Національна академія наук україни

інститут української мови

Ящук Леся Валеріївна

УДК 811.161.2’373.23

Антропонімія Житомирщини XVI – XVII ст.

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2008

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано на кафедрі української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, в.о. професора

Мойсієнко Віктор Михайлович,

директор навчально-наукового інституту

філології та журналістики Житомирського

державного університету імені Івана Франка.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Пахомова Світлана Миколаївна,

завідувач кафедри словацької філології

Ужгородського національного університету;

кандидат філологічних наук

Осташ Роман Іванович,

старший науковий співробітник відділу

української мови Інституту українознавства

ім. І.П. Крип’якевича НАН України.

Захист відбудеться 11 березня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 Інституту української мови НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні та Інституту української мови НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 8 лютого 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук В.М. Фурса

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Антропоніми різних регіонів України давно привертали й привертають увагу мовознавців. На сьогодні є багато робіт, присвячених цій проблематиці: Л.В. Кракалія дослідила антропонімійну систему радянської Буковини, В.О. Шевцова – Середньодніпровського Лівобережжя України, Т.Д. Космакова – правобережного Побужжя, В.Д. Познанська – південно-східної України, С.Є. Панцьо – давньої Лемківщини, Г.Є. Бучко – Бойківщини, Л.О. Тарновецька – Буковинського Подністров’я, І.Д. Фаріон – Верхньої Наддністрянщини, Б.Б. Близнюк – Гуцульщини, Г.Д. Панчук – Опілля, Г.В. Бачинська – Закерзоння, Л.О. Кравченко – Лубенщини, С.В. Шеремета – північної Тернопільщини, Н.І. Рульова – Західного Поділля, Н.О. Свистун – м. Тернополя та ін. У докторській дисертації П.П. Чучки детально проаналізовано антропонімію Закарпаття.

Українська історична антропонімія стала об’єктом наукових інтересів Л.Л. Гумецької (ХIVXV ст.), М.О. Демчук (ХІV–ХVІІ ст.), Р.Й. Керсти, І.В. Єфименко (ХVІ ст.), Р.І. Осташа, С.П. Бевзенка, О.Я. Добровольської, І.Д. Сухомлина, В.Ю. Франчук, А.М. Залеського (ХVІІ ст.), О.Д. Неділько, В.О. Шевцової (друга пол. ХVІІ – перша пол. ХVІІІ ст.), В.В. Денисюка (друга пол. ХVІІ–XVІІІ ст.), С.Є. Панцьо, І.Д. Фаріон (кінець ХVІІІ – поч. ХІХ ст.), С.В. Глущика (1765-1769 рр.), Л.О. Тарновецької (перша пол. ХІХ ст.). Джерельною основою для таких досліджень слугували пам’ятки ділової писемності – актові книги, реєстри козаків, зокрема, “Реєстр Війська Запорозького” (1649 р.), метрики, погосподарські книги тощо – і пам’ятки історіографічного жанру. Праці М.Л. Худаша, М.І. Сенів, С.М. Пахомової відзначаються широтою джерельної бази й часового простору.

Дослідники історичної антропонімії найчастіше зверталися до матеріалів ХVІІ–ХVІІІ ст. Водночас антропонімія ХVІ ст. залишається ще маловивченою. Сьогодні маємо кілька праць, створених на основі матеріалів пам’яток української мови ХVІ ст. Серед них монографії Р.Й. Керсти “Українська антропонімія XVI ст.: Чоловічі іменування” та І.В. Єфименко “Українські прізвищеві назви ХVІ ст.”.

Українське Полісся давно цікавило етнографів, фольклористів, краєзнавців, істориків, лінгвістів, однак історична антропонімія Житомирщини досі не була об’єктом спеціального вивчення. Антропонімічні матеріали опублікованих писемних пам’яток Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст. лише принагідно використовували у своїх студіях М.Л. Худаш, Р.Й. Керста, Р.І. Осташ, С.М. Пахомова, І.В. Єфименко. І.І. Козубенко захистила дисертацію на тему “Антропонімія Середнього Полісся (співвідношення неофіційних і офіційних іменувань)”. У роботі досліджено 5 000 неофіційних спадкових іменувань, зібраних у 87 населених пунктах сучасної Житомирської області, описано процес їхнього виникнення й розвитку, визначено екстра- й інтралінгвістичні чинники їхньої еволюції.

Відсутність ґрунтовного діахронічного дослідження антропонімів цього регіону України й визначає актуальність обраної теми. Результати нашої роботи дадуть змогу певною мірою заповнити лакуни в регіональній та історичній антропоніміці України, уточнити висновки інших мовознавців у галузі української ономастики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація – це складова теми науково-дослідної роботи кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка “Синхронічне та діахронічне вивчення північноукраїнського наріччя”.

Мета дисертаційної роботи – зібрати й проаналізувати антропоніми XVI–XVII ст. тих теренів, що з 1937 року ввійшли до складу Житомирської області.

Для досягнення цієї мети в дисертації поставлено такі завдання:

1. Увести в науковий обіг новий антропонімійний матеріал рукописних та опублікованих пам’яток Житомирщини XVIXVII ст.

2. Проаналізувати наявні іменування за структурними особливостями, виділивши продуктивні й непродуктивні антропонімні моделі, формули ідентифікації слуг, селян, міщан, козаків – з одного боку та феодальної верхівки, шляхти – з іншого.

3.Визначити склад чоловічого іменникa: християнські імена, їхні фонетичні та словотвірні (повні, усічені, усічено-суфіксальні й суфіксальні) варіанти, слов’янські автохтонні (композитні, відкомпозитні) імена.

4. Описати статистичну організацію іменникa (найуживаніші, поширені, маловживані й рідкісні імена) представників нижчих і вищих верств населення.

5. Схарактеризувати онімну й апелятивну лексику, відображену в основах прізвищевих назв.

6. Установити продуктивність різних класів онімів та апелятивів у творенні прізвищевих назв представників соціальних низів і верхів.

7. Укласти словник способів ідентифікації, індекс власних особових чоловічих імен, алфавітний покажчик прізвищевих назв простолюдинів і шляхти.

Об’єкт дослідження – антропоніми, зафіксовані в опублікованих і рукописних пам’ятках Житомирщини XVI–XVII ст.

