державного університету безпеки життєдіяльності; г) “Англо-український тлумачний словник-мінімум термінів з дистанційного навчання”.

Протягом трьох етапів упровадження результатів дослідження в практику дистанційного, а пізніше комбінованого навчання англійської мови було охоплено 193 особи, з них студентів перших курсів – 163, викладачів іноземних мов – 24, науковців – 3 і спеціалістів з ДН – 3.

Результати дослідження впроваджено в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (довідка № 12/360 від 25.05.04 р.), Львівському національному університеті імені Івана Франка (довідка № 821-11 від 11.03.05 р.), Національному технічному університеті “Харківський політехнічний інститут” (довідка № 66-01-202-21 від 18.05.05 р.), Національному університеті “Львівська політехніка” (довідка № 68-68-97 від 24.12.2007 р.), Українській академії друкарства (акт № /261 від 09.03.05 р.), Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності (довідка № 671/1 від 21.12.07 р.) та Відкритому міжнародному університеті розвитку людини “Україна” (довідка № 127-15 від 15.05.04 р.).

Особистий внесок дисертанта. Основні концептуальні ідеї, положення, висновки й рекомендації, які викладено в дисертації та опубліковано у вітчизняних і зарубіжних виданнях, належать авторові. Дисертантом не використовувалися ідеї або розробки Ю. Яременко (Київський національний університет імені Тараса Шевченка), М. Коваля (Львівський державний університет безпеки життєдіяльності), які є співавторами двох статей.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні і практичні результати дисертації оприлюднені на конференціях різного рівня у 58 доповідях:

міжнародних: “International Conference on Computer Science and Information Technologies” (Львів, 2006); „Образование и виртуальность – 2006” (Харків-Ялта, 2006); „Модернізація освіти: пошуки, проблеми, перспективи” (Київ-Переяслав-Хмельницький, 2006); „Нові інформаційні технології в освіті для всіх” (Київ, 2006); „Стратегії та методи навчання мовам для спеціальних цілей” (Київ, 2005); „Розбудова суспільства знань для молоді шляхом використання технологій XXI століття” (Київ, 2005); „Мережеве суспільство – е-технологія для всіх” (Київ, 2003); „Сучасна спеціалізована комп’ютерна освіта на основі Інтернет-технологій для осіб з обмеженими фізичними можливостями” (Київ, 2003); „Iнтернет – Освіта – Наука” (Вінниця, 2002); „Лінгвістичні та методичні проблеми навчання мові як іноземній” (Полтава, 2002); „Інноваційні підходи до навчання іноземних мов та культур у новому тисячолітті” (Дніпропетровськ, 2002); „Иностранные языки: теория и практика” (Мінськ, 2002); „Телематика і безперервна освіта” (Київ, 2001); “The Future of Learning - Learning for the Future: Shaping the Transition” (Duesseldorf, 2001); „Дистанционное образование в России: проблемы и перспективы” (Москва, 1998); „Комп’ютерна лінгвістика та викладання чужоземних мов у вищих навчальних закладах” (Львів, 1998);

всеукраїнських: „Сучасні тенденції розвитку інформаційних технологій в науці, освіті та економіці” (Луганськ, 2006); „Неперервна освіта: проблеми, рішення, перспективи” (Дніпропетровськ, 2005); „Комп’ютерна підтримка навчальних дисциплін у середній і вищій школі” (Луганськ, 2005); „Використання персональних ЕОМ у навчальному процесі вищих та середніх навчальних закладів” (Львів, 1998);

регіональних: „Лінгво-дидактичний плюралізм навчального процесу з іноземних мов у вищих навчальних закладах” (Тернопіль, 1999);

міжвузівських: „Іноваційні напрямки у навчанні іноземних мов” (Львів, 1999) та інших конференціях і семінарах.

Результати дослідження апробовано також під час керівництва дипломними і магістерськими роботами та трьома кандидатськими дисертаціями.

Кандидатську дисертацію на тему “Структурні і функціональні характеристики англійської термінології з робототехніки” за спеціальністю 10.02.04 – германські мови захищено у 1991 р. Матеріали кандидатської дисертації в тексті докторської дисертації не використовувалися.

Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковано в монографії, 21 вітчизняному і двох зарубіжних фахових виданнях, дев’яти навчальних посібниках і навчально-методичних рекомендаціях (4 у співавторстві), 24 статтях з цієї тематики в інших фахових виданнях, трьох – в електронних зарубіжних журналах, 16 – в інших наукових виданнях України та 58 – у збірниках матеріалів конференцій. Загальна кількість публікацій – 134 (73,7 авт. аркушів).

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається з вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг дисертації – 517 сторінки, обсяг основного тексту – 390 сторінок. Робота включає 12 таблиць, 25 рисунків, 12 додатків розміщених на 69 сторінках. Список використаних джерел складається з 453 назв.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність і стан розробки системи дистанційного навчання у вищій школі, визначено мету, об'єкт, предмет і завдання дослідження, сформульовано його методи і концепцію, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, викладено форми апробації і впровадження результатів дослідження.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні засади дослідження дистанційного навчання у вищій школі” – розглянуто питання, пов’язані з понятійним апаратом у дистанційному навчанні: визначення основних англійських і українських термінів дистанційного навчання та їх тлумачення науковцями, спеціалістами різних країн; показана еволюція основних українських і англійських термінів.

Для полегшення взаєморозуміння між спеціалістами, науковцями в галузі дистанційного навчання запропоновано використовувати загальний термін і його абревіатуру, що об’єднували б кореспондентське навчання і навчання, яке нині називається дистанційним, як такі, що відбуваються на відстані, а потім окремими поняттями до цього терміна позначити всі види навчання, які зараз здійснюються дистанційно, наприклад відповідно до чотирьох чи п’яти поколінь у розвитку навчання на відстані. Прикладом такого терміна може бути технологія дистанційного навчання (ТДН) низького рівня (навчальні матеріали на паперових носіях), середнього рівня (аудіо- і відеоматеріали, компакт-диски та ін., відомого в країнах СНД як портфельна ТДН, а також аудіо- та телекомунікації) і високого рівня (Інтернет / WWW, відомого як мережева ТДН).

Дослідження українських та англійських термінів засвідчило необхідність стандартування цієї нової терміносистеми в усіх країнах світу, і в Україні зокрема. На підставі результатів дослідження укладено „Англо-український словник-мінімум з дистанційного навчання”.

Крім того, в розділі розкрито методологію дистанційного навчання в теорії та історії педагогіки, його педагогічну сутність, а також проведено огляд окремо англомовної зарубіжної і вітчизняної літератури, яка стосується історії розвитку дистанційного навчання, нової ролі і функцій викладача і студента, місця ДН у навчальному процесі вищих освітніх закладів, проблем корпоративного дистанційного навчання, міжнародного досвіду впровадження дистанційного навчання; виявлено найменш досліджені питання з цієї тематики, вибрано напрями дисертаційного дослідження.

Порівняльний аналіз підходів до організації дистанційного навчання показав, що низки проблем, які стосуються нової форми навчання, наприклад теорії, історії, економіки ДН, методичних розробок для студентів і викладачів та ін., поки що в Україні не розробляється або тільки починає розроблятися у зв’язку з новизною цієї тематики і повільністю запровадження дистанційного навчання.

У розділі також науково обґрунтовано систему педагогічних поглядів на ДН вітчизняних та зарубіжних вчених, проведено детальний аналіз найвідоміших зарубіжних теорій Р. Делінґа, Ч. Ведемеєра, М. Мура, О. Петерса, Б. Гольмберґа та ін.

У згаданих вище теоріях увага зосереджується на незалежності та автономії студента, а також підтверджується те, що дистанційне навчання докорінно відрізняється від інших форм навчання.

Як показав аналіз, до складу сучасних теорій дистанційного навчання входять елементи ранніх теорій, в них ширше тлумачаться деякі положення, розглянуті в цих теоріях дистанційного навчання, а саме: теорій автономії і незалежного навчання (Р. Делінґ, Ч. Ведемеєр, М. Мур), індустріалізації викладання (О. Петерс), інтерактивності й комунікації (Б. Гольмберґ) та ін.

Із розвитком ДН на теренах України, ця тематика стає також предметом дослідження, а описані зарубіжні теорії дистанційного навчання можуть стати базою цих досліджень.

У другому розділі – „Становлення і розвиток дистанційного навчання в зарубіжній вищій школі” – наводяться результати становлення і розвитку ДН на прикладі 34 вищих навчальних закладів таких країн Європи, як Великобританія, Нідерланди, Греція, Ісландія, Іспанія, Латвія, Німеччина, Норвегія, Румунія, Росія, Україна, Туреччина, Франція та ін., а також Північної Америки – Канади, США.

Такі дослідження є прикладом застосування системного підходу при вивченні проблеми, а також їх результати можуть використовуватися для порівняльного аналізу інформації про ВНЗ, які функціонують у різних соціальних середовищах.

На рівні підготовки соціальних досліджень системний підхід дав можливість авторам проводити їх, базуючись на спільній концепції, в однаковій послідовності, висвітлювати не якісь окремі деталі ДН, а заплановані компоненти курсів, програм тощо, показати різні взаємозв'язки між цими компонентами системи ДН.

На підставі вивчення вітчизняного і зарубіжного досвіду можна стверджувати, що система освіти має бути здатною адаптуватися до мінливої ситуації, оскільки вона являє собою одночасно і спосіб передачі знань, і практику. Прикладом такої адаптації може слугувати виникнення і розвиток кореспондентського навчання (КН).

Німецький вчений О. Петерс у своїй теорії індустріалізації викладання стверджує, що з багатьох точок зору традиційне, усне, групове навчання було доіндустріальною формою. Тобто кореспондентське навчання не могло існувати раніше, ніж настала індустріальна ера. Його поява датується приблизно 1850 р. Не випадково, кореспондентське навчання та індустріалізація суспільства виникли приблизно одночасно, оскільки вони внутрішньо пов’язані. Тодішнє дистанційне навчання було неможливим без відносно швидкого і регулярного поштового обслуговування і транспортної системи: перші залізничні мережі і перші кореспондентські школи засновані приблизно одночасно.

З часом способи передачі навчальних матеріалів від навчального закладу до студентів удосконалювалися, але зв’язок залишався переважно одностороннім. З 1930-х рр. на Заході для передачі навчальних матеріалів, крім друкованих матеріалів, почало використовуватися радіо, а з 1950-х – телебачення та інші носії інформації. В Україні телебачення, наприклад у Львівській політехніці, активно застосовувалося для навчання англійської і німецької мов студентів заочного відділення всіх спеціальностей з 1970 по 1982 р. Для забезпечення часткового зворотного зв’язку в усій системі заочного навчання передбачені контрольні роботи, консультації для студентів-заочників та екзаменаційно-залікові сесії.

Ми відносимо всі згадані вище види навчання, за яких переважає односторонній зв’язок між студентами, з одного боку, і навчальним закладом, викладачем, навчальними матеріалами, – з другого, до І етапу розвитку навчання на відстані, за наявності переважно двостороннього (зворотного) зв’язку, наприклад навчання по телефону – до ІІ етапу та в разі багатостороннього зв’язку – до ІІІ, наприклад навчання з використанням відеоконференції.

У процесі дослідження встановлено, що кореспондентське навчання зародилося в Європі приблизно на 50 років раніше, ніж у Північній Америці, на приватному і державному рівнях. З точки зору теорії індустріалізації викладання О. Петерса це означає, що індустріалізація суспільства у Європі, а конкретніше у Великобританії, розпочалася на такий проміжок часу раніше порівняно із Північною Америкою. В інших країнах Європи запровадження цієї нової форми навчання відбувалося значно пізніше – на початку ХХ ст. У країнах колишнього Радянського Союзу запровадження КН розпочалося приблизно одночасно в Росії та інших республіках у 20-х рр. ХХ ст.

Хоча кореспондентське навчання виникло понад 150 років тому, воно широко використовується також у наш час у всіх країнах світу, в тому числі в Європі і Північній Америці, а особливо в тих країнах і територіях країн, де впровадження інших технологій навчання потребує великих витрат або взагалі неможливе.

Заснування у 1969 р. Відкритого університету Великобританії започаткувало наступний етап розвитку кореспондентського навчання, яке називається дистанційним або відкритим і дистанційним навчанням. Ця нова форма навчання відіграє важливу роль в інформаційному суспільстві, в якому обов’язковим є постійне оновлення знань для підтримання економічного зростання.

