МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СКРИННИК МИХАЙЛО АНТОНОВИЧ

УДК 1(091):159.923.2:130.1:398:1](477)

БУТТЄВІ СМИСЛИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

В УКРАЇНСЬКОМУ РОМАНТИЗМІ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Львів – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Національного лісотехнічного університету України Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор

Кашуба Марія Василівна,

Львівський національний університет імені Івана Франка

професор кафедри |

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Бичко Ада Корніївна,

Київський національний університет театру,

кіно та телебачення ім. Івана Карпенка-Карого,

професор кафедри суспільних дисциплін

доктор філософських наук, професор

Ільїн Володимир Васильович,

Київський національний університетімені Тараса Шевченка,

професор кафедри економічної теорії

доктор філософських наук, професор

Братасюк Марія Григорівна

Київський національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри загальноюридичних дисциплін

Захист відбудеться 28 лютого 2008 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка МОН України (79000, Львів, вул., Університетська, 1; тел.: (0322) 74-20-22).

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка МОН України (79005, Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано 24 січня 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент О. Б. Сінькевич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Нині проблема ідентичності гостро стоїть як у Європі, так і в Україні, хоча реалії України накладають на неї свою специфіку. В європейської людини вона виражена кризою персональної ідентичності, причинами якої, згідно з Ч. Тейлором, є “інструменталізм мислення”, втрата зв’язку з природою, розрив між розумом і чуттєвістю, звуження світобачення до меж приватного життя. Існуючі в західному світі сучасні раціоналістичні підходи до особистої ідентичності (М. Фуко, П. Рікер, Р. Рорті, А. Макінтайр, Ю. Габермас та ін.) обмежують процес ідентифікації дискурсивним мисленням, абстрагуючись від духовно-культурного досвіду особи. Постмодерн сформував у західній культурі такий тип внутрішнього світу людини, в якому плинність власного життя ототожнюється з плинністю вибору життєвих смислів, що, з позиції раціональної доцільності, є відносними. З втратою універсальних смислів, цього буттєвого особистісного стрижня, людина доби Постмодерну отримала натомість почуття покинутості й внутрішньої пустки, які, посутньо, є переживанням соціальної і культурної самотності.

Через домінування в “суспільстві споживання” рольових стосунків і їх цілераціональної інструменталізації (К. Хюбнер), в індивіда формується байдужо-споглядальне ставлення до універсальних культурних смислів, що вкорінені в національне життєбачення. Це говорить про втрату сучасною європейською людиною субстанційного ядра індивідуальної ідентичності. Індивід у цій ситуації звертається до психологічного захисту самототожності, займаючи скептично-іронічну позицію щодо світу та інших.

Про субстанційне ядро індивідуальної ідентичності доцільно вести мову, коли існує “буттєва” спільність людей, виражена тісним духовним зв’язком (К. Ясперс) у межах конкретної національної культури. На наш підхід, універсальні смисли буття особи невіддільні від її належності до нації як соціокультурного утворення, і лише в цьому разі можна говорити про діахронну ідентичність особи, тобто її особистісну й духовно-культурну тотожність упродовж життя. Збайдужіння людини Постмодерну до універсальних смислів буття, які є архетипними утвореннями, невідворотно тягне за собою акцентування особи на перебігу обставин та ситуацій буденного плину життя, що виражені синхронною особистісною ідентичністю.

Питання субстанційного ядра української ідентичності уперше в історії України порушене в наративних практиках українських романтиків. Їхні тексти своїм змістом духовно репрезентують відповідний історичний час і разом з тим виявляють глибинні праоснови українського буття. Смисло-образи, які створюють життєвий каркас мовного щоденного досвіду українця, будучи моделями його світосприйняття, посутньо, є потужними національними ідентифікаторами. Сприймання романтичних текстів етнофором-читачем, що здійснюється через вчування, переживання, осягнення структур українського життєбачення, становить зміст наративної ідентичності і дозволяє романтикам вказати на її буттєві смисли. Під буттєвими смислами ідентичності ми розуміємо поле ціннісних значень українського життєвого світу, завдяки яким індивід упізнає вкоріненість у свою культуро-національну основу.

У добу Романтизму, згідно з текстами українських романтиків, індивідуальна ідентичність укорінена в національну метаоповідь, а в сучасного пересічного індивіда, як засвідчує філософія постмодерну, вона, зазвичай, зумовлена життєвими обставинами і під їхньою дією змінює свій зміст. Метаоповідь доби Романтизму як духовне підґрунтя ідентичності за своєю сутністю культурно-національна, тоді як багатство наративів постмодерну виражає не універсальні смисли національного життєбачення, а лише окремі індивідуальні способи ставлення до світу.

Проте між добою Романтизму і сучасністю не існує якогось культурного розриву. Той, хто відкидає між ними наступництво, насправді спрямовує свої зусилля проти української ідентичності, яка, розпочавшись у добу Романтизму, з огляду на колоніальний статус України, продовжується ще й у ХХІ столітті.

Питання національної ідентичності сучасної України у практичній площині, насамперед, є питанням реального утвердження і захисту на державному рівні системи зрозумілих, простих для сприймання світоглядно вмотивованих смислів у формі ідеологем масової свідомості. Україна, спіткнувшись на Кучмівському “національна ідея не спрацювала”, посутньо, спинила свій поступ до національної ідентичності. Зокрема, це питання власного інформаційного простору, створення єдиної української помісної церкви, популяризації національних традицій, звичаїв, захисту ринку української друкованої продукції, освіти державною мовою незалежно від реґіону, функціювання державної мови в усіх установах та інституціях.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з науковою темою: “Соціокультурні детермінанти розвитку українського суспільства: минуле і сучасність”. Тема затверджена Координаційною радою кафедр суспільно-гуманітарних наук Національного лісотехнічного університету України, протокол № від 11.12.2002 р., автор є керівником підтеми “Духовно-культурні традиції народу і людина: філософсько-психологічні аспекти”, затвердженої на засіданні кафедри філософії, протокол № від 3.01.2003.

Мета дослідження – розкрити взаємозв’язок поставленої українським романтизмом проблеми духовного самовизначення нації з питаннями національної ідентичності в сучасній Україні; висвітлити роль романтизму як ідейного руху першої половини ХІХ ст. у формуванні національної ідентичності; розкрити буттєві смисли національної ідентичності в семіотичному просторі романтичних текстів.

Поставлена мета зумовлює розв’язання таких основних завдань:

· здійснити дослідження романтизму як національної світоглядної системи, зокрема, виявити передумови виникнення в українському романтизмі ідей історизму, месійності, героїчної особи, самодостатності нації;

· з’ясувати, яким чином виявлені в смисло-образах та символах народної творчості архетипні структури українського життєбачення дали змогу романтикам розкрити буттєві смисли національної ідентичності;

· арґументувати, що народна мова як середовище буттєвих смислів у семіотичному просторі “автор – романтичний текст – читач” є потужним національним ідентифікатором;

· визначити позиціювання національної ідентичності в “малоросійстві” просвітників;

· обґрунтувати, що “Історія Русів” – це метанаратив малоросійської ідентичності;

· експлікувати буттєві смисли “Кобзаря” як метанаративу української ідентичності;

· здійснити рефлексію змісту української романтичної філософії, вираженого смисло-образами, метафорами і символами, на рівні поняттєво-категоріального апарату;

· леґітимізувати наукове застосування понять “буттєвий блуд” та “національна непритомність” у дослідженні деформацій національної ідентичності, виявлених засобами романтичної іронії;

· розкрити в діяльності “Руської трійці” механізм ствердження галицько-української самодостатності;

· експлікувати особливості історіософського осмислення буттєвих смислів у “Книзі буття українського народу”;

· арґументувати, що “Книгою буття українського народу” романтизм вказав на істинне призначення української еліти – бути провідником в обстоюванні національної самодостатності народу, свободи і національно-культурної неповторності;

· довести, що буттєві смисли історіософії П. Куліша близькі до основних концептів філософії та ідеології консерватизму і є виразом еволюції українського романтизму.

Об’єктом дослідження є феномен національної ідентичності в українському романтизмі.

Предмет дослідження – філософські аспекти архетипних структур української ідентичності, що виражені літературно-художніми засобами романтичних текстів.

Теоретичні та методологічні основи дослідження зумовлені предметом дослідження і випливають із поставлених завдань. В аналізі романтичних текстів теоретичним підґрунтям дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних дослідників романтизму як ідейного й мистецько-літературного руху першої половини ХІХ ст., як літературного напряму і методу творчості, як специфічного світобачення, а також дослідження з філософії романтизму, ідейно-світоглядних особливостей, ідеології, стилю мислення, поетики; праці з проблеми ідентичності, семіотики текстів, філософії мови, філософії культури.

Методологія дослідження базується на герменевтичному підході до процесу ідентифікації через включення реципієнта-читача в сприймання тексту, також на ідіографічному підході до явищ культури та історії, деяких висновках трансцендентальної теорії цінностей. Вона ґрунтується на концепції емотивізму М. Шелера, зокрема, висновку, що світ цінностей має свою ієрархію і що наша чуттєво-емоційна сфера містить у собі націленість уподобання і уподібнення; на феноменологічній інтерпретації Е. Гусерлем концепту “життєвий світ”; підході Гайдеґера до людського буття та його цінностей, що стверджує укоріненість індивіда у свою батьківщину, мову, культуру, історію; діалектичному принципі єдності протилежностей. Методологічну основу становлять також деякі висновки структурної антропології К. Леві-Строса, концепції семіосфери Ю. Лотмана, концепції наративної ідентичності П. Рікера тощо.

Наукова новизна отриманих результатів зумовлена концептуальним підходом до романтичних текстів як філософії української ідентичності. Особливість започаткованого романтизмом дискурсу української наративної ідентичності ми вбачаємо в тому, що, на відміну від поширеного в зарубіжній та вітчизняній літературі раціоналістичного підходу, романтики, по-перше, розглядають її в емоційно-ціннісному вимірі, і, по-друге, звертаються до символічно-смислової системи національної культури в її самобутності.

Результати одержані, насамперед, на основі уперше застосованих у вітчизняній філософській думці для аналізу романтичних текстів таких методологічних засад, як концепція емотивізму М. Шелера, інтерпретація життєвого світу Е. Гусерлем, концепція семіосфери Ю. Лотмана, теорія наративної ідентичності П. Рікера. Це дозволило окреслити коло наявних в українському преромантизмі та романтизмі національних метатекстів, установити притаманне їм смислове поле ідентичності та означити Романтизм як історично-культурну епоху зі специфічним світоглядом, філософією, ідеологією, особливою ментальною парадигмою, центром якої є соціокультурна самоцінність людини.

