Прикарпатський університет імені Василя Стефаника

ДМИТРЕНКО Світлана Миколаївна

УДК 37.0 (477)

ГРОМАДСЬКО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В ЛІВОБЕРЕЖНІЙ

УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Вінницькому державному педагогічному університеті імені М.Коцюбинського.

Науковий керівник доктор педагогічних наук, професор

Плахотник Ольга Василівна, Київський національний

університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри соціальної роботи та педагогіки

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН

України Євтух Микола Борисович, Відділення педагогіки

і психології вищої школи АПН України, академік-

секретар, м.Київ.

кандидат педагогічних наук, доцент Нагачевська Зіновія

Іванівна, Прикарпатський університет імені Василя

Стефаника, доцент кафедри історії педагогіки та

українознавства, м.Івано-Франківськ.

Провідна установа – Луганський державний педагогічний університет імені

Тараса Шевченка, кафедрпа педагогіки, Міністерство

освіти і науки, м.Луганськ

Захист відбудеться 15 грудня 2000 р. о 10.00 год. на засіданні спеціалізованої

вченої ради К 20.051.01 у Прикарпатському університеті імені Василя

Стефаника за адресою: 76000, м.Івано-Франківськ, вул.Шевченка, 57, ауд.702

педагогічного факультету.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського університету

імені Василя Стефаника (76000, м.Івано-Франківськ, вул.Шевченка, 57).

Автореферат розіслано 14 листопада 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вчкеної ради Рега О.С.

Загальна характеристика роботи

Актуальність та ступінь дослідженості теми. Українська школа, загалом вже вийшовши з-під філософської й педагогічної системи колишньої радянської освіти, ще й дотепер перебуває на деякому теоретичному й практичному роздоріжжі. Тривалі економічні труднощі в Україні, помітне спотворення суспільних ідеалів, антигуманний початок багатьох сфер сучасного українського буття спонукають до пошуку нових концептуальних підходів до розв`язання проблеми поліпшення освіти, навчання й виховання. Успішна реалізація цих та інших педагогічних проблем і завдань потребує старанного вивчення й творчого втілення позитивного досвіду вчених, викладачів, учителів, керівників навчальних закладів, які в минулому працювали в освіті над прогнозуванням навчально-виховної системи в УРСР. Варто зауважити, що за радянської доби науковий доробок українських педагогів достатньою мірою не вивчався, немало їхніх інновацій залишилися поза межами грунтовних наукових розробок, імена багатьох учених упродовж-педагогів тривалого часу перебували в забутті, або ж недооцінювались.

Реалізоване в цій дисертації монографічне вивчення й осмислення педагогічних ідей учасників громадсько-освітнього руху другої половини XIX століття – важливе й актуальне наукове завдання. Його реалізація дозволяє на новому матеріалі простежити складний шлях розвитку вітчизняної освіти й педагогічної думки упродовж однієї з епох української історії.

Територіальні межі дослідження – Лівобережна Україна (Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Лівобережжя Київщини, Київ) – пояснюються тим, що громадсько-просвітницька й національно-культурна діяльність в Україні (після політичної руїни Правобережжя) найбільше розвинулась саме на Лівобережжі – території давньої Гетьманщини й Слобідської України (Д.Дорошенко, О.Субтельний). Українська національно-освітня система в XIX столітті формувалась за складних умов панування російської ідеології, коли, зокрема, по-насильницькому нав`язувалась російська мова, культура, звичаї.

Хронологічні межі дисертації охоплюють 40-90-і роки XIX ст., тобто час зародження й розвитку громадсько-просвітницької діяльності української інтелігенції. Ця епоха суттєво характеризувалась такими епохальними подіями, як відкриття Харківського університету (1805), Київського університету (1834), вихід “Кобзаря” Т.Шевченка (1840), створення Кирило-Мефодіївського братства (1845-1846), розгром братства й жорстокі репресії його найактивніших членів (М.Костомарова, М.Гулака, В.Білозерського, П.Куліша, Т.Шевченка, О.Марковича та багатьох інших (1847); утворення Громад (1858-1860) у Петербурзі, Києві, Полтаві та арешти й заслання їхніх членів (О.Судовщикова, О.Кониського, П.Чубинського та ін. (1862); репресивна політика царського уряду щодо української культури, освіти, художнього слова (закриття журналу “Основа” (1862), “Черниговского листка” Л.Глібова (1863), недільних шкіл (1862), Валуєвський указ про заборону української мови в усіх сферах її функціонування: в урядових установах, церкві, школі, у сфері культури (1863) тощо.

За таких несприятливих умов учасники українського національно-освітнього руху все ж працювали активно, творчо, залишивши після себе помітний слід у різних сферах українознавства: в науці, літературі, культурі, освіті. Переважна більшість з них працювала педагогами народних шкіл, гімназій, університетів. На жаль, освітньо-педагогічна діяльність М.Костомарова, П.Куліша, В.Білозерського, не кажучи вже про лідерів Київської Старої Громади – В.Антоновича, К.Михальчука, О.Кониського, П.Чубинського, й понині залишається terrum incognitum для дослідників.

Перші публікації, які стосувалися громадської діяльності української інтелігенції, з`явилися наприкінці XIX - початку XX ст.: праці О.Грушевського, І.Житецького, М.Возняка, М.Гніпа, О.Гермайзе, Д.Граховецького, Б.Грінченка, С.Єфремова, В.Міяковського, В.Науменка, Ф.Савченка, Б.Познанського, С.Русової, О.Русова, О.Рябініна-Скляревського, С.Сірополка, І.Стешенка. Названі автори були безпосередніми учасниками й свідками процесу становлення й розвитку національно-культурного руху другої половини XIX ст. Також і з цієї причини їхні публікації, листи містять цінний матеріал для всебічного висвітлення проблематики пропонованої нами дисертації.

За радянських часів тема просвітницької діяльності української інтелігенції другої половини XIX ст. вважалася неактуальною переважно з ідеологічних міркувань. Тільки в 70-90-і роки ця тематика знайшла певне наукове висвітлення в працях В.Білана, В.Борисенка, А.Волощенка, П.Зайончковського, С.Чавдарова, М.Ярмаченка та інших: досліджувались деякі аспекти розвитку загальної освіти, культурно-освітньої діяльності представників різних напрямів суспільного руху. В Україні з`явилась низка перевиданих книг, архівних матеріалів: “Кирило-Мефодіївське товариство” у 3 томах з упорядкуванням М.І.Бутич, І.І.Глизя, О.О.Франко (Київ: Наукова думка, 1990). У цій об`ємній і вкрай корисній праці зібрано документи, інші матеріали, в яких інформується про те, що і як робили члени товариства для поширення освіти серед широких народних мас. Внаслідок цього з`явилась можливість визначити місце та історичну важливість кирило-мефодіївців серед просвітителів XIX ст. Не обійдено увагою праці І.Огієнка – “Українська культура” (Київ: Абрис, 1991), “Історія українського друкарства” (Київ: Либідь, 1994); М.Костомарова – “Исторические произведения. Автобиография.” (Киев: Издательство при Киевском государственном университете, 1989); М.Драгоманова – “Два учителі” (Київ: Либідь, 1991); В.Антоновича – “Українська культура” (Київ: Либідь, 1993), “Моя сповідь” (Київ: Либідь, 1995), П.Чубинського – “Мудрість віків” (У 2 т.) (Київ: Мистецтво, 1995), Т.Шевченка – “Буквар Південноруський 1861 року” (Київ: Веселка, 1991).

Наукові праці з просвітянської проблеми М.Антоновича, С.Світленка, М.Палієнко, А.Катренко, В.Дудка присвячені переважно вивченню особливостей організації, структури, політичних програм кирило-мефодіївців, громадівців; світогляду наукової і творчої спадщини М.Костомарова, Т.Шевченка, П.Куліша, В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Потебні, О.Кониського, І.Нечуя-Левицького та ін. У науковій літературі про них акцентується увага на важливості художніх, літературознавчих, історичних, мовознавчих та інших праць названих авторів. Варто зауважити, що до цього про науково-педагогічну діяльність, зокрема, кирило-мефодіївців і громадівців йшлося побіжно, спорадично – в хронологічному порядку тільки згадувались віхи педагогічного шляху, наводились назви підручників і посібників, окремих статей здебільшого з окремих фактів біографії. Дільність Кирило-Мефодіївського братства і Громад цікавила загалом тільки істориків і літературознавців.

Тепер же, в незалежній Українській державі, з`явились публікації, у яких висвітлено немало сторінок українського національного відродження. Наприклад, у праці Б.М.Ступарика “Національна школа: Витоки, становлення” (К., 1998) розкрито основні етапи розвитку шкільництва в Україні від найдавніших часів до наших днів, показано нелегку боротьбу українського народу за становлення рідної школи, мови, літератури. У навчальному посібнику “Історія української школи і педагогіки” (Тернопіль, 1994) В.П.Кравець у загальному плані познайомив студентів з основними віхами просвітницької діяльності представників громадівського руху у всій Україні. В монографії Л.П.Вовк “Громадсько-педагогічне сподвижництво в Україні (етапи й особливості)” (К., 1997) висвітлюється етапи поступальність громадсько-педагогічного сподвижництва в Україні з II пол. XIX ст. до кінця 20-х років XX ст. Авторка доходить такого висновку: учасники громадсько-педагогічної діяльності II пол. XIX ст. за найнесприятливіших соціально-економічних, політичних умов усе ж вагомо сприяли поширенню різних знань серед населення, чим підвищували “культурно-освітній” рівень як окремих регіонів, так і України загалом.

Дослідники одностайно акцентують увагу читачів на тому, що діяльність кирило-мефодіївців і громадівців склала важливий етап у розвиткові української історичної науки, археології, археографії, етнографії, фольклористики тощо. Залишилось, однак, недослідженим питання про внесок учених (особливо М.Костомарова, М.Гулака, І.Посяди, Г.Андрузького, В.Антоновича та ін.) у формування й розгортання національної школи й педагогіки, в реформування початкової, середньої та вищої школи, в розвиток жіночої освіти, запровадження ефективних методів навчання; немає також досліджень про благотворний вплив братчиків на громадівців, про вплив їхніх наукових і педагогічних праць та їхню ж педагогічну діяльність на подальший розвиток педагогіки в Україні.

Українська історіографія засвідчує: на сьогодні дослідники вже суттєво дослідили освітню діяльність української інтелігенції в Україні. Процеси відродження на українських землях, маючи певні традиції і спільні риси, все ж відбувались неоднаково. Громадсько-просвітницька діяльність української інтелігенції на теренах Лівобережної України ще не стала об`єктом окремого історико-педагогічного вивчення. Недостатня дослідженість цієї, вкрай актуальної проблеми і спричинилась до обрання нами теми кандидатської дисертації – “Громадсько-просвітницька діяльність української інтелігенції в Лівобережній Україні другої половини XIX ст.”.

