ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Шебештян Ярослава Михайлівна

УДК 811.161.2’323.2

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ЗООНІМІЯ:

ФУНКЦІЇ, СКЛАД ТА СТРУКТУРА

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата філологічних наук

Чернівці - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі журналістики філологічного факультету Ужгородського національного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Белей Любомир Омелянович,

Ужгородський національний університет,

директор Науково-дослідницького інституту

україністики імені Михайла Мольнара,

професор кафедри української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Полюга Лев Михайлович,

Інститут українознавства імені

Івана Крип’якевича НАН України (м. Львів),

провідний науковий співробітник;

кандидат філологічних наук, доцент

Колесник Наталія Степанівна,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

доцент кафедри історії та культури

української мови.

Захист відбудеться „15” травня 2008 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 76.051.07 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Коцюбинського, 2, V корп., ауд. 230.

Із дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58000, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розіслано „11” квітня 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Кульбабська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Літературно-художня ономастика ґрунтується на вивченні худож-ньо-го тексту і має свої специфічні проблеми, завдання, підходи та пріоритети. Пи-тома вага власних найменувань в ономастичному полі тексту доволі сут-тєва, а сам ономастикон є розгалуженою системою, одиниці якої ви-яв-ля-ють тісний зв’язок. Дослідження української літературно-художньої оно-мастики, що помітно активізувалися у середині XX ст., спрямовані як на вивчення структурно-семантичних особливостей онімної лексики, так і на аналіз функціонального навантаження імені як елемента цілісної мов-лен--нєво-образної системи художнього твору. Сучасний стан науки про ху-дож--нє функціонування онімів позначений процесом диференціації, ви-ок-рем-лен-ням нових галузей та особливим інтересом до літературно-ху-дож-ніх ан-тро-понімів, які, хоч і справді є найвагомішою групою пропріальних оди-ниць у художньому тексті, однак не вичерпують усього потенціалу онім-них засобів. Тому-то вивчення літературно-художньої онімії не може об-ме-жуватися лише цим розрядом власних назв. Літературно-художня зоо-ні-мія, наприклад, є також суттєвою ланкою в організації художнього тексту та як спосіб номінації персонажа має значні стилістичні ресурси.

Різні аспекти теорії та функціонування nomina propria як у реальному, так і в літературно-художньому просторі опрацьовували такі науковці, як Л.О. Белей, М.В. Горбаневський, В.М. Калінкін, Ю.О. Карпенко, Л.І. Ко-локолова, С.А. Красножен, Г.П. Лукаш, М.Р. Мельник, Т.В. Немировська, Є.С. Отін, І.Д. Сухомлин, І.В. Черновалюк, П.П. Чучка та ін. Значний до-ро-бок українських та загалом слов’янських ономастів (у тому числі М. Кнап-пової, Е. Крошлакової, М. Майтана, Р. Мрузека, Р. Шрамека), що так чи інак-ше стосується інтерпретації власних найменувань у художньому тек-с-ті, не тільки засвідчує тенденцію інтенсивного заповнення „білих плям”, а й де-мон-струє недостатність, прогалини у вивченні літературно-худож-ньо-го зо-о-ні-мікону як суттєвої складової ономастичного простору. За майже ціл-ко-ви-тої відсутності фундаментальних досліджень української літе-ра-тур-но-ху-дож-ньої зоонімії концептуального значення для її аналізу на-бу-ва-ють ґрун-тов-ні розвідки Л.О. Белея (з’ясував зміст та обсяг термінів і по-нять літера-тур-но-художньої антропоніміки, запропонував оригінальну кла-сифікацію лі-те-ратурно-художніх антропонімів) та М.І. Сюська (ви-вча-ючи кар-па-то-ук-ра-їн-сь-ку народну зоонімію, ввів у науковий обіг значний ем-піричний матеріал, ви-значив критерії та принципи номінації в ре-аль-но-му зооніміконі, з’ясував ста-тус зооніма в онімічній системі, номінативні ре-сурси у сфері зоонімії то-що).

Актуальність дисертаційного дослідження визначається потребою все-бічного та ґрунтовного опрацювання сучасної української літературно-ху-дожньої зоонімії як важливої, цікавої та дотепер ще належно не вивче-ної частини української літературно-художньої ономастики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Ди-сер-тація виконана в руслі комплексної наукової теми „Сучасний ономастикон України та національна, соціальна і правова специфіка його відтворення” (ДР 0107U001179), яку в Ужгородському національному університеті координує Науково-дослідницький інститут україністики імені М. Мольнара. Тема дисертації затверджена вченою радою Ужгородського національного університету (протокол № 5 від 31.05.2001 року).

Мета дослідження полягає в комплексному вивченні сучасної ук-ра-їн-сь-кої літературно-художньої зоонімії (далі – ЛХЗ) і передбачає вирішення та-ких завдань:

1) уточнити основні терміни ЛХЗ, обґрунтувавши при цьому до-ціль-ність власних пропозицій; 2) визначити статус ЛХЗ в українській націо-наль-ній онімосистемі та зв’язок з іншими розділами (класами) літе-ра-тур-но-художньої ономастики; 3) з’ясувати склад та структуру ЛХЗ, зокрема, лек-сичну наповнюваність моделей різної конфігурації, дозування оно-ма-форм у конкретних текстових фрагментах, активність гіпокористик та ін-ших дериваційних зоонімоформул, динаміку їх розвитку та стабілізацію, діа-лектику одноіменності, тезоіменності та „безіменності” як засобу гру-по-вої індивідуалізації; 4) подати опис різних способів деривації у сфері ЛХЗ; 5) окреслити художньо-образний потенціал ЛХЗ, зокрема те, як від-бу-вається формування семантики „промовистих” імен, а ширше, яке на-ван-таження конотативно значущих авторських новотворів; 6) на функ-ціо-наль-ному рівні здійснити класифікацію ЛХЗ, з’ясувати продуктивність кож-ної виокремленої рубрики та визначити шляхи розвитку сучасної си-с-те-ми українського літературно-художнього зоонімікону.

Об’єктом дослідження є український літературно-художній зоонімікон. Предмет аналізу – склад, структура та особливості функціонування українських літера-тур-но-художніх зоонімів. Джерелами фактичного ма-теріалу, який складають близько 1600 одиниць українського літературно-художнього зоонімікону та 25 ономавживань, послужили різні за жан-ро-ви-ми особливостями та часом написання друковані літературно-художні тво-ри 167 українських письменників кінця ХVIII–ХХ ст. (у відборі текс-тів вра-ховано їх роль в історії літературного процесу та в історії сучасної ук-ра-їн-ської літературної мови, а також регіональний фактор). До дже-рель-ної ба-зи залучено й українські фольклорні казки про тва-рин.

Методологія і методи дослідження. Методологічну основу роботи ста-новлять положення про сутність мови як творчого процесу, про діа-лек-ти-ку загального і частково, об’єктивного і суб’єктивного, узуального (рі-вень мови) і оказіонального (рівень мовлення). При опрацюванні ін-вен-та-рю фактів принциповим є те, що ономастика художнього твору становить чіт-ку й цілісну систему, де кожен онім пов’язаний з іншим і не спри-йма-єть-ся читачем поза цими зв’язками. У процедурі обґрунтування фак-тич-но-го матеріалу застосовується описовий метод (синхронічне моделювання дає змогу якнайповніше з’ясувати специфіку розгалуженої системи ЛХЗ), а для вивчення функціонального навантаження зоонімів у художньому текс-ті як генеральний прийом використовується контекстуальний аналіз. У роботі також задіяні елементи зіставно-типологічного, статистичного ме-тодів, прийоми культурно-історичної інтерпретації.

Наукова новизна. Виконана дисертація є першою спробою ком-плекс-ного монографічного опрацювання сучасного українського літе-ра-тур-но-художнього зоонімікону як системного утворення. До наукового обі-гу вводиться емпіричний матеріал, який ще не був предметом лінг-віс-тич-них досліджень, а на його основі вперше сформовано повний індиві-ду-аль-но-авторський зоонімікон як художню єдність, що виявляється в си-с-тем-ності використання та багатоаспектності функціонування в процесі ху-дож-ньо-естетичної комунікації. Отримано мовознавчу аргументацію щодо ста-новлення та розвитку, складу та структури ЛХЗ, ономасіологічної при-ро-ди зооніма-персонажа. Уточнено основні терміни і поняття літе-ра-тур-но-художньої зооніміки.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що отримані ре-зуль-та-ти розширюють наукові знання про роль і місце літературно-художньої зо-онімії в системі літературно-художньої ономастики, дають змогу глиб-ше пізнати природу та специфіку ЛХЗ, дозволяють з’ясувати склад, струк-ту-ру, номінативні ресурси, способи деривації та принципи номінації, уточ-ни-ти шляхи, тенденції розвитку та перспективу українського літературно-ху-дожнього зоонімікону. Окремі узагальнення можуть бути корисними при подальшій розробці, уточненні та поглибленні теоретичних засад літе-ра-турно-художньої зооніміки та української літературно-художньої оно-мас-тики взагалі.

Практична цінність. Застосована в роботі методика невідривного від кон-тексту лінгвістичного аналізу ЛХЗ є цілком придатною для її вико-ри-стан-ня при ономастичному розгляді будь-якого друкованого художнього текс-ту, а самі результати дослідження можуть залучатися як при ви-кла-дан-ні відповідних фахових дисциплін, так і при розробці та забезпеченні різ-номанітних дисциплін спеціалізації (ономастичних спецкурсів, спец-се-мі-нарів). Матеріал дисертації (індекс зоонімів) може бути корисним у лек-си-кографічній практиці, а також при розв’язанні окремих питань пра-во-пи-су українських власних назв, у тому числі зоонімів.

Особистий внесок здобувача. Усі етапи дослідження – від збору, сис-тематизації, аналізу матеріалу й до висновків – авторка пройшла ціл-ком самостійно, а результати отримала одноосібно.

Апробація результатів дисертації. Концепцію дослідження і його ре-зуль-тати обговорено на засіданнях кафедри журналістики філологічного факультету Ужгородського національного університету (2001 – 2007). Ос-нов-ні положення дисертації оприлюднено на VII Всеукраїнській оно-мас-тич-ній конференції (Дніпропетровськ, 1–3 жовтня 1997 р.), науковому се-мі-нарі з української ономастики, присвяченому 90-річчю Кирила Кузь-ми-ча Цілуйка (Київ, 1998), Всеукраїнських наукових читаннях, присвячених 80-річчю від дня народження проф. В.І. Добоша (28–29 жовтня 2004 р.).

Публікації. Зміст роботи втілено в 9 публікаціях, 7 із яких вміщено у виданнях, затверджених ВАК України як провідні фахові.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із висновками до них, загальних висновків, списку використаної лі-те-ра-ту-ри (258 позицій), переліку джерел (678 найменувань). Як додаток подано пов-ний список (індекс) зоонімів, дібраних із тексту роботи. Загальний обсяг ди-сертації – 322 сторінки, з яких 201 сторінка основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовується вибір теми та її актуальність у зв’язку зі ста-ном і перспективами дослідження різних аспектів у сфері літературно-ху-дожньої ономастики, окреслюється мета й основні завдання, об’єкт і дже-рельна база, подається історіографічний огляд, визначаються пріо-ри-тет-ні методи опрацювання матеріалу, з’ясовується наукова новизна, тео-ре-тич-не та практичне значення дисертаційної роботи.

Перший розділ – „Теоретичні питання літературно-художньої оно--мастики та місце зооніма в онімічній системі” – присвячено з’я-су-ван-ню концептуальних понять (1.1), аналізу статусу ЛХЗ у системі літе-ра-тур-но-художньої ономастики через призму специфіки зоонімійної номі-на-ції (1.2), дослідженню проблеми правописного врегулювання у сфері ЛХЗ (1.3).

Актуальним завданням літературно-художньої ономастики є по-даль-ше вдосконалення терміносистеми, до якої є всі підстави зараховувати й тер-міни літературно-художньої зооніміки. З усіх можливих варіантів тер-мі-ноокреслень одного зі стрижневих понять „власна назва тварини у ху-дож-ньому тексті” найбільш оптимальним можна вважати літературно-ху-дож-ній зоонім, а термін кличка, яким послуговуються в реальній зоонімії, у літературно-художній є здебільшого неприйнятним: у художньому текс-ті ім’я тварини використовується не з утилітарних міркувань, не для ма-ні-пу-лювання твариною (підкликання, „спілкування”), а для створення ху-дож-нього образу, ознайомлення з ним читача тощо. Враховуючи наявність у сфері ЛХЗ одиниць, які відтворюються як загальні назви (курочка-ря-бу-шеч-ка), а насправді відіграють у художньому тексті роль власних, та спи-ра-ючись на гіпотезу про перехідні одиниці (балансують на межі nomina pro-pria et nomina appellativa), доцільним є й уведення в науковий обіг тер-мі-на квазізоонім на позначення перехідних номінацій – свідчень процесу зо-онімізації апелятива.

Як індивідуальні найменування істот ЛХЗ загалом не можна вважати дру-горядними одиницями онімічної системи (хоча ступінь їх уживаності, особ-ливості функціонування залежать від багатьох чинників, серед яких чи не найважливішим є аудиторне спрямування: для дорослих чи дітей). У про-пріальній сфері найтісніший зв’язок ці одиниці виявляють з розрядом ан-тропонімів (реальних і літературно-художніх) та реальними зоонімами. За своїм складом ЛХЗ значною мірою збігаються з наявними у мові зоо-ні-ма-ми, а їх семантична структура в багатьох випадках повторює структуру кли-чок, хо-ча перші є фактами мовлення і належать художньо-літературній сфе-рі, а дру-гі як уже факти мови належать побутовій сфері та реа-лі-зу-ють-ся в умовах ус-ної традиції. На відміну від загальновживаних імен (рівень мо-ви), літе-ра-тур-но-художні найменування (рівень мовлення) переважно не втрачають зв’яз-ку зі своїм етимоном, добре зберігають свою внут-ріш-ню форму, набу-ва-ючи при цьому ситуативного навантаження. Значний сти-лістичний потен-ці-ал імен зооперсонжів ґрунтується на їх номінативній спе-цифіці, закладений у дозоонімійній семантиці (саме шляхом від-нов-лен-ня, іноді трансформації, пе-реосмислення базових конотацій досягається ба-жаний ефект).

У корпусі досліджуваних зоонімів виявлено приклади правописної не-по-слідовності у відтворенні складних одиниць з прикладковим ком-по-нен-том (Зайчик Побігайчик, Зайчик-Побігайчик, зайчик-побігайчик), утво-ре-них на базі складених найменувань (Біла музейна Ворона, Заєць-Довгі ву-ха), відхилення від національної правописної та культурної традиції (Ва-ня, Дзига, дядя Жора, Клевер). Правописна невмотивованість чи неодно-знач-ність відтворення окремих ЛХЗ може призводити до перцептивної не-адек-ват-ності, обмеження виражально-зображальних можливостей та втра-ти та-ки-ми одиницями естетичної цінності. На основі короткого аналізу чин-них норм і правописних паралелей з кличками та літературно-ху-дож-ні-ми ан-тро-понімами та з урахуванням того, що ЛХЗ становлять специ-фіч-ний кон-гло-мерат різних за своїм складом і структурою одиниць, окрес-ле-но шляхи пра-вописної стабілізації системи літературно-художнього зоо-ні-мі-кону.

У другому розділі – „Склад та структура літературно-художніх зоо-німів” – сфера ЛХЗ досліджується у зв’язку з особливостями внут-ріш-ньо-го наповнення та матеріального втілення (якість, кількість, послі-дов-ність компонентів) належних сюди одиниць. Враховано, що процес но-мі-ну-вання персонажа зумовлюється багатьма суб’єктивними чинниками, а його результат узгоджується з різноманітними авторськими завданнями та на-становами. Лексична наповнюваність художніх формул найменувань тва-рин багата й різноманітна, а основними її джерелами є, по-перше, влас-не апелятиви, як і все, що субстантивується вже на рівні зооніма (при-кмет-ни-ки, дієприкметники, вигуки, звуконаслідування, різноманітні слово-спо-лу-чення), по-друге, семантичні трансформації, перебудова онімійних кон-текс-тів, у тому числі наслідки словеснотворчої діяльності письменників. Оскіль-ки предметність як основна ознака іменника вимагає від власних на-йменувань субстантивності, найпотужнішим номінативним ресурсом і ос-новою ЛХЗ є іменники – одиниці з найбільш денотативно насиченою се-ман-тикою. У процесі перебудови, оновлення апелятивних і власне оні-мій-них контекстів переосмислення іменника ґрунтується на асоціативних зв’яз-ках і вкладається в межі метафори чи метонімії (у „чистому” вигляді чи з дооформленням на рівні зооніма).

Літературно-художня зоосистема перебуває під впливом норм іден-ти-фі-кації, усталених у реальному українському зооніміконі (більшість ЛХЗ – се-мантично насичені одиниці, котрі, як і клички, містять вказівку на різні про-яви та якості тварини: масть, габарити, норов тощо). Факти мовлення, мо-тивовані ознаками тварини, здебільшого легко семантизуються і руб-ри-ку-ються (класифікація подається), а їх кількість у складі ЛХЗ зростає за ра-ху-нок квалітативних ономаформ. Оскільки саме взаємодія апелятивного (етимологічного) внутрішнього плану з оригінальним текстовим сере-до-ви-щем є визначальною для індивідуалізації персонажа, онімне значення імен, мо-тивованих, наприклад, загальними назвами зоопрототипів (Баран, Вовк, Дя-тел), не збігається повністю з апелятивною базою, виходить за її ме-жі. Не під-лягають семантичній класифікації дериватологічно непрозорі ока-зіо-наль-ні одиниці (приклади онімної звукогри, фоностилістичні за-со-би) на кшталт Мик, Ник, Тик, переосмислення яких може розглядатися ли-ше на тлі автор-ської етимологізації, з урахуванням причин і обставин їх ак-ту-алізації в ху-дож-ньому тексті. На склад ЛХЗ суттєво впливають явища те-зоіменності та одно-іменності: одна й та ж одиниця може вико-ри-сто-ву-ва-ти-ся для най-ме-ну-ван-ня різних зооперсонажів, а один зооперсонаж може ма-ти кілька на-йме-ну-вань. В українському літературно-художньому зоо-ні-мі-коні широко пред-став--лені конгломерати різноманітних відапелятивних та відонімних утворень.

Склад ЛХЗ відображено в підрозділі 2.1. такими рубриками кла-си-фі-ка-ції:

1. Літературно-художні зооніми, зумовлені апелятивами: 1) ЛХЗ, спів-відносні з назвами реалій тваринного світу (Веприк, Зозуля, Какаду – всьо-го 164); 2) ЛХЗ, співвідносні з назвами рослинного світу ( Айстра – ли-сиця, Волошка – кішка, Жолудь – кінь – всього 13); 3) ЛХЗ, пов’язані з апе-лятивами, які окреслюють внутрішні якості (Бешкетник – горобець, Прим-ха – кобила, Розбишака – качур – всього 65); 4) ЛХЗ, пов’язані з апе-ля-тивами, які окреслюють специфічні ознаки конфігурації тіла (Довговух – за-єць, Однокрил – птах, Шутя – коза – всього 20); 5) ЛХЗ, співвідносні з апе-лятивами, які вказують на специфічні ознаки забарвлення (масть) (Бі-ля-ночка – курка, Жовтопузик – каченя, Сивуля – корова – всього 87); 6) ЛХЗ, співвідносні з назвами побутових реалій (Дрючок – бобер, Пензлик – ме-телик – всього 14); 7) ЛХЗ, мотивовані апелятивами, які вказують на спе-цифіку покриву (Бровко – пес, Кудлик – кіт, Пухнастик – ведмежа – всьо-го 14); 8) ЛХЗ, мотивовані апелятивами, які вказують на специфіку по-яви (народження, придбання) і місцезнаходження (Даролька – корова, Лі-совик – кінь, Прибивчик – заєць – всього 10); 9) ЛХЗ, співвідносні з осо-бо-вими невласними назвами (Бандит – пес, Герой – качур, Сирота – пі-вень – всього 29); 10) ЛХЗ, пов’язані з апелятивами зі сфери духовного жит-тя людини (Воля – кобила, Гопак – пес, Страх – цуценя – всього11); 11) ЛХЗ, зумовлені одиницями відвигукової, віддієслівної семантики та мотивовані звукогрою (Буцик – пес, Гагачка – гуска, Фирк – їжак – всього 139); 12) ЛХЗ, пов’язані з апелятивами первісно прикметникової та діє-прик-метникової семантики (Біла – свиня, Зачуханий – півник, Тягучий – же-ребець – всього 74). 2. Літературно-художні зооніми, ускладнені ком-по-нентами прикладкового характеру становлять особливу групу. Фор-му-ючись на ґрунті апелятивної лексики, значна їх частина балансує на ме-жі апелятив-онім (перехідний тип). У художньому тексті такі одиниці, як вед-мідь-набрідь, Жабунець-Хвастунець, мурашка-поспішайка (всього близь-ко 200), беруть участь у творенні оригінальних образів тварин та за-свід-чують сам процес зоонімізації апелятивів і формування ,,промо-вис-тих’’ імен. 3. Літературно-художні зооніми, зумовлені іншими класами nopropria, майже всі (крім поодиноких – Дунай, Казбек, Тиса) ґрун-ту-ються на одиницях антропонімікону та відповідно розподіляються на іме-на чоловічих (офіційні форми найменування: Іван – вовк, Мирон – слон, Фабіян – цап; неофіційні: Арчі – пес, Васько – кіт, Йоній – кінь) та жі-ночих особин (офіційні: Варвара – сорока, Емма – собака, Мальвіна – ли-сиця; неофіційні: Ганя – свинка, Лукерка – киця, Маня – корова). Серед них незначна кількість одиниць дублює імена відомих (історичних, міфіч-них, літературних) осіб: Архімед – кінь, Гамлет – ведмідь, Гектор – пес, Еней – пес. 4. Оказіональні феномени –оригінальні результати індиві-ду-аль-ної ономатворчості, які не тлумачаться і не рубрикуються однозначно: де-риватологічно непрозорі (Ник, Ня, Чик) та семантично ускладнені, ба-га-то-ознакові (Морока-Дружок, Фітьфебель).

Підрозділ 2.1. містить також аналіз актуальних в українській лі-те-ра-тур-но-художній зоонімії, як і в реальній комунікації, явищ одноіменності та тезоіменності. У сфері ЛХЗ відсутня однозначна кореляція ,,одна тва-ри-на – одне ім’я”. Кількість найменувань зооперсонажа визначається на ос-нові ,,вертикального” контексту, а найузвичаєнішою комбінацією є 1+1, спо-радично – 1+2 чи 1+3 (тобто базове ім’я може супроводжуватися ще од-ним чи кількома додатковими компонентами). Конкретні свідчення од-но-іменних ЛХЗ (Михайло Іванович, Михайло, Кудлатий Михайло – вед-мідь) дозволяють стверджувати, що літературно-художнім текстам влас-ти-ва багатократна репрезентація як персонажа тварини, а саме явище од-но-іменності у сфері зоонімії актуалізується у зв’язку з прагненням автора уник-нути повторів, урізноманітнити текст, створити переконливий образ тва-рини тощо. Кількісні параметри ЛХЗ певною мірою зумовлюються те-зо-іменністю, тобто використанням однієї й тієї ж одиниці для номінації різ-них зооперсонажів (Кузя – вовченя, галченя, песик, світлячок; Лиска – ко-рова, кобила, лисиця, коза, кішка). Реалізація формули ,,різні тварини – од-не ім’я” у художніх текстах супроводжується посиленням харак-те-рис-ти-ки денотата за допомогою додаткових вербальних засобів та залежить від кон-кретних обставин мовлення. Це явище засвідчує здатність оно-мас-ти-ко-ну повторюватися й онімними засобами фіксувати спільні для зоологічно різ-них тварин ознаки (пор.: Пухнастик – ведмежа, зайчик, котик; Сірко – вов-ченя, зайчик, пес). Явища одноіменності й тезоіменності у сфері ЛХЗ за своїм змістом протилежні.