Найсуттєвіші результати концепції, що відзначаються науковою новизною, такі:

· уперше доведено, що для українських романтиків ідентифікація в семіотичному просторі тексту зумовлена, насамперед, чуттєво-емоційною сферою, де зміст знаків не просто пізнається, а впізнається – здійснюється вчуттєвлення в смисло-образи тексту, що репрезентують смислове поле культури, тоді як у раціоналістичних концепціях ідентифікація зумовлена виключно засобами дискурсивного мислення;

· встановлено, що, маючи своєю основою міфо-образи та символи народної творчості, український романтичний текст органічно пов’язує дискурсивну та міфологічну логіки і в такий спосіб поєднує два світи: реальний та ірреальний;

· арґументовано, що світоглядно-філософське новаторство українських романтиків полягає у відкритті архетипних структур життєвого світу. Вони віднаходяться реципієнтом-читачем через власне переживання вплетеності в народні традиції, що існують у формі спадщини і впізнаються в тексті;

· експліковано, що в семіотичному просторі “автор – романтичний текст – читач” український романтик постає причетним до вищих Божественних цінностей, тому його наратив сприймається як свідчення, що зійшло на нього з волі Бога, щоб Його іменем оповісти людям національну правду, яка єднає індивіда і батьківщину. У такий спосіб семіотичний простір виявляє свої смисли;

· уперше, на відміну від розповсюджених оцінок твору “Історія Русів” типу “історичний фальсифікат”, “політичний памфлет”, “суто літературне явище” тощо, арґументовано концепт, що “Історія Русів” як цілісний текст великої історії народу конституюється в національну малоросійську метаоповідь, що сприймається як “передання” у формі вербальних свідчень і слугує для леґітимації самодостатності нації. Якщо раціоналістичні наративи націлені на доведення істини, то “Історія Русів” спрямована на донесення до народу ПРАВДИ, яка абсолютна, неминуща, свята і впізнається через Слово, що містить засвідчені історичною пам’яттю смисли;

· уперше запропоновано підхід до “Кобзаря” як до метаоповіді української національної ідентичності – великого тексту, цілісного за своїми смисловими кодами, які виражають субстанційні прагнення всієї нації і “здатні існувати-крізь-час (М. Шелер). Згідно з “Кобзарем”, Україна стала “втраченим раєм” відтоді, коли почала слідувати чужому життєвому порядку, тобто стала жити за чужою правдою. Шлях до своєї правди лежить через національне єднання;

· уперше встановлено, що чільне місце у смисловому полі українського буття і, відповідно, у творчості романтиків посідає матриця соціального співжиття “єднання – розбрат”, яка проймає всю українську історію, відтворюючи міфо-образ, виражений фраґментом міфу “Про перший вік творіння”: “засіяли разом – стали ділитися – стали битися”. Вона виявляє себе в різні історичні періоди через актуалізацію екзистенціалів “єднання” або “розбрат;

· проаналізовано структуру українського життєвого світу, в якій виділено два зрізи: вертикальний і горизонтальний. Вертикальний виражений опозиціями “верх – низ”, “життя – смерть”, “космоспорядок життєвого світу) – хаосдеформація життєвого світу)”. Горизонтальний виражений опозиціями “я – інші”, “ми  вони”, “свій  чужий”. Деформації українського світу відбуваються через зсуви його структурних елементів з їх природного місця на місця, не властиві їхній природі (у вертикальній структурі – хліборобський стан посідає місце лицарського, у горизонтальній – “чужий” видає себе за “свого іншого”);

· показано, що деформація життєвого світу на рівні людської одиниці призводить до “буттєвого блуду”, який означає відхід людини від встановленого їй Богом порядку життя. На рівні нації, за романтиками, деформації автентичного порядку життя стали фатальними для існування українського світу як цілісної самодостатньої системи;

· визначено, що буттєвими екзистенціалами життєбачення в “Кобзарі” є діалектична пара “життя  смерть”, яка виражає собою невід’ємну складову світоглядно-культурного коду “життя  смерть  воскресіння”. Цей код означений опозицією “верх  низ”, у якій змикаються два полюси буття – “життя” і “смерть” – таким чином, що смерть обертається життям. Як у народному міфологічному світосприйнятті, так у Сковороди і Шевченка цей код виражений через символ рослини і взаємопоєднаність усього з усім;

· встановлено, що в українських повістях Гоголя цикл життя “народження  зростання  смерть – воскресіння” обривається на смерті, на відміну від Шевченкового ствердження життя. Це символічно передано у “Страшній помсті” – гине козак Данило, що символізує здоров’я українського світу, вбита його дитина – символ тривалості українського світу, зарізана дружина Катерина – символ упорядкованості українського світу;

· з’ясовано, що в “Кобзарі” та “Книзі буття українського народу” месіяністично-біблійна інтерпретація національної історії означує рух від початкової ідеальної справедливості (“золотий вік”, “абсолютне минуле”) через устійнення зла в теперішньому профанному світі (“втрачений рай”) і далі до реактуалізації Правди і Свободи (шляхом віднайдення українцями власної ідентичності, що тотожне віднайденню в собі Бога). Таким чином здійснюється очищення від зла і настає повернення “золотого віку”;

· показано, що для романтиків визначальними буттєвими смислами української ідентичності є Україна і Свобода. Свобода на рівні філософської рефлексії стає в історіософії кирило-методіївців базовим буттєвим смислом. Вона конституюється в народі через смисло-образ “дух народу”, енергія і спрямованість якого виражена законом історичного поступу України – це шлях народу від пізнання Істини до Свободи. За Істиною Україна жила у свій “золотий вік” – добу Козаччини, тобто мала свободу;

· арґументовано, що П. Куліш в обґрунтуванні буттєвих смислів ідентичності у своїй постромантичній історіософії звертається до українського традиціоналізму, який знайшов вираз в особливостях сфери господарювання, адміністрування, моралі, культури. Означено, що, за Кулішем, традиції, сформовані в цих сферах, становлять субстанційне ядро української ідентичності, а мова є основою впорядкованості українського світу. Забуття народом мови, що дана Богом, означає буттєвий блуд народу, віддалення від Бога;

· уперше доведено, що переймаючись діахронною ідентичністю українців, Куліш обстоює реформування українського суспільства на основі збереження традиційних для українського світу соціальних і політичних інституцій та цінностей і цим започатковує ідеї, близькі до засадничих принципів філософії та ідеології європейського консерватизму.

