Означений артикль вживається, коли повідомляється про згаданий у попередньому контексті предмет (анафорична функція); коли інформація про предмет (явище) уточнена наступним контекстом (катафорична функція). Однак у мовленні молоді і в цій функції артикль вживається іноді непослідовно; нерідко без артикля вживаються іменники на позначення предметів, що перебувають перед ними, або відомі з попередньої оповіді: З’еми слънч’уфка; Врей на соба (Є); И утиват пак на свадба (Вч).

Як окреме розглянуто питання реалізації означеності за допомогою демонстративів і посесивів. Зазначено, що іменники, які у мовленні вживаються з демонстративами, перебувають поза опозицією означеності / неозначеності. У досліджуваних говірках іменники не вживаються в членній формі, якщо вони стоять у реченні після слів един, този, кой, никой, някой, всеки, много, малко. Випадки вживання детермінатива този нерідко є кальками російськомовних конструкцій: На тези ден’a ни тр’aбалу да са ший, п’aр’е (Пт) (замість на тоз /този ден), пор. рос.: В эти дни нельзя шить, стирать. Гіперичними є дві артиклеві форми в атрибутивному словосполученні всички + іменник: Врави и сичкийа св’aто тегли (Кул).

У старослов’янській мові, де поняття означеності було виражене спеціальними формами прикметника, означеність могла відрізнятися від неозначеності навіть у поєднанні із вказівним займенником. Це явище відоме і в досліджуваних говірках, де найчастіше прикметники й іменники вживаються з артиклем і після вказівних займенників (Ф тази пр’етсвадб’ената ч’аст’ радит’елити на лапиту идат ду мумичиту (Вч).

У досліджуваних говірках, як і в літературній мові, присвійні займенники в детермінативній функції вживаються з артиклем; відхилення у текстах зафіксовано зрідка, хоча безартиклеві форми присвійних займенників зафіксовані дослідниками ще в 50-их рр., пор. у Вільшанці: Мой прад’аду уттам (замість Моят прадядо); Тугис уже гул’айат н’ейнит’а там, н’ейна мама и тату (замість Нейната мама...); Н’ейни д’аца са пукриват сас т’ахни хатли (замість Нейните деца...).

Нечленні форми повних присвійних займенників вживаються звичайно в якості іменної частини складеного присудка: Т’е ни са наши ‘Вони не наші’; Т’ес вилки ваши, пак ун’ес наши ‘Ці виделки ваші, а ті наші’. Зауважимо, що це явище відзначено насамперед у Вільшанці, що знаходиться поза ареалом компактного проживання болгар-переселенців у межах України.

В атрибутивних словосполученнях нерідко відзначене гіперичне вживання членних форм. Як правило, у словосполученнях з кількома означеннями артикль приєднується зазвичай тільки до першого з них. Проте у досліджуваних говірках при іменнику з двома означеннями нерідко обидва з них вживаються з артиклем, а іноді й означуваний іменник має артикль: Т’a даруй сичкити присустваштити на свадбата; Дарува сичкити своити ближнити; С’ега Иди сас госпут фаф тойту л’едноту царству (Я); Тва й йедин ут най-хубавити и в’ес’елити празници на младити (Чш); Варви Д’ед Марозу и пуйе п’есн’а ас свойта старата Фуртуната (Кр); в останньому реченні в іменній групі з артиклем вживаються усі три компоненти – займенник, прикметник і іменник – власна назва персонажа казки.

На відміну від літературної мови у говірках з артиклем регулярно вживаються числівники на позначення дат: трийс’ет и п’ервата гудина, ф сорокувата гудина; Ас съм див’aтсот с’ед’мата гудина; Ошти ф сорокувата с’е сн’aхме (Кул). У мовленні старшого покоління збереглися і форма з подвійним артиклем: читърт’ахту, ус’емт’ахту, сидимт’ахту (Чш); Разбивами п’етт’aу ица, наливами вътр’a им мл’aкуту (Кр). Завжди вживається з артиклем числівник п’ерви (літ. първи): П’ервата ду булката фл’aва кумата (Вч).

При переліченні іменники в досліджуваних говірках, як і в болгарській літературній мові, вживаються без артикля.

Окрему позицію в описі артикля займають артиклеві форми у функції підмета: артикль уживається послідовно, крім назв спорідненості (див. вище). Артикль іменних форм підмета, виражених іменниками чол. роду, вирізняється розмаїтістю внаслідок фонетичних змін: у досліджуваних говірках іменники чол. роду в однині мають один артикль -о (-у) або -ъ (-а), -а (-ъ), у говірці Старий Крим – -ът незалежно від їхньої синтаксичної ролі: артикль -ъ (під наголосом), -а (у ненаголошеній позиції), рідше -о (під наголосом), -у (в ненаголошеній позиції); іменники середн. роду мають артикль -то (-ту), жін. роду -та, так само, як і в говорах метрополії та в літературній мові: Виното стои ф шарпана; Мумичиту уставу сас своити, а лапиту у себе си гул’aй (Вч). У множині іменники мають артикль -те (внаслідок редукції частіше -ти), якщо основа іменника закінчується на -е або -и (мъжете, жените) і -а, якщо основа закінчується на -а (селата, гробища, момичета): Зълвит’е и пумагат; Мумити ид’aха (Вч).

