ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

ЗІНЧУК ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ

УДК 94 (477) “1925/1995”

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА І РЕЛІГІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВАСИЛЯ РОМАНЮКА (1925 – 1995 рр.)

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Івано-Франківськ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Грабовецький Володимир Васильович,

Прикарпатський національний

університет імені Василя Стефаника

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент

Андрухів Ігор Олексійович,

Прикарпатський юридичний інститут Львівського державного університету внутрішніх справ,

начальник кафедри теорії та історії держави і права;

кандидат історичних наук, доцент

Перевезій Віталій Олександрович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України,

вчений секретар.

Захист відбудеться 14 квітня 2008 р. о 1100 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.05 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

Автореферат розісланий “13” березня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І. Я. Райківський

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. У сучасній Україні назріла потреба дослідження спадщини багатьох історичних діячів, чиї імена в радянський період замовчувались, а діяльність перебувала за межами наукового інтересу дослідників. Процес державного, духовного й релігійного відродження України спонукає до повернення з небуття видатних особистостей.

До числа таких невідомих широкому загалу діячів належить Василь Омелянович Романюк (Патріарх УПЦ КП Володимир) – священик, правозахисник, багаторічний в’язень сталінських і брежнєвських таборів, член Української Гельсінської групи (УГГ), богослов, філософ. Він пройшов складний шлях боротьби за українську державність, за права віруючих, за українську православну церкву. Період його патріаршого правління припадає на складний етап релігійного ренесансу в Україні, який характеризувавcя не тільки процесом стрімкого повернення суспільства до християнських основ, посиленням авторитету церкви, а й загостренням міжконфесійних конфліктів, невизначеності у державно-церковних відносинах.

Суспільно-політична актуальність обумовлюється зростанням значення церкви, потребою осмислення історії релігії України через призму життя і діяльності релігійних діячів, серед яких вагоме місце займає В. Романюк. Проте в українському суспільстві згадують про Патріарха Володимира у контексті його похорону 18 липня 1995 р., названого “чорним вівторком”, “кривавим вівторком”, коли була пролита людська кров, забуваючи про непересічність, багатогранність його як особистості.

Вивчення даної проблематики також зумовлено відсутністю у вітчизняній історіографії наукових праць, які б цілісно висвітлювали його діяльність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведено в рамках загальної наукової теми кафедри історії України Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Етнополітичні трансформації в Україні” (західноукраїнські землі в кінці ХІХ – на початку ХХІ ст.) (держреєстраційний № 0106U002247).

Метою дослідження є комплексне й об’єктивне висвітлення ролі і значення В. Романюка в релігійно-церковній і політичній історії України другої половини ХХ ст. Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати такі завдання:

– вивчити стан наукової розробки проблеми в історіографії та охарактеризувати джерельну базу дослідження;

– проаналізувати чинники, що впливали на формування світогляду В. Романюка;

– висвітлити особливості його священицької та культурно-просвітницької діяльності;

– охарактеризувати аспекти боротьби за свободу совісті;

– визначити місце і значення В. Романюка в українському правозахисному русі 1970-х -1980-х рр.;

– з’ясувати його роль у громадсько-політичному і релігійному житті України протягом 1989-1995 рр.

Об’єкт дослідження – життя та діяльність В. Романюка в контексті суспільно-політичних і релігійних процесів в Україні у другій половині ХХ ст.

Предмет дослідження – основні напрямки і зміст діяльності В. Романюка, його вплив на український визвольний рух та національно-релігійне відродження.

Хронологічні рамки охоплюють 1925–1995 рр. – період життя і діяльності В. Романюка.

Територіальні межі дослідження охоплюють Східну Галичину у польський період (1925-1939 рр.), СРСР, незалежну Україну. На час 1988-1989 рр. припадає його перебування у Канаді, США, Великобританії.

Методологічною основою праці є принципи об’єктивності, історизму, системності, всебічності, хронологічності, ретроспективності вивчення минулого.

Дослідження здійснено на основі використання таких методів: історичних (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний), емпірико-теоретичних (аналіз, синтез), загальнонаукових теоретичних (логічний, абстрагування, узагальнення, індукції та дедукції). У роботі застосовувався також метод польових досліджень у формі інтерв’ювання респондентів із використанням технічних засобів. Використання проблемно-хронологічного методу дозволило висвітлити громадсько-політичну і релігійну діяльність В. Романюка в часовій послідовності. За допомогою порівняльно-історичного методу визначено специфіку його діяльності. Для типологізації джерел були використані методи систематизації та класифікації. Застосування емпірико-теоретичних і загальнонаукових теоретичних методів дало можливість відобразити зміни в конкретно-історичній ситуації напрямів діяльності В. Романюка.

Наукова новизна роботи полягає у постановці та розробці актуальної теми, яка не отримала всебічного й об’єктивного висвітлення в історичній науці. На основі багатогранного джерельного матеріалу, в тому числі значної кількості нових документів і літератури, зроблено комплексний аналіз різнобічної діяльності В. Романюка в контексті суспільно-політичних і релігійних подій в Україні впродовж другої половини ХХ ст. На підставі виявлених архівних і неопублікованих джерел відтворено основні періоди його біографії. На основі отриманих результатів автор уперше в українській історичній науці обґрунтував місце священика в опозиційному русі 1970–1980-х рр., висвітлив зміст його діяльності, спрямованої на боротьбу за свободу совісті, захист прав віруючих, політв’язнів, проаналізував внесок у національно-культурне і релігійне відродження 1990-х рр. У результаті дослідження систематизовано і класифіковано праці В. Романюка. Реалізовано спробу ґрунтовного вивчення діяльності В. Романюка.

Практичне значення отриманих результатів та основних ідей дисертаційного дослідження полягає у тому, що нагромаджений фактичний матеріал, теоретичні положення, висновки й узагальнення можуть бути використані при написанні праць з історії України, релігієзнавства, історіографічних і краєзнавчих видань, посібників, спеціальних статей, при підготовці відповідних спецкурсів, у практичній викладацькій, краєзнавчій та виховній роботі, а також впровадженні у вузівські навчальні дисципліни “Історія України”, “Історичне краєзнавство”, “Історія релігій”.

Апробація основних положень і результатів дослідження здійснена у доповідях на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, на Міжнародній науковій конференції “Краєзнавство і вчитель – 2007” (Харків, 28 лютого 2007 р.), Міжнародній конференції аспірантів, молодих учених (Донецьк, 16 травня 2007 р.), Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 100-річчю від дня народження головнокомандуючого УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича “Роман Шухевич в українському національно-визвольному русі ХХ століття” (Івано-Франківськ, 17-18 травня 2007 р.).

Публікації. Основні результати дослідження викладені у чотирьох публікаціях у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура й обсяг дисертації зумовлені її метою та науковими завданнями. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (536 найменувань), додатків. Обсяг основного тексту дисертації становить 180 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, визначено об’єкт, предмет та методи дослідження, територіальні й хронологічні межі, розкрито наукову новизну й практичне значення отриманих результатів роботи, показано зв’язок дисертації з науковими програмами та темами.

Перший розділ – “Джерела та історіографія дослідження” – присвячений аналізу джерельної бази та стану наукової розробки теми дисертації.

У першому підрозділі – “Джерельна база дослідження” – охарактеризовано основні види джерел, які були використані для написання дисертації. Всебічний аналіз багатогранної діяльності В. Романюка базується на вивченні виявлених та опрацьованих історичних джерел: письмових, речових, усних (інтерв’ю), фотодокументів. Серед письмових джерел можна виділити такі групи: архівні джерела, публікації документів, твори В. Романюка, спогади, листування, періодичні видання.

У фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України містяться справи, які розкривають становище православної церкви на території УРСР, особливості релігійної політики радянської влади в західних областях.

Фонд 4648 “Уповноважений Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР УРСР” Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України надає інформацію про становище релігійних громад в Івано-Франківській області протягом 1960 – початку 1970-х рр., 1980-х рр., коли В. Романюк був на Прикарпатті священиком. Справи цього фонду відображають також процеси відродження українського православ’я на початку 1990-х рр., в яких він взяв активну участь, але вже як один з духовних ієрархів УАПЦ і УПЦ КП. Це документи, які стосуються його службових призначень, матеріали соборів і архієрейських нарад, зокрема собору 21–23 жовтня 1993 р., на якому В. Романюк був обраний Патріархом УПЦ КП.

У фондах 388 і 389 Державного архіву Івано-Франківської області зосереджені дані про висвячення В. Романюка в сан ієрея, про призначення його на церковну службу в парафії Прикарпаття. Інформація про релігійну ситуацію на Івано-Франківщині дає можливість встановити факт зростання числа віруючих, збільшення кількості релігійних обрядів у тих селах, де він працював, а також з’ясувати умови, в яких священикові доводилося працювати до ув’язнення 1972 р., після повернення із заслання та отримання ним парафій на початку 1980-х рр. Уперше до наукового обігу автором введено матеріали фонду 388, які стосуються періоду 1993–1995 рр. і висвітлюють діяльність православних конфесій на території Івано-Франківської області, показують процес відродження православ’я, демонструють розгортання міжконфесійних конфліктів, позиції сторін протистояння, в тому числі Патріарха Володимира.

Важливу роль у дослідженні відіграли неопубліковані документи Галузевого Державного архіву Служби Безпеки України, в якому зберігаються кримінальні справи, що були порушені проти В. Романюка: групова справа 1944 р. і справа 1972 р. Вони складаються з документів про затримання й арешт, про хід слідства і судовий розгляд, матеріалів реабілітації після ув’язнень. Специфіка цих джерел полягає у тому, що вони відображають не тільки аспекти судово-слідчих дій щодо арештованого, а й висвітлюють основні події життя В. Романюка протягом 1925–1972 рр., оскільки справи складаються з протоколів допитів самого звинуваченого, свідків, рідних, матеріалів процесуального характеру, містять інформацію, яка залучалася слідчими КДБ з місць попереднього ув’язнення, проживання, роботи, зокрема характеристики, довідки. Кримінальна справа 1972 р. зберігає оригінали скарг, заяв В. Романюка, його листи, особисті записи, які дають можливість відтворити цілісну картину його діяльності не тільки як священика, а як учасника опозиційного руху, громадсько-політичного діяча.

Автором уперше залучено до наукового обігу значний масив джерел Музею-архіву українського самвидаву видавництва “Смолоскип”: листи, закордонні газетні матеріали, проповіді і звернення В. Романюка, матеріали, які поширювалися видавництвом на захист священика. Постійні переслідування й ув’язнення унеможливили збереження епістолярної спадщини, оригіналів його творів на Україні. У Музеї-архіві вціліла частина цих джерел, зокрема листи В. Романюка, його сина і дружини, представників української діаспори.

Значну роль у дослідженні відіграли хроніки опозиційних рухів в СРСР: “Хроника текущих событий”, “Вісник репресій в Україні”, які дали можливість відтворити події тих етапів життя В. Романюка, про які існує обмежена кількість джерел: ув’язнення, заслання. В “Українському віснику” були опубліковані перші протестні заяви космацького священика.

Важливим джерелом стали опубліковані збірники документів, у яких вміщені звернення, заяви В. Романюка як індивідуальні, так і колективні, а також заяви, написані на його захист.

Істотне значення для вивчення світогляду, опозиційної і релігійної діяльності В. Романюка мали його твори, які можна класифікувати наступним чином:–

заяви, звернення, петиції до органів радянської влади, міжнародних організацій, політичних і релігійних діячів з протестами проти несправедливого ув’язнення, на захист прав політв’язнів і віруючих;–

проповіді, послання, промови на єпископській хіротонії, патріаршій інтронізації, а також різдвяні та великодні послання;

– інтерв’ю, бесіди з патріархом, опубліковані в пресі, його спогади;

– вірші В. Романюка.

Автор використав у ході дослідження єдину опубліковану на сьогодні англомовну збірку творів В. Романюка, яка була видана у США у 1980 р. “A voise in the wilderness” (“Голос в пустелі”).

Істотне значення для написання дисертації мають спогади побратимів В. Романюка по ув’язненню 1944 р., 1946 р., 1972 р., дисидентів, а також мемуари сина Т. Романюка і радника патріарха С. Білоконя.

Для написання дослідження була залучена ще одна група джерел особистого походження – епістолярні джерела. Листування поетів В. Стуса, С. Сапеляка, політв’язнів Д. Шумука, В. Чорновола дають змогу простежити емоційні та психологічні моменти їхнього сприйняття В. Романюка як людини, передають обставини ув’язнення і заслання 1972–1981 рр.

Для написання дисертації використані інтерв’ю як опубліковані, так і проведені безпосередньо автором під час польових досліджень. Велике інформативне навантаження мають спогади таких відомих дисидентів, як історика В. Мороза, дружини художника П. Заливахи Д. Возняк, громадсько-політичних діячів І. Геля, Б. Ребрика, поетеси І. Калинець, художниці С. Шабатури, члена УГГ, голови Української Християнсько-Демократичної партії П. Січка, канцлера патріарха Р. Олексюка, сина Т. Романюка, двоюрідної сестри Є. Романюк, фотографа М. Юсипчука, митрополита Галицького Андрія (Абрамчука), історика-краєзнавця П. Арсенича та ін.

Вагомий матеріал для дослідження було отримано з приватних архівів і музеїв, зокрема з історико-краєзнавчого музею с. Космач, де розміщена експозиція, присвячена Патріарху, а також із садиби-музею Святішого Патріарха УПЦ КП Володимира у с. Хімчин Косівського району, де він народився. У хімчинському музеї зберігаються унікальні експонати, які відображають життя і діяльність В. Романюка: численні світлини, документи, його особисті речі, різноманітна церковна атрибутика.

Для написання дисертації використано значний комплекс періодичних видань: світські і релігійні, вітчизняні і закордонні, загальнодержавні і регіональні. Інформативністю відзначаються такі видання, як журнали “Визвольний шлях”, “Сучасність”, видання УПЦ КП “Православний вісник”, газети “Урядовий кур’єр”, “Голос України”, “Молодь України”, “Україна молода”, “Гуцульський край”, “Вперед”, “Прикарпатська правда”, “Галичина”. Також у дослідженні використовувалася інформація сайтів електронних ресурсів мережі Інтернет, які стосувалися окремих біографічних даних, діяльності В. Романюка як Патріарха.

Таким чином, репрезентована джерельна база дисертації дозволила об’єктивно і досить повно розкрити тему дослідження, вирішити поставлені завдання.

У другому підрозділі – “Історіографія проблеми” – здійснено огляд праць із досліджуваної проблеми.

Відзначено, що в історіографії немає спеціального дослідження, присвяченого діяльності В. Романюка. Монографії і статті дають тільки фрагментарні відомості біографічного характеру, яким притаманні окремі фактичні помилки. Можна виділити такі дослідження громадсько-політичної і релігійної діяльності В. Романюка: 1) зарубіжна українська і російська історіографії; 2) сучасна українська історіографія; а за походженням поділити на світську і релігійну.

