НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

УДК 34.10.09 91

КРЕСІН Олексій Веніамінович

ПОЛІТИКО-ПРАВОВА СПАДЩИНА

УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕМІГРАЦІЇ

ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТОЛІТТЯ

Спеціальність 12. 00. 01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор

РИМАРЕНКО Юрій Іванович,

головний науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

ПРОЗОРОВА Наталія Сергіївна,

професор Запорізького державного університету

кандидат юридичних наук, доцент

ЧЕХОВИЧ Валерій Анатолійович,

доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Провідна установа:

Національний університет внутрішніх справ (м. Харків), кафедра теорії та історії держави і права

Захист відбудеться 6 липня 2001 року о 15 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту.

Автореферат розіслано 6 червня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.Б. УСЕНКО

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Входження України у нове тисячоліття як суверенної демократичної держави супроводжується осмисленням досвіду становлення української державності – в її інституційному та ідеологічному вимірах. Проте це осмислення ускладнене низкою суб’єктивних і об’єктивних чинників. Повною мірою ці проблеми стосуються такої теми, як правова та політична спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII ст. Ця еміграція, що стала результатом поразки курсу гетьмана І. Мазепи на відокремлення Лівобережної України від Російської держави, виникла 1709 р. Свій організований характер вона зберігала до 1720-х років, політичний – до смерті її ідеологів у 1740 – 1750-х роках.

Політичний та організаційний характер еміграції визначався тим, що територію автономного державного утворення на Лівобережній Україні – Війська Запорозького залишив гетьман з більшістю генеральних старшин, кошовим отаманом Запорозької Січі, полковників, а також значною частиною козацтва. Після смерті І. Мазепи еміграція обрала нового гетьмана – П. Ор-лика та створила власний уряд, влада яких могла вважатися легітимною. Ідеї еміграції дістали відображення у конституційному акті – “Пактах й конституціях законів та вольностей Війська Запорозького…” 1710 р., договорах, укладених урядом П. Орлика з Кримським ханством та Оттоманською Портою, проектах договорів з Річчю Посполитою та Російською державою, маніфестах та політичних трактатах тощо. Ці документи конструюють нове для тогочасної української правової та політичної думки концептуальне бачення державності – її характеру, форми правління, державного устрою тощо.

Історико-правова наука не має узагальнюючих праць щодо ідей української політичної еміграції першої половини XVIII ст. Найбільша кількість досліджень була присвячена “Пактам…” 1710 р. – М. Василенка, В. Замлин-ського, В. Кордта, О. Лукашевича, К. Манжула, Л. Мельника, О. Оглоблина, О. Пріцака, А. Смолки, В. Смолія, В. Степанкова, О. Субтельного, М. та О. Трофимуків, В. Ульяновського та інших. Проте з них лише дві праці – М. Василенка (“Конституция Филиппа Орлика”), О. Лукашевича та К. Ман-жула (“Конституція” Пилипа Орлика – історико-правова пам’ятка XVIII ст.”) – мають юридичний характер. Вони не вичерпують проблематики цього документу, певною мірою висвітлюючи лише обставини його появи та деякі положення.

Діяльності так званої Бендерської комісії 1709 р. присвячено праці М. Возняка, М. Грушевського, В. Кордта, Н. Молчановського. Проте це насамперед коментовані видання документів комісії, які не висвітлюють правового та політичного змісту висловлених під час її діяльності ідей.

Недостатньо дослідженим залишається комплекс документів еміграції, пов’язаних з її дипломатичною діяльністю. Цим пам’яткам, в яких дістали відображення концепція правових основ української державності, конституційні ідеї тощо, приділяли увагу в своїх працях І. Борщак, Д. Дорошенко, М. Костомаров, Б. Крупницький, Т. Мацьків, О. Субтельний, В. Ульянов-ський. Проте правові та ідейно-політичні аспекти цього комплексу документів поки що не знайшли достатнього осмислення.

Важливість концептуалізації проблематики правової та політичної спадщини української політичної еміграції першої половини XVIII ст. з метою відновлення цілісної картини історії держави і права, правової та політичної думки України зумовила звернення дисертанта до даної теми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з розробкою планових наукових тем відділу історико-політологічних досліджень історії держави і права України Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України “Теоретико-методологічні проблеми історії української державності та права” (номер державної реєстрації 0198U001939), “Історія держави і права: сучасні проблеми історіографії, джерелознавства та юридичної біографістики” (номер державної реєстрації 0101U000377), проекту “Корпус джерел до історії держави і права України”, одним з виконавців яких був дисертант.

Мета та завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є концептуалізація теоретико-правових положень праць і документів, що становлять спадщину української політичної еміграції першої половини XVIII ст. у контексті розвитку української державності, правової та політичної думки другої половини XVII – початку XVIII ст.

З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:

проаналізувати поняття про природу та сутність держави в українській правовій та політичній думці другої половини XVII – початку XVIII ст. та їх розвиток українською політичною еміграцією;

виявити і охарактеризувати моделі української державності, окреслені у документах відносин українських політичних утворень цього періоду з урядами східноєвропейських держав, та простежити їх модифікацію у теорії та політичній практиці емігрантів;

реконструювати еволюцію вирішення проблем конституційного ладу і державного устрою в українській правовій та політичній думці даного періоду та їх нове концептуальне осмислення українською політичною еміграцією.

Об’єктом дослідження є система правових та політичних ідей української політичної еміграції першої половини XVIII ст. у контексті історії держави і права, української правової та політичної думки.

Предметом дослідження є політичні й правові ідеї та практика української політичної еміграції першої половини XVIII ст., що виявилися у конституційному акті, договорах та проектах договорів з навколишніми державами, політичних трактатах, епістолярних пам’ятках та інших документах.

З метою здійснення порівняльно-правового аналізу до предмету дослід-ження введені також документи Війська Запорозького та Запорозької Січі другої половини XVII – початку XVIII ст., твори українських політичних та культурних діячів цього періоду.

Методи дослідження. У дисертації використано загальнонаукові методи аналізу і синтезу, системності, опису та спостереження, історизму. Для аналізу документів застосовувалися конкретно-історичний, формально-правовий, порівняльно-правовий, формально-догматичний, істо-рико-юридичний методи. При аналізі основних правових понять, застосовуваних у документах, автор використав структурний, інституційний аналіз, який дав змогу концептуалізувати теоретичний внесок української політичної еміграції у розвиток правової та політичної думки. Порівняльно-правовий метод застосовувався дисертантом для порів-няльних характеристик різних моделей української державності, реалізованих у договорах з тогочасними державами. Системний метод дав змогу діяльність еміграції розглянути цілісно, комплексно, як унікаль-ний феномен української історії.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. Здійснено комплексний правовий аналіз політико-правової спадщини української політичної еміграції першої половини XVIII ст. У межах проведеного автором дослідження отримано результати, що мають наукову новизну.

1. Вперше концептуалізовано теоретико-правову та практично-політичну діяльність української еміграції першої половини XVIII ст. Її основу становили такі нові положення, як ідея автономної української державності у складі однієї із східноєвропейських держав із колективними зовнішніми гарантіями інших держав, а також перехід до внутрішнього конституційно-правового регулювання державотворчих процесів.

2. Здійснено системний аналіз дослідження правових ідей еміграції у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Виявлено несистематичність та застарілість методів публікації джерельного матеріалу, недостатнє його використання у наукових дослідженнях, відсутність комплексного підходу до вивчення ідейної спадщини української політичної еміграції першої половини XVIII ст., зокрема її правових аспектів.

3. Вперше проаналізовано розвиток правового змісту договорів Війська Запорозького з Річчю Посполитою, Кримським ханством та Російською державою в другій половині XVII ст. На основі цього визначені основні характеристики правового статусу Війська Запорозького у складі цих держав: а) незалежність українських політичних суб’єктів не проголошувалася і не була визнана у договорах; б) були реалізовані три основні моделі автономії Війська Запорозького у складі перелічених держав: конституційна автономія (Російська держава), сюзеренітет-васалітет (Кримське ханство); станова та культурна автономія (Річ Посполита); в) було апробовано два принципи регулювання правового розвитку автономного устрою українських політичних утворень: за допомогою тільки внутрішніх правових актів; з використанням договорів держави-суверена з третьою державою.

4. На основі простеження еволюції правового регулювання головних об’єктів конституційного права у договорах Війська Запорозького з Російською державою визначено конституційний характер цих документів.

5. Визначено теоретичне підгрунтя та зміст конституційно-правових ідей в Україні другої половини XVII – початку XVIII ст. щодо сутності держави, конституційного ладу та державного устрою. Виявлено, що центральними для них були договірна теорія походження держави; нерозв’язаність суперечки між аристократично-демократичною та абсолютистською течіями в суспільстві; наявність виражених регіональних особливостей в українській політичній та правовій думці – самоусвідомлення представниками Запорозької Січі належності до автономного політико-територіального утворення – і пов’язану з цим проблему державного устрою Війська Запорозького.

6. Встановлено конституційно-правовий характер низки питань, що розглядалися під час діяльності так званої Бендерської комісії 1709 р., встановлено їх причинно-наслідковий зв’язок як з попереднім розвитком правової теорії та практики у Війську Запорозькому, так і з наступною Конституцією П. Орлика 1710 р.

7. Досліджено теоретико-правове підгрунтя та конституційно-право-вий зміст положень “Пактів…” 1710 р., аргументовано конституційний характер цього документу, те, що він заклав правові основи для розвитку українського парламентаризму та визначив правовий статус Запорозької Січі у складі Війська Запорозького.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації можуть бути використані для створення нових узагальнюючих праць з історії українських держави, права, політичної та правової думки тощо. Матеріали дослідження можуть бути широко використані у підготовці загальних і спеціальних курсів у вищих закладах освіти, зокрема “Історія держави і права України”, “Історія української державності”, “Історія української політичної та правової думки”, “Історія України”, “Історія українського козацтва” та інших, написанні відповідних підручників і навчальних посібників.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації апробовані автором у 19 фахових публі-каціях та виступах на наукових конференціях: IV Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 26 – 29 серпня 1999 р., матеріали опубліковані); міжнародній науково-практичній конферен-ції “Державно-правові проблеми Північного Причорномор’я: історія та сучас-ність” (Сімферополь – Алушта, 26 – 29 травня 1999 р., матеріали опубліко-вані); всеукраїнських науково-практичних конференціях “Конституцію – в життя” (Київ, 20 – 22 травня 1997 р., матеріали опубліковані); “Михайло Грушевський і сучасність” (Київ, 26 вересня 1996 р., матеріали опубліковані); “ІІІ Академія пам’яті професора Володимира Антоновича” (Київ, 11–12 грудня 1995 р., матеріали опубліковані); “Державна ідеологія в сучасній Україні” (Київ, 20 – 21 травня 1994 р., матеріали опубліковані); “Українська держав-ність: історія і сучасність” (Київ, 21 – 22 січня 1993 р.); “Історико-культурна спадщина Глухівщини” (Глухів, 27 –28 жовтня 1992 р., тези опубліковані).

Структура дисертації. Мета і завдання дисертаційного дослідження визначили структуру роботи, яка складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 190 сторінок. Використано 248 джерел (17 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовані актуальність теми дослідження, об’єкт і предмет, мета й завдання, розкриті основні методи дисертаційної роботи, її практичне значення, апробація теоретичних положень і структура, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною.

У першому розділі “Історіографія політико-правової спадщини укра-їнської політичної еміграції” вперше висвітлено розвиток джерелознавства, археографії документів української політичної еміграції першої половини XVIII ст. та поступове виокремлення цієї проблеми в історіографії – як вітчизняній, так і зарубіжній.

До 1860-х років еміграція вважалася випадковим явищем (Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич). Перетворення вивчення еміграції на окрему історіографічну тему пов’язане з монографіями “Мазепа” та “Мазепинці” М. Костомарова. Проте основна увага вченого зосереджувалася на еміграції як соціально-політичному феномені, біографіях окремих її представників. Концептуальну основу дослідження ідейної спадщини еміграції створила монографія Ф. Уманця “Гетьман Мазепа”, де проаналізовано політичний зміст курсу І. Мазепи на відокремлення Війська Запорозького від Російської держави.

Остаточно виділили проблематику української політичної еміграції першої половини XVIII ст. в окремий напрям наукових досліджень праці М. Василенка, І. Борщака, М. Возняка, М. Битинського, Б. Крупницького, О. Оглоблина, О. Пріцака, О. Путра, О. Субтельного, В. Ульяновського, М. Трофимука та ін. Значна частина цих праць містить елементи аналізу окремих аспектів політичної та правової спадщини еміграції. Стаття “Конституція Пилипа Орлика” М. Василенка стала етапною в аналізі цієї пам’ятки. Проте вона не є систематичним розглядом документу. Значну увагу еміграції приділив І. Борщак (“Григор Орлик”, “Гетьман Пилип Орлик і Франція”, “Вивід прав України” тощо), хоча не розглядав її політичну та правову спадщину. Питання про існування договорів уряду І. Мазепи з Річчю Посполитою та Шведським королівством дослідив М. Андрусяк. Елементи аналізу правових ідей еміграції містить монографія О. Оглоблина “Гетьман Іван Мазепа та його доба”.

У монографії О. Субтельного “Мазепинці” було простежено історію українського сепаратистського руху та політичної еміграції першої половини XVIII ст. як соціального феномена. Дослідник аналізує зміст основних документів еміграції, проте лише з історичної точки зору. Аналізу “Пактів…” присвячена книга О. Лукашевича та К. Манжула. Автори розглядають історію появи цього документу, розкривають постатейний зміст його положень. Проте праця не дає визначення джерел та характеру положень документу, обмежується його формально-правовим розглядом.

Отже, наявна наукова література не вичерпує проблематики даної дисертації. Правова та політична спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII ст., зважаючи на її велике значення, заслуговує на окреме дослідження.

У другому розділі “Моделі української державності (друга половина XVII – початок XVIII ст.) як основа державно-правової доктрини мазепинського руху” розглянуто правовий зміст формування та розвитку державності Війська Запорозького, відображений у документах його відносин з урядами сусідніх держав – Речі Посполитої, Російської держави та Кримського ханства. Проведений аналіз дав змогу автору стверджувати, що на кожному із цих напрямів відносин була сформульована та розвивалася окрема правова модель української державності.

Дисертант довів, що основні правові норми договорів Війська Запорозького з Річчю Посполитою залишалися незмінними протягом 1649 – 1675 рр. і загалом зумовили створення єдиної моделі правових та політичних відносин. Автор показав, що у відносини з урядом Речі Посполитої уряд Війська Запорозького входив насамперед як представник козацтва. Головною правовою проблематикою документів цих відносин стали права козацтва як стану, об’єднання самоврядних територіальних громад та військової організації, хоча певною мірою договори розглядають також релігійно-культурні права населення Наддніпрянщини. Відповідно Військо Запорозьке не отримало за цими договорами цілісної території під свою юрисдикцію, хоча й дістало автономію в організаційних та судових питаннях. Проаналізований документальний матеріал дав змогу стверджувати, що принаймні до 1707 р. роль І. Мазепи у відносинах з Варшавою була пасивною. І навіть пізніше відносини сторін не були оформлені юридично. Правові аспекти цих відносин у період правління І. Мазепи через низку політичних причин розроблені не були.

На основі порівняльно-правового аналізу документів відносин Гетьман-щини з Російською державою автор дійшов висновку, що “гетьманські статті” були договорами про розмежування повноважень між царським урядом та українською автономією, а також регламентували владні відносини, права та обов’язки населення автономії. У відносини з царським урядом Військо Запорозьке входило не як єдиний контрагент, а як кілька станових суб’єктів (зокрема, шляхта, козацтво, міщанство). Самі ж договірні акти мали характер царських привілеїв станам. Дисертант дійшов висновку про конституційний характер цих пам’яток.

Особливі права козацтва на автономну територіальну, фінансову, судову адміністрацію тощо становили основний правовий зміст української автономії у складі Російської держави. Одним з аспектів “гетьманських статей” стала регламентація формування та функціонування владних інституцій в українській автономії. Царський уряд виступав насамперед не як ініціатор, а як гарант таких положень. За умови відсутності легітимного механізму досягнення політичного компромісу у Війську Запорозькому така гарантія була необхідним елементом збереження стабільності державотворчих процесів у автономії.

Вперше комплексно вивчено питання генези курсу уряду І. Мазепи на відокремлення Війська Запорозького від Російської держави. Доведено, що на початку XVIII ст. ідея розвитку української державності у формі автономії у складі Російської держави себе не вичерпала. Курс на відокремлення був спричинений несприйняттям українськими політичними силами політики царського уряду, зокрема після 1700 р., а не положень договорів з останнім. Самі ж правові норми таких договорів тогочасними авторами вважалися оптимальними.

Автор розглянув сукупність правових норм щодо статусу Війська Запорозького, вироблених у документах його відносин з Кримським ханством. Комплексно проаналізовано чинники позиції Бахчисараю щодо української державності та правовий зміст “українського” питання у дипломатичній діяльності Кримського ханства. Одними з визначальних у правовому становленні державності Війська Запорозького стали трьохсторонні відносини Чигирина, Варшави та Бахчисараю, в яких Крим виступав зовнішнім гарантом дотримання договорів Війська Запорозького з Річчю Посполитою. Вони могли супроводжуватися номінальним визнанням козацьким урядом васалітету від ханства без порушення належності до Речі Посполитої. Реальний сюзеренітет Криму був закріп-лений щодо лівобережного Війська Запорозького у договорах Кримського ханства з Російською державою 1668 – 1670 рр. Водночас ці документи визнали право українських політичних утворень Наддніпрянщини на самовизначення у сенсі права на вибір підданства між легітимними монархами, а також обмежену зовнішньополітичну право-суб’єктність згаданих утворень.

У дисертації проаналізовано розвиток понять про походження держави, форму правління та територіальний устрій в українській правовій та політичній думці другої половини XVII – початку XVIII ст. Невід’ємним елементом правосвідомості українського суспільства у цей період залишалися ідеї про те, що держава має очолюватися легітимним монархом, а також про договір монарха із суспільними станами як про головний регулятор політичних і правових відносин. Головним елементом договірної теорії держави в українській правосвідомості виступила концепція “вільного народу” – територіальної міжстанової корпорації, що виробила власні державні структури, зокрема систему адміністрації, збереження якої залишається привілеєм народу і не має підлягати скасуванню чи зміні з боку монарха, навіть у результаті збройного підкорення цього народу. Ці характеристики розкривалися як станові права мешканців території, насамперед знаті. Порушення договірних принципів та норм відносин з боку суверена вважалося достатнім для відмови “вільного народу” від покори монарху, звернення за посередництвом у відносинах із сувереном до інших монархів та навіть переходу під владу іншого монарха. Отже, ідеалом у цей період виступає не незалежність від іноземних династій, а якомога повніша реалізація станових прав. Саме в руслі здійснення цих прав розвивається ідея територіального самоврядування та автономної державності.

Українська думка не витворила у цей час загальної концепції авторитетної та легітимної влади в автономії. Поряд з виразними елементами зовнішнього регулювання “гетьманські статті” відображали розвиток української конституційної думки. Вони виявляли тенденцію до обмеження гетьманської влади. Водночас це не супроводжувалося суттєвим розширенням повноважень та інституціоналізації старшинських колегіальних органів центральної влади. Натомість обмеження влади гетьмана відбувалося здебільшого за рахунок передачі окремих його повноважень царському уряду. Суперечність між політичними силами, аристократичною та абсолютистською ідеями у Війську Запорозькому залишалася нерозв’язаною та призводила до обмеження автономії останнього. Практика ж вирішення питання про співвідношення органів влади в автономії не була однозначною і визначалася реальним співвідношенням сил та впливів більше, ніж писаними чи звичаєвими нормами.

Ще однією проблемою української правової та політичної думки даного періоду було визначення статусу Запорозької Січі. У ширшому розумінні це можна розглядати і як проблему територіального устрою української автономії. Зростало усвідомлення інтересів Запорожжя як окремої політико-територіальної структури. Це слід вважати регіональною особливістю в межах української політичної та правової культури. Відтак сформувалися три погляди на правову природу Запорозької Січі, що на теоретичному рівні визначилися також як ідеї державного устрою української автономії – як унітарного, федеративного та конфедеративного утворення. У цей час спроби вирішення питання державного устрою мали позаправовий характер, а саме питання не було вирішене.

Третій розділ “Державно-правова доктрина української політичної еміграції першої половини XVIII ст.” присвячено аналізу формування, реалізації у нормативному акті та подальшої еволюції ідей про характер та походження держави, форму правління та державний устрій Війська Запорозького у діяльності української політичної еміграції.

У дисертації проаналізовано політичні та правові ідеї документів т. зв. “Бендерської комісії” 1709 р. – судового процесу в Бендерах щодо майна померлого гетьмана І. Мазепи. Ці документи свідчили про те, що еміграційний уряд зіткнувся з проблемою правової неврегульованості українського державотворення у попередній період, недостатності для цього небезумовних правових звичаїв, необхідності створення нових конституційних актів. Обговорювалися питання про характер, формування та співвідношення органів влади, статус Запорозької Січі, її належності до Війська Запорозького. Старшина засудила тенденції набуття гетьманською владою авторитарних рис, виступила за її обмеження у фінансовій та кадровій сферах, виборність усіх посад.

Аналізуючи політичний та правовий аспекти “Пактів…” 1710 р., дисертант зосередив увагу на питаннях про характер та походження держави, статус Війська Запорозького, форму правління, державний устрій положень та концепцій, а також на проблемах джерел та значення документу. З цією метою поєднано формально-правовий та порівняльно-правовий підходи. Вперше проведено аналіз “Пактів…” за об’єктами регулювання. Для з’ясування змісту норм документу вперше були використані положення договорів української автономії з Російською державою другої половини XVII ст. і пам’ятки української політичної та правової думки. Документ відтворює договірну теорію походження держави з таким її елементом, як концепція “вільного народу” у формі, характерній для української правової та політичної думки попереднього періоду.

Проте поява “Пактів…” як першого в Україні конституційного документу внутрішнього характеру свідчить про суттєве зменшення ролі монарха у політичній свідомості його творців. Присутній у документі категоріально, монарх фактично виведений з політичної системи Війська Запорозького, залишався лише гарантом її незмінності, але не чинником регулювання. Творці документу перенесли договірну теорію походження держави на внутрішній устрій “вільного народу”. Це разом із проголошенням фактично міжстанового характеру політичної влади робить “Пакти…” новим явищем в історії українського конституціоналізму. Документ став свідченням готовності українських політичних сил до подолання розірваності політичного процесу, розвитку інституціона-лізованого поняття про державу, ідеї всестановості влади.

Головним змістом “Пактів…” є система формування, функціону-вання та взаємодії органів влади у Війську Запорозькому. Зокрема, обмежуються повноваження гетьмана на користь інституціоналізованої Генеральної ради, котра перебирає повноваження, які відповідно до договорів з Російською державою належали царському уряду. Також документ містить низку положень, що обмежували гетьманську владу і раніше не були оформлені нормативно, а обгрунтовувалися в українській правовій та політичній думці. У “Пактах…” була створена правова база парламентаризму у Війську Запорозькому. Вперше регламентувалася діяльність найвищого колегіального виконавчого органу – ради генеральної старшини. “Пакти…” вперше регламентують систему місцевого управління та самоврядування, інституціоналізують механізми громадського контролю над діяльністю місцевої адміністрації. У документі вперше правовим чином визнано автономний статус Запорозької Січі у складі Війська Запорозького, вироблено деякі правові принципи їх взаємовідносин, встановлено адміністративний кордон Січі всередині Війська Запорозького, правові механізми участі Коша в його управлінні.

У дослідженні проаналізовані дані про розвиток конституційних проблем у документах та діяльності української політичної еміграції після 1710 р. Автор довів, що в цьому ж році політичні сили на еміграції почали відхід від проголошених у “Пактах…” норм взаємовідносин.

Здійснено періодизацію розвитку політико-правового змісту відносин емігрантського уряду з Річчю Посполитою. Це дало змогу дисертанту ствержувати, що українська політична еміграція не створила принципово нових моделей правових відносин Війська Запорозького з Річчю Посполитою. Єдиною новою ідеєю правового характеру стали багатосторонні зовнішні гарантії української автономії у складі Речі Посполитої, що суттєво розширювало концепції, закладені у Зборівському договорі.

Дисертант аргументував, що ідеї, діяльність емігрантів були спрямовані, зокрема, на переосмислення та повнішу реалізацію правової моделі відносин Війська Запорозького з Російською державою, сформованої у попередній період. Її специфічне тлумачення у діяльності еміграції вперше набуває характеру правової ідеології, метою якої було обгрунтування права населення української автономії на самовизначення на основі договірної теорії походження держави. Політичними її елементами стають: 1) визначення форми правління у Російській державі як тиранічної; 2) геополітичні питання; 3) етногенетична хозарська теорія. При цьому емігранти не запропонували у цьому напрямі нових норм, не реалізованих у договорах 1654 р. та пізніших років. Єдиним прициповим нововведенням стала ідея про міжнародні гарантії непорушності правового положення української автономії під царською владою. Ще однією особливістю стала поява в українсько-російських відносинах нового юридичного суб’єкта – Запорозької Січі.

Дисертантом проаналізовані правові та політичні ідеї, висловлені у документах відносин еміграції з Кримським ханством. Еміграція створила найбільш досконалу програму розвитку нормативної бази відносин Війська Запорозького з Кримським ханством, в якій послідовно відображена ідея української державності. Зокрема, наприкінці 1710 р. вперше еміграцією була запропонована ідея багатосторонніх зовнішніх гарантій української державності й територіальної цілісності. Ці гарантії найбільш близько підійшли до ідеї українського суверенітету.

Водночас у договорі емігрантського уряду з Кримом не дістали відображення нові ідеї. Він відповідав поширеному в другій половині XVII ст. типу військово-тактичних угод Війська Запорозького з ханством. Пізніше відповідно до привілею Війську Запорозькому від Оттоманської Порти була реалізована модель протекторату над ним Кримського ханства, розвинута у договорах попереднього періоду.

У Висновках підбито основні підсумки дослідження, які коротко можна звести до наступного:

1. Основними характеристиками правового статусу Війська Запорозького у складі Речі Посполитої, Кримського ханства та Російської держави були наступні: а) незалежність українських політичних суб’єктів не проголошувалася і не була визнана у договорах; б) у цей період були реалізовані три основні моделі автономії Війська Запорозького у складі перелічених держав: конституційна автономія (Російська держава), сюзеренітет-васалітет (Кримське ханство); станова та культурна автономія (Річ Посполита); в) були апробовані два принципи регулювання правового розвитку автономного устрою українських політичних утворень: внутрішніми правовими актами; з використанням договорів держави-суверена з третьою державою.

2. Українські правова та політична практика і думка другої половини XVII – початку XVIII ст. не змогли вирішити нагальних проблем українського державотворення і запропонувати таку модель розвитку Війська Запорозького, яка задовольнила б основні українські політичні сили. Водночас чітко вирізнилися напрями, що відображали перманентний конфлікт замість діалогу політичних сил, який стримувався і регулювався більше іззовні, ніж зсередини. Подальше збереження автономного устрою Війська Запорозького багато в чому залежало саме від ефективності пошуку шляхів правового вирішення політичних проблем.

3. “Бендерська комісія” свідчила про спробу емігрантів відновити самодостатність політико-правового процесу у Війську Запорозькому, поставила питання про ревізію основ його державності та права: пошук нових статусу та моделі організації влади, необхідність розробки та прийняття нових конституційних актів; стала однією з передумов створення “Пактів й конституцій…” 1710 р.

4. “Пакти…” стали першим внутрішньоукраїнським конституційним актом. Було створено правові основи представницького правління та парламентаризму. “Пакти…” розподілили владні повноваження, що досі належали царю, між органами влади Війська Запорозького та створили правові передумови для подолання розірваності політичного та правового процесів. Вони вперше відрегулювали проблеми державного устрою Війська Запорозького, створивши умови для інтеграції до нього Запорозької Січі.

5. “Пакти…” систематизували та розвинули положення, що були апробовані у договорах Війська Запорозького з Російською державою, підсумували правовий зміст конституційних нововведень часів правління І. Мазепи та здобутки української політичної та правової думки другої половини XVII – початку XVIII ст. Саме сукупність згаданих пам’яток, прецедентів та ідей стала головним джерелом “Пактів…”. Вони стали органічним продовженням розвитку українських політичної та правової практики, думки, культури.

6. Українські політичні сили, репрезентовані на еміграції, виявилися неготовими до самостійного регулювання політичних процесів у Війську Запорозькому без зовнішнього втручання, право не стало визначальним інструментом регулювання політичного процесу на еміграції.

7. У документах відносин еміграційного уряду з Річчю Посполитою, Кримським ханством та Російською державою обгрунтовувалися ті ж самі правові положення, що були реалізовані на відповідних напрямах у другій половині XVII – на початку XVIII ст. Водночас уряд П. Орлика запропонував нові принципи правового регулювання української автономії у складі інших держав – колективні міжнародні гарантії договорів Війська Запорозького з державою-сюзереном.

Отже, правова та політична спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII ст. є внутрішньо цілісним ідейним феноменом, що виник на основі переосмислення політичної та правової практики, а також відповідних концепцій, висловлених у попередній період. Поява ідейного комплексу еміграції була зумовлена як особливими обставинами зовнішнього характеру, так і еволюцією політичних та правових відносин у Війську Запорозькому. Незважаючи на те, що концепції емігрантів не були реалізовані через внутрішню непідготовленість українського суспільства та низку зовнішньополітичних чинників, вона становить значний інтерес для дослідження історії держави та права України.

Основні положення дисертації викладено у наступних публі-каціях автора:

1. Гетьман Пилип Орлик і його Конституція. – К., 1993. – 80 с. (у спів-авторстві з І.О. Кресіною; дисертантом написано 50 % авторського тексту та систематизовано додатки).

2. Мазепинці. – К., 1994. – 112 с.

3. Традиції українського державотворення у новій конституції України //Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. Зб. наук. статей. – № (1998). – Донецьк, 1998. – C. 90-96.

4. Запорозька Січ // Юридична енциклопедія. –Т. 2.– К., 1999. – C. -521.

5. Політико-правовий зміст формування нової державницької ідеї мазепинським рухом // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 1999. – № 1. – C. 240-245.

6. Бендерська комісія 1709 року і питання про політичні та правові основи організації влади у Гетьманщині //Держава і право. Зб. наук. праць. – Вип. 3. – К., 1999. – С. 23-30.

7. Політико-правові аспекти відносин Запорозької Січі з Кримським ханством у 1687 – 1708 рр. //Вісник університету внутрішніх справ. – 1999. – Вип. 7. – Ч.2. – Харків, 1999. – С. 96-106.

8. Політико-правова проблематика українсько-польських договорів XVII ст. // Держава і право. Зб. наук. праць. – Вип. 4. – К., 1999. – С. 59-66.

9. Конституційна проблематика відносин Війська Запорозького з Російською державою в 1654 – 1709 роках // Держава і право. Зб. наук. праць. – Вип. 6. – К., 2000. – С. 63-79.

10. Кримське ханство: правовий вимір державності //Правова держава. Щорічник наукових праць. – Вип. 11. – К., 2000. – С. 477-486.

11. Політичний та правовий вимір відносин Війська Запорозького з Кримським ханством у 1648 – 1708 рр. // Держава і право. Зб. наук. праць. – Вип. 7. – К., 2000. – С. 106-124.

12. Правові проблеми відносин Війська Запорозького з Кримським ханством у діяльності першої української політичної еміграції першої половини XVIII ст.// Держава і право. Зб. наук. праць. – Вип. 8. – К., 2000. – С. 78-89.

13. Питання про юридичні аспекти відносин Війська Запорозького з Річчю Посполитою в період гетьманування Івана Мазепи (1687 – 1709 рр.) та у діяльності української політичної еміграції XVIII ст. // Держава і право. Зб. наук. праць. – Вип. 9. – К., 2001. – С. 77-94.

14. Козацтво // Юридична енциклопедія. – Т. 3. – К., 2001. – С. 141-142.

15. Конституція Пилипа Орлика // Юридична енциклопедія. – Т. 3. – К., 2001. – С. 297-298.

16. Літопис Г. Грабянки // Юридична енциклопедія. – Т. 3. – К., 2001. – С. .

17. Літопис С. Величка // Юридична енциклопедія. – Т. 3. – К., 2001. – С. .

18. Кримське ханство // Юридична енциклопедія. – Т. 3. – К., 2001. – С. .

19. Мазепа І. С. // Юридична енциклопедія. – Т. 3. – К., 2001. – С. 549-550.

Матеріали та тези виступів на конференціях:

20. Традиції українського державотворення у новій Конституції України // Проблеми освіти. Наук.-метод. збірник. – Вип. 15. – К., 1998. – С. 79-85.

21. І. Мазепа та мазепинство у науковій спадщині Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і сучасність. Матеріали міжнар. конф. – К., 1998. – С. 32-34.

22. П. Орлик, Г. Грабянка і народження хозарського міфу // Третя академія пам’яті професора Володимира Антоновича. – К., 1996. – С. – 499.

23. Український хозаризм як вияв свідомості української еліти у XVIII ст. // Державна ідеологія в сучасній Україні. – К., 1995. – С. 31-33.

24. Перша конституція Української держави // Історико-культурна спадщина Глухівщини. – Глухів, 1992. – С. 23-25.

Кресін О. В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII ст. – Рукопис (190 стор.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12. 00. 01 – теорія та історія держави і права, історія політичних і правових вчень. Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київ, 2001.

У дисертації комплексно досліджено розвиток правового змісту моделей української державності, обумовлених у договорах Війська Запорозького із східноєвропейськими державами у другій половині XVII – на початку XVIII ст. Визначено теоретичні засади та зміст українських конституційно-правових ідей другої половини XVII – початку XVIII ст. щодо сутності держави, конституційного ладу та державного устрою.

Виокремлено та сформульовано зміст ідей про новий статус Війська Запорозького у проектах договорів емігрантського уряду з Річчю Посполитою, Російською державою та Кримським ханством. Проаналізовано конституційно-правовий зміст ідей, висловлених емігрантами у комплексі документів так званої Бендерської комісії 1709 р. Досліджено теоретико-правове підгрунтя та конституційно-правовий характер положень “Пактів й конституцій законів та вольностей Війська Запорозького…” 1710 р.

Ключові слова: політична та правова думка, конституція, парламентаризм, автономія, еміграція, сюзеренітет-васалітет.

Кресин А. В. Политико-правовое наследие украинской политической эмиграции первой половины XVIII ст. – Рукопись (190 стр.)

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12. 00. 01 – теория и история государства и права, история политических и правовых учений. Институт государства и права имени В. М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2001.

В диссертации комплексно исследовано развитие правовых аспектов моделей украинской государственности, нашедших свое отражение в договорах Войска Запорожского с восточноевропейскими государствами во второй половине XVII – в начале XVIII в. На основании этого определены основные характеристики правового статуса Войска Запорожского в составе этих государств, а также принципы регулирования правового развития автономного устройства украинских политических образований.

Прослежено эволюцию правового регулирования основных объектов конституционного права в договорах Войска Запорожского с Российским государством, на основании чего установлено характер и значение этих актов. Сформулированы теоретические основы и содержание украинских конституционно-правовых идей второй половины XVII – начала XVIII в. о сущности государства, конституционного строя и государственного устройства.

Осуществлено комплексное исследование правовых и политических идей и деятельности первой украинской политической эмиграции в контексте развития процессов государственного строительства в Украине, украинской политической и правовой мысли второй половины XVII – начала XVIII в.

Выделено и сформулировано содержание идей о новом статусе Войска Запорожского в проектах договоров эмигрантского правительства с Речью Посполитой, Российским государством и Крымским ханством. Проанализировано конституционно-правовое содержание идей, высказанных эмигрантами в комплексе документов так называемой Бендерской комиссии 1709 г. (судебный процесс об имуществе, оставшемся после смерти гетьмана И. Мазепы). Исследовано теоретико-правовое основание и конституционно-правовой характер положений “Пактов и конституций…” 1710 г. (конституционный акт, принятый украинским эмигрантским правительством), определен их характер. Изучен вопрос о развитии конституционных идей эмиграции после 1710 г.

Ключевые слова: политическая и правовая мысль, конституция, парламентаризм, автономия, эмиграция, сюзеренитет-вассалитет.

Olexiy V. Kressin. Ukrainian political emigration's of first half of XVIII century political and legal heritage. – Manuscript (190 p.)

Thesis for obtaining a scientific degree of Candidate of Science (Law), speciality 23.00.01 – theory and history of state and law, history of political and legal thought. – V.M. Koretsky Institute of State and Law, Ukrainian National Academy of Science, Kyiv, 2001.

The thesis presents complex investigation of Ukrainian statehood legal models, that were constructed by Viysko Zaporozke (Hetman State) treaties with Eastern-European states (second half of XVII century – beginning of XVIII century). Author defines the theoretical base and contens of Ukrainian constitutional ideas in the same period.

The thesis gives the definition and parametres of new state status ideas about Viysko Zaporozke in the exile government's projects of treaties with Rzech Pospolita, Russian state and Crimean Chanate. Analysis of constitutional ideas, expressed