Прикарпатський університет імені Василя Стефаника

Лушпинська Лілія Павлівна

УДК 811.161.2’06

Проблема нормалізації української літературної мови в епістолярії другої половини ХІХ – початку ХХ століття

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Івано-Франківськ – 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Тернопільському державному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор

Бучко Дмитро Григорович,

Тернопільський державний педагогічний університет

імені  Володимира Гнатюка,

кафедра українського та загального мовознавства, завідувач.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Полюга Лев Михайлович,

Інститут українознавства імені  Івана Крип’якевича НАН України,

провідний науковий співробітник.

кандидат філологічних наук, доцент

Лесюк Микола Петрович,

Прикарпатський університет імені  Василя Стефаника,

кафедра слов’янських мов, завідувач.

Провідна установа Чернівецький національний університет

імені  Юрія Федьковича, кафедра історії та культури української мови, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться “27” грудня 2000 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника (76000, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, ).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Автореферат розісланий “ 24 ” листопада 2000 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Н. Я. Тишківська

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Піднесення епістолярної культури спостерігалося в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. Воно було спричинене складними суспільно-політичними обставинами, зокрема пануванням суворої цензури на друковану продукцію, відсутністю достатньої кількості спеціальної української періодики. Тому саме листування в той час відігравало важливу комунікативну роль і значною мірою сприяло духовному зближенню багатьох діячів української культури, поширенню серед них прогресивних ідей. Епістолярій також певним чином впливав і на мовотворчий процес. Саме тому листування стає цінним джерелом вивчення історії української мови та українознавства в цілому. Епістолярій дає змогу детальніше з’ясувати погляди багатьох культурних діячів, серед них і мовознавців, на перспективи мовного розвитку в Україні у досліджуваний період, їх підходи до нормалізації нової української літературної мови. Вчені неодноразово вказували на необхідність скрупульозного збирання, ґрунтовного опрацювання і, зрозуміло, видання епістолярію діячів культури. Так, П.Куліш у листі до М.Павлика від 28 листопада 1892 р. зазначав: “От би хто зробив хороше діло: той, хто позбирав би мої листи не ради мого я, а задля того, про що се ж писано” Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані. США, Нью-Йорк, Торонто, 1984. – С. 7..

Листи XIX – початку XX ст. відзначаються широтою і різноманітністю тематики. У багатьох із них висвітлюється мовознавча проблематика, яка уже привертала увагу дослідників. Її певною мірою розкривали М. Возняк, В. Сімович, К. Студинський, М. Мушинка та ін. Зокрема, у монографії В. Статєєвої “Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця XIX – початку XX ст.” (1997 р.) для характеристики світогляду М. Коцюбинського, Лесі Українки, Б. Грін-ченка використовуються матеріали їх листування.

Однак спеціального дослідження, в якому були б розглянуті мовні проблеми, що піднімалися в листах значної кількості українських і зарубіжних учених XІX – початку XX століття, немає, хоча воно є актуальним і необхідним. У цей період в епістолярії обговорювалося коло суспільно важливих мовознавчих питань, які також висвітлювалися в наукових розвідках, на сторінках періодичних видань того часу. На відміну від цих публікацій, досліджувані листи відзначаються тим, що помітна їх частина містить лінгвальний матеріал, який інтерпретується авторами з погляду нормативного чи ненормативного вживання лексики, звукових, граматичних форм української мови. Окремі з наявних в епістолярії зауважень, пропозицій не втратили своєї ваги і в наші дні, у зв’язку з тенденцією утвердити ті норми слово- та формовживання, які виявляють самобутність української мови. Ось чому з’ясування того, як у листуванні досліджуваного періоду ставились і розв’язувались не лише проблеми теоретичного, здебільшого дискусійного характеру, а й висвітлювались певні засади, особливості нормувальної практики, сприятиме повнішому і всебічному розкриттю специфічних рис мовотворення, участі в ньому відомих представників української культури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з дослідженнями, які проводяться на кафедрі українського і загального мовознавства Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка в межах програми вивчення історії нової української мови.

Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб з’ясувати коло мовознавчих питань, відображених в епістолярії українських культурних і громадських діячів другої половини ХІХ – початку ХХ ст., дослідити, як автори листів розв'язували актуальні для свого часу проблеми літературного вживання української мови та її нормалізації.

Ця мета зумовлює такі часткові завдання дисертаційного дослідження:

1)

2)

3)

У роботі застосовані методи, в основі яких лежить системний підхід до опрацювання матеріалу. Тема дослідження зумовлює вибір описового методу як головного. Використані також порівняльно-історичний та зіставний методи.

Об’єктом дослідження став епістолярій тих діячів культури, які в другій половині XIX – початку XX ст. активно звертались у ньому до лінгвістичної проблематики, пов'язаної з розвитком і функціонуванням нової української літературної мови.

Джерельна база дисертаційного дослідження. Аналізовані листи почерпнуті з їх збірників, які публікувалися в другій половині XIX – XX ст. і були укладені такими авторами, як М.Возняк, К.Студинський, М.Мушинка, А.Пашук та ін. Окрім того, використовувались епістолярні матеріали, вміщені в періодичних виданнях досліджуваного періоду, а саме: в “Літературно-науковому віснику”, “Київській старині”, “Україні”, “Записках НТШ”, “Зорі”, “Ділі” та ін. Частина листів, зокрема письменників, виявлена у відповідних виданнях їх творчої спадщини, а також у Центральному державному історичному архіві України у Львові та Відділі рукописів Львівської державної наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що аналіз епістолярної спадщини широкого кола українських та окремих зарубіжних діячів культури другої половини XIX – початку XX ст. дав змогу достатньо повно і вичерпно висвітлити їх погляди на шляхи розвитку нової української літературної мови як вищої форми вияву самобутньої національної мови українського народу. У дисертаційній роботі з’ясовано такі моменти участі відомих мовознавців, письменників у нормалізації української літературної мови досліджуваного періоду, в утвердженні її єдності, які ще не розглядались у лінгвістичних працях. Виявлення теоретичних і особливо практичних мовознавчих питань, які ставились і обговорювались у листах, помітно доповнює і розширює лінгвістичну інтерпретацію проблем історії української літературної мови.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження. Зроблені на основі опрацьованого матеріалу висновки поглиблюють розгляд ряду проблем сучасної мовознавчої науки, зокрема таких, як питання про джерела розвитку нової української літературної мови, особливості її функціонування та унормування в другій половині XIX – на початку XX ст.

Практичне значення. Одержані результати можуть використовуватись у практиці вузівського викладання, зокрема в курсі “Історії української літературної мови”; для розроблення відповідних спецкурсів і спецсемінарів; а також при написанні підручників з історії українського мовознавства. Окрім того, у текстах досліджених листів виявлено та узагальнено ряд конкретних рекомендацій, спрямованих на створення єдиних норм, підвищення культури мововжитку, частина з яких не втратила своєї ваги і може бути використана у процесах кодифікації української літературної мови на сучасному етапі її розвитку.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи були викладені в доповідях та повідомленнях на загальноукраїнських наукових конференціях, присвячених пам’яті В.Сімовича (Львів, 1992), І.Ковалика (Тернопіль, 1993), І.Верхратського (Тернопіль, 1996), на підсумкових наукових конференціях професорсько-викладацького складу Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка та ін.

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 10 праць. З них – 8 статей.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, двох розділів основної частини, висновків, списку використаних джерел та додатку, в якому подається список аналізованих листів, систематизованих за їх авторами. Повний обсяг роботи – 190 сторінок. У списку використаних джерел налічується 312 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, з’ясова-но стан її вивчення, визначено мету, завдання роботи, методи дослідження, охарактеризовано джерела фактичного матеріалу, розкрито наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення.

У першому розділі “Проблеми розвитку та функціональної розбудови української мови в листах другої половини XIX – початку XX століття” розглянуто, як у листах висвітлювалися проблеми походження та самобутності української мови, а також особливості становлення нової української літературної мови, визначалася її джерельна база.

Дослідження епістолярію виявило, що українські та зарубіжні культурні діячі зверталися до проблеми самостійності української мови, її функціональної повноцінності. При цьому автори листів обговорювали деякі моменти походження української мови. Зокрема, А. Кримський у листах до Б.Грінченка від 17 вересня 1895 р. та П.Житецького від 7 січня 1896 р. спростував необґрунтованість поглядів П.Лавровського та О.Соболевського, які спиралися на хибну гіпотезу російського історика М.Погодіна, за якою до 1240-го року корінним населенням Київщини були великороси. Право української мови на самостійність відстоював М.Максимович у “Новых письмах к М.Погодіну”, І.Срезневський у листі до професора І.Снєгірьова, М.Костомаров у листі до Аксакова від 1861 року, М.Старицький у листах до Л.Мордовцева від 1 квітня 1882 р. і від 8 березня 1892 р.

Обстоюючи самостійність рідної мови, українські діячі вказували і на необхідність її широкого суспільного використання (листи П.Куліша до О.Кониського від 30 листопада 1861 р., О.Барвінського від 3 березня 1871 р., М.Старицького до П.Зеленого від 18 лютого 1883 р.).