Увагу цій темі приділяли насамперед представники української діаспори. В. Романюк згадується у працях, присвячених загальним питанням руху опору 60–70-х рр. в Україні. Діяльність священика протягом 1972–1979 рр. висвітлювалась у контексті формування дисидентства, аналізу витоків, етапів становлення, спроб періодизації українським діаспорним дослідником М. Прокопом, російською правозахисницею Л. Алексєєвою.

З початком 90-х років ХХ ст. українські історики отримали можливість дослідження опозиційного руху в СРСР, у тому числі в УРСР. В. Романюк згадується побіжно у зв’язку з арештами 1972 р., написанням спільного твору з О. Тихим, участю в УГГ у дослідженнях Ю. Курносова, В. Барана, Ю. Зайцева, Г. Касьянова, О. Бойка, А. Русначенка, Б. Захарова. У монографії А. Русначенка “Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років” уперше в історіографії опубліковано вирок Івано-Франківського обласного суду В. Романюку від 12 червня 1972 р. І. Кривдіна на підтвердження співпраці українського Гельсінського руху з релігійним рухом наводить факт членства В. Романюка з лютого 1979 р. в УГГ.

Сучасні українські дослідники О. Бажан та Ю. Данилюк у низці своїх публікацій, присвячених формуванню та основним етапам розвитку українського національного руху, охарактеризували релігійний рух, подали короткий огляд діяльності В. Романюка протягом 1944–1995 рр. Історик В. Пащенко висвітлив причини другого ув’язнення В. Романюка за вироком 1946 р.

У монографіях і статтях І. Андрухіва, В. Марчука, В. Перевезія, С. Здіорука, А. Колодного, О. Сагана, В. Пащенка, В. Чемериса, О. Шуби, О. Хомчук, М. Юрія, М. Рибачука, В. Єленського в контексті дослідження історії релігії в Україні, процесів у православ’ї аналізується період патріаршества Володимира, події навколо його похорону 18 липня 1995 р. Значна кількість статей, заміток про В. Романюка написана краєзнавцями, журналістами.

Серед представників релігійної літератури можна назвати дослідження ігумена Димитрія (Рудюка), богословів О. Драбинка, І. Петрушка. Слід зауважити, що висвітлення й оцінка його діяльності залежить насамперед від конфесійної належності автора.

Таким чином, для вивчення громадсько-політичної та релігійної діяльності В. Романюка була залучена широка і багатопланова джерельна база, що дозволило комплексно вивчити проблему. Історіографічний огляд дає підстави стверджувати, що діяльність В. Романюка, аналіз його творчої спадщини не знайшли вагомого наукового висвітлення. Його діяльність побіжно згадується в контексті історії дисидентства, Української Гельсінської групи, відродження українського православ’я.

У другому розділі – “Діяльність В. Романюка в контексті суспільно-політичних процесів в Україні (1925-1972 рр.)” – розглядається ранній період його життя, з’ясовуються обставини, які вплинули на його становлення, аналізується священича і культурно-просвітницька діяльність.

У першому підрозділі – “Становлення світогляду В. Романюка в умовах українського національно-визвольного руху” – визначаються чинники, які мали вирішальний вплив на його формування як особистості. Наголошується на тому, що важливе значення на становлення світогляду В. Романюка, який народився 9 грудня 1925 р. у с. Хімчин Косівського повіту Станіславського воєводства в родині селян, мало родинне виховання, що ґрунтувалось на релігійних і національних традиціях українського народу. Ще з дитячих років батьками була закладена віра в Бога, любов до рідного краю і відданість йому, повага до людей. Значним авторитетом для нього був священик, якого в селі поважали, прислухались до його порад. В. Романюк змалку допомагав священикові у храмі, співав у церковному хорі, навіть його дитячі ігри відтворювали службу Божу.

Вагомим чинником становлення В. Романюка як особистості стало його своєрідне ставлення до природи рідного краю. Йому була притаманна особлива любов до природи.

В. Романюк здобув шестикласну освіту в рідному селі, а під час німецької окупації навчався в сільськогосподарській школі в м. Косові.

Формування національних почуттів, які відіграли провідну роль у громадсько-політичній і релігійній діяльності В. Романюка, відбулося завдяки його участі в ОУН. Він був заарештований 12 липня 1944 р. як учасник ОУН, в якій виконував обов’язки кур’єра-зв’язківця, проводив збір коштів, здійснював антирадянську агітацію серед населення. Згідно з рішенням Військового трибуналу військ НКВС Станіславської області від 26 вересня 1944 р. він отримав 20 років позбавлення волі, проте 28 жовтня 1944 р. покарання було скорочено до 10 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі з поразкою у правах на 5 років та з конфіскацією майна. Восени 1944 р. сім’я Романюків була направлена на спецпоселення в Іркутську область на 5 років. Танасій, брат Василя, втік з вагона на станції м. Коломия, коли родину відправляли в Сибір, і повернувся в с. Хімчин. Т. Романюк був убитий 21 червня 1947 р. каральними органами НКВС і таємно перепохований односельчанами. Дорогою на Сибір помер батько О. Романюк.

Під час ув’язнення в Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 управління НКВС у Полтавській області В. Романюк у 1946 р. був засуджений на 10 років позбавлення волі з відбуванням терміну у віддалених місцевостях СРСР за участь у “контрреволюційній повстанській організації УСС (Український січовий стрілець)”, за проведення “контрреволюційної агітації серед ув’язнених, спрямованої на дискредитацію партії і радянського уряду”.

Своє друге ув’язнення В. Романюк відбував на Колимі. Цей період був надзвичайно важливим у житті юнака, оскільки продовжувалося становлення його як особистості. Ці роки він називав “своїми університетами”.

Протягом серпня 1953 р. – квітня 1956 р. В. Романюк перебував на засланні в м. Магадані, де, працюючи кіномеханіком, здобув 10-класну освіту, а також займався самоосвітою. Саме на засланні він розпочав самостійне опанування теоретичних основ богослов’я. У таборах зміцніла віра В. Романюка в Бога, що остаточно вплинуло на рішення присвятити себе служінню Богові.

У другому підрозділі – “Священича і культурно-просвітницька діяльність у 1958–1972 рр. ” – охарактеризовано священицьку діяльність В. Романюка протягом 1958–1972 рр., а також заходи у культурно-просвітницькій сфері.

Після повернення із заслання на Прикарпаття і закінчення Вищих Богословських курсів при Станіславському єпархіальному управлінні він був висвячений в сан диякона і розпочав свою діяльність у м. Косові та навколишніх селах. Не отримавши постійного місця роботи на Прикарпатті, В. Романюк у 1961 р. виїхав до Харківської області, де мешкали його мати і брати, і до 1963 р. працював там кіномеханіком.

Професійна діяльність В. Романюка як священика розпочалась після висвячення у сан в 1964 р. на Снятинщині у селах Новоселиця, Попельники, Джурів. Закономірним наслідком пастирської служби отця Василя було збільшення кількості віруючих, організація церковних хорів, зростання його авторитету.

Новий період у житті В. Романюка був пов’язаний із призначенням священиком восени 1968 р. у с. Космач Косівського району. Практичними кроками отця Василя на захист народних традицій стала низка його ініціатив, зокрема сприяння ремонту церкви в с. Космач, наполягання на збереженні недіючої Довбушівської церкви – пам’ятки архітектури та історії ХVІІІ ст., яку він пропонував перетворити на музей тощо.

У Космачі В. Романюк організував у себе вдома приватний музей, намагаючись зберегти неповторний колорит гуцульської культури. Серед відвідувачів його оселі були журналіст В. Чорновіл з дружиною А. Волицькою, художники Г. Севрук, П. Заливаха, письменники М. Осадчий, Б. Антоненко-Давидович, Л. Селезненко, історик В. Мороз, мистецтвознавець Л. Танюк, подружжя Калинців, які приїздили познайомитись із самобутньою культурою Гуцульщини, вивчити народні звичаї, традиції. Він став своєрідним духівником дисидентів. Отець Василь у Києві хрестив сина Н. Світличної Ярему, дав шлюб Д. Возняк і П. Заливасі, охрестив В. Чорновола у Космачі.

В. Романюк у своїх проповідях закликав молодь ходити до церкви, сповідатись, не забувати свою мову, зберігати давні традиції, носити гуцульський одяг. Завдяки його діяльності атеїстичне виховання партійного активу не було популярним, село Космач характеризувалось високою релігійністю, активною участю жителів у церковних обрядах. За організацію колядування на Різдво 1970 р. у с. Космач В. Романюка на місяць з 25 лютого до 25 березня 1970 р. було відсторонено від богослужінь, а також оштрафовано жителів села, які брали участь у колядуванні.

Космацький період діяльності В. Романюка став продовженням переслідування його радянськими репресивними органами. Активна священицька діяльність, написання заяви на захист В. Мороза у 1970 р. зумовили його арешт 20 січня 1972 р. у рамках “генерального погрому” 1972 р. (масових арештів української інтелігенції). У справі В. Романюка було допитано В. Мороза, Л. Селезненка, Д. Возняк, М. Осадчого, Ірину Калинець, Г. Севрук, Б. Антоненка-Давидовича, В. Чорновола, побратимів по ув’язненню, з якими він продовжував спілкуватися, – М. Волощука та І. Гнатюка, жителів с. Космач, в тому числі представників місцевого партактиву, сусідів з Харківщини, знайомих та родичів затриманого. Під час закритого судового засідання 8–12 червня 1972 р. Івано-Франківського обласного суду В. Романюк був звинувачений в “антирадянській пропаганді та агітації”, визнаний “небезпечним рецидивістом” і отримав жорстокий вирок – сім років позбавлення волі, три роки заслання.

У третьому розділі – “Правозахисна і релігійна діяльність В. Романюка (1972–1989 рр.)”– висвітлюється його боротьба за свободу совісті як представника релігійного дисидентства, аналізується діяльність священика після заслання, розглянуто перебування його за кордоном.

