ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПАСТУШЕНКО ОЛЕНА ВАСИЛІВНА

УДК[82-311.2(Самчук)](477)

ХУДОЖНЯ ПАРАДИГМА ЖІНОЧИХ ХАРАКТЕРІВ

У ПРОЗІ УЛАСА САМЧУКА В КОНТЕКСТІ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2002

Дисетрацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури ХХ століття Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Семенюк Григорій Фокович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри української літератури ХХ століття,

в.о. директора Інституту філології.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Кузьменко Володимир Іванович,

професор кафедри історії української літератури

та шевченкознавства Інституту філології Київського

національного університету імені Тараса Шевченка.

кандидат філологічних наук,

Савченко Ірина Віталіївна,

доцент кафедри історії української літератури

Національного педагогічного університету

ім. М. Драгоманова.

Провідна установа Ніжинський педагогічний університет імені Миколи Гоголя,

Мінстерство освіти і науки України, кафедра української літератури.

Захист відбудеться---17 травня 2002 року о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бул. Тараса Шевченка, 14; актовий зал.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 17 квітня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Копаниця Л.М.

Актуальність дослідження. Представник еміграційної гілки української літератури Улас Самчук у своїх творах прагнув відобразити буття українського народу в ХХ ст. Він досліджував одну тему – як могла вистояти і викристалізуватися у соціально-політичних катаклізмах цієї доби національна ідея української державності. Творча спадщина Уласа Самчука репрезентує вершинні досягнення української літератури ХХ ст. У своїх творах письменник відобразив цілу історичну епоху, у якій особливо виділяється мотив жіночої долі, жіночого національного характеру в його індивідуальних проявах.

Заявлена в дисертації тема художньої парадигми жіночих характерів у прозі Уласа Самчука в контексті української літератури, образ жінки-матері як один з концептуальних образів української літератури не була до цього часу предметом спеціального вивчення. Насправді ж можна стверджувати, що ця проблема є концептуальним принципом пізнання й відображення світу Уласом Самчуком, оскільки витворений ним архетип жінки як символічна конструкція дешифрується в різноманітні образні уявлення, виокремлюючи його прозу в самобутнє і неординарне явище літературного процесу ХХ ст.

Донедавна українська філософська та літературна науки нехтували архетипами, підсвідомим. На противагу західній, де архетип набув особливого значення в аналітичній психології К. Г. Юнга, творчість якого не тільки акумулює підсумки загальнофілософських та психіатричних наукових досліджень, а й містить найширший спектр міфологічного, історико-етнографічного, філософсько-містичного та езотеричного матеріалу. Це дало змогу йому оформити результати своїх узагальнень у грунтовну культурологічну концепцію, у якій пов’язується роль архетипів колективного несвідомого з процесами культурного становлення індивіда та суспільства. Вчений виділяє серед жіночих архетипів архетип Великої Матері, який простежується протягом усієї історії культури, відображаючись у міфах, символах, легендах, вербальній творчості, на рівні свідомості. Маючи велику етнокультурну традицію, архетип Великої Матері всебічно трансформується в письменницькому мисленні не одного покоління українських авторів, адже саме цей архетип є визначальним у пам’яті українців, на цьому наголошували Д. Донцов, Б. Цимбалістий, В. Янів, Ю. Липа та ін. Естетично функціонуючи в художній свідомості письменників, архетип Великої Матері сприяє витворенню жіночих образів та характерів, через які українські письменники трансформують образ України.

Саме художня парадигма жіночих характерів у творах Уласа Самчука генетично поєднує в українському письменстві міфопоетичні уявлення про Україну, що складались і трансформувалися протягом століть, і принципи актуалізації архетипу Великої Матері у такій сфері духовного життя, як літературна творчість.

Це дає підстави стверджувати, що жіночі характери, їхнє місце в художньому світі Уласа Самчука не вивчені з необхідною глибиною й об’єктивністю, яка повинна грунтуватися на ретельному аналізі текстів романів, суворому врахуванні авторської концепції. Слід зазначити у цьому зв’язку, що заявлена в дисертації тема не була до цього часу предметом спеціального вивчення ні у вітчизняному, а ні в зарубіжному літературознавстві.

Навединими вище міркуваннями і зумовлений вибір теми кандидатської дисертації "Художня парадигма жіночих характерів у прозі Уласа Самчука в контексті української літератури".