Предмет дослідження – способи та засоби ідентифікації осіб чоловічої статі, особливості чоловічого іменникa, семантична характеристика лексичної бази прізвищевих назв представників нижчих і вищих верств населення Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст.

Методи дослідження. Використано описовий метод і його основні прийоми (інвентаризація та систематизація мовних одиниць), порівняльно-історичний і статистичний методи. З конкретних лінгвістичних прийомів дослідження застосовано прийом словотвірного та семантичного аналізів.

Джерельною базою дисертації слугували 7 опублікованих і 13 рукописних пам’яток ХVІ–ХVІІ ст., серед яких переважну більшість становлять актові книги Житомирського гродського суду (з 1582 до 1713 р.). Використано антропонімійні матеріали з рукописних актових книг підкоморського суду Житомирського повіту Київського воєводства (1584-1644 рр.) й Овруцького гродського суду (1678-1680 рр.) та опублікованих пам’яток у виданнях: “Архив Юго-Западной России, изд. Временною комиссиею для разбора древних актов”, “Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.”, “Реєстр Війська Запорозького 1649 року: Транслітерація тексту” (Білоцерківський та Київський полки, до складу яких уходили жителі деяких населених пунктів Житомирщини), збірник давніх текстів “Торгівля на Україні”. Унаслідок опрацювання ділових документів Житомирщини XVI–XVII ст. укладено власну картотеку, що налічує 9 антропонімів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше об’єктом спеціального системного дослідження в українській ономастиці стала історична антропонімія Житомирщини. До наукового обігу введено новий фактичний матеріал. Антропоніми проаналізовано з акцентом на соціальне становище носія, що уможливило зробити висновки про специфіку іменування представників нижчих і вищих верств населення Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст.

Особливості географічного розташування, суспільно-політичні й економічні умови розвитку Житомирщини сприяли відображенню в основах прізвищевих назв різних груп лексики, зокрема діалектної, архаїчної, запозиченої.

Теоретичне значення дослідження. Теоретичні висновки дисертації доповнюють і уточнюють наукові знання про систему антропонімів ХVІ–ХVІІ ст. Запропонований підхід до її вивчення з урахуванням соціальної диференціації місцевої людності може слугувати моделлю для подальших антропонімічних студій інших регіонів України.

Практичне значення дослідження полягає в розширенні джерельної бази для вивчення історичної антропонімії. Результати роботи можуть бути використані для укладання антропонімічних словників, атласів, для викладання курсів з ономастики, історичної фонетики та лексикології. Антропонімія Житомирщини, зібрана і систематизована в дослідженні, – це надійний матеріал для істориків, географів, етнографів, народознавців, оскільки вона віддзеркалює різноманітні історичні та суспільно-економічні процеси в житті українського суспільства.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка та на засіданні відділу ономастики Інституту української мови НАН України. Основні результати дослідження представлено й обговорено на Міжнародній конференції “Проблеми аналізу тексту”, присвяченій Євгенові Кудрицькому (Житомир, 2003); діалектологічному семінарі “Актуальні проблеми української діалектології” (Львів, 2004); наукових читаннях пам’яті Ю.К. Редька “Актуальні питання антропоніміки” (Київ, 2005); Міжнародній ономастичній конференції “Традиційне і нове у вивченні власних імен” (Донецьк-Горлівка-Святогірськ, 2005); Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 100_річчю від дня народження професора М.А. Жовтобрюха (Черкаси, 2005); на семінарах Міжнародної школи гуманітарних наук Центральної та Східної Європи, сесії “Українсько-польські мовні контакти” (Варшава, Польща; 2006); ІІІ Міжнародній науковій конференціії “Славянская ономастика в этимологическом, хронологическом и ареальном аспектах” (Гомель, Білорусь; 2006); науковому семінарі “Ойконімія України в синхронії та діахронії” (Київ, 2007).

Публікації. Основні положення дисертації викладено в 10 статтях, з яких 7 надруковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Обсяг та структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаної літератури (198 позицій), списку джерел дослідження (20 позицій), списку умовних скорочень. Робота містить 18 таблиць, 2 рисунки. Загальний обсяг дисертації – 209 сторінок, основного тексту – 185. До дисертації окремим томом додано три додатки (350 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційної роботи, її актуальність, сформульовано мету та завдання, подано відомості про джерела фактичного матеріалу, методи та методологічну основу дослідження, визначено наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, окреслено структуру дисертації.

Перший розділ “Історія вивчення і проблеми української антропонімії” складається з двох підрозділів. У першому окреслено здобутки української антропонімії в царині вивчення імен та прізвищ, визначено найважливіші проблеми ономастичної науки. Зокрема, розглянуто питання часу становлення та стабілізації українських прізвищ. З цього приводу дослідники висловлюють різні думки: Л.Л. Гумецька вважає, що патронімічні особові назви вже в ХІV–ХV ст. уживалися у функції прізвищ; О.Д. Неділько процес закріплення прізвищ більш багатих верств населення відносить до 30_х рр. ХVІІ ст., а простих людей – до другої половини ХVІІ ст.; В.Ю. Франчук підкреслює, що період формування українських прізвищ припадає на початок ХVІІ ст.; на думку М.Л. Худаша, про українські прізвища в сучасному розумінні цього терміна можна говорити, починаючи з 30-х рр. ХІХ ст. Різнобій у поглядах мовознавців пов’язаний насамперед із відчутним браком конкретних історичних антропонімічних досліджень (М.Л. Худаш).

Сьогодні немає єдиного загальноприйнятого терміна для називання додаткових іменувань особи періоду нестабільності ідентифікаційної системи. Ономасти називають їх по_різному: “власні найменування прізвищевого типу” (Г.Є. Бучко), “додаткові найменування” (Ю.О. Карпенко), “допрізвищеві утворення” (О.Д. Неділько), “допрізвищеві назви” (С.М. Пахомова), “приіменні ідентифікаційні знаки” (С.Є. Панцьо), “приіменні означення прізвищевого типу” (П.П. Чучка), “прізвищеві назви” (М.Л. Худаш, Р.І. Осташ, І.Д. Фаріон, І.В. Єфименко). Схиляємося до думки, що найвдаліший термін – прізвищева назва – М.Л. Худаша зі значенням “іменування людини назвою типу прізвища” до запровадження кодифікованого права та державної унормованості особових назв.

