Філософія України другої половини XIX — початку XX ст.
Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям, визнано-го фахівця в галузі загального мовознавства, фольклору, етнографії О.О.Потебні (1835-1891). Потебня пер-шим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мислен-ням, а й з психікою в цілому. Характерною особливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід до дослідження питань співвідношення мови і мислення. Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених В.Гум-больдта і Г.Штейнталя, Потебня став засновником "психологічного напрямку" у вітчизняному мовознав-стві. У слові він вбачав індивідуальний творчий акт і вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. Потебня розглядав мову як діяль-ність, як живий, безперервний процес творчості народу.
Потебня був не тільки мовознавцем, а й творцем "лінгвістичної поетики", яка мала величезне філософське значення. Тут він наближався до трактування творчості як мислення художніми образами. Потебня завжди підкреслював високу культуру стародавніх слов'ян, ви-ступав проти теорії запозичення, стверджуючи, що дже-релом народної творчості є самобутня культура народу.
Одним із визначних українських філософів мину-лого століття був П.Д.Юркевич (1827—1874). За вічно
змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі пла-тонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мис-лення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'я-заний з релігійними і моральними прагненнями люди-ни. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.
Значний вклад у розвиток філософії України зро-били видатні вчені-природознавці другої половини XIX— початку XX ст. Основними центрами розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М.П.Авенаріус, М. С.Ващенко-Захарченко, Д. О.Граве, Г.Г.Де-Метц, В.П.Єрмаков, Й.Й.Косоногов, Т.Ф.Осиповський, М.В.Оспгроградський, С.М. Реформатський, О.М.Сє-верцов та ін., сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обгрунтуванні положень про об'єктивне, неза-лежне від свідомості людей існування світу. Вони об-грунтували прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії, пропагували ідею єдності світу, яка передбачала розуміння людини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно — як окрему осо-бистість.
Одна із центральних ідей: світ не є продуктом люд-ської свідомості, навпаки, — людина є продукт цього світу. Звідси розуміння необхідності вивчення законів природи як однієї із основних умов поліпшення життя людини і людства в цілому. Життя людини на Землі постає як найвища цінність. Однак, ціннісне усвідом-лення природи людини, його творчої діяльності перебу-ває у певній залежності і від соціальних факторів. Особ-ливо важливим у цьому плані є обгрунтування окреми-ми природодослідниками гуманістичної природи люди-ни і необхідності її емансипації.
Великий внесок у розвиток української філософії дру-гої половини XIX— початку XX ст. зробили М.П.Дра-гоманов (1841-1895), І.Я.Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).
М.П. Драгоманов розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів, різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень немож-ливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і дер-жавних порядків.
При розгляді соціальних питань Драгоманов користу-вався порівняльно-історичним методом, який передбачав врахування не тільки фактору часу, а й усіх суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища.
І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин про-ти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії люди-ну, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.
Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.
Але жити лише для праці неможливо, вважає Фран-ко. Крім праці є внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчо-сті постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.
Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не
просто людина, а "правдивий живий чоловік". Така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціо-нер". Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й гро-мадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський. В одно-му з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше