ДЕРЖАВНА УСТАНОВА

“ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ НАН УКРАЇНИ”

ШНИПКО Олександр Сергійович

УДК 338.2; 339.13 (477); 316.324.8

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ УКРАЇНИ

В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

08.00.03 – економіка та управління національним господарством

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора економічних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у Державній установі “Інститут економіки та прогнозування НАН України”.

Науковий консультант доктор економічних наук, професор,

академік НАН України

ГЕЄЦЬ Валерій Михайлович,

Державна установа “Інститут економіки та

прогнозування НАН України”, директор.

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор,

академік НАН України

Амоша Олександр Іванович,

Інститут економіки промисловості

НАН України, директор;

доктор економічних наук, професор

Борисенко Зоя Миколаївна,

Університет економіки і права “Крок”,

завідувач кафедрою економіки

підприємства, конкурентної політики та

інноваційного розвитку;

доктор економічних наук,

член-кореспондент НАН України

Сіденко Володимир Романович,

ДУ “Інститут економіки та прогнозування

НАН України”, головний науковий

співробітник відділу моделювання

економічного розвитку.

Захист відбудеться “28” травня 2008 р. о 14 годині 30 хвилин на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.239.01 ДУ “Інститут економіки та прогнозування НАН України” за адресою: 01011, м. Київ, вул. Панаса Мирного, 26.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ДУ “Інститут економіки та прогнозування НАН України” за адресою: 01011, м. Київ, вул. Панаса Мирного, .

Автореферат розісланий “25” квітня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Левчук Н.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Ключовою умовою досягнення стратегічних цілей, зміцнення політичної та економічної ролі України у світовому співтоваристві є забезпечення невпинного зростання її конкурентоспроможності. У сучасному світі, який стрімко глобалізується, здатність швидко адаптуватися до міжнародної конкуренції стає найважливішою умовою успішного і сталого розвитку кожної держави.

Актуальність теми. Глобалізація економіки модифікує процеси конкуренції на світових ринках при їх зростаючій лібералізації та транснаціоналізації, що робить конкурентне середовище України відкритим для активних дій зовнішніх ринкових суб’єктів. За таких умов уже неможливо уявляти собі результативну політику підвищення конкурентоспроможності лише як результат політики окремо взятої країни. Ця політика дедалі зростаючою мірою зумовлюватиметься взаємодією національної держави та її економіко-правової системи з міжнародними інституціями, а спосіб такої взаємодії визначатиме характер і напрями розвитку потенціалу конкурентоспроможності національної економіки.

Відтак позиціювання України у глобальному просторі полягає в тому, щоб сфокусувати увагу на змісті основних проблем національної конкурентоспроможності, зафіксувати точку відліку стану її індикаторів серед інших держав, визначити передумови для необхідних змін, розширивши спектр аналітичного уявлення та стратегічного мислення державних органів, які приймають рішення з питань забезпечення конкурентоспроможності країни.

В економічній науці проблема національної конкурентоспроможності є однією з ключових. Значний вклад у її дослідження здійснили такі західні вчені, як П. Кругман, С. Ліндер, Б. Олін, М. Портер, Д. Сакс, Л. Саммерс, Дж. Харт, Е. Хекшер. Останнім часом ці проблеми розробляються також вченими з пострадянських країн, зокрема – українськими та російськими (Я. Базилюк, О. Білорус, Б. Буркинський, М. Делягін, Я. Жаліло, В. Іноземцев, Б. Кузик, Д. Лук’яненко, С. Меншиков, І. Спиридонов, С. Соколенко, Р. Фатхутдінов, Т. Циганкова, Ю. Яковець та ін.).

Сутність глобалізації, економічні та неекономічні чинники її впливу на рівень національної конкурентоспроможності розглядались у працях таких вчених, як К. О’Рурк, Дж. Вільямсон, Р. Робертсон, М. Кастельс, М. Ільїн, В. Кувалдін, В. Колонтай, П. Кеннеді, Д. Хелд, Дж. Стігліц. Неекономічні чинники, пов’язані з сучасними процесами геополітичного домінування та культурної експансії Заходу, ґрунтовно розкрито такими вітчизняними вченими, як С. Кримський, Ю. Пахомов, Ю. Павленко. Про роль держави у процесах глобалізації висловилися такі вчені, як К. Омае, Р. Гілпін та ін. Взаємозв’язок ТНК і транснаціоналізації досліджено у працях таких вчених, як О. Гаврилюк, Б. Губський, О. Рогач, О. Шнирков, А. Шевцов, С. Якубовський, М. Бломстром, М. Кессон, Дж. Даннінг та ін.

Разом з тим у дослідженнях, присвячених конкурентоспроможності національної економіки, домінують досить однобічні уявлення про передумови для реалізації конкурентних переваг, розглядаються, насамперед, міжнародні порівняння та відповідні рейтинги, у яких Україна виглядає не найкраще. Водночас багато питань, які стосуються внутрішніх засад розвитку конкурентного середовища, залишаються в тіні. Недоліком поширених версій є й відсутність структурного аналізу взаємозв’язків у національній економіці як цілісності, що виявляє головні джерела та ключові напрями проекту модернізації, здійснення якого державою та бізнесом дозволить забезпечити необхідний рівень національної конкурентоспроможності.

У працях вітчизняних науковців О. Амоші, В. Александрової, Ю. Бажала, О. Болховітінової, З. Борисенко, В. Гейця, А. Даниленка, Б. Кваснюка, С. Кірєєва, І. Крючкової, М. Меламеда, В. Мунтіяна, Л. Мусіної, В. Семиноженка, В. Сіденка, Л. Федулової, Л. Шинкарук та ін. обґрунтовано, що саме в межах розв’язання проблеми національної конкурентоспроможності в умовах глобалізації вирішується проблема формування стратегії та політики довгострокового соціально-економічного розвитку України. Однак подальшого уточнення потребують цілі, механізми, пріоритети та принципи розвитку, що закладатимуться у цій стратегії.

Подальшого дослідження потребує проблема посилення інноваційного вектора економічної динаміки як функції поліпшення макроструктурних пропорцій економіки та оптимізації відтворювальних процесів, зокрема – через інструменти інвестиційної, податкової та амортизаційної політики держави і визначення відповідних пріоритетів державної політики нагромадження.

Загальною передумовою для конкурентоспроможності національної економіки є рівень її капіталізації. Тому одна з центральних проблем полягає в активізації інвестиційно-інноваційної модернізації економіки та її технологічному оновленні. Цій проблемі присвячено чимало сучасних як зарубіжних, так і вітчизняних наукових досліджень. Проблеми нагромадження та інноваційного оновлення основного капіталу розглядали такі спеціалісти, як А. Вайнштейн, Ю. Іванов, Я. Кваша, В. Красовський, Ю. Куренков, В. Фальцман. Серед вчених пострадянського періоду, які досліджували окреслену проблематику, слід відзначити праці Є. Гайдара, В. Іноземцева, В. Логинова, Л. Несторова, В. Полтеровича. Підходи до подолання інвестиційно-інноваційної кризи в Україні викладено у працях вітчизняних науковців, зокрема – А. Гальчинського, В. Найдьонова та ін. Тим часом у цих дослідженнях теоретичні та методичні аспекти відтворення основного капіталу в контексті прискорення технологічної модернізації в Україні розкриваються недостатньо. Зокрема, вузьким місцем залишаються аналіз структурних аспектів нагромадження, визначення тих ключових позицій, які повинні найбільшою мірою сприяти національній конкурентоспроможності.

Отже, в умовах загострення глобальної конкуренції, наростання стратегічних викликів суспільству та економіці України зростає також необхідність продовжити дослідження національної конкурентоспроможності, не тільки беручи до уваги чинники та ознаки, але й розглядаючи конкурентоспроможність як процес, що відбувається під впливом цілої сукупності факторів, які постійно розвиваються та змінюються. Усе це і визначило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота містить результати досліджень автора, які проводились у межах науково-дослідних робіт відділу економічного зростання та структурних змін в економіці ДУ “Інститут економіки та прогнозування НАН України”: “Реальний сектор економіки в структурі ВВП” (№ДР 0105U003204) – розділ “Фактори та індикатори конкурентоспроможності національної економіки”, “Державна амортизаційна політика як чинник активізації інноваційно-інвестиційних процесів в економіці” (№ДР 0107U005487) – розділ “Аналіз науково-методичних та практичних підходів до визначення економічної та фіскальної сутності амортизації”. Автором розроблені пропозиції та рекомендації щодо удосконалення амортизаційної політики.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є розробка на основі теоретичних і статистичних джерел теоретико-методологічних підходів до формування сутнісних та специфічних факторів та умов, які визначають і забезпечують характер та напрями розвитку потенціалу конкурентоспроможності національної економіки в умовах глобалізації.

Досягнення поставленої мети зумовило необхідність вирішення таких завдань: –

охарактеризувати сутність і тенденції постіндустріальної глобалізації та транснаціоналізації вітчизняного ринку;– 

розкрити роль державної політики у забезпеченні конкурентоспроможності національних товаровиробників;–

з’ясувати природу та особливості конкуренції на глобальному ринку;–

оцінити позиції вітчизняної фірми-експортера у глобальній економіці;– 

розширити обґрунтування провідної ролі модернізації капіталу й розвитку людського потенціалу як основних чинників підвищення національної конкурентоспроможності;– 

виявити механізми та інструменти впливу науково-технічної, технологічної, інноваційної, податкової, амортизаційної та зовнішньоекономічної політики на рівень конкурентоспроможності національної економіки;– 

розробити концептуальні засади та обґрунтувати пропозиції щодо забезпечення невпинного зростання конкурентоспроможності країни.

Об’єктом дослідження є національна конкурентоспроможність в умовах постіндустріальної глобалізації.

Предметом дослідження є закономірності та особливості забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на глобальному ринку.

Методи дослідження. У дисертації застосовано сукупність методів і підходів, що дозволило забезпечити концептуальну єдність роботи. Історико-порівняльний та логіко-діалектичний методи використано для розкриття методологічних і теоретичних засад процесів глобалізації національного й світового ринків, функцій держави та специфікації поняття “економічний конфлікт” у глобалізованому світі, а також для визначення бажаних параметрів відтворення основного капіталу України. Системно-структурний метод сприяв встановленню структури процесів глобалізації та транснаціоналізації, видів глобальної конкуренції, складових захисних механізмів конкурентоспроможності підприємств, чинників забезпечення конкурентоспроможності підприємств-експортерів і формування сучасної ресурсної бази національної конкурентоспроможності, системної взаємодії видів економічної політики держави, спрямованої на підвищення її конкурентоспроможності. Факторний аналіз дав можливість виявити закономірності та специфіку процесів забезпечення глобальної конкурентоспроможності України, а метод анкетування підприємств, – оцінити позиції вітчизняної фірми на світовому ринку та виявити чинники, що формують місце українських підприємств-експортерів у світовій економіці.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у системному вирішенні важливої науково-практичної проблеми – обґрунтування концептуальних і теоретико-методологічних засад аналізу стану і перспектив конкурентоспроможності країни з ринковою економікою, що перебуває у стадії становлення, у глобальній економіці.

Основні положення дисертаційної роботи, які визначають її наукову новизну, полягають у тому, що:

уперше:–

запропоновано концептуально новий підхід до дослідження глобальної конкурентоспроможності національної економіки, який дозволяє розкрити архітектоніку взаємовідносин у постіндустріальній глобалізації: “внутрішня єдність глобальної трансформації національного і світового ринків – нова роль держави у глобалізованому світі – взаємозв’язок сутності сучасних економічних конфліктів і тенденцій конкуренції на глобальних ринках – зумовлений інформаційними технологіями якісно новий стан основного і людського капіталів як основних компонентів ресурсної бази національної конкурентоспроможності – раціональна комбінація видів економічної політики держави для підвищення її конкурентоспроможності”; –

визначено, що в умовах глобалізації можливості нарощування конкурентоспроможності країни у передових сферах виробництва товарів і послуг залежать від процесів її входження до мереж ТНК і використання ресурсів, закладених у процесах транснаціоналізації ринків, що вимагає від будь-якої країни утворення й розвитку власних транснаціональних структур на основі чіткої та послідовної політики щодо їх формування, і в тому числі – щодо експорту національного капіталу за кордон; –

дано оцінку державної політики підвищення національної конкурентоспроможності як такої, що нерідко зводиться виключно до регулювання зовнішньоекономічної діяльності, при ігноруванні того факту, що з конкурентоспроможністю прямо пов’язані й питання внутрішнього економічного устрою; наголошено, що конкурентоспроможність містить дві складові – зовнішню і внутрішню, причому основну роль відіграє остання; –

визначено позитивну роль у підвищенні економічної ефективності не тільки протистояння, але й співробітництва; реальний ринок є далеким від спрощеної картини “лобової” конкуренції за виживання: це і співіснування, і взаємне доповнення компаній різних типів, яке ґрунтується на розмежуванні ніш, у кожній з яких існують свої правила гри;–

розкрито критичне ставлення виробників до нинішнього рівня захищеності їх інтересів як на вітчизняному, так і (особливо), на зовнішніх ринках; на сьогодні у політиці держави практично немає економічно обґрунтованих пріоритетів у забезпеченні інтересів виробників окремих галузей; –

встановлено, що в епоху глобалізації виникає потреба у новому визначенні релевантного ринку через появу нових чинників, впливу на ступінь конкуренції або концентрації на ринках; насамперед, це позитивні зовнішні мережеві ефекти, фрагментація виробництва між різними країнами і вплив міжнародної конкуренції на ринкову владу національних монополій; –

виявлено визначальну роль процесу адаптації до динамічного розвитку глобальних ринків і передових технологій у досягненні вітчизняними підприємствами світової конкурентоспроможності; сьогодні домінантою для національних виробників має стати знак – “Вироблено в Україні”, який виділятиме саме ті вітчизняні товари й послуги, що користуються попитом на внутрішніх ринках і авторитетом у світі; –

обґрунтовано, що для розроблення та реалізації державної стратегії підвищення конкурентоспроможності національного виробництва необхідною є об’ємна, систематична і взаємозв’язана робота, з боку як держави, так і бізнесу, яка вимагає постійного проведення ґрунтовних досліджень і розроблення практичних заходів за такими напрямами: обстеження конкурентного середовища і особливостей національної економіки з підготовкою пропозицій щодо обґрунтування національних пріоритетів у міжнародному поділі праці; уточнення експортної орієнтації та надання допомоги українським виробникам у розробленні шляхів і заходів підвищення їх конкурентоспроможності, а також ефективного використання вітчизняного і світового досвіду; дослідження і систематизація нормативно-правової бази економіки з пропозиціями щодо її вдосконалення і посилення впливу на конкурентоспроможність національного виробництва; підготовка кадрів і підвищення кваліфікації виробників і управлінського персоналу з проблеми створення ефективної конкуренції; науково-методичне та інформаційне забезпечення суб’єктів конкуренції, інвесторів та органів державного управління;–

доведено і статистично підтверджено, що ефективність інвестиційно-інноваційної політики тісно кореспондує не тільки з кількісним, але й з якісним (відтворювальним) аспектом капіталоутворення, та зроблено аргументований висновок про недостатність відтворювального потенціалу національної економіки для обороту інвестиційних ресурсів в активному інноваційному режимі (зокрема, в період інтенсивного оновлення виробничої бази середньорічний приріст темпу інвестування в основний капітал має становити не менше як 12% річних; при цьому пропорція між витратами на оновлення і чистий приріст основного капіталу повинна бути приблизно 3:2);–