У першому підрозділі – “Боротьба за свободу совісті в ув’язненні і на засланні (1972-1981 рр.)” – розглядається діяльність В. Романюка як учасника правозахисного руху.

Протягом 1972–1973 рр. В. Романюк перебував у політичній в’язниці у м. Володимирі. На початку 1974 р. його перевели в мордовський табір особливого режиму Сосновка ЖХ-389/1-8.

Під час ув’язнення він написав значну кількість заяв, адресованих радянським органам і закордонним інституціям, брав участь в усіх колективних акціях, організованих ув’язненими і спрямованих на боротьбу за статус політв’язня. 1 серпня 1975 р. священик оголосив голодування на знак протесту проти порушення прав людини в СРСР, висунувши умовою припинення акції отримання ним Біблії, яку йому заборонили читати.

Заяви священика, його голодування отримали широкий міжнародний резонанс. Існували різні форми закордонної допомоги В. Романюкові: написання звернень, листів до органів радянської влади і радянських діячів, поширення брошури “Звернення українського священика з совєтського концтабору”, організація збирання Біблії і надсилання книг у радянські посольства. На захист священика виступили російські правозахисники Л. Бородін, Н.Іванов, В.Родіонов і Ю.Орлов, священик С. Желудков, президент США Дж.Форд, конгресмен М.Фенвік, Державний Департамент США, представники духовенства різних конфесій. Відомий російський правозахисник А.Сахаров у своїй нобелівській лекції “Мир. Прогрес. Права людини” серед політв’язнів СРСР назвав і В. Романюка. Це свідчить про вагомість діяльності В.Романюка як правозахисника, представника релігійного дисидентства.

У 1976 р. священик відмовився від радянського громадянства і звернувся до Конгресу США із заявою-клопотанням про бажання отримати американське громадянство, а у 1977 р. оголосив себе належним до УАПЦ.

Вагомим фактом його діяльності стало написання ним у співавторстві з правозахисником О. Тихим у 1978 р. “Позиції українських політичних в’язнів” – документа, що визначав форми і методи боротьби за людські права, за вільну, соборну Україну, запроваджував етичний кодекс політв’язня. В. Романюк був серед організаторів і членів Комітету сприяння поліпшенню дружнього клімату між політв’язнями, взаємної поваги і визнання гуманітарних прав особи, а також Товариства колишніх політв’язнів. У лютому 1979 р. він став членом УГГ.

Після закінчення терміну табірного ув’язнення 15 січня 1979 р. В.Романюка етапом було відправлено на трирічне заслання в с. Сангар Якутської АРСР, де він працював нічним сторожем і кочегаром у конторі геофізиків. Весь вільний час проводив за читанням Біблії, світської і релігійної літератури, написанням власних творів духовного змісту, проповідей.

На засланні він писав вірші, релігійно-філософські міркування про сенс життя, боротьбу добра і зла у світі, про важливість Бога в житті людей. Його проповіді, листи публікували у різних зарубіжних релігійних і світських газетах та журналах, зачитували в українських церквах за кордоном, передавали у програмах радіо “Свобода”.

За кордоном протягом 1979 р. продовжувалося проведення різноманітних заходів на захист священика: як “подвижника за віру Христову” УАПЦ (Соборноправна) у США піднесла його до сану протоієрея, 24 листопада 1979 р. при катедрі св. ап. Андрія Первозванного було створено Комітет оборони о. В. Романюка. У 1980 р. єпископ Петро Січеславський УАПЦ (С) нагородив протоієрея отця В. Романюка митрою.

Своєрідним підсумком протестної боротьби священика стала збірка листів та статей В. Романюка “Голос в пустелі” (Vasyl Romanyuk. “A voice in the wilderness”), видана у 1980 р. заходами філії Українського Католицького університету у США.

У лютому 1981 р. до В. Романюка приїхав син – Тарас, який відчував на собі постійний тиск і шантаж КДБ. У вересні 1981 р. вони повернулися на Україну, до м. Косова.

У другому підрозділі – “Священича практика в Україні та за кордоном (1982–1989 рр.)” – розкриваються особливості його діяльності як священика протягом 1982–1989 рр.

Після заслання переслідування і дискримінація В. Романюка тривали. Він перебував під адміністративним наглядом, йому не дозволили займатися священичою діяльністю, відмовляли у наданні парафії, тому змушений був працювати двірником.

У 1983 р. В. Романюк зважився на неоднозначний крок. У газеті “Прикарпатська правда” 2 березня цього ж року була опублікована його заява від 4 лютого 1983 р. Уповноваженому ради у справах релігій при Івано-Франківському облвиконкомі та редакції газети. Цією заявою політв’язень запевняв відповідні радянські органи і керівництво православної церкви, що в майбутньому не буде робити нічого такого, що могло б нанести шкоду радянській державі, тобто займатись ворожою діяльністю. Заява В. Романюка була неоднозначно сприйнята дисидентами. Зокрема, відомий дисидент Й. Зісельc твердив, що вона була дуже виваженою і продуманою. На нашу думку, насправді особливість публічного покаяння В. Романюка полягала в тому, що він не назвав жодного прізвища, нікого не зневажив своїм каяттям.