Об`єктом дослідження слугувала просвітницька діяльність учасників громадсько-освітнього руху на Лівобережній Україні другої половини XIX століття.

Предмет дослідження – сутність, зміст і закономірності основних напрямів громадсько-освітнього руху на Лівобережній Україні впродовж другої половини XIX століття.

Мета дослідження – розкрити особливості громадсько-освітнього руху, закономірності основних його напрямів і етапів розвитку, обгрунтувати значення діяльності чільних представників цього руху для педагогічної науки і практики в сучасній Україні.

Відповідно до об`єкта, предмета й мети дослідження сформульовано такі його основні завдання:

1. Проаналізувати вплив соціально-економічних та організаційно-управлінських факторів на становлення й розвиток громадсько-освітнього руху на Лівобережній Україні другої половини XIX століття.

2. Обгрунтувати періодизацію, простежити динаміку розвитку громадсько-просвітницького руху другої половини XIX століття.

3. Дослідити зміст, основні напрями та форми діяльності кирило-мефодіївців і громадівців у сфері освітньої діяльності.

4. Визначити внесок кирило-мефодіївців і громадівців у становлення української національної системи освіти в другій половині XIX століття.

Методологічною основою дослідження слугувала теорія наукового пізнання, філософські положення про роль науково-творчої інтелігенції в пробудженні національної самосвідомості й гідності народу; визначення взаємозв`язку і взаємозумовленості явищ, потреба вивчення їх за конкретно-історичних умов; ідея загальнолюдського ставлення до моральних цінностей; високе покликання людської особистості, роль освіти в демократичному суспільстві.

Основу джерельної бази дослідження становили загалом архівні матеріали таких джерел: Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО) (Ф.3889), Центрального державного історичного архіву (ЦДІА) (Ф.442; Ф.172; Ф.733; Ф.127; Ф.707; Ф.109), Відділу рукописів Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (ВРІЛ) (Ф.1; Ф.91; Ф.1282; Ф.124), Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського (ІР) (Ф.10; Ф.61; Ф.197; Ф.1), Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім.Василя Стефаника (Ф.11), Центрального державного історичного архіву м.Львова (Ф.1282), Київського міського державного архіву (Ф.16). Використано матеріали періодичної преси минулого століття (“Основа”, “Киевская старина”, “Черниговский листок”, “Русский вестник”, “Журнал Министерства народного просвещения”). Об`ємно використовувались й опубліковані джерела: монографічні дослідження, бібліографічні збірники, каталоги видавництв і бібліотек, статті, публікації, праці сучасних дослідників проблем історії педагогіки України (А.Бойко, Л.Вовк, М.Євтуха, В.Лугового, Н.Калениченко, Є.Коваленко, В.Кравця, С.Крисюк, В.Майбороди, О.Мороза, Н.Ничкало, О.Савченко, В.Смаля, Б.Ступарика, О.Сухомлинської, М.Ярмаченка та ін.).

Методи дослідження: конкретно-пошукові (теоретичний аналіз, синтез, актуалізація, систематизація і класифікація архівних і друкованих джерел з досліджуваної проблеми); історико-порівняльний (порівняння і зіставлення фактів проблемно-цільовий аналіз періодичних видань); історико-генетичний та системний.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що: в дисертації використано широку джерельну базу досліджуваної проблематики; в науковий обіг введено нові архівні документи, які містять досі невідомий фактичний матеріал з української педагогіки; це, певна річ, сприятиме правдивому відтворенню багтьох реалій української педагогічної історії; визначено етапи становлення й розвитку громадсько-просвітницької діяльності української інтелігенції; досліджено освітню діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства, а також діяльність Петербурзької, Київської, Полтавської, Харківської Громад у другій половині XIX ст.; внаслідок проведеного дослідження сформульовано педагогічні положення проблеми, ті, зокрема, ідеї, висновки, які відтворюють наукову інновацію в історії становлення і розвитку педагогічної думки в Україні.

Вірогідність добутих наслідків і висновків забезпечено методологічним обґрунтуванням вихідних позицій дослідження, використанням взаємодіючих методів дослідження, адекватних його об`єктові, предметові, меті й завданням. Проведено науково-педагогічний аналіз значних за обсягом архівних документів і матеріалів, літературних та інших джерел, статистичних даних.

Теоретичне значення дисертації найбільше полягає в обґрунтуванні основних теоретичних положень науково-педагогічної спадщини учасників громадсько-освітнього руху XIX ст., зокрема, тих, які стосуються розв`язання й наукового осмислення проблем управління освітніми структурами; висвітлення в історико-педагогічному аспекті впливу соціально-економічних факторів на розвиток змісту, форм організації громадських інституцій в освітній справі; в збагаченні педагогіки науковими висновками, добутими внаслідок вивчення педагогічної творчості репрезентантів українського громадсько-освітнього руху; у втіленні їхніх ідей у різнорівневих навчальних закладах України.

Практичне значення дисертації становлять добуті нами наслідки й висновки дослідження; їх можна використати для написання праць з історії України, її культури та освіти, під час читання лекцій з історії України та історії української педагогічної думки. Дослідження може виявитись корисним для керівників освіти, працівників гімназій, лицеїв, коледжів, директорів шкіл, технікумів, училищ, викладачів вузів, наукових діячів, педагогів-практиків.

Публікації. Основний зміст дисертації відображено в монографії, брошурі, в трьох статтях у наукових збірниках. Публікації одноосібні.

Апробація результатів дослідження. Окремі концепції, положення, прийоми викладались у виступах і доповідях на звітних науково-практичних конференціях Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського (1998, 1999), на засіданнях кафедри Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова (1997, 1998) та Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського (2000), у лекційному курсі та на семінарських заняттях з історії педагогіки Тернопільського та Херсонського державних педагогічних університетів.

Структура і обсяг дисертації. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел, іншої літератури (284 назви). Повний обсяг дисертації – 197 сторінок: з них 179 сторінки основного тексту, 17 сторінок бібліографії.

Основний зміст дисертації.

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено її об`єкт, предмет, мету й завдання дослідження; розкрито джерельну базу, методи історико-педагогічного аналізу, наукову новизну, теоретичне й практичне значення добутих дослідних наслідків, сформульовано положення, які виносяться на захист.

У першому розділі – “Джерела й умови виникнення громадівського руху в Україні 40-х років XIX ст.” – розглядаються соціально-економічні умови та їх вплив на зародження й розвиток громадсько-освітнього руху в Україні у XIX ст., аналізується стан освіти в Лівобережній Україні до зародження громадсько-просвітницького руху, обгрунтовується висновок про жахливі наслідки русифікаційної політики царських самодержавців, які впродовж XVII-XIX століть закріпачили раніше вільний, освічений козацький народ, позбавили його політичної й національної свободи, що призвело до крайнього зубожіння й безпросвітної темряви простого люду в Україні.

Дискредитаційна національно-освітня політика царського уряду мала, зокрема, своїм наслідком те, що вже в 30-і роки XIX століття не стало тих трьох умов, без яких неможливе функціонування національної школи: не було вчителів, підготовлених для викладання українською мовою усіх предметів; не було шкільних приміщень, колишні українські школи були витіснені російськими; не було підручників з усіх предметів викладання у вищій, середній і нижчій школах.

У 40-х роках XIX ст. пройняті українською ідеєю діячі культури спрямовують свої зусилля на пошуки шляхів організації шкільної освіти, нових методів навчання і способів залучення якнайбільшої кількості простолюдинів до грамоти. В 1846 році молоді патріоти об`єднались у Кирило-Мефодіївському братстві, щиро прагнули до національного відродження України і до самовдосконалення в дусі християнських ідей.

У першому розділі висвітлюються програмні положення Кирило-Мефодіївського братства, які викладались не тільки в колективних документах, а й у працях його окремих членів: у проекті “Про створення на Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану”, “Пояснення до статуту Кирило-Мефодіївського товариства” В.М.Білозерського; в “Книзі буття українського народу”, в записці “Про панславізм” М.І.Костомарова, в записці “Про емансипацію жінок, а також злиття філософій та релігій” М.І.Савича; в “Проекті досягнення можливого ступеня рівності й свободи (переважно в слов`янських землях” та “Ідеалах держави” Г.Л.Андрузького; в листуванні; в художніх і публіцистичних творах.

Унаслідок вивчення епістолярної спадщини кирило-мефодіївців визначено характерне для них коло їхніх науково-педагогічних зацікавлень, напрями діяльності, що сприяло розвиткові української рідномовної освіти. Важливо, що для братчиків неприйнятним було словесне, не підтверджене практикою навчання й виховання, бо, на їх думку, “заучування моралі не створює моральності”. Тому кінцевим наслідком навчання повинні стати не тільки знання, а й уміння застосовувати їх на практиці. Результативність же виховання – не запам`ятовування тільки правил моралі, а – і, це найголовніше, моральна поведінка особи. Кирило-мефодіївці змагались за виховання нової людини, висуваючи обов`язкову умову розвитку індивідуальності, формування незалежних переконань, забезпечення вільного і повного прояву особистості в дійсності.

Цінну пам`ятку педагогічної думки з питань поширення школи й грамоти серед селян залишив “ідейний прабатько недільних шкіл” Василь Михайлович Білозерський – один з ініціаторів створення Кирило-Мефодіївського братства. Написаний ученим проект “Про створення на Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану” став тим першим друкованим джерелом, яким передбачалась підготовка спеціалістів-землеробів, які повертались в те середовище, з якого вийшли, але з більш ясним усвідомленням своїх обов`язків, своєї важливості і обов`язкової участі в землеробському житті. Кінцева мета ремісничих шкіл – виховати корисних, високоморальних і кваліфікованих членів для освітньої і виховної праці учасників навчання. Написаний в 1846 році проект, містив в собі концепцію організації, змісту й мети ремісничих шкіл, педагогічні ідеї про громадське, моральне виховання, які випередили свій час. Лише через десять років насіння, кинуте В.Білозерським у полтавський грунт дало сходи у вигляді недільних шкіл. Недаремно Г.Є.Жураковський назвав В.Білозерського “ідейним прабатьком недільних шкіл”.

Особливу увагу в розділі приділено педагогічній діяльності Миколи Івановича Костомарова – видатного вченого-історика, філософа, педагога-просвітителя, організатора й керівника Кирило-Мефодіївського братства. Аналіз історичних монографій та інших публікацій ученого дозволив визначити й описати його підхід до багатьох суспільних процесів, особливо до освіти. Як педагог, М.Костомаров завжди виступав за народність школи, за навчання рідною мовою. У статті “О преподавании на южнорусском языке” він пише, що “… поки українською мовою не будуть повідомляти знання, поки ця мова не стане провідником загальнолюдської освіченості, до того часу всі писання цією мовою будуть блискучим пустоцвітом, модою на народність, ніж – любов`ю до народності. Маючи великий досвід педагогічної праці, М.Костомаров головну увагу в освіті, навчанні й вихованні відводив особі вчителя. Вважаючи книги джерелом знань, учений ставив великі вимоги до вчителя, який мав бути високоосвіченим, досконало знати свій предмет, систематично працювати над собою, любити свою професію і учнів.

