Міністерство освіти та науки України

Національний університет “Львівська політехніка”

Інститут гуманітарної освіти

УДК 355,48:355.232(477)

ГОЛИК

МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ

ФОРМУВАННЯ ВИЩОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ОСВІТИ
В УКРАЇНІ

(1992 – 1998 рр.)

Спеціальність 20.02.22 – Військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Львів – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Інституту гуманітарної освіти Національного університету “Львівська політехніка”.

Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент Катиренчук Борис Антонович, начальник Військового інституту при НУ “Львівська по-літехніка”.

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук, доцент, Голубко Віктор Євстахієвич, профе-сор кафедри історичного краєзнавства Львівського Національного університету ім.І.Франка,

- кандидат історичних наук, доцент, Бренько Борис Семенович, доцент кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності Львівського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України.

Провідна установа: Харківський військовий університет, кафедра філософії

Захист відбудеться 26 січня 2001 року о 14.00 годині на засіданні спе-ціалізованої Вченої ради К 35.052.15 Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, м.Львів – 13, вул. С.Бандери, 12, корп. 4, ауд. 204.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, м.Львів – 13, вул. Професорська, 1.

Автореферат розіслано 25 грудня 2000 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої Вченої ради ГУСЄВ В.І.

К 35.052.15

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Одним з найважливіших питань будівництва та розвитку Збройних Сил України є формування національних структур підготовки військових кадрів і визначення їх основних функцій. Саме у системі військової освіти створюється той фундамент, на якому розбудовуються Збройні Сили.

У зв’язку з цим привертає увагу недостатньо вивчена проблема щодо створення системи підготовки офіцерських кадрів України, як складової загальнодержавної освіти, її місця і ролі у процесі будівництва Збройних Сил України.

Глибоке та всебічне вивчення окресленої проблеми має важливе суспільне та наукове значення, бо сприятиме більш об’єктивному висвітленню важливого періоду в історії України, пов’язаного з відродженням національних військових традицій і будівництва Збройних Сил України.

Грунтовне дослідження проблеми необхідне й тому, що воно торкається такого важливого аспекту будівництва українського війська як визначення актуальності та обгрунтованості проведення реформ у військовій сфері, з’ясування чинників, що впливали на розвиток системи військової освіти, роль політичного, державного та військового керівництва у процесах створення національної системи підготовки військових фахівців.

Об’єктом дослідження є система підготовки офіцерських кадрів Збройних Сил України.

Предметом дослідження є процес формування системи вищої військової освіти в Україні в період утвердження державності та будівництва Збройних Сил.

Зв’язок роботи з планами наукових досліджень. Наукова робота пов’язана з науково-дослідницькими працями Головного управління військової освіти МО України “Концепція розвитку системи військової освіти до 2005 року”, шифр “Концепція”, “Підготовка офіцерів кадру та запасу на базі цивільних вищих навчальних закладів освіти України”, шифр “Студент”, науково-дослідницькою проблематикою Інституту гуманітарної освіти Національного університету “Львівська політехніка” та Військового інституту при Національному університеті “Львівська політехніка”.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період із січня 1992 по грудень 1998 рр., тобто проміжок часу, коли власне закладалися підвалини створення системи вищої військової освіти, формувалася її організаційна структура, відбувався пошук оптимізації функціонування та інтегрування у загальнодержавну систему освіти.

Метою дослідження є всебічне вивчення подій щодо створення національної системи вищої військової освіти, відтворення цілісної картини будівництва вищої військової школи в Україні.

Завдання дослідження полягає у вивченні стану підготовки офіцерських кадрів після розпаду системи військової освіти СРСР і об’єктивних причин, що спонукали до створення національної вищої військової школи в Україні, аналізу формування системи підготовки офіцерських кадрів у процесі будівництва Збройних Сил нашої держави; дослідженні внутрішніх процесів системи підготовки військових фахівців, визначення прорахунків, помилок і досягнень на шляху реформування вищої військової школи; з’ясуванні еволюції поглядів на створення сучасної системи підготовки офіцерських кадрів, досвіду та уроків будівництва вищої військової освіти в Україні протягом 1992-1998 рр.

Методологічну основу дослідження складають принципи історизму, вивчення явищ в їхньому розвитку, в системності опрацювання значного обсягу матеріалів на основі порівняльного аналізу.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у комплексному дослідженні процесу розвитку вищої військової освіти в Україні. Практично вперше розглянуто питання формування суто вищої військової освіти, простежено процес створення національної системи підготовки офіцерських кадрів і його органічний вплив на будівництво Збройних Сил України, розкрита роль і місце вищих органів державної влади та військового керівництва у вирішенні концептуальних питань реформування системи вищої військової освіти.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його висновки та окремі наробки можуть бути враховані у розв’язанні проблем сучасного військового будівництва в Україні і системи підготовки офіцерських кадрів зокрема, а також використані для написання узагальнюючих науково-популярних робіт, навчальних, довідкових матеріалів з історії Збройних Сил України та національної військової освіти. Дисертація допоможе розробці лекцій і спецкурсів для системи вищої військової освіти та гуманітарної підготовки військовослужбовців.

Особистий внесок здобувача полягає в спробі об’єктивного, науково неупередженого опису процесу становлення системи вищої військової освіти на основі історіографічного аналізу. Здобувач охарактеризував і дав власну оцінку подіям, фактам і явищам щодо створення системи підготовки офіцерських кадрів і прослідкував їх вплив на будівництво Збройних Сил України.

В опублікованих наукових працях автор самостійно проаналізував шляхи створення системи вищої військової освіти в Україні, узагальнив досягнення та прорахунки .

Апробація результатів дисертації здійснювалася в ході організації навчального процесу Військового інституту при Національному університеті “Львівська політехніка”, окремі положення та результати дослідження розглянуті на засіданні кафедри історії України, науки і техніки Інституту гуманітарної освіти Національного університету “Львівська політехніка”, в опублікованих наукових статтях, у доповідях і виступах на семінарах і конференціях Національного університету “Львівська політехніка” та Військового інституту при НУ “Львівська політехніка”.

Структура та обсяг дисертації складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків. Всього в дисертації 175 аркушів. Список використаних джерел містить 246 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, окреслюються хронологічні межі, формулюється мета та завдання дисертаційної роботи, її методологічні засади. Характеризуються об’єкт і предмет дослідження, основні проблеми, які потребують вирішення. Висвітлюються наукова новизна та практична доцільність роботи.

У першому розділі “Будівництво вищої військової освіти в Україні: стан наукової розробки проблеми” розкривається стан наукової розробки дисертаційної проблеми та фактологічна база дослідження.

Військова освіта є складовою частиною загальнодержавної освіти і спрямована на підготовку високо кваліфікованих фахівців військової справи. Її вдосконалення завжди здійснюється як складова частина реформи Збройних Сил України, оскільки від професіоналізму військових кадрів, їх відданості державі і народу, готовності виконати військовий обов’язок значною мірою залежить боєготовність і боєздатність вітчизняної армії та флоту.

Аналіз літературних джерел дозволяє зробити наступний висновок: для того, щоб Збройні Сили України були боєздатним організмом, здатним успішно виконати визначені державою завдання і при цьому були не обтяжливими для неї, необхідно було гармонійно реформувати систему військової освіти з метою оптимізації чисельності військово-навчальних закладів, їх організаційно-штатної структури з урахуванням реальної потреби в них Збройних Сил і глибокого інтегрування у загальнодержавну систему освіти.

Не зважаючи на те, що сучасний стан будівництва і розвитку Збройних Сил України постійно знаходяться у центрі уваги воєнно-історичної науки, проблеми розвитку та утвердження однієї з найважливіших складових військового організму – військової освіти висвітлені на сьогодні доволі недостатньо.

Огляд історіографії та наукових джерел, що стосуються окресленої проблеми, дає слушні підстави стверджувати, що створення власної системи вищої військової освіти в Україні, було одним із визначальних компонентів у будівництві Збройних Сил нашої держави. /1 / Див. напр.:

[1] Гудим В. Військова освіта в Україні. Стан, проблеми, перспективи розвитку // Військо України. - 1996. - № 1-2. - С. 4-8. [2] Затинайко О. Збройні Сили України - головний фактор незалежності держави // Військо України. - 1997. - № 9-12. - С. 4-7. [3] Маначинський О., Соболєв Л. Збройні Сили власними силами // Віче. - 1994. - № 5. - С. 41-46. [4] Нещадим М.І. Методичні засади створення системи військової освіти в Україні // Наука і оборона. - 1998. - № 2. - С. 33-40. [5] Нещадим М. Військова освіта: новий етап розвитку // Військо України. - 1998. - № 1-2. - С. 8-10. [6] Прокоф’єв Ю. Стан і перспективи освіти майбутніх офіцерів українського війська на сучасному етапі // Розбудова держави. - 19963. - №7. - С. 9-11. [7] П’ятибрат П. Проблеми кадрового забезпечення Збройних Сил України та шляхи їх вирішення // Військо України. - 1998. - № 1-2. - С. 6-7. [8] Темко Г.Д. Будівництво Збройних Сил України: проблеми і перспективи // Український історичний журнал. - 1996. - № 4. - С. 13-23. [9] Біжан І. Шляхи реалізації основних концептуальних положень військової освіти // Народна армія. - 1998. - 18 серпня (№ 156) - С. 4-5. [10] Біжан І. Підготовка офіцерів запасу – важлива складова обороноздатності держави // Народна армія. - 1998. - 25 листопада (№ 222) - С. 1,3. /1/

У другому розділі “Історичні передумови та вплив світового досвіду на трансформацію військової освіти України” проаналізовано систему підготовки офіцерських кадрів у військових навчальних закладах Радянської Армії, склад і призначення військово-навчальних закладів, які знаходилися на теренах України на день проголошення її незалежності, розглянуто проблеми підготовки військових професіоналів напередодні створення української національної системи військової освіти, опрацьовано досвід наявних моделей військової освіти деяких країн світу.