У підрозділі 2.2. –,,Структура літературно-художніх зоонімів” – роз-глядається формальна специфіка ЛХЗ, в якій визначальною є інва-рі-ант-на структуризація компонентів – їх якість, кількість і послідовність. Влас-ні найменування зооперсонажів передають багатство уяви письменника, його прагнення підібрати найбільш адекватні засоби персоніфікації, що й по-яснює закономірність структурного розмаїття, строкатість ЛХЗ. Іме-ну-ван-ня зооперсонажа все ж здійснюється з необхідним мінімумом різних оно-маформ або ж їх поєднанням на основі чи за взірцем відповідних мо-де-лей. Сутність ЛХЗ полягає, отже, як у використанні готових традиційних схем, так і в продукуванні нових оригінальних одиниць, що формуються на базі власне авторської назвотворчої діяльності. Сучасна зоонімійна сис-те-ма поєднує традиції в іменуванні тварин з широкою орієнтацією на екс-тра-культурні стандарти.

За структурними особливостями увесь інвентар фактів розподі-ле-но на дві групи. 1. Структурно однослівні (елементарні) ЛХЗ станов-лять ядро українського літературно-художнього зоонімікону, характери-зу-ють-ся максимальною наближеністю до кличок (зв’язок з традиційним оно-мастиконом) і є способом досягнення компресії та виразності мов-лен-ня. Чим компактніша одиниця, тим більша можливість її участі в номі-на-тив-но-семантичних процесах. Однолексемна система у сфері ЛХЗ і зараз за-довольняє потреби номінації та заповнюється практично необмеженим на-бором одиниць. Більшість як однокореневих, так і неоднокореневих на-йме-нувань сформувалася внаслідок переосмислення різних за семантикою апе-лятивів, інших пропріальних лексем, менша ж кількість – на основі ін-ших лексико-граматичних розрядів: дієслів, вигуків, часток тощо. Тому як най-більш поширений і типовий кваліфікується лексико-семантичний спо-сіб деривації: Байкал (кінь), Варварка (киця), Гав (цуценя), Довгов’яза (чап-ля), Мисливчик (кіт), Не (цуценя), Рятуй (пес), Терентій (горобець), Чуб-чик (шпак). Морфологічний афіксальний спосіб деривації пред-став-ле-но в досліджуваному зооніміконі вужче і стосується він лише тих оди-ниць, котрі як суфіксальні деривати актуалізувалися саме на рівні ЛХЗ, а не засвоїлися в готовому вигляді (пор.: антропонім Котигорошко і ЛХЗ Ко-тигорошесик, Котигорошотик). Є й поодинокі суфіксальні одиниці (Ба-раньо, Вован, Їжила), узусні параметри яких в ономасіологічному аспек--ті окреслюються неоднозначно. Серед однослівних ЛХЗ репре-зен-то-ва-но також результати основоскладання (Кінокриса, Кіноослик), усічення (Аб-ка – жабка, Ичка – синичка), повторення, синонімічного нарощування (Жук-Жучище, Жура-жура-журавель). 2. Структурно багатослівні (неелементарні) ЛХЗ демонструють необмежений зображально-вира-жаль-ний потенціал пропріальних засобів у художньому тексті. Неелементарні фор-мули мають і різний обсяг лексичної наповнюваності, і відмінну кон-фі-гурацію моделей, серед яких як типові кваліфікуються такі: двочленні іме-нування – відантропонімійні ,,особове ім’я + прізвище” (Михайлик Вед-ме-денко), ,,особове ім’я +ім’я по батькові” (Росомаха Ягуарівна); на базі сло-восполучень з підрядним зв’язком з різною граматичною основою (Ара Сол-датський); три-, чотирислівні – відантропонімійні моделі (Сохат Со-ха-тович Лось), дескриптивні утворення як наслідок синтаксичного спо-со-бу деривації (Побігайчик Куций Хвіст). 3. Зоонімоформули з іден-ти-фі-ка-то-рами (детермінативами) у структурі у текстовому сере-довищі су-про-воджуються апелятивними індикаторами (конкретизують, під-си-лю-ють, конотативно збагачують ім’я зооперсонажа) вуйко, дядько, кум, пан то-що.: пан Бурмило, тіточка Гуска, кума Явдоха.

Зіставлення структурно різних ЛХЗ свідчить про зумовленість їх фор-ми лексичним наповненням і загальнотекстовим комунікативним за-вдан-ням та дозволяє встановити динаміку розвитку зоонімоформул. Багато-ком-понентні одиниці є продуктивними щодо образотворення та вияву ба-гат-ства авторської уяви, однак своєю розлогістю не узгоджуються з тен-ден-цією до компресії (простота, цільнооформленість) і як оказіональні на-йме-нування мають порівняно низький ступінь актуалізації в українському лі-тературно-художньому зооніміконі, дотепер знаходячись на його пе-ри-фе-рії. Конкретні текстові фрагменти позначені дозуванням різних оно-ма-фор-мул, а послідовне вживання ономаформ одного гнізда забезпечує струк-турно-композиційну гармонію та цілісність твору.

Третій розділ – ,,Літературно-художні зооніми у системі мовно-сти-лістичних засобів: їх функціональні можливості та наван-та-жен-ня” – спрямовано на вивчення стилістичної ролі зоонімів у художньому текс-ті. У п’яти підрозділах обґрунтовується доцільність виокремлення та спе-цифіка вияву номінативної, характеристичної, емоційно-експресивної, дей-ктичної, архітектонічної функцій ЛХЗ, з’ясовується ступінь участі іме-ні тварини у творенні її образу та загалом реалізації авторського задуму, а та-кож жанрова зумовленість актуалізації досліджуваних одиниць.

У підрозділі 3.1. – ,,Особливості реалізації номінативної функції ЛХЗ”– стилістичний потенціал найменувань тварин простежується у зв’з-ку з їх де-нотативним підґрунтям. Своєрідність виявляють зооніми двох типів: 1. ЛХЗ, що вказують на зоопрототип, поєднують індивідуалізуючу роль з ге-нералізуючою. Сюди належать одиниці різної кофігурації, які містять пря-му вказівку (Бджола, Ведмідь) або ж опосередковану (співвідносні з най-більш знаними кличками – Буланий, Вороний, Мурка) на вид най-мен-о-ва-ної тварини. Їх узагальнений атемпоральний зміст зумовлений як збе-ре-же-ним доонімним значення, так і типовим художнім простором ре-пре-зен-та-ції (байки та казки про тварин). Спостереження над застосуванням від-по-відних одиниць українськими письменниками (Л.Глібов, Є.Гребінка, М.Він-грановський, П.Воронько, Н.Забіла, І.Калинець, П.Куліш, О.Пчілка, І.Фран-ко та ін.) засвідчують високу частотність відапелятивних ЛХЗ на зра-зок Вовк, Зозуля, Лев і доводять, що саме на основі доонімної семан-ти-ки та шляхом її текстового розгортання вибудовується інакомовність зоо-ні-мів, алегоричність найменованих персонажів та латентний зміст усього текс-ту. Мовностилістичний ефект доволі часто посилюється за рахунок усклад-нень структури (Горобчик-Молодчик, Коник-стрибунець, Одинець Му-равлик), що сприяє розширенню функціональних можливостей таких оди-ниць. Фольклорні з походження квазізооніми (зайчик-побігайчик) на ос-нові стереотипних, традиційних ознак тварин алегорично пропонують пев-ні узагальнення щодо людей, а одиниці на зразок вовчик-братик, ли-сич-ка-сестричка віддзеркалюють давні тотемістичні уявлення людей, віру в кровну спорідненість між родом і тотемною твариною. ЛХЗ, які мають від-повідники в реальному зооніміконі (Бровко, Джульбарс, Чалий), також по-легшують ідентифікацію персонажа як тварини, переважно свійської, а най-більш знані за певних паралінгвальних умов (вік, рівень освіченості чи-тача) конкретизують ще й її вид. У літературних художніх текстах різ-них авторів (Г. Бойко, О.Гончар, Я.Грабовський, М.Трублаїні, Ю.Шип та ін.) найменування на кшталт Гнідко, Лиска, Рябко є засобами відтворення дій-сної картини світу, де тварини виявляють свою справжню зоологічну сут-ність. Як і в реальній зоонімійній номінації, у художній важливе зна-чен-ня мають мотиваційні стимули, які, збігаючись (,,Песик був волохатим, і прозвали його Волохан”) чи не збігаючись (Сірко – ,,кудлатий пес”) з ре-аль-ними, витлумачуються на рівні тексту. 2. ЛХЗ, що не містять вказів-ки на зоопрототип репрезентовано у творах багатьох письменників: О.Виш-ні, М.Йогансена, О.Копиленка, І.Чендея та ін. На підставі контексту-аль-но-го аналізу одиниць на кшталт Пішта (кінь), Фабіян (цап), Флейта (со-ба-ка), Янехо (курча) з’ясовується, що такі ЛХЗ надають художній абстракції кон-кретно-образного характеру, вміло обігруються авторами з зо-бра-жаль-ною метою, а сам процес номінації є предметом художнього осмислення та входить у структуру твору. Найменування, котрі не містять прямої вка-зів-ки на зоопрототип, ілюструють прагнення письменників відійти від шаб-лону (Геральда – ведмедиця, Дефіцит – кіт, Загнибіда – курка) і в текс-ті часто виступають у гармонізованій системі пропріальних одиниць (Жов-топузик, Жовтоносик, Жовтокрилик, Жовтохвостик – каченята ).

Специфіка реалізації номінативної функції ЛХЗ виявляється на всіх рів-нях (вибір денотата, спосіб його осмислення та результат, актуа-лі-зо-ва-ний у тексті) і зумовлюється такими чинниками, як авторський задум, лі-те-ратурна форма, аудиторне спрямування тощо.

Підрозділ 3.2. – ,,Характеристична функція ЛХЗ” – містить аналіз сти-лістичних особливостей імен тварин у зв’язку з їх здатністю завдяки до-онімній семантиці та енциклопедичному значенню вказувати на зов-ніш-ні чи внутрішні ознаки зооперсонажа. Потенціал характеристичних ЛХЗ зорі-єнтований на виражальні можливості реального зоонімікону. 1. До зов-нішньохарактеристичних належать одиниці, які вказують на масть пер-сонажа (Зозуляста – курка, Лисик – бичок, Червонюк – півень), якість по-криву (Волохан – песик, Пушок – горобець, Шовкова Спинка – їжак), кон-фігурацію тіла (Вухань, Довговух, Куций Хвіст – зайці), акустичні озна-ки (Гегекало, Каха, Квочка Кукуріківна – свійські птахи), час народження, спо-сіб придбання, належність (Даролька – корова, Прибивчик – зайчик, Стов-бурова Іванова – кобила). Більшість ЛХЗ, що характеризують пер-со-наж за зовнішніми ознаками, запозичена з реального зоонімікону або на-га-дує його одиниці. У текстовому середовищі такі феномени супро-во-джу-ють-ся авторськими поясненнями, які не завжди збігаються з реальними (пор.: корова Ціндоля – авт. ’ціна долі’ і ромське ’куплена’). 2. Внутріш-ньо-характеристичні найменування зооперсонажів вказують на стійкі емо-ційно-психічні риси об’єкта. Функціонально-стилістичний аналіз текс-тів доводить здатність ЛХЗ передавати широкий спектр інформації про внут-рішній світ тварини: особливості вдачі (веприк Забіяка, кобила Прим-ха), раціональні риси (кіт Бовдур, папуга Премудрий Лорі), поведінкові оз-наки (горобець Крутихвіст, кріт Ледвехід) тощо. Інвентар фактів за-свід-чує, що більшість внутрішньохарактеристичних імен присвоєно антро-по-мор-фізованим персонажам з урахуванням традиційної інтерпретації ха-рак-те-ру тварин (вовк Відлюдько, лисиця Облудниця, зайчик Стрибайчик). Україн-ські фольклорні казки про тварин дають блискучі взірці най-ме-ну-вань – точних і дотепних характеристик (бичок-крутиріжок, ведмідь всіх-вас-давун, кінь коничок-ступачок, лис-курижерун, заєць на-горі-під-ска-кун), які й наслідуються в авторській літературі (Білочка-веселушка, Жа-бу-нець-Хвастунець, Зайчик-Побігайчик, Петячок-гордячок). Подібні ЛХЗ ві-ді-грають важливу роль у створенні психологічного портрета персонажа.

У репертуарі українських ЛХЗ є одиниці, характеристична роль яких вті-люється не тільки за допомогою вказівки на одну прикметну рису тва-ри-ни, а має багатоознакове (частіше – двоознакове) підґрунтя (рись Пля-мис-та Блискавка, ведмідь Рудий Опришок, цуценя Страх-Пушок). На від-мі-ну від кличок, у складі яких превалює лексика як результат зорового сприй-няття світу, характеристичний зміст ЛХЗ охоплює практично не-об-ме-жений спектр статичних і динамічних мотиваційних ознак, що пояс-ню-єть-ся специфікою художнього осмислення дійсності.

Підрозділ 3.3. – ,,Емоційно-експресивна функція ЛХЗ” – присвячений з’я-суванню виражальних можливостей найменувань зооперсонажів у зв’яз-ку з суб’єктивним увиразненням висловлювання за допомогою оди-ниць з позитивною чи негативною конотацією та з урахуванням основних ти-пів експресивності (інгерентної – притаманної, внутрішньо властивої лек-семі й адгерентної – набутої у ,,своєму” контексті). Увесь інвентар фак-тів розглядається у межах двох груп. 1. ЛХЗ, що мають інгерентне емо-ційно-експресивне значення, актуалізуються як засоби увиразнення та емоційної оцінки за рахунок формальних (Барбосик, Жабка, Жук-Жу-чи-ще), змістових (Ляля, Красуня, Цяця), формально-змістових (Вовцюга-Во-ло-цюга, Чепурушечка) компонентів. Значна кількість здрібніло-пестливих форм зоонімів утілює не тільки позитивну авторську оцінку, а й від-дзер-ка-лює соціальний досвід традиційно доброзичливого, прихильного став-лен-ня до тварин, особливо малят (пор.: песик Бобчик, ведмежа Бурмилко, те-лич-ка Горгонка). Інгерентне значення ЛХЗ посилюється у виразних текс-то-вих масивах (,,Сонечко простягло свій теплий промінець і погладило Си-нич-ці голівку”), за допомогою відповідного контексту реактуалізується й де-що стертий емоційно-експресивний план таких узуальних одиниць, як Дру-жок, Тузик, Шарик. У ЛХЗ з негативною конотацією суб’єктивне зна-чен-ня згрубілості, як правило, поєднується з об’єктивною збільшу-валь-ні-стю (Комарище-Довге Носище, котище Прокопище). Ці зооніми за-сто-со-ву-ються для номінації негативних персонажів у творах для дітей (пе-ре-важ-но казках). Специфічним виявом експресії (оригінальність, асоціа-тив-ний план) позначені одиниці з відтінком книжності (кінь Архімед, ведмідь Гам-лет, пес Еней): створюють комічний ефект, як й інші дотепні на-йме-ну-вання на зразок Докучай (пес), Летюча Ковбаса (курка), Моська Олек-сан-дрівна (теличка). 2. ЛХЗ з адгерентним емоційно-експресивним зна-чен-ням актуалізуються завдяки відповідному контексту. Такого зна-чення на-бувають відапелятивні одиниці (співвідносні з назвами зоопрототипів: Бджо-ла, Гадюка, Лев) у текстах алегоричного змісту (байки та казки про тва-рин). Словесне оточення, семантичні зв’зки, перегуки надають пер-вин-но нейтральним найменуванням конкретного емоційного забарвлення (пор.: ,,не слуха Жаба, дметься гірш, Все думає, що стане більш. Та й що, дурна, собі зробила? З натуги луснула – та й одубіла!” (Л.Глібов ,,Жаба і Віл”)). У формуванні негативного чи позитивного плану адгерентних ЛХЗ важ-ли-ву роль відіграє доонімна семантика (найменування свійських/диких, хи-жих/нехижих тварин) і традиційна фольклорна інтерпретація образів (Лис – хитрий, підступний). Різнотипні за емоційним значенням одиниці за-сто-со-вуються іноді для найменування одного персонажа (Спрут, Спру-ти-сько). ЛХЗ здатні виражати різнопланові емоції, втілення яких зумовлене за--гальною емоційною настановою тексту, інтенсівністю вияву почуттів, від-повідним оцінним контекстом, авторською манерою добору онімних і не-онімних засобів.

У підрозділі 3.4. – ,,Дейктична функція ЛХЗ” – йдеться про особли-во-сті функціонування імен тварин у зв’язку з категоріями роду, соціального ста-тусу, етнокультурної належності. 1. Вказівка на стать зооперсонажа. По-тенціал і здатність ЛХЗ розрізнювати стать персонажа зумовлені при-ро-дою зоонімів, їх призначенням найменовувати істот різної статі. Чітко роз-межовуються чоловічі та жіночі особини на рівні відапелятивних (гра-ма-тичний рід збігається з біологічною сутністю персонажа: лисиця Айст-ра, пес Гопак, пташка Королева, собака Пальма), співвідносних з клич-ка-ми (кіт Мурзик, кішка Мурка, кобила Чала) та відантропонімійних назв (бі-лоч-ка Вірочка, їжак Кирило, лисиця Лариска). Невизначеність де-мон-стру-ють найменування малят (Гусеня, Тигреня), відапелятивні одиниці гра-матично спільного роду (Забіяка, Роззява) та іншомовні й стилізовані зоо-німи (Бімбо, Кау). Корпус українських ЛХЗ характеризується вищою час-тотністю найменувань чоловічих особин, що пояснюється переважно екс-тралінгвальними чинниками. 2. Вказівка на ,,соціальний” статус тва-ри-ни актуалізується для імен антропоморфізованих песонажів. Сюди на-ле-жать ЛХЗ, що дублюють антропонімійні моделі (Вепрій Кнурович Ка-ба-нюк, Кося Вухань) та супроводжуються апелятивними індикаторами вуйко, дядь-ко, пан, пані (пані Качуровська). На поважність/неповажність, авто-ри-тет-ність/неавторитетність зооперсонажа вказують етикетні формули (се-ред них неонімні звертання-номінації), які визначають ще й регістр спіл-ку-вання ,,ти–ви”, рольові позиції, специфіку стосунків (пор.: Добридень вам, кумо Явдохо! Ваше степенство, вельмишановний пане). Не вносячи у текст нового логічного змісту, вокативні формули з еквівалентами зоо-ні-мів (,,Ой ти, білий вовче, князю над вовками, сірими братами!”) натякають на ,,суспільну” ієрархію. Конкретизація за видом діяльності, професією пер-сонажа репрезентована поодинокими прикладами на зразок Дятел-лі-кар, Кіт-футболіст. ЛХЗ мають значний потенціал як етнокультурні (вед-мідь Михайло Іванович, папуга Жако), регіональні (закарпатські – Дю-ла, Піціко) дейктики, а також можуть вказувати на локально-просторові ме-жі художніх подій – місто, село, річка, океан тощо (миша-городянка, ми-ша-хуторянка, Спрут). Найменуванням зооперсонажів властивий ком-п--лексний дейксис – одне ім’я дає уявлення про стать, статус чи роль тварини у системі персонажів, національний колорит тощо (кіт пан Коцький).

Підрозділ 3.5. – ,,Архітектонічна функція ЛХЗ” – спрямовано на ви-вчен-ня ролі найменувань тварин у побудові художнього твору. Специфіка ар-хітектонічного навантаження ЛХЗ розглядається у кількох основних ас-пек-тах. 1.Роль ЛХЗ у заголовках: умонтоване у назву твору ім’я тварини ві-діграє темовидільну роль, окреслює перспективу розгортання змісту, ак-цен-тує увагу на важливості найменованих тварин для всього твору; майже 70% заголовків опрацьованих джерел містять ЛХЗ (М. Йогансен ,,Собака Джан”, Г.Тютюнник ,,Однокрил”, В.Шкіря ,,Як Білявчик чудовиська зля-кав-ся” тощо). 2. Роль ЛХЗ як засобу когезії тексту. Для імені зоо-пер-со-на-жа – суттєвого компонента творення образу тварини – характерна по-вто-рюваність, постійна відтворюваність (буквальні лексичні повтори, кон-текс-туальна синонімія ЛХЗ – одноіменність), чим забезпечується текс-то-вий зв’язок у ближчій перспективі, лінійно, між послідовними вислов-лю-ван-нями, і дистантно, на рівні ,,вертикального” контексту. Спроектований на всю глибину тексту ЛХЗ сприймається як тематична і стильова до-мі-нан-та. 3. Формальна (жанрова) зумовленість ЛХЗ як елемента архі-тек-то-ніки. Обрана автором форма, аудиторне призначення тексту, інди-ві-ду-аль-ні художні завдання визначають і особливості актуалізації ЛХЗ. Про-зо-вий художній твір дозволяє якнайповніше використати потенціал зооніма на енциклопедичному, власне онімному та доонімному рівнях. Для реаліс-тич-них текстів типовим є застосування одиниць, запозичених з реального зоо-німікону (Зірка, Сіря, Шутя), для фантастично-казкових – оригіналь-них авторських новотворів (Півпівника, Шакал Бацила), для байок – іна-ко-мов-них ЛХЗ, утворених на базі назв зоопрототипів (Бджола, Віл, Черепа-ха). У поетичних творах (вірші для дітей, загадки, лічилки, скоромовки то-що) особливого значення набуває фоностилістичний потенціал зооніма.

Здійснене в дисертації лінгвістичне обґрунтування емпіричного ма-те-рі-алу, як і опрацювання засадничих питань літературно-художньої оно-мас-тики, дало підставу зробити такі висновки:

1. У художньому творі ім’я тварини окреслює персонаж, бере участь у тво-ренні образу, ознайомлює з ним читача та загалом є засобом ху-дож-нього втілення авторської концепції життя. Ономастика художнього тво-ру – чітка й цілісна система зі значним потенціалом зоонімів, більшість із яких є літературно-художніми (вони мотивовані художньо, а не реально). Оскільки найменування тварини у художньому просторі позбавлене ути-лі-тар-ного навантаження (не для підкликання, „спілкування”), термін кличка у сфері літературно-художньої зоонімії здебільшого є неприйнятним.

2. Статус літературно-художніх імен тварин в українській націо-наль-ній ономасистемі не можна вважати периферійним: саме на базі ЛХЗ знач-ною мірою формується образний потенціал багатьох творів, а в текстах для дітей, зокрема казках, де позамовні реалії традиційно осмислюються че-рез образи тварин (часто антропоморфізовані), імена зооперсонажів є стриж-невими компонентами ономастикону та всієї системи виражально-зоб-ражальних засобів конкретного твору.

3. ЛХЗ за своїм складом значною мірою дублюють наявні вже в мові найменування тварин, а їх семантична структура у багатьох випадках також збігається зі структурою реальних зоонімів (кличок).

4. В еволюції української ЛХЗ як джерело лексичної наповнюваності фор-мул іменування важливу роль зіграли і власне апелятиви різноманітної се-мантики, і одиниці, що субстантивуюються вже на рівні зооніма (при-кмет-ники, дієприкметники, вигуки й звуконаслідування, у тому числі й на-слід-ки авторської образотворчої діяльності (оказіональні феномени)), і до-во-лі потужна група онімів (здебільшого антропонімів) як результат пе-ре-бу-дови (оновлення) онімійних контекстів.

5. Ядро ЛХЗ (75% усіх ономавживань) як спосіб індивідуалізації скла-дають елементарні, тобто однолексемні одиниці, ступінь уживаності яких у художніх текстах різних жанрів нерівномірний. Однослівні (й зде-біль-шого – однокореневі) назви є способом економного формування сис-те-ми мовних засобів, одним зі шляхів досягнення компресії та виразності, а їх використання зумовлене як жанрово-стилістичною належністю текс-ту, так і конкретними обставинами мовлення. Дво- і багатолексемна іденти-фікація має здебільшого оказіональний характер. Три- і чотирислівні де-скрип-тивні зоонімоформули є своєрідним засобом жанрової стилізації, про-те, не узгоджуючись з тенденцією до компресії (простота, цільно-офор-м-леність, зручність), вони як оказіональні феномени не отримали cуттєвого розвитку в українському літературно-художньому зооніміконі.

6. Семантична деривація як спосіб номінації у складі ЛХЗ виявилася най--більш продуктивною і поширеною: тут як наслідок семантичної пе-ре-бу--дови апелятивних, онімійних та інших контекстів закріпилися цілі кон-гло--мерати метафоричних вживань. Власне дериваційні форми (Бараньо, Бу-м-сеня, Замет) є здебільшого похідними, а їх кількість