Саме тоді було вирішено організувати збирання коштів для книгодрукування, написати історію України: в 1846 році П.Куліш пише “Повесть об украинском народе” – перше популярне видання з історії України, призначене для дітей старшого віку; пізніше І.Посяда збирає кошти для видання короткої “Історії” українською мовою.

М.Гулак, Г.Андрузький, О.Маркович, І.Посяденко (Посяда), П.Куліш, М.Савич, О.Тулуб, М.Костомаров, В.Білозерський внесли помітний вклад в справу активізації національно-культурного руху та розвитку педагогічної думки в Україні. Розпочавши свою працю у вкрай несприятливих умовах державно-чиновницького тиску, завершуючи її у вигнанні, вони стали не тільки генераторами ідей українського відродження, тією консолідуючою силою, яка згуртувала розпорошені сили української ідеї, а й новаторами у кожній сфері українознавства.

У другому розділі – “Громадівський просвітницький рух в Лівобережній Україні другої половини XIX століття” – розкриваються особливості громадсько-освітнього руху 60-90-х років XIX століття, коментується внесок найчільніших представників цього руху у розвиток педагогічної думки в Україні.

Передусім доводимо, що започаткований кирило-мефодіївцями громадсько-просвітницький рух набув подальшого своєрідного розвитку в діяльності Громад. Цей рух істотно визначив зміст і сутність педагогічної думки в Україні впродовж наступних десятиліть XIX і початку XX століть. Саме М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко стали засновниками і ядром Петербурзької Громади (1859), яка виявилась предтечею Київської Громади і громадівського руху на всій Лівобережній Україні. Народ і його доля все повніше оволодівають помислами українських та російських прогресивних інтелігентів, які згуртовуються у так звані Громади в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові. Починається новий етап у розвиткові громадсько-просвітницького руху в Україні. Він тривав до валуєвського указу (1863). На той час припадає масова організація недільних шкіл, рух по збиранню коштів для створення нових шкіл і видання підручників та книг для народу. Незважаючи на жорстокий лінгвоцид царату стосовно українства, народно-видавнича справа стала одним з важливих напрямків діяльності Громад. Услід за П.Кулішевою “Граматкою” (два видання: 1857, 1861) вийшли друком “Таблиці для початкового навчання грамоті”, “Домашня наука. Перші початки” (1860), а в 1861 – “Вижчі початки” К.Шейковського, “Українська граматка” (1861) І.Деркача, “Українська абетка” М.Гатцука (1861), “Букварь Южнорусский” Т.Шевченка (1861), “Граматка задля українського люду” Л.Ященкаё(1862), “Арифметика (Щотниця)” Д.Мороза (1862), “Азбука по методе Золотова для южнорусского края” О.Строніна (1861), “Українські прописи” О.Кониського (1862). Справою честі для громадівців стало створення російсько-українського словника “Збірослов”, над яким працювали кілька поколінь громадівців.

На особливу увагу заслуговує перший загальноукраїнський щомісячник “Основа” (1861-1862), головною метою якого стала “просвіта в народному дусі”. На сторінках журналу з`являються статті, в яких порушуються питання про українську школу, про те, що народ повинен здобувати освіту переважно рідною мовою. Статті М.Костомарова “О преподавании на южнорусском языке”, “Мысли южнорусса”, “Черты народной южнорусской истории”, “Две русские народности”; О.Кониського “З Полтави”; П.Чубинського – “Из Борисполя”, “История Бориспольской школы”, “Два слова о сельском училище вообще и об училище для сельских учителей”; О.Стоянова – “Неправдивость и равнодушие – главнейшие помехи к распространению грамотности” – публікуються на захист культурно-освітнього права українського народу і його мови на свій окремий національний розвиток.

Як це засвідчується проаналізованими джерелами, на початку 60-х років XIX ст. невеликі гуртки осіб, які вже усвідомлювали важливість українського національного руху, не могли створити широкої суспільної думки з цієї проблеми, тому, що суспільство в своїй переважній масі залишалося байдужим до власної просвіти. Невипадково валуєвський циркуляр залишив глибокий слід в історії української суспільності. В 1876 році царський уряд вдається до ще більш жорстоких заходів, прагнучи за будь-що придушити українофільський рух. Зроблено замах не тільки на українську мову, яку уряд вважає за щось нижче, мужиче й вороже, а й на весь культурно-освітній український рух. У цей зловісний для українства час, коли, здавалось, уже навічно заковано українську думку, наш народ народжував нових велетнів – вільних, далекоглядних, гучноголосих, сильних і відданих Україні. В слушності цих слів переконує вже сам по собі перелік найактивніших представників громадсько-просвітницького руху: В.Антонович, П.Чубинський, К.Михальчук, П.Житецький, О.Потебня, М.Драгоманов, М.Старицький, М.Лисенко, І.Нечуй-Левицький, О.Русов, Т.Рильський, О.Кониський. Усі вони стояли біля джерел становлення української педагогічної науки, успішно застосовуючи свої теоретичні концепції на практиці в училищах, гімнізіях, університетах, у публіцистичних виступах на сторінках періодики; всі вони якнайбільше дбали про демократизацію й націоналізацію української освіти.

Вивчивши епістолярну спадщину О.Потебні, нами з`ясовано, що цей славетний учений був переконаний у тому, що сама тільки національна ідея спроможна пробудити любов до науки й мистецтва, розуміння населенням громадських стремлінь що без цього університет стане приреченим на занепад. Рівень розвитку внутрішніх сил, височінь моральної сутності людини О.Потебня вимірював рівнем її національної свідомості, здатністю протистояти чужорідним негативним впливам і можливістю позбавлятися їх навіть за найменш сприятливих для цього соціальних умов. Так чинили наші пращурі, такі думки й дотепер не втратили своєї актуальності.

Один з важливих аспектів педагогічного керування процесом навчання знаходить свій вияв у навчанні рідною мовою. В цьому запорука повноцінного розумового й емоційного розвитку дитини, бо діти, легко засвоюючи близькі їм поняття, вчаться поважати свою культуру, свій народ, здобувають життєву упевненість. Ця думка переважала в педагогічних статтях І.Нечуй-Левицького – “Російська народна школа на Україні”, “Педагогічна проява в російській народній школі”; О.Потебні – “Мова і народність”, “О связи некоторых представлений о языке”; П.Чубинського – “История Бориспольской школы”.

У найчорніші часи репресивного пресингування українського слова вчені-патріоти виконали титанічну працю своїм збиранням, фіксацією первинного матеріалу з різних галузей матеріальної й духовної культури українського народу; нагромадили й архівізували цей матеріал, заклавши наукову основу майбутнім дослідженням з української етнографії: “Исторические песни малорусского народа с примечаниями В.Антоновича и Н.Драгоманова” (у 2 т.); збірка казок М.Драгоманова “Малорусские предания и рассказы”; “Народные южно-русские сказки” І.Рудченка; сім томів “Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” та “Календар Південно-Західного краю” П.Чубинського; “Збірник українських пісень” М.Лисенка; “Религиозный культ южно-русского народа в его пословицах” П.Іващенка. Цей та деякий інший етнографічний матеріал засвідчував етнокультурну єдність українського народу на всьому просторі етнографічної території. Своєю працею вчені-етнографи, фольклористи, письменники утверджували відчуття повноцінності як неодмінної якості свідомого суб`єкта суспільного організму, заохочували громадськість до знань про себе, про свою історію, культуру, традиції. П.Чубинський, зокрема, довів, що Україна – не окраїна Росії, українці – не друговартісне плем`я російського народу, що українська мова – це зовсім не “наречие” російської.

Наше дослідження також засвідчило: політична реакція виявилась неспроможною припинити процес формування нового українства. Малочисельна ґрупа патріотів-інтелігентів стала рушійною силою в змаганнях за становлення й розвиток освіти серед великої маси українського народу. Цим, крім іншого, було започатковано історичну українсько-громадівську думку, закладено надійні основи для її подальшого розвитку..

У висновках підсумовано наслідки дослідження, сформульовано ті визначальні положення, які винесено на захист, зокрема:

1. Аналіз розвитку української педагогічної думки впродовж XVIII першої половини XIX століття переконує в тому, що система освіти того часу зароджувалась і розвивалась під впливом не тільки соціально-економічного, а й політичного та національного гніту. Політика російського уряду спрямовувалась на денаціоналізацію українців – з метою не допустити поширення серед них навіть початкових знань, створення просвітницьких організацій, товариств. Упадок загальної освіти спричинився до втрати соціальної й національної самосвідомості українського народу.

Освічена громадськість України усвідомлювала всю глибину прірви й відчудження між собою і неграмотним українським людом. Уже в другій половині XIX століття під впливом історичної традиції та ідеї народності розпочалося національно-культурне відродження українців, яке набрало етнографічних, культурно-освітніх і мовно-літературних форм.

2. На основі узагальнення наслідків вивчення дослідницьких матеріалів нами визначено чотири періоди розвитку громадсько-просвітницького руху в Лівобережній Україні другої половини XIX століття. При цьому враховувались як якісні, так і кількісні зміни, які відбувались у системі народної освіти, вплив на народну освіту економічних і політичних обставин.

Перший період (1846-1847) – це період активізації національно-культурного руху та розвитку української педагогічної думки другої половини XIX століття. Ліквідація кріпацтва й панського права над селянином, рівність прав усіх станів і соціальних груп, відкриття українських шкіл, свобода віросповідання – такі завдання поставили перед собою молоді патріоти, які об’єднались у Кирило-Мефодіївське братство. Однак цій малочисельній ґрупі осіб не вдалося реалізувати свої програмні ідеї – через арешт у 1847 році членів товариства. І.Франко назвав ці події десятилітнім (1847-1857) антрактом українського громадсько-політичного життя, коли будь-який його вияв – чи то в громадсько-просвітницькому, чи то в науковій праці або художній творчості – завмер, чи завмирав.

Другий період (1857-1863) – це час найвищого прояву широкої, різноманітної і корисної, інтенсивної праці української інтелігенції на користь України, її народу. Громадівці 60-х років вбачали шлях розвитку українства в освіченні народної маси та інтелігенції на основі ідей націоналізму і глибокого демократизму, а також через поліпшення економічного становища людей. Український рух набув характеру літературної, культурницької течії, проте він приховував у собі величезну потенційну силу, яка була здатна розбудити національну свідомість українського народу. Про це свідчить той успіх, який мало українське слово, українська книжка. Водночас український національний рух, досить сильний на початку 60-х років, не пустив глибокого коріння серед українського громадянства. З виданням Валуєвського указу настав, за словами С.Єфремова, другий після розгрому кирило-мефодіївців (1847-1857) антракт, який тривав аж до початку 70-х років (1863-1872).

