Національна академія внутрішніх справ України

Приходько Тетяна Миколаївна

УДК 343.223

Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві

Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі кримінального права Національної академії внутрішніх справ України Міністерства внутрішніх справ України

Науковий керівник кандидат юридичних наук, професор Володько Микола

Васильович, Національна академія внутрішніх справ

України, професор кафедри кримінального права

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент

Академії правових наук України, заслужений діяч науки

і техніки України, Лановенко Ігор Петрович, Інститут

держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, про-

відний науковий співробітник

кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист

України, Мельник Микола Іванович, Апарат Верховної

Ради України, заступник керівника Головного науково-

експертного управління

Провідна установа Київський Національний університет імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться “27” лютого 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.03 в Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ – 35, Солом’янська пл., 1.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ – 35, Солом’янська пл., 1.

Автореферат розісланий “17” грудня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лук’янчиков Є.Д.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Демократичні перетворення, що відбуваються у суспільстві, прагнення правосуддя до максимальної індивідуалізації покарання вимагають нових наукових розробок у галузі юриспруденції. Одним із важливих і досить складних напрямів таких розробок на сьогодні є дослідження нової кримінально-правової категорії – обмежена осудність.

Актуальність проблеми обмеженої осудності визначається наступним:

по-перше, майже 40% осудних осіб із тих, кому призначено судово-психіатричну експертизу виявляють ознаки психічних порушень непсихотичного рівня (так звані психічні аномалії), що можуть суттєво обмежувати, але не позбавляти здатності особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.

Хворобливі розлади психічної діяльності можуть бути обставиною, що пом'якшує відповідальність (покарання) лише у випадку, коли будуть зменшувати ступінь вини, яка суттєво залежить від обсягу усвідомлення суб'єкта злочину суспільної небезпечності вчинюваного діяння, характеру регуляції кримінальної поведінки, передбачення й бажання суспільно небезпечних наслідків. У свою чергу обсяг усвідомлення суспільної небезпечності вчиненого діяння та довільна регуляція протиправної поведінки залежать від ступеня вираженості психічних аномалій. З цього випливає, що психічні аномалії як обставини, що пом'якшують відповідальність (покарання), можуть бути реалізовані лише через правову категорію обмеженої осудності;

по-друге, нехтування проблемою обмеженої осудності призводить до порушення одного з головних принципів кримінального права – індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання;

по-третє, співвідношення обмеженої осудності зі ступенем вини зумовлює її співвідношення і з кримінальною відповідальністю, покаранням (його видом і розміром). Наявність психічних аномалій (звичайно, за умови, що вони впливали на механізм злочину) майже не враховувалась при призначенні покарання до набрання чинності новим Кримінальним кодексом (надалі – КК), за винятком випадків застосування статей 95, 96 та 103 КК 1960 року.

Розв’язання проблеми обмеженої осудності, деталізація ознак (критеріїв) обмеженої осудності, вироблення пропозицій щодо її ефективного застосування тощо необхідні для уникненя можливих зловживань та помилок при обґрунтуванні того, що злочин, вчинений обмежено осудною особою, визнається вчиненим за пом'якшуючих покарання обставин.

Поєднання цих обставин визначає головну мету передбачення в КК категорії обмеженої осудності: визначення юридичних підстав і механізму, через які судово-психіатрична експертиза може зробити зрозумілим для суду значення хворобливих розладів психічної діяльності особи, що не усувають осудності, для вирішення питання щодо її вини та відповідальності.

Протягом багатьох років існування проблема обмеженої осудності швидше декларувалась, ніж піддавалась глибокому науковому аналізові. Ставлення до обмеженої осудності висловлювали у своїх роботах такі провідні юристи та вчені-психіатри дореволюційного періоду, як А.Жижиленко, В.Кандинський, О.Кістяківський, Є.Немировський, С.Познишев, В.Сербський, Л.Слонимський, В.Спасович, М.Таганцев та інші. Наукові позиції щодо розв’язання проблеми обмеженої осудності також викладені відомими вченими як радянського періоду, так і цього часу, серед яких можна назвати Ю.Антоняна, А.Бобрищев-Пушкіна, Ю.Богомягкова, С.Бородіна, С.Будзинського, Л.Глухарьову, Н.Грабовську, П.Дагеля, М.Ісаєва, Н.Лейкину, Д.Лунца, А.Михеєву, Р.Михеєва, А.Музику, Б.Никифорова, В.Орлова, Б.Ошеровича, В.Первомайського, А.Плюшкова, С.Семенова, Ю.Сущенко, С.Тихенка, В.Трахтерова, І.Фарбера, Н.Фелінську, О.Фрейєрова та інших науковців.

Значна увага до проблеми обмеженої осудності ще не означає її розв’язання. На сьогодні не опубліковано монографічних праць, які б у комплексі охоплювали цю проблему. Спеціальні дослідження концепції обмеженої осудності у вітчизняній кримінально-правовій науці не здійснювалися. Звідси і відповідно низький рівень розроблення цієї проблеми як загалом, так і окремих її положень. У юридичній літературі відсутнє єдине розуміння обмеженої осудності. Тому актуальність та доцільність наукового розроблення як поняття обмеженої осудності, так і визначення чітких її критеріїв, а також розв’язання питань, які стосуються кримінальної відповідальності, покарання та застосування примусового лікування щодо обмежено осудних осіб, не викликає сумніву. Вимагає дослідження також законодавче визначення обмеженої осудності.

Цим і пояснюється вибір теми дисертації.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження базується на положеннях Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю 1996–2000 рр. (п. 65). Дисертацію виконано відповідно до наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (п. 1.3 “Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 1995-–2000 рр.”), а також згідно з планом науково-дослідної роботи Національної академії внутрішніх справ України (далі – НАВСУ) “Проблеми удосконалення кримінального законодавства України”.

Мета й задачі дослідження. Головна мета дослідження полягає у визначенні поняття обмеженої осудності, розробленні її критеріїв, вирішенні питань кримінальної відповідальності та покарання обмежено осудних осіб, застосування примусового лікування цих осіб, формулюванні пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства.

Поставлена мета зумовила необхідність розв’язання таких головних завдань: 1) дослідити історію розвитку проблеми обмеженої осудності; 2) визначити поняття обмеженої осудності та розкрити її критерії; 3) розглянути співвідношення обмеженої осудності з осудністю та неосудністю; 4) установити межі компетенції судді (слідчого) та психіатра-експерта при визначенні обмеженої осудності; 5) визначити особливості кримінальної відповідальності та покарання обмежено осудних осіб; 6) дослідити питання застосування примусового лікування обмежено осудних осіб; 7) сформулювати пропозиції щодо внесення змін та доповнень у норми чинного КК України, що регламентують категорію обмеженої осудності.

Об'єктом дослідження є обмежена осудність як кримінально-правова категорія. Зокрема, піддані аналізу підстави визнання особи обмежено осудною, підстави пом'якшення кримінальної відповідальності (покарання) обмежено осудним, які вчинили злочини.

Предметом дослідження є норми кримінального законодавства, присвячені регламентації категорії обмеженої осудності, слідчо-прокурорська та судова практика застосування норм про відповідальність за вчинення злочину в стані сильного душевного хвилювання, експертна практика про визнання (невизнання) особи обмежено осудною, доктринальне тлумачення та практичне розуміння норм, що передбачають кримінальну відповідальність за діяння, вчинені обмежено осудними особами, погляди суддів, працівників правоохоронних органів, експертів-психіатрів і експертів-психологів на обмежену осудність.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Головним у ній є системний метод, яким здійснюється дослідження проблеми у безпосередньому зв'язку із суміжними поняттями: осудність, неосудність, психіка, свідомість, вина, відповідальність, покарання, обставини, що його пом'якшують. Системно-структурний метод уможливив показати комплексно поняття та критерії категорії обмеженої осудності у співвідношенні з осудністю, неосудністю та їх критеріями, а також визначити, в компетенцію яких органів входить встановлення відповідних критеріїв даних понять. Застосування історичного, історико-правового методів дозволило вивчити історію розвитку обмеженої осудності, проаналізувати різні погляди щодо цієї категорії. Порівняльно-правовий, логіко-семантичний, формально-юридичний методи уможливили визначитися з назвою поняття, що розглядається, сформулювати поняття обмеженої осудності, текст норми про неї, проаналізувати співвідношення її з осудністю й неосудністю, дослідити окремі питання кримінальної відповідальності та покарання обмежено осудних осіб.

Теоретичне підґрунтя дослідження становлять наукові праці в галузі кримінального права, загальної психології, психіатрії. У дисертації використані окремі положення усіх проектів КК України (1995, 1997, 1999 і 2001 рр.). У порівняльно-правовому аспекті досліджено кримінальне законодавство Російської Федерації, Франції, Швейцарії, ФРН, Данії, а також законодавство таких колишніх соціалістичних зарубіжних країн, як ПНР, ВНР, НДР, ЧССР та інших держав. У роботі використовувались енциклопедично-довідкова література та словники.

Нормативною базою дисертаційного дослідження є Конституція України, КК України 1960 р. і КК України 2001 р.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані внаслідок: вивчення у Київському міському центрі судово-психіатричної експертизи 300 судово-психіатричних експертиз (у тому числі комплексних психолого-психіатричних) за 1998 рік, в експертних висновках яких йшлося про осіб, які мали певні психічні розлади; вибіркового вивчення кримінальних справ щодо злочинів, вчинених особами, які згідно з матеріалами судово-психіатричних експертиз могли бути визнані обмежено осудними; узагальнення 29 кримінальних справ про злочини, передбачені статтями 95, 96 та 103 КК 1960 р. (тобто всіх кримінальних справ, що були розглянуті у дев'яти районних судах м. Києва за 5 років). У дослідженні використовувалась опублікована судова практика, роз'яснення постанов Пленуму Верховного Суду України, а також дані спеціального анкетування суддів, експертів-психіатрів і експертів-психологів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим монографічним дослідженням в Україні, присвяченим проблемі обмеженої осудності. Крім того цю проблему розглянуто комплексно, зроблено спробу розв’язання низки складних дискусійних питань про природу, поняття, сутність та критерії обмеженої осудності, сформульовано пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України.

Ґрунтуючись на проведеному дослідженні, сформульовано низку положень, висновків, пропозицій, зокрема:

Зроблено висновок про необхідність, справедливість та логічність існування категорії обмеженої осудності як необхідного елемента в механізмі кримінально-правового регулювання.

Обгрунтувано необхідність позначення поняття, що розглядається, терміном “обмежена осудність”.

Сформульовано визначення обмеженої осудності. Обмежена осудність – це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов'язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.

Дістала подальший розвиток характеристика юридичного, психологічного та медичного критеріїв обмеженої осудності.

Вперше обґрунтовано висновок про те, що будь-який розлад психічної діяльності межового характеру, який не позбавляє особу здатності усвідомлювати та керувати своїми діями, певною мірою обмежує цю здатність, але не будь-який свідчить про обмежену осудність.

Дістало подальший розвиток обґрунтування того, що для визнання особи осудною необхідні юридичний і психологічний критерії, обмежено осудною – юридичний, психологічний і медичний критерії, неосудною – юридичний та медичний критерії. Для наявності кожного з юридичних понять “осудність”, “обмежена осудність”, “неосудність” необхідно, щоб кожна група критеріїв була пов'язана нейтральною за своєю природою ознакою, однаково необхідною для кожного із зазначених критеріїв. Такою ознакою є час вчинення суспільно небезпечного діяння.

Запропоновано, щоб юридичний критерій обмеженої осудності встановлювався суддею (судом), слідчим, а психологічний та медичний критерій відносився до компетенції психіатра-експерта.

Обґрунтовується необхідність застосування в судово-психіатричній експертизі при вирішенні питань щодо обмеженої осудності принципу презумпції психічного здоров'я, що допоможе розв’язувати можливі суперечності при встановленні психологічного та медичного критеріїв обмеженої осудності;

Сформульовано висновок про те, що злочин, вчинений особою, яка визнана судом обмежено осудною, визнається вчиненим за пом'якшуючої покарання обставини, що передбачена самостійною нормою Загальної частини КК України. Рекомендація пом'якшувати такій особі покарання не менше, ніж на 2/3 від санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений нею злочин. У випадках, коли строк покарання при його пом'якшенні на 2/3 буде меншим мінімальної міри покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини КК, призначається мінімальний його строк, або це покарання замінюється (при можливості) менш тяжким.

Підтверджено правильність включення до Загальної частини КК норми, яка регламентує зміст обмеженої осудності, а також вперше запропоновано передбачити в цій нормі пом'якшення покарання особам, які визнані судом обмежено осудними, та можливість застосування до них примусового лікування.

Сформульовано нову редакцію норми, що регламентує категорію обмеженої осудності.

Запропоновано створити для обмежено осудних злочинців спеціалізовані лікувально-виправні установи (на даному етапі спеціалізовані лікувально-виправні відділення у виправно-трудових установах зі “спеціальними умовами” відбування покарання).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що головні положення дисертації використовувалися: 1) у навчальному процесі при викладанні курсу “Кримінальне право України. Загальна частина”; 2) у науково-дослідній роботі кафедри кримінального права НАВСУ.

Пропозиції щодо удосконалення кримінального законодавства, внесені до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, були частково враховані при доопрацюванні проекту КК України, поданого до першого читання.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути також використані: для подальшого удосконалення Кримінального кодексу, Кримінально-процесуального (КПК) та Виправно-трудового кодексів (ВТК) України; для наступного вивчення та розроблення проблеми обмеженої осудності; у практичній діяльності суддів та слідчих при розв’язання питань, пов'язаних із застосуванням норм КК, які регламентують категорію обмеженої осудності, та кримінальну відповідальність за дії вчинені у стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту); при підготовці підручників, науково-практичних посібників і методичних вказівок.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорені на засіданнях кафедри кримінального права НАВСУ.

Основні положення дисертації відбилися в доповідях та виступах на двох наукових, двох науково-практичних і одній міжнародній науковій конференціях.

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки, практичні рекомендації дисертаційного дослідження знайшли відображення в десяти наукових публікаціях, п’ять з яких надруковані у фахових виданнях (одна з них у співавторстві, де частка здобувача перевищує п'ятдесят відсотків).

Структура дисертації. Дисертація (обсягом 216 сторінок) складається із вступу, трьох розділів, що поділяються на 8 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (178 найменувань), додатків (обсягом 17 сторінок).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, показується її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, його практичне значення, наукова новизна, наводяться апробації, розкриваються шляхи впровадження сформульованих автором пропозицій.

В першому розділі “Поняття, критерії та сутність обмеженої осудності”, що складається із трьох підрозділів, розглядається історичний аспект проблеми обмеженої осудності, визначається поняття обмеженої осудності та розкриваються її критерії.

У першому підрозділі “Витоки та історичний нарис обмеженої осудності” подається історичний огляд проблеми обмеженої осудності, початки якої тягнуться ще з VІ ст. н.е. (закони лангобардів (Італія)), а на території сучасної України (з часів Київської Русі (“Руська правда” (Х ст.)). Вперше обмежена осудність згадується у кримінальних кодексах німецьких держав: Брауншвейгському 1840 р.; Гессенському 1841 р.; Баденському 1845 р. та інших.

Питання про обмежену осудність розглядається у межах історично складених шкіл кримінального права, з аналізом поглядів їх основних представників. Автор показує, що поняття обмеженої осудності виникло на ґрунті ідей класичної школи про спокутування гріха, відплату та ідеалістичного вчення про свободу волі. У роботі зазначається, що ідеалістична оцінка свободи волі представниками класичної школи (І.Бентам, А.Фейєрбах) приводила їх до того, що джерелом злочинів є зла воля, яка виступає як самостійне духовне начало, і що, психічна хвороба обмежує свободу волі злочинця. При вчиненні діяння особа, виявляючи злу волю внаслідок хвороби, є менш вільною. Водночас представники класичної школи М.Таганцев, О.Кістяківський, В.Кандинський і В.Сербський заперечували (кожен по-своєму) визнання в законі обмеженої осудності. Фактично йшлося про розв’язання питання про те, чи вводити обмежену осудність в кримінальне законодавство, визнаючи в усіх випадках її обставиною, що пом'якшує відповідальність і покарання.

Іншими були позиції соціологічної школи кримінального права (Ф.Лист, Т.Тард, А.Принс, Ван-Гамель), ставлення якої до обмеженої осудності не було ні незмінним, ні однорідним. Представники соціологічної школи стверджують про безпосередню залежність злочинності від психічних аномалій, про схильність до вчинення злочину осіб, які страждають такими аномаліями, зазначають суспільну небезпечність цих злочинців (питання про обмежену осудність тісно пов'язувалося з питаннями про небезпечний стан) та необхідність введення заходів безпеки (ідеї невизначених вироків) тощо. Інші представники соціологічної школи (П.Люблинський, М.Гернет, А.Трайнін) виступали проти таких реакційних ідей.

Положення антропологічної школи розвивали ідею про злочинну людину. Її представники (Ч.Ломброзо, Е.Феррі, Р.Гарофало) вважали злочинність патологічним явищем біологічного характеру, а злочин – наслідком хвороби, морального божевілля. За такого підходу не потрібні поняття осудності, неосудності і обмеженої осудності. Звідси усі повинні нести соціальну відповідальність.

Надалі у західному законодавстві виділяли спеціальні норми, які присвячені аномальним правопорушникам.

В Україні з 90-х років ХХ ст. проблема обмеженої осудності почала досліджуватись психіатрами, а в кримінальному законодавстві категорія обмеженої осудності відбилася лише в КК 2001 р. (ст. 20).