У предикативних синтагмах іменні частини мови вживаються, як правило, без артикля, якщо це звичайна констатація, самостійна, незалежна: Засватанта мума са викаши гудиница (Я); Т’a болна б’еши (Кул); Ниу сни длугар’ки; Ний, ас и ти йе сни длугар’ки (Кр); П’ервите жит’ели били кач’евники (Ч). Неозначеність іменника виявляється тоді, коли йдеться про раніше не згадуваний предмет, або про один предмет з множини однорідних.

У порівняльних конструкціях, що, як правило, складаються із сполучника като + іменник, такий іменник вживається без артикля (Учите му черни кату трънки).

У болгарській літературній мові артикль при лексемах у функції прямого додатка вживається за умови, якщо дієслівна дія охоплює всі об’єкти або всю кількість даної речовини: Обрахме крушите ‘Зібрали (усі) груші’, але якщо цей іменник вживається у значенні ‘дерево’, то він вживається без артикля: Обрахме круша. Артиклеві форми у цих випадках виражають кількісну означеність. У говірках у цих випадках іменники також вживаються з артиклем: Зима др’ехит’е; Привързва свадбарит’е, зълвит’е и д’ев’ерит’е (Вч); Абрабативаха зим’aта; Красната Армийа асвабаждава зим’aта (3); Кравайу са раздава на ората (Кул); Др’еит’е тр’aба да ги сахраним yт молу; Крийа парит’е yт мъжо си; Ф сайата има йама, де сахран’aвам прадуктите (Т); Дун’еси ми шало; Л’aбу ше праим (Кр).

Безартиклеві форми у реченнях типу Утиват да купуват дрехи (Вч) можна розглядати в опозиції відоме / невідоме. Безартиклеві форми зафіксовано після дієслів зворотних, безособових имам, нямам: З’еми си грозди; Имам син; Н’aмам кукошки (Ор).

Кількісна означеність є іншим різновидом граматичної категорії означеності; при цьому означений артикль позначає всі предмети даного класу. У досліджуваних говірках артиклеві форми на зразок учениките (от моя клас) не передають значення ‘всі учні (мого класу)’. Для вираження цього змісту використовується лексема всички (варіанти сички, синки): Сичкити уч’еники ут мойа клас б’aха на сабранийе. Можливо, кількісну семантику якоюсь мірою зберігають назви родичів і обрядових осіб, які вживаються з артиклем у тих випадках, коли їхня кількість точно означена, і не вживаються з артиклем, якщо таких осіб багато, невизначена кількість. Водночас тут наявний елемент індивідуалізації: з артиклем вживаються назви тільки відомих осіб, пор.: Фаф п’етак гудиника си збира свойти другари, шитарити, викат кумуйти; На връва закач’ат даръ на кумуйти, зълвити, д’ев’ерти, свадбарити (тобто для усіх обрядових осіб на мотузці висять подарунки) (Я).

У деяких випадках розмежовуються особи кількісно означені (усі) і кількісно неозначені (деякі з них), що формально виражено наявністю або відсутністю артикля: Ходат на роспис кумуйти, блискити, рудови, кумшии. – ‘Ходять на розпис куми (усі), близькі, родичі й сусіди (не всі)’ (Я). У реченні Купуват даруви за кумувит’е и поткумувит’е, за зълви и д’евери и на сичкити руднини ут кади гуд’еника (Вч) перші два іменники детерміновані (усі знають, скільки їх), а зълви і девери – невизначені, їх багато, а вживання руднини уточнено узагальнюючим сичкити. Означальний займенник всички ‘усі’ у досліджуваних говірках поширений і завжди вживається з артиклем (на відміну від літературної мови). Форма цього займенника з артиклем, на наш погляд, передає подвійну детермінацію кількісної означеності (усі+усі). Її висока частотність у досліджуваних говірках свідчить про те, що для вираження кількісної означеності все частіше вживаються лексичні маркери, яким є означальний займенник всички (варіанти сичкити, сичкуту, сичката, синкити, синкото, синката), який є важливим для діалектоносіїв. Надмірне вживання лексичного маркера кількісної означеності пов’язане із втратою артиклем цього значення. Про це свідчать і гіперичні форми: Фъф нид’ел’a сичкити приглас’енити (замість всички поканени) в дванайси ч’аса дин’ъ идът у младожен’aкъ (Чш); формально тут присутня потрійна детермінація кількісної означеності (сички+ти+ ти), при якій зміст висловлення залишився без змін: ‘усі запрошені’.

Детермінація речовинних іменників (партиципація) у болгарській мові синтаксично може бути оформлена двома способами: 1) безприйменниковим іменним словосполученням (лъжичка захар) і 2) партиципацією речовинної маси, що попередньо вже партиципована (лъжичка от захарта), де речовинний іменник вживається обов’язково з артиклем; останній спосіб у досліджуваних говірках не засвідчено.

Іменники в цих конструкціях у досліджуваних говорах, як і в літературній мові, вживаються без артикля: Идна лажица заар; Три м’етра плат; Тона чикундур; Йас’чик грозди; Стакан уда; Купих у магазина идно кило з’ел’е, кило абълки, три кила патладж’ан, п’ет кила сахар, шес кила брашно; Падай ми парче л’aп (Ор); Идна тона бур’aк; Йас’чик с грона (З). Використання артикля у речовинних іменників є формою дискретизації речовинного континууму: Удата завр’a; Солта са закон’чи (Ор); Вудата завр’a; Султа се свърши ф къшти (З); Удъта завр’a; Свърши са сол’тъ; Сол’тъ са свърши, але у мовленні іншого діалектоносія і Вуда се свари; Сол’ се свърши (Куб); Вудата завр’a, але Сол’ ф къшта са кон’чи (С); Вудата завр’a; Солтъ ф къшти са закон’чи (НТ); Вудата й завр’aла; Сол’та съ закон’чи ф къшти (Бг).

Крім дейктичної та анафоричної виділяють ще генеричну функцію артикля; оскільки генеричну (узагальнювальну) функцію означеного артикля у формі однини важко поєднати з протилежною індивідуалізуючою функцією, то пропонують кваліфікувати такі артиклі як омонімічні.

Дослідники зазначають, що в реченнях на зразок Орелът е птица членна форма орелът має узагальнювальне (генералізуюче) значення. У досліджуваних говірках артикль у подібній синтаксичній позиції вживається непослідовно; його функціонування залежить від ступеня відомості денотата реципієнтові висловлювання. Відповідниками речення рос. Овца – это животное у болг. мові можуть бути: Овцата е животно і Овца – това е животно, перше з яких більш частотне у діалектному та літературному мовленні, а друге є калькою російської. На наш погляд, генерична функція властива іменникові в другому реченні, де він вживається без артикля (за ним іде вказівний займенник). Це підтверджують матеріали спеціального дослідження: майже всі респонденти (80%), включно з молодшим поколінням, слово овца вживають з артиклем в обох випадках: Усцъта – дубитък (Кр); Уфцъта й животну; Увцътъ тва й дубитък (Чш); Уфцата й животну (Д); Фцата тва животну (З), але і Уфца - туй животну (Я); Увцъ - тва й дубитък (Чш); Фца - тва й животну (З); у реченні Орел - це птах майже 80% респондентів вживають іменник ур’ел без артикля: Ур’ел - туй штичи (Я); Ур’ел - птица (Кр); Ур’ел – тва птица (З); Ур’ел - тва й птица (Чш), але Ар’ола и птица (Кир). А іменник береза у подібних конструкціях майже всі опитані (90%) вживають без артикля: Бир’оза тва фидана (З); Бир’оза туй акаца (Я); Бир’оза йе видан’ (Кр); Бир’оза тва й дърво (Чш); Бир’оза тва дарво (Кир); Бир’озътъ тва й дърво (Чш). Наведені матеріали свідчать, на наш погляд, що в таких судженнях не відбувається “генералізації”, а вживання артикля свідчить, що десигнат добре відомий мовцеві, тому артикль вживається відповідно до загального правила передачі опозиції “відоме – невідоме”. Спостереження над діалектними текстами, спонтанним мовленням не підтверджують думки про те, що з артиклем вживаються тільки ті імена, які відомі мовцеві або про які раніше йшла мова.

У ряді випадків нульова форма іменника має не ідивідуалізуюче, а узагальнювальне значення, називаючи не один предмет ряду, а будь-який предмет і тим самим весь ряд предметів: Вълк куче не става. Това разбира и дете (‘Це може зрозуміти й дитина’); у таких випадках наявна нейтралізація протиставлення означеність / неозначеність.

У болгарській мові нуль є багатозначним: він є одним із способів вираження неозначеності, що нерідко перетинається зі значенням узагальнення. Тому поза контекстом іноді неможливо відмежувати узагальнення від неозначеності. Необмежена кількість можливих контекстів в акті породження висловлення оформляється за допомогою артиклевої або безартиклевої форми. Не випадково, для з’ясування детермінуючих функцій артиклів аналізують ситуацію мовлення, мовний контекст, які визначають вибір мовного знака. У часто вживаних конструкціях, ймовірно, спрацьовує автоматизм вживання членних форм, починає відігравати роль подібність конструкцій, як і близькість самих мовних ситуацій.

Таким чином, генерична функція, на наш погляд, властива нульовій формі в болгарській мові. Іменник, вжитий як абстрактне поняття, не може бути детермінованим, оскільки немає основи для детермінації, тобто обсяг поняття, щодо якого здійснюється детермінація, – не виражений. Категоріальні функції артикля перебувають у тісній взаємодії з семантикою іменників та способом їхньої актуалізації. Генералізуюче значення артикля є лише віддзеркаленням генералізованого значення іменника. Оскільки категорія означеності / неозначеності належить до числа так званих комунікативних категорій, то повністю сформулювати семантичні протиставлення її плану змісту неможливо поза актом комунікації, відношенням між мовцем і слухачем, їхніми знаннями про предмет розмови, фізичним і вербальним контекстом.

У прийменникових конструкціях – іменник з прийменником – у болгарській мові артикль, як правило, не вживається; членна форма іменника після прийменника – явище більш пізнє, яке виникло під впливом тих випадків, у яких із керованим іменником пов’язаний атрибут. Прийменникові словосполучення у досліджуваних говірках найбільше зазнали східнослов’янського впливу. Стабільні позиції займають тільки прийменники на, у, из, функції яких у багатьох випадках збігається із їх функціями у російській та українській мовах. У мовленні старшого покоління прийменникові конструкції майже повністю відповідають таким же конструкціям у говірках метрополії, якщо вони, звичайно, не є калькою російських словосполучень або запозиченнями. У мовленні молодого покоління значно більше випадків, які можна кваліфікувати як вплив іншої мови: Кту с’еннат за столом ф п’ервуйу оч’ер’ет’ ришават га ши бъди свадбата. Звертає на себе увагу стійке вживання форми за столом у різних дистантних зонах. При цьому в деяких із них функціонують і споконвічні лексеми – софра (діал. суфра, сувръ), синия, параля, маса: С’aдаме на сувръта (Кр). Лексема маса вживається теж нерідко без артикля: Там накриват маса (замість слагат масата) сас разни гозби (Я). Вживання цього іменника без артикля є також, мабуть, результатом калькування рос. словосполучення накрывать стол.

Надлишкові форми артикля при калькуванні, на наш погляд, можуть компенсувати закінчення прикметників, наявних у відповідних конструкціях російської чи української мов: В’елигд’ен са празнува ух нид’ел’aта пудир първуту в’ес’енийу (замість пролетно) палналунийе (пор. рос.: после первого весеннего полнолуния) (Пт). Цим, ймовірно, можна пояснити вживання лексеми перви, перва в російському звуковому образі тільки з артиклем: П’ервата ду булката фл’aва кумата ‘Першою до нареченої входить кума’ (замість Първа при булката влиза кумата) (Вч).

Зафіксовано випадки дублювання артикля, що також, на наш погляд, свідчить про його десемантизацію: Женетата врават сас попо (замість жените) ‘Жінки йдуть із попом’ (Т). У цьому випадку форма женета не сприймається носіями говіркм як артиклева, а швидше як збірна. У говірках з артиклем іменників чоловічого роду -о цей процес, вважаємо, відбувається швидше, про що свідчать форми з дубльованим артиклем: чувалото = чувал+о+то. Ці форми свідчать, що артикль -о сприймається носіями говірок як закінчення іменників середнього роду, внаслідок чого відбувається перерозподіл іменників за родом і поява варіативних і неузгоджених форм (пазаро / пазару / пазара, попо / попу / попа, кон’о / кон’у / кон’a, хаз’aино / хаз’aину / хаз’aина, идин д’aдо / идно д’aдо): Т’емнит’е (множина) малад’ош у т’ех, нашийа (однина) малад’ош у нас; Се збира (однина) малад’ожу (Т); Збират се (множина) малад’oш - моми, ерг’ен’a; Д’ето борч’ зимаш лъц’aта (множина) столовайа (однина); Осч’е (сер. р.) ч’урбъ (ж.р.) (Кр); Йанч’овото (сер. р.) Ст’епа (чол. р.) съ ожени; Киптар – мъжуит’е (множина) го нос’aт, кугату кръсто му (однина) боли; Кутуроку (чол. р.) мързаливо (сер. р.) (Кул). Останній приклад свідчить, що артиклева форма на –у (кутуроку – ‘кіт’) сприймається як демінутивна. Контамінація закінчення множини іменників середнього роду -та й артикля – та приводить до подовження приголосного, внаслідок чого постав формант -т:а або -а:та: момч’ет:а або момч’еа:та, гърн’ет:а або гърнеа:та, куч’ет:а або куч’еа:та. В усіх досліджуваних говірках внаслідок елізії у цих формах вживається одне -та: стoл’ч’уута, кравайч’уута, г’евр’еч’уута, гърн’yута ас штич’уута, куч’уата, хаз’aйч’уута (літ. столчетата, кравайчетата, гевречетата, гърнетата, птичетата, кучетата тощо), хоча зрідка зафіксовано і -тата: Да си чистиш обуштата (Кр). Зауважимо, що ще в 50-ті роки дослідники відзначали відсутність в деяких іменників чушмелійської говірки членної форми в множині: іменники середнього роду на -е, що мають у множині закінчення -ута, особливої членної форми множини не мають: поде – подеута, але не можна сказати: подеутата, дупеутата, свинчеутата. Мова уникає повторення -тата лише в цьому випадку, в інших випадках таке повторення можливе: плита - плитата, ситу – ситуту і сита – ситата. У ряді випадків артикль відсутній і тоді, коли лексема має фіналь -та чи -шта. Це закінчення (або кореневий приголосний + закінчення), ймовірно, сприймаються діалектоносіями як артиклеві форми. “Зако да казвам мун’ч’етата – уже има -та” – пояснила одна з інформантів. Це можуть бути як форма множини на -ета, так і однини на -ште, -шта: момчета, момичета, кучета, гробище, къща тощо: На п’ервийа стол мун’ч’ета (замість момчетата) или мажета ходат сас банката (З); Къшта билисаха, крас’aваха сас св’ежа краска вратницити, привиждаха дора в пар’aдак (Я) (замість Къштата я варосаха, боядисаха с нова боя вратите, подреждаха всичко в двора). В останньому реченні всі слова, крім къща, вратници (літ. врати) і дор (літ. двор) є запозиченнями з російської мови. При цьому аналітична будова мови не порушується, оскільки росіянізми – дієслова, прикметники, іменники – набули відповідних граматичних форм.

Крім того, у чушмелійській о-говірці зафіксовані іменники, які не мають форм з артиклем. У однині це іменники чоловічого роду на -у із постійним наголосом: алау, ч’ерау, ватау, шкау, зас’еу, кожуу, крачкуу, уор’еу, сид’еу. Відсутність членної форми в цих випадках пов’язана з фонетичними особливостями говору: іменники, які закінчуються на -уу, часто втрачають останній звук -у внаслідок стягнення.

Розрізнені спостереження над змінністю / статичністю артикля постають в іншому світлі завдяки застосуванню статистичне визначення стабільності вживання артикля у мовленні, зокрема у різних прийменникових і безприйменникових конструкціях, скориставшись індексом стабільності. Останній визначається шляхом зіставлення кількості відхилень у вживанні артикля в тексті порівняно з літературною нормою як еталоном.

Спостереження над функціонуванням членних форм у 10 текстах з кількістю слововживань від 500 до 2000, дозволяє констатувати, що середній індекс стабільності уживання форм з артиклем і без артикля у болгарських переселенських говірках становить ? 83 %, відповідно індекс нестабільності становить ?17%. Спостереження над мовленням у різних комунікативних ситуаціях переконує в тому, що вихід за межі повсякденного спілкування, особливо публічні виступи на зборах, позначається на вживаності артикля: кількість уживань відчутно знижується, особливо при росіянізмах (Сабранийе нач’ева ф п’ет; Выступл’енийа пу д’ес’aт’ минути, апсужд’енийа пу п’ет). Ця ж тенденція чітко проступає і в мовленні неболгарської частини населення досліджуваних сіл, що оволоділи болгарським діалектним мовленням. У мовленні молоді (школярів) іменники також нерідко вживаються без артикля, позначаючи предмет, що знаходиться перед ними: З’еми слънч’уфка; Врей на соба (Є). У мовленні середнього покоління: Тр’ета дъшт’ер’а ф Ад’ес са углави; На кумбайн работи (Бл). У мовленні середнього і молодшого покоління (особливо в мовленні школярів і студентів) артикль у досліджуваних говірках вживається без виразної системності, “ліворуч і праворуч без яких-небудь вказівок на те, чого він стосується”, зі сподіванням, що й так зрозуміють мовця, напр.: П’отр Ст’епанович пу историйата б’еши учит’ел’;; Мойа д’адото б’еши врач (Б).

Найбільшу кількість гіперичних форм виявлено в атрибутивних конструкціях. Відчутна нестабільність щодо вживання артикля виявляється у сполученнях із прийменником, де інтерференція особливо відчутна. Нестабільність вживання артикля у прийменникових словосполученнях, ймовірно, підтримується традицією часто опускати артикль у стійких словосполученнях, у деяких традиційних висловах з народних пісень, прислів’їв і приказок (Гарван гарвану око не вади).

Поява нових синтетичних форм у досліджуваних говірках пов’язана з інтенсивним впливом східнослов’янських мов – російської та української. Це частіше всього вставні слова, прийменникові конструкції, клішовані фрази, стійкі форми ввічливості, канцеляризми, штампи, інші часто вживані звороти: за столом, с приездом, с изюмом и лимоном, на берегу, в переводе, в тесном кругу, часиков в шесть, ученики пятого класса та ін. Запозичення нерідко зберігають граматичні форми російської мови.

Діалектоносії старшого покоління рідко переходять на нерідну мову; це відбувається лише в деяких сферах спілкування, зокрема у державних установах. Тобто в досліджуваному регіоні переважає координативний білінгвізм, при якому дві мовні системи зберігаються як різні. Для молодшого покоління характерним є “двомовне переключення кодів” – залежно від теми бесіди, умов і сфери спілкування вони переключаються з одного мовного коду на інший. Відчутна зміна лексичного складу мовлення молодшого покоління діалектоносіїв, наявність значної кількості неадаптованих російськомовних елементів зумовило зниження вживаності артикля. Нестабільне вживання артикля сигналізує про руйнування категорії означеності / неозначеності в мовленні молоді.

Сьогодні складно визначити етапи заникання артикля в досліджуваних говірках. Найбільшу нестабільність виявляють прийменникові словосполучення, які виражають обставинні й об’єктні значення – значення місцевого, орудного і знахідного відмінків. Нечленні форми іменників чоловічого роду о-говірок вживаються частіше, ніж нечленні форми іменників жіночого і середнього родів; форми однини виявляють більше відхилень від норми, ніж множини; найбільшою нестабільністю вживання артикля відзначаються назви спорідненості і свояцтва.

Показовим є зіставлення цих висновків із спостереженнями над етапами втрати відмінкових форм у болгарській мові. Спочатку відмінкові форми зникли у формах множини, а потім – у формах однини, спершу – середній рід, потім жіночий, і тільки після цього – чоловічий; раніше відмінкові форми втратили іменники на позначення неживих предметів, пізніше – живих істот; найдовше утримуються відмінкові форми у власних іменах і назвах спорідненості й свояцтва. Тобто, щодо вживання артикля найбільш стабільними є ті форми, що втратили відмінки раніше – форми множини, середнього та жіночого роду, іменників на позначення неживих предметів, нестабільні в говірках форми – чоловічого роду однини, власні імена та назви за спорідненістю – молодші, вони втратили відмінкові форми пізніше.

Збереглися і синтетичні риси в іменній системі. Кількісна форма (болг. бройна форма) є континуантом старої форми називного і знахідного відмінка двоїни іменників -о і –jo-основ. Цю форму зберегли в болгарській мові тільки іменники чоловічого роду. Особлива форма множини іменників чоловічого роду вживається при поєднанні з кількісними числівниками і словами колко, няколко, толкова. Генетично ця специфічна риса болгарської мови пов’язана з категорією двоїни. Причини появи кількісної форми І.Гилибов пояснює збігом старої називно-знахідної форми двоїни ім. ч. р. продуктивної о-основи з формами род. відм. однини цих іменників. Цього збігу не відбулося в іменниках жіночого і середнього роду.

У досліджуваних говірках зафіксовано кількісну форму і в іменників жіночого роду: две ръмци, але множина – ръцем (Кир). У сполученні з числівниками субстантив рука майже у всіх говорах має варіативне закінчення: с дв’а рац’ем і c дв’а ръмци; З’еми гу с дв’ети рацемти; Улуй гу с дв’ети си ръмци; Две ръмци, але – Умий си ръцемти (Чш). У досліджуваних говірках зафіксовано протиставлення форм: у сполученні з числівниками дв’а лели, дв’а уйни, але многу лелини, уйнини. Наголосом розрізняються форми: двети дъмштери і синуй и дъштери, однак таке розмежування непослідовне. Інші назви родичів мають у кількісній формі наступні форми: дв’а майки, двата // двамата башта, двамата уйч’у, двамата ми чич’ува (мн. чичуви). Давній шар досліджуваних говірок зберігає кількісну форму в незмінному вигляді: Гор’а има три стръка и на т’ес стръкуй са над’ава гул’аму кравайчи (Я); Н’aкулку сина з булки (НІ); Вила дръвена з три рога; Три д’ена ни йала; Кусилка с ч’етъри кон’a фпр’aгам’е (Є).

Збереженню в діалектах кількісної форми сприяє, на наш думку, функціонування переселенських говірок у “відмінковому” іншомовному оточенні: білінгвізм носіїв говору і збіг цієї грамеми з формою родового відмінка іменника в російській мові. Так, словосполучення два ученика вимовляється в досліджуваних говорах, як і в російській мові, із наголосом на останньому складі, на відміну від болгарського літературного – з наголосом на передостанньому. Втраті цієї категорії в говірках може сприяти уніфікація граматичних засобів вираження тих самих або схожих значень. Так, запозичені іменники у поєднанні з числівниками і лексемами колко, няколко, толкова набувають форми або на -а (як і кількісна форма), або на -и (як форми множини). У мовленні того самого інформанта зустрічаються форми: Има н’aкулку пр’есни источника и Има н’aкулку пр’есни источники (НІ); Ф класа трийси уч’еники і Ф класа трийси уч’еника (Р).

Іменник джам ‘вікно’ із числівниками вживається в кількісній формі два (три) джама, а з займенником колко – частіше у формі множини: Колку дж’амуй има у нас?; можливо, під впливом російської або української мов, де в сполученні з лексемами скільки, декілька іменники вживаються у формі множини. Найпослідовніше кількісна форма вживається з числівником два. Тобто, специфіка закінчень цих форм підтримується в досліджуваних говірках впливом російської мови, у якій наявні форми родового відмінка іменника з тими ж закінченнями. Відзначимо, що досліджувані говірки зберігають архаїчні кількісні форми жіночого роду.

Третій розділ “Розвиток займенникової системи” присвячено аналізові змін у вираженні посесивності та опису явища редуплікації.

Посесивність, зокрема підвищення її релевантності, є також індикатором динаміки болгарських переселенських говірок; зауважимо, що посесивний датив є ареалогічно релевантним у діалектному континуумі метрополії: він значно частіше вживається у південних болгарських говірках, і лише спорадично – у північних.

Виділення присвійності як істотного нового опорного центру, що має властивості структурувати (поряд з об’єктністю), пов’язане з процесами аналітизації балканських мов, що зумовило синкретизацію форм давального і родового саме в площині категорії посесивності. Присвійний давальний був особливо поширеним у середньоболгарський період, а конкуренція з родовим розпочалася спершу серед особових займенників.

Присвійні займенники в болгарській мові мають повні й короткі форми, останні з яких походять з коротких форм особових займенників у функції непрямого додатка, коли вони знаходяться після імені й означають приналежність. Ім’я при цьому майже завжди вживається з артиклем: книгата ми, але моята книга. Це правило не поширюється на деякі назви родичів: майка ми, баща ми, дядо ми та ін. Повні форми звичайно виступають у ролі узгодженого означення. Дублювання вказівної функції зафіксовано в досліджуваних говірках в атрибутивних конструкціях, коли обидва означення (займенник і прикметник) мають артикль: нашийа танцивал’нийа ансамбл’, твойта син’aта рокла та ін.; такі гіперичні форми свідчать, на наш погляд, про десемантизацію артикля.

Спостереження над текстовою поведінкою посесивів свідчить про те, що повні форми присвійних займенників вживаються частіше, ніж короткі, у мовленні діалектоносіїв молодшого покоління. Так, у тексті № 4 “Сватба в Тарутинско” використано 9 форм повних присвійних займенників і лише одну – коротку – й. Водночас у цьому ж тексті 38 випадків уживання енклітик – відмінкових форм особових займенників ги, го, им у функції додатка. В інших текстах посесивні енклітики зафіксовано значно частіше. Так, у тексті № 6 “Сватбен обичай у Петростал” посесивних енклітик 18, а повних форм присвійних займенників 9, тобто в два рази менше; серед енклітик частіше вживаються зворотні, їх 8. Зберігають енклітики, як правило, назви родичів. У тексті № 8 “Сватба в Купоран” повні форми займенників зустрічаються тільки двічі і 19 разів вживається посесивний давальний. У тексті № 9 “Сватбата в Гюлмен” (говірка балканського типу) на 2179 слововживань використано лише 4 коротких присвійних займенники і 10 повних форм. В цій говірці присвійні прикметники і на-конструкції якоюсь мірою компенсують відсутність посесивного давального. У текстах № 10 і 12 (чушмелійська говірка) займенникових посесивних форм виявлено небагато – 3 повних форми і 3 коротких. У тексті № 17 “Сватба в Чийший” переважають енклітики – із 14 присвійних займенників зафіксовано 10 уживань енклітичних форм. У цілому зазначимо, що кількість уживань форм повних і коротких займенників у посесивних конструкціях є приблизно однаковою. Спостереження показують, що посесивний давальний частіше вживається в чійшійській і твардицькій говірках, рідше – в гюльменській і чушмелійській. При цьому відзначено, що саме назви родичів, які є однією з архаїчних груп лексики, зберігають посесивний давальний; у розповідях на історичні та суспільно-політичні теми переважає вживання повних форм присвійних займенників над короткими.

Особливого розгляду вимагають форми зворотного присвійного займенника свой, який вказує на належність чого-небудь суб’єктові дії. Його функціонування в діалектах не однозначне, тому вимагає докладного ареалогічного вивчення. У болгарських діалектах займенник свой (коротка форма си) зустрічається в балканських говорах, а в мізійських, західних і рупських діалектах замість зворотного займенника вживаються повні форми присвійних займенників (негов, негова, негово, негови). У досліджуваних переселенських болгарських говірках зворотний займенник негов замість свой вживається в кулевчанській (с. Колісне), зорянській та у твардицькій говірках (с.с. Петрівськ, Петрівка, Євгенівка, Михей, Кролівка). При цьому сьогодні не можна говорити про відсутність зворотних займенників у цих говірках, а лише про перевагу вживання особових займенників у ролі репрезентантів присвійності замість займенників зворотних. Так, у кулевчанській говірці зафіксовано обидві форми: Той л’yби негуута дочка і Той л’yби свойта дочка; Той си л’yби негувийа син і Той л’yби сино си; Извикай татку си. Можливо, ці зворотні займенники з’явилися або активізувалися під впливом інших болгарських говірок в Україні. Короткі форми займенників 3 особи в досліджуваних говірках вживаються частіше, ніж короткі форми 1 особи: И жина му рабути; Ризата й раскъсана; Башта им трактарист (Кир); Упашката му длъга и диб’ела (Куб). Частотність займенників 3 особи в наших текстах зумовлена, мабуть, тематичною специфікою текстів – адже оповідають перважно не про себе, а про інших осіб, які є або були учасниками подій. У повсякденному діалогічному мовленні все ж частіше вживаються енклітики: Жув’ейа сас сино си; Моминско ми ними Пип’ер (Кат); Мажо ми б’еши грамут’ен, бугалт’ер; И майка й ут тука (Куб); Мъжо й баши парикмахиру (Кул) та ін. Як бачимо, енклітики вживаються після назв найближчих родичів, що, як уже відзначали, вживаються в ряді випадків без артикля, оскільки мають імпліцитну означеність.

Повні і короткі форми займенників можуть вживатися одночасно на позначення того самого об’єкта дії: на него му казаха, мене ме питат; такі випадки вживання характерні для розмовного і книжного мовлення. Редуплікація (реприза) – уживання в реченні подвійного додатка – є структуротворчим елементом, що регулюється семантичними відношеннями у межах категорії означеності / неозначеності і стосується градації означеності.

Ще в староболгарських пам’ятках ХІІ-ХІІІст. зафіксовано випадки вживання подвійного додатка, і використовуються при цьому постпозитивні займенники. На думку Л.Лашкової, реприза виникає насамперед там, де вживається така частина мови, що не може поєднуватися з артиклем – особовий, зворотний, вказівний, питальний займенник (але не заперечний і неозначений), власні назви, назви родичів, тобто ті, яким властива імпліцитна означеність. Так утворюється характерне для цих форм дублювання означеності. Потім уже за моделлю посилення морфологізації нових граматичних засобів подвоєння поширюється і на синтаксично марковані випадки вживання, напр., для розмежування об’єкта в реченні: Момчето го взеха войник.

Відзначено також, що слов’янська займенникова система допускає більшою мірою чужомовні впливи, ніж іменна система. Свідчення сербських говірок свідчать про наявність подвоєних займенників 1 і 2 ос. однини у функції прямого і непрямого додатка: mene me boli, тебе ти jе казао. У сербській мові, як відзначає Л.Лашкова, активізація цих конструкцій пояснюється як впливом балканського мовного середовища, так і наявністю вже активної двосторонньої взаємодії між синтаксичним і морфологічним рівнем мови.

У досліджуваних говірках частіше, ніж у літературній мові, вживається подвійний додаток – одночасне вживання повної і короткої форми займенників або іменника і займенника одночасно: Вас ва убич’ът; Ивана гу викам. Однак замість першої форми у давальному вживається форма у називному відмінку: Ас ма були главътъ (Чш); Ас ми са спи; Ас ма булът краката (З); (пор. літ.: Мене ме боли главата; Спи ми се). Подібні форми характерні для безособових речень: Ас силну ми хареса празника; Ас ми са нрави нашту с’елу, искам ф н’егу да жув’ейа, (пор. літ.: Хареса ми моето село); Ас ми са пий; Ас ма були жилудука, затва баба ми дади лич’ебна трива, куйату тр’aба да га пийа и ш ми стани по-л’еку (З); Ас ми були сарц’ету, затуй ас утивам у бул’ницата (Куб); Мын’a ма викат, нас ми викат, вас ва викат (Кр).

Більш поширеними в досліджуваних говірках є конструкції іменник + займенник: Малкит’е дица ги викат ф къшти (Чш); Гулемийа гуд’еж абичну гу прайали ух събута (Пт); Жениха гу н’ама (Чш); И брата гу вързали (Куб); Башта й гу убийа (Кир); Д’евачкит’е ги учиха да хаз’aйничат’ (Ч); Чиизу гу глаши майката; Зълвата га кич’ат сас банта ф кусата; Пудар п’ервата маса младити ги извиждат; Булката га зимат (Я); Младити ги изожда баштата на мумичиту (Кр); Уфцети ги къп’aт два път’a (Чш); Лукъ гу тъпч’ат (З); Мажети ги зимали в армийа (НІ); Уфцети ги дуйет сабал’aн и вич’ерти; Йес’ентъ уфцети ги лъч’ат; Т’е мешани ги правиха на ушити на уфцети (Кам); в останньому прикладі зафіксовано подвійну (точніше – потрійну) детермінацію: вказівний займенник те (літ. тези ‘ці’) + редуплікація.

У літературній мові при редуплікації повна форма займенника (або іменника) знаходиться перед короткою (Ивана го викам. Него го няма). Однак у досліджуваних говорах повна форма займенника нерідко перебуває в кінці речення, після короткої і навіть не поруч з нею, що, мабуть, свідчить про те, що в деяких конструкціях носії говірки не сприймають ці короткі форми як займенники, тому дублюють їх повними займенниковими формами: Той да н’е му й аргатин на н’егу; Три д’ена ш та н’ама т’еб’а (пор. болг. літ. Три дена ще те няма). В останньому реченні внаслідок компресії втрачена коротка займенникова форма, а тому відновлено нову – повну. У досліджуваних переселенських говірках, особливо в говірках балканського типу, повна і коротка форма займенника в таких випадках вживається як одне ціле, як один