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилось у межах плану науково-дослідницької роботи кафедри історії української літератури ХХ ст. Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тему дисертації затверджено на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина і сучасна художня література” Інституту літератури імені Тараса Шевченка (протокол № 3 від 14 грудня 2000 року).

Об’єктом дослідження є жіночі образи, жіночий характер в українській літературі та прозі Уласа Самчука.

Предметом вивчення є твори Уласа Самчука: “Волинь”, “Марія”, “Юність Василя Шеремети”, “Чого не гоїть огонь”, трилогія “Oст”, “Слідами піонерів”, “На твердій землі”, низка оповідань.

Мета і завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є простежити художню парадигму жіночих характерів у прозі Уласа Самчука в контексті української літератури. Реалізація основної мети передбачає вирішення таких конкретних завдань:

1. Розглянути проблему творення жіночого характеру в контексті культури та міфології, дослідити еволюцію образу жінки-матері та специфіку його трактування в творах українських письменників.

2. Виявити традиції, на які спирався письменник при створенні жіночих образів, розкрити їхній характер.

3. Розробити типологію жіночих образів у творах Уласа Сачмука.

4. Виявити композиційну роль створених письменником жіночих характерів у художній структурі творів.

5. З’ясувати особливості трактування У. Самчуком жіночого національного характеру через рецепіювання архетипу Великої Матері і переосмислення міфопоетичних традицій у зображенні цього характеру.

Методи дослідження: Наш підхід базується на теоретичних та методологічних засадах історико-порівняльного методу вивчення літературного матеріалу із залученням психоаналітичної теорії “архетипів” К. Г. Юнга.

Теоретико-методологічною основою є наукові праці сучасних літературознавців, присвячені специфіці літератури, методологічним і методичним дослідженням літературних явищ, а також роботи істориків літератури: М. Максимовича, І. Срезневського, П. Куліша, М. Костомарова, І.Нечуя-Левицького, О. Потебні, І. Франка, М. Грушевського, С. Єфремова, О. Білецького, Є.Маланюка, Д. Чижевського, О. Лятуринської, І. Кошелівця, Ю. Шевельова, Г. Костюка, А.Власенко-Бойцун, О. Тарнавського, М. Рильського, М. Жулинського, С. Павличко.

У дисертаційній роботі ми спираємося на роботи К.Г. Юнга, Е. Ноймана, Д. Гуменної, М.Еліаде, Д. Ліндсея, П. Єфименко, Ю. Крістєвої. О. Лосєва, Ю. Лотмана. Дисертантка використовувала праці українських дослідників, у яких застосовується принцип “архетипної” критики: Г. Грабовича, В. Даниленка, О. Забужко, Я. Поліщука.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що в дисертації впроваджений новий підхід до вивчення та аналізу літературних образів. Обравши предметом спеціального дослідження специфіку міфологічного мислення в українській літературі, спираючись на праці К.Г. Юнга та його послідовників, дисертантка досліджує особливості художньої парадигми й трансформації жіночих образів, характерів та образу Батьківщини в українській літературі на різних етапах розвитку літературного процесу.

Практичне значення. Одержані результати та висновки можуть бути використані в нових літературознавчих студіях творчості Уласа Самчука, при вивченні історії розвитку української прози 30-40-х років XX ст., під час викладання вузівських курсів “Історія української літератури ХХ ст.”, у спецсемінарах та спецкурсах, а також у середній школі, де текстуально вивчаються романи письменника.

Апробація роботи. Основні положення дисертації лягли в основу доповідей на 6-й конференції молодих вчених “Історія науки, освіти і культури в Україні: традиції і сучасність" (Миколаїв, 1996), 7-й конференції молодих вчених “Історія освіти, науки і культури в етапах, напрямках, школах, іменах” (Київ, 1996), наукових конференціях Інституту українознавства (1997, 2000, 2001), Всеукраїнській студентській конференції “Vivat Academia”(Львів, 2001), Х Міжнародній конференції “Мова і культура” (Київ, 2001).

Апробація роботи здійснена також у формі публікацій – оприлюднено 7 статей.

Структура і зміст роботи. Структура дисертації визначається її метою і завданням, складається зі вступу, двох частин, друга з яких має три підрозділи, висновків і списку використаних джерел; викладена на 180 сторінках, з них 158 – основного тексту. Бібліографія нараховує 408 позицій.

Основний зміст дисертації

У вступі характеризується стан вивчення досліджуваної проблеми, обгрунтовується її актуальність і наукова новизна, формулюється мета і завдання дослідження, його методологія, аргументується практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі “Еволюція жіночого характеру в українській літературі” висвітлюється історія та природа жіночих образів, доводиться, що образ Magna Mater, Великої Матері відіграє провідну роль в історії української літератури. У світовій культурі образ Великої Матері витворився ще в палеолітичні часи як образ-символ матері всього існуючого. Велика Богиня перевершує величчю всі божества, все створює і все охороняє, вона поклала початок Космосу, життю і всьому людському суспільству. Це богиня, яку знали абсолютно всі архаїчні культури, близькосхідні та афранізійські: від Лідії до Цейлону, від Єгипту до Ірану, Індії, Індокитаю. Архетип жінки-матері є формою психічної організації світу, образом, через який людина сприймає світ, де виявляються особливості її ментальності, уявлення про родину як мікрокосмос, а про суспільство - як макрокосмос. У пам’яті українців архетип Великої Матері є визначальним. Домінування “жіночого” в українській нації визначали в своїх працях Д. Донцов, В. Липинський, Є. Маланюк, Б. Цимбалістий, В. Янів. В українській культурі, котра дає унікальний для світової культури зразок рівноправного розвитку жіночого та чоловічого начал, знаходимо скрізь сліди вільної жінки-матері. Жіночий тип, обумовлений характером самої культури, оскільки тут велику роль відіграли символи, фольклорна та етнічна традиції, збереження міфологічних елементів. Синтезуючись, усе це вплинуло на формування глибокої поваги до жінки-матері як носія гармонії та краси, продовжувачки роду та традицій. Образ жінки, що має глибоке етнокультурне коріння, художньо і всебічно трансформується в письменницькому мисленні не одного покоління авторів. Жіночі образи збереглися в літописах, історичних та поетичних творах, як правило – це описи життя великих княгинь. Представниць народу з їхньою скромністю, працелюбством знаходимо в творах Г. Квітки-Основ’яненка, І. Нечуя-Левицького, які підкреслювали такі риси жіночого характеру як почуття людської гідності та бажання боротися за власне щастя.

Якщо в літературі 30-60 років XIX ст. об’єктом естетичного дослідження була жінка-селянка, то вже в 70-х роках у творах Панаса Мирного та І. Нечуя-Левицького вперше в українській літературі порушується питання розпусного життя жінки, а також з’являється фігура жінки-бурлачки, котра намагається протестувати проти власного принизливого життя.

Жіночі образи в українській літературі поступово еволюціонують: протягом XIX ст. у літературі з’являється новий образ жінки – вона прагне волі, незалежності та впевнено прямує до поставленої мети. Розвиток руху за емансипацію жінки наповнив жіночі характери новим змістом. Друга половина XIX – початок XX ст., доба, коли українська культура, акумулювавши традиції багатьох культур, синтезуючи естетичні здобутки школи українського бароко, романтизму, реалізму, на переломі століть починає відроджуватися. У цей час жінка виходить за рамки родини, сім’ї. Вона – служниця та бурлачка, вчителька та лікар, вона – революціонерка, народниця та громадська діячка. Все, що діялося навкруги, викликало зміни в жіночій душі, а також і в літературі. У творах починають з’являтися героїні, що мислять не тільки категоріями родини. ХХ ст. вирізняється розмаїттям жіночих характерів – від емансипованих жінок О. Кобилянської, Лесі Українки до будівничих соціалістичної дійсності. Тема духовного розкріпачення жінки стимулювала процес ліризації прози, ширшого включення в тканину художнього тексту народно-поетичних та етнографічних матеріалів. Варто наголосити і на активних пошуках літературою нових форм та засобів зображення героїнь нової доби.

Спираючись на трактування архетипу Великої Матері К.Г. Юнгом, ми доводимо, що образ Вітчизни більшість авторів відтворювала через образ жінки-матері. Можемо зробити висновок, що в українській літературі, окрім чітко виписаного образу України, натрапляємо на екстраполяцію образу рідної землі, на образ жінки і навпаки. Міф про жінку-Україну, принижену та згвалтовану, витворився ще за часів Руїни, коли починає звучати мотив України-жертви, знаходить своє відображення в творах багатьох письменників. Саме в період Руїни в народних думах панівними стають теми руйнації неньки-України, що втратила синів, вербалізується ідея загибелі України, приниження її разом із загибеллю козацтва. Замість лицарського міфу, як однієї із складових українського національного міфу, виникає міф про жіночість України. Ця тема найбільш виразно простежується у письменників, які тривалий час перебували поза межами Батьківщини. Прикладом та підтвердженням цьому є творчість Мелетія Смотрицького, Тараса Шевченка, письменників-емігрантів ХХ ст. У ХХ ст. з’являється Степова Еллада (Є. Маланюк) – Україна, яка не має реального шансу вижити і дати відсіч супротивникам. На нашу думку, ця персоніфікована естетична колізія вияскравлюється в період поневолення українських земель, що простежується в творчості багатьох письменників.

Другий розділ “Художня парадигма жіночих характерів у прозі Уласа Самчука в контексті української літератури”. Три підрозділи концептуально пов’язані і присвячені аналізу жіночих характерів у творах Уласа Самчука різних періодів, причому ми застосовували хронологічний принцип аналізу творів письменника, що дало змогу додатково простежити як, власне, трансформацію жіночого характеру, так і принцип екстраполяції архетипу Великої Матері в різних прозових формах на різних етапах творчості письменника.

У підрозділі 2.1 “Традиції та новаторство трактування жіночого характеру в романі “Марія”, дисертантка, аналізуючи роман-хроніку У. Самчука, наголошує, що він єдиний у доробку письменника, де головна героїня – жінка, котра є типовою представницею жіноцтва України 20 – 30 років ХХ ст.

Головну героїню роману Марію називають Богородицею. Вона – образ-символ багатостраждальної, сплюндрованої України. Багато що споріднює її з героїнями українських класичних творів, написаних у різні часи: з Маланкою Волик (“Фата Моргана” М.Коцюбинського), Катрею Гармаш (“Мати” А. Головка – перша редакція), Половчихою (“Вершники” Ю. Яновського). Твір Самчука відновлює традиції агіографічного жанру (житійної літератури) ранніх його зразків, коли агіографія ще не перетворилася на середньовічне панегіричне письмо, а точніше – на художню біографію.

Неореалістична документальність доповнюється біблійно-житійним пафосом, який виявляється вже в назвах розділів: “Книга про народження Марії”, “Книга днів Марії”, “Книга про хліб” і т. д. Він присутній у піднесено-узагальнених описах життя Марії як конкретної селянки і жінки-українки взагалі, у міцному зімкненні цього образу з історією української землі.

Самобутність, неподібність письменницького почерку У. Самчука в соціальному змісті, національній формі: це виявляється в мові письменника, яка закорінена в фольклор та кращі традиції української класичної літератури, у характерах, позначених виразними рисами національної ментальності, без яких не можна було б відтворити власне Самчукову міфопоетичну реальність зображуваного. Якщо говорити про психологізм жіночого характеру матері-селянки, то письменник іде від класичних образів Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Михайла Коцюбинського.

Письменник втілює в образі Марії позитивні риси, властиві українському народному характеру. Головна героїня У. Самчука – це психологічний тип екстраверта (за К.Г. Юнгом). Олена Теліга у праці “Якими нас прагнете?” нарікала на те, що земляки-письменники зображують українок рабинями, Анти-Маріями, міщанками. Зовсім інакшою є Марія Самчука. У її образі підкреслені визначальні риси українського менталітету: чуттєвість, важливість мистецьких переживань і водночас здатність до дії, волевиявлення.

Марія найповніше розкривається через вчинки, мовну індивідуалізацію, портретно-психологічну характеристику, через інших дійових осіб. Своєрідним музичним супроводом через увесь твір проходить мелодійний, прекрасний, сильний голос Марії.

У. Самчук через образ Марії відтворив образ України. Особливо яскраво це простежується в “Книзі днів Марії” та “Книзі про хліб”, де автор витворює загальний образ української землі: достаток, щедрість, упевненість у завтрашньому дні. Зустріч Марії з руйнівною силою більшовизму відображає страх і неспокій української землі.