У другому підрозділі “Поняття, порівняльна та історико-правова характеристика обмеженої осудності” досліджуються та аналізуються різні погляди щодо обмеженої осудності. Головні заперечення проти обмеженої осудності зводяться до наступного: наявність або відсутність “здатності до ставлення” може характеризувати лише осудність або неосудність, ніякого проміжного ступеня осудності між зазначеними межами не має; важко знайти якийсь конкретний вимір для визначення критерію цього поняття, межі обмеженої осудності здаються надто слабко окресленими; наявність категорії обмеженої осудності може призвести до помилок і зловживань тощо (Н.Грабовська, П.Дагель, В.Кандинський, Н.Лейкіна, Д.Лунц, Р.Михеєв, В.Орлов, В.Сербський, М.Таганцев).

Прихильники обмеженої осудності (Ю.Антонян, Ю.Богомягков, С.Бородин, А.Жижиленко, М.Ісаєв, В.Кудрявцев, В.Ошерович, А.Плюшков, С.Семенов, С.Тихенко, В.Трахтеров, І.Фарбер, О.Фрейєров) вважають за необхідне виділити обмежену осудність, дати їй у законі особливе окреслення.

На користь обмеженої осудності автор наводить положення кримінальних кодексів багатьох країн, у яких вона передбачається.

У дисертації доводиться доцільність закріплення за поняттям, що розглядається терміна “обмежена осудність”. Про це говорить саме визначення “обмежений”, що має на увазі певні межі та вказує на обмеження за обсягом, кількістю, та характеристика стану особи, яка свідчить про чіткі межі обмеженої осудності та кількісне обмеження рівня свідомості, здатність не в повній мірі (обсягу) усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Дисертант формулює власне поняття обмеженої осудності та аргументує його перевагу перед тими, що є в літературі, усіх проектах КК та КК 2001 р. Обмежена осудність – це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов'язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.

З урахуванням цього визначення в дисертації сформульована відмінна від законодавчої редакція статті про обмежену осудність.

На думку дисертанта, заслуговує на увагу та підтримку введення у КК самостійної норми, яка регламентує категорію обмеженої осудності, а не включення психічних розладів, що обмежують здатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними, до переліку обставин, які пом'якшують відповідальність (покарання).

У третьому підрозділі “Критерії обмеженої осудності” характеризуються критерії обмеженої осудності. У дослідженій літературі немає аргументованого пояснення перейменування психологічного критерію у юридичний. Між тим є досить думок, які доводять безпідставність такого рішення (В.Трахтеров, І.Случевський, А.Піонтковський). Системний аналіз проблеми з боку обсягу і змісту кожного поняття змінює уявлення щодо критеріїв осудності – обмеженої осудності – неосудності, що є принциповим для наступного розуміння взаємозв'язку умов і критеріїв обмеженої осудності. Системоформуюча функція факту вчинення суспільно небезпечного діяння, що охоплюється обсягом понять осудність – обмежена осудність – неосудність, дає достатньо підстав вважати саме його юридичним критерієм. Передумови і висновки щодо такого розуміння змісту юридичного критерія є у роботах А.Хомовського, Б.Протченко, Ю.Богомягкова.

Юридичним критерієм обмеженої осудності є: вчинення (або факт вчинення) суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня); наявність доказів вчинення його особою, стосовно якої вирішується питання про обмежену осудність. Обов'язковою складовою юридичного критерію є виникнення сумніву у судді (слідчого) про психічну здатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними (про психічне відхилення від норми).

У роботі розглядається суспільна небезпечність обмежено осудної особи, яка зумовлюється як характером вчиненого нею суспільно небезпечного діяння, передбаченого у кримінальному законі, так і клінічною формою хворобливого розладу психічної діяльності.

Здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними становить психологічний критерій осудності. Обидві частини психологічного критерію: інтелектуальна і вольова повинні поєднуватися сполучником “та”. Такий погляд ґрунтується на принципі єдності свідомості і діяльності, обгрунтованому і дослідженому у філософії, психології, фізіології. При хворобливих розладах психічної діяльності межового характеру, які не торкаються якісного боку свідомості, психологічний критерій зберігається. Під психологічним критерієм обмеженої осудності розуміється суттєве обмеження (кількісне) у суб'єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.

Медичним критерієм обмеженої осудності є хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності (непсихотичного рівня), які проявляються переважно розумовою недостатністю, афективними або вольовими розладами. Інакше кажучи, медичний критерій обмеженої осудності становлять межові психічні розлади (психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.

У дослідженні привертається особлива увага на те, що будь-який розлад психічної діяльності межового характеру певною мірою обмежує здатність особи усвідомлювати та керувати своїми діями, але не будь-який свідчить про обмежену осудність. Тобто обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними при певних хворобливих розладах психіки (непсихотичного характеру), як правило, не повинна ідентифікуватися з обмеженою осудністю. Для визнання особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї суміжний стан психіки (хворобливий розлад психічної діяльності непсихотичного характеру), необхідно, щоб хворобливі вияви істотно вплинули на поведінку особи і зумовили злочинний характер діяння.

На думку автора, донедавна єдиним узаконеним визнанням обмеженої осудності був фізіологічний афект {який розглядається (розглядався) у межах поняття “сильне душевне хвилювання” (ст.ст.116 та 123 КК 2001 р., ст.ст.95 та 103 КК 1960 р.)}. Дисертант погоджується з аргументами науковців про те, що фізіологічний афект є стан патологічний, який, по-перше, належить до категорії короткочасних хворобливих розладів психічної діяльності непсихотичного характеру, по-друге, суттєво обмежує здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.

Питання щодо віднесення особливого фізичного і психічного стану, в якому перебуває жінка під час пологів і деякий час після них, і який послаблює її здатність повністю усвідомлювати свої дії або керувати ними до категорії обмеженої осудності залишається відкритим.

На думку дисертанта, такі психічні порушення як післяпологові розлади психічної діяльності можуть розглядатися в межах обмеженої осудності.

У другому розділі “Спеціальні питання категорії обмеженої осудності”, де аналізується співвідношення категорії обмеженої осудності з осудністю і неосудністю, з'ясовуються межі компетенції судді (суду), слідчого та психіатра-експерта при визначенні обмеженої осудності, міститься два підрозділи.

У першому підрозділі “Співвідношення обмеженої осудності з осудністю та неосудністю” розглядається поняття та критерії (ознаки) обмеженої осудності в комплексі з такими кримінально-правовими поняттями як осудність та неосудність. Під осудністю пропонується розуміти таку кримінально-правову категорію, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, при якому у неї збережена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. Законодавче визначення осудної особи має бути таким: осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину була здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

У роботі зазначаються причини відсутності формули осудності в кримінальному законі до 2001 р. та наводяться аргументи правильності рішення про законодавче закріплення всіх понять формули осудність – обмежена осудність – неосудність (висновок щодо правильності законодавчого закріплення зазначених понять був сформульований дисертантом ще до прийняття нового КК України).

Співвідношення обмеженої осудності з осудністю – неосудністю можна показати за допомогою філософської категорії частини і цілого, де осудність являє ціле, а обмежена осудність – її частину, тобто обмежена осудність охоплюється осудністю.

У порівняльному аналізі розглядаються критерії осудності – обмеженої осудності – неосудності.

До юридичного критерію осудності, обмеженої осудності та неосудності необхідно відносити факт вчинення суспільно небезпечного діяння, який вміщується в обсяг цих понять і без якого ці поняття не виникають. Встановлений факт вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, складатиме зміст юридичного критерію лише тоді, коли буде доведено, що дане діяння вчинено саме тією особою щодо якої вирішується питання про осудність, обмежену осудність чи неосудність.

Під психологічним критерієм розуміється стан свідомості особи, її здатність до усвідомленої діяльності. Позитивний зміст психологічного критерію, тобто коли здатність до усвідомленої діяльності збережена, становить психологічний критерій осудності, обидві частини якого (інтелектуальна і вольова) мають поєднуватися сполучником “та”.

При обмеженій осудності хворобливі розлади психічної діяльності межового характеру суттєво обмежують, але не усувають здатність особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Це обмеження кількісне (тобто відбувається кількісна зміна свідомості, при збереженні її якості). Тому психологічний критерій при обмеженій осудності зберігається, а його інтелектуальна і вольова частини мають поєднуватися сполучниками “та” і “або”.