Третій період (1872-1876): на арену виходить нове, наймолодше покоління, яке, крім теоретичної оборони самостійності “малоросійського” народу, домагалось поширення практичної оборони економічних, соціальних та освітніх інтересів народу. Поступово зусиллями В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Русова, М.Подолинського відновлюється громадівський рух у вигляді Старої Громади. Під її егідою починається видання архівних матеріалів з української історії, фольклору й етнографії, засновуються музеї, бібліотеки, періодичні видання. Прийняття Емського указу 1876 року завдало важкого удару національній справі, спричинившись до третього антракту в українській культурно-освітній справі (1876-80-ті роки).

Четвертий період (останні десятиліття XIX століття): з`являється покоління українців, які, не задовольняючись самою культурницькою діяльністю, намагались здобути для українського народу політичні й національні права – шляхом визвольної боротьби, нерідко взаємодіючи із всеросійським рухом. Цей період суттєво відрізняється від попередніх трьох, через що потребує окремого розгляду.

3. Одночасно з головними напрямами просвітницько-педагогічної діяльності (меценатство, освітньо-педагогічні дискусії, відкриття народних шкіл, створення підручників, посібників, літератури для народу з різних галузей знань, організація благодійних вечорів, концертів, вистав, створення бібліотек, відстоювання на державному рівні прав української мови тощо) активізувалось культурно-освітнє життя університетів (Харківського і Київського).

Серед напрямів громадівської просвітницької діяльності простежується наповнення української школи європейськими гуманістичними ідеями з пріоритетом загальнолюдських цінностей над національними; набуває все більшої ваги орієнтація школи на національну самобутність; українська мова як обов`язкова поширюється в початковому навчанні українських дітей; відбувається деполітизація освіти.

Основу педагогічних поглядів репрезентативних постатей педагогів-гуманістів XIX ст. склала ідея народності, теоретично обгрунтована в історико-педагогічних, літературознавчих, історичних і художніх творах. Такі ж устремління проникають і в поміщицьке середовище, а також у школи, відкриті поміщиками. Зростає активність цього процесу. Діяльність недільних шкіл стає одним з найяскравіших виразів давнього прагнення українського суспільства до освіти.

Значних успіхів досягнено: в організації недільних шкіл, у відкритті сільських училищ; у заснуванні періодичних видань і альманахів (“Хата” (1860), “Основа” (1861-1862), “Чернігівський листок” (1861-1863), ”Киевский телеграф” (1875-1876), “Правда” (Львів, 1867), “Громада” (Женева, 1877) та ін.); у підготовці підручників для народних шкіл; у виданні книжок для народу з різних галузей знань; у підготовці наукових, публіцистичних, методичних праць з усіх галузей науки та освіти.

Питання виховання, народної освіти стали найзлободеннішими суспільними проблемами. Обговорення їх не полишало сторінок періодичної преси, викликало до життя цілу низку спеціальних педагогічних журналів із теоретико-методичними статтями з проблем навчання, виховання, освіти, що збагатило педагогічну думку; навіть такі журнали, як “Морской сборник”, “Сын отечества”, “Основа”, приділяли освітньо-педагогічним проблемам багато уваги.

Великого значення набули теоретичні праці українських педагогів, особливо М.Костомарова, П.Куліша, М.Білозерського, І.Павлова, В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Потебні, О.Кониського, І.Нечуя-Левицького; в творах цих та інших авторів, у їхніх усних виступах звучав ідеал української народної школи як виховного і розвиваючого закладу, заснованого на особливостях українського життя, пов`язаного з національними традиціями українського народу. Рідна мова, рідна природа, історія – саме це найбільше повинно було ставати об`єктом вивчення в школі. Зусиллями педагогів-просвітителів створюється струнка, цілісна і цінна система навчання, яка охоплює найсуттєвіші проблеми освіти й виховання.

Виступаючи з нагоди 30-ліття літературної діяльності М.Драгоманова, І.Франко сказав: “Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом”. У цьому плані ми тільки на підході до “освічености”.

Кирило-мефодіївці й старогромадівці працювали вчителями, наставниками, просвітителями, провідниками народу. Освітньо-педагогічною діяльністю, друкованим словом, публічними виступами вони впливали на самосвідомість народу, вказуючи йому на інший, ширший світ, показуючи, “до чого йде тепер наука і якої праці та любови чекає тепер від них наш народ”.

4. Літературно-публіцистична спадщина педагогів-громадівців – це значний внесок у висвітлення історії вітчизняної освіти й педагогічної думки XIX ст. Цей внесок, зокрема, полягає в створенні ними теоретичних засад політичної наукової, літературної, педагогічної думки в Україні, яка орієнтувалась на пріоритет загальнолюдських цінностей, проте на ґрунті самобутніх національних чинників, а також на широке використання здобутків європейської і світової культури та науки.

Імена сподвижників українського відродження ХIХ століття повинні посісти належне місце також і в історії української педагогічної думки в Україні.

Здійснене нами дослідження не вичерпує всіх аспектів розглянутої проблеми. Низка питань заслуговує спеціального дослідження. Це, зокрема, всі важливі аспекти діяльності кирило-мефодіївців і громадівців, їх вплив на подальший розвиток педагогічної думки в Україні.

Основні положення дисертаційного дослідження відображено в таких публікаціях:

Дмитренко С.М. Особливості громадсько-освітнього руху на Лівобережній Україні у XIX: Монографія. К.: Науковий світ, 2000.- 180с.

Дмитренко С.М. Громадсько-педагогічний рух на Україні (40-і роки XIX ст.).- К.: ТОВ “Міжнародна фінансова агенція”, 1997.- 58с.

Дмитренко С.М. Ідейний прабатько недільних шкіл. Білозерський В.М. (1825-1899) // Наука і сучасність: Збірник наукових праць НПУ ім.М.П.Драгоманова.- К.: ІЗМН, 1998. Ч.3.- С.27-33.

Дмитренко С.М. Роль освітніх громад у розвитку освіти України у II пол. XIX ст. // Соціалізація особистості: Збірник наукових праць / За заг. ред. А.Й.Капської.- К.: НПУ, 1999. Випуск спеціальний.- С.66-78.

Дмитренко С.М. Громадсько-педагогічна діяльність Миколи Костомарова // Наука і сучасність: Збірник наукових праць / НПУ ім.М.П.Драгоманова.- К.- Логос, 2000. Випуск 1.- Ч.3.- С.47-54.

Анотації.

Дмитренко С.М. Громадсько-просвітницька діяльність української інтелігенції на Лівобережній Україні в II пол. XIX ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01. – теорія та історія педагогіки. – Вінницький державний педагогічний університет ім.М.Коцюбинського, Вінниця, 2000.

У дисертації науково витлумачуються суспільно-просвітницькі джерела й орієнтири виникнення громадсько-освітнього руху в Україні. Розглядається освітня діяльність та науково-педагогічна спадщина учасників національного громадсько-просвітницького руху XIX ст. Їхній педагогічний досвід, теоретичні узагальнення, надбання із сімейного, суспільного і шкільного виховання, демократизації і націоналізації освіти, ролі української мови в навчанні і вихованні дитини збагатили українську педагогічну думку, сприяли підняттю її до рівня європейської. Обгрунтовуються й такі висновки: основу педагогічних поглядів української інтелігенції склала ідея народності у вихованні, яку досить глибоко обгруновано в багатьох творах, у публіцистичних статтях; на основі зібраних і систематизованих архівних матеріалів, документів, посібників, довідників, а також матеріалів епістолярного характеру висвітлюються форми й способи поширення освіти серед широких народних мас; зроблено спробу розкрити роль і місце найчільніших представників громадсько-просвітницького руху (М.Костомарова, В.Білозерського, П.Куліша, П.Чубинського, О.Кониського, О.Потебні, І.Нечуй-Левицького та ін.) у формуванні національної самосвідомості українського народу.

Ключові слова: науково-педагогічна спадщина, громадсько-просвітницька діяльність, демократизація і націоналізація освіти, епістолярій, національна самосвідомість.

Дмитренко С.Н. Общественно-просветительская деятельность украинской интеллигенции на Левобережной Украине во II пол. XIX в.- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01. – теория и история педагогики. – Винницкий государственный педагогический университет им.М.Коцюбинского, Винница, 2000.

В диссертации рассматривается просветительная деятельность и научно-педагогическое наследие участников национального общественно-просветительского движения XIX в., составляющих идеал украинской народной школы – как воспитательного и развивающего учреждения, основанного на особенностях украинской жизни, связанного с национальными традициями украинского народа. Усилиями педагогов-просветителей создается достаточно целостная система обучения, охватывающая самые существенные стороны и воспитания, и обучения; эта система и по сей день не имеет себе равных. Педагогический опыт просветителей, теоретические обобщения в области семейного, общественного и школьного воспитания, демократизации и национализации образования, в сфере определения функций украинского языка в обучении и воспитании ребенка обогатили украинскую педагогическую мысль, подняв ее до уровня европейской. Определено, что основой педагогических взглядов украинской интеллигенции явилась идея народности в воспитании, достаточно глубоко обоснована во многих произведениях и публицистических статьях. На основе собранных и систематизированных архивных материалов, документов, пособий, справочников, а также епистолярных источников освещаются формы и способы распространения образования среди широких народных масс, делается попытка раскрыть роль и место наиболее видных представителей общественно-просветительского движения в поднятии национального самосознания украинского народа. В диссертации рассматриваются основные направления педагогической деятельности украинской интеллигенции: меценатство, открытие воскресных школ, сельских училищ, создание учебников, пособий, литературы для народа в разных отраслях знаний, периодических изданий и альманахов (“Хата” 1860, “Основа” 1861-1862, “Черниговский листок” 1861-1863, “Киевский телеграф” 1875-1876 и др.), организация благотворительных концертов, спектаклей, создание библиотек. Собранные документы и материалы об участниках общественно-образовательного движения XIX века убеждают в том, что большинство из них – это выдающиеся ученые всемирной и отечественной истории, математики, физики, права, фольклора, этнографии; это писатели, литературные критики, педагоги, просветители (Н.Гулак, Н.Костомаров, В.Билозерский, П.Кулиш, В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинский, А.Потебня, И.Нечуй-Левицкий). Многие из них заплатили годами свободы за свою общественно-просветительскую деятельность. Установлено, что среди направлений общественной просветительской деятельности прослеживается наполнение украинской школы гуманистическими идеями с приоритетом