ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н. КАРАЗІНА

АРТЕМЕНКО ЯРОСЛАВА ІГОРІВНА

УДК 130.2

ІМПРЕСІОНАЛЬНІ МОДУСИ ЛЮДСЬКОЇ ПРИСУТНОСТІ.

ФІЛОСОФСЬКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ

09.00.04 – ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ,

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Харківського національного

університету ім. В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Бурова Ольга Кузьмівна,

професор кафедри філософії філософського ф-ту,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Гребеньков Геннадій Васильович,

професор кафедри філософії Донецького

національного технічного університету

кандидат філософських наук

Варипаєв Олексий Михайлович,

старший викладач кафедри філософії і політології

Харківської державної академії технології і

організації харчування

Провідна установа : Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України,

відділ філософської антропології, м. Київ

Захист відбудеться “_19_” грудня____2001 р. о_15. 15 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 64.051.06 при Харківському національному

університеті ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл.. Свободи, 4,

ауд. 3-83.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім.. В.Н. Каразіна за адресою:

61077, м. Харків, пл.. Свободи, 4.

Автореферат розісланий ”15”_листопада____2001 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Кислюк К.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасна соціокультурна ситуація може бути визначена як ситуація глобальної відчуженості. Діяльність людини в умовах техногенного світу більше регламентується “безумовними” вимогами цивілізації, ніж обставинами культури. В онтологічному плані все складнішим стає розкриття світу як присутнього, наявного, оскільки сьогодні відносини світу та людини переважно опосередкуються значним шаром “медіаторних” інстанцій – технічних засобів і методів освоєння, інформаційних структур, систем знаків і кодів тощо. За словами Н. Автономової, наявність, область даного та безсумнівного, відступає у нескінченну далечінь. Проблематичною стає й сама людська присутність, що розуміється як знаходження при-сутності світу, живе буття, сліди якого відбиваються у подіях культури. Сам суб’єкт у цій ситуації “розсіюється”, оскільки ніякі ідеологічні, наукові або політичні проекти не можуть наблизити буття. Наслідуючи загальну тенденцію, філософія, (яка є одночасно засобом адаптації людини у світі та фактором самосвідомості культури) все більш “виходе на поверхню”, стаючи рефлексією фактичності або рефлексією з приводу фактичності. Долею філософської думки стає “читання слідів” буття, що примножує форми ненаявності. Тому питання про присутність – це, перш за все, питання про можливість зустрічі людини й світу. “Співіснування Я та речі”, що “дається у перцептивній свідомості,” і є “самою реальністю”, - писав Ортега-і-Гассет. Проте не кожна перцепція спроможна презентувати повноту буття людини та світу. У тому разі, коли “еготично орієнтоване Я” (за виразом Е. Левінаса) спостерігає речі світу, буття утискується у рамки суб’єкт-об’єктних відносин, і присутність знов уникає презентування.

Проте, існує рід перцептивної та екзистенціальної активності, яка являє собою спонтанне й безпосереднє спілкування людини з присутнім світом та іншими Я. Ми визначаємо цю активність поняттям “імпресіональність”. Імпресіональність – це модус свідомості, який корениться у принципі довіри враженню. Враження (імпресію) можна визначити як інтервал життя свідомості (або – переживання), який характеризується мимовільністю, спонтанністю та спроможністю наділяти людину екзістенціально цінним знанням про неї, про світ, про Іншого. До формальних ознак враження належать часова стислість, співвіднесеність з “одиничним” чуттєвим імпульсом, розгортання переважно у вигляді мимовільного спогаду, виключна емоційна акцентованість. Ми вважаємо за необхідне наголосити на тому, що імпресіональна подія розглядається нами як модус, (форма, “спосіб”) присутності людини у світі, як фрагмент її істинного існування. Проте важливо пам’ятати, що сам феномен присутності є достатньо поліморфним Так, наприклад, С. Кьєркегор вважає, що людина може бути присутньою завдяки акту вибирання, А. Бєлий – завдяки творчості, М. Хайдеггер – турботі, М.К. Мамардашвілі – будь-якому “метафізичному акту” (любові, прилучанню до традиції, називанню, рефлексії взагалі)..

Актуальність теми дослідження, таким чином, має, перш за все, антропологічний смисл. Звернення до проблеми враження та імпресіональності зумовлено необхідністю пошуку інваріанта переборення ситуації відчуженості в сфері соціального та “світського” буття людини в цілому. Вивчення імпресії, яка сягає універсальних аспектів існування, виявляється також альтернативою суб’єктивістському “самопоглибленню” – спробі гармонізувати “внутрішній простір” особистості за рахунок виключення всього зовнішнього як “ілюзорного”, “несправжнього”, “сфери несвободи”.

Актуальність проблеми враження має ще один ракурс. Він пов’язаний з епістемологічним значенням даного феномену. В основі імпресії лежить єдність трьох способів світорозуміння. Враження – це одночасно перцептивна подія, знання, що базується на інтуїції, акт вільної творчості. Втім, творча напруга не протистоїть логічній, та “являє не відмову від Знання, а найвище його напруження, у світлі якого стає очевидним те, що поза ним було незрозумілим” (М. М. Бахтін).

Ступінь наукової розробки проблеми. Тематизація проблем, що пов’язані з різними аспектами импресіональності, пройшла в історії філософії шлях від аналізу “доксичного” мислення до вивчення феномену бачення. Або, відповідно, від гносеологічної проблематики – до екзистенціальної та загальнокультурної. Основними історико-філософськими віхами вивчення проблеми імпресії можна назвати наступні: платонівська філософська традиція, згідно якої, все, що належить до чуттєвих форм пізнання, перебуває поза межами знання – в області “гадки”. Проте, вже Платонові належить інтуїція того, що можна назвати “екстатичним станом” – можливості містичного осягнення істини (пізніше цю ідею концептуалізував в понятті “впізнання” Аристотель (“Поетика”)). Ця теоретична тенденція була продовжена філософією Плотіна та середньовічною філософською думкою (містична частина вчень Максима Сповідника, Фоми Аквінського, Вільяма Оккама).

Новий час – це “класичний період” для зрозуміння феномену імпресії, оскільки він оформлюється концептуально (“враження” – центральне поняття філософії Д. Юма та одне з важливих – у філософії Г.В. Лейбниця). Філософська думка цього періоду оцінює враження переважно як чуттєвий етап пізнавального процесу, синонім відчуття.

Німецька класика розглядає враження як пасивне, одиничне, нестійке сприйняття, смисл якого знаходиться поза його власними межами. У Канта враження – це “сприйняття, яке пробуджує цікавість до стану емпіричного суб’єкту”, але не є набутком суб’єкту трансцендентального (“Критика чистого розуму”). Шеллінг теж наголошував на несамодостатності імпресії, яку вважав лише “станом афіцированості”, що не тільки не може презентувати навколишній світ, але й “саме відчуття відображає подібно до того, як дзеркало – падаюче на нього світло” (“Система трансцендентального ідеалізму”).

Друга половина дев’ятнадцятого століття стала зламним етапом у розумінні своєрідності змісту та культурного смислу різних аспектів сприйняття. В оцінках імпресії та імпресіональності почали переважати тенденції, що артикулювали гуманітарний, перш за все, антропологічний та культурологічний зміст цих феноменів. Враження стало розглядатися не тільки як ланка пізнання, але й як фактор “внутрішнього досвіду”, що пов’язаний з цінністю (В. Дільтей, Г. Ріккерт), компонент творчої активності (А. Бергсон, В. Вундт), джерело своєрідного художнього методу (К. Моклер, Ж. Сьора, П. Сіньяк, П. Сезанн), парадигмальна засада цілої доби західноєвропейської культури (Р. Гаман, В. Березовський). Теоретичним підґрунтям такого розширення обрію досліджень проблем сприйняття, у тому числі, - імпресіонального – стала філософія життя Ф. Ніцше та Г. Зіммеля, а також деякі інтуїції позитивістської філософії. Остання розглядала факти свідомості як психічні переживання, що лежать в основі будь-якого пізнання (Е. Мах).

Особливу роль у розробці даної проблематики відіграла феноменологія. Та хоча ні у Гуссерля, ні у його наступників імпресія не була спеціальним предметом досліджень, саме у працях феноменологів (Гуссерль, Райнах, Сартр (перший період творчості), Мерло-Понті, Мамардашвілі) значна увага приділяється питанням сприйняття, іманентного просторово-часового виміру переживання, презентативної функції бачення, проблемі інтерсуб’єктивності – сфери, що конституює індивідуальні та загальнокультурні смисли, феномену “життєвого світу” та іншим. Корисною в методологічному контексті дослідження є ідея Е. Гуссерля щодо можливості вивчення регіональних онтологій. Будь-яка зі сфер буття, вважав філософ, продукує своєрідну проблематику та потребує специфічного підходу.

Безпосередньо простору свідомості та культури, в якому розгортаються імпресійні “траєкторії”, присвячено низку робот Ю.М. Лотмана, Е. Кассірера, М.М. Бахтіна, Е. Левінаса, Ц. Тодорова, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, Ж.-Л. Нансі, В. Подороги, А. Райнаха, С. Неретіної, Г.Г. Шпета, Р. Інгардена, Дж. Ревалда, Л. Вентурі. Слід також згадати окремі розробки представників сучасної української університетської філософії, які використано для написання дисертації. Це дослідження проблем співвідношення раціонального та ірраціонального (М.В. Попович, С.Б. Кримський, І.З. Цехмістро), різноманітних аспектів історичності та темпоральних вимірів думки та існування (В.Г. Табачковський, О.О. Мамалуй), вивчення простору сприйняття та онтології речі (О.К. Бурова), аналіз постсучасних естетичних тенденцій та психології мистецтва (В.А. Личковах), а також осмислення модусів існування постсучасного суб’єкту (Н.С. Корабльова, Т.С. Воропай, В.В. Гусаченко).

В дослідженні використано низку творів художньої літератури, які відображають окремі специфічні риси феномену імпресіонального сприйняття. Це твори Т. Манна, М. Пруста, А. Бєлого, М. Коцюбинського, М. Волошина, В. Набокова, Дж. Джойса, Г.-Г. Маркеса, П. Зюскінда, Й. Бродського.

Можна зазначити, що в цілому в історії філософської думки імпресію не було вивчено у достатній мірі. Переважно цей феномен розглядався з точки зору його належності до “внутрішнього простору” – простору свідомості, а не до “зовнішнього” – простору культури. На підставі цього і сформулювано стратегію дослідження.

Мета і основні задачі дослідження. Основною метою дисертації є комплексне теоретичне осмислення феномену імпресії у єдності його перцептивних, екзистенціальних та загальнокультурних прояв щодо проблеми присутності. Дана робота спрямована на аналіз форм і способів розгортання імпресіональної події, виявлення універсальних структур цього феномену, що лежать в основі його “виразності”, та з’ясування його можливостей щодо транслювання змісту імпресіонального переживання. Загальна мета дослідження передбачає поетапне розв’язання декількох задач. Найважливіші з них такі:

- виділити основні структурні компоненти враження;

- розгляути імпресіональне переживання з точки зору його іманентних онтологічних характеристик;

- визначити особливости функціонування враження-перцепції;

- з’ясувати специфіку комунікативних та виразних властивостей враження-події та редукуючих функцій враження-“епохи”;

- проананалізувати експресивні модифікаціїї імпресії з приводу їх смислової автентичності;

- проясненити співвідношення феномену присутності та окремих модусів імпресіональності;

Об’єктом дослідження є імпресія як специфічний феномен свідомості у ракурсі вивчення сприйняття, способів екзистенціювання, культурної комунікації.

Предметом дослідження є презентативні функції враження та його модифікацій (зокрема, часових, просторових, виразних).

Теоретико-методологічна основа дисертації – синтетичний підхід, що базується на єдності феноменологічного та екзистенціального способів осмислення імпресіональності із залученням методів статичного та генетичного аналізу просторово-часових структур враження. Використання методу феноменологічного аналізу (редукційного підходу, зокрема) обумовлено тим, що враження вивчається в якості феномену свідомості, який розкриває живу присутність світу та апелює до універсального через індивідуальний акт. Даний підхід уявляється найбільш адекватним тому, що психологічний ракурс імпресії (так наз., “імпресіональний стан”) не дає можливості визначити й навіть “зафіксувати” її. Проте, саме феноменологічна редукція дозволяє виділити те “ядро” імпресіонального переживання, на базі якого стають можливими його численні емпіричні повторення. Крім цього, необхідно зазначити, що екзистенціально-феноменологічний підхід веде до визначення перспектив дослідження виходячи зі специфіки регіональної проблематики.

Наукова новизна отриманих результатів зумовлена установкою на комплексне осмислення імпресії та її концептуалізацію на базі виявлення універсальних засад події враження. Більш детально елементи новизни можна визначити наступним чином:

- обґрунтувано онтологічне вкорінення враження, яке розгортається на зразок специфічного просторово-часового ареалу;

- визначено особливості імпресіональної темпоральності, просторовості, інтенсивності;

- концептуалізовано поняття “імпресія”, “враження”, “імпресіональна подія”, “ареал враження” та інш., а також прояснено їх кореляцію з основними поняттями феноменологічного та екзистенціального філософствування (“обрій”, “турбота”, “відсилка”, “присутність”, “інтерсуб’єктивність”);

- вивчено перцептивний аспект враження в контексті його знаковості;

- зіставлено подію враження з концептами спів-буття та пригоди;

- теоретично обґрунтовано принцип імпресіональної виразності на основі аналізу твору та повідомлення як засобів екстеріоризації імпресіонального смислу;

- зроблено висновок про можливість розглядання різних аспектів імпресіональної проблематики на основі їх “регіональної” обумовленості.

Особистий внесок здобувача полягає в теоретичному обґрунтуванні феноменальної природи враження, яке не може бути зведеним до простого психологічного або перцептивного акту. Доводиться, що імпресія - це самобутній носій смислів, що має універсальні структури функціонування та може бути визнаним одною з фундаментальних засад людського буття у світі та культурі. Авторська концепція роботи передбачає звернення до початкового розуміння враження як відбитка буття, яке було відкинуто у повсякденному емпіричному вжитку. Враження, таким чином, є надмірним (російською мовою – “избыточным”, що “виникає з буття”) актом людського існування. Ця “надмірність” зумовлена, зокрема, “надлишковістю” екзистенціювання - життя істоти “надприродної”, але по-справжньому “світської”. Враження як акт презентації – це ознаменування моєї довіри Іншому, феномен зустрічі. Емоційне та сенсорне напруження імпресіональної події потребує адекватного “виходу” – вираження, експресії. Але й експресивний модус враження має тенденцію до “надмірної” реалізації. Коли імпресія втілюється в експресійному акті, вона виходить за межі окремого буття, реалізуючись як феномен культури, що є прозорим для аналізу, критики, інтерпретації та діалогу.

Теоретичне та практичне значення здобутих результатів має декілька аспектів. Перш за все, вивчення імпресії та імпресіональності розширює теоретичний діапазон антропологічних досліджень в цілому. Комплексний розгляд феномену враження дає можливість осмислити проблеми сприйняття, пізнання, творчості, комунікації з точки зору онтологічного вкорінення усіх цих форм людської діяльності. Теоретичні розробки, ряд узагальнень та висновків дисертації можуть бути використані у загальних та спеціальних навчальних курсах з філософської антропології та філософії культури, феноменології, естетики, філософії та психології мистецтва.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації викладено в десяти публікаціях, чотири з них – тези виступів на українських та міжнародних наукових конференціях, присвячених філософській та культурологічній проблематиці. Ряд результатів дисертаційного дослідження автор використав у розробці навчально-методичної програми з курсу “Філософія екзистенціалізму” для студентів філософського факультету Харківського національного університету (2000-2001). Загальна концепція дослідження та окремі проблеми дисертації обговорювалися на теоретичних семінарах кафедри філософії Національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Структура і обсяг дисертаційного дослідження. Структура роботи визначена метою і завданнями даного дослідження. Вона відображає логічну послідовність питань, що розглядались. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, семи підрозділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 231 пункт. Загальний обсяг роботи – 175 сторінок, з яких 159 – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження, окреслено ступінь розробки проблеми та її джерелознавчу базу, визначено теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи, подано елементи наукової новизни та особистого внеску здобувача у розробку даної проблематики, висвітлено можливості теоретичного та практичного застосування результатів дослідження.

Перший розділ дисертації – “Особливості імпресіонального ареалу” – присвячений аналізу іманентних “вимірів” імпресіонального інтервалу свідомості з точки зору його презентативної функції.

У підрозділі 1.1. – “Враження: проблема структурування” - висвітлюється методологічна стратегія роботи. Аргументується необхідність застосування феноменологічного підходу для дослідження імпресії специфікою самого феномену, що розглядається. Імпресія, яка традиційно вважалась несамодостатнім елементом процесу пізнання, є, насамперед, самобутнім феноменом свідомості. Ж.-П. Сартр наполягав на принциповому розрізненні специфічних способів конституювання предметів як самостійних “свідомостей”, що діють за своїми власними принципами та мають особливий екзистенціальний статус. Спираючись на цю думку французького мислителя та на гуссерліанський концепт “регіональних онтологій”, ми визначаємо враження як специфічний інтервал життя свідомості, що потребує застосування методу феноменологічної редукції. У випадку імпресії необхідно розрізняти враження як емпіричне втілення “чистої імпресії”(екзистенціальну та культурну подію) і саме імпресію як носія універсальних структур та властивостей даного феномену (“чисте”, редуковане враження). Виявлення цих універсальних структур імпресії являє собою окрему проблему. Завжди, коли суб’єкт має справу з психологічним фактом враження, він не може якимсь чином “зафіксувати” цей стан своєї душі: враження розчинюється у власній одиничності. Тобто враження, яке ми піддаємо “вторинній рефлексії”, - спогаду або аналізу post factum, - втрачає свою безпосередність, “життєвість”, спонтанність. Проте, імпресіональне переживання не позбавлено певної рефлексивної складової (наприклад, ретенційно-протенційної властивості), воно не є чисто ірраціональним феноменом. Отже редукція може “зафіксувати” імпресію й “ухопити” її зміст та оригінальні обставини розгортання імпресіональної події. Крім того, враження функціонує і як феномен культури, тому воно містить риси не тільки “феномену протікання”, але і факту, що вже опановано учасниками інтерсуб’єктивного простору. На підставі цих положень пропонується застосування найбільш адекватних методів для аналізу парадоксальної природи враження. Вони дозволяють “ухопити” його безпосередньо, як подію, що триває (генетичний аналіз), та як структуроване “тіло” цієї події (статичний аналіз). Обидва ці методи належать, за Ж.-П. Сартром, оперативному апарату феноменологічної філософії. Вони сприяють розгортанню редукційного погляду не тільки на іманентний простір феномену, але і на його співвідношення з вимірами “зовнішнього” світу.

Визначення імпресії як “особливого інтервалу свідомості” має ще один наслідок. Враження, безперечно, - це нова реальність, що виникає як результат аттенційного зсуву. Реальність (причетність до наявності) враження зумовлена такими засадами, як базування на чуттєвому імпульсі, аподиктична ясність предмету, що презентується, сходження усіх ліній екзистенціальної історії у пункті актуальної імпресіональної події, тотожність Я імпресіонального та Я безпосереднього “тут і тепер” даного переживання. Перелічені риси імпресіонального інтервалу свідомості говорять на користь його “буттєвості”, онтологічності, презентативності. Крім того, вже на рівні “природньої установки” ми можемо відрізнити враження від простої перцепції завдяки специфічним просторово-часовим та “силовим” ознакам імпресіонального сприйняття. Отже, враження має бути розглянутим на зразок особливого буттєвого “ареалу” (Ж.-Л. Нансі), що має своєрідні принципи функціонування. Аналізу онтологічних характеристик імпресіонального сприйняття та їх презентативних можливостей присвячені наступні три підрозділи першого розділу.

В підрозділі 1.2. - “Часові виміри імпресії” - розглядається темпоральність феномену враження. Імпресіональна темпоральність відбиває на собі як специфічні риси власне враження, так і самої “часовості” взагалі. Тобто, основними засадами конституювання часу імпресіонального сприйняття є парадоксальна природа “несамототожнього” враження та пластичне “тіло” темпоральності, фундаментальної структури людського існування.

Іманентний час імпресії визначається як гіпертрофований теперішній. Враження відрізняється від фантазії або спогаду тим, що імпресіональне переживання конституюється на базі актуального сприйняття, навіть об’єкти, що ним актуалізуються, виникають у свідомості як наявні. Але теперішнє самого враження – це більше, ніж “абсолютна нерозгорнутість моменту” (Г. Зіммель). Теперішнє імпресії – феноменологічне дане: воно не може бути абстрагованим від суб’єкту враження та його “тут і тепер”, яке наповнене індивідуальним смислом. Отже, імпресіональний час “гіпертрофується”, включаючи до себе не тільки тривання актуального сприйняття з його ретенційно-протенційними модифікаціями, а й численні “історичні” відсилки, які, амальгамуючись, складають дане враження. Парадоксальним чином у розгортанні імпресіонального часу беруть участь і “позачасові” інстанції. Враження діє як розрив у фактичному часі окремого буття, виключаючи імпресійно цінний момент з причинно-наслідкової безперервності: враження, зрозуміле як “метафізичний акт” (М.К. Мамардашвілі), апелює до ідеального змісту людського існування.

Таким чином, подається як висновок, що імпресіональний акт має безліч “шарів” і відсилок, які є “напластуваннями” декількох досвідів зустрічі з втіленням певної ідеї (любові, втрати, смерті, пізнання). М. Пруст пояснює сутність такого “розшарування” “великістю” екзистенціальних подій, які неможливо утиснути у рамки часового моменту, коли вони трапляються.

Імпресія об’єднує різнорідні часові інтервали, зближує минуле й майбутнє, деформує простір, переборюючи “реальний” час фактичності. Але, разом з тим, іманентна тривалість враження залишається гомогенною, недискретною. Іншим чином розгортається імпресіональний час у відношенні до загального контексту індивідуальної “історії”. Тут імпресійно акцентовані часові фрагменти перемежаються інтервалами “втраченого часу”, слідами відсутності, до яких не залучається екзистенціальна енергія враження.

Стверждується, що своєрідність імпресіонального часу, його парадоксальність (враження може бути секундним імпульсом, що стягує до себе цілі життєві епохи) належить до ознак феномену присутності. Імпресіональний час відіграє роль засобу наближення буття, яке освоює суб’єкт враження. Феноменологічна редукція, таким чином, схоплюючи сутність декількох емпіричних повторів однієї імпресіональної події, має спиратися на принцип “епохе” – зберігати самобутність кожного з них як окремого “відбитку буття”.

У підрозділі 1.3. - “Простір враження. Топографія імпресіонального ареалу” - показано, що враження, яке має своє власне буття, вкорінюється серед речей світу, обумовлюється ними. Отже, темпоральне спів-буття людини та світу доповнюється спів-буттям просторовим: місце суб’єкту враження завжди має реальні координати: “біля”, “на”, “перед” та інші. У внутрішньому вимірі враження, тобто, у тому новому “світі”, який конституюється імпресіональним імпульсом, розташування речей набуває характеру “віддалення” (М. Хайдеггер). Такий взаємозв’язок Я та навколишніх предметів базується на принципі своєрідного ландшафтного бачення. До його характерних ознак належать цілісність, певні закономірності дистанціювання речей – близьких до мене, чи далеких, - рельєфність поверхні, горизонтальне (синхронне) охоплення усіх фрагментів, знаходження споглядача “всередині” цього ландшафту. Використання в роботі образів ландшафтного бачення обумовлено не тільки “матеріальністю” враження, але й його особливим внутрішнім устроєм - розташуванням всередині певного перцептивного “обрію”, що утворює неповторний “монтаж даностей” (М. Мерло-Понті). Таким чином, картина сприйняття (“ландшафт” у межах “обрію” обставин) – поле випробування для нашої чуттєвості та ейдетичних “здібностей”. Для простору нашого існування принципово важливим є також і те, що він може бути “виміряний кроками”, “обведений поглядом”, “випробуваний зусиллям здіймання”, оскільки перцептивні акти нашої свідомості – це завжди кінестетичні акти (тобто такі, що об’єднують у собі рух, схоплення, сенсорний контакт, елемент передчуття).

В імпресіональному сприйнятті абсолютизується значення кінестетичного синтезу тому, що у враженні світ являється нам у якості близького, небайдужого. “Рельєфність” імпресіонального ландшафту – це виразність відбитків індивідуально цінних речей та нюансованість самого відчування. Крім цього, імпресіональний простір завжди “пам’ятає” про Іншого. Інший презентується “лакунами”, “пустотами” та “зазорами” простору враження. Ці “пустоти” відсилають суб’єкта враження до будь-якого можливого варіанту бачення з його власним “центром”, способом організації простору и принципом розташування речей. Тобто, “пробіли” у моєму полі імпресіонального бачення свідчать про те, що на їх місці могли бути інші речі іншої системи ціннісних та життєвих координат.

Таким чином, дозволяючи собі гру слів, можна сказати, що “ґрунт” мого сприйняття обумовлюється “грунтом”, на якому я живу, умовами “моєї країни”, за Сартром, яку я освоюю, змінюю, яка змінює мене. Отже, у просторі враження я не просто живу чи проявляюсь, тут я є присутнім повністю. Присутність утримується враженням завдяки його напрузі, що може об’єктивно індиферентну “геометричну точку” перцепції перетворити на цілий буттєвий ареал, територію існування. Тому ми дійшли висновку, що импресіональне “місце”, (яке не є місцем у буквальному розумінні, воно завжди знаходиться, так би мовити, “зі споду” звичайних пунктів нашого перебування) має значущий онтологічний статус місця зустрічі Я та світу.

Підрозділ 1.4. – “Інтенсивність імпресіонального переживання” – присвячений аналізу однієї з суттєвих складових імпресії. Вже на дорефлексивному рівні ми завжди відчуваємо емоційну напруженість враження, яка надзвичайно акцентує імпресіональний предмет. Крім емоційного акцентування, інтенсивність враження має й інші модуси. Перш за все, інтенсивно презентований предмет такого переживання заповнює собою все поле бачення, відводячи усім іншим елементам чуттєвого “ландшафту” роль перцептивного обрію. Такий прояв інтенсивності враження зумовлено абсолютизацією загального принципу інтенціональності – здатності свідомості “містити” в себе частину світу.

Враження, як вже доводилося раніше, включає до себе не тільки елементи присутності, але й сліди відсутності, ненаявності. Ця здібність імпресії вказувати на щось відсутнє розкриває її як знакову структуру. Ж. Дельоз, описуючи механізм функціонування “чуттєвих знаків” (вражень), підкреслив наявність своєрідного тиску, якому суб’єкт піддається з боку імпресіональної події (“Марсель Пруст і знаки”). Враження завжди потребує інтерпретативної активності, розшифрування чуттєвого знаку, воно з’являється тільки в полі інтенсивної взаємодії з іншими досвідами. Отже специфічним проявом інтенсивності враження є “інтерпретативний неспокій”, завдяки якому імпресія з “лінійного” сприйняття перетворюється на “сіть інтенціональностей” (М. Мерло-Понті). Таке розуміння інтенсивності імпресіонального переживання перекликається з думкою Анрі Бергсона, який вважав, що саме слово “інтенсивність” вказує на щось надмірне концентроване та відтворює образ “стислого простору тепер”, що потім обов’язково розгорнеться (“Безпосередні дані свідомості”).

На наш погляд, така “силова” характеристика враження як інтенсивність не може бути розглянута подібно до якоїсь кількісної величини. Для враження інтенсивність має не стільки якісне, скільки онтологічне значення, тобто, власне завдяки інтенсивності сприйняття є імпресією. “Зменшення” інтенсивності призводить до зміни онтологічного статусу сприйняття. Як показав ще Д. Юм, враження відрізняється від ідеї (раціональної модифікації враження) “тією силою та живістю, з якою враження входить у душу” (“Трактат про людську природу”, книга “Про пізнання”). Тому імпресіональний інтервал свідомості визначається в дисертації як такий, що характеризується значним напруженням екзистенціальної енергії. Враження – це не ілюзія або фантазм, воно існує як точка, в яку сходяться безліч “ліній натягу” індивідуального існування.

Другий розділ – “Імпресіональні траєкторії у полі культури” – висвітлює ті особливості імпресії, завдяки яким вона існує як культурне явище. Ми доводимо, що враження не є проявом суто “внутрішніх душевних процесів”: воно може виникнути лише за умовою розмикання суб’єктивності, звернення до Іншого, до інтерсуб’єктивного культурного простору. Тому підрозділи даного розділу присвячені різним формам існування враження в культурі – знаку, події, твору.

В підрозділі 2.1.– “Знакові структури враження-перцепції” – автор аналізує презентативні якості імпресіонального сприйняття у функції “відсилки”. Виявляється, що несамототожність імпресіонального сприйняття, яка відкривається у часових перипетіях враження, має фундаментальну обумовленість знаковою природою такого сприйняття. “Чисте враження” може існувати тільки в обрамленні певного емпіричного контексту. Цей контекст пов’язаний з індивідуальними обставинами виникнення та інтерпретації враження. Відсилання до інших речей відбувається у враженні у різних “напрямках” – часових, просторових, “історичних”, екзистенціальних. Імпресіональну подію можна віднести до явищ, які М.К. Мамардашвілі, услід за Дж. Джойсом, називав епіфаничними. Життєве одкровення, “епіфанія”, “зберігає чуттєву оболонку, і вона цілком нам видна”, та “містить знання про саму себе, ... яке, подібно до блискавки, єдиним ударом зав’язує усі розв’язані ниті наших актів розуміння” (“Лекції про Пруста”). Таким чином, враження має характерну структуру знака: указання-відсилку (чуттєва сторона, відчуття) та ідею-смисл, на який вона вказує, і який належить “тілу” самого знаку. Крім цього, враження характеризується ще декількома рисами, що свідчать про його знаковість. Основні з них - це помітність, підручність, символічна функція (“шифрування”), належність до певного кола функціонування, “світу знаків”. Усі ці риси враження говорять про його буттєве вкорінення. Так, наприклад, помітність та підручність апелюють до світу, що освоюється суб’єктом, належить до сфери його життєвої турботи. Символізація вказує на “інший регістр буття” (М.К. Мамардашвілі), в якому реалізується саме людське призначення суб’єкту – істоти, що здатна пізнавати, творити, будувати саму себе, спілкуватись.

Культура – це, перш за все, семіотичний простір, що містить безліч різноманітних знакових світів. Життя у культурі передбачає полілогічну комунікацію, до якої з необхідністю вступає кожен з них. Імпресіональні знаки, які завжди опиняються “знаком іншого”, розкривають себе як засоби “світського” навчання (Ж. Дельоз). Враження не тільки навчають нашу чуттєвість відрізняти нюанси буттєвої поліхромії та розпізнавати сліди інших існувань, але й зберігають їх споконвічну цінність та унікальність.

Традиційна феноменологічна думка наполягала на неприпустимості виявлення у предметі феноменологічного аналізу ознак несамототожності (тобто, знакових якостей): феномен не повинен розглядатися з позицій того, чим він не є. Тому, з першого погляду, виявлення знакових структур у феномені імпресії вступає у протиріччя з основними принципами методу, що нами застосовується. Проте, ми дійшли висновків, що всі відсилки враження лежать не поза його межами, а гармонійно “інкрустуються” в саму його феноменальну тканину. Імпресія, таким чином, спроможна здійснюватись на зразок оригінального культурного феномену, “надлишкової” сутності, з яких складається людське буття.

Основним питанням, що розглядається в підрозділі 2.2. – “Екзистенціальні аспекти імпресії. Подія враження” – стає аналіз екзистенціального статусу імпресії. Враження, як на рефлексивному, так і на “дорефлексивному” рівні, виявляє деякі риси історичності. Серед них – специфічна “інтервальність”, часова зумовленість, той факт, що враження завжди певним чином “датується” та встановлює “нову констеляцію теперішнього моменту”(М. Хайдеггер). Знання, яким враження наділяє людину, - це знання цільне та необоротне. Крім цього, імпресія завжди реалізує і виокремлює одну з численних можливостей бачення та відчування. Інтенсивність імпресіонального переживання, його чуттєва акцентованість, а також ціннісне наповнення завжди розділяє індивідуальну історію на “до” та “після”. Спираючись на всі ці особливості імпресіонального інтервалу життя свідомості, ми робимо висновок про належність останнього до числа феноменів-подій.

Імпресіональна подія порушує потік емпіричного існування, в якому людина перебуває звичайно. Часові та просторові метаморфози, які складають тіло враження, мають свою власну логіку, послідовність, закони розгортання. Враження, що завжди пов’язане з актуальним чуттєвим обрамленням, має окрему “історію”. Це зближує наше розуміння феномену імпресіональної події з пригодою. Саме пригода, за Г. Зіммелем, випадає з загального життєвого контексту, але саме цім “випадінням” вона й реалізує свій незмінний зв’язок зі смислом нашого “життєздійснювання” (Зіммель. “Пригода”). Таке виокремлення самоцінного життєвого фрагменту – сінгулярності з множини – знаходить своє втілення в події враження.

Важливою рисою імпресіональної події є її вкорінення у зустрічі та спів-бутті Я та Іншого. Враження – це завжди відбиток зовнішнього буття, яке не підлягає аналогізуючим актам свідомості. Тому імпресіональне спів-буття – це й сумісне конституювання спільного світу, і тактовне обмеження своїх “егологічних” намагань кожним з суб’єктів комунікації, і щире дивування самим феноменом інакшості, що може подарувати спілкування з Іншим.

Підрозділ 2.3. – “Враження та проблема вираження. Культурні модуси експресивності” – присвячується проблемі трансляції імпресіональних смислів. Коли враження розглядається з точки зору психології, правомірним є твердження, що у повній мірі “поділитись враженням” неможливо: імпресія виникає як суто індивідуальна “реакція” на явища світу. Але інтимність такого переживання не означає його принципової нерецептивности, тобто, неможливості передачі смислу враження. Обидві основні складові імпресіонального знаку – чуттєва форма та ідеальний зміст – можуть осягатися й іншим суб’єктом. Відчуття є емпірично доступним практично для кожного, а “ідеї” належать сфері “універсального життя”. Крім того, можливість екстеріоризації імпресіонального смислу має ще одне пояснення. Враження завжди є інтенціонально обумовленим. Імпресіональне сприйняття – це акт розмикання суб’єктивності та відповідний крок світу назустріч людині. “Любов – це не тільки відношення до конкретного предмету, але й умова того, що щось може любитися”, - вважав Мамардашвілі. Спираючись на цю думку мислителя, можна сказати, що кожна індивідуальна інтенція (імпресія – у тому числі) імпліцитно вміщує “відповідь” з боку світу та “співлюдства” (Е. Гуссерль). Отже, ні у формі, ні у змісті враження немає нічого, що лежить поза межами можливостей розуміння чи відчування іншої людини. Імпресія “припускає” існування Іншого з першого моменту свого виникнення – як джерело “вразливого” імпульсу та як адресата свого “повідомлення”. Важливу роль тут відіграє інтенсивність імпресіонального переживання: перший “укол” враження вже передбачає його експресивний вихід у вигляді формотворчого акту.

У даному підрозділі розглянуто два способи вираження змісту імпресіонального переживання. Ці способи визначено як твір та відтворення. Твір – це експресивна модифікація враження, екстеріорізована імпресія, яка набуває повноти у зверненні до Іншого. Експресійно модифіковане враження не має мети “викликати” чи “передати” моє переживання Іншому. В експресивному акті кристалізується смисл імпресії, складаючи своєрідне тіло – культурну форму. Таке обертання “внутрішнього” на “зовнішнє” утворює гармонійний сплав ідеї та матерії, в якому форма набуває аристотелевського значення відбитку сутності. Така модифікація враження не є “вторинною” переробкою імпресіональної інформації: творча інтенція митця не опосередковує невимовне та виразне, а грає на їх споконвічній співвіднесеності.

Відтворення – це інший спосіб екстеріоризації змісту враження. Така форма має характер зберігання індивідуального імпресіонального досвіду у повідомленні. Тут смисл переживання перетворюється на інформацію, що призначена для Іншого – своєрідну “топологію путі”. Якщо у випадку твору автор сам стає, так би мовити, “засобом екстеріорізації” (обмінює, за Прустом, індивідуальну душу на універсальну), то відтворення імпресіональної події відбувається як фрагмент діалогу. Твір завжди “сконцентровано” у певних просторово-часових рамках, він не підлягає розсіюванню чи перебиванню. Відтворення – навпаки – “пряма мова”, що намагається перекласти моє переживання на мову Іншого. Тому таке повідомлення завжди балансує на межі зрозумілого (пережитого) та незрозумілого (інакшого екзистенціального досвіду), теперішнього та минулого, стислого моменту враження та дискретного часу фактичності.

Таким чином, автор дійшов висновків про те, що імпресія не є “темним афектом”, смисл якого лежить поза його власними межами – у сфері цілеспрямованої рефлексії post factum. Враження розгортається у комунікативному просторі та існує як оригінальний і самобутній феномен культури. Імпресіональний імпульс – це стислий інтервал життя свідомості, який містить певний виразний потенціал і може функціонувати як культурна та екзистенціальна подія.

У висновках подано загальний висновок роботи та окреслено перспективи філософсько-антропологічного осмислення проблеми імпресії та її “траєкторій” у полі культури. По-перше, імпресіональність (як модус свідомості, що базується на принципі довіри враженню) – це одна з засад конституювання нашого “тепер” в усій його багатомірності та складності відношень. Імпресіональна перцептивна та екзистенціальна активність відрізняється ясним та чітким осягненням речей світу, вона є умінням помічати те, що досі не було помітним, розшифровувати мимовільні знаки буття.

По-друге, знання, що відкривається суб’єкту у враженні, є дійсно екзистенціально цінним, таким, що вкорінюється у феномені присутності. Присутність розкривається у враженні як зустріч людини та світу. Саме імпресія допомагає ухопити наявність речі або іншого буття в її наочній безпосередності. У враженні це відбувається не стільки завдяки значній емоційній напрузі, скільки завдяки виключній інтенсивності буттєвого акту зустрічі.

По-третє, ми стверджуємо, що враження має самостійне значення та смисл, що обумовлюється його регіональною (Е. Гуссерль) самобутністю. “Буттєвість” феномену враження принципово відрізняє його від ілюзії чи фантазму, які можуть бути проаналізованими тільки в акті “вторинної рефлексії” (спогаді, наприклад). Наявність у враженні елементів рефлексії та його апеляція до універсальних засад людського існування робить можливим вираження імпресіонального смислу, відкриває його для інтерсуб’єктивного простору. Онтологічне вкорінення імпресії урівноважує її внутрішнє наповнення та зовнішню обумовленість через звернення до Іншого.

По-четверте, враження містить у собі змогу свого власного “переборення”, тобто, виходу за межі одиничного індивідуального переживання. Довіра враженню навчає окреме Я стримувати свої “егологічні” претензії та прислуховуватись до Іншого – джерела завжди можливого інакшого світорозуміння. Крім цього, імпресіональне переживання, що існує як складна структура знакових відносин, нагадує про багатомірність та поліморфність буттєвих явищ. Воно акцентує неповторність кожного фрагменту буття. З точки зору враження, у світі немає нічого “неважливого”: будь-яка річ може стати центром його нового конституювання.

Сучасна людина, в бутті якої домінують її цивілізаційні потреби, у змозі перебороти становище відчуженості від іншої людини, світу в цілому. Засобом такого переборювання і є, власне, довіра враженню. Імпресіональність містить в собі не тільки значний емоційний потенціал, але й творчий, пізнавальний, комунікативний, буттєвий взагалі.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

1. Антиномичность феномена открытости // Проблема ответственности на рубеже ХХ-ХІ ст.: Материалы мемориальных чтений, посвященных 60-летию проф. А.Ф. Плахотного. – Х.: ХГУ, 1996. – С.163-165.

2. Впечатленчество как способ пребывания человека в мире // Концепція цілісності. Проблема духовності в культурі і науці: Вісник Харківського ун-ту. – Х., 1996. - №385. – С.64-68.

3. Несколько парадоксов импрессии // Философские перипетии: Вестник ХНУ. – Х., 2000. - №474. – С.128-133.

4. Опыт безмолвия в философствовании // Постмодернизм в философии, науке и культуре: Вестник Харьковского ун-та. – Х., 2000. - №464. – С.114-121.

5. Онтологические метаморфозы впечатления // Вестник Харьковского госуниверситета. – Х., 1998. – С.124-129.

6. Проблема творчества в импрессионизме // Філософія: класика і сучасність: Матеріали ІІІ Харківських Сковородинівських читань. – Х., 1996. – С.15-16.

7. Традиции и новации в сознании субъекта культуры импрессионизма // Культура на зламі тисячоліть: Матеріали Перших культурологічних читань . – К.: КПІ, 1994. – С.56-60.

8. Византинизм: философствование по ту сторону арки Александра Великого // Тезисы докладов и выступлений на международной конференции “П.А. Флоренский и наука ХХ века” Российского межвузовского Центра по русской философии и культуре. – М., 1996. – С.52-54.

9.