Після опублікування заяви він отримав право на церковне служіння, яке здійснював у селах Косівщини. За спогадами сучасників, священик у проповідях уміло поєднував релігію і політику, закликав до духовності, молитви. У цей час В. Романюк підтримував відносини з З. Красівським, М.Осадчим, Б. Ребриком, Т. Мельничуком, С. Шабатурою, подружжям Калинців.

У 1988 р. він написав заяву Митрополитові Київському і Галицькому РПЦ Філаретові, у якій пропонував низку заходів для реальних змін становища віруючих і духовенства: відкрити Києво-Печерську Лавру і Софійський собор у Києві, а також інші монастирі та храми, духовні школи, академію та семінарію з українською мовою навчання, вимагав видати Біблію українською мовою та достатню кількість молитвословів, іншої необхідної духовної літератури, організувати періодично діючі курси для навчання псаломників і диригентів. Ці пропозиції на кілька років випереджали час, адже тільки в умовах незалежної України стало можливим викладання в навчальних закладах і проведення богослужіння рідною мовою. Улітку 1988 р. В. Романюк передав у виконавчий комітет УГГ чернетку проекту звернення у справі відновлення УАПЦ та запропонував утворити ініціативну групу для її відродження.

Переломним етапом його життя став виїзд до Канади у липні 1988 р., що не тільки припинило переслідування, але й дало можливість вільного спілкування з видатними релігійними і політичними діячами країн Заходу. До грудня 1989 p. В. Романюк перебував у Канаді, США, Великобританії, де виступав з лекціями в парафіях УАПЦ, брав участь у різних культурно-духовних заходах, зустрічався з представниками різних конфесій, урядових кіл та української діаспори, зокрема з митрополитом Мстиславом, Архієпископом Кентерберійським.

У четвертому розділі – “Участь у громадсько-політичному і релігійному житті України (1989-1995 рр.)” – здійснюється аналіз основних напрямків діяльності В. Романюка в контексті національного і релігійного відродження України, визначається його місце у відновленні українського православ’я.

Так, у підрозділі першому – “Роль В. Романюка у процесах відновлення українського православ’я (1989 – перша половина 1993 рр.)” – висвітлено діяльність В. Романюка, пов’язану з відновленням УАПЦ, інституалізацією УПЦ КП.

Причиною повернення В. Романюка до України у грудні 1989 р. була не тільки ностальгія, а, насамперед, бажання взяти активну участь у процесах відродження українського православ’я. 28 квітня 1990 р. в м. Косові В. Романюк був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім’ям Володимир (на честь князя Володимира, хрестителя Київської Русі). 29 квітня 1990 р. у церкві Петра і Павла в с. Космач його висвячено в сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського та, тимчасово, місійного на Зазбручанську Україну вікарія УАПЦ. У промові на хіротонії В. Романюк уперше озвучив ідею києвоцентризму, якої він послідовно дотримувався у своїй діяльності щодо відродження українського православ’я. Київ розглядався ним як духовний Єрусалим української нації.

Єпископ Володимир був у когорті перших єпископів УАПЦ, які формували церковну структуру. Він брав участь у Всеукраїнському Православному соборі, що відродив УАПЦ (5-6 червня 1990 р.). 24 липня 1990 р. єпископ Володимир освятив у Києві синьо-жовтий національний прапор, який під час 100-тисячного мітингу підняли над Київською міськрадою.

З вересня 1990 р. єпископ Володимир переїхав до Києва, де отримав право на богослужіння в храмі Миколи Притиска на Подолі. Він здійснював поїздки на Галичину, Волинь, Полтавщину, Харківщину, Поділля, Дніпропетровщину, перебував в епіцентрі суспільних і релігійних подій. Єпископ Володимир висвячував нових священиків УАПЦ, місця під будівництво храмів, виступав з промовами перед мирянами. Патріарх Мстислав 29 листопада 1990 р. призначив архієпископа Володимира вікарієм Київської єпархії на засадах керуючого Архієрея з титулом “Білоцерківський”. З 1991 р. архієпископ очолив Місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконуючи обов’язки вікарія Київської єпархії.

Єпископ Володимир став одним із засновників Української Православної Церкви Київського Патріархату, утвореної на Всеукраїнському православному соборі 25–26 червня 1992 р. Згідно з рішенням Священного Синоду УПЦ КП від 17 лютого 1993 р. архієпископ Володимир був призначений керуючим Львівською єпархією з титулом Львівський і Сокальський. Він брав активну участь у процесах духовного відродження українського суспільства. У квітні 1993 р. архієпископ Володимир став засновником і пожиттєвим головою православного братства “Легіон Святителя Іларіона”, головним завданням якого було всебічне духовно-моральне виховання та богословська підготовка своїх членів, відновлення давніх традицій Київської Русі.

Після смерті Патріарха Мстислава 14 червня 1993 р. архієпископ Львівський і Сокальський Володимир (із возведенням у сан митрополита Чернігівського і Сумського) був обраний Патріаршим Місцеблюстителем.