До розпаду СРСР його Збройні Сили налічували 3993 тис. осіб. Найбільш потужними за чисельністю та різноманітними за бойовим складом були Сухопутні війська. Оборонний бюджет Радянського Союзу на 1990 рік складав 70 млрд. 993 млн. карбованців (військове будівництво – 55 млрд. 920 млн. карбованців; витрати на утримання особового складу – 15 млрд. 55 млн. карбованців). Для забезпечення Збройних Сил СРСР офіцерськими кадрами була створена доволі розгалужена, потужна та всебічно забезпечена система військової освіти. На початку 90-х років у Радянській Армія налічувалося близько 400 військово-навчальних закладів, 406 військових кафедр і факультетів у цивільних навчальних закладах, які готували фахівців із майже 4340 облікових спеціальностей. Підготовку високо кваліфікованих офіцерських кадрів оперативно-тактичної та оперативно-стратегічної ланки здійснювали 18 військових академій. Контроль за діяльністю військово-навчальних закладів, розробку пропозицій з організації навчальної та методичної роботи, підготовки науково-педагогічних кадрів і вдосконалення системи військової освіти було покладено на Головне управління військово-навчальних закладів Міністерства оборони СРСР.

Програми підготовки у військових навчальних закладах розроблялися з урахуванням опанування слухачами певного масиву фундаментальних дисциплін, передусім суспільних наук з чітким ідеологічним спрямуванням, комплексу спеціальних дисциплін, які давали курсантам загальнонаукові та інженерно-технічні знання та доволі грунтовні знання з оперативно-тактичних і військово-спеціальних дисциплін, які забезпечували професійну підготовку. Вироблялись також практичні навички, щодо несення військової служби в армійських частинах і на бойових кораблях. У процесі вишколу використовувались тренажерні комплекси, пересувні пункти навчання, інші технічні засоби, які дозволяли інтенсифікувати навчальний процес.

Частина загальної системи вищої військової освіти СРСР знаходилася на території України: 34 військово-навчальні заклади ( 2 військові академії, 30 вищих та 2 середніх військових училища) і 73 військові кафедри цивільних вузів.

Первинною ланкою системи підготовки офіцерських кадрів Збройних Сил СРСР були вищі військові училища. Вони поділялися на вищі військові командні училища, вищі військові інженерні училища, вищі військові авіаційні училища та вищі військово-морські училища. Вони являли собою основні військово-навчальні заклади, в яких здійснювалася первинна підготовка офіцерів. У Сухопутних військах були загальновійськові, танкові, артилерійські, зенітно-ракетні, військово-інженерні, військово-хімічні училища, училища зв’язку, автомобільні, повітряно-десантні, військово-топографічні, залізничних військ і військових сполучень. Підготовка офіцерів командного складу для інших видів Збройних Сил здійснювалася у відповідних училищах видів Збройних Сил СРСР. Підготовку офіцерів-політпрацівників здійснювали військово-політичні училища.

Після розпаду СРСР серед командних училищ на теренах України, залишилися 10 військових навчальних закладів, котрі займалися підготовкою офіцерських кадрів для ракетних військ, артилерії, танкових , загальновійськових підрозділів, зв’язку та інших.

Вищі військові інженерні училища були призначені для підготовки офіцерських кадрів інженерного профілю з вищою військово-спеціальною освітою. До інженерних училищ, які готували кадри для Сухопутних військ, і розташувалися на теренах України, відносилися 3 навчальних заклади, 2 училища готували фахівців для військ ППО країни.

Вищі військові авіаційні училища готували офіцерів з вищою військово-спеціальною освітою для Військово-Повітряних сил Збройних Сил СРСР. Вони підрозділялися на училища льотчиків, штурманів та інженерів. В Україні після розпаду СРСР залишилося 6 вищих військових училищ, з них 2 – для підготовки пілотів, 1 – штурманів, 3 – готували спеціалістів зв’язку та авіаційних інженерів.

Підготовку офіцерів Військово-Морського флоту СРСР здійснювали вищі військово-морські училища. Два таких училища розташовувалися в Україні.

Крім вищезазначених військових навчальних закладів на теренах України функціонувало 4 вищих військово-політичних училища, та одне спеціалізоване, яке готувало кадри для збройних сил країн Азії, Африки, Латинської Америки та Організації Варшавського Договору.

На 73 військових кафедрах вищих цивільних навчальних закладів України здійснювалася військова підготовка студентів за програмою офіцерів запасу .

Таким чином, на теренах України після розпаду Союзу залишився значний фрагмент системи вищої військової освіти Збройних Сил СРСР, який, незважаючи на свою розгалуженість, не міг задовольнити потреби Збройних Сил України з підготовки фахівців за повним переліком необхідних військово-облікових спеціальностей, і до того ж був дуже обтяжливий для економіки молодої української держави.

За період існування Радянської Армії, система її військової освіти накопичила чимало проблем. Військові спеціалісти констатували, що якість підготовки офіцерських кадрів не в повній мірі відповідала вимогам часу, тому що широке розповсюдження отримав “валовий” підхід до підготовки фахівців, який шкодив розвитку аналітичного мислення та творчості тих, хто навчався. Спроби компенсувати всі недоліки шляхом перерозподілу часу за видами підготовки та збільшення обсягу навчального матеріалу призвели до істотного перевантаження слухачів і курсантів.

У навчальних закладах не створювалася атмосфера активного творчого пошуку нових шляхів інтенсифікації та оптимізації навчального процесу, недостатньо впроваджувалися нетрадиційні форми та методи проведення занять, мало використовувалися нові інформаційні технології, а комп’ютеризація навчання стримувалася нестачею електронно-обчислювальної техніки.

Підготовка офіцерів згідно посадовому призначенню в основному орієнтувалася на прищеплення навичок рішення завдань у конкретних умовах. Практичне навчання відбувалося за рахунок зменшення обсягу вивчення фундаментальних дисциплін.

Військові фахівці відзначали недостатню інтеграцію освіти з фундаментальною та прикладною наукою, сучасними технологіями, засобами, що відповідали найкращим світовим зразкам.

Суттєві недоліки існували й у справі управління військовою освітою. Між органами управління не було конкретного розподілу завдань і зон відповідальності.

Система вищої військової освіти США, Німеччини, Великобританії грунтується на національних традиціях, які визначаються різними підходами до комплектування та порядку проходження військової служби.

Кожний із напрямків підготовки офіцерів попри чисельні схожі вимоги характеризується відмінними від інших акцентами у системі відбору та підготовки офіцерських кадрів. Сполучені Штати приділяють особливу увагу необхідному рівню освіти. Німеччина спочатку надає кандидату можливість виявити свій нахил до військової служби на практиці, - на унтер-офіцерських і початкових офіцерських посадах і тільки після цього – отримувати вищу освіту. У Великобританії особливого значення у вихованні майбутніх офіцерів надають професійній етиці. Тут, як і в Сполучених Штатах вважають, що для пересічного офіцера досить однорічної базової підготовки, до якої у спеціалізованих навчальних центрах за потреби можна додати короткий спеціальний курс. За їх логікою не варто витрачати час і кошти на детальну підготовку військових кадрів до виконання обов’язків на 3-4 рівня вище, ніж офіцер буде реально виконувати після закінчення навчального закладу. Йому дають за рік тільки початкові знання, а спеціалізацію щодо посади і просування по службі, в обов’язковому порядку забезпечують безпосередньо після призначення.

Майбутні офіцери збройних сил США і Великобританії проходять навчання в цивільних інститутах і університетах, що сприяє подоланню корпоративної замкненості офіцерського корпусу і формує глибоке розуміння цінностей громадянського суспільства і правової держави, якій вони покликані служити.

Таким чином, усі означені недоліки та вади системи вищої військової освіти Збройних Сил СРСР, змушували вирішувати проблеми забезпечення військовими кадрами переважно за екстенсивним методом розвитку вищої військової школи. В результаті певна частка випускників була слабо підготовлена до роботи у військах, молоді офіцери не володіли необхідними навичками щодо експлуатації нових систем озброєння, навчання та виховання підлеглих.

Вивчення процесу створення систем вищої військової освіти інших країн світу засвідчує, що будь-які реформи у цій галузі проводилися протягом 7-10 років. До того ж, апробація нововведень спочатку проходила на одній окремій структурі, а вже потім втілювалася в цілому . У цих державах чітко відпрацьований механізм формування та здійснення тактичних і стратегічних завдань у галузі освіти, в процес її реформування залучаються структури, які постійно та професійно займаються розробкою політики в галузі освіти, оборони та національної безпеки.

Третій розділ “Теорія та практика перших етапів розбудови системи вищої військової освіти України” присвячений історіографічному аналізу створення системи підготовки офіцерських кадрів у 1992-1995 рр.

Становлення і розвиток системи вищої військової освіти в Україні почалися разом зі створенням власних Збройних Сил, після проголошенням незалежності нашої держави. В цей час стало зрозуміло, що розбудова Армії та Флоту на засадах реформування військового угрупування колишнього СРСР повинна була включати проведення реформи системи військової освіти та вищої військової школи зокрема.

У 1992 році у 32 військових навчальних закладах і 73 військових кафедрах цивільних ВУЗів працювало понад 39000 осіб, а саме: викладачів-офіцерів - 4460, цивільних викладачів - 1750. Із загальної чисельності викладачів 2700 осіб мали вчені ступені та наукові звання, 90 % їх було зосереджено в 9 провідних навчальних закладах. Щорічно вищі військові навчальні заклади випускали до 12000 молодих офіцерів, які опанували 83 військові спеціальності. На 73 військових кафедрах постійно працювало 2758 осіб. Щорічний випуск офіцерів запасу військовими кафедрами вищих цивільних навчальних закладів у середньому становив 25.5 тис. осіб із 110 військово-облікових спеціальностей. Крім того, академії та училища щорічно готували від 3 до 4 тис. іноземних військових фахівців для 25 держав.

Ні за структурою та органами управління, ні за переліком необхідних військових спеціальностей, ні за нормативно-правовою базою, ця розгалужена і економічно обтяжлива для бюджету мережа військових навчальних закладів, не відповідала потребам Збройних Сил України.

Постала нагальна проблема в надзвичайно складних соціально-економічних умовах і за відсутності відповідного правового забезпечення створити національну систему вищої військової освіти в Україні.

Перед творцями системи підготовки офіцерських кадрів стояли важливі завдання, щодо розробки нормативно-правової бази її функціонування. Крім того, треба було вирішувати поточні питання у забезпеченні безперервності існуючого процесу підготовки військових фахівців, здійснення управлінських і контрольних функцій, вирішення низки соціальних проблем.

Вирішальним і регламентуючим документом процесу формування системи підготовки офіцерських кадрів став Наказ Міністра Оборони України № 133 від 25 липня 1992 року. У ньому було передбачено здійснити в період з липня 1992 року по серпень 1996 року поетапне реформування усіх видів підготовки громадян України до військової служби. Наказувалось також приступити до формування Академії Збройних Сил України, 3-х міжвидових і 5-ти видових військових навчальних закладів, 3-х відділень, 2-х факультетів військової підготовки, 2-х військових факультетів та 39-ти військових кафедр у вищих навчальних закладах Міністерства Освіти.

Аналіз відкритих джерел інформації, включаючи і відомчі документи, переконливо свідчить, що розробка реформи вищої військової освіти починалася по суті на громадських засадах групою фахівців військової освіти, які незабаром і очолили створене Управління військової освіти МО України (в подальшому – Головне управління військової освіти Збройних Сил України).

Керівництво Управління повідомило, що спеціальною комісією при Міністерстві Оборони України розроблено Концепцію реформи військової освіти, яка максимально інтегрована з загальною системою освіти. Провідною ідеєю Концепції було поєднання науково-педагогічного потенціалу та навчально-матеріальної бази існуючих військових навчальних закладів, необхідно було створити 9 нових закладів для підготовки офіцерських кадрів. Автори Концепції розраховували, що це дозволить ефективно функціонувати створеним навчальним закладам, зменшить управлінські структури, знизить матеріальні витрати на підготовку військових фахівців.

Керівники Управління військової освіти стверджували, що при розробці реформи вищої військової освіти вони виходили з кількості необхідних фахівців для Збройних Сил України. Але подальші події показали, що за відсутності Воєнної доктрини, невизначеності остаточної чисельності Збройних Сил України, відсутності відповідної нормативно-правової бази ці твердження були помилковими.

Аналіз опублікованих у засобах масової інформації матеріалів 1992-1993 рр. свідчить , що широке коло військових фахівців не погоджувались з прибічниками реформи. Їх хвилювали дії спрямовані на безпідставні скорочення існуючих і прискорення процесу створення нових військових навчальних закладів, методика викладання військових дисциплін, організація навчально-виховного процесу.

Але, незважаючи на критичні зауваження фахівців військової освіти щодо процесу реформування системи підготовки офіцерських кадрів, Управління військової освіти поступово впроваджувало у життя свою Концепцію вищої військової школи. Освітяни військових навчальних закладів різних категорій створювали мережу військових інститутів, військові навчальні підрозділи цивільних вищих навчальних закладів, розробляли комплекс державних і відомчих документів з підготовки офіцерів за різними освітньо-кваліфікаційними рівнями.

На кінець 1993 року були сформовані такі навчальні заклади: Академія Збройних Сил України, 3 міжвидових та 5 видових військово-навчальних закладів, 2 відділення, 3 факультети військової підготовки, 2 військові фа-культети та 41 військова кафедра у навчальних закладах Міністерства Ос-віти. Вперше у практиці роботи вищих цивільних навчальних закладів України було розпочато підготовку військових фахівців кадру .

На початку 1993 року з’явились перші ознаки недоліків і прорахунків втіленої Концепції реформування військової освіти. Політичне та військове керівництво держави зрозуміло, що незважаючи на значну роботу щодо розробки та втілення в життя концепції, планів реформування, створення системи вищих навчальних закладів, наукових центрів, у справі інтеграції військової освіти та науки з державною системою освіти, існували суттєві проблеми. Під час поспішного реформування було скорочено унікальні військові навчальні заклади, втрачено наукові кадри, значна кількість військових викладачів взагалі звільнилася з армії, а безцінна матеріально-технічна база багатьох військових навчальних закладів була зруйнована. В тих вищих навчальних закладах, що залишилися, й дотепер суттєво бракує підручників і технічних засобів навчання, часом не вистачає навіть місця, щоб розмістити усіх курсантів та слухачів. Значно знизилась якість навчального процесу. Президент України, Верховний Головнокомандувач Збройними Силами України Л.Кучма на нараді в Міністерстві Оборони України, яка відбулася 1-2 грудня 1994 року, оцінив реформу, як дії, в результаті яких була: “… практично зруйнована система військової освіти”1 .

Тому в квітні 1994 року відбулося засідання Воєнної Колегії Міністерства Оборони, яке було присвячене нагальним проблемам військової освіти: йшлося про корективи в деякі державні рішення відносно військової освіти. Було вжито важливих заходів, внаслідок яких здійснювалися структурні зміни в системі військової освіти, удосконалювалася нормативно-правова база, розроблялися нові освітні стандарти. Разом із цим здійснено перерозподіл курсантів по всіх навчальних закладах, втілено централізовану систему управління, змінено терміни підготовки курсантів.

У 1994-1995 рр. система підготовки офіцерських кадрів для Збройних Сил України в основному визначилась. Вона істотно відрізнялася і від традиційної системи військової освіти колишнього СРСР і від існуючої в інших країнах зокрема, майже всі вищі військові навчальні заклади були багатопрофільними, та міжвидовими. Вони мали структури, які забезпечували післядипломну освіту – командно-штабні факультети або факультети керівного інженерного складу. Радикально оновився зміст навчальних програм, широко вдосконалювалася підготовка науково-педагогічних кадрів. Завершився перший етап акредитації військових навчальних закладів.

Таким чином, як показує дослідження, перша спроба створити систему вищої військової освіти (1992-1993 рр.) шляхом копіювання західних зразків без урахування економічних можливостей Української держави і рішучих вольових дій, не принесла бажаних результатів. На другому етапі свого розвитку (1994-1995 рр.) система вищої військової освіти в основному визначилась. Радикально оновився зміст навчальних програм, був визначений перелік спеціальностей підготовки військових фахівців та структура системи вищої військової освіти.11 Кучма Л. Д. Україні потрібні не потішні війська, а повноцінна армія // Урядовий кур’єр. - 1996. - 17 грудня (№ 237). - С. 3-4.

У четвертому розділі “Сучасний стан системи вищої військової освіти та перспективні шляхи її вдосконалення” зосереджена увага на подіях створення системи підготовки офіцерських кадрів у 1996-1998 рр., розкривається процес пошуку нових підходів у визначенні напрямків діяльності військової освіти та шляхів обгрунтування їх практичної реалізації.

На Воєнній Колегії МО України, яка відбулася наприкінці 1995 року, Президент України, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Л.Кучма відзначив22 Кучма Л.Д. Ми зуміємо створити сучасні Збройні Сили України // Народна Армія. - 1995. - 1 грудня (№ 194). - С. 1-2.: “ Створення власних Збройних Сил – одна із найважливіших ділянок в будівництві держави, і під цим кутом зору керівництво країни ставить і розглядає проблему забезпечення воєнної безпеки”1. На той час гостро постало питання визначення основних напрямків діяльності усієї держави та її інституцій у сферах оборони, вдосконалення системи прийняття рішень, планування їх реалізації і забезпечення безпосереднього втілення в життя на основі відповідних державних програм.

У січні 1997 року Указом Президента України була затверджена Державна Програма будівництва та розвитку Збройних Сил на період до 2005 року. Вона була зорієнтована на зростання економічних і політичних методів забезпечення безпеки України, посилення впливу європейського співтовариства на підтримання миру і усунення кризових явищ у міжнародних відносинах. Програма об’єднала цілий ряд взаємопов’язаних між собою напрямків будівництва та розвитку Збройних Сил, які охоплювали всі без винятку сторони їх життєдіяльності.

Питання вдосконалення системи військової освіти були включені до цієї програми як складова частина. Розв’язання завдань, окреслених нею, було пов’язане з низкою заходів щодо кардинального підвищення якості підготовки військових фахівців, створення системи військової освіти, яка б, з одного боку, враховувала потреби Збройних Сил та інших військових формувань, а з іншого – скоротила чисельність вищих військових навчальних закладів (ВВНЗ) до оптимальної, сприяла подальшій інтеграції військової та цивільної освіти.

У квітні 1997 року Міністерство Оборони і Міністерство Освіти України визначили завдання, пов’язані з переліком спеціальностей, за якими необхідно готувати військових фахівців у цивільних навчальних закладах .

Згідно з Державною програмою будівництва та розвитку Збройних Сил України реформування системи військової освіти планувалося здійснити у три етапи: 1-й - 1996-1998 рр., 2-й - 1998-2000 рр. і 3-й - 2001-2005 рр.

Головною подією в галузі створення нормативно-правової бази системи вищої військової освіти у 1997 році була Постанова Кабінету Міністрів України “Про створення єдиної системи військової освіти”, яка затвердила “Концепцію військової освіти в Україні та заходи щодо її реалізації”, “Перелік вищих військових навчальних закладів” та “Положення про підготовку військових фахівців у вищих навчальних закладах єдиної системи військової освіти”.

Концепція визначала комплекс заходів щодо виконання наступних основних завдань: створення єдиної системи військової освіти з урахуванням інтересів усіх військових формувань України; оптимізацію мережі військових навчальних закладів та їхніх організаційно-штатних структур з метою уникнення їх дублювання; оптимізацію змісту військової освіти на всіх її рівнях відповідно до державних і відомчих вимог, військово-технічної політики, сучасних потреб і досвіду підготовки військ; інтегрування військової та цивільної освіти; створення системи підвищення кваліфікації та перепідготовки офіцерських кадрів; удосконалення системи професійної підготовки офіцерів.

Згідно з Концепцією військової освіти у 1996-1998 рр. здійснювалась оптимізація напрямків і спеціальностей підготовки військових фахівців, уточнювався зміст навчання на різних освітньо-кваліфікаційних рівнях, визначено кваліфікаційні характеристики нового покоління, освітньо-професійні програми, навчальні плани та робочі навчальні програми, впроваджувалися методики контролю відповідності рівня підготовки військових фахівців вимогам державних стандартів і кваліфікаційних характеристик.

Суттєво важливим було створення єдиної системи військової освіти як складової частини державної освіти України, призначеної для підготовки фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів для підрозділів, частин, з’єднань та інших структур Збройних Сил, Міністерства Внутрішніх Справ, Служби Безпеки України, Держкомкордону, Міністерства Надзвичайних Ситуацій та Національного Космічного Агентства України. Було створено Координаційну раду з питань військової освіти – колегіальний орган при Міністерстві Освіти України, який забезпечує керівництво підготовкою військових фахівців у єдиній системі військової освіти, що здійснює Міністерство Освіти та інші центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані вищі навчальні заклади єдиної системи військової освіти.

Важливе значення для системи вищої військової освіти України мав Наказ Міністра Оборони № 313, яким була затверджена Концепція кадрової політики в Збройних Силах на період до 2005 року. Серед головних напрямків були зазначені: вдосконалення системи професійної підготовки офіцерів; створення системи перепідготовки офіцерських кадрів перед призначенням їх на вищі посади; активне залучення до системи військової освіти кращих командирів із досвідом оперативно-тактичної, бойової та морально-психологічної підготовки і здатних до науково-педагогічної діяльності; а також шляхи вдосконалення системи підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів.

Таким чином, протягом 1996-1998 років була створена нормативно-правова та методична база військової освіти України, організовано взаємодію між військовими навчальними підрозділами та базовими цивільними вищими навчальними закладами. Почалася робота з розробки та впровадження державних стандартів освіти.

На початку 1998 року система вищої військової освіти Збройних Сил охоплювала: Академію Збройних Сил України, Українську військово-медичну академію, Харківський військовий університет, 9 військових інститутів, 4 військових інститути при цивільних вищих навчальних закладах, 2 факультети та 30 кафедр військової підготовки.

Щорічний випуск військових фахівців складав 3.5 тис. офіцерів кадру та 17.5 тис. офіцерів запасу. Вищі військові навчальні заклади України навчали майже 800 військовослужбовців Туркменистану та кілька десятків громадян Грузії та Угорщини.

У вищих військових навчальних закладах з’явилося близько 30 нових спеціальностей.

Незважаючи на те, що державне замовлення на підготовку військових фахівців у 1998 році у порівнянні з 1993-1994 роками було зменшено вдвічі, а у порівнянні з 1997 роком на 20-30 %, в Україні розпочали навчання 4000 першокурсників. З них 3300 були представниками Міністерства Оборони, а 700 планувалося готувати для інших силових відомств України.

У 1997 році було здійснено перехід на досконалішу систему управління військовими навчальними закладами. На Головне управління військової освіти було покладено загальне керівництво військовою освітою та контроль за її станом в межах визначених повноважень, участь у виробленні та втіленні у життя державної політики в галузі освіти.

У травні 1997 року Міністром Оборони України затверджена Концепція наукової роботи у Збройних Сил та першочергові заходи щодо її реалізації. Концепція визначала мету, завдання та принципи наукової роботи, її форми, організацію та органи управління. Досить детально розроблено правове, фінансове, матеріально технічне, кадрове та інформаційне забезпечення.

Інтереси забезпечення держави потребують підтримки системи підготовки та накопичення освічених у військовому відношенні ресурсів на належному рівні, тому у 1997-1998 роках було звернуто увагу на проблему підготовки офіцерів запасу. Виявилося, що їх підготовка потребує суттєвого перегляду змісту, обсягу та методики навчання. Відтак було суттєво переглянуто систему підготовки офіцерів запасу з позицій скорочення витрат на позавійськову підготовку, забезпечення інтеграції військової та цивільної освіти, оптимізацію її згідно з мобілізаційними проблемами.

Таким чином, у 1996-1998 рр. було оптимізовано мережу військових навчальних закладів, а також проведено організаційно-штатні зміни, відповідно до замовлення на підготовку військових фахівців.

Військова освіта була інтегрована з державною освітою і почала реалізовувати ступеневу систему навчання фахівців для Збройних Сил України від початкової підготовки до оперативно-стратегічної. В цілому, система вищої військової освіти почала виконувати покладені на неї завдання і готувати висококваліфікованих військових фахівців для Збройних Сил України та інших військових формувань України. Почався процес створення та реалізації державних стандартів освіти за новим переліком спеціальностей підготовки військових фахівців на всіх рівнях навчання в межах єдиної системи військової освіти.

