НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Марисюк Костянтин Богданович

УДК 342. 53 (71)

Виникнення, розвиток та функціонування парламенту Канади

(1647 – 1982 рр.)

Спеціальність 12.00.01. – теорія та історія держави і права;

історія політичних та правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник – кандидат юридичних наук, професор Тищик Борис Йосипович, завідувач кафедри історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Офіційні опоненти:

- доктор юридичних наук, професор Страхов Микола Миколайович, професор кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

- кандидат юридичних наук, доцент Сливка Степан Степанович, професор кафедри теорії та історії держави і права Львівського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України.

Провідна організація – кафедра теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ МВС України (м. Харків).

Захист відбудеться 23.10.2001 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

Автореферат розісланий 18.08.2001 р.

Вчений секретар Гончаренко В.Д.

спеціалізованої вченої ради

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Особливістю даного дослідження є майже цілковита відсутність фундаментальних досліджень питань виникнення, розвитку та функціонування парламенту Канади. Саме ці причини обумовили вибір теми даного дисертаційного дослідження.

Актуальність дослідження. Створення в Україні високорозвиненого громадянського суспільства і розбудова на основі Конституції України демократичної правової держави вимагають не лише докорінного концептуального переосмислення історії української держави, а також обов'язкового вивчення досвіду та традицій найбільш розвинених країн світу та використання їх позитивних надбань у процесі власного державотворення.

Особливо важливим при цьому видається вивчення історії тих високорозвинених країн, які самі звільнилися від колоніальної залежності та мають довготривалі історичні, етнічні та культурні зв'язки з Україною. У зв'язку з цим, для українських правників чи не найбільш важливим є вивчення та узагальнення державотворчого досвіду Канади, її законодавчої бази, особливостей побудови та функціонування вищих державних органів та посадових осіб цієї держави, з метою подальшого використання їх досягнень в Україні та утримання від її помилок та упущень.

Особливого значення при цьому набуває вивчення основного гаранта економічної та соціально-політичної стабільності Канади – парламенту, в першу чергу питань історії його виникнення і розвитку, засад створення та функціонування, функцій і завдань його палат, а також взаємовідносин між самими палатами і розмежування їх повноважень.

Актуальність даної проблеми, а також недостатня її розробленість в історико-правовій науці і зумовили вибір теми даного дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка відповідно до цільової комплексної програми “Проблеми вдосконалення організації та діяльності органів державної влади і управління України в умовах формування правової держави”.

Мета і задачі дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз правових засад виникнення та функціонування федерального парламенту в Канаді та його інституцій; дослідження чинників, що викликали зміни у його правовому статусі.

З огляду на мету дослідження, не претендуючи на повне та беззаперечне висвітлення всіх аспектів цієї складної проблеми, автор зробив спробу вирішити такі конкретні задачі:

·

· охарактеризувати сутність та правовий статус перших прототипів парламентів на території нинішньої Канади;

· прослідкувати шляхи та етапи розвитку ідеї створення єдиного парламенту в Канаді;

· проаналізувати процес підготовки та прийняття Акта про Британську Північну Америку 1867 р. з позиції творення федерального парламенту;

· розглянути еволюцію парламенту Канади та його інституцій в період створення федеральної держави на цій території та в подальші періоди;

· проаналізувати основні завдання та функції парламенту Канади;

· охарактеризувати правовий статус та коло повноважень найвищих посадових осіб палат парламенту;

· провести аналіз правового статусу парламенту в період перед фактичним здобуттям Канадою незалежності (1965 – 82 рр.).

Об'єктом дослідження є процеси формування та розвитку федерального парламенту Канади та його інституцій, в першу чергу палат, їх постійних та тимчасових комісій, його найвищих посадових осіб у 1647 – 1982 рр.

Предметом дослідження є загальні та специфічні закономірності виникнення та розвитку інституту парламентаризму на території нинішньої Канади, особливості його формування та діяльності.

Хронологічно рамки дослідження обмежено 1647 – 1982 рр. Вибір даних меж визначається тим, що саме 1647 р. датується створення на території нинішньої Канади першого прототипу майбутнього парламенту. Обмеження дослідження 1982 р. пояснюється бажанням автора зберегти історизм дослідження, оскільки саме у 1982 р. в Канаді було введено в дію Акт про конституцію, який історично розмежував періоди історії даної країни, започаткувавши відрізок, що можна назвати “сучасність”, вивчення якого входить до предмету конституційного права зарубіжних країн.

Методи дослідження. У процесі теоретичних та практичних досліджень застосовувались наступні наукові методи:

·

· порівняльно-правовий – при аналізі законодавчих та підзаконних норм, що регулюють діяльність канадського парламенту;

· метод тлумачення права – при з'ясуванні та роз'ясненні змісту правових норм, що регулюють функціонування парламенту Канади;

· діалектичний метод – при розгляді парламенту Канади та його складових одиниць як складників соціальних категорій, які в процесі свого розвитку та функціонування зазнають істотних змін;

· системно-структурний та функціональний методи – при дослідження та аналізі результатів діяльності канадського парламенту, нормативно-правових актів Канади у цій сфері.

Теоретичною основою дослідження стали фундаментальні наукові положення, сформульовані в конституційно-правовій та історико-правовій науках, та містяться у працях відомих вітчизняних та зарубіжних представників суспільних наук – правників, істориків, політологів, зокрема: М. Аткінсона, І. Беджгота, Р. Ван Луна, М. Віттінгтона, В. Гессена, Р. Доусона, А. Есмена, І. Золтвани, Д. Кемпбелла, Дж. Керлеса, К. Компляка, М. Коркунова, С. Корфа, Д. Крейтона, Ф. Кунца, В. Макнатта, Дж. Меллорі, А. Мішина, М. Пінара, Л. Сабуре, О. Сороко – Цюпи, М. Страхова, Дж. Стюарта, В. Тишкова, Б. Тищика, Ю. Форсі, В. Шаповала та багатьох інших.

Для розробки теми і вирішення поставлених завдань широко використовувались матеріали загальної теорії держави і права, конституційного права та інших галузевих правових дисциплін.

Джерельною базою дисертації є велика кількість нормативних актів Канади, серед яких особливе місце займають Акт про Британську Північну Америку 1867 р., Королівська хартія про заснування Компанії Гудзонової затоки 1670 р., Паризький договір 1763 р., Квебекський Акт 1774 р., Конституційний Акт 1791 р., Союзний Акт 1840 р., Сімдесят дві резолюції 1864 р., Акт Землі Руперта 1868 р., Запропоновані умови союзу 1869 р., Манітобський акт 1870 р., Альбертський акт 1905 р., Ньюфаундлендські акти 1832, 1842 та 1847 рр., та ряд інших. Широко використовуються нормативні акти та документи, опубліковані в збірниках за редакцією Дж. М. Блісса “Канадська історія в документах, 1763-1966” (Canadian history in documents, 1763-1966), а також Дж. Рейда, К. Макнатта та Х. Кроу “Джерела канадської історії” (A source-book of Canadian history). Окрім того використовуються опубліковані за межами України канадські архівні матеріали та спеціальна наукова література.

Наукова новизна одержаних результатів визначається передусім тим, що автор вперше у вітчизняній літературі зробив спробу комплексного дослідження виникнення, структури, розвитку та функціонування парламенту Канади у 1647 – 1982 роках.

У дисертації проаналізовано історію зародження перших представницьких органів на території нинішньої Канади. Зроблено спробу провести аналіз правового статусу інституцій та посадових осіб федерального парламенту, його функцій та завдань в історичному контексті. У науковий обіг введено велику кількість досі не відомих або не досліджених в Україні нормативно-правових актів та опублікованих в Канаді архівних матеріалів, а також широке коло не відомих раніше в нашій країні історичних та правових праць з даної проблематики.

Найістотніші результати дослідження, котрі відображають внесок автора в розробку означеної проблеми, зводяться до наступного:

1. Уточнено, що практика створення інституту парламентаризму в Канаді була заснована не тільки на досвіді Британії та США, а й мала свої особливості, які проявилися у порядку формування Сенату Канади, у належності більшості сенаторів до партії прем'єр - міністра, у цензі осілості, короткому терміні депутатських мандатів;

2. Вперше обґрунтовано дисертантом, що першим прототипом майбутнього парламенту на території нинішньої Канади потрібно вважати створену у 1647 р. Управлінську та наглядову раду, яка хоч і не створювалась шляхом прямого виборчого права, але мала багато інших ознак, притаманних парламентові;

3. Дістало подальший розвиток положення, що створення в Канаді єдиної федеративної держави та, як наслідок, єдиних федеративних органів, мало місце в першу чергу під впливом місцевих економічних та політичних зрушень, а не лише як наслідок політичної волі Британії, як метрополії: внаслідок економічної кризи, що охопила Канаду в 1850-60 рр. та внаслідок політичних негараздів, в першу чергу повстань, під впливом яких значна більшість канадців почала вимагати створення федерації британських колоній в Північній Америці;

4. Дістало подальший розвиток положення, що двопалатна парламентська система Канади з її чітким зміщенням повноважень в напрямку федерального центру та поєднанням представницького та партійного елементів, виявилась чи не найбільш стабільною та дієвою серед всіх країн, які колись історично входили до Британської імперії;

5. Уточнено, що трансформація правового статусу Канади та її вищих державних інституцій, яка мала місце у 1982 р., була зумовлена багатьма об'єктивними факторами канадської дійсності, як от загостренням квебекського сепаратизму, поступовим збільшенням середнього віку сенаторів, що призвело до їх фактичної неспроможності продуктивно працювати, системою формування парламенту, в першу чергу – його Верхньої палати.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що викладені в ній положення, узагальнення та висновки, як видається, можна використати:

·

· у правотворчості – з метою використання позитивних надбань Канади в розглядуваній сфері в українському законодавстві та правовій практиці;

· у навчальному процесі, викладаючи курс “Історії держави та права зарубіжних країн“, а також історичної частини курсу “Конституційного права зарубіжних країн“ та деяких інших курсів галузевих юридичних та історичних дисциплін.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації розглянуто на кафедрі історії та теорії держави та права Львівського національного університету імені Івана Франка; викладені автором на V, VІ та VIІ регіональних науково-практичних конференціях – “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, що проходили у Львівському національному університеті імені Івана Франка у 1999, 2000, 2001 роках, на регіональній міжвузівській науковій конференції молодих вчених та аспірантів “Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ, 2001), на науковій конференції Юридичного інституту Тернопільської академії народного господарства (Тернопіль, 2001).

Публікації. Основні ідеї, теоретичні положення і висновки дисертації знайшли відображення у п'яти опублікованих працях здобувача.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, шести розділів, які поділяються на глави та підглави, висновків (обсяг – 176 сторінки). До тексту додано список використаних джерел (219 найменувань).

ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається об'єкт та предмет, мета та завдання дослідження, висвітлені методологічна, теоретична, джерельна база, формулюються головні положення, що виносяться на захист, розкрито наукову новизну, практичне та теоретичне значення роботи, охарактеризовано апробацію результатів дослідження.

У розділі 1 “Історична та правова література про історико-правовий розвиток парламенту Канади” показано, що питання історико-правового розвитку парламенту Канади потребують детального дослідження.

При розкритті питань, що стосувались виникнення перших прототипів парламентів на території нинішньої Канади, особливо цінними були праці таких видатних канадських дослідників, як А. Вашо, І. Золтвани та Д. Кемпбелл.

При розкритті питань, пов'язаних з періодом формування федерації та з першими роками її існування, автор використовував праці багатьох учених, але серед них особливо вирізняються фундаментальні дослідження Е. Маккініса та Мак Грегора Доусона.

На особливу увагу заслуговують праці канадських дослідників середини – другої половини ХХ століття, зокрема Ф. Кунца, Дж. Стюарта та Ж.-Ш. Боненфана, дослідження яких безпосередньо стосувались питань правового статусу, формування, діяльності та місця в країні палат парламенту Канади. Окремі проблеми зазначеного періоду розглядали також Р. Ван Лун та М. Віттінгтон, Дж. Меллорі та ін. Серйозні розробки здійснили Ф. Енгельман, М. Шварц і М. Пінар, які досліджували природу канадської партійної системи. Питання законотворення фундаментально дослідили У. Нельсон та Дж. Макферсон.

У дослідженні використано деякі матеріали з праць дослідників Східної Європи, в перше чергу М. Гжибовськи, К. Компляка та Я. Іванка (Польща), А. Лідіна, А. Мішина, С. Данілова та С. Корфа (Росія).

Крім безпосередніх дослідників питань, пов'язаних з історією парламенту Канади, використано праці класичних конституціоналістів, в тому числі Беджгота, Блюнчлі, Гессена, Гумпловича, Дайсі, Есмена, Коркунова, Фішеля та багатьох ін.

Автор розуміє, що досліджувану тему неможливо повністю висвітлити у межах однієї чи декількох праць. Внаслідок цього дана дисертація є лише спробою зробити посильний внесок у важливу справу, спрямовану на всебічне та об'єктивне вивчення державно-правової історії провідних країн світу.

Розділ 2. “Витоки канадського парламентаризму” відображає дослідження основних факторів, які спричинили вплив на формування та розвиток парламенту в Канаді.

Для канадської парламентської системи характерно не лише поєднання британської парламентської системи з американськими федеральними принципами, а й те, що ці два принципи були вільно адаптовані до власних специфічних потреб країни.

В той же час, парламент Канади, як було з'ясовано, має й значну кількість особливостей, які відрізняють його від законодавчих органів інших країн, в першу чергу США та Британії.

Підсумовуючи, автор доходить до висновку, що подальше ототожнення федерального законодавчого органу Канади з парламентами Британії, США чи будь-якої іншої країни, що часто трапляється в літературі, помилкове, адже парламент Канади, хоч і має в основі запозичені елементи, все-таки суттєво відрізняється від будь-якого іншого законодавчого органу світу.

Розділ 3 – “Виникнення перших прототипів парламенту на території сучасної Канади” – присвячений аналізу формування перших представницьких органів на території нинішньої Канади.

Хоча більшість вітчизняних й зарубіжних дослідників відносять перший період творення прототипів нинішніх парламентів на території нинішньої Канади до другої половини XVIII ст., автор вважає, що розгляд цього питання потрібно почати з 1647 р. Саме цього року королем Франції було засновано Управлінську та наглядову раду. До її складу входили генерал-губернатор, колишній генерал-губернатор, глава ордену єзуїтів на території нинішньої Канади, та 2 радники (3 – при відсутності колишнього губернатора), яких обирали постійні члени Ради після консультації з обраними представниками мешканців колонії. Після її ліквідації 1648 р. було створено, а 1666 р. - ліквідовано, Суверенну раду, яку можна назвати продовжувачем традицій Управлінської та наглядової ради. Обидві Ради, на думку автора, можна вважати першими прототипами парламенту.

Наступна спроба сформувати представницький орган на території нинішньої Канади відноситься вже до часів британського панування, а саме до 1763 року. Саме тоді британський король Георг ІІІ погодився на створення чотирьох нових урядів у Північній Америці, в тому числі й у Квебеку, у кожній з яких передбачалось створення загальних зборів та загальнонародних асамблей. Проте аж до прийняття Квебекського акта 1774 р., у якому проголошувалось створення представницьких органів, а саме Асамблеї та Законодавчої ради, якихось поступальних дій у цьому напрямку не було зроблено. Першим же суттєвим кроком до створення законодавчого органу в теперішньому розумінні на території нинішньої Канади можна вважати прийняття 1791 р. Конституційного акта, за яким Верхній та Нижній Канадам було даровано двопалатні законодавчі органи. Проте на цей час ще у трьох інших провінціях (Новій Шотландії, Новому Брансуїку та на Острові Принца Едуарда) уже функціонували законодавчі збори, а ще у двох провінціях (Мис Бретон та Ньюфаундленд) все говорило, що такі органи будуть незабаром створені.

Підсумовуючи дисертант зазначає, що станом на середину ХІХ ст., в значній більшості майбутніх провінцій Канади вже тривалий час існували місцеві прототипи представницьких державних органів, що були не лише даниною моді, але й невід'ємними та цілком дієвими інституціями своїх територій, без яких розвиток і функціонування останніх був би неможливий.

Розділ 4. “Період формування цілісної парламентської системи в Канаді (1840-1930 рр.)” складається з трьох глав.

У главі 1 “Формування єдиного вищого органу представницької демократії на території сучасної Канади (1840-1867 рр.)” проаналізовано чи не найбільш важливий етап історії як Канади в цілому, так і її представницького органу.

Виявлено, що ідея союзу вперше чітко з'явилась у Звіті Джона Лемптона (лорда Дархама) 1839 р. Після перебування на території Канади впродовж п'яти місяців, лорд Дархам подав Звіт відносно справ у Британській Північній Америці до парламенту Британії наприкінці зими 1839 р. Варто звернути увагу на те, що Дархам не був фундатором цих пропозицій, а лише чітко виклав їх і скерував за належністю. Як було з'ясовано, єдиною ідеєю, авторство якої стовідсотково належить Дархаму, є ідея федеративного союзу британських колоній. Він підтримував цю ідею й після повернення до Англії, але вже тоді розумів, що це не знайде підтримки у метрополії. Як наслідок - Дархам замінив цю ідею двома іншими. Першою стала ідея законодавчого об'єднання провінцій, яку він запозичив головно у канадських торі. Друга – ідея відносної місцевої автономії - походила з джерел, наближених до канадських реформаторів. Дархам вважав, що Корона повинна зберегти всю повноту влади, але має підкоритись необхідним наслідкам існування представницьких установ. Він також запропонував нові назви для провінцій: Нижня Канада мала називатись Східною, а Верхня Канада – Західною Канадою. Вони мали бути однаково представлені в Законодавчій асамблеї, що збиралася б у зручному для обох провінцій місці.

Попри всі недоліки, Звіт Дархама містив такі прогресивні для того часу ідеї, як створення відповідального уряду, свобода віросповідання, у тому числі й у питаннях формування органів держави, а також ідею сильного законодавчого органу. На думку автора, Звіт можна вважати тією перехідною і зв'язуючою ланкою, що однією з перших спричинила перехід від неспокійної та сумновідомої Другої імперії до сучасної Британської співдружності націй.

Об'єднання двох Канад мало місце згідно з імперським актом 1840 р., що набув чинності 1841 р. Акт передбачав, що в подальшому провінцією будуть управляти губернатор, Законодавча рада, яка призначалась волею королівської влади (дане положення було змінено в 1856 р., після чого члени Ради почали обиратися на восьмирічний строк), та виборна Законодавча асамблея, що мала складатись з 84 членів, причому кожна з провінцій мала делегувати рівну кількість представників – по 42.

Внаслідок економічного занепаду, політичних криз та майже безперервних повстань на території Канади в першій половині 1860-х рр., ідея глобального об'єднання, здається, зникла надовго. Найреальнішим в той час могло стати об'єднання трьох провінцій: Нової Шотландії, Нового Брансуїка та Острова Принца Едуарда з єдиним законодавчим органом і єдиним урядом.

В результаті, першу міжпровінційну конференцію було скликано у вересні 1864 р. у м. Шарлоттаун на Острові Принца Едуарда.

Оскільки досягти якихось чітких домовленостей у Шарлоттауні так і не вдалось, вирішено було провести ще одну зустріч у жовтні того ж року у м. Квебек. Як показує дисертант, саме на ній й було окреслено основні засади формування та діяльності майбутнього федерального парламенту, обговорено й погоджено назви його палат, визначено порядок формування та представництво кожної з провінцій у них та багато інших, не менш важливих питань. Ці положення, за незначним винятком, було підтверджено на Вестмінстерській конференції у 1866 р. та покладено в основу Акта про Британську Північну Америку 1867 р.

Підсумовуючи, автор зазначає: розглядуваний вище період мав найбільший вплив на подальше формування цілісної держави в Канаді та створення федеральних органів. Саме в цей час було закладено ті основоположні засади, спрямовані на порядок формування і функціонування державних інституцій у цій країні, що актуальні та дієві й сьогодні, не потребуючи кардинальних змін чи пристосувань до вимог часу.

Главу 2 “Правовий статус парламенту Канади за Актом про Британську Північну Америку 1867 року” присвячено аналізу положень, що закріплювали правовий статус федерального парламенту Канади згідно Акта про Британську Північну Америку 1867 р. Здійснено спробу з різних точок зору охарактеризувати основні засади формування та діяльності канадського парламенту, його завдання та повноваження, окреслити правовий статус членів палат парламенту та його найвищих посадових осіб. В результаті виявлено, що Канаді вдалося створити добре розроблений і продуманий конституційний закон, який ні в чому не поступався конституціям більшості тогочасних країн, а в дечому й перевершував їх.

У главі 3 “Діяльність єдиного федерального парламенту Канади в період 1867 – 1930 рр.” досліджується перший етап існування та діяльності парламенту Канади. У ній проаналізовано події, пов'язані з вступом до федерації нових провінцій та територій, а також їх вплив на порядок формування парламенту та представництво територій. Саме в розглядуваний період до федерації приєднались Манітоба (1870 р.), Британська Колумбія (1871 р.), Острів Принца Едуарда (1873 р.), Альберта (1905 р.), Саскачеван (1905 р.).

Наступна зміна, як було з'ясовано, відбулось у 1915 р., коли, згідно з Актом про Британську Північну Америку 1915 р. рівність представників у Сенаті почала визначатись не за принципом поділу держави на три частини – Онтаріо, Квебек, Приморські провінції, а на чотири частини, додавши як окремий елемент Західні провінції – Манітобу, Британську Колумбію, Саскачеван та Альберту. Кожна з провінцій отримала по шість сенаторів. Той самий законопроект передбачав надання тих самих шести місць у Сенаті для Ньюфаундленда у випадку його вступу до федерації.

Саме цей рік, на думку автора, можна назвати роком остаточного сформування території Канади. Це твердження вважаємо правильним, незважаючи на те, що значно пізніше, а саме 1949 р., до федерації приєдналась остання з нинішніх провінцій – Ньюфаундленд, оскільки жодних суттєвих змін у системі та структурі парламенту при цьому не відбулося.

В зв'язку зі змінами у державній структурі Акт про Британську Північну Америку 1915 р. збільшував максимальну кількість сенаторів з 78 до 112. Згідно з цим же Актом було також внесено положення, за яким кожна провінція повинна мати право на кількість місць у Палаті громад, яка має бути не меншою за кількість сенаторів, які представляють дану провінцію.

Разом з тим, в період 1867 - 1930 рр. поступово відбувалось вдосконалення правового статусу й основних засад діяльності вищих державних інститутів Канади, у тому числі й федерального парламенту.

Суттєвою ознакою розглядуваного періоду, на думку автора, можна вважати боротьбу впродовж майже всіх цих років за надання права голосу жінкам. Фактично мали місце три таких спроби, які увінчалися успіхом лише 20 вересня 1917 р., коли було прийнято Акт про вибори в період війни, де надавалось право голосу всім іноземним громадянам, які проживали на території Канади з 31 березня 1902 р. Окрім того, Акт надавав право голосу дружинам і сестрам військовослужбовців, впродовж того часу, коли останні перебувають на війні, а також жінкам – військовослужбовцям.

Отже, 1840 – 1930 рр. стали чи не найбільш значущим періодом в історії Канади. В цей час вдалося створити єдину державу – Канаду, сформувати, впровадити у життя і навіть випробувати часом основні елементи державності, в тому числі федеральні законодавчі органи. Саме наприкінці даного періоду Канада стала країною, яка мала стабільну політичну й економічну системи, впорядковані та дієві органи влади, збалансоване і чітке законодавство.

Розділ 5. “Правовий статус, структура та функції парламенту Канади (1930 – 1965 рр.)” складається з п'яти глав.

У главі 1 “Зміни правового статусу парламенту Канади” дається загальна характеристика політичної та правової ситуації, що склалась в Канаді в розглядуваний період.

Саме в період 1930 – 65 рр. припиняється будь-яка серйозна робота, у тому числі законопроектна, з трансформації вищих представницьких органів держави. Натомість широко практикується впровадження надбань попередніх років з пристосуванням їх до нових політичних та економічних реалій. Окрім того, відбувається остаточна структуризація парламенту і його палат, визначається коло їх найвищих посадових осіб, чітко закріплюються їх права та обов'язки.

1930 р. перша жінка зайняла місце у Верхній палаті канадського парламенту. Від 1960 р. повний перелік прав у сфері доступу до парламенту отримали канадські індіанці. 1965 р. у вигляді доповнення до п. 2 статті 29 Акта про Британську Північну Америку було прийнято положення, згідно з яким сенатор, призначений до Сенату після вступу в дію даного параграфу, за умови дотримання положень цього Акта, обіймає свою посаду в Сенаті до досягнення сімдесяти п'яти років. Саме в даний період на загальноканадську арену виходять одразу три нових партії, яким, хоч і на короткий час, але вдається дуже суттєво вплинути на розстановку політичних сил у парламенті. Такими були Прогресивна партія, Нова демократична партія та Партія соціального кредиту.

У главі 2 “Функції парламенту Канади” дано спробу проаналізувати основні функції палат федерального парламенту Канади, дати їх характеристику, окреслити значення кожної з них. Оскільки зробити загальний аналіз функцій палат парламенту було неможливо через різне коло повноважень, зроблено спробу виділити їх для кожної з палат окремо.

Відтак, чітко окреслено та проаналізовано такі функції Палати громад, як законодавча, політична, контрольна, конституційна та представницька. Окрім вищеназваних, автор пропонує виділити й ще декілька інших функцій, які випливають з кола повноважень Палати громад, але не включені до даного, традиційного для Канади, переліку, а саме: Функцію ліквідації та спрощення внутрішніх конфліктів; Функцію захисту членів палати від зовнішньої необгрунтованої критики; Функцію інформування населення про ситуацію в палаті, парламенті та в державі загалом.

На основі аналізу поглядів канадських та зарубіжних вчених, а також практики функціонування та діяльності канадського парламенту, до функцій Сенату Канади автор пропонує віднести: 1. Збереження рівноваги між інтересами федерального центру та інтересами провінцій; 2. Допомога у структуризації партійної системи; 3. Скасування або повернення на доопрацювання законопроектів, що вже пройшли всі стадії в Палаті громад; 4. Розлучення громадян; 5. Моніторинг ситуації, яка може виникнути внаслідок введення в дію певних основоположних чи суттєвих загальнодержавних змін; 6. Представництво регіонів та територій; 7. Захист від потенційної диктатури виборної палати, від зловживань нею владою, а також захист різного роду меншин від примусу та загальної загрози з боку більшості.

У главі 3 “Статус посадових осіб парламенту” аналізується правовий статус посадових осіб палат парламенту Канади. Найвищою посадовою особою Палати громад є так званий ведучий спікер, або спікер, що веде сесійні засідання. Дисертантом детально проаналізовано основні завдання та функції спікера.

До його повноважень належить, у визначених законом випадках, інформування депутатів про послання монарха, генерал – губернатора чи Сенату. Спікер також від імені палати висловлює позапарламентарним органам та окремим особам адресовані до них ухвали, що містять співчуття чи подяку, похвалу чи критику. У випадку дострокового складення кимось з депутатів повноважень, спікер зобов'язаний звернутись до голови Державної виборчої комісії з вимогою про проведення виборів по даному виборчому окрузі.

Наступною за значимістю у Палаті громад посадовою особою є заступник спікера. Його посаду засновано 1885 р. Він обирається на початку першої сесії Палати громад чергового скликання на термін повноважень самої палати. Регламент вимагає, щоб спікер і його заступник належали до різних лінгвістичних громад Канади. Він веде засідання у разі відсутності спікера, однак не розглядається наступником спікера, коли відкривається вакансія посади останнього.

Проаналізовано правовий статус вищих посадових осіб Сенату і виявлено, що відмінний статус порівняно з відповідними посадовими особами Палати громад у Сенаті має лише спікер, який теоретично призначається генерал - губернатором Канади, а на практиці фактично обіймає посаду ще тоді, коли прем'єр - міністр Канади подає до генерал - губернатора кандидатуру на дану посаду. Переважно головою Сенату стає лідер партії більшості в даній палаті.

У главі 4 “Аналіз діяльності комісій парламенту” досліджуються зміни, які мали місце у чисельності, порядку формування та функціях постійних комісій парламенту Канади у період між 1867 та 1965 рр. Вже 7 листопада 1867 р., на другий день першої сесії парламенту, було створено такі постійні комісії: З привілеїв і виборів, Законодавства, яке втрачає чинність, Залізниць, каналів і телеграфних ліній, Різноманітних приватних законопроектів, Статутів, Друку, Непередбачених видатків, Громадських рахунків, Банків і торгівлі, Імміграції та колонізації.

Станом на 1965 р. існували такі постійні комісії Палати громад: З привілеїв і виборів, Громадських рахунків, Статутів, Банків і торгівлі, Залізниць, каналів і телеграфних ліній, Різноманітних приватних законопроектів, Друку, Сільського господарства та колонізації, Морського флоту та рибальства, Корисних копалин, лісів і вод, Промислових відносин, Надзвичайних ситуацій, У справах ветеранів, Оціночна, З офіційного висвітлення дебатів, Парламентської бібліотеки.

З'ясовано, що система комісій Сенату практично ідентична системі комісій Палати громад. Вони створюються на основі резолюцій Сенату і поділяються на постійні, спеціальні та об'єднані. Найважливішу роль відіграють постійні комісії, компетенція яких має галузевий і функціональний характер (з сільського господарства; транспорту і зв'язку; охорони здоров'я, соціального забезпечення і науки; у справах банків і торгівлі; з процедурних питань тощо).

Главу 5 “Законотворчий процес в Канаді” присвячено розгляду основного завдання обох палат парламенту Канади - законотворення.

Виявлено, що проходження законопроекту через парламент у схематичному зображенні виглядає так: Законопроектна діяльність — Подання законопроекту — Перше читання — Друге читання — Стадія комісій — Зворотний розгляд у палаті, яка виступила ініціатором — Третє читання — Розгляд в другій палаті й внесення змін і доповнень другою палатою — Санкціонування законопроекту генерал - губернатором — Офіційна реєстрація в “Реєстрі законів Канади” та публікація у “The Canada Gazette”.

Окрему увагу звернено на процедуру прийняття фінансових законопроектів, охарактеризовано її особливості та значення.

Зроблено висновок, що за незначний період, що минув з часу виникнення Канади, їй вдалося надзвичайно чітко розподілити повноваження між вищими державними органами, наділивши їх тією низкою функцій, які вони по праву й повинні виконувати. Можливо, завдяки цьому Канаді й вдалося досягти того економічного та політичного піднесення, яке мало місце в 30-х – 60-х роках ХХ століття.

Розділ 6 “Парламент Канади у 1965 – 1982 рр.” присвячено розглядові не великого за часом, але дуже складного та важливого періоду розвитку Канади та її вищого законодавчого органу. Саме цим рокам притаманні такі риси, як достатня стабілізація партійної системи та правового статусу Палати громад, чого не простежувалось у більш ранні періоди, економічна стабільність, чого повною мірою не було до того, та й пізніше. Це, однак, не означає, що в розглядуваний час взагалі нічого не відбувалось в парламенті. Саме в 1972 р. Мюріел Макквін Фергюсон було обрано на посаду спікера Сенату, внаслідок чого вона стала першою жінкою, яка зайняла цю посаду. В 1975 р. провінції Юкон та Північно – Західним територіям було виділено по одному місцю в Сенаті. Проте саме законопроектна робота, спрямована на реформування Сенату, на думку автора, займала в той час центральне місце. Наприклад, 1979 р. Робоча група з питань єдності Канади (т.-зв. Група Пепіна - Робертса), запропонувала замість Сенату створити Раду федерації.

В період глобальних реформ, які мали місце з 1982 р., Канада ввійшла однією з найбільш економічно розвинених країн світу, але водночас країною, де внутрішня ситуація продовжувала постійно ускладнюватись під впливом місцевих сепаратистських і незалежницьких факторів, а також особистих і політичних амбіцій значної частини її громадян. Отже, цей час можливо порівняти з періодом 60-х років ХІХ ст., де ці ознаки і риси чітко проявлялись.

У Висновках сформульовано основні результати проведеного дослідження, підкреслено практичне значення розробленої теми.

Основні висновки є такими:

1. Основні засади щодо формування та діяльності канадського парламенту склались під впливом державотворчих традицій країн, що підтримували найбільш тісні зв'язки з територією нинішньої Канади, а саме Великої Британії та США. Окрім того, велику роль відіграв також національний фактор, в першу чергу правосвідомість та менталітет громадян Канади;

2. Приходимо до висновку, що першими прототипами нинішнього парламенту Канади були Управлінська та наглядова рада (1647 – 48 рр.) та Суверенна рада (1648 – 66 рр.), які хоч і не володіли всіма ознаками парламенту в нинішньому розумінні цього слова, але в значній мірі наближались до нього за правовим статусом, будучи першими колективними представницькими органами на даній території;

3. На момент формування першого офіційного обгрунтування необхідності створення федеративної держави на території нинішньої Канади, що мало місце 1839 р. у Звіті лорда Дархама, в більшості майбутніх суб'єктів федерації вже протягом тривалого часу функціонували власні системи державних органів, які включали в себе і представницький елемент. Такі законодавчі органи було створено у Новій Шотландії (1749 р.), на Острові Святого Джона (1769 р.), у Верхній та Нижній Канадах (1791 р.), у Ньюфаундленді (1824 р.) та деяких інших;

4. Вважаємо, що основні положення щодо правового статусу майбутньої канадської федерації було сформульовано під час так званих конфедеративних конференцій, а саме Шарлоттаунської конференції (1864 р.), Квебекської конференції (1864 р.) та Вестмінстерської конференції (1866 р.). Проте значну кількість цих положень, в першу чергу тих, що стосувались системи вищих державних органів, було в значній мірі запозичено з більш ранніх теоретичних розробок, в першу чергу з проекту Конституції Уільяма Лайона Маккензі (1837 р.) та Звіту лорда Дархама (1839 р.), а також з попередньої правової та державотворчої практики;

5. Приходимо до висновку, що однією з характерних рис Акта про Британську Північну Америку 1867 р. є надзвичайно чітке визначення правового статусу вищого законодавчого органу країни – парламенту Канади. Серед іншого особливо виділяються законодавче закріплення домінування федерального центру над провінціями та детальне розмежування повноважень кожної з палат;

6. В розглядуваний в дисертації період Канада являла собою країну з чітко вираженою двопартійною політичною системою, при якій ні Ліберальній, ні Консервативній партіям не вдавалось на доволі тривалий час закріпити за собою більшість в парламенті. В той же час жодній з третіх партій, так і не вдалося до 1982 р. стабільно зайняти місце третьої партії в Канаді, члени якої стабільно потрапляли б до парламенту і до волі якої змушені були би прислухатись як ліберали, так і консерватори;

7. Трансформація правового статусу Канади та її вищих державних інституцій, яка мала місце 1982 р., була зумовлена багатьма об'єктивними факторами канадської дійсності, як от загостренням квебекського сепаратизму, поступовим збільшенням середнього віку сенаторів, що призвело до їх фактичної неспроможності продуктивно працювати, не до кінця відповідаючою реаліям кінця ХХ ст. системою формування парламенту, в першу чергу – його Верхньої палати;

8. Використання державотворчих та правотворчих традицій Канади у власній практиці є надзвичайно важливим для України. Особливої ваги набувають канадські засади формування Верхньої палати парламенту, обмеження максимального віку сенаторів, закріплення вичерпного кола повноважень місцевих, а не центральних органів, внаслідок чого відбувається зміщення повноважень з місць до центру, стабільність нормативної бази та ін. В той же час, вивчивши досвід Канади, Україна зможе вберегтись від багатьох недоліків, притаманних даній країні, як от від надто тривалого та заплутаного законотворчого процесу, надання надто великих повноважень органам та посадовим особам центральної гілки виконавчої влади, в першу чергу – прем'єр - міністрові, що часто йде на шкоду