НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

ОКІПНЮК Володимир Тарасович

УДК 340.0 (09) (477)

ДЕРЖАВНЕ ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ УСРР (1922-1934 рр.) :

ІСТОРИКО-ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ.

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Науковий керівник - | кандидат юридичних наук,

старший науковий співробітник

Усенко Ігор Борисович,

завідувач відділу історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор

Ярмиш Олександр Назарович,

перший проректор Національного університету внутрішніх справ МВС України (м. Харків)

кандидат юридичних наук, доцент

Чехович Валерій Анатолійович,

доцент кафедри теорії та історії держави і права Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Провідна установа - | Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, кафедра історії держави і права (м. Харків)

Захист відбудеться 26 жовтня 2001 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03. по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України ( 01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці інституту.

Автореферат розіслано 25 вересня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Усенко І. Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Забезпечення правопорядку та оборони країни є однією з основних функцій держави. Важливою складовою цієї функції є захист державної безпеки, який здійснюється певною мірою всім державним апаратом, але насамперед відповідними спеціальними державними органами. Спецслужби (органи розвідки, контррозвідки тощо) завжди були складовою частиною державного механізму будь-якої країни незалежно від форми правління, форми її державного устрою чи політичного режиму, а їхня діяльність - невідємним елементом функціонування кожної держави.

У процесі функціонування спеціальних служб нагромаджено значний професійний досвід, який слід вивчати і враховувати при розбудові правоохоронної системи сучасної України. Особливу увагу доцільно звернути на спецслужби Радянської України і, зокрема, на формування та розвиток упродовж 1922-1934 рр. Державного політичного управління (ДПУ) УСРР.

В цей історичний період, повязний зі здійсненням нової економічної політики держава намагалась визначити принципи правового статусу та правозастосовчої діяльності органів державної безпеки в умовах демократизації політичного й економічного життя, запровадження елементів ринкових відносин, розвитку приватного сектора, переходу державного апарату на жорстке бюджетне фінансування тощо. Ця проблема залишається нагальною і для сьогодення. Разом з тим, у межах даного хронологічного періоду наприкінці 20-х рр. почали закладатись основи тоталітарного режиму і органам ДПУ в цьому процесі відводилась одна з провідних ролей. Вони використовувалися партійно-державним керівництвом як знаряддя в боротьбі з опозицією, спрямовувалися на здійснення масових репресій.

Актуальність проблеми посилюється її малодослідженістю. В радянський час основна увага науковців, що вивчали історію вітчизняних органів державної безпеки, була прикута до ВЧК і ВУЧК. Правовий статус ДПУ, його діяльність, місце в системі державного апарату досліджувались лише фрагментарно і, як правило, в хронологічних рамках, які обмежувались першою половиною 20-х рр.

Перші спроби наукового дослідження органів ДПУ УСРР, їх відмінностей від органів ЧК були зроблені в працях О.Л. Малицького та С.С. Дукельського.

Реформування органів ВЧК-ВУЧК і створення ДПУ, основні напрями, характер і сутність реформи розглядалися в праці Л.М. Маймескулова, А.Й. Рогожина, В.В. Сташиса, “Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922)”, в окремих роботах П.Г. Софінова, В.П. Портнова.

Окремі напрями діяльності органів ДПУ в першій половині 20-х рр. - боротьба зі збройним бандитизмом і повстанським рухом, “економічною контрреволюцією”, виявлення та ліквідація опозиційних організацій та угруповань - характеризувалися в працях Б.М. Бабія, О.О. Кучера, Д.Л. Голінкова.

Проблема ролі органів ДПУ УСРР у створенні та функціонуванні системи надзвичайних сесій порушувалася в дослідженнях Д.С. Сусла.

Робота з вивчення принципів партійного керівництва та контролю за органами ВУЧК проводилась В.Д. Голіченком, В.В. Сенюшкіним. Питання співвідношення партійного та державного контролю за органами ЧК-ДПУ, становища органів ЧК-ДПУ в системі партійно-радянського апарату досліджував С.В. Кульчицький.

Становленню прокурорського нагляду за органами ДПУ УСРР, його формам і методам, особливостям було присвячено дослідження Д.Т. Яковенка. На сучасному етапі роботу в цьому напрямку продовжив Д.А. Тихоненков.

Місце ДПУ УСРР у системі правоохоронних органів до середини 20-х рр., повноваження та основні напрями діяльності управління висвітлювались у роботах С.І. Власенка. Становлення організаційно-правових форм відносин між органами ДПУ УСРР і ДПУ РСФРР напередодні створення СРСР вивчалось В.А. Чеховичем.

У системі навчальних закладів КДБ СРСР було видано низку підручників, збірників документів, проводилися дисертаційні дослідження з проблем становлення та розвитку оперативної діяльності ДПУ-ОДПУ.

З проголошенням незалежності України історичні та історико-правові дослідження органів ДПУ-ОДПУ помітно активізувались. Зявилась тенденція до глибокої джерелознавчої розробки даної проблематики. Зокрема, значний масив джерел було досліджено в працях С.І. Білоконя, Р.М Подкура. Грунтовний характер мала робота В.В. Ченцова “Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки”.

Аналіз окремих структурних підрозділів ДПУ УСРР – органів військової контррозвідки, внутрішніх та прикордонних військ проводився О.І. Божком, Л.В. Бородичем. Еволюція організаційної структури ДПУ-ОДПУ та їх наступника НКВС СРСР характеризувалася в роботах російських дослідників О.І. Кокуріна, М.В. Петрова, К.В. Скоркіна.

Важливе значення для вивчення ДПУ УСРР мають дослідження історико-біографічного характеру В.І. Пристайка, Ю.І. Шаповала, В.А. Золотарьова, В.М. Чиснікова, О.Н. Ярмиша. В їхніх працях висвітлюється діяльність керівників ДПУ УСРР В.М. Манцева, В.А. Балицького, К.М. Карлсона, Ю.Г. Євдокимова, І.М. Леплевського, В.Т. Іванова, С.С. Мазо та інших, подається цікавий матеріал щодо структурно-функціональної побудови органів ДПУ, методів їх роботи.

Найбільш близькими до теми дисертації є історико-юридичні дослідження, що проводилися І.Б. Усенком, О.М. Мироненком, О.П. Беньком, І.Г. Біласом. Основна увага в їхніх роботах приділена аналізу правових основ діяльності органів ДПУ УСРР на тлі розвитку правоохоронної системи в період непу та становлення тоталітаризму. Тенденції розвитку правового статусу органів ДПУ УСРР і основні напрями їх правозастосовчої діяльності спеціально досліджуються в роботі І.Б. Усенка “Україна в роки непу: доля курсу на революційну законність”.

Окремі аспекти правового статусу органів ДПУ УСРР та їх відносин з органами міліції розглядаються в працях П.П. Михайленка, Я.Ю. Кондратьєва, А.П. Тимченка, В.Ф. Некрасова, О.В. Борисова, М.Г. Дєткова та інших.

Певний фактичний матеріал про діяльність органів державної безпеки можна знайти в зарубіжній історичній та історико-публіцистичній літературі.

Таким чином, сучасна історіографія, як і попередня радянська, розглядала лише окремі аспекти діяльності ДПУ УСРР, як правило, в контексті самостійних наукових проблем та у хронологічних рамках 20-х рр. Отже, актуальність теми дисертації зумовлюється відсутністю монографічного історико-юридичного дослідження правового статусу ДПУ УСРР, організаційно-правових форм його діяльності, обмеженою кількістю наукових статей з цієї проблеми, необхідністю введення до наукового обігу значного масиву архівних джерел, які раніше були недоступні для дослідників.

Джерельну базу дослідження становлять, насамперед законодавчі акти УСРР і СРСР, нормативно-правові акти ДПУ УСРР і ОДПУ, окремих наркоматів УСРР - НКЮ, НКВС, НК РСІ, НКФ тощо, а також деякі правозастосовчі акти органів ДПУ-ОДПУ. Цінним джерелом для вивчення функцій, структури, методів діяльності органів ДПУ є мемуари їхніх співробітників. Хоча це джерело потребує критичного аналізу з огляду на субєктивність поглядів авторів. До джерел дослідження належать періодичні та довідкові видання, збірники документів, що висвітлюють проведення колективізації, розвиток прикордонних військ тощо.

У дисертації використано документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (фонди № 1, 2, 5, 8, 30, 34, 183, 257, 539, 3204), Центрального державного архіву громадських організацій України (фонд № 1), Державного архіву Служби безпеки України (Колекція друкованих видань, фонди № 9, 43), Державного архіву Міністерства внутрішніх справ України (фонди № 3, 15, 42), Державного архіву Луганської області (фонди № П-4, П-32, П-34).

Звязок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України відповідно до планових тем відділу. Наукові здобутки дисертанта були використані у роботі над плановими темами “Юридична енциклопедія” та “Теоретико-методологічні проблеми історії української державності та права” (№ держ. реєстрації 01998U001939).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є комплексне висвітлення правового статусу, організаційно-структурної побудови та діяльності ДПУ УСРР на різних етапах його розвитку.

Виходячи із викладеного вище автор ставив перед собою наступні завдання:

- виявити основоположні правові принципи, згідно з якими відбувалося формування ДПУ УСРР;

- визначити основні етапи розвитку правового статусу ДПУ УСРР, їхні характерні риси та ознаки;

- розкрити особливості правового статусу окремих структурних ланок ДПУ УСРР;

- зясувати зміст і форми державного та партійного контролю за органами ДПУ УСРР;

- проаналізувати зміст і форми прокурорського нагляду за органами ДПУ УСРР;

- визначити правові засади фінансового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення органів ДПУ УСРР.

Обєктом дисертаційного дослідження є становлення, розвиток і функціонування органів державної безпеки УСРР упродовж 1922-1934 рр.

Предметом дисертаційного дослідження є правовий статус і організаційно-правові форми діяльності ДПУ УСРР, його територіальних і спеціалізованих органів.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 22 березня 1922 р. до 10 липня 1934 р., тобто весь час існування ДПУ УСРР.

Методи дослідження. Дисертація виконана на основі використання комплексу філософських, загальнонаукових і спеціальних методів дослідження, що зумовлює єдність гносеологічного та історико-юридичного аналізу фактичного матеріалу. В дисертації застосовано діалектико-матеріалістичний метод наукового пізнання. Поряд з філософськими, в роботі використані загальнонаукові методи - структурний, функціональний, метод системного аналізу. Це дозволило розглянути правові явища як частину певної системи, відобразити внутрішню форму стійких звязків між її окремими елементами та їх поділ на відповідні групи та види, виявити якості та призначення правових явищ і їх вплив на суспільні відносини. Крім того, автором застосовувались спеціальні методи історико-правового дослідження – формально-юридичний, історико-юридичний, порівняльно-правовий та інші. Спеціальні методи дали змогу проаналізувати нормативно-правові акти та юридичні факти, порівняти правовий статус ДПУ УСРР на різних етапах його розвитку тощо.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є пріоритетним комплексним монографічним дослідженням правового статусу, організаційно-структурної побудови та діяльності ДПУ УСРР. В ній вперше:

- визначено основні тенденції розвитку ДПУ УСРР на всіх етапах його існування;

- досліджено не висвітлені раніше аспекти еволюції адміністративної та інших форм позасудової репресії, які застосовувались органами ДПУ УСРР, зокрема реєстрацію та облік адмінвисланих осіб, діяльність Судової трійки при Колегії ДПУ УСРР;

- виявлено функціональні та структурно-організаційні особливості транспортних органів ДПУ УСРР;

- проаналізовано становлення і розвиток системи надзвичайних сесій та їх вплив на правовий статус і правозастосовчу діяльність органів ДПУ УСРР;

- зясовано зміст правового регулювання діяльності органів ДПУ УСРР в окремих сферах державного і суспільного життя (додержання режиму таємності, “політичний контроль”, дозвільна система, боротьба з фальшуванням грошей, з бандитизмом);

- розкрито основні етапи становлення та розвитку фінансового та матеріально-технічного забезпечення органів ДПУ УСРР;

- виявлено особливості прокурорського нагляду за ДПУ УСРР на початку 30-х рр.

Новизну дослідження відбивають такі найважливіші науково-теоретичні положення:

1. В ході реформи органів державної безпеки, з проголошенням курсу на революційну законність ДПУ УСРР, незважаючи на формальну відомчу підпорядкованість НКВС УСРР, відразу сформувалось як фактично самостійний державний орган із законодавчо визначеними повноваженнями та структурою.

2. ДПУ УСРР у своєму розвитку пройшло три послідовні етапи, хронологічні рамки яких були зумовлені як загальними закономірностями державно-правового розвитку УСРР, так і специфічними тенденціями, що характеризували зміни правового статусу органів державної безпеки республіки.

В пореформений період (1922-1923 рр.) виникли перші протиріччя між концептуальними засадами реформи органів державної безпеки УСРР і практикою законодавчого закріплення за органами ДПУ УСРР права на адміністративну репресію. Після створення ОДПУ СРСР та конституційного оформлення єдиної загальносоюзної держави (1924-1928 рр.) розширення повноважень ДПУ УСРР у всіх найважливіших сферах державного та суспільного життя набуло стійкого характеру. В період формування тоталітарного режиму (1929-1934 рр.) органи ДПУ УСРР поступово перетворились у каральні органи, які сконцентрували повноваження у сфері ведення дізнання та слідства у кримінальних справах, винесення по них позасудових вироків і виконання покарань.

3. Відсутність широкого державного контролю за органами ДПУ УСРР, поступове звуження його змісту та обсягу, підміна його партійним контролем сприяли посиленню репресивних, каральних функцій ДПУ УСРР. На початку 30-х рр. нагляд за ДПУ в кадровому та функціонально-структурному відношеннях був фактично відокремлений від загальної системи прокурорського нагляду, а діяльність прокурорів спрямована не на виявлення та усунення порушень законодавства, а на допомогу ДПУ УСРР у проведенні масових репресій.

4. Особливості правового статусу транспортних органів ДПУ були зумовлені наявністю у них широких адміністративно-правових і процесуальних повноважень щодо функціонування транспортної галузі республіки, її екстериторіальних обєктів і кадрового апарату.

5. Створення та функціонування в УСРР упродовж 1922-1934 рр. системи надзвичайних сесій сприяло посиленню революційної законності в республіці, стримувало на певний час перетворення органів ДПУ УСРР в органи позасудової розправи, наділені правами виносити вироки у кримінальних справах. Однак надзвичайні сесії не змогли загальмувати формування тоталітарної системи і на початку 30-х рр. самі перетворились у складовий елемент цієї системи.

6. Етапи фінансового та матеріально-технічного забезпечення ДПУ УСРР співпадали, в основному, з етапами розвитку правового статусу управління і характеризувалися поступовим переходом на централізоване загальносоюзне фінансування з одночасним використанням таких додаткових джерел утримання, як місцеві бюджети, прибутки відомчих підприємств і окремих підрозділів ДПУ, що перебували на самоокупності, та кошти, вилучені в ході масових репресій.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що матеріали дисертації можуть бути корисними для вдосконалення правової бази діяльності сучасних правоохоронних органів і, зокрема, Служби безпеки України. Історико-юридичне дослідження ДПУ УСРР дозволить використати як позитивний досвід функціонування органів державної безпеки в умовах багатоукладної економіки та певного політичного плюралізму, так і врахувати ті негативні явища, що мали місце в їхній діяльності. Вивчення негативного досвіду трансформації органів ДПУ УСРР в каральні органи, встановлення з їх боку тотального контролю за найважливішими сферами державного та суспільного життя має стати застереженням від повторення помилок минулого у практиці сучасного державного будівництва.

Положення та висновки дисертації можуть бути використані у науково-дослідній роботі та навчальному процесі, включаючи систему підготовки кадрів органів безпеки та внутрішніх справ, при викладанні курсу історії держави і права України, спеціальних курсів історії органів державної безпеки тощо.

Особистий внесок здобувача. Всі наукові праці, в яких відображено зміст дисертації, написані без співавторства, окрім статті “Державне політичне управління УСРР” (Юридична енциклопедія. – Т. 2. - К., 1999. – С. 115-117), яка написана у співавторстві з І.Б. Усенком. Особистий внесок здобувача у цій статті полягає у висвітленні основних тенденцій розвитку ДПУ УСРР наприкінці 20-х - на початку 30-х рр., зокрема, в сфері відносин з іншими каральними органами, застосування позасудової репресії та виконання покарань.

Апробація результатів дисертації. Результати роботи здобувача знайшли відображення у виступах на двох всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання” (Київ, жовтень 1997 р., тези опубліковані); “Державно-правові проблеми Північного Причорноморя: Історія та сучасність” (Сімферополь, травень 1999 р., виступ опублікований). Окрім цього, результати дисертації використані в навчально-методичній роботі дисертанта в Національній академії Служби безпеки України.

Структура дисертації визначена метою і завданнями дослідження та включає вступ, три розділи, висновки та додатки. Загальний обсяг дисертації - 259 сторінок, з них список використаних джерел (534 посилання) та додатки – 56 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі висвітлюється актуальність теми дослідження, джерельна база, звязок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються хронологічні рамки, мета та завдання, обєкт і предмет дослідження, характеризуються його методологічна основа і наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, апробація одержаних результатів, структура і обсяг дисертації.

В першому розділі “Основні етапи становлення та розвитку правового статусу ДПУ УСРР” аналізуються юридичний зміст реформи органів державної безпеки УСРР, основні риси і тенденції еволюції правового статусу ДПУ УСРР упродовж всього хронологічного періоду існування управління.

У роботі вказуються політико-правові чинники, які зумовили скасування ВУЧК і створення ДПУ УСРР. Теоретичні засади, на яких мала здійснюватись реформа органів державної безпеки, були розроблені керівництвом РКП(б) - КП(б)У і знайшли законодавче закріплення в постанові Президії ВУЦВК від 22 березня 1922 р. “Про скасування Всеукраїнської надзвичайної комісії і про створення Державного політуправління”. ДПУ УСРР позбавлялось надзвичайного характеру і було введено до складу НКВС УСРР. Однак, в звязку з тим, що голова ДПУ одночасно обіймав посаду і наркома внутрішніх справ, ДПУ діяло як фактично самостійний державний орган. З його відання вилучалися повноваження щодо винесення позасудових вироків у кримінальних справах, було встановлено чіткий порядок провадження процесуальних дій. Організаційна структура органів державної безпеки УСРР, що відповідала новим функціям, визначалась у наказі ДПУ УСРР від 7 травня 1922 р. В положенні, затвердженому 9 червня 1922 р. РНК УСРР, закріплювались основи відносин між ДПУ УСРР і ДПУ РСФРР напередодні створення СРСР.

Зроблено висновок про загалом прогресивний характер реформи, її спрямованість на обмеження каральних функцій органів ДПУ, зменшення їх репресивної діяльності.

Правовий статус ДПУ УСРР поступово змінювався. Визначальною рисою пореформеного періоду (1922-1923 рр.) було вилучення з відання ДПУ УСРР судових функцій. Право розгляду справ, провадження у яких вели органи ДПУ, передавалось до надзвичайних сесій, створених згідно з постановою ВУЦВК “Про надзвичайні сесії військових відділень губревтрибуналів” від 17 липня 1922 р. Їхня діяльність стримувала розширення позасудових повноважень органів ДПУ УСРР, забезпечувала дотримання останніми революційної законності. В 1922-1923 рр. деталізовано компетенцію ДПУ УСРР у сфері охорони державного кордону, режиму вїзду-виїзду, боротьби з контрабандою. Відповідно до постанови РНК УСРР від 14 листопада 1922 р. “Про заходи боротьби з контрабандним ввезенням і вивезенням товарів” за участю представників ДПУ була створена мережа міжвідомчих комісій по боротьби з контрабандою. Постанова РНК УСРР від 28 листопада 1923 р. “Положення про порядок провадження торгівлі, користування, зберігання, обліку та провозу зброї, вогнеприпасів, вибухових речовин і різних снарядів” закріпила повноваження ДПУ УСРР в питаннях обігу зброї. Згідно з постановами ВУЦВК від 6 вересня 1922 р. “Про адміністративну висилку” і 6 грудня 1922 р. “Про боротьбу з кримінальним бандитизмом і контрабандою” та відомчими інструкціями органи ДПУ наділялись правом здійснювати адміністративну репресію. Було відновлено право вести боротьбу з окремими видами посадових і господарських злочинів.

З утворенням СРСР була закладена організаційно-правова основа для розбудови загальносоюзних органів державної безпеки. Зміни у правовому статусі ДПУ УСРР закріпили постанови ЦВК СРСР від 2 і 15 листопада 1923 р. та положення про ДПУ УСРР, затверджене ВУЦВК і РНК УСРР 13 серпня 1924 р. ДПУ УСРР вийшло з формальної відомчої підпорядкованості НКВС УСРР і функціонувало при РНК УСРР. Були визначені система місцевих органів, порядок фінансування та забезпечення управління, організаційно-правові форми його звязку з ОДПУ і відносини з республіканською владою. Постанова ЦВК СРСР “Про права ОДПУ щодо адміністративних заслань, висилок і увязнень в концентраційні табори”, інші загальносоюзні та республіканські акти визначили повноваження ДПУ УСРР у питаннях діяльності Особливої наради при Колегії ДПУ УСРР, встановлення осіб, на яких поширювались адміністративні заходи, порядку їх обліку та реєстрації, переліку місцевостей заборонених для проживання останніх.

Розширилися права ДПУ УСРР у таких сферах як боротьба з бандитизмом і фальшуванням грошей, контроль за додержанням режиму таємності, цензурна діяльність. Відповідно до постанови ЦВК і РНК УСРР від 12 грудня 1924 р. “Про порядок виробництва, торгівлі, зберігання, користування, обліку та перевезення зброї, вогнепальних припасів, розривних снарядів і вибухових речовин” були приведені у відповідність до загальносоюзного законодавства повноваження ДПУ УСРР щодо обігу зброї. З виданням ЦВК і РНК СРСР 15 червня 1927 р. нового положення про охорону кордонів Союзу РСР відповідних змін зазнали норми, які визначали права ДПУ УСРР у сфері охорони та режиму перетинання державного кордону, боротьби з контрабандою. Отримала нормативне закріплення практика залучення органів ДПУ до вирішення соціально-економічних проблем – боротьби з пожежами та диверсією, зі спекуляцією та ажіотажем, участі у кампанії по зниженню цін тощо. Прийнята 9 червня 1926 р. ВУЦВК і РНК УСРР постанова “Про уточнення функцій органів ДПУ УСРР” розширила права останніх як органів дізнання та попереднього слідства.

В період згортання непу та формування тоталітарного режиму (1928-1934 рр.) правовий статус ДПУ УСРР і його структура кардинально змінились. Законодавчою основою для поступового перетворення ДПУ УСРР у невідємний елемент тоталітарного державного механізму стали прийняті 10 жовтня 1928 р. постанови “Про уточнення функцій органів ДПУ і прокурорського нагляду по справах, що знаходяться в провадженні ДПУ УСРР”, “Про взаємовідносини органів ДПУ УСРР, прокурорського нагляду та суду” і “Положення про порядок розгляду справ у надзвичайних сесіях Верховного Суду УСРР, Головного Суду АМСРР та окружних судів в УСРР”. Органи ДПУ УСРР активно залучалися до масового виселення селянства, проведення насильницької колективізації, до боротьби з опозицією та інших репресивних заходів. З утворенням при Колегії ДПУ УСРР Судової трійки, яка була наділена правом виносити вироки у кримінальних справах, розширились позасудові повноваження управління. Посилилася централізація, були створені нові підрозділи, до функцій яких належало безпосереднє проведення репресій. Після ліквідації відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 28 грудня 1930 р. НКВС УСРР міліція та кримінальний розшук фактично перетворились у частину апарату органів ДПУ УСРР. Під контролем ДПУ УСРР опинились охорона громадського порядку, паспортизація та інші не властиві для органів державної безпеки функції.

У роботі зазначено, що на відміну від процесуальної діяльності, розвідка, контррозвідка, негласний контроль за певними категоріями осіб, політичними партіями в законодавстві не регламентувались і визначались відомчими актами, які часто суперечили букві та духу закону та порушували права громадян.

Другий розділ – “Особливості правового статусу місцевих та інших структурно відокремлених органів, військових частин та підрозділів системи ОДПУ-ДПУ УСРР” присвячений структурі, повноваженням, діяльності місцевих територіальних і спеціалізованих органів ОДПУ-ДПУ УСРР.

Система місцевих територіальних органів ДПУ УСРР залежала від адміністративно-територіального поділу республіки. Протягом 1922-1925 рр. існували губвідділи ДПУ, повітові (окружні) відділення ДПУ та повітові уповноважені ДПУ, Повноважне представництво ДПУ на Правобережній Україні (до червня 1923 р.). Оскільки в УСРР не було прийнято власних нормативно-правових актів, статус цих органів визначали постанови Всеросійського ЦВК про губернські та обласні відділи ДПУ, про повітових уповноважених губернських і обласних відділів ДПУ. З 1925 по 1930 р. були створені окрвідділи ДПУ та посади райуповноважених ДПУ. Права та обовязки окрвідділів ДПУ, їх відносини з іншими підрозділами ДПУ регулювались постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 4 листопада 1925 р. “Про окружні відділи ДПУ”, спеціальним положенням про окружні відділи ДПУ та деякими іншими актами, затвердженим зїздом начальників органів ДПУ УСРР в червні 1925 р. У період 1930-1934 рр. були запроваджені оперативні сектори ДПУ (з 1932 р. обласні відділи), міські та районні відділення ДПУ, посади райуповноважених ДПУ. Їхні функції визначались відомчими актами ОДПУ.

В роботі визначено, що спеціалізованими структурними підрозділами ДПУ УСРР були органи військової контррозвідки, транспортні органи, війська ДПУ Фельдєгерський корпус (ФК), установи з виконання покарань.

До органів військової контррозвідки належали особливі відділи (ОВ), створені при військових частинах і установах РСЧА. Правовий статус ОВ регулювали положення про особливі відділи ДПУ від 6 лютого 1922 р. і положення про особливі відділи при корпусах і дивізіях Українського військового округу (УВО), затверджене зїздом начальників органів ДПУ УСРР в червні 1925 р. Функції ОВ в умовах переходу до непу та демілітарізації державного життя були обмежені контррозвідувальним захистом армії. Згідно з положенням про особливі відділи ДПУ від 6 лютого 1922 р. останні зобовязувались виконувати спеціальні доручення Революційної військової ради (РВР) Республіки, РВР фронтів, армій, військових округів. РВР Республіки мала право подавати на затвердження ДПУ своїх кандидатів на посади начальників ОВ. Однак з виходом постанови Президії ЦВК СРСР від 17 вересня 1931 р. військове відомство було остаточно усунуте від впливу на діяльність ОВ. Кардинальна зміна правового статусу ОВ відбулась з виданням наказу ОДПУ № 299/137 від 10 вересня 1930 р. В єдиному апараті були злиті військова та цивільна контррозвідка, що посилило каральні функції ДПУ-ОДПУ.

Систему транспортних органів ДПУ становили Південний окружний транспортний відділ (ОК ТВ) ДПУ, дорожньо-транспортні відділи (ДТВ) ДПУ на залізничних і водних шляхах сполучення, відділення ДТВ, оперативні пункти та пости на вузлових станціях і пристанях. Згідно з пунктом 4 постанови ВУЦВК від 22 березня 1922 р. транспортні відділи перебували в безпосередньому підпорядкуванні голови ДПУ УСРР. На відміну від інших підрозділів ДПУ УСРР вони були наділені широкими адміністративно-правовими повноваженнями, які поширювались на 15-верстову смугу відчуження залізниць і бічевник водних шляхів сполучення, діяльність транспорту, його обєкти та кадровий склад. Згідно з інструкцією НКЮ УСРР від 14 лютого 1925 р. і постановою РНК УСРР від 25 червня 1925 р. працівники транспортних органів ДПУ в смузі відчуження залізниць здійснювали нагляд за виконанням обовязкових постанов місцевих виконкомів щодо питань громадської безпеки, управління, народного здоровя, збору податків, боротьби з пияцтвом тощо. В сфері боротьби з бандитизмом на транспорті важливе значення мала міжвідомча інструкція від 25 жовтня 1923 р., яка розмежовувала функції ДТВ ДПУ і органів міліції та кримінального розшуку. Наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. транспортні органи ДПУ проводили регулярні “чистки” працівників транспортного відомства, брали активну участь у заходах масового виселення селянства, залучались до охорони обєктів транспорту.

Особливе місце серед спеціалізованих органів ДПУ УСРР посідали війська ДПУ-ОДПУ. Впродовж 1922 р. вони були позбавлені функцій щодо охорони залізничних споруд, транспортних засобів і вантажів, промислових підприємств. Відповідно до постанови ВУЦВК від 3 січня 1923 р. до складу військ ДПУ був введений корпус конвойної варти, на який покладались завдання з охорони місць позбавлення волі та конвоювання заарештованих і увязнених. З 1 січня 1923 р. згідно з постановою РПО РСФРР від 27 вересня 1922 р. ДПУ УСРР підпорядковували прикордонні війська. Були створені Подільській, Волинський та Одеський прикордонні загони. Найчисельнішу частину військ ДПУ становили внутрішні війська, які охороняли приміщення вищих державних і партійних установ, використовувались для боротьби з бандитизмом. В першій половині 20-х рр. чисельність внутрішніх військ була скорочена до одного 4-го Українського полку. Існували військові формування зі спеціальним статусом – загін Особливого призначення, підпорядкований начальнику Адміністративно-організаційного управління ДПУ УСРР і караульні загони та команди ФК ДПУ УСРР.

Згідно з постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 р. голова ДПУ УСРР вважався командуючим військами ДПУ УВО. Безпосереднє керівництво здійснювали Штаб і Політвідділ (з 1923 р. Інспекція) військ ДПУ УВО. В 1926 р. з утворенням Управління прикордонної охорони і військ ДПУ було обєднано керівництво внутрішніми та прикордонними військами ДПУ.

Важливе значення для розширення функцій військ ДПУ мали прийняті РНК СРСР 12 травня 1927 р. постанови “Про військову охорону підприємств” і “Про воєнізовану охорону промислових підприємств і державних споруд”. На підприємствах і установах, що мали важливе значення для оборони СРСР вводилась військова охорона, яка включалась до складу військ ДПУ-ОДПУ. Воєнізована охорона перебувала в підпорядкуванні Вищої Ради народного господарства УСРР та ДПУ УСРР. Під час проведення розкуркулення та колективізації війська ДПУ брали активну участь у придушенні масових виступів українського селянства.

У роботі проаналізовано правовий статус ФК ДПУ УСРР, який забезпечував таємним звязком органи і війська ДПУ, державні та партійні установи, військові частини УВО. Перевезення таємної кореспонденції регулювали накази наркома шляхів сполучення СРСР від 12 січня 1924 р. № 2/с “Про користування Округами шляхів сполучення фельдєгерським звязком Повноважних представництв ОДПУ” і № 3/с “Про виділення особливих купе і місць в потягах для проїзду фельдєгерей ФК ОДПУ”. Послуги фельдєгерського звязку були платними. Між заінтересованими відомствами та ФК ДПУ УСРР укладались щорічні договори.

Відповідно до постанови РНК СРСР від 11 липня 1929 р. на органи ОДПУ покладалось завдання господарського освоєння віддалених районів СРСР. 7 квітня 1930 р. РНК СРСР затвердила “Положення про виправно-трудові табори”. Протягом 1929-1934 рр. було створено 15 виправно-трудових таборів ОДПУ. До них направлялись особи, засуджені судовими установами або органами ОДПУ на строк до трьох років і більше. В 1929-1930 рр. регулярний характер мала практика переведення даної категорії осіб з виправно-трудових установ союзних республік до виправно-трудових таборів ОДПУ. Власні виправно-трудові установи, так звані трудові комуни, існували і в системі ДПУ УСРР. Керівництво ними здійснювала Центральна рада трудових комун ДПУ УСРР.

В третьому розділі “ДПУ УСРР у системі партійно-державного механізму республіки” розглядаються становлення і розвиток державного і партійного контролю та прокурорського нагляду за органами ДПУ УСРР, їх форми та зміст, основні етапи фінансового та матеріально-технічного забезпечення ДПУ УСРР, особливості формування кадрового апарату управління.

Державний контроль за органами ДПУ здійснювали ВУЦВК, РНК УСРР, НК РСІ, НКФ. 19 лютого 1921 р. при РНК УСРР була створена Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом, перед якою звітували органи ДПУ. Президія ВУЦВК регулярно інформувалась про вироки винесені Особливою нарадою при Колегії ДПУ УСРР. НК РСІ і НКФ УСРР контролювали фінансово-господарську діяльність органів ДПУ. Державний контроль, на відміну від партійного, поступово відмирав і з середини 20-х рр. майже припинився. Поворотним пунктом стала відмова ДПУ УСРР в жовтні 1924 р. надати до РНК УСРР плани не тільки оперативної, а й фінансової, організаційно-структурної та кадрової роботи управління на 1925 р.

В другій половині 20-х рр. голова ДПУ УСРР і його заступники були введені до складу вищих партійних установ. При ЦК КП(б)У були створені спеціальні комісії, до відання яких належав контроль за правозастосовчою діяльностю ДПУ УСРР. 22 жовтня 1924 р. при Секретаріаті ЦК КП(б)У сформували комісію з упорядкування та контролю закордонних відряджень, до якої увійшов голова ДПУ УСРР В.А. Балицький. 6 січня 1925 р. він був введений до складу комісії з вищої міри покарання (з лютого 1925 р. – комісія у політичних справах). 25 травня 1925 р. за участю представників ДПУ розпочала роботу комісія ПБ ЦК КП(б)У з попереднього розгляду справ так званих провокаторів.

Становлення прокурорського нагляду за органами ДПУ УСРР протягом 1922-1923 рр. відбувалось на підставі міжвідомчих інструкцій губпрокурорів та начальників губвідділів ДПУ, оскільки єдиного загальнореспубліканського нормативно-правового акту в цій сфері не було видано. Згідно з положенням про НКЮ УСРР, затвердженим 1 серпня 1923 р., нагляд за ДПУ не відділявся від нагляду за іншими органами дізнання та слідства і належав до функцій 3-го підвідділу прокуратури. В цей період були нормативно визначені відносини військової та цивільної прокуратури, вирішена проблема здійснення прокурорського нагляду за транспортними органами ДПУ, остаточно вилучено з відання ДПУ судові функції і передано їх до надзвичайних сесій судових установ.

Організаційне становлення прокурорського нагляду завершилося з прийняттям 20 вересня 1923 р. постанови ВУЦВК про відносини судових установ республіки, осіб прокурорського нагляду та органів ДПУ. 21 листопада 1923 р. згідно з постановою ВУЦВК “Про доповнення положення про НКЮ” нагляд за органами ДПУ був виділений у окремий 4-й підвідділ прокуратури. Основна увага прокуратури зосередилась на веденні органами ДПУ дізнання та слідства, виявленні та усуненні недоліків у цій роботі. Основними формами прокурорського нагляду були – наглядні провадження, доповіді уповноважених і слідчих ДПУ про хід розслідування у справі, особисте ознайомлення прокурорських працівників з матеріалами справи, відвідування прокурорами органів ДПУ, проведення обстежень справ з складанням відповідних актів, перевірка обгрунтованості та дотримання термінів тримання під вартою осіб, заарештованих органами ДПУ.

10 жовтня 1928 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли секретну постанову “Про взаємовідносини органів ДПУ УСРР, прокурорського нагляду та суду”, яка замінила відповідну постанову від 20 вересня 1923 р. Повноваження органів ДПУ УСРР були значно розширені, а обсяг прокурорського нагляду за ними зменшений. Порядок організації прокурорського нагляду за органами ДПУ в умовах двохступеневої системи управління визначала спеціальна інструкція ДПУ і прокуратури УСРР 1930 р. про уточнення взаємовідносин місцевих органів ДПУ з органами прокурорського нагляду. Прокурори продовжували ведення наглядних проваджень і планових відвідувань органів ДПУ, однак зміст прокурорського нагляду набув формальних рис. З посиленням на початку 30-х рр. репресивних функцій держави і трансформацією поняття революційної законності органи прокуратури були орієнтовані на сприяння ДПУ в проведенні каральної політики, залучались партійним керівництвом до діяльності позасудових органів – трійок в округах і областях, Судової трійки та Особливої наради при Колегії ДПУ УСРР.

Після прийняття постанов ЦВК і РНК СРСР від 20 червня 1933 р. “Про заснування Прокуратури СРСР” і від 17 грудня 1933 р. “Про затвердження положення про Прокуратуру Союзу РСР” нагляд за органами ДПУ почали здійснювати прокурори у спеціальних справах. Вищі органи влади УСРР були усунуті від участі у призначенні прокурорів у спеціальних справах, а нагляд за органами ДПУ фактично відірваний від загальної системи прокурорського нагляду.

Важливе значення для діяльності ДПУ УСРР мало своєчасне фінансове, матеріально-технічне та кадрове забезпечення. Протягом 1922-1923 рр. централізоване бюджетне фінансування було практично паралізоване і органи ДПУ існували на кошти, що виділялись місцевою владою. Практикувалась система безпроцентного кредитування та безоплатної передачі грошей органам ДПУ УСРР. 19 червня 1923 р. на закритому засіданні РНК УСРР була затверджена постанова про зменшення числа інстанцій на проходження асигнувань по лінії ДПУ. Для отримання додаткових надходжень у системі ДПУ створювалась мережа виробничих і торговельних підприємств, а на рубежі 1923-1924 рр. планувалась організація “Господарського комбінату при ДПУ УСРР”. Після створення ОДПУ відбувся перехід на централізоване союзне фінансування. Кошторис ДПУ УСРР включав кошториси ОВ УВО та Південного ОК ТВ ДПУ. З 1925 р. безпосередньо з центру почали фінансуватись окрвідділи, ОВ та військові частини ДПУ.

В червні 1925 р. зїзд начальників органів ДПУ УСРР затвердив резолюцію “Про воєнізацію органів ДПУ УСРР”. Працівники ДПУ були наділені статусом військовослужбовців і на них в повному обсязі поширились відповідні права та обовязки. З середини 20-х рр. ускладнився порядок прийняття осіб на службу до органів ДПУ. Насамперед, зберігався принцип партійності при укомплектуванні органів ДПУ. Крім цього, кожний кандидат ретельно перевірявся шляхом особистого опитування, наведення довідок, ознайомлення з попереднім місцем роботи, вивчення кола його спілкування тощо. Заборонялось прийняття на службу раніше засуджених осіб, осіб, позбавлених права працювати в органах ДПУ та звільнених постановами атестаційних комісій за невідповідністю займаним посадам.

У висновках вказується, що основоположними правовими принципами, покладеними в основу створення ДПУ були: позбавлення органів державної безпеки надзвичайного статусу та введення їх до єдиної системи радянської державності; позбавлення права на винесення і виконання позасудових вироків; обмеження компетенції ДПУ УСРР задачами політичного характеру; чітке законодавче врегулювання процесуальних повноважень органів ДПУ, особливо порядку арешту, тримання під вартою, проведення інших процесуальних дій.

У розвитку правового статусу ДПУ УСРР виділяються три етапи. На пореформеному етапі (1922-1923 рр.) відбулася перебудова їхньої роботи на принципах, впроваджених постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 р., і водночас намітився поступовий відхід від концептуальних засад реформи та надання органам ДПУ права застосування адміністративної репресії. Під час другого етапу (1924-1928 рр.) ДПУ УСРР перетворилося на частину загальносоюзних органів державної безпеки, вийшло з формальної відомчої підпорядкованості НКВС УСРР і функціонувало при РНК УСРР. Органи ДПУ були наділені правом застосовувати адміністративну репресію в повному обсязі, до їх