Особливо помітну увагу приділяли автори листів проблемі викладання у школах рідною мовою (Д.Танячкевич до М.Драгоманова від 27 грудня 1876 р., О.Кониський до О.Барвінського від 12 грудня 1892 р., О.Барвінський до М.Пачовського від 5 грудня 1893 р., Б.Бирчак – учитель, літературознавець – до К.Студинського у листі, датованому березнем 1908 р.). При цьому наголошувалось, що освіта здійснювалася чужою для українців мовою: російською – у Східній Україні, польською, німецькою, румунською, угорською мовами – у Західній. Такий стан шкільної справи для українських культурних діячів був неприйнятний, бо “освіта народу на його рідній мові – то головна засада, […] нарід наш мусить піднятись у розвитку до інших освічених народів, остаючись тим часом народом українським” (лист П.Грабовського до В.Лукича від 10 серпня 1893 р.) Грабовський П. Зібрання творів у трьох томах. – К.: АН УРСР, 1960. – Т.3. – С. 198..

Висвітлення та обговорення цих та інших важливих мовознавчих і суспільних проблем в епістолярії значною мірою сприяло тому, що в свідомості української інтелігенції поглиблювалося та утверджувалося сприйняття української мови як самобутньої поліфункціональної комунікативної системи.

Досліджуваний матеріал дає змогу детальніше виявити певні особливості становлення української літературної мови, її стосунки з іншими слов’янськими мовами, особливо з тими, шляхи формування яких безпосередньо перетиналися з розвитком української літературної мови. Так, автори листів розкривали зв’язок української книжної мови з церковнослов’янською та російською. Зокрема, І.Нечуй-Левицький у листі до Г.Барвінок від 24 квітня 1904 р. писав: “Ломоносов забрав з Києва книжний науковий язик, над виробкою якого працювали років з двісті ще од часів Іоанна Вишенського, котрого на народну українську мову вже був покладений чималий шар наукової мови, виробленої з церковнослов’янської. Цю чужу працю Ломоносов забрав собі готовісіньку […]” Нечуй-Левицький І. Зібрання творів у десяти томах. – К.: Наукова думка, 1968. – Т. 10. – С. 411-412. .

В епістолярії простежується з’ясування певних тенденцій формування нової української літературної мови на народній основі. У цьому процесі активну роль відіграли видатні українські майстри художнього слова, які свою позицію, свої погляди на мову висвітлювали і в листах, зокрема, Г.Квітка-Основ’яненко до М.Максимовича від 3 жовтня 1839 року. На необхідності вживання рідної мови українцями наголошував і Т. Шевченко (листи до брата Микити від 15 листопада 1839 р. і від 2 березня 1840 р.). Поет вважав, що для створення нової української літературної мови важливі як народні елементи, так і старокнижні та іншомовні (лист до А.Козачковського від 14 квітня 1854 р.). Він досконало володів мовою, відчуттям стилю і вимагав цього від інших (листи до А.Лизогуба від 1 лютого 1848 р., Я.Кухаренка від 17 січня 1859 р. та ін.). Саме Шевченкова творчість спрямувала розвиток української мови в тому напрямку, який у майбутньому забезпечив її широке літературне функціонування.

У частині листів адресанти зверталися до питань становлення нової української літературної мови в Галичині, де розгортання мовотворчих процесів відзначалося, як відомо, певними особливостями. Одна зі спроб утвердити тут літературну мову призвела до появи горезвісного "язичія”, яке більшість українських діячів критикувала, зокрема і в листах. Поряд із цим у листуванні виявлено і протилежні погляди, насамперед представників реакційної москвофільської течії. Батьком “москвофільства” в Галичині був Д.Зубрицький, думки якого про літературну мову виразно простежуються в епістолярії (лист до Г.Раковського від 2 квітня 1852 р., до В.Ганки від 27 грудня 1853 р. та ін.). Перенесення російської літературної мови на галицький ґрунт шкодило розвиткові української культури. Проте згодом і в Галичині поступово утверджується українська літературна мова на народній основі.

У листах згаданого періоду поряд з іншими лінгвістичними проблемами помітне місце посідає питання про збагачення української літературної мови, сформованої на народнорозмовній основі. Більшість письменників розуміла, що народнорозмовна мова, якою б багатою вона не була, не здатна повністю задовольнити усі функціональні потреби літературного вжитку (лист П.Грабовського до І.Франка від листопада 1891 р., М.Драгоманова до О.Борковського від 1897 р.). Проте були й такі автори, які ототожнювали народність із простонародністю (див. листи І.Нечуя-Левицького до І.Луценка від 17 липня 1894 р., П.Стебницького від 7 лютого 1905 р., Панаса Мирного від 25 грудня 1905 р., М. Дмитрієва – видавця журналу “Рідний край” – до К. Студинського від 1905 року, а також “Листи із Парижу” Марка Вовчка).

