південного Полісся та сусідніх українців. Етнонім “литвини” пов’язаний з державно-політичними чинниками, він відносився до частини поліського населення, яке в XIV-XVI ст. входило до складу Литовської держави. Найбільше поширена назва “поліщуки” (вперше згадується в документах XVII ст.). Ця назва охоплювала українське та білоруське населення в межах історико-етнографічної території Полісся.
Поліщуками в Україні називали і ще називають подекуди сьогодні жителів Українського Полісся. Проте похідний від нього етнікон “поліщуки” як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. Традиційним ареалом поширення назви “поліщуки” серед самого населення був в основному басейн Прип’яті та її приток. Під дією цілого ряду факторів вже нині простежується тенденція до обмеження вживання назви “поліщуки”, що пов’язано із заміною її більш широким етнонімом - українці.
Виходячи з природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.
Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. “Тутейшні” - це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Так, десятки тисяч “тутейших” при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу “інших” і не були зараховані до українського чи білоруського етносів.
За значною частиною українського населення Середнього Придніпров’я був закріплений етнонім “черкаси”. Походження цього етноніму до кінця не з’ясовано.
4. Географія української діаспори
Діаспора - це розселення частини етносу поза межами своєї країни чи етнічної території. Основною причиною формування української діаспори були міграції населення за межі України, зумовлені в основному економічними та політичними причинами. Формування української діаспори, зокрема східної, в значній мірі було зумовлено і примусовим виселенням значної кількості українських селян за межі України під час так званої колективізації, репресій української інтелігенції, а також депортації великої кількості українців із західних земель України під час і після другої світової війни. Зміну чисельності українців за межами України ілюструє таблиця 14.
Українці в республіках колишнього СРСР становлять східну українську діаспору (вона є чисельнішою, ніж західна), а в країнах Західної Європи, Північної і Південної Америки та в Австралії - західну. Всього в західній та східній діаспорах проживає близько 11 млн. українців.
Вважаємо за доцільне зупинитись на формуванні та розселенні східної та західної української діаспори.
Формування східної діаспори на землі Московського князівства почалися ще за княжих часів. Першими поселенцями з України були ремісники, а також утікачі від татар.
Упродовж XIV-XVI ст. українці (чернігівці, сіверці, путивельці) просувались на схід, на Слобожанщину і селились поблизу оборонних пунктів. В XVI ст. українці досягли Приуралля, Поволжжя. Інтенсивне переселення українців на Слобожанщину тривало і в XVII-XVIII ст. У цей час масове переселення українців відбулося на Слобожанщину, Донеччину, Поволжжя, Москву, Петербург.
Переселенців з України того часу можна поділити на декілька груп. Окрему велику групу становили вчені, вчителі, митці, перекладачі, співаки, купці, промисловці, ремісники. Багато українців у XVI-XVIII ст. переселялись вільно або примусово до маєтків козацької старшини, що жила у суміжних з Україною повітах Московщини.
Окрему групу переселенців з України становили депортовані російським урядом ув’язнені, інтерновані або заслані українські гетьмани, члени козацької старшини антиросійської орієнтації. Їх засилали до Сибіру, Соловецького монастиря та інших монастриських в’язниць північної Росії. Багато українських козаків і посполитих примусово переселили до Росії на будівництво Петербурга та інших міст, численних фортець, укріплень, каналів. Якщо у XVII-XVIII ст. українців масово переселяли в Поволжжя, на Урал, то з другої половини XIX ст. - у Сибір, Казахстан, Середню Азію, Далекий Схід. Тільки за 20 років перед першою світовою війною міграціями до азіатської частини Російської імперії було охоплено близько 2 млн. українців. Основними районами їх заселення в цей час стали Сибір, Далекий Схід, Середня Азія, Казахстан, Північний Кавказ.
Чимало українців за радянський час з різних причин (основні з них ми вже згадували) опинились за межами України на терені колишнього СРСР. Так, у повоєнні роки лише із семи західноукраїнських областей було депортовано у східні райони колишнього Союзу понад 1.1 млн. чоловік або майже кожного 10 жителя регіону.
З усіх українців, що проживають у східній діаспорі, 65% припадає на Росію. За переписом населення 1989 р. в Росії проживало 4.4 млн. українців (ця цифра значно занижена від реальної, бо багато українців писалися росіянами).
Понад 602 тис. українців (1989 р.) проживають на півночі Європейської Росії. Тут виділяються чотири регіони їх значного розселення. Це - Санкт-Петербург та однойменна область, Мурманська та Архангельська області, Автономна Республіка Комі.
Провідне місце за кількістю українців в Росії займає Центр Європейської частини (Центральний, Центрально-Чорноземний та Волго-В’ятський економічні райони). В 1989 р. тут проживало 980 тис. українців. Провідне місце тут посідає Центральний район (674.8 тис. українців). Йому належить перше місце в Російській Федерації за кількістю українців. Друге місце в названому регіоні посідає Центрально-Чорноземний район, у межах якого розташована північно-східна частина Слобідської України, де досить чисельними є українські громади. Найбільша кількість українців тут проживає у трьох областях - Бєлгородській, Воронезькій та Курській.
Близько 50 тис.