встановлено в результаті експертного оцінювання технологічного рівня українських підприємств-експортерів, який склався у 2007 р., що 13,5% з них працюють за новітньою якісною технологією, захищеною патентом, на рівні зарубіжних аналогів; разом з тим, стільки ж обстежених підприємств-експортерів (13,4%) перебувають у критичному стані – на них все ще функціонує застаріла, не дуже якісна технологія, що потребує оновлення; при порівнянні результатів опитування 2007 р. з даними за 2003 р. виявлено, що значно збільшилася кількість підприємств, на яких технологія оновлювалась кілька років тому і є досить якісною (з 25,7% до 37,9%), помітно зросла частка підприємств, які використовують новітню якісну технологію, захищену патентом (відповідно, з 6,8% до 13,5% і з 5,5% до 7,4%), зменшилася кількість підприємств, де технологія в останні роки не оновлювалась, і підприємств, які використовують застарілу технологію (відповідно, з 46,9% до 27,8% і з 15,2% до 13,4%); –

визначено бажані параметри відтворення основного капіталу України, здатні забезпечити інтенсифікацію його нагромадження та відповідне зростання конкурентоспроможності національної економіки у посткризовому періоді, а також нові методологічні підходи до визначення факторів посилення інноваційного вектора економічної динаміки, зокрема – через розкриття відповідного потенціалу амортизаційної системи та перегляд пріоритетів державного регулювання у сфері інвестиційної, податкової та амортизаційної політики;

дістали подальший розвиток:–

теоретичні положення щодо впливу глобалізації на розвиток національної економіки; доведено, що такий вплив великою мірою визначається результативністю цілеспрямованої національної політики розвитку довгострокових конкурентних переваг і сприянням вітчизняним виробникам у зміцненні їх міжнародних конкурентних позицій через створення інституційної здатності оптимально використовувати переваги глобалізації та нейтралізувати її загрози; –

теоретичні уявлення про сучасну конкуренцію; доведено, що на рубежі ХХ–ХХІ ст. конфліктна природа конкуренції спостерігається, насамперед, у гострому протиборстві монополій з аутсайдерами; у суперництві між великими корпораціями на національному та світовому ринках; у сфері монополістичної конкуренції та суперництві олігополій за лідерство на ринку; сучасна конкуренція – це вже не “продукт проти продукту”, “ефективність проти неефективності”, а “нелінійна” інновація проти “лінійної”; –

поняття людського капіталу як феномена, що рівною мірою стосується і найманого працівника, і підприємця; доведено, що в разі соціальної згуртованості суспільства країна має величезний людський капітал і є конкурентоспроможною;– 

обґрунтування стратегії, спрямованої на підвищення конкурентоспроможності галузі; підтверджено, що справжній економічний успіх держави безпосередньо визначається наявністю в неї конкурентоспроможних галузей і виробництв, тому підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників має стати найважливішим пріоритетом у національній промисловій політиці, яка має дістати всебічну активну підтримку в діях уряду і вплинути на формування сприятливого внутрішнього й зовнішнього нормативно-правового поля конкуренції; жодна з країн (навіть найрозвинутіша), не ставить за мету досягнення ефективної конкуренції по всьому асортименту продукції, яку вона може виробляти – пріоритет віддається лише тим секторам економіки, які мають умови для здобуття конкурентних переваг на світовому ринку;–

теоретичне обґрунтування необхідності зосередження уваги на пріоритетних галузях науки і промисловості, здатних забезпечити реальні технологічні та економічні переваги; при цьому базовим принципом повинно стати визначення галузей, де нині існують конкурентні переваги і фактично або потенціально присутні національні переваги для формування кластерів; крім таких галузей, потребують визначення галузі із сприятливими умовами внутрішнього попиту з подальшим виходом на зовнішні ринки – саме в них необхідно зосередити капіталовкладення в освіту, НДДКР і розвиток відповідної інфраструктури, а також запровадити податкові пільги й державні дотації для новітніх і високотехнологічних розробок; вітчизняні підприємства цих галузей доцільно заохочувати до перетворення у транснаціональні, що сприятиме їх прямому доступу на зарубіжні ринки; важливим перспективним завданням має стати вихід України на ринки інших держав з принципово новими виробами у галузях ракетної та авіаційної техніки (особливо виробництва важких транспортних літаків), середнього й великого машинобудування, приладобудування, окремих виробництв електронної та електротехнічної промисловості, виробництва зварювальної апаратури; вибірковий розвиток таких галузей промислового виробництва дозволяє досягти значної технологічної переваги і навіть провідного становища;–

теоретичні уявлення про формування конкурентного середовища на глобальному рівні; доведено, що ця проблема трансформується, оскільки на її зміст накладають свій відбиток національні інтереси країни, а тому розмежування у стратегіях побудови відносин в інноваційній сфері для країн-лідерів і країн-аутсайдерів стає глибшим; –

науково-методичний підхід до вибору інструментів податкового стимулювання науково-технічного розвитку; на відміну від існуючих, цей підхід передбачає вибір комплексу засобів податкового регулювання з урахуванням їх сумісності, припустимих втрат бюджету та очікуваного ефекту від їх використання;

удосконалено науково-практичні підходи до:– 

обґрунтування основних напрямів підвищення конкурентоспроможності на макрорівні, серед яких: прискорення інституційних перетворень, оптимізація структури форм власності, формування прошарку ефективних власників; створення сприятливого економічного середовища, удосконалення нормативно-правового поля економічних відносин взагалі і конкурентних зокрема; активізація інвестиційної та виробничої діяльності шляхом удосконалення податкового законодавства, стимулювання процесів промислово-фінансової інтеграції, розширення прав корпоративних об’єднань до рівня світової практики; розроблення державної промислової стратегії підвищення конкурентоспроможності виробництва на базі ефективного використання національних умов і конкурентних переваг, які має Україна; обґрунтування пріоритетів розвитку промислового виробництва та механізмів державної підтримки галузей і виробництв, які можуть за коротко- або середньостроковий період підвищити свою конкурентоспроможність і стати генеруючими центрами для розвитку економіки;–

наукових уявлень про напрями використання зарубіжного досвіду в процесі розробки заходів щодо підвищення національної конкурентоспроможності (обґрунтовано, що таке використання досвіду, насамперед, має відбуватися на основі орієнтації на застосування виявлених міжнародною практикою загальних закономірностей цього процесу – високої залежності рівня конкурентоспроможності від рівнів розвитку ринкових інституцій та апарату державного управління, системи регулювання конкуренції та стимулювання підвищення конкурентоспроможності, якості людського та науково-технологічного потенціалів країни);–

системи оцінки конкурентоспроможності економіки України шляхом емпіричної перевірки гіпотези умовної конвергенції, а також оцінки динаміки показника сукупної факторної продуктивності (завдяки чому доведено існування тенденції до екстенсифікації виробництва і втрати конкурентоспроможних позицій національної економіки на світовому рівні); – 

наукових гіпотез причинно-наслідкових залежностей конкурентоспроможності від інформаційно-комунікаційних технологій (зокрема, щодо визначення основних проблем вимірювальної системи, обґрунтування необхідності здійснення державної політики розвитку інформаційно-комунікаційних технологій та побудови інформаційного суспільства, формулювання її пріоритетних напрямів і завдань);–

обставин, які породжують необхідність у соціальному капіталі нової якості (зокрема, у зв’язку з швидким розвитком в усьому світі економіки знань); –

оцінки та аналізу динаміки процесів розвитку інформаційно-комунікаційних технологій та конкурентоспроможності України порівняно з іншими державами;–

ролі конкурентної розвідки у забезпеченні конкурентоспроможності бізнес-структур для досягнення успіху в ринковій конкуренції.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дослідження використано при підготовці Стратегії національної безпеки України (введена в дію Указом Президента України №105 від 12.02.2007 р.), видання „Червона книга. Шляхи забезпечення якості і безпеки життя, конкурентноздатності економіки та її детінізації у 2008-2015 роках” (К.: Дежспоживстандарт України, 2008) (довідка №9/17-30-9-14 від 11.01.2008 р.). Визначено параметри відтворення основного капіталу України, здатні забезпечити інтенсифікацію його нагромадження та відповідне зростання конкурентоспроможності економіки у післякризовому періоді та розроблено нові методологічні підходи до визначення факторів посилення інноваційного вектору економічної та пропозиції увійшли у доповідні записки та інші документи, що надсилалися Інститутом економіки та прогнозування НАН України до органів виконавчої та законодавчої влади. Теоретичні висновки, науково-практичні рекомендації та інші результати дослідження автора безпосередньо використані Міністерством економіки України: у пропозиціях щодо диверсифікації зовнішньої торгівлі України (лист №146-20/11 від 7 лютого 2008 року); у висновках та пропозиціях щодо покращення ситуації в кредитуванні реального сектора економіки України (лист № 146-20/32 від 26 березня 2008 року). Крім того, матеріали дослідження використовуються у навчальному процесі в Національній академії управління (м. Київ).

Особистий вклад здобувача. Дисертаційна робота є самостійно виконаним дослідженням, у якому викладено нові авторські науково-методологічні положення та практичні розробки. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, у дисертації використано лише ті положення та ідеї, які розроблено автором особисто. Особистий вклад у працях, написаних у співавторстві, наведено у списку публікацій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати досліджень доповідалися та обговорювались на засіданнях відділу економічного зростання та структурних змін в економіці ДУ “Інститут економіки та прогнозування НАН України” і оприлюднені на науково-практичних конференціях: “Конкурентоспроможність національної економіки” (м. Київ, 2006); “Якість в Україні: інновації та турбота” (у рамках 16-го Міжнародного форуму “Дні якості в Києві’2007”, присвяченого Всесвітньому дню якості (м. Київ, 2007) та міжнародній конференції “Агробізнес України та СОТ: нові можливості та загрози” (м. Київ, 2008).

Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дисертації опубліковано в 30 наукових працях, у т.ч. – 3 індивідуальних монографії (60,1 др. арк.) Загальний обсяг опублікованого матеріалу, що належить автору, становить 84,29 др. арк.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Повний обсяг дисертації становить 526 стор., список використаних джерел включає 325 найменувань на 28 стор. Дисертація містить в основному тексті 29 таблиць та 63 рисунки, які займають 90 стор. Робота має 1 додаток на 1 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У першому розділі – “Глобалізація національного та світового ринків та держава” – розглянуто сутність, чинники, тенденції та суперечності постіндустріальної глобалізації; досліджено взаємозв’язок між ТНК і транснаціоналізацією українського ринку; показано значення державної підтримки вітчизняного виробника як засобу забезпечення його конкурентоспроможності; проаналізовано досвід зарубіжних країн у регулюванні підвищення конкурентоспроможності; розкрито роль інформаційної складової посилення конкурентоспроможності в умовах глобалізації.

На основі дослідження еволюції формулювань постіндустріальної глобалізації встановлено, що за своїми змістом і структурою процес глобалізації є складним і неоднозначним, через що в наукових публікаціях, де він висвітлюється, спостерігаються великі розбіжності в позиціях щодо його сутності, етапів розвитку, основних чинників, проявів і шляхів розв’язання суперечностей. Це серйозно ускладнює формування раціональної економічної політики України в цілому та політики нарощування конкурентоспроможності її економіки зокрема.

З’ясовано, що одні автори вважають глобалізацію процесом зростання взаємозв’язків і взаємозалежності окремих країн та їх економік, який мав прецеденти і в минулому. На думку інших, глобалізація – це новітній процес, який бере початок в останній чверті ХХ ст., хоча й є органічно пов’язаним з більш загальним процесом інтернаціоналізації господарського (і не тільки господарського) життя. Проте серед дослідників цієї групи також немає спільних поглядів на сутність процесу глобалізації. Вони сходяться на тому, що глобалізація означає не тільки новий кількісний вимір ступеня інтенсивності взаємозв’язків окремих країн та їх економік, а головним чином – нову якість таких зв’язків, коли формується фактично новий, глобальний (не тотожний простій сумі національних економік) рівень економічної організації.

Позиція автора полягає в тому, що при визначенні сутності процесу глобалізації слід уникати існуючих поляризованих підходів і бачити, насамперед, тривалий процес розвитку, в рамках якого відбувається становлення нової системи господарювання. Така система органічно доповнює національний рівень організації економічного життя світовим. Причому є підстави вважати, що глобалізація зовсім не означає відчуження національної держави від управління економічними процесами. На наш погляд, вона веде до трансформації економічних функцій держави, в рамках якої остання делегує певні функції на глобальний рівень.

Важливим для подальшого дослідження є твердження, що глобалізація – це комплексний процес, який охоплює паралельно три основних процеси: зменшення перешкод для економічної, політичної та культурної взаємодії країн і народів; тенденцію до утворення більш гомогенного економічного, політичного та культурного просторів; утворення структур глобальної керованості. Водночас за результатами аналізу наголошується, що глобалізація тісно пов’язана із становленням постіндустріального суспільства, в якому вирішальну роль відіграє розвиток не просто сектора послуг, а в першу чергу секторів, пов’язаних із всеосяжною інформатизацією суспільства та продукуванням знань (економіки, що ґрунтується на знаннях). Саме цей тип економічної організації, позбавлений жорсткої географічної локалізації факторів виробництва, за своїм змістом є таким, що не визнає вузьких національних рамок і об’єктивно потребує глобального економічного простору. З огляду на зазначене, розвиток інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) включено до складу найпріоритетніших інноваційних контурів ХХІ ст., а інформаційна складова перетворилася чи не найважливіший чинник посилення конкурентоспроможності.

Обґрунтовано, що створення інформаційно-аналітичних систем, насамперед, вимагає формування державної політики щодо управління процесами підвищення національної конкурентоспроможності та розвитку ІКТ. В Україні сьогодні можна говорити тільки про наявність деяких фрагментів таких систем, що негативно впливає на ефективність формування як державної політики підтримки вітчизняного виробника, так і в цілому економічної політики держави щодо забезпечення конкурентоспроможності. Водночас, на нашу думку, питання залежності національної конкурентоспроможності від ІКТ досліджено недостатньо, особливо для країн – реципієнтів ІКТ з транзитивними економіками. Потребують уточнення і пріоритетні напрями розвитку ІКТ, які найбільшою мірою впливають на національну конкурентоспроможність.

Встановлено, що в багатьох публікаціях не випадково розмежовуються об’єктивний процес глобалізації, а також політика неоліберального глобалізму провідних держав світу та їх глобальних монополістичних корпорацій. Неекономічні чинники, пов’язані із сучасними процесами геополітичного домінування та культурної експансії Заходу, ведуть, врешті-решт, до територіального розширення сфери оперування західного капіталу, відіграючи важливу роль в об’єднавчих процесах. Та вирішальне значення, на наш погляд, мають чинники, породжені суто економіко-технологічними процесами й нерівномірністю (асиметричністю, асинхронністю) їх проходження у різних частинах світу. У цьому контексті наголошується, що процес глобалізації розвивається під вирішальним впливом сучасної революції у сфері продуктивних сил: інформатизації та засобів комунікації. Цей процес технологічно уможливив виникнення і поширення глобальних виробничо-фінансових структур.

Зазначені технологічні інновації зробили можливим використання ряду фундаментальних конкурентних переваг потужними транснаціональними економічними структурами. Обґрунтовано, що до таких переваг слід, насамперед, віднести: можливість істотного здешевлення й підвищення якості ресурсної бази розвитку; можливість опанування збутом на різноманітних регіональних ринках, що подовжує життєвий цикл товару і дозволяє одержувати більшу економію на масштабі; можливість мінімізації трансакційних витрат і сплати податків за рахунок комерційної та фінансової діяльності в оптимальних для цього регіонах; отримання величезного ефекту від впровадження новітніх мережевих форм організації та управління.

Виявлено, що важливим чинником розвитку глобалізації стали два процеси, які значно модифікують структуру світових економічних відносин. По-перше, це нагромадження капіталу та зростаючі масштаби його експорту, який випереджає зростання торгового обміну товарами й послугами. По-друге, це масштабний процес лібералізації торгівлі та інвестиційної діяльності у світі. В результаті виникли ефекти, пов’язані з небувалим розширенням свободи вибору як для підприємців, так і для споживачів, чий попит і пропозиція теж дедалі більше глобалізуються.

Доведено, що досягнення вищого рівня лібералізації світової економіки сприяло загостренню конкуренції та породило намагання досягти якісно нового рівня у глобальній конкурентоспроможності через утворення глобальних альянсів компаній. Такі альянси мають на меті розробку та впровадження новітніх продуктів і послуг, зміцнення фінансової бази корпоративного розвитку, зниження операційних витрат, тощо.

Обґрунтовано, що центральною тенденцією у глобалізаційному процесі є, на наш погляд, суттєва трансформація сукупності відносин, які визначаються терміном “капітал”. Як доведено у дослідженні, зміна змісту та форм його прояву має вважатися вихідним твердженням, яке дає ключ до розуміння сутності, змісту й форм прояву процесу глобалізації економіки. Головне в цьому процесі сьогодні – поява категорії “глобального капіталу”, тобто капіталу, який вже не можна однозначно віднести до жодного національно-державного утворення, оскільки він певною мірою є наддержавним, наднаціональним і керується, насамперед, виходячи із своїх власних корпоративних інтересів і стратегій розвитку, що можуть не збігатися з інтересами та стратегіями національних держав, на території яких він оперує. Розвиток, зростання значення, територіальна експансія і функціональна диверсифікація наднаціонального капіталу виступають однією з найважливіших передумов для подолання національного економічного відокремлення та зміцнення цілісності світового господарства.

У цьому контексті варто відзначити, принаймні, ще дві фундаментальні тенденції, тісно пов’язані з глобалізаційними процесами. По-перше, поряд з реальними ринками, прискорено розвиваються віртуальні світові ринки капіталу, що використовують новітні інформаційно-комунікаційні технології та породжені ними новітні фінансові інструменти. Це призводить до випередження темпів розвитку світових грошових ринків і ринків короткострокового капіталу порівняно з темпами зростання світової торгівлі та прямих інвестицій. По-друге, змінюється сам зміст категорії “капітал”. На наш погляд, сьогодні він уже не може характеризуватись як виключно фінансовий або виключно фізичний, оскільки в його структурі в постіндустріальних економіках присутні й такі компоненти, як інтелектуальний і людський капітали. Наголошено, що поява цих двох нових форм існування капіталу істотно трансформує всю систему виробничих відносин, змінюючи традиційне протистояння праці й капіталу на їх взаємопроникнення в тих секторах економіки, які ґрунтуються на знаннях і визначають майбутнє світового господарства. При цьому за своїм характером інтелектуальний та людський капітали є набагато більше інтернаціоналізованими, ніж капітал фізичний.

Пізнання сутності глобального капіталу дозволило встановити, що органічним доповненням тенденції його розвитку є еволюція системи національного економічного регулювання, зумовлена становленням глобальної системи економічного регулювання. Центральною ланкою цієї тенденції є розвиток системи глобальних регулюючих правил та організацій (глобальних регулюючих інститутів) – Світової організації торгівлі, Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Організації економічного співробітництва й розвитку, економічних організацій системи ООН та ін.

Обґрунтовано, що на сьогодні очевидним є безпосередній зв’язок глобалізації з циклічними коливаннями економічної кон’юнктури. Тим самим підтверджується закономірність процесу прискореного відкриття економіки в умовах, коли відбувається швидке економічне зростання і переважна кількість економічних суб’єктів демонструє високий рівень ринкової конкурентоспроможності. Тим часом в умовах економічного спаду, який призводить до збільшення кількості неконкурентоспроможних економічних суб’єктів, виникає тенденція до відносного замикання окремих країн і темп глобалізації обмежується. З огляду на це, політика певної країни щодо процесу глобалізації не може бути однаковою на різних стадіях розвитку світової кон’юнктури.

Виявлені у дослідженні тенденції свідчать про те, що інтенсифікація процесів економічної глобалізації ставить перед національними державами нові, якісно складніші завдання щодо формування сприятливого економічного середовища, в якому вітчизняні виробники товарів і послуг могли б ефективно розвиватися, підвищуючи власну конкурентоспроможність. Така політика повинна ґрунтуватися на довгостроковій стратегії включення країни у світові глобалізаційні процеси, виходячи із стратегічних пріоритетів національного економічного розвитку.

На основі аналізу наукових течій у теорії транснаціоналізації з’ясовано, що провідною складовою постіндустріальної глобалізації є розвиток процесів транснаціоналізації ринків та економіки в цілому, внаслідок чого утворюються транснаціональні корпорації (ТНК) як потужні двигуни процесу постіндустріальної глобалізації та ключові суб’єкти глобальної конкуренції. Водночас аналіз теоретичних моделей процесів транснаціоналізації виявив, що залишається все ще багато спірних і недостатньо досліджених питань транснаціоналізації та діяльності ТНК у відношенні до країн, які здійснюють глибинні соціально-економічні трансформації в напрямі становлення високорозвинутої ринкової економіки. Стосовно до України питання транснаціоналізації та діяльності ТНК здебільшого розглядаються крізь призму її відносин із зарубіжними ТНК, а формуванню власне українських ТНК приділяється значно менше уваги.

Встановлено, що рівень транснаціоналізації економіки України, попри певні зрушення в останні роки в бік її посилення, залишається відносно невисоким. Відповідні процеси досі поширюються на Україну асиметрично, переважно шляхом проникнення до неї іноземних ТНК і практично без скільки-небудь помітних результатів щодо формування українських ТНК. Очевидно, така структура поширення процесів транснаціоналізації на Україну є неадекватною і має бути кардинально змінена.

Аналіз зарубіжних моделей регулювання конкурентоспроможності вказує на органічне поєднання в кожній з них певних спільних рис і специфічних особливостей. З’ясовано, що до головних спільних характеристик побудови національного механізму регулювання конкурентоспроможності в усіх країнах, які досягли її високого рівня, слід віднести наявність: стабільних і добре розвинутих або таких, які швидко розвиваються, інституцій ринку, що опосередкують акумуляцію ресурсів та їх раціональний розподіл за стратегічно вигідними напрямами і стимулюють високий темп оновлення виробництва; належного рівня конкуренції на внутрішньому ринку з боку різних вітчизняних компаній; високопрофесіонального апарату державного управління, здатного правильно визначати пріоритети національного розвитку, створювати належні механізми досягнення цих пріоритетів; прозорої та дійової системи регулювання конкуренції та стимулювання підвищення конкурентоспроможності; високої якості людського потенціалу; здатності генерувати та ефективно впроваджувати власні науково-технічні ідеї або ефективно адаптувати до національних умов зарубіжні технології.

У другому розділі – “Конфлікти в ринковій економіці та їх вплив на конкурентоспроможність” – проаналізовано існуючі теоретичні підходи до сутності економічних конфліктів і форм взаємодії у конфліктних ситуаціях; наголошено на новому уявленні про ринкову конкуренцію як про суперечливу форму конфлікту та співіснування підприємств; розкрито природу і значення механізмів захисту конкурентоспроможності національних фірм (зокрема, конкурентної розвідки), у підтриманні конкурентоспроможності бізнесу, а також захисту інтересів вітчизняних виробників і підвищення їх конкурентоспроможності через систему технічного регулювання.

Доведено, що конфлікт як “зіткнення” є способом взаємодії між суб’єктами, який має місце через загострення суперечностей, що пронизують економічну, політичну й соціальну сфери життя суспільства. Зони соціально-економічної напруженості нерідко переростають у конфлікт інтересів, однією з провідних форм прояву якого є конкуренція. Водночас позитивну роль у підвищенні економічної ефективності відіграє не тільки протистояння, але й співробітництво, оскільки існування широкого соціокультурного спектра суспільних комунікацій об’єднує носіїв приватного інтересу в єдиний простір економічної взаємодії.

Обґрунтовано типологію соціально-економічних конфліктів та оцінки їх ролі. З’ясовано, що у працях економістів сформульовано два різних розуміння економічного конфлікту. З марксистської точки зору, соціальні конфлікти пронизують економіку і є своєрідним способом її існування, а головний ринковий механізм – конкуренція – є формою конфлікту. У неокласичній школі під економічним конфліктом розуміють не конкуренцію взагалі, а її крайні форми: суперництво за ресурси між сторонами, що зазнають витрат у зв’язку із спробами послабити або усунути одна одну. У цій жорсткій змагальності перемагає більш підприємлива, конкурентоспроможна сторона. Показано, що не менш важливим джерелом конфліктів є боротьба за владу.

Встановлено, що економічні конфлікти не обмежуються звичайними рамками економіки – вони виникають там, де при оцінці людських відносин користуються фінансовим і матеріальним мірилом. Визнання економічної значущості таких “невідчутних” величин, як “час” (Дж. Шекл), людський (Г. Беккер), культурний (П. Бурдьє) та соціальний (Дж. Коулмен) капітали, свідчить про існування практичної потреби в сумірності вартості цих ресурсів з матеріальними, в раціоналізації їх взаємоконвертації.

Обґрунтовано, що реальним детермінантом соціально-політичних, воєнних, духовно-культурних, етнонаціональних і навіть конфесіональних відносин на більшості рівнів їх організації стала “економічна війна”. Досліджено сутнісні характеристики економічних воєн, їх якісні та кількісні виміри, просторово-часові координати, наслідки впливу на інші грані суспільного буття. Зазначено, що Україну втягнуто у зовнішні економічні війни – енергетичні, торгові, інвестиційні, контрабандні, а також внутрішні – інноваційні, ресурсні, податкові та кримінальні.

Доведено, що в умовах відродження національного виробництва, необхідності збільшення випуску сучасної конкурентоспроможної продукції важливе значення мають здійснення з боку держави протекціоністської зовнішньоторговельної політики, створення за її допомогою ефективних захисних механізмів для запобігання викликам глобальної конкуренції, підтримка вітчизняного товаровиробника.

Разом з тим з’ясовано, що політика, спрямована на захист вітчизняних виробників від конкуренції із зовні за допомогою тарифних і нетарифних інструментів регулювання зовнішньої торгівлі, не може вважатися закономірною передумовою для нарощування національної конкурентоспроможності, хоча у практиці ряду успішних країн політика тимчасового захисту відіграла помітну і досить успішну роль. Аналогічно, не можна вважати такими обов’язковими передумовами ні загальний високий обсяг державних дотацій вітчизняним виробникам, ні особливу секторальну політику підтримки розвитку окремих секторів і галузей. Як правило, доцільність таких підходів у державній політиці сприяння вітчизняним виробникам, зумовлюється особливим вихідним станом економіки країни.

Підкреслено,