Неоднаковим було також ставлення до вживання неологізмів. Окремі письменники та вчені – І.Верхратський, Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, В. Сімович, а найбільше М.Старицький (у листах до Д.Мордовцева від 20 березня 1882 р. та від 1 квітня 1882 р., І.Франка від червня 1902 р.) – виправдовували використання нових “кованих” слів і самі їх створювали. Дехто з них – І.Нечуй-Левицький і Панас Мирний – запроваджували неологізми з пуристичних мотивів, відкидаючи іншомовні слова. Як свідчить епістолярій, словотворча діяльність українських письменників викликала осуд деяких учених, зокрема М.Костомарова та В.Горленка – співробітника “Київської старини”. Останній у листі до Панаса Мирного від 1 липня 1900 р. охарактеризував школу М.Старицького (сюди серед інших входили Олена Пчілка та Леся Українка) як “убійственную”, “фальшивую”. Проти неологізмів висловлювались і А.Кримський (лист до Б.Грінченка від 20 липня 1892 р.), І.Огієнко (лист до О.Барвінського від 12 серпня 1923 р.). Вони вважали, що все потрібне для розвитку літературної мови можна брати з діалектів.

Помітне місце в листуванні відводиться ще одному джерелу української літературної мови – запозиченням. Так, І.Верхратський, П.Куліш, М.Левицький, Є.Тимченко, І.Франко та інші трактували перехід окремих слів з однієї мови в іншу як закономірний процес. Частина українських письменників – Панас Мирний, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький – у цьому питанні схилялась до пуризму. Вони були переконані в повній функціональній вистачальності основного джерела літературної мови – української народної мови.

У другому розділі “Висвітлення в епістолярії другої половини XIX – початку XX століття проблем нормування нової української літературної мови” показано, як у листах досліджуваного періоду обговорювалися питання варіантності української літературної мови, формування її єдиних фонетичних, лексичних, граматичних, а також правописних норм.

У листуванні виявлено гострі суперечки щодо діалектної основи літературної мови. Так, багато представників української інтелігенції в Східній Україні (П.Куліш у “Соборному посланіи Галичанамъ”, М. Костомаров у листі до О. Кониського від 1863 року, І. Нечуй-Левицький у листі до І. Шрага від 13 червня 1915 р., до М. Лободовського від 13 квітня 1907 р. та ін.) заперечували доцільність використання при виробленні єдиних норм тих елементів, які характеризували у свій час західноукраїнський варіант літературної мови. На противагу цьому, окремі галицькі вчені, зокрема І.Кокорудз, вважали, що лише в Галичині є суспільні умови, які сприяють розвиткові літературної мови.

У другій половині XIX – на початку XX ст. письменники, мовознавці та інші діячі української культури щораз активніше виступали за подолання варіантності української літературної мови, що виразно засвідчують досліджувані листи. Це завдання в той час було важко здійснити з багатьох причин, особливо через багатовікове міждержавне роз’єднання України та політику денаціоналізації українців у кожній з її частин, що відчутно сповільнювало розвиток нової української літературної мови. Зрештою, її єдності сприяло відповідне спрямування мовно-літературної практики, особливості якої висвітлювались і в аналізованому епістолярії, де значна увага приділялася нормалізації нової української літературної мови. При цьому простежувалася виразна орієнтація передовсім на наддніпрянські мовні норми, до яких привертали увагу Б. Грінченко, П. Куліш, а також І. Нечуй-Левицький (лист до П. Стебницького від 7 лютого 1905 р.), М. Костомаров (лист до О. Кониського, датований 1863 роком). Останній адресант зауважував: “А шчо про Червону Русь пишете, так вона не единимъ правописомъ одрізнялася одъ насъ, але и мовою; нехай вона до насъ прихилюється, а не ми до неи” Возняк М. Листування Костомарова з Кониським //Україна. – 1925. – Кн. 3. – С. 74.. Інші діячі – Олена Пчілка, В.Мова, І.Верхратський, С.Смаль-Стоцький, А.Кримський (лист до Б.Грінченка від 23 лютого 1892 р. та від 29 серпня 1892 р.), М.Коцюбинський (лист до В.Гнатюка від 22 листопада 1899 р.), І.Франко (лист до С.Єфремова від 28 жовтня 1901 р.) – пропонували поєднати наддніпрянські мовні риси з певними західноукраїнськими. Так, А.Кримський, листуючись із Б.Грінченком, зазначав: “Мені думалось і думається, що примусювати галичан жертвувати рідною (і що найголовніше: простонародною-таки) мовою задля української – це буде несправедливість” Кримський А. Твори в п’яти томах. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. 5. – Кн. 1. – С. 87..

Отже, в епістолярії простежуються різні, подекуди протилежні погляди авторів на проблеми, розв’язання яких стосувалися визначальних напрямків поступального розвитку нової української літературної мови, а також основних джерел збагачення мовної системи, необхідних для її широкого суспільного вживання.

Характерною рисою листів другої половини XIX – початку XX ст. є те, що в них міститься значна кількість практичних пропозицій нормувального характеру. Виявлено фонетичні, лексичні, морфемно-словотвірні, граматичні та інші рекомендації, які засвідчували певні тенденції нормалізації української літературної мови. В основному вони зводяться до того, що замість одних звуків, лексем, словоформ, конструкцій, які вважалися неправильними, не зовсім відповідними, пропонувалися інші, що визнавалися правильними, відповіднішими у певному контексті їх уживання. Найбільше подібних замін – це виправлення, пов’язані з явищами морфемного та словотвірного рівнів, зі звуковим складом слів та їх уживанням. Менш поширені рекомендації синтаксичного та морфологічного характеру, а також ті, що стосуються милозвучності мови.

Різноманітними є пропозиції щодо звукового складу власне українських та запозичених слів. Указані поради, як про це свідчить епістолярій, викликали гострі суперечки. Це спостерігалося при обговоренні особливостей звука і, що походить із ь та е, при розгляді написання слів на зразок цвіт, світ без ь, а також окремих займенникових форм та іншомовних слів. Так, наддніпрянські автори (В.Самійленко, Б.Грінченко), а також дехто з галичан (І.Франко) у листах заперечували написання букви ї після літер, що позначають зубні приголосні. Зокрема, В.Самійленко у листі до В.Лукича від 12 січня 1889 р. зауважував: “[…] я пишу трохи інакше, наприклад, не вживаю ї, а тільки і” Самійленко В. Твори в двох томах. – К.: Держлітвидав УРСР, 1958. – Т. 2. – С. 437.. Однак більшість західноукраїнських учених, а також і наддніпрянець А.Кримський виступали за вживання літери ї, вважаючи, що це відбиває звукову ознаку, характерну для української вимови. Показовим у цьому плані є лист С.Смаль-Стоцького до К.Студинського від 26 жовтня 1924 р.: “І чому ми пишемо ті, ді на означення ті і тї, ді і дї, коли наша мова дїйсно розріжняє ті і тї, ді і дї? Чому ми маємо мавпувати Москалїв, у яких і завсїди мягчить попередущу шелестівку, задержуючи тілько один знак, коли тимчасом у нас не є так як у Москалїв і ми відріжняємо два звуки, яким повинні-б відповідати два знаки? Як то тяжко вирвати ся нам з московських кайданів!” Центральний державний історичний архів. – Ф. 362. – Оп. 1. – Спр. 388. – Арк. 28.. Зрозуміло, що ці дискусії не могли не впливати на встановлення відповідної правописної норми. В сучасному правописі у розглянутих випадках кодифікованим є написання тільки і, що узгоджується з пропозицією, яка переважала у листах із Наддніпрянщини.

Епістолярій певною мірою сприяв утвердженню ще однієї орфографічної норми – написання слів на зразок сміх, цвіт, слід без ь. Зокрема, І.Франко в листі до О.Борковського від 2 серпня 1889 р. зазначав: “[…] немудрим видається мені надуживання того ь там, де воно є тільки провінціальним говором (сьвіт, зьвізда, сьпівати – говорять тільки в деяких частях Галичини, а не говорять на Покутті, над Збручем і в цілій майже Україні!)” Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 49. – С. 215..

Особливі суперечки в листах викликало вживання займенника цей (ця,це). Східноукраїнські діячі здебільшого вважали, що форма цей, ця, цього самостійніша, ніж чернігівська сей, ся, сього (див. лист І.Нечуя-Левицького до М.Коцюбинського від 21 квітня 1903 р.). Однак галицькі автори були переконані, що потрібно вживати сей, ся, се.

На нашу думку, саме листування могло вплинути на внормування правопису префікса і прийменника з-. Так, І.Нечуй-Левицький рекомендував вживати в українській мові два префікси і прийменники: с-, рос- перед к, п, т, ф, х, с та з- перед іншими приголосними: зводини, сплічитись (лист до М.Комарова від 10 грудня 1894 р.), рот ростулився, згадувала (лист до І.Белея від 24 березня 1890 р.). Це ж пропонував і О.Огоновський у листі до О.Барвінського від 29 листопада 1885 р.

Розглядалися також буквосполучення –ться, -шся (П.Куліш у листі до В.Барвінського від 6 травня 1871 р. зауважував: “Печатайте –ться: такъ справди лучче” Переписка Куліша съ Володимиромъ Барвинскимъ въ первой половинь 1871 года //Київська Старина. – 1898. – Т. 13. – С. 93.). Водночас багато адресантів схилялися до фонетичного принципу правопису (І.Нечуй-Левицький у листі до П.Стебницького від 2 січня 1906 р., до М.Коцюбинського від 10 квітня 1906 р.). Зокрема, М.Старицький у листі до Ц.Білиловського від 20 травня 1898 р. зазначав: “Я пишу так: “Мені хочетця”, а він переписує – “хочеться”. Се не гаразд: коли фонетика, - то фонетика!” Старицький М. Твори у восьми томах. – К.: Дніпро, 1965. – Т. 8. – С. 595..

Виявлено, що в епістолярії міститься і цілий ряд інших подібних пропозицій. Це дає змогу зробити висновок, що саме листування відчутно сприяло встановленню певних правописних норм фонетичного рівня української літературної мови.

Помітний пласт аналізованих виправлень стосується особливостей слововживання. Більшість авторів дбала про чистоту української мови і з цього погляду пропонувала, замість одних лексем, частіше запозичених, вживати інші. Так, І.Нечуй-Левицький виправляв: чистим українським язиком на чистою українською мовою (лист до М.Грушевського), мішає робити – заважає, пособи – поможи (лист до Б.Грінченка), замість движением, личность, переводити відповідно рекомендував: рухом, особість, перекладати (лист до Н.Кобринської). М.Старицький у листі до П.Мирного від 6 квітня 1898 р. пропонував замінити “московсько-купецьке” слово кутити на гуляти, бенкетувати. Звертались до цієї проблеми також О.Кониський (лист до О.Барвінського від 25 січня 1886 р.), В.Самійленко (лист до Б.Грінченка від 27 липня 1889 р.), А.Кримський (лист до Б.Грінченка від 9 грудня 1893 р.), В.Щурат (лист до К.Студинського від 10 липня 1922 р.).

Отже, в епістолярії простежувалося намагання очистити українську мову від росіїзмів та інших не завжди потрібних запозичень, які руйнували лексичну самобутність української мови. Зазначимо, що українські культурні та громадські діячі не лише виступали проти зайвих лексичних запозичень, а й звертали увагу на слововживання поза стосунком до цієї проблеми. Так, І.Нечуй-Левицький у листі до М.Грушевського від 31 травня 1904 р. пропонував вживати не готовий оддати, а ладен, а замість він почав опасуватися – вагатися, на нижчій губі – на спідній губі. Аналогічні рекомендації містяться й у листах цього письменника до різних адресатів, а також в епістолярії інших авторів, наприклад, у листі А.Кримського до Б.Грінченка від 9 грудня 1893 р., М.Старицького до П.Мирного від 6 квітня 1898 р. та інші. Окрім того, українські письменники, мовознавці дбали про збагачення лексичного складу української мови. Про це свідчать листи І.Нечуя-Левицького до В.Лукича, М.Грушевського, Б.Грінченка. У листі до Є.Трегубова від 16 листопада 1913 р. адресант писав: “В Словарі Грінченка зовсім немає слів: (стинуть): чахнуть, вичахнуть, прочахнуть, як кажуть про натоплену піч для хліба: “випліскуй швидше хліб та сажай, бо піч чахне”, “Гладь сорочку, бо залізко вичахне” Нечуй-Левицький І. Зібрання творів у десяти томах. – К.: Наукова думка, 1968. – Т.10. – С. 491

.

Частина виправлень стосується одиниць морфемної та словотвірної підсистем. Автори пропонували заміну одних українських формотворчих чи словотворчих морфем іншими. Зокрема, у листі до О.Барвінського від 25 січня 1886 р. О.Кониський писав: “Я почеркнув ті слова, котрі з мого погляду ліпше вживати. А то часом виходить вельми не добре: обопільний – спільний, ранше – ранійш, випадок – припадок, повод – привод, духової - духовної” Львівська наукова бібліотека АН України ім. В.Стефаника. Відділ рукописів. - № Барв. 1434. – П. 98.. Звертали увагу на подібні випадки й Б.Пюрко у листі до Ф.Міклошича від 4 жовтня 1875 р., А.Кримський у листі до Б.Грінченка від 9 грудня 1893 р., М.Старицький у листі до В.Лукича від 20-22 січня 1894 р. Більшість із таких рекомендацій подав І.Нечуй-Левицький. У листі до І.Белея від 24 березня 1889 р. автор вважав за доцільне вживати осьміхнулись, а не всміхнулись, розвитку, а не розвиття, спустошення, а не запустіння тощо. Звертаючись до М.Грушевського (лист від 31 травня 1904 р.), адресант, замість окровавляні, свіжина, пропонував покрівавляні, свіжість.

Активно обговорювалось у листуванні питання нормування відмінкового закінчення іменників середнього роду на зразок теля, життя (лист В.Самійленка до І.Франка від 1889 року, до В.Лукича від 12 січня 1889 р.; А.Кримського до В.Лукича від 2 квітня 1891 р.; П.Грабовського до І.Франка від липня 1891 р.). При цьому зверталась увага на подовження приголосних, характерне для указаних форм. Так, у листі до В.Лукича В.Самійленко зазначав, що “в кожнім разі подвійні н і т повинні бути заховані, наприклад, знання, життя. У нас тільки так говорять у народі, а позаяк се не є ні полонізмом, ні росіянізмом, то чому б так і не писати” Самійленко В. Твори у двох томах. – К.: Держлітвидав УРСР, 1958. – Т. 2. – С. 107.. Висвітлені в епістолярії також проблеми написання дієслів із інфінітивним суфіксом –ти або –ть (лист І.Нечуя-Левицького до М.Лободовського від 13 квітня 1907 р.) та елементом -ся.

Досить часто виправлення були спрямовані на те, щоб змінити структуру слів, здебільшого деформовану під впливом російської мови, на таку, що є властивою українській мові. Зокрема, у листі до М.Грушевського І.Нечуй-Левицький пропонував вживати не женський, жизнь, слідила, а жіночий, життя, слідкувала. О.Кониський у листі до О.Барвінського від 25 січня 1886 р. зазначав, що потрібно замінити зв’язь на звязок, взгляд на погляд. Подібні пропозиції висловлював й А.Кримський у листі до Б.Грінченка від 18 липня 1898 р.

Важливо наголосити, що більшість із пропонованих у листуванні морфемно-словотвірних рекомендацій закріплена нормами сучасної української літературної мови.

Про милозвучність української мови йдеться лише в кількох листах (П.Куліша до В.Барвінського від 9 березня 1871 р. та В.Сімовича до В.Гнатюка від 5 грудня 1923 р.). Так, П.Куліш писав: “Тилько держитесь ось якого правила: Колы од иде слидомъ за голосною, то печатайте від, а колы же за неголосною, то –од. Жинка вид чоловика, а чоловикъ од жинкы. Колы слидомъ за від иде слово зъ литерою в, тоди печатайте од, хочбы задне слово кинчылось и голосною литерою. Хлопя од вивци видбигло” Переписка Куліша съ Володимиромъ Барвинскимъ въ первой половинњ 1871 года //Київська Старина. – 1898. – Т. 13. – С. 94..

Серед синтаксичних та морфологічних пропозицій увагу привертають ті, які виявляються в листах А.Кримського до Б.Грінченка від 9 грудня 1893 р. та І.Нечуя-Левицького до І.Белея від 24 березня 1899 р. При цьому автори пропонували, наприклад, замість словосполучень що пам’ятаєте об мені, вживати що пам’ятаєте за мене, об чім инчім замінити на про що інше, а глузує над ним на глузує з його.

Крім того, листування дало змогу виявити вплив Наддніпрянщини та Галичини на розвиток українського правопису. Найхарактернішою ознакою процесу його становлення було протистояння етимологічних та фонетичних засад, які згодом стали провідними. За “фонетику” виступали Л.Боровиковський, І.Вагилевич, М.Гатцук, Я.Головацький, Ф.Ґартнер, М.Драгоманов, Є.Желехівський, П.Куліш, О.Павловський, С.Смаль-Стоцький, М.Шашкевич та інші. Значно зашкодило фонетизації українського правопису запровадження "максимовичівки“ (етимологічного правопису М.Максимовича) та “єрижки”. Саме правопис М.Максимовича зазнав гострої критики в епістолярії (лист П.Гулака-Артемовського до М.Максимовича, датований травнем 1827 р., І.Нечуя-Левицького до П.Стебницького від 2 січня 1906 р.). Встановлено, що в листуванні правописні проблеми обговорювались не так широко, як у тогочасних мовознавчих статтях.

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження епістолярію другої половини XIX – початку XX ст.:

1. У листах зазначеного періоду висвітлювався ряд важливих лінгвістичних питань, що стосуються розв’язання проблем походження, самобутності української мови, обговорювалися особливості її суспільного функціонування, з’ясовувалися шляхи, перспективи розвитку нової української літературної мови, зближення її варіантів, що формувалися на різній джерельній базі. У цьому плані епістолярій є близьким до тогочасних наукових розвідок, публіцистичних статей, присвячених окресленій проблематиці. Встановлено, що в листах вона репрезентована меншою мірою, ніж у цих працях.

2. Найхарактернішою рисою досліджуваного епістолярію є те, що у ньому відображені факти нормувальної практики. Він містить значну кількість конкретних рекомендацій щодо функціонування одиниць різних рівнів мовної системи. Це засвідчує особливу цінність листів як історичного джерела, що виявляє важливі моменти становлення й утвердження єдиних норм нової української літературної мови.

3. Найпомітнішою є насиченість епістолярію пропозиціями, що стосуються звукової, морфемної, словотвірної будови слів, а також їх правильного вживання. Менша кількість синтаксичних та морфологічних рекомендацій. Інтерпретація мовних явищ із погляду доцільності чи недоцільності використання певних форм, конструкцій, лексем є подекуди дискусійною, що відбиває різні підходи авторів листів до нормалізації. Не всі з наявних у листах пропозицій знайшли відбиття у кодифікованих нормах сучасної української літературної мови. Деякі з них виглядають недостатньо обґрунтованими чи вмотивованими. Проте більшість із рекомендованих авторами виправлень були спрямовані на утвердження такого формо- та слововживання, яке виявляло структурну, семантичну специфіку української мови.