Практичне та теоретичне значення одержаних результатів визначається актуальністю, доцільністю і новизною дослідження української ідентичності та її буттєвих смислів. Для українців історичний етап національної ідентичності, що бере відлік з початку ХІХ ст., унаслідок колоніального та постколоніального статусу затягнувся до ХХІ ст. включно. Аналіз наративів, які виражають особливості української ідентичності доби Романтизму, виявив одну надзвичайну важливу для нашого сучасника обставину – в них слово тексту є означником українського життєвого світу. Читач, що перебуває в комунікативному процесі з текстом, віднаходить у ньому близькі для себе значення емпіричного світу, які воднораз є і буттєвими смислами національної ідентичності. У цьому вимірі рідне слово постало для індивіда потужним ідентифікатором соціально-культурної самодостатності, що виявляє нерозривний зв’язок окремої людської одиниці з цілісним соціальним організмом, яким є нація.

Якщо духовно-культурний індивід преромантичної та романтичної пори виявив потребу в укоріненому в праоснову народу метатексті, який на національному рівні мав бути носієм субстанції ідентичності, то для національно-культурної ідентичності сучасного українця вкрай необхідно сформувати спільну для всіх суб’єктів соціальної дії систему базових смислів культури в межах єдиного національно-державного механізму. Держава мусить мати “інституалізовані тексти”, звернені до всіх суб’єктів ідентифікації і здатні нейтралізувати чужорідні культурні впливи. У нашій нинішній державі український світ мовно і культурно розщеплений на розмаїття штучно створюваних культурних “світиків” із власними чи запозиченими наборами міфологем, що виконують у суспільстві функцію соціально-культурного й ідеологічного дезінтеґратора. У сучасних комунікативних практиках українців фраґментація їх культурних світів вказує на втрату українською нацією підвалин її духовно-культурної інтеґрації, які в добу Романтизму були виражені національною мовою, національним метатекстом, культурною спадщиною, традицією та народною мораллю.

Результати дослідження буттєвих смислів національної ідентичності можуть бути методологічною основою для розробки конкретних стратегій культурно-національної політики державних органів, навчальних закладів та виховних установ. Опубліковані матеріали дисертації можуть широко використовуватись у виховному процесі у вищих закладах освіти України. Висновки дисертації в частині філософського аналізу наративних практик українських романтиків були використані і надалі знайдуть застосування в лекційних курсах з історії української філософії, історії української культури, спецкурсах з актуальних проблем історії української філософії та філософії культури. Певні розділи дисертації лягли в основу навчальних посібників: 1) Розвиток філософської думки в Україні: Курс лекцій. – 2-е вид. – К.: ІСДОУ, 1994. – 272 с. (Затверджений Інститутом системних досліджень Міністерства освіти України) (у співавторстві); 2) Предмет і проблематика філософії / За заг. ред. М. Скринника, З. Скринник. – Львів: Львівський банківський інститут Національного банку України; Центр гуманітарних досліджень НАН України, 2001. – 485 с. (Рекомендований Міністерством освіти і науки України).

Особистий внесок здобувача. Дослідження виконане, результати одержані та опубліковані дисертантом одноосібно, самостійно. Зокрема, здійснено цілісний філософський аналіз українського романтизму в аспекті наративної національної ідентичності та її буттєвих смислів. Запропоновано і обґрунтовано підхід до творів “Історія Русів” та “Кобзар” як національних метанаративів відповідно малоросійської та української ідентичності. На відміну від наявних раціоналістичних підходів до ідентичності, здійснено емоційно-ціннісний підхід, що дозволив означити буттєві смисли української ідентичності. Під кутом зору буттєвих смислів ідентичності піддано філософському аналізові твору “Історія Русів”. На основі підходу до українського романтизму як філософії національної ідентичності проаналізовано творчість поетів-романтиків, “Кобзар”, історіософію “Книги буття” та “хутірську філософію” П. Куліша. З позиції романтичної іронії зроблено дослідження буттєвих смислів національної ідентичності в повістях М. Гоголя та Г. Квітки-Основ’яненка.

Апробація результатів дисертації. Тези, основні ідеї та висновки апробовані у формі доповідей, виступів на численних конференціях, читаннях, круглих столах, теоретичних семінарах міжнародного, національного та регіонального рівнів, зокрема: міжнародні – семінар “Мировоззрение и научное познание” (Переяслав-Хмельницький, 30.09–4.10.1991), Міжнародний теоретичний семінар “Природа і культура” (Луцьк, 20–21.05.1992), “Церква і соціальні проблеми” / Енцикліка “Сотий рік” (Львів, 9–11.06.1992), “Народ – нація – держава: українське питання в європейському вимірі” (Львів, 12–14.05.1993), П’ятий конгрес Міжнародної асоціації україністів (Чернівці, 26–29.08.2002), “Філософська і культурологічна думка в Україні в контексті сучасного світового соціокультурного процесу” (Одеса, 24–25.06.2003), Х1Х Международные чтения “Великие преобразователи естествознания. Блез Паскаль” (Минск, 26–27.11.2003), “Переяславська рада 1654 року – історичне значення та політичні наслідки” (Переяслав-Хмельницький, 3–4.02.2004), “Людина – світ – культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень” (Київ, 20–21.04.2004), Шістнадцяті міжнародні людинознавчі філософські читання “Гуманізм. Людина. Цінності” (Дрогобич, 8–10.10.2004), “Російський срібний вік: проблема особистості” (Дрогобич, 1314.05.2005), Третя міжнародна наукова конференція “Політологічні, соціологічні та психологічні виміри перехідного суспільства: як зробити реформи успішними” (Суми, 22–24.06.2006), Третя міжнародна наукова конференція “Проблеми культурної ідентичності в ситуації сучасного діалогу культур” (Острог, 22–23.05.2007).

Конференції всеукраїнського та регіонального рівнів – “Культура і перебудова: діалектика духовних процесів” (Львів, 21–22.09.1990), “Г. Сковорода – український мислитель” (Львів, 4–5.10.1992), “Людина в контексті науки і культури: До 130 – річчя від дня народження Макса Шелера” (Львів, 28–29.04.2004), “Пізнання: епістемологічний, онтологічний та екзистенціальний виміри” (Львів, 11.02.2005), “Духовні виміри європейської цивілізації: виклики ХХІ ст.” (Львів, 20–21.10.2005), “Степан Балей і проблеми становлення сучасної культури виховання. Філософія, культурологія, психологія, педагогіка” (Львів, 4–5.02.2005), “Філософія гуманітарних наук: актуальність і перспективи розвитку” (Чернівці, 5–6.10.2006), ХІХ читання пам’яті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К. Твардовського “Філософія і життя: форми і шляхи взаємовпливів” (Львів, 10–11.02.2007), “Культура, свідомість, мова в інформаційному суспільстві” (Харків, 19–20.04.2007). Результати дослідження також доповідалися на щорічних наукових конференціях Національного лісотехнічного університету України.

Результати досліджень відображено: в монографії “Наративні практики української ідентичності – Доба Романтизму” (Львів: Каменяр, 2007. – 367 с., 21,39 друк. арк.), у 48 публікаціях, з них двадцять дві статті у фахових виданнях, також у двох навчальних посібниках (у співавторстві) з грифом МОН України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, одинадцяти розділів, висновків, списку використаних джерел (738 найменувань на 59 сторінках). Обсяг дисертації – 385 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми та доцільність дослідження, сформульовано його мету і завдання, об’єкт, предмет, методологічні підходи, визначено наукову новизну отриманих результатів, їх практичне значення, відображено апробацію результатів дослідження.

У Розділі першому “Стан наукового опрацювання проблеми” охарактеризовано романтизм як духовний рух першої половини ХІХ ст., особливості його становлення, розкрито теоретичні та методологічні особливості дослідження українського романтизму.

Європейський романтизм у різноманітних підходах і вимірах вітчизняні дослідники аналізували у низці колективних і авторських праць. У них поставав романтизм як літературно-художній стиль, напрям і метод творчості, як специфічне світобачення, здійснювався аналіз його філософії, ідейно-світоглядних особливостей, ідеології, стилю мислення, поетики тощо. Це, насамперед, праці Н. Берковського, Т. Бовсунівської, В. Ванслова, І. Волкова, В. Воробйова, Р. Ґабітової, В. Грєшних, Н. Гуляєва, А. Дмитрієва, В. Жирмунського, Н. Калениченко, Т. Комаринця, І. Нєупокоєвої, М. Поповича, В. Пигулевського, Л. Мирської, С. Тураєва, Ф. Федорова, І. Шетер та ін. Проте жоден з авторів не досліджував роль романтизму у формуванні національної самосвідомості і не ставив питання національної ідентичності та її буттєвих смислів.

У першому підрозділі “Романтизм та предметне поле українських романтичних наративів” ідеться про романтизм як літературний напрям зі своїм особливим творчим методом. Його підґрунтям стала ідейно-світоглядна позиція, виражена неоплатонічною філософією, християнським світоглядом, ідеологію, яка обстоює самоцінність окремої людини, своєрідність і самодостатність кожного народу та його культури. На цій основі романтизм формулює свій соціально-естетичний та соціально-політичний ідеал.

Виділено чотири етапи еволюції українського романтизму: Харківський – із 1830-х років до початку 1840-х; Галицький, який припадає на середину тридцятих років і характерний тим, що пробудження національної свідомості в галицько-української еліти пов’язане зі змаганнями за народну мову як літературну; Київський – із 40-х років до весни 1847 р. і четвертий – Петербурзький – 1855–1863 рр. Означено, що у своєму самоствердженні український романтизм як ідейний рух пройшов еволюцію від переборення бурлеску й травестії і творення самобутньої поезії народною мовою до романтичного роману (“Чорна Рада” П. Куліша) і далі до вираження, через застосування принципу романтичної іронії, суперечностей української дійсності у творчості Г. Квітки-Основ’яненка та М. Гоголя. Вершиною у поступі романтизму стала українська національна метаоповідь – Шевченків “Кобзар”, історіософські ідеї якого конституювалися в історіософській концепції Кирило-Методіївського братства – “Книзі буття українського народу”. Ці ідеї знаходять свій подальший розвиток у постромантичній “хутірський філософії” П. Куліша і, посутньо, закладають основи українського консерватизму.

Предметне поле зацікавлень і студій романтиків досить широке. Це інтерес до творчості представників слов’янського та західного романтизму, зокрема, німецького. Велику увагу романтики приділяють етнографічним розвідкам – це пісенна народна творчість, міфологія, демонологія (зокрема, М. Костомаров, І. Вагилевич, Я. Головацький). Образи народної демонології романтики застосовують як символи, відтворюючи у своїх творах український світ (Т. Шевченко, Г. Квітка, М. Гоголь). Важливо, що, звертаючись до міфо-образів народної творчості, вони прагнуть показати, що об’єкти дійсності мають у собі глибинний смисл (дух народу, доля, “голос крові”, “правда-мста” тощо).

Чільне місце в студіях романтиків посідає народна пісня. Пильну увагу до фольклору і традицій народної пісні виявляють М. Максимович, І. Срезневський, Я. Головацький, І. Вагилевич, Г. Квітка, М. Гоголь та ін. Авторами перших збірок творів народної поезії були М. Цертелєв (1819), М. Максимович (1827), І. Срезневський (1833), польський збирач Вацлав з Олеська (1833), які стимулювали формування пізніших збірок. Захоплення фольклором дозволило романтикам підійти до національної мови як знакової системи української культури. А звернення до етносимволіки слова дало їм змогу відтворити у своїх текстах український світ як національний космос.

Глибокий інтерес виявляють романтики до української історії, що лягла в основу формування їхньої світоглядної позиції. До історичних джерел, які формували в романтиків бачення місця України в слов’янському світі та Європі, були народні думи, історичні твори Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, А. Скальковського, літописи Самовидця, Величка, Граб’янки, але визначальним твором, безумовно, стала “Історія Русів”. Студії над історією народу, захоплення німецькою філософією, етнографією, ідеологією панславізму, зрештою, вилилися в історіософію Кирило-Методіївського братства, що ствердила себе в “Книзі буття українського народу”.

Таким чином, неоплатонічна філософська традиція, українська духовна культура та інтерес до національної мови, історії, народної творчості, а також вплив філософії і літератури німецького романтизму, польської, чеської, російської романтичної літератури – усе це сформувало духовний клімат у середовищі української еліти, який, по суті, перевернув її національну свідомість із малоросійської на українську. Першочерговим завданням патріотичної еліти у формуванні національної ідентичності всіх українців стало витворення повноцінної культури та літератури, яка б могла задовольняти духовні потреби всіх соціальних груп нації.

На основі народної мови українські романтики роблять спроби, на противагу бурлеску і травестії, витворити “високу” українську літературу. Вони доводять, що народною мовою можна передавати філософські й мистецькі ідеї та глибокі почуття. Це вони демонструють на вільних перекладах Пушкіна (Л. Боровиковський та ін.), Байрона (М. Костомаров), Ганки (А. Метлинський та ін.), Міцкевича (П. Гулак-Артемовський), Гощинського (М. Шашкевич). Д. Чижевський, аналізуючи поезію А. Метлинського, зауважує, що вона історично-філософічна. Філософічна “поезія ночі” (Д. Чижевський) М. Петренка, М. Костомарова виражає самотність і воднораз одвічний порив людини до трансцендентного, прагнення єднання з ним і одночасно острах перед ним. Проте, як уже зазначено, найвищим виявом творчості українських поетів-романтиків став Шевченків “Кобзар”. Шевченко заявив, що поезія, творена народною мовою, стає філософією й ідеологією свободи, яка визначає напрям руху нації до самої себе.

У другому підрозділі “Напрями й аспекти дослідження українського Романтизму” здійснено аналіз сучасного стану в дослідженні ідейно-естетичних основ українського романтизму: його світоглядно-філософських підвалин; особливостей як стилю, течії; зв’язку романтизму та реалізму як художньо-літературних методів; пов’язаності романтизму з фольклором. Дослідники роблять порівняльний аналіз літературного процесу з західноєвропейською філософією і літературою та іншими слов’янськими літературами, зв’язок із народністю, народною психологією, світоглядом, ментальністю. Ці питання стали предметом дослідження в таких авторів, як: І. Айзеншток, Т. Бовсунівська, Ю. Бойко, М. Братасюк, Г. Вервес, П. Волинський, Ю. Грибкова, О. Дорошевич, М. Зеров, С. Єфремов, Н. Калениченко, М. Кашуба, Р. Кирчів, С. Козак, Т. Комаринець, Н. Крутикова, В. Лісовий, Н. Михайловська, Д. Наливайко, О. Нахлік, Г. Нудьга, І. Огородник, В. Огородник, М. Паласюк, Є. Сверстюк, А. Сініцина, О. Соболь, А. Супрун, Д. Чалий, Д. Чижевський, М. Яценко, Є. Кирилюк, Ю. Шинкаренко, А. Шамрай, О. Гончар та інші. У філософському й культурологічному вимірі український романтизм розглядають із перечислених вище Т. Бовсунівська, Ю. Грибкова, М. Паласюк, А. Сініцина. Проте ці та інші автори не ставлять за предмет аналізу проблему ідентичності в українському романтизмі.

Ідентичність у широкому її розумінні в тих чи інших вимірах досліджує в Україні низка авторів. Це – Г. Ангелов, Є. Андрос, О. Алексієнко, Н. Амельченко, А. Бадан, А. Бичко, І. Бичко, М. Братасюк, В. Верлока, Т. Воропай, Т. Воропаєва, Л. Газнюк, П. Гнатенко, А. Єрмоленко, В. Ільїн, В. Лях, Я. Любивий, Н. Михайловська, Л. Никифорова, В. Павленко, Н. Побєда, М. Попович, С. Пролєєв, Н. Радіонова, В. Рижко, Н. Северин, Л. Ситніченко, І. Старовойтова, Н. Тарасова, Н. Хамітов, В. Фадєєв, В. Шерлока, Ю. Шинкаренко, М. Шульга та ін. Вони підіймають питання, пов’язані зі сучасною європейською кризою ідентичності, порушені Ч. Тейлором, розглядають підходи до ідентичності зарубіжних авторів, зокрема, М. Бубера, згідно з яким ідентичність формується на засадах комунікації, діалогічно. Підкреслюють важливість у дослідженні проблеми ідентичності комунікативного підходу К. Ясперса, учення про “інтерсуб’єктивність” Е. Гусерля, концепції емотивізму М. Шелера, герменевтики М. Гайдеґера тощо.

Досліджуючи ідентичність у дискурсі постмодернізму, автори наголошують, що в ньому персональна ідентичність виступає продуктом дискурсивних практик і не репрезентує жодної “внутрішньої природи” людини. Література постмодерну, з одного боку, засвідчує кризу ідентичності європейської людини, а з іншого – вказує на брак методології, яка б дозволила накреслити шляхи виходу з неї. Проте, наголошуючи на необхідності нової методології, наприклад, дослідниця ідентичності Т. Воропай, на основі типового для постмодерну “соціально-конструктивного” підходу до ідентичності, робить висновок, що національна ідентичність не має незмінної субстанції, вона набуває різної якості у різні історичні періоди, постійно змінюючись, оновлюючись і трансформуючись. Така позиція, на наш погляд, спрямована на розмивання основ національно-культурної ідентичності тих націй, де вона все ще перебуває у процесі становлення (наприклад, Україна). На наш погляд, змінюватися може залежно від соціально-історичних обставин лише форма вияву “субстанції”. Позаяк субстанційним ядром національної ідентичності є система смислів національної культури, то його зміна, по суті, означає втрату національної ідентичності.

На сьогодні, згідно з дослідженнями українських науковців, можна говорити про “види” чи “моделі” ідентичності за етнокультурною ознакою або громадянською: “українець”, “росіянин”, “радянська людина”, “громадянин України”, “європеєць”, “слов’янин” тощо. Таке широке ідентифікаційне поле є свідченням того, що в Україні відсутня національно-культурна політика, спрямована на презентацію власне української системи смислів культури. Тим більше, що український світ – багатокультурний, і це, за умов прискореної глобалізації, істотно впливає на викривлення процесів ідентифікації вже тому, що процеси глобалізації і національно-культурної ідентифікації діаметрально протилежні. У результаті індивід постає зануреним у “ринок ідентичностей” і його ідентичність поставлена в залежність від так званої “стратегії успіху”. Тому те, що зовні виглядає як конструювання себе “за власним проектом”, насправді означає кризу персональної ідентичності.

У сучасних дослідженнях не ставилось питання аналізу наративної ідентичності у творчості романтиків і, тим більше, питання буттєвих смислів національної ідентичності. Проте певним чином питання архетипних структур українського життєвого світу в різних контекстах, окрім Л. Плюща, Г. Грабовича, О. Забужко, порушують і такі дослідники, як О. Кисельова, О. Кулик, Д. Наливайко, М. Новикова, Т. Мазур, О. Стромецький, І. Федь, В. Ятченко, Н. Чечель, а також зарубіжні – Є. Волкова, Е. Гомбріх та інші. У підході до інтерпретації символіки українських романтичних текстів деякі дослідники (С. Балей, Г. Грабович) використовують висновки теорії психоаналізу З. Фройда. Проте застосування психоаналізу в дослідженні текстів веде, за Гомбріхом, до сплутування причини та наслідку. У цьому зауваженні, на наш погляд, є резон, адже, правомірно, наприклад, говорити про множину причин для багаторазового використання Шевченком смисло-образу “три”, проте С. Балей, прямолінійно застосовуючи психоаналітичний підхід, схильний вбачати тут викликану дитячими враженнями Шевченка “напосідну ідею”.

У розкритті буттєвих смислів одне з визначальних місць посідає символ, який розглядаємо в герменевтичному аспекті. Згідно з П. Рікером, символ є значенням, що виражає такий смисл, який вказує і на інший смисл, похідний від першого. Тому можна стверджувати, що кожен текст становить “символічний простір” (Ю. Лотман), який включає, окрім самого тексту, концентрацію або “розсипи” знаків-символів, що репрезентують текст у тексті. В інтерпретації буттєвих смислів ми відштовхуємося від висновку Ю. Лотмана щодо наявності в культурі “стрижневої групи символів”, яка глибоко архаїчна. Символи, зберігаючи у згорнутому вигляді глибинні “програми” текстів і сюжетів, постають “механізмом пам’яті культури і її єдності”, зауважує Є. Волкова, дослідниця концепції символу Ю. Лотмана.

В аналізі романтичних текстів ми спираємося також на концепт Ю. Лотмана, згідно з яким текст становить знакову структуру з певною системою значень, і за основу аналізу національної ідентичності беремо твердження, що код тексту і код розшифровування інформації тексту має бути одним і тим самим.

Порівнюючи ряд досліджень текстів українських романтиків з європейськими романтичними наративними практиками, робимо висновок про єдність у них філософської традиції, творчих підходів та збіг багатьох сюжетних мотивів. Актуальним для нашого дослідження є мотив прагнення героя змінити своє природне призначення, свою недолю на “золоту долю”. Таке відхилення людини від природного шляху, відзначене українськими романтиками, інтерпретуємо через концепт “буттєвий блуд”. Детальне висвітлення цього поняття, а також низки інших спільних мотивів, здійснено в тексті дисертації.