У висновках узагальнено основні підсумки дисертаційного дослідження.

Захист національних інтересів України зумовлює необхідність існування Збройних Сил, спроможних ефективно забезпечувати воєнну безпеку та оборону в повному обсязі, протидію можливому зовнішньому тиску як політичними, так і іншими засобами.

Військове будівництво передбачає визначення пріоритетів у структурі Збройних Сил України щодо проблем управління, бойового забезпечення і навчання особового складу. Тому питання реформування та вдосконалення системи підготовки офіцерських кадрів та військової освіти, взагалі, займає надзвичайне важливе місце.

Становлення й розвиток системи вищої військової освіти в Україні почалися разом зі створенням власних Збройних Сил України, з проголошенням незалежності нашої держави. Україна отримала у спадок тільки частину розвиненої системи підготовки військових кадрів Радянської Союзу, яка не могла повністю задовольнити потреби військ ні якісно, ні кількісно .

Наприкінці існування Радянської Армії система її вищої військової освіти накопичила багато проблем. Найголовнішими з них були: заідеологізованість і затеоретизованість психолого-педагогічної науки, її відрив від реального навчально-виховного процесу. Спостерігалася недостатня інтеграція військової освіти з фундаментальною та прикладною наукою, сучасними технологіями та засобами, що відповідали найкращим світовим зразкам; певна невідповідність структури та змісту навчання вимогам життя та реальній практичній діяльності фахівців, невизначеність кваліфікаційних вимог; перевантаженість змісту навчання, ігнорування положень психолого-фізіологічних рекомендацій стосовно засвоєння слухачами масиву навчального матеріалу; відсутність уваги до особистості; брак чітких критеріїв об’єктивної оцінки знань та навичок курсантів і студентів; певна невідповідність структурної побудови навчальних закладів вимогам освітнього процесу; слабка матеріально-технічна база та навчально-методична забезпеченість навчально-виховного процесу.

Процес формування та розвитку системи вищої військової освіти України відбувався в складних політичних та економічних умовах. Разом із цим був відсутній досвід в керівництві цією галуззю військового будівництва і програмні документи щодо військової політики та національної безпеки, а також нормативно-правова база військової освіти. Не сприяла нормальному створенню системи підготовки офіцерських кадрів і тодішня політика військового керівництва, яка не перших етапах була доволі незваженою і не враховувала реальні умови та можливості розвитку

української держави.

Незважаючи на суперечливий, не позбавлений помилок процес створення системи вищої військової освіти 1992-1998 рр., можна констатувати, що політичному і військовому керівництву держави таки вдалося створити систему вищої військової освіти, яка інтегрована з цивільним освітнім процесом і реалізує ступеневу систему безперервного навчання офіцерських кадрів для Збройних Сил України за повним переліком спеціальностей. А саме - від оперативно-тактичного до оперативно-стратегічного рівня, а також передбачає підвищення кваліфікації (перепідготовки) офіцерського складу різних рівнів і ланок військового управління.

Створення системи підготовки офіцерських кадрів в Україні з січня 1992 року по грудень 1998 року пройшло декілька етапів.

Перший – січень 1992 р. – грудень 1993 р. – це по суті перші спроби створити систему вищої військової освіти шляхом копіювання західних зразків, без урахування економічних можливостей української держави, яка так і не принесла очікуваних результатів. Реформа вищої військової освіти здійснювалась за відсутністю Воєнної доктрини, основних державних нормативно-правових документів, у період незавершеності створення центрального апарату Міністерства Оборони України. Відповідальні рішення приймалися одноосібно. Нерідко це відбувалося без наукового обгрунтування визначеності шляхів їх реалізації. Великих втрат зазнали науково-педагогічний потенціал і матеріально-технічна база військових навчальних закладів. Разом з цим, у подальшому, керівництво процесом формування системи вищої військової освіти набуло більш наукового характеру, що сприяло виправленню існуючих помилок та прорахунків.

Другий – січень 1994 – грудень 1995 рр. У цей період була скорегована структура системи вищої військової освіти, переглянуто перелік спеціальностей підготовки військових фахівців, суттєво оновлено зміст навчальних програм. Динамічно розвивалися органи управління військовою освітою, розпочалася підготовка офіцерського складу оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівнів. Військові вищі навчальні заклади відчутно активізували науково-дослідницькі роботи в галузі пошуків оптимізації структури вищої військової освіти. Вдосконалювалася нормативно-правова база підготовки офіцерських кадрів, було практично завершено перший етап акредитації вищих військово-навчальних закладів.

На третьому етапі – січень 1996 року – і до теперішнього часу, відбувається оптимізація мережі військових навчальних закладів. Проводяться організаційно-штатні зміни відповідно до замовлення на підготовку військових фахівців.

Військова освіта була тісно інтегрована з цивільною освітою і почала реалізовувати ступеневу систему навчання фахівців для Збройних Сил України від початкової підготовки до оперативно-стратегічного рівня управ-ління. Разом з цим, виникла необхідність додаткового дослідження і визначення нормативної бази, принципів і засад подальшої інтеграції вищої військової