4. У листуванні обговорювались актуальні для досліджуваного періоду питання українського правопису, що сприяло поширенню та усталенню його фонетичних засад. Правописні проблеми висвітлені тут не так широко, як в інших тогочасних джерелах.

Вивчення епістолярію засвідчує пильну увагу відомих українських мовознавців, письменників, інших діячів культури до формування української літературної мови, її єдиних норм. Саме він дозволяє простежити, як діяльність широкого кола українських інтелігентів сприяла поступальному розгортанню цих мовотворчих процесів.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Про джерела української літературної мови (на епістолярії другої половини XIX – початку XX ст.) // Функціонально – комунікативні вияви граматичних одиниць. Зб. наук. праць Донецького державного університету. – К., 1997. – С. 132-139.

2. Питання про походження української мови в мовознавчих працях XIX – XX ст. // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: мовознавство. – Тернопіль, 1998. – С. 23-25.

3. Процес утворення єдиної української літературної мови (на матеріалі епістолярію другої половини XIX – початку XX ст.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: мовознавство. – Тернопіль, 1999. – С. 38-48.

4. І.С.Нечуй-Левицький і проблеми унормування української літературної мови на рівні словозміни і словотвору // Актуальні проблеми словотвору української мови: Матеріали наукових читань, присвячених пам’яті професора Івана Ковалика. – Тернопіль, 1993. – С. 109-112.

5. Мовні питання в епістолярії В.Самійленка // Шашкевичіана. Маркіян Шашкевич в історії української культури. – Тернопіль, 1995. – С. 94-97.

6. П.Куліш – це велике джерело пізнання української мови // Освітянин. – Тернопіль, 1996. - № 4. – С. 22-23.

7. Орфографічні рекомендації в листах П.О.Куліша // Національна наукова конференція, присвячена 150-річчю від дня народження видатного українського вченого – природодослідника Івана Верхратського: Матеріали конференції. – Тернопіль, 1996. – С. 45.

8. Епістолярій другої половини XIX – початку XX ст. про самостійність та функціональну розбудову української мови // Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку. Науковий щорічник. – Тернопіль, 1999. – С. 97-100.

9. Погляди С.Смаль-Стоцького, М.Пачовського, В.Сімовича на західноукраїнську літературну мову // Розвиток мовознавства в Західній Україні в 20-30-их роках XX ст.: Тези доповідей. – Львів, 1992. – С. 32-33.

10. Лінгвістичні питання в листах І.С.Нечуя-Левицького // Тези доповідей звітної наукової конференції викладачів та студентів філологічного факультету. – Тернопіль, 1992.– С. 54-56.

Лушпинська Л.П. Проблема нормалізації української літературної мови в епістолярії другої половини XIX – початку XX століття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 – українська мова. – Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника, Івано-Франківськ, 2000.

У дисертації досліджено епістолярій другої половини XIX – початку XX століття. З’ясовано, як у ньому розв’язувалися актуальні для свого часу мовознавчі проблеми походження та самобутності української мови, її суспільного функціонування. Виявлено й проаналізовано наявний у листах лінгвальний матеріал, який стосувався нормувальної практики цього періоду. Встановлено, що в листах українські культурні та громадські діячі активно обговорювали перспективи розвитку та джерела збагачення нової української літературної мови, особливості формування й утвердження її єдиних норм, що помітно впливало на поступальне розгортання мовних процесів в Україні.

Ключові слова: епістолярій, лист, українська літературна мова, нормалізація.

Лушпинская Л.П. Проблема нормализации украинского литературного языка в эпистолярии второй половины XIX - начала XX века. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Прикарпатский университет им. Василия Стефаника, Ивано-Франковск, 2000.

В диссертации исследован эпистолярий второй половины XIX - начала XX в. Изучено, как решались актуальные для своего времени языковые проблемы происхождения и самобытности украинского языка, его общественного функционирования. Определен и проанализирован имеющийся в письмах лингвальный материал, который касался нормированой практики этого периода. Установлено, что в письмах украинских культурных и общественных деятелей активно обсуждались перспективы развития и источники обогащения нового украинского литературного языка, особенности формирования и утверждения его единых норм, что заметно оказывало воздействие на динамику развития языковых процессов на Украине.

Ключевые слова: эпистолярий, письмо, украинский литературный язык, нормализация.

Lushpynska L.P. Problem of Normalization of the Ukrainian literary language in the Epistles of the second half of the 19th century – the beginning of the 20th century. – Manuscript.

Thesis for a candidate’s degree. Speciality 10.02.01 – Ukrainian language. – Precarpathian University named after Vasil’ Stefanyk. – Ivano-Frankivs’k, 2000.

The dissertation is concerned with the study of the epistles of the