Переорієнтація сучасної людини, й української зокрема, на “цінності”, що виражають “стратегію успіху”, на яку звертають увагу дослідники, кваліфікуємо не як особливу модель ідентичності, а як факт кризи персональної і національно-культурної ідентичності. Це свідчить, на наш підхід, що для пересічного індивіда пріоритетними стають ролеві функції, тоді як свідома укоріненість у національну культуру має другорядне значення. Суб’єктивною передумовою національної ідентичності є наявність у внутрішньому світі громадянина України саме української символічно-смислової системи.

Розділ другий дисертації “Методологія дослідження” обґрунтовує необхідність обрати в дослідженні підходи, принципи, засади, прийоми, які існують у методологіях сучасної філософії, культурології, філософії культури, семіотики текстів.

У підрозділі першому “Вихідні засади, методологічні підходи і принципи аналізу” відштовхуємося від специфічного сприймання романтиками дійсності, що знаходить вираз в особливій увазі до одиничного, неповторної індивідуальності явищ, подій, історичних постатей та їх соціальної значущості. Це націлює в аналізі романтичних текстів, насамперед, застосувати індивідуалізуючий підхід та деякі інші висновки Баденської школи.

Романтики, на відміну від Баденської школи, розуміють загальні цінності в інтерпретації світу історії та культури не як трансцендентальні смисли, а як трансцендентні божисті сутності – це Свята Правда, Дух народу, Провидіння, Справедливість. На відміну від процедури підведення цінностей із меншим обсягом під цінності більш загальні, романтик констатує причетність історичних постатей, подій до вищих божистих сутностей.

Таке розуміння цінностей романтиками дозволяє застосувати в аналізі буттєвих смислів концепцію емотивізму М. Шелера, де цінність самовіднаходиться в акті емоційної інтуїції, тобто людина впізнає цінності, позаяк наша емоційно-чуттєва сфера містить у собі націленість уподобання і уподібнення. Важливо, що вища цінність, яка є й довговічнішою, постає в нашому уподобанні ніби “сама собою”. Довговічна цінність містить у собі такий феномен, як “здатність існувати-крізь-час”. Емоційна націленість здійснюється в межах уподобання і зневажання (відторгнення).

Ключовим у підході до вибудуваного романтиками українського національного космосу є висунуте Е. Гусерлем поняття “життєвий світ”, що становить, згідно з його теорією, сферу первісних очевидностей. Методологічно цінним для нас є висновок, що життєвий світ, посутньо, є світом культурно-історичних значень і смислів, який репрезентує свідомість того чи іншого народу на конкретному історичному етапі. Така інтерпретація життєвого світу дає підставу, згідно з Гусерлем, кожному “Я” усвідомлювати себе складовою частиною цілісного потоку історичного розвитку з його теперішнім, минулим і майбутнім і виводить нас на важливий концепт у дослідженні буттєвих смислів текстів романтиків – традицію. Звідси робимо методологічно важливий висновок: об’єктність світу культури – це спосіб об’єктивації традиції.

Методологічно важливим є твердження К. Ясперса, що лише в межах національної культури може здійснитись глибинно-буттєва спільність – тісний духовний зв’язок між людьми на основі “субстанційних життєвих смислів”, який він називає комунікацією.

У другому підрозділі “Методологічні параметри буттєвих смислів ідентичності у текстах романтиків” зазначено, що в аналізі ідентичності в романтичних текстах відштовхуємося від концепції наративної ідентичності П. Рікера. Беручи до уваги його твердження, що самоідентифікація у процесі сприймання тексту зумовлюється сферою дискурсивного мислення, ми, проте, стоїмо на відмінній позиції, а саме на переконанні, що для романтиків самоідентифікація, окрім сфери мислення, зумовлена, насамперед, чуттєво-емоційною сферою.

У розкритті буттєвих смислів ідентичності методологічну цінність мають особливості техніки та ефективні прийоми романтичної оповіді: рефіґурація оповіді, яка полягає в тому, що ідентифікація читача опосередковується знаками культури; потенціювання, яке сприяє широкому залученню у творчий процес метафоричних конструкцій та символів; поліфункційність романтичного тексту, яка виражена, зокрема, його вплетеністю в міф. Тому романтичний текст гетерогенний – він включає міфологічну та дискурсивну логіки, що дає можливість поєднувати два світи: ірреальний та реальний.

В аналізі наративів романтиків спираємося на висновок структурної антропології К. Леві-Строса, що будь-якій соціальній спільноті первісно притаманна структура, яка має два виміри – горизонтальний та вертикальний. Особливо виразно структура українського світу художньо-образно означена в текстах Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка та М. Гоголя.

Третій підрозділ “Сміх як методологічний прийом кодування буттєвих смислів у текстах романтиків” розкриває філософсько-методологічні аспекти романтичної іронії, яка постає механізмом, що дає змогу впізнавати смисли, які є спільними для семантичного простору як індивіда, так і культури. Романтична іронія дозволяє через символ однієї знакової системи впізнати значення знаку іншої системи, або значення знаку іншого рівня тієї самої знакової системи.

У романтичних текстах сміх (іронія) виконує функцію поєднання протилежностей і тому є філософським феноменом у сфері мислення. Він дозволяє виділити у світі піднесене й нице, духовне й бездуховне, прагматично-інструментальне і безкорисливо-життєве. Виражаючи протилежності, сміх у романтизмі став механізмом поєднання літератури і філософії, тому що література через іронію розглядає світ як єдність протилежностей. Засобом вияву