У підрозділі 2.2. “Жіночі характери у творах “Волинь”, “Чого не гоїть огонь”, “Юність Василя Шеремети” крізь призму регіонального патріотизму автора” дисертантка доводить, що головні героїні творів “Волинь”, “Юність Василя Шеремети”, “Чого не гоїть огонь” є невід’ємною частиною творення письменником образу Батьківщини. Людина завжди шукає свою матір, особливо, коли стосунки з нею загублено і втрачено назавжди; у подальшому це відображається в любові до матері-природи або ж матері-землі, Батьківщини. Це пантеїстично-філософське злиття культурної людини з природою, чи повернення на рідну землю, є повторним злиттям з матір’ю, з якою ми колись були одним нерозривним цілим. Цілком природне прагнення людини входить необхідною складовою частиною в її багате символічне життя. З трилогії “Волинь” У. Самчук починає художньо-філософське моделювання образу України, що постає з генетичної пам’яті, із вражень від батьківщини, винесених із дитинства, що з віковим досвідом переростає в образ могутньої Волині. Образ рідної землі асоціюється з “втраченим раєм” власної біографії – дитячими роками, юністю, порою чистоти і невинності. Саме образ такої України – країни дитинства, прекрасних, світлих спогадів, де душа відпочиває і не має турбот – цілком означується певним хронотопом “садка вишневого коло хати”. Цей хронотоп був виписаний Т. Шевченком саме на засланні, далеко від рідних українських земель.

Письменник описує історію Волині, відображену в житті трьох поколінь, показує, як у “сонному”, байдужому до будь-яких політичних подій волинському суспільстві зароджується іскра, що далі спалахне яскравим полум’ям повстанської війни УПА, – іскра самоусвідомлення української нації. Продовженням трилогії є роман “Чого не гоїть огонь”, в цьому творі автор описав національне пробудження волинян, та повість “Юність Василя Шеремети”. Наголошуючи на регіональному патріотизмі письменника, його апологетизації рідної землі, розглядаємо творення образу Волині-України в трилогії “Волинь” та романі “Чого не гоїть огонь”.

Мати родини Довбенків – “стара”, “суха”, виснажена працею та турботами Настя – уособлення духовного світу українців: моральна чистота, глибокий аристократизм духу під сільською стріхою, життя якої сповнене роботи та клопотів, такою зобразив У.Самчук у романі “Волинь”. Це ще один традиційний образ жінки-селянки в українській літературі, який акумулював і трансформував найкращі риси образів жінок-селянок, створених українськими письменниками. У. Самчук-художник витворює багатогранний характер Насті, намагаючись відтінити найбільш яскраві риси, притаманні образу матері (з мемуарів автора відомо, що родина Довбенків змальована з родини Самчуків).

Настя прив’язана до землі, і її образ не можна розглядати прямолінійно, спрощено, бо він символізує поетичний образ материнського начала в житті, образ Матері-Землі. Все життя жінка трудилася і ростила дітей. Письменник домальовує портрет-характер Насті протягом усього твору. У зовнішньому портреті увага читача концентрується на основному: тяжкі селянські будні приземлили Настю, турботи та переживання за дітьми покреслили на її обличчі глибокі зморшки, за працею їй ніколи не вистачало часу віддати дітям усю повноту добра, ласки та любові.

Сестри головного героя Катерина та Василинка – це втілення працьовитості. Життєвий досвід Василинки інформує читача також про факти полонізації: дівчина повинна вчити у школі вірші не батьківською, а польською мовою.

На перший погляд, письменник дуже мало уваги приділяє жіночим персонажам твору: образи Насті Довбенко, Ганки та Наталі – другорядні; образи Василинки, Олі Левинської, Катерини – епізодичні, але насправді вони несуть вагоме смислове навантаження, цілком вписуючись у концептуальну колізію Самчукової прози.

Тема кохання є невід’ємною частиною сюжетних ліній романів та повістей У. Самчука. У його творах людські якості героїв перевіряються ставленням до жінок. Варто звернути увагу на те, що кохання відіграє також основну роль у розкритті духовного потенціалу його героїнь. Це почуття не тільки формує й пробуджує жіночу душу, а й розкриває рівень її особистісних можливостей.

У трилогії “Волинь” письменник показав поєднання жіночого та чоловічого начал в українській родині, довів, що енергія чоловічого начала, чоловічої енергії гармонійно поєднані з жіночим началом – тверезістю в думках та справах. Розкриваючи перед читачем образ матері, письменник показує духовну велич, невичерпну душевну щедрість і красу скромної Насті, що найповніше розкривається в праці, у великому випромінюванні любові та доброти. Образ матері письменник малює з особливою теплотою і проникливістю. Слід зазначити, що в його героїнь внутрішня краса гармоніює з неповторною, привабливою зовнішністю.

Героїні роману “Волинь” – це частина образу України, візія якої ніколи не покидала У.Самчука. У цьому творі мала Батьківщина письменника постає перед читачем і топографічно, і в зображенні побуту, і в описах трудових селянських буднів, адже в романі автор досить детально описує свята, народні звичаї, обряди, усю етнокультурну спадщину, що століттями плекалась на Волині. У. Самчук передає давнє минуле батьківщини і через перекази та легенди.

Продовженням теми землі, матері-Батьківщини, що порушена в трилогії “Волинь”, позначений твір Уласа Самчука “Юність Василя Шеремети” про формування покоління української інтелігенції, багато в чому автобіографічний, як і “Волинь”. Образ матері Василя Шеремети вимальовується в романі епізодично. Це образ жінки, який концентрує в собі риси характеру, світоглядні орієнтації, притаманні простій, постійно заклопотаній селянці. Саме такий тип уже був зображений У. Самчуком у трилогії “Волинь”.

Образ Насті (“Волинь”) та матері Василя Шеремети (“Юність Василя Шеремети”), Марії (“Марія”) – це тип берегині сімейного вогнища, тип жінки-матері, представниці селянської патріархальної родини, виховательки, що піклується про долю дітей. Важливо зауважити, що всі ці твори створювалися на початку творчої діяльності письменника. Це тип жінки-матері, що сформувався в українській класичній літературі ХІХ ст. і який Улас Самчук переосмислив, враховуючи нові ідейно-естетичні концепції літератури ХХ ст. Надалі в творчості Самчука жіночий характер знову еволюціонує – починаючи з 50-х років ХХ ст. у творчості письменника з’являється тип “міської жінки”, яка обирає свій життєвий шлях самостійно. Таким є образ Віри-Павліни Ясної, першопланової постаті твору “Чого не гоїть огонь”, гарної та розумної жінки, агентки, а водночас союзника та дружини Якова Балаби. Смислове навантаження образу Віри-Павліни у романі – це, у певному сенсі, проблематика радянської агентури, пов’язана з автентичними фактами вишколу кадрів розвідки, яка служить НКВС. Насправді досить важко повірити в фабулярне, проте можливе, духовне відродження радянської агентки: орієнтація героїні змінюється під впливом усвідомлення Вітчизни та любові до духовно близького співвітчизника. Вона з’являється в тяжких буднях війни, щоб потім стати дружиною Якова Балаби та матір’ю для маленьких Улянчика та Марусі. Письменник створює яскраву і водночас оригінальну характеристику зовнішності Віри, постійно підкреслюючи вроду, розум, експресію жінки.

Беручи до уваги статтю Олени Теліги “Якими нас прагнете”, слід зауважити, що Улас Самчук в образі Віри Ясної прагнув показати українську жінку, сучасницю автора: сміливу, розумну, цікаву до всього світу, привабливу, інтригуючу. Вона палко кохає і прагне віддати сповнене любов’ю серце коханому. Рятуючись утечею за кордон, Віра виконує прохання Якова: народити і зберегти дитину, продовжити рід.

Інша жіноча постать, зображена в творі епізодично та пов’язана з Яковом, – його перша дружина Маруся: натура проста, відверта, щира, котра кохає Якова, Україну та пісню – гине в полум’ї війни.

Із надзвичайно актуалізованою в ХХ ст. єврейською темою пов’язана в романі другопланова постать Шприндзі та ціла родина ювеліра Зільберга. Не виявляючи спротиву німцям гинуть безпомічні, замордовані нацистами мати та батько родини, Рівка, старша сестра Шприндзі з малим сином. Шприндзя, на відміну від своїх родичів, мала надзвичайно живучу силу: хотіла вижити будь-якою ціною, незважаючи ні на що.

У. Самчук не віддає переваги будь-якому із зображених типів виконуючи завдання, яке поставив перед собою: бути літописцем українського простору в добу, яку сам бачив, чув, переживав, він своє авторське співчуття й симпатії однаковою мірою віддає жінці-матері й емансипованій жінці.

Отже, можна говорити про витворені Уласом Самчуком жіночі образи та характери (Марія, Віра Ясна та ін.), що є прообразами України ХХ ст. Саме ці образи актуалізують в естетичній свідомості доби архетип Великої Матері, який всебічно трансформується як у письменницькому мисленні, так і в людській свідомості.

Підрозділ 2.3. “Трагедія українців - еміграція та характер жінки-емігрантки в творах Уласа Самчука” розкриває мотив невід’ємності від рідної землі, що домінує в творчості письменників-емігрантів, до яких належить і У. Самчук, власне призначення усвідомлюється як невіддільне від призначення України.

Найвагомішим твором письменника є трилогія “Ост”. Тему трилогії – пізнання української душі в досвіді революцій і воєн протягом сторіччя – У. Самчук подає в історичних змінах, в етапах її становлення.

Героїні твору “Ост” усім своїм життям ніби демонструють, що жінка може зробити дуже багато, коли не почуває себе беззахисною в бурливих катаклізмах історії, коли почуває себе великою силою, яка цю історію творить. У цій трилогії У. Самчук поетизує внутрішню красу жінки, життя якої сповнене драматизму, навіть трагізму. Таким є образ Мар’яни. Внутрішній світ героїні автор розкриває поступово: або через безпосередню авторську характеристику, або через характеристику, яку дають інші персонажі твору, а частіше він надає таку можливість робити це самій героїні, зображуючи всі її помисли та дії. Головна риса героїні – здатність до самоаналізу, уміння спостерігати та оцінювати ситуацію. Постійне підкреслення краси Мар’яни, її духовної чистоти переплітається в романі з утвердженням внутрішньої наповненості. Головна сюжетна лінія, пов’язана з жіночими образами в романі “Ост”, строго витримана в епічному плані. Їхня доля невіддільна від тяжких випробовувань буремного ХХ століття: втрат, розлук, голоду, холоду, життя “солом’яної” вдови, знайомого багатьом українським жінкам. Мар’яна залишається з маленькою дитиною сама: Івана арештовують, висилають на Північ, він далеко від родини, вітчизни. Героїні У. Самчука притаманні риси аскетизму, сам образ витриманий в українській народній епічній традиції і водночас у традиціях сучасної авторові аналітичної прози. Мар’яна чинить за велінням совісті, підпорядковуючись внутрішнім почуттям. Протягом усієї трилогії автор вимальовує портрет жінки, наголошуючи на впливі суспільного руху на людську долю. У. Самчук – майстер психологічного аналізу. Це виявляється в зображенні ним характеру, особистості. Письменник не показує сам процес змін людського характеру, душевні переживання героя, а лише фокусує увагу на певних моментах цих змін, мотивуючи тим самим їх кінцевий результат. Важливу роль відіграє в цьому портрет. Особливістю психологічного портрета У. Самчука є те, що він через зовнішність передає внутрішні переживання героя, а інколи і його долю. Це яскраво видно на прикладі портрета Ольги (“Волинь”), Мар’яни (“Ост”).

Людські долі в романі “Ост” змальовуються автором на широкому історичному тлі: від початку революційних подій – до становлення колгоспів, військових років. Сама назва твору має символічний зміст: доля жінок з родини Морозів припала на роки тяжких випробувань. Письменник виокремлює такі складні життєві ситуації, які якомога ширше розкривають характери героїнь. Переплітаючи долі двох родин, Морозів та Лоханських, письменник показує весь трагізм радянської дійсності, змальовуючи його страшні наслідки, руйнацію роду. Рідна сестра Мар’яни, Ольга, має протилежний характер: якщо Мар’яна – романтична натура, то Ольга – дикий зубр. Образ Ольги з трилогії задуманий письменником як вираження глибоких та складних переживань жінки, яка потрапила під гніт соціалістичного устрою. Моральна боротьба Ольги з самою собою, неможливість вибору між відповідальністю перед совістю та системою – така сюжетна ситуація, у якій розкривається людська особистість, душа жінки. Розповідь про це відверта і психологічно точна. За ходом розвитку сюжету вимальовується характер Ольги. Поведінка жінки має доказову мотивацію, що розкриває суть її трагічної загибелі. Вона – у характері самої героїні, в її людських властивостях. Ольга – натура чиста, сповнена моральної відповідальності за вчинки. Вона кидає батьків і їде до коханого Андрія, влаштовує йому побут, дістає все необхідне для плідної праці чоловіка, йде на все заради сімейного щастя. І водночас Ольга – здичавіла жінка, котра колись мала природний стан душі (коли жила з батьками), а потім, під впливом спільного життя з письменником Андрієм дозволила себе приборкати, внаслідок чого її інстинкти стали мертвими. Втрата інстинктів відбувається за певною схемою. Ольга, потрапляючи у велике місто, по суті, нав’язуючи себе Андрієві, якому колись трохи подобалася, відразу відчуває спокусу винагородити себе за довгі роки голоду і вигнання. Андрій – відомий письменник, який, проте, не хоче і не може влаштовувати свій побут, і жінка починає “діставати” все необхідне для життя (адже події відбуваються за часів становлення колишнього Радянського Союзу), мотивуючи тим, що все це потрібно не для неї, а для Андрія. Вона не замислюється, що піддає себе небезпеці, бездумно прагнучи до мети та людей, які насправді не можуть ні захистити, ні стати опорою. У класичній юнгівській психології підкреслюється, що втрата душі, як правило, відбувається років у тридцять п’ять. Ольга впевнено прямує до такої втрати: вона “дістає” квартиру, меблі, їжу, заводить “потрібні” знайомства, одружує на собі Андрія, не звертаючи уваги на його коханку, народжує сина. Проте жінка вже втратила душу – вона стає машиною, її психіка знеособлена й поневолена. У цьому випадку не дивним є той факт, що Ольга, заради нібито кращого життя свого чоловіка, починає доносити на нього до відповідних служб.

У трилогії “Ост” увагу привертає постать Віри, яка з маленької дівчинки виростає в прекрасну молоду жінку. Образ дівчини виписаний автором з великою любов’ю, письменник показує всю складність і трагізм її долі. У образі героїні Самчук намагався втілити риси і прагнення цілого покоління українських емігрантів, змушених рятуватися втечею. З дитинства Віра весь час боялася радянської влади: вона тікала з мамою від голоду, від НКВС, що забрало батька, потім дівчина втікала від тяжкого життя, перебуваючи в полоні, рятувалася коханням до господаревого сина. На противагу Вірі письменник зображує в творі господареву доньку Емму, що з діда-прадіда живе на власному грунті, який в неї ніколи і ніхто не забирав: це принципово соціальне порівняння долі дівчат. У Віри Мороз радянська влада знищила хутір, забрала землю, розбила сім’ю. Виписуючи ці два образи, автор намагається показати долю радянських громадян та людей, що живуть у вільному від радянських законів світі. Можемо припустити, що образ Віри – це втіленні долі українців-емігрантів, які мусили шукати порятунку за кордоном.

Твором про життя українських емігрантів на канадських землях є роман “На твердій землі” – це прагнення врости в “тверду” землю Канади, стати повноцінним громадянином цієї держави, а не бути довічним блукачем на чужій землі, чи почуватися чужим на Батьківщині. Павло, головний герой, впевнено завойовує життя. Завойовує тяжкою працею та щирою старанністю.

Другорядною, паралельною до основної лінії твору, є сюжетна лінія, присвячена Лені цікавій та неординарній жінці, ніби оповитій таємницею. Це вільна особистість, котра прагне реалізувати себе в мистецтві. Для Самчука-письменника цей образ є певною мірою експериментальним, адже всі героїні його творів знаходять своє щастя тільки в материнстві та одруженні. Ця жінка таємнича та непередбачлива, зникає й з’являється несподівано, без попереджень. Вона цікава, весела, модерна, займається малярством. (Віра Ясна так само цікава, непередбачувана та неординарна особистість, химерна та весела). Головний герой не може здогадатися, куди постійно зникає Лена і чому. (Віра теж постійно кудись зникала і Яків Балаба не міг зорієнтуватися куди і чому). Цікава та неординарна поведінка Лени, її прагнення волі та свободи, незалежності, нарешті її загадковість притягують Павла: вони навіть подібні між собою. Споріднені вдачі не можуть співіснувати, для Лени сімейне повсякденне життя тісне. Її ваблять мандри, невідомість. Письменник сам захоплюється образом Лени, він чітко виписує її красу, незвичну для українського патріархального суспільства поведінку. Але не може відмовитися від типового образу українки в художній тканині тексту. На противагу химерній малярці У. Самчук вимальовує образ Катрі – ментально-типову українську жінку, образ якої присутній в усіх творах письменника.

У Висновках підсумовані основні результати дослідження. У дисертації наведено теоретичні узагальнення й нове вирішення наукової проблеми художньої парадигми жіночих характерів у прозі Уласа Самчука.

Дисертантка доводить, що жіночі образи, що є концептуальними для української літератури, пронизують усю прозу Уласа Самчука.

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

Основні положення дисертації викладені у публікаціях:

1.