У пам’ятках Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст. більшість прізвищевих назв вищих верств населення – це вже спадкові родинні іменування, які ототожнюють членів однієї родини. Пор.: “и сплоди(л) сына Миколая Микола(и), сы(н) Петровъ … которы(и) сплодылъ сыно(в) чотыро(х): Станислава, Миколая, Петра и Яна, w(т)ца его м(л) п-на Павлова, которыхъ деда, и w(т)ца, и и(х) самыхъ прозывали по про(д)ку и(х) Петру Кухмистровичами и мае(т)носты и(х) Кухмистровскими… Кухмистровская, на(з)ваная тепе(р) Wбуховъ” (1600). Для нижчих верств суспільства прізвищеві назви – це переважно найменування одного покоління, що виконують функцію сімейних прізвиськ: “Ко(н)драту Ребъку атаманови и сыномъ его Дмитъру Ребъченъку, Игнату Ребъченъку” (1650); “у Wни(с)ка Гри(д)кеви(ча) и в сына его Максима” (1586) і под.

У другому підрозділі “Способи і засоби ідентифікації особи на Житомирщині ХVІ–ХVІІ ст.” розглянуто різні класифікації способів і засобів іменування особи в історичній антропонімії, запропоновані українськими та іншими слов’янськими мовознавцями (М.Л. Худаш, Р.Й. Керста, С.Є. Панцьо, С.М. Пахомова, І.Д. Фаріон; М.В. Бірило, В.А. Никонов, В. Шульовська).

Антропонімійний матеріал, виявлений у пам’ятках Житомирщини, свідчить, що на цій території, як і в усій Україні ХVІ–XVII ст., не було якоїсь норми щодо вживання особових назв і, відповідно, способи найменувань були довільними. Та сама особа могла іменуватися по-різному: Анътона Кудєевича шєвъца з сєла Вєрєсовъ / Анътона Шевъца / Анътона / Анътона шєвъца вєрєсо(в)ско(го)/ Антона Кудеевича ше(в)ца Вересо(в) (1647). Крім того, соціальне становище особи відігравало важливу роль в її ідентифікації. У роботі виділяємо два способи іменувань: а) власне антропонімійні (одно-, дво-, три- й чотиричленні) та б) мішані, або антропонімійно-апелятивні.

Тенденцію до одночленного способу ідентифікації простежуємо в називанні представників соціальних низів (2070 іменувань із 2300). Більшість таких іменувань – християнські та слов’янські автохтонні імена (83, % від усіх одночленних іменувань простолюдинів). Серед них є варіанти, відсутні в інших іменуваннях: Аврамко, Данилушъко, Ехимъ, Касянъ, Кузь, Лучко, Макидонъ, Осипец, Павликъ, Федорко, Хвесь, Юрокъ тощо. В ідентифікації шляхти таких іменувань – 10, від усіх одночленних.

Трапляються одночленні іменування за іменем чи прізвиськом батька з формантами -енк(о), -евич / -ович, -ич, -ук, -ен(я): А(р)теменъку (1643), Зе(н)кеви(ч) (1605), в Суботича (1583), Сморщук (1600), Крушенято(м) брати (1650). У називанні представників вищих прошарків наявні одночленні іменування, похідні від назв за місцем походження чи проживання або феодального родового маєтку, на -ск(ий), -цк(ий), -зк(ий): “пановъ… Каме(н)ского” (1630), пановъ Левковскихъ (1701) тощо.

Двочленні іменування осіб чоловічої статі Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст. найпоширеніші й позбавлені соціальної та станової диференціації. Загальна кількість таких іменувань – 6150, що становить 67, 14з них 4000 антропонімів називають представників нижчих верств (62, від усіх іменувань простолюдинів) і 2150 – вищих верств населення (77, Їхня особливість – постійне співвідношення між компонентами: перший (стрижневий) – переважно християнське ім’я, зрідка слов’янське автохтонне, другий – прізвищева назва. В одній із пам’яток ми натрапили на запис “у Миха(и)ла ме(с)чанина Ми(с)чєнка взели пограбили wвса по(л)мирки” (1647), у якому писар над словами Миха(и)ла ме(с)чанина Ми(с)чєнка надписав цифри 1 – 3 – 2, що підтверджує висловлену думку.

Класифікуємо двочленні іменування за лексико-семантичною специфікою другого компонента – прізвищевої назви (далі ПН) – на розряди, у межах яких виділяємо формули.

І. Іменування за власним іменем та патронімною (матронімною) чи посесивною назвою представлені антропонімними формулами:

1. Ім’я носія + ПН з патронімними суфіксами -ович / -евич, -енк(о), -ич, -ен(я), -ук (-’ук): Анто(н) Гребе(н)никови(ч) (1586), Нико(н) Мо(р)деня (1606), Остапа Тимоше(н)ка (1618). Твірною основою для таких ПН служать імена (християнські та слов’янські автохтонні) й апелятивні означення особи.

Носіями патронімів із суфіксами -ич, -ович / -евич на Житомирщині ХVІ–ХVІІ ст. були представники всіх соціальних верств. Натомість ПН із суфіксами -енк(о), -ен(я), -ук (-’ук) служать лише для ідентифікації простолюдинів (табл. ).

Таблиця 1.

Продуктивність ПН із патронімними суфіксами у складі двочленних іменувань простолюдинів і шляхти на Житомирщині ХVІ–ХVІІ ст.

№ п / п | ПН з патронімним формантом | Простолюдини | Шляхта

Кіл-сть | % | Кіл-сть | %

1. | -ович / -евич | 785 | 19,  | 195 | 9

2. | -енк(о) | 700 | 17, ––

3. | -ич | 130 | 3,  | 33 | 1, 

4. | -ен(я) | 120 | 3––

5. | -ук (-’ук) | 15 | 0, ––

Усього | 1750 | 43,  | 228 | 10, 

До групи іменувань з другим компонентом-патронімом зараховуємо антропонімоформулу “ім’я + ім’я”: Ивана Бакума (1650), W(с)тапо(м) Вакулою (1606).

2. Формула “ім’я носія + ПН з посесивно-патронімними суфіксами -ов / -ев, -ин та посесивно-матронімним -ишин” становить не більше 3 в ідентифікації нижчих і вищих верств населення. Найменування з суфіксами -ов / -ев, -ин не завжди були патронімними, бо могли вказувати на належність іменованого не тільки до батька, а й до інших осіб. Цей факт підтверджують такі описові іменування: Ва(с)ка брата Гришкова (1605), Иванъ Шепелово(и) сы(н) (1606), Wниску Кочеръжину зятю (1650). Лексичною базою для таких ПН виступають переважно християнські імена: Се(н)ко Ла(в)рико(в) (1609), Бо(г)дана Ку(з)мина (1586).

Твірною основою для ПН із посесивно-матронімним поліформантом -ишин слугували андроніми з суфіксом _их(а), до яких приєднувався суфікс присвійності -ин: Ми(с)ка Климишына (1647), Кгреска Су(р)мачишина (1643). Їх носії – простолюдини.

ІІ. Іменування за власним іменем та відапелятивним слов’янським іменем чи прізвиськом наявні в антропонімоформулах:

1. Ім’я носія + ПН – “nomina impersonalia” (метафоричне перенесення реалій дійсності на особу): Никона Бурака (1650), пана Анъдрея Соху (1630). Ця формула поширена в іменуванні представників нижчих (16, і вищих (11верств суспільства.

2. Ім’я носія + ПН – “nomina personalia”: Борысу Горъбатому (1650), пану Филонови Стрыбылови (1630). Іменування, які характеризували носіїв за їхніми фізичними чи психічними рисами, інтелектуальним рівнем та особливостями поведінки, в ідентифікації панів становлять 2простолюдинів – 8, 63

ІІІ. Іменування за власним іменем та апелятивною характеристикою особи представлені такими антропонімоформулами:

1. Ім’я носія + ПН – вказівка на професію чи заняття: Ивана Бе(р)дника (1586), Хвє(д)ка Ши(н)кара (1647).

2. Ім’я носія + ПН – назва особи за місцем походження чи проживання або назва за способом появи особи в населеному пункті. У межах цієї групи виділяємо найменування, ПН яких походять від: а) етнонімів: Ивана Литъвина (1647), “у Ва(с)ка у Татарина” (1586); б) ойконімів та катойконімів: “пано(в) Васи(л)я, Бо(г)дана и Северина Wрато(в)ски(х) … в ме(с)те(ч)ку Wратове” (1630), Ивана И(с)корости(н)ца (1650); в) назв дрібних географічних об’єктів та назв, які вказують на спосіб появи особи в населеному пункті: Wasko Zahumenny (1683), Кли(м) Прихожи(и) (1585).

Формула “ім’я носія + ПН – ойконім на -ск(ий), -цк(ий), -зк(ий)” в іменуванні вищих верств населення становить 71, 7(1542 двочленних антропоніми з 2150), нижчих – 7, 5і, навпаки, формула “ім’я носія + ПН – вказівка на професію чи заняття” відповідно становить 0, % : 11, 5

У документах виявлено 380 власне антропонімійних тричленних іменувань (4, від усіх іменувань), 320 із них ідентифікують шляхту (84, від усіх тричленних іменувань), тобто вони прерогатива вищих соціальних верств.

Продуктивними є тричленні іменування з патронімами (81, від тричленних іменувань шляхти, 75– простолюдинів). В ідентифікації вищих верств виділяємо найпоширеніші антропонімні формули:

1. Ім’я носія + патронім на -ич, -ович / -евич + ПН – назва особи за місцем походження або проживання на -ск(ий), -цк(ий), -зк(ий): п-на Га(в)рила, Есифа, Григо(р)я а Макара Коло(д)чичо(в) Кубыли(н)ски(х) (1606), п_на Ивана Григо(р)євича Ходако(в)ско(го) (1678). Кількісно такі іменування переважають над усіма іншими (184 іменування = 57, від усіх тричленнх іменувань шляхти).

2. Ім’я носія + патронім на -ич, -ович / -евич + ПН – відапелятивне ім’я чи прізвисько: па(н) Бо(г)да(н) Иванови(ч) Стрыбы(л) (1586), па(н) Миха(и)ло Миха(и)ловичъ Wстроухъ (1606).

В ідентифікації нижчих верств найпоширеніші дві групи тричленних іменувань (50від усіх тричленнх іменувань простолюдинів):

1. Ім’я носія + патронім на -енк(о), -ович / -евич + ПН – назва особи за професією, заняттям: Ва(с)ка Ка(р)пенъка Стре(л)ца (1643), Гри(ц)ко Иванови(ч) Ме(л)ни(к) (1606).

2. Ім’я носія + патронім на -енк(о), -ович / -евич + ПН – відапелятивне ім’я чи прізвисько: Ма(л)ко Федорови(ч) Середа (1586), W(с)тапъ Мишъковичъ Гла(д)ки(и) (1630).

Чотиричленні іменування стосуються лише ідентифікації представників соціальної верхівки (15 іменувань). Типові чотиричленні формули:

1. Ім’я носія + патронім на -ович / -евич + родова особова назва + назва родового відгалуження за місцем родового маєтку на -ск(ий), -цк(ий): панъ Теwдоръ Васи(л)еви(ч) Тыша-Быко(в)ски(и) (1630), п-на Федора Ивановича Ши(ш)ку Ставе(ц)кого (1586).

2. Ім’я носія + патронім на -ович + патронім на -ич, -ович + родова особова назва на -ск(ий): “небо(ж)чика Устимана Ке(в)лича Бражи(н)ского, Ми(с)ка Устимановича Ке(в)лича Бражи(н)ского” (1606), п-на Анъдрия И(г)натовича Даvыдоvыча Vыго(v)ского (1635).

Особи, названі за допомогою чотиричленної моделі, у пам’ятках можуть ідентифікуватися одно-, дво- і тричленними іменуваннями: п-на Федора Васи(л)евича Нечая Кубыли(н)ского / панъ Федо(р) Васи(л)єви(ч) Неча(и) / Федо(р) Неча(и) Кубыли(н)ски(и) / Федо(р) Неча(и) / того Нечая (1586). Це свідчить про те, що представники вищих верств суспільства ще не мали усталених, офіційних способів найменування, хоч користувалися переважно спадковими, родовими означеннями.

До мішаних, або антропонімійно-апелятивних (описових), іменувань зараховуємо ті, які ідентифікують особу за допомогою елементів апелятивного опису. Частота їхнього вживання порівняно з власне антропонімійними іменуваннями мізерна (3, 44від усіх іменувань), їх використовують переважно для називання простолюдинів (82,  % від антропонімійно-апелятивних іменувань). В описових іменуваннях простолюдинів виділяємо формули:

1. Ім’я (прізвисько або ім’я і прізвисько) носія + ім’я (прізвисько, зрідка ім’я і прізвисько) у формі посесива того, за ким називається особа + апелятив на означення спорідненості або свояцтва: Wлизарови Зубачовому сынови (1650), Гапо(н) Лихачо(в) зятъ (1586), Ле(в)ко Ми(т)ко(в) бра(т) (1606). Цей тип ідентифікації особи іноді ускладнюється іншими описовими деталями: “Ма(р)ка Е(л)туховича дя(д)ка своего а брата того Я(х)нова” (1605).

2. Ім’я носія (прізвисько або ім’я і прізвисько) + назва місця його походження чи проживання у формі прийменникової конструкції з прийменником з (зе, зъ, с): А(н)дрея з Вышеви(ч) (1618), Ва(с)ко Чо(р)нышови(ч) зе (З)в#гля (1585), До(л)мата с Чу(д)нова (1585), Ко(с)тю(к) з Лещина (1605). Невелику групу становлять конструкції з прийменником в: А(н)дре(и) ру(д)ни(к) в Бараше(х) (1606).

В ідентифікації представників шляхти переважає формула: “ім’я носія + місце його походження чи проживання у формі прийменникової конструкції з прийменниками з, на + ПН” (53 іменування з 55): княжа Але(к)са(н)де(р) з W(с)трога За(с)лавъски(и) (1630), панъ Микола(и) з Брусилова Кисєлъ (1650). У складі таких найменувань може бути вказівка на місце походження чи проживання іменованого і похідна від нього ПН: Базилимъ з Вигова Виговскимъ (1701); Ма(р)тина Си(л)ни(ц)кого з Си(л)нича (1606).

Другий розділ “Власні особові чоловічі імена Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст.” присвячений установленню складу чоловічого іменникa й виявленню найуживаніших, поширених, маловживаних і рідкісних імен простолюдинів і шляхти на Житомирщині ХVІ–ХVІІ ст.

Антропонімікон досліджуваної території містить 96, 15 % чоловічих християнських імен, які в адміністративно-юридичних документах виступають переважно в адаптованій фонетичній і словотвірній формі: “с по(д)даными своими пилипо(в)скими на (и)мя Степа(ш)комъ, Wлексою, Ивано(м) Рома(ш)ковичо(м), А(н)дроно(м)” (1586).

У першому підрозділі проаналізовано фонетичні й словотвірні варіанти таких імен, частоту їх уживанння. Система вокалізму чоловічих християнських імен відзначається: 1) заміною початкових голосних [а], [jе] > [о]: Wна(н)цє Душє(н)кови (1650), ув Опанаса (1605), Охрема Па(в)ловича (1587); 2) втратою початкових голосних [а], [и]: Гапона Скрыпъки (1647), “по п-на Ларивона, по п-на Я(ц)ка... Выго(в)ски(х)” (1605); 3) спрощенням або заміною іншим голосним звуком невластивих українській мові сполучень двох або трьох голосних ([иа], [ие], [ио], [иу], [иоа]) на початку імені: Ивана Коле(с)никовича (1618), Ереми(и) Па(м)филови(ч) (1586), Устияна Чоботара (1587), Яковца Хоме(н)ка (1650), пна Яроша Ивановича Кубили(н)ского (1606); 4) стягненням однакових голосних усередині імені ([аа] > [а], [ии] > [и]): Гаврилови Пронъкови (1650), Сака Ма(к)симовича (1588); 5) спрощенням груп нетотожних голосних [ео], [ио] > [и], [е] всередині імені: Дениса Коле(н)ды (1650), пор. Ула(с) Динище(н)ко (1649), Семена Новака (1647); 6) зміною [аи] > [ай], [а]: у Миха(и)ла (1618), пана Михала Аксака (1651), Рафала Ляха (1605); [еа] > [и]: Wлизара, А(р)тема Бо(в)суновичовъ (1586); [иа] > [йа]: Демъянови Коломи(и)цови (1647), Лу(к)я(н) з села Ива(н)кова (1606); [уи] > [уй], [ой]: панъ Мано(и)ло Тарасови(ч) (1647), “атамана... на (и)ме Саму(и)ла” (1630); 7) випадінням ненаголошеного голосного всередині імені: па(н) Дми(т)ръ Еле(ц) (1588); 8) заміною [о] > [у]: Ку(з)мы Бо(р)тника (1630); 9) зміною голосних, зумовленою вокальною гармонією: а) регресивною асиміляцією [е] – [а] > [а] – [а]: Гара(с)ка (1643) (З.в.); [е] – [о] > [о] – [о]: Ходора Русака (1606); [у] – [о] > [о] – [о]: “Мину, Трохона, Ничыпора Федоровичовъ… Бо(л)суно(в)” (1606); б) прогресивною асиміляцією: [е] – [о] > [е] – [е]: Не(с)тера Ста(д)ника (1647); [о] – [у] > [о] – [о]: Wнофре(и) Ма(р)тинови(ч) (1595); в) дисиміляцією: [а] – [а] > [о] – [а]: “wтама(н)у и(х) на (и)ме Потапу колоде(ж)ному” (1585); [а] – [а] > [а] – [о]: Лазора (1606) (З.в.).

Поряд з іменами, які зазнали змін початкових [а], [jе] в [о], представлені їх відповідники з [а], [jе]: Оксюты Бобро(в)никовича (1586) / ув Акъсюты (1587), па(н) Wлекса(н)де(р) Кисе(л) / Алекса(н)дръ Кисе(л) (1586). При цьому одні імена частіше трапляються з початковим [о] (Олексей, Олисей, Онанко, Опанасъ), інші – з [а] (Александръ, Андрей), пор.: співвідношення Андрей : Ондрей = 260 : 1, Александръ : Олександръ = 69 : 2.

Імена з початковим [о] зафіксовано в пам’ятках переважно без змін цього звука: Wни(с)ка Гонъчара (1643), Wноприю Лемєшуку (1650).

Для називання представників соціальної верхівки нерідко використовують запозичені варіанти Даниель (Даниелъ), Деwнизи(и), Самоель (Самуель), Теwдоръ: Дание(л) Сасимовски(и) (1617), панъ Деwнизи(и) Высо(ц)ки(и) Че(р)касъ (1643), Самое(л) Голове(н)ски(и) / Самуелъ Голови(н)ски(и) (1605), пор. співвідношення імен: Даниель : Данило = 13 : 6.

Іноді та сама особа в документах названа то українським іменем, то його запозиченим відповідником: пану Федору Ходыце Креницъкому / пану Теwдору Ходыце Крени(ц)ко(му) (1630); пана Федора Сушъча(н)ско(го)-Про(с)куры / п-на Теwдора Сусча(н)ского-Про(с)куры (1643).

У системі консонантизму чоловічих християнських імен Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст. теж спостерігаємо низку змін: 1) заміну звука [ф], який не був притаманний українській мові, іншими звуками ([в], [п], [х], [хв] і [хф]): Е(в)хима Сурина (1590), Матъвию Глушъченъку (1650), Ничипору (1643) (Д.в.), Па(р)хома Быва(и)ла (1605), Хъфєдора Ки(с)лясє(н)ка (1635); 2) субституцію носових звуків [н] – [м] і [м] – [н]: “дhдъ именем Бакун” (1600), Ма(р)тима Е(м)ца (1605), у Микиты (1587); 3) появу інтервокального [в]: Левона Шваба (1630), Радивона Пе(р)шковича (1587); вставного [н]: “Ко(н)драта, Василя Хро(м)че(н)ковъ” (1618); 4) появу кінцевого [о] або вставних [о], [е] з метою уникнення важкого для вимови поєднання приголосних: па(н) Але(к)са(н)де(р) Ворони(ч) (1651), Ка(р)по А(н)дреевичъ (1584), Лаво(р) Ро(и)кеви(ч) (1595); 5) спрощення груп приголосних: [вкс] > [кс]: W(к)сюта Семенови(ч) (1606); [вст] > [ст]: W(с)тапови Пєстунови (1650); [вф] > [ф], [х], [хв], [хф]: Wлифера W(к)сютича (1585),Wли(х)вира / Wли(х)фира (1605) (З.в.), Яхима Коляду (1630); [мпс] > [мс]: у Са(м)сона (1605); [нст] > [ст]: Ко(с)те(н)тину Га(р)мановичу (1630); 6) спрощення кінцевих сполук приголосних [нтъ] > [нъ]: Левона Федоровича (1586); 7) стягнення однакових приголосних [лл] > [л], [пп] > [п]: Кирила Сурина (1590), Пилипъ Чєрнякъ (1618); 8) виникнення протетичного приголосного [й]: Ядама (1630), у Яна(н)ки дво(р)ника (1606).

В іменуванні представників вищих верст суспільства трапляються варіанти Остафей, Офанасъ, Филипъ: “...Васи(л)я, Wстафhя Закусило(в)” (1618), “Wфанаса Wникиевича... Не(в)мири(ц)ки(х)” (1605), “п-на Филипа, Косте(н)тина и Федора Е(л)цо(в)” (1606), пор. співвідношення Опанасъ : Офанасъ = 39 : 4.

Серед словотвірних варіантів чоловічих християнських імен, утворених регресивним, регресивно-суфіксальним та суфіксальним способами, найпоширенішими є суфіксальні (табл. ).

Таблиця 2.

Найпродуктивніші суфікси чоловічих християнських імен Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст.

№ п/п | Імена із суфіксом | Простолюдини | Шляхта

Кіл-сть варіантів | % | Кіл-сть варіантів | %

1. | -к(о) | 140 | 23, 73 | 25 | 9, 

2. | -ець | 31 | 5, 25 | 1 | 0, 

3. | -икъ | 16 | 2, ––

4. | -укъ (-’укъ) | 14 | 2,  | 2 | 0, 72

5. | -ашъ | 13 | 2, 2 | 10 | 3, 

6. | -к(а) | 11 | 1, 86 | 2 | 0, 72

Як видно з табл. 2, найбільшою продуктивністю відзначається суфікс -к(о), який у пам’ятках Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст. уживається без будь-якого експресивного відтінку значення як у мові свідків, так і в канцелярських фразах-стереотипах: “wны(и) то Ма(р)ти(н)ко Во(з)ни(ч)ка зва(з)ни(в)шисе...” / “Справа п-на Матея Роздобе(ц)ко(го) зъ Ма(р)тино(м) Во(з)ни(ч)кою” (1605).

Проаналізований матеріал дає змогу констатувати, що носіями імен із суфіксом -к(о) виступають переважно простолюдини: 140 імен християнського походження із 590, наявних в іменникy. Пор.: у пам’ятках ХVІ ст. – більше 300 варіантів імен із суфіксом -к(о) (Р.Й. Керста), у “Реєстрі…” – близько 260 (25 % від усіх іменувань) (Р.І. Осташ). Серед них найпопулярніші Васько (189 носіїв), Сенько (50), Федько (37), Онисько (32); одиничними прикладами представлені Ва(л)ко, Лазъко, Ларъко, Ма(т)ко, О(с)ко і Фа(н)ко. В іменуванні представників вищих верств населення майже всі варіанти представлені одиничними прикладами, крім імен Я(ц)ко (15 носіїв), Ми(с)ко (6) та Гри(ц)ко (5).

У групі суфіксів із компонентом -ш (-ашъ, -ошъ, -ушъ) найпоширеніший суфікс -ашъ: пана Заха(р)яша Wколоvъско(го) (1635), Иляшови Животови (1647), Лукаша Но(з)чинъско(го) (1630). Найуживаніші в цій групі імен серед простолюдинів Лукашъ (20 носіїв) та Илляшъ (10); серед шляхти – Лукашъ (20) і Томашъ (17), пор. Илляшъ (1). Суфікси -ошъ, -ушъ малопродуктивні в ідентифікації всіх верств населення.

Ще меншою продуктивністю на Житомирщині ХVІ–ХVІІ ст., як і на всій території України ХVІ ст., характеризуються суфікси -ай, -ей, -ак (-’ак), -окъ, -анъ, -ин(а), -инъ, -онъ (-онь), -унъ (-’унъ), -ур(а), -асъ, -исъ, -осъ, -усъ, -’ут(а), -ехъ, -ухъ (-’ухъ), -ешъ, -ишъ. Носії імен із цими формантами – це переважно представники нижчих верств населення.

Не виявлено в житомирських пам’ятках варіантів із суфіксами: -уг(а), -ил(о), -олъ, -енъ, -уй, -ахъ, -охъ, -ицъ, -иц(а) (’-иц(я)), -ищ(е), які засвідчили дослідники в іменах ХVІ–ХVІІ ст. на інших українських землях (Р.Й. Керста, Р.І. Осташ).