Розвиток дистанційної освіти в Європі і Північній Америці розпочався майже одночасно, проте в межах Європи в країнах колишнього Радянського Союзу і країнах соціалістичного табору відстає приблизно на чверть століття.

Електронне навчання розпочалося приблизно одночасно в Європі і Північній Америці. Цьому сприяло швидке поширення комп’ютерних та інформаційно-комунікаційних технологій, а також глобалізація розвитку освіти не тільки в Європі і Північній Америці, а й у всьому світі.

У світі існують різні тлумачення поняття „модель дистанційного навчання”, які мають як спільні, так і специфічні риси. Специфіка зумовлена насамперед соціально-економічними і соціально-культурними особливостями національних освітніх систем. Кожна країна визначає власні шляхи створення і розвитку національної системи дистанційного навчання.

У розділі розглянуто тлумачення цього поняття на прикладах класифікації моделей Дж. Тейлора, С. Манджуліки і В. Редді, Є. Полат, Р. Тьюнінґа і І. Сейнена, О. Андрєєва і В. Солдаткіна.

Дослідження зарубіжних класифікацій моделей ДН показало, що у всіх п’ятьох схемах класифікації здійснюються: 1) за видами установ, які проводять дистанційне навчання (С. Манджуліка, В. Редді; Є. Полат); 2) за видом навчального матеріалу і формою, в якій він може бути переданий студентам (Є. Полат; Дж. Тейлор), видом представлення і засобів доставляння навчальних матеріалів (О. Андрєєв і В. Солдаткін); 3) за видом зв’язку між студентом і викладачем (Дж. Тейлор) і взаємодії студента з викладачем і навчальним матеріалом (Р. Тьюнінґа, І. Сейнен); 4) за прибутком ВНЗ, який можна отримати, використовуючи ДНС. Манджуліка, В. Редді); 5) за видом обладнання, за допомогою якого реалізується ДН (О. Андрєєв і В. Солдаткін).

На основі згаданих вище моделей ДН нами побудовано інтегровану схему класифікації моделей дистанційного навчання (Рис. 1).

Рис. 1. Інтегрована схема класифікації моделей дистанційного навчання

У розділі розглянуто також види взаємодії між студентом, викладачем і навчальними матеріалами.

У сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі розвиток дистанційного навчання поділяють на різну кількість поколінь (фаз) залежно від того, які технології навчання, засоби зв’язку, досягнення науки і техніки використовуються в той чи інший історичний період, у якій країні та ін. Наприклад, Ж. Гесс описує три покоління в історії розвитку ДН, професор Флорідського державного університету Дж. Шеррон і директор Центру інтерактивного навчання того ж університету Дж. Бойтчер – чотири, професори Університету Альберти Р. Ґаррісон, Т. Андерсон і У. Арчер – чотири фази, a професор австралійського Університету Саузен Куінсленд Дж. Тейлор розглядає п’ять поколінь відповідно до видів засобів інформації, що використовуються.

У процесі досліджень виявлено й розкрито три етапи історії розвитку ДН, які охоплюють покоління розвитку дистанційного навчання з наявністю, відсутністю зворотного зв’язку і його багатосторонністю. Кожний з них складається з різних поколінь засобів інформації, що обмежені певними проміжками часу.

І етап. Навчання, за якого переважає односторонній зв’язок і воно межує із самонавчанням: кореспондентське навчання, навчання з використанням односторонніх радіо- і телетрансляцій, аудіо- і відеозаписів та ін.

ІІ етап. Навчання, за якого переважає двосторонній зв’язок: навчання по телефону, інтерактивні відео-, радіо- і телетрансляції, мультимедіа, комп’ютерні програми, електронна пошта.

ІІІ етап. Навчання, за якого переважає багатосторонній зв’язок між студентом, з одного боку, і викладачем, освітнім закладом, навчальними матеріалами, – з другого. Такий зв’язок став можливим із впровадженням Інтернету, високошвидкісних ліній зв’язку, сучасного апаратного і про-грамного забезпечення, завдяки яким стало можливим проведення аудіо-, відео-, телеконференцій, форумів, електронних бесід та ін.

Важливу роль у впровадженні дистанційного навчання відіграють спільна Мережа відкритих університетів, Асоціація університетів дистанційного навчання та інших об’єднань в Європі, Асоціація дистанційного навчання в США, урядові програми для створення універсальної комп’ютерної мережі, промислові ради, з метою покращення співпраці між промисловими підприємствами і навчальними закладами в Канаді.

У третьому розділі – „Стан дистанційного навчання у вищій школі України в умовах європейської інтеграції” – описано нормативно-правову базу дистанційного навчання. Упровадження ДН в Україні регулюється указами, постановами, положеннями державних органів влади, які є обов’язковими для виконання всіма навчальними закладами нашої країни. „Закон України про вищу освіту” вперше офіційно дозволив вітчизняним ВНЗ поряд із заочною впроваджувати дистанційну форму навчання.

Результати дослідження показують, що в Україні є контингент майбутніх студентів, який зацікавлений в організації дистанційної освіти у вищих навчальних закладах.

У процесі дистанційного навчання зростає роль студента, а викладач лише допомагає йому організувати навчальний процес.

У розділі особливо докладно розглядаються діяльність основних центрів інноваційного навчання, способи організації дистанційного навчання на прикладі відомих навчальних закладів і організацій.

Ще однією важливою складовою дистанційного навчання є навчальні матеріали, матеріально-технічна база: апаратне і програмне забезпечення та канали зв’язку.

В останні роки постійно збільшується кількість дистанційних курсів у ВНЗ України. Наприклад, у 2006 р. у провідних навчальних закладах кількість ДК, в тому числі з іноземних мов, зросла в 2-7 разів. Найбільшою кількістю ДК представлено групи дисциплін з менеджменту, маркетингу, фінансів, обліку й аудиту, а також банківської справи, які разом з дистанційними курсами з загальноекономічних, гуманітарних і фундаментальних дисциплін є основою для підготовки програм навчання з метою здобуття другої вищої освіти в комерційних і технічних ВНЗ особами, що займаються бізнесом.

Основними розробниками дистанційних курсів в Україні є Український інститут інформаційних технологій в освіті, Українська система дистанційного навчання, Національний технічний університет „ХПІ”, Київський інститут інвестиційного менеджменту, а модулів у паперовому й електронному варіантах – Київський національний університет будівництва і архітектури, Львівський банківський інститут і Університет Україна.

За останні 5 років відбулося об’єднання низки навчальних закладів та інших організацій у спільні центри, наприклад Українська асоціація дистанційної освіти, Українська система дистанційного навчання, Академія дистанційної освіти. Лише за умови об’єднання зусиль таких центрів ДН можна буде швидко досягти світових стандартів у розробці нормативно-правової бази, підготовці кваліфікованих розробників дистанційних курсів, викладачів-консультантів (тьюторів), спільних навчальних матеріалів та ін.

У нашій країні створено центри ДН трьох рівнів: державного (Український інститут інформаційних технологій в освіті), в тому числі при державних, комерційних і приватних ВНЗ, міжнародного (Міжнародний науково-навчальний центр ЮНЕСКО/МПІ інформаційних технологій і систем НАН України і Міністерства освіти і науки України) та глобального (центр ДН Національної академії державного управління при Президентові України). На сучасному етапі розвитку центри пропагують впровадження новітніх технологій в навчальний процес, розробляють дистанційні курси, забезпечують підготовку і перепідготовку організаторів, розробників дистанційних курсів, тьюторів, дизайнерів, методистів, які могли би активно впроваджувати нову форму навчання в своїх навчальних закладах.

Наголошується на тому, що за останні роки в нашій країні зросла кількість користувачів комп’ютерів, каналів зв’язку та розширився доступ до Інтернету, що сприяє впровадженню ДН із застосуванням Веб/Інтернету. Поки що не використовуються для ДН радіо- та телеканали, які сьогодні могли б значно сприяти впровадженню нових технологій в освіту і науку. Цифрові лінії зв’язку вже широко використовуються замість аналогових не тільки у великих містах, а й у невеликих селах. Це відкриває можливості для сільських жителів навчатися у престижних закладах на рівні з міськими, не виїжджаючи з рідних місць і без відриву від основної роботи.

Багато ВНЗ України створюють дистанційні курси, використовуючи власну оболонку. Завдяки цьому вони заощаджують значні власні кошти, швидко оновлюють свої ВНС, фінансово підтримують вітчизняних розробників програмного забезпечення.

У розділі зазначається, що використання вітчизняних ВНС – це найкращий спосіб швидко і відносно за невеликі кошти запровадити ДН у всіх навчальних закладах нашої країни. У процесі розроблення цих середовищ враховано стан вітчизняних ліній зв’язку, а в разі їх удосконалення за незначні кошти можна буде внести поправки в роботу ВНС і обладнання. Ще одним важливим заходом щодо успішного впровадження дистанційного навчання є об'єднання зусиль згаданих вище ВНЗ для загальної розробки одного або кількох видів програмного забезпечення, але таких, які б легко стикувалися, для всіх навчальних закладів України.

Популяризації дистанційного навчання сприяє проведення занять в режимі відеоконференцій і трансляцій, які можливі поки що тільки в локальних мережах навчальних закладів. Для організації і впровадження дистанційного спілкування можна використовувати наявне в Інтернеті програмне забезпечення, до якого є вільний доступ. Основними перевагами проведення аудіо- і відеоконференцій та трансляцій є економія коштів на поїздки, організацію конференцій, семінарів, консультацій, а недоліками – висока вартість обладнання, потреба у висококваліфікованому персоналі, лініях зв’язку з великою пропускною спроможністю.

У розділі робиться висновок про доцільність застосування ДН чи тільки його елементів, наприклад у денній і заочній формі навчання.

У четвертому розділі – „Провідні тенденції розвитку дистанційного навчання у зарубіжній і вітчизняній вищій школі” – проведено аналіз інституційних, змістових, методичних і техніко-технологічних тенденцій розвитку ДН.

Аналіз способів організації відкритого і дистанційного навчання у ВНЗ Європи та Північної Америки з точки зору нормативно-правової бази, віртуальних навчальних середовищ, навчальних програм, які освітні заклади пропонують студентам дистанційної форми навчання, механізмів оцінювання знань студентів, джерел фінансування навчальних закладів та основних витрат, шляхів підвищення кваліфікації викладачів ДН дав змогу виявити тенденції в організації нових технологій навчання, характерні для окремих ВНЗ і країн Європи та Північної Америки.

1. На прикладі розглянутих навчальних закладів показано, що ВНЗ Європи та Північної Америки самостійно впроваджують нову форму навчання виходячи зі своїх можливостей і потреб ринку на рівні конкретного університету, штату, провінції або отримують відповідні дозволи від державних органів, а деякі закони, що стосуються дистанційного навчання, розробляються на державному рівні, а отже є обов’язковими для виконання у всіх освітніх закладах. У країнах колишнього Радянського Союзу, наприклад Латвії, Україні ДН впроваджується на основі державних законів, які обов’язкові для виконання всім навчальним закладам країни.

2. Зарубіжні навчальні заклади і організації можна поділити на віртуальні, гібридні та відкриті. Сучасні системи відкритої і дистанційної освіти характеризуються наявністю однієї із таких можливих організаційних структур: центр / кафедра / факультет / інститут ДН у рамках традиційного університету; університет або коледж ДН, які не мають традиційних студентів; віртуальний університет, навчання в якому базується виключно на комп’ютерних мережах, наприклад мережі Інтернет; телеуніверситет, навчання в якому базується переважно на використанні телевізійних навчальних курсів; консорціум традиційних університетів або коледжів, у яких кожний із учасників розробляє низку курсів для ДН, а організоване ним агентство-посередник відповідає за маркетинг цих курсів і загальне функціонування системи відкритої освіти на базі консорціуму.

За останнє десятиліття у всьому світі активно створюються і розвиваються так звані академічні і корпоративні віртуальні університети, академії, інститути, факультети, коледжі, центри, тобто освітні організації, які не мають фізичних корпусів, класів, лабораторій, студентських гуртожитків, та інших атрибутів традиційних академічних навчальних закладів. Навчання студентів у віртуальних закладах ведеться тільки через комп’ютерні мережі, наприклад через глобальну мережу Інтернет або корпоративну мережу Інтранет.

В Україні вже вжито перших заходів щодо створення великих об’єднань навчальних закладів для організації ДН в межах України та на міжнародному рівні, наприклад Український інститут інформаційних технологій в освіті, Академія дистанційної освіти, Українська система дистанційного навчання та ін. Головний навчальний центр при Укртелекомі, Національний банк України організували дистанційне навчання на