Під психологічним критерієм неосудності у теорії кримінального права та судової психіатрії традиційно розуміється відсутність у суб'єкта суспільно небезпечного діяння здатності усвідомлювати свої дії або керувати ними. Практично всі автори виходять з наявності такого змісту, водночас згідно з законом зміст психологічного критерію при неосудності відсутній. Ця обставина підтверджується тим, що поняття психологічний критерій щодо неосудності є проста помилка, оскільки не можна говорити про психологію, якщо йдеться про дії людини, яка нездатна усвідомлювати свої дії і керувати ними (І.Карпець); що під психологічним критерієм розуміється визначення самої суті психічної хвороби (І.Случевський); а також тим, що логіка визначення понять усуває використання відсутньої ознаки як критерію. З цього випливає твердження, що, коли здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними відсутня, відсутній і психологічний критерій. Хворобливі розлади психічної діяльності, які характеризуються якісним розладом свідомості, виключають психологічний критерій у повному обсязі і становлять медичний критерій неосудності. У роботі доводиться необхідність вживання у формулі неосудності між її інтелектуальною і вольовою ознакою сполучника “та”, а не “або”. Такий погляд зумовлюється принципом про єдність свідомості та діяльності, про неможливість окремого існування свідомості та вольової сфери, та підтверджується аналізом літературних джерел психіатрії і дослідженням піроманій, які не дають підстав для вживання у формулі неосудності сполучника “або”.

Під медичним критерієм обмеженої осудності – неосудності розуміються хворобливі розлади психічної діяльності. Зважаючи на їх змістовну характеристику, ці розлади є ніщо інше як кількісне або якісне порушення свідомості, виражене в психіатричних термінах. У першому випадку – це межові психічні розлади, за яких здатність до усвідомленої діяльності хоча й обмежена, але зберігає свою якісну визначеність. У цьому випадку варто говорити про медичний критерій обмеженої осудності. У другому випадку – це психози, вираженого ступеня постпсихотичний дефект, слабоумство, синдроми розладнаної свідомості та загальні порушення свідомості, тобто такі хворобливі розлади, за яких зазначена здатність втрачається. У цьому випадку йтиметося про медичний критерій неосудності. Медичний критерій обмеженої осудності розглядається як хронічний або тимчасовий хворобливий розлад психічної діяльності (непсихотичного рівня), який проявляється переважно розумовою недостатністю, афективними або вольовими розладами. У дисертації аналізується як нинішнє визначення медичного критерію неосудності (ч.2 ст.19 КК 2001 р.), так і викладене в ст. 12 КК 1960 р. та зазначається, що якщо медичний критерій неосудності виглядатиме як хронічний або тимчасовий хворобливий розлад психічної діяльності (психотичного рівня), то він буде зрозумілим, лаконічним та міститиме лише ті елементи, які мають юридичне значення.

У другому підрозділі “Використання даних судово-психологічної та судово-психіатричної експертиз при розгляді конкретної справи щодо притягнення до кримінальної відповідальності обмежено осудних осіб” визначаються межі компетенції судді (суду), слідчого та психіатра-експерта при визначенні обмеженої осудності. На думку автора, до компетенції судді (суду), слідчого належить встановлення факту вчинення суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом, та особи, якій інкримінується це діяння, а також доказ того, що саме ця особа вчинила дане діяння, тобто встановлення юридичного критерію обмеженої осудності.

Встановлення психічного зв'язку, тобто здатності особи до усвідомлення своїх дій та керування ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння є компетенцією психіатра. Психіатр-експерт при визначенні обмеженої осудності повинен, по-перше, констатувати у термінах психіатричної діагностики наявність у підекспертного ознак хворобливого розладу психічної діяльності непсихотичного рівня згідно з діючим діагностичним стандартом і, по-друге, зазначати (виходячи з аналізу матеріалів кримінальної справи), чи могли виявлені у підекспертного психічні розлади при зазначеній у справі ситуації, умовах, які передували та мали місце на момент вчинення суспільно небезпечного діяння, проявитися та відбитися, істотно вплинути на поведінку особи, зумовити злочинний характер діяння, тобто суттєво обмежити здатність особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними під час вчинення протиправного діяння. Тобто психіатр-експерт залишиться у межах своєї компетенції, якщо визначатиме медичний та психологічний критерії обмеженої осудності.

Необхідність застосування в судово-психіатричній експертизі принципу презумпції психічного здоров'я при вирішенні питань щодо обмеженої осудності визначається двома моментами. Перший з них пов'язаний з юридичним аспектом судово-психіатричної експертизи. Оскільки психічний стан є обставиною, що характеризує особу обвинуваченого та впливає на ступінь і характер його відповідальності, то вона, відповідно до ст.64 КПК підлягає доведенню, а висновки експерта є одним із доказів. Другий момент полягає у тому, що психіатрична діагностика як дослідження функцій відбиття та відношення індивіда до себе та оточуючого має в принципі імовірний характер.