У другому підрозділі – “Проблеми української державності та духовності в діяльності Патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка)” – досліджено аспекти діяльності В. Романюка як Патріарха УПЦ КП.

На соборі УПЦ КП 21 жовтня 1993 р. митрополит Володимир таємним голосуванням (85 із 147 голосів делегатів – “за”) був обраний Патріархом Київським і всієї Русі–України. Знаний у світі як “ісповідник віри”, “в’язень сумління”, відомий правозахисник і поборник прав віруючих митрополит Володимир став гідним наступником покійного Патріарха Мстислава (племінника С. Петлюри), який уособлював собою цілу епоху. У своєму першому посланні новообраний Патріарх закликав до відродження українського православ’я і нації, налагодження державно-церковних відносин. Патріарх Володимир 23 жовтня 1993 р. виступив біля пам’ятного знака жертвам голодомору 1932–1933 рр. у Києві на Михайлівській площі. Цей виступ не тільки засвідчив початок його діяльності в новій іпостасі, ствердив позицію УПЦ КП щодо голодомору, ще раз підкреслив, що УПЦ КП є дійсно національною церквою. Інтронізацію Патріарха Володимира було здійснено 24 жовтня 1993 р. під час Божественної Літургії у Свято-Софійському соборі.

У листопаді 1993 р. Патріарх Володимир зустрічався з Президентом України Л. Кравчуком, Головою Верховної Ради України І. Плющем. Під час розмови обговорювались питання участі церкви в духовному і національному відродженні суспільства, пошуку шляхів примирення та злагоди між церквами, проблеми зміцнення матеріальної бази та розбудови УПЦ КП.

Патріарх Володимир виступав із зверненнями щодо подолання бар’єрів конфронтації, розбрату, чвар, закликаючи до довіри, взаєморозуміння, злагоди. Патріарх неодноразово друкував свої статті та проповіді у різних виданнях, виступав на телебаченні, порушуючи актуальні питання суспільно-політичного і релігійного життя. Серед них вагоме місце відводив відродженню глибинної релігійності, духовності як необхідних умов державності, вихованню молоді. Владика брав участь в офіційних державних заходах, особливо тих, які стосувалися відзначення подій, пов’язаних зі здобуттям незалежності.

Патріарх Володимир став одним з ідеологів і фундаторів УПЦ КП. Головним постулатом ідеології Київського Патріархату стала концепція, яка проголошувала Київський Патріархат прямим спадкоємцем віри, запровадженої князем Володимиром. Патріарх здійснив численні місійні подорожі всіма регіонами України, відвідав українські громади Кубані і Сибіру. 8–12 грудня 1993 р. перебував на Прикарпатті. Активною була міжнародна діяльність Патріарха, який побував у Франції, Німеччині, Австрії.

14 липня 1995 р. Патріарх Володимир раптово помер. Події 18 липня 1995 р., пов’язані з його похороном, увійшли в історію України як “чорний вівторок”. Під час похоронної процесії відбулося побиття людей міліцією, загони якої намагались не допустити поховання Патріарха на території Святої Софії. Патріарха Володимира поховано під стінами собору.

У висновках викладено результати дослідження, обґрунтовано положення, основний зміст яких виноситься на захист.

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в об’єктивному і всесторонньому вивченні місця й ролі В. Романюка у громадсько-політичному і релігійному житті України.

1. На основі всебічного та ґрунтовного опрацювання значного обсягу джерел, документів і матеріалів, критичного аналізу історіографії проаналізовано стан дослідження теми та ступінь її джерельного забезпечення. З’ясовано, що громадсько-політична і релігійна діяльність В. Романюка на сьогодні залишається малодослідженою, але існує достатня кількість джерел, які дозволили повною мірою охарактеризувати його здобутки, визначити місце й роль у суспільно-політичному і культурно-духовному житті України.

2. Становлення світогляду В. Романюка як особистості, громадсько-політичного і релігійного діяча, формування характеру його національної свідомості визначено походженням, сімейним вихованням в дусі національної свідомості, патріотизму, любові до Бога, до природи, повазі до українських народних традицій і звичаїв, а також впливом політичних подій, що відбувалися в Україні. Участь В. Романюка в ОУН утвердила переконання у необхідності боротьби за незалежність України, сприяла його ідейному зростанню, формуванню високої національної свідомості, патріотизму, які стали визначальними для його подальшої діяльності. Відбуваючи ув’язнення, він отримав новий термін за належність до “контрреволюційної” організації, яка начебто планувала втечу з колонії, та антирадянську боротьбу. Роки перебування в сталінських таборах не спричинили озлоблення і розчарування, посилили віру в Бога, вплинули на остаточне рішення присвятити життя священству.

3. Ставши священиком у 1964 р., В. Романюк розпочав свою професійну діяльність у селах Снятинського і Косівського районів Івано-Франківської області. Результатом його служіння було збільшення кількості віруючих, відновлення народних і церковних традицій. Він проводив різноманітну громадсько-просвітницьку діяльність серед парафіян. Визначальним для нього у цьому