Зафіксовано в досліджуваних джерелах ім’я із суфіксом -ухн(о): “Е(в)хима и Яну(х)на з села До(в)гое Воли” (1605) (З.в.), якого не відзначають у своїх студіях Р.Й. Керста й Р.І. Осташ. Пор. назви осіб за сімейними й родинними стосунками, свояцтвом з іменниковим суфіксом -ухн(о), зафіксовані М.В. Никончуком у с. Листвин (Овр., Жт.): братyхно, дедyхно, з’ат’yхно, татyхно.

Серед усічених варіантів найпоширеніші утворення з апокопою -ий: Дми(т)рь Ходорови(ч) (1588), Е(в)ту(х) Забужени(н) (1606), Паръхома Толъкача (1647). У деяких іменах спостерігаємо протилежне явище: появу суфікса -ий, де його первісно не було, очевидно, під впливом повних християнських імен із цим формантом: на w(т)цу Ко(н)дратию (1643), “боярина лешъчынъского Косътанътого Пронъского” (1647).

Кількісний аналіз свідчить, що не всі імена та їхні варіанти вживаються однаково часто в ідентифікації предстаників вищих і нижчих верств населення. Найпопулярніші чоловічі християнські імена серед простолюдинів на Житомирщині ХVІ–ХVІІ ст., крім Иванъ (9, 15 % від усіх імен простолюдинів), такі: Федоръ, Ва(с)ко, Андрей, Я(ц)ко, Семенъ, Гри(ц)ко, Мартинъ, Степанъ і Гришко (від 3, 7 % до 1, 42 %). До групи найуживаніших імен та народних варіантів належать: Мисько, Васи(л), Данило, Кузьма, Павло, Гаврило, Игнатъ, Максимъ, Кондратъ, Петро, Остапъ, Се(н)ко, Тимошъ, Романъ, Паве(л), Марко, Я(с)ко (1, – 0, усі імена мають більше 40 носіїв).

До поширених зараховуємо імена Тишко, Трохимъ, Опанасъ, Фе(д)ко, Якубъ, Стефанъ, Климъ, Микита, Омельянъ, Евхимъ, Они(с)ко та інші (більше 30 носіїв, 0, 51 %). Одиничними записами в пам’ятках представлені: Вакумъ, Дорофей, Евдокимъ, Есипъ, Курянъ, Мокей, Wверъко, Панътелей, Сакъ, Сила, Фурсъ тощо.

Популярні імена характеризуються значною кількістю варіантів, які творять синонімічні ряди імен, або іменні гнізда. Найбільшу кількість варіантів мають імена Федоръ (21 варіант), Матвей (18), Григорий (15), Михайло, Иванъ (14).

У пам’ятках Житомирщини найпопулярнішими в ідентифікації панів виявилися чоловічі християнські імена: Янъ (пор. у простолюдинів – 0, 27 %), Иванъ, Миколай, Андрей, Федоръ, Петръ, Александеръ, Адамъ, Павелъ, Стефанъ, Семенъ, Мартинъ, Васи(л), Якубъ, Михайло, Григорей, Юрей, Василей, Лукашъ. Поширені – Лукашъ (20 носіїв), Романъ (19), Томашъ (17), Марко, Матей (16), Марцинъ, Прокопъ, Яцько (15) та інші; маловживані – Александро, Валериянъ, Грегори(и), Гри(ц)ко, Есифъ, Кирикъ, Кондрат, Максимъ, Степанъ, Хома, Яковъ (5–9 носіїв = 0, 35 % – 0, 13 %).

Одиничними прикладами в іменуванні вищих верств населення представлені імена: Антонъ, Викторъ, Германъ, Демидъ, Иевъ, Киндинъ, Wлисей, Серафинъ, Тарасъ, Харко та ін.

Для називання панів використовували незначну кількість варіантів імен. Серед них найбільш кількісні – Матвей (10 варіантів), Григорей, Иванъ (по 8), Михайло (6), Семенъ (5).

У другому підрозділі описано слов’янські автохтонні імена (САІ), які в офіційних документах зрідка виступають як самостійні й повноправні: у Жука Тарасовича (1586), “впе(р)шися в домы по(д)даны(х) колодежа(н)ски(х)… Ждана Каличича… Ивана Лычича… Пе(р)шъка деся(т)ника…” (1587). Іноді та сама особа іменується і християнським, і САІ: “Я, Сава Иванови(ч), на(з)ваны(и) Бо(г)данъ Стрыбы(л), w(з)на(и)муючы я(в)но чыню си(м) мои(м) записомъ…” / па(н) Бо(г)да(н) Иванови(ч) Стрыбы(л) (1606). За нашими підрахунками, САІ на Житомирщині ХVІ–ХVІІ ст. становлять майже 3 % серед носіїв-простолюдинів (175 із 5850) і більше 10– серед панів (295 із 2800).

У роботі використовуємо загальноприйняту в антропоніміці класифікацію САІ: 1) імена-композити; 2) відкомпозитні імена (усічені й усічено-суфіксальні деривати); 3) відапелятивні імена.

У пам’ятках виявлено шість САІ-композит, серед них: Богданъ, Богуфалъ, Вацлавъ, Владыславъ, Войтехъ, Станиславъ. Імена Богуфалъ, Владиславъ і Станиславъ – привілей шляхти, причому два перші наявні лише в іменуванні шляхти, а співвідношення носіїв імені Станиславъ серед простолюдинів і панів становить 7 : 138. Житомирські тексти містять відкомпозитні безсуфіксні: Богушъ Васи(л)еви(ч) Дешко(в)ски(и) (1595), Бориса Пуховича (1630) та усічено-суфіксальні імена: Бо(г)даша Коро(т)кого (1585), у Богушъка (1605).

Деякі імена можна кваліфікувати і як відкомпозитні похідні, і як деривати від християнських імен: Ра(д)ко а Де(ш)ко А(н)дрееви(чи) (1586), Ро(д)кови (1606) (Д.в.), Радю(к) Степанови(ч) (1595) < Рад- (Род-) < Радивонъ < Род??нъ (П. Беринда) або < Радиславъ (М.О. Демчук). Носіями цих імен переважно виступають представники нижчих верств населення, найуживаніший варіант Ра(д)ко (16 носіїв). Ім’я Ярошъ наявне в іменуванні шляхти й простолюдинів (18 : 20).

Серед відапелятивних виявивили: Ждана Каличича (1587), Шо(с)така (1650), Кошка Куриле(н)ко (1609), Томила Кунашевича (1630) тощо.

Одночленні іменування, які містять такі ж групи лексики, можна розглядати і як імена, і як імена-прізвиська Термін ім’я-прізвисько застосовуємо до слов’янських автохтонних імен, засвідчених у функції не стрижневих, а додаткових компонентів ідентифікації при християнських іменах (М.О. Демчук)., оскільки вони не містять одного з компонентів, найімовірніше, християнського імені: у Го(р)чицы (1618), у Бо(д)ни (1588), “мужикъ мешкал Wбухъ” (1600), “у козака Хворо(с)тины” (1605) та ін.

В ідентифікації вищих верств населення САІ не мають жодних словотвірних варіантів, а в називанні простолюдинів вони наявні: Вацько; Войтко; Жданець, Жданко; Станько, Стас(ь), Стасько, Стасюк.

Найпопулярніші серед представників нижчих верств населення такі САІ: Богданъ, Стас(ь), Борисъ, Жданъ, Ярошъ, Щасний, Станиславъ, Войтехъ Імена подаємо в напрямку спадання їх популярності., з-поміж панів – Станиславъ, Войтехъ, Богданъ, Ярошъ, Вацлавъ, Жданъ, Щасний.

Третій розділ “Лексична база прізвищевих назв Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст.” складається з трьох підрозділів, у яких розглянуто онімну й апелятивну лексику, відображену в основах прізвищевих назв вищих і нижчих верств населення Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст.

У першому підрозділі проаналізовано прізвищеві назви, утворені від усіх різновидів чоловічих християнських імен: повних, усічених, усічено-суфіксальних і суфіксальних: Фе(с)ка Захаръчєняти (1647), Юску Куприя(н)чику (1650), Ивана Маце(н)ка (1618) < Маць < Матвhй, Ивана Свиридовича (1587), Васи(л)я Харитоновича (1606), Гри(ш)ку Я(ш)че(н)ку (1630) < Ясько або Яшко (співвідношення імен у власному матеріалі 44 : 3). У досліджуваних пам’ятках 737 таких ПН, що становить 19, від усіх ПН, із них 650 ідентифіковано простолюдинів (26, 2і 87 – представників шляхти (6, 

Лише у складі ПН виявлено імена з суфіксами -иг(а), -ал(о): Ко(н)драта Петриже(н)ка (1590), Ва(с)ко Фе(д)кало (1649).

Найбільше ПН утворюють популярні імена, представлені в іменникy Житомирщини значною кількістю варіантів, наприклад: Ивана Григо(р)евича (1605); Ива(н) Гри(н) (1606), Конона Гриневича (1587), Сидору Гриненъку (1650); Макара Гри(н)цевича (1584); Иванови Гри(н)че(н)кови (1650), Давидъ Гринчичъ (1595); Микуле Грыцевичу (1605), Дениса Грыценъка (1647); Якова Гри(ц)ка (1590), Ми(с)кови Гри(ц)ковичови (1650); Ивана Гри(ш)ковича (1606), Дмитра Гри(ш)че(н)ка (1590) (13 ПН).

Серед простолюдинів найпоширеніші ПН Ивановичъ (22 носії), Гавриловичъ, Семеновичъ (13), Андреевичъ (12), Мишкевичъ / Мишковичъ (11), Мартиновичъ і Федоровичъ (10). Водночас деякі імена наявні лише в основі однієї ПН: Адамєнко, Лазарович, Wнанчич, Поликарпович, Севериненко, Сысоевич та ін.

Пам’ятки Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст. містять мізерну кількість ПН, утворених від жіночих християнських імен (0, Кулинич, Марушечъчыка, Наталчыч, Наталченко, Ювженко тощо. Деякі з них можуть бути мотивовані не тільки жіночими іменами, пор.: Ива(н) Wлени(ч) (1585) < Олена або, що менш імовірно, < Олень < олень; Ю(с)ка Фе(н)че(н)ка (1605) < Фе(н)ка або < Фе(н)ко (у “Реєстрі...” наявні чоловічі імена Фе(н)ка і Фе(н)ко).

Слов’янські автохтонні імена (композити, відкомпозитні деривати) слугували основою для 45 ПН простолюдинів (1, 8та 18 ПН шляхти (1, загалом такі імена становлять 1, 67від усіх ПН: Тита Бо(г)дановича (1587), шляхе(т)ны(и) Лавры(н) Богушъ (1643), Лу(к)я(н) Гнево(ш) (1605), пану Яну Путяте (1643).

У другому підрозділі розглянуто ПН, в основах яких відображені імена та імена-прізвиська розряду “nomina personalia” та “nomina impersonalia”. У першій групі ПН виявлено цілий ряд назв-композит: Ти(ш)ко Варивода (1586), Игната Гнилозуба (1587), Анъдрееви Завалидорозе (1650), “межи домами... Семена Кривоплясе(н)ковы(м)” (1605), Ивана Скоробога(т)ка (1643) і т.п. В іменуванні простолюдинів на Житомирщині ХVІ–ХVІІ ст. виявлено 317 ПН,

шляхти – 35, утворених імен та імен-прізвиськ розряду “nomina personalia”, що відповідно становить 12, 8 % та 2, 72

Прізвищеві назви, похідні від імен та імен-прізвиськ розряду “nomina impersonalia”, становлять кількісно більшу групу в ідентифікації всіх верств населення Житомирщини ХVІ–ХVІІ ст. Так, назви цього зразка відображені у 786 ПН простолюдинів, що становить 31, 7 %, та 160 ПН шляхти – 12, 45 %. Вони утворені від назв звірів, птахів, комах, риб; частин тіла людини або тварини; рослин, їх частин та плодів; знарядь праці, предметів повсякденного вжитку, а також від назв їжі, продуктів харчування тощо.

У третьому підрозділі схарактеризовано ПН, похідні від апелятивних назв. Під час аналізу ПН, в основах яких відображені апелятивні характеристики особи за родом діяльності та професією, з’являється проблема розмежування особових назв і апелятивів. Інколи в контексті можна виявити, що особа характеризується саме за родом своєї діяльності: “Данила ме(л)ника, которы(и) во мълинъку до ки(л)кунасту