Така реальність, в якій застосування принципу презумпції є науковим способом розв'язання суперечності між імовірною логікою, в межах якої вирішуються питання розпізнавання психічної патології, та логікою двозначною, що визначає кінцевий діагноз і його юридичну кваліфікацію.

В третьому розділі “Особливості притягнення до кримінальної відповідальності, призначення та відбування покарання обмежено осудними особами” досліджуються питання кримінальної відповідальності й покарання обмежено осудних осіб та розглядаються проблеми застосування примусового лікування стосовно обмежено осудних осіб, міститься три підрозділи.

У першому підрозділі “Особливості кримінальної відповідальності обмежено осудних осіб” зазначається, що передумовою, підставою кримінальної відповідальності є не лише вина, але й осудність, а отже й обмежена осудність, яку треба враховувати при індивідуалізації та диференціації кримінальної відповідальності.

Автор вважає, що є всі підстави для визнання злочинів, що вчинені особами, які визнані обмежено осудними, вчиненими за пом'якшуючих відповідальність (покарання) обставин. У КК 1960 р. був закріплений лише один з психічних станів особи, які можна віднести до обмеженої осудності, – стан сильного душевного хвилювання. Законодавець відносив його (якщо він викликаний неправомірною поведінкою потерпілого) до обставин, що пом'якшують відповідальність. У КК 2001 р. цей стан відноситься до обставин, які пом'якшують покарання, за умови, якщо він викликаний неправомірними або аморальними діями потерпілого (п.7 ст.66).

У дослідженні робиться висновок про те, що відсутність законодавчого поняття “сильного душевного хвилювання” призводить до різних його тлумачень. У теорії та на практиці існують розбіжності щодо станів фізіологічного афекту, просто афектів та інших емоційних станів, а саме: які з цих станів є складовою сильного душевного хвилювання, яка їх природа, та які з них можуть бути підставою для визнання особи обмежено осудною, утворилися через те, що всі ці стани розглядаються в межах норми, як нехворобливі прояви в більшій або меншій мірі. У роботі доводиться, що з усіх афективних реакцій лише фізіологічний афект може бути підставою для визнання особи обмежено осудною, оскільки він відповідає всім ознакам поняття обмеженої осудності.

Оскільки, однією з підстав визнання особи обмежено осудною є фізіологічний афект, то було б доцільним у ст. 116 чинного КК слова “в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого” та подібні слова у ст. 123 КК замінити словами “обмежено осудною особою”. У назві цих статей слова “в стані сильного душевного хвилювання” замінити словами “обмежено осудною особою”.

Пункт “7” ст. 66 КК (“вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого”) пропонується виключити.

У ч. 4 ст. 36 нового КК України слова “сильне душевне хвилювання” замінити словами “короткочасний хворобливий розлад психічної діяльності (непсихотичного рівня)”.

До умов, необхідних для визнання дії, вчиненої в стані фізіологічного афекту, належать: 1) наявність з боку потерпілого протизаконного насильства (фізичного чи психічного) або тяжкої образи, що виступають спонукальними причинами дій винної особи; 2) наявність у винної особи в момент вчинення злочинної дії гострого афективного межового (непсихотичного) стану (фізіологічного афекту), який не виключає осудності та являє собою короткочасний хворобливий розлад психічної діяльності, що виникає у відповідь на дію надзвичайного подразнення, і який значною мірою звужує здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними; 3) раптовість виникнення цього особливого стану (фізіологічного афекту, коли він з'являється негайно як відповідна реакція на протизаконне насильство або тяжку образу; 4) раптовість формування при фізіологічному афекті умислу на вбивство, заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень та негайна його реалізація.

Автор акцентує увагу на тому, що виходячи з природи та механізму фізіологічного афекту, дії особи, яка перебуває в цьому стані, можуть бути спрямовані лише на ту особу, яка своїми діями викликала цей стан, але не на інших осіб або майно.

Вчинення злочину у стані сп’яніння у випадках, а) коли особа доводиться до такого стану всупереч її волі, і цей стан внаслідок низки причин (ступеня алкогольного сп'яніння, особистих особливостей) може суттєво обмежити здатність особи усвідомлювати та керувати своїми діями; б) коли особа не знає, що через існуючі у неї особливості організму певна доза алкоголю може визвати стан, за якого можливість усвідомлювати свої дії та керувати ними суттєво звузиться, однак ступеня патологічного сп'яніння не досягне може бути підставою для визнання такої особи обмежено осудною, а злочину вчиненим за пом'якшуючих обставин.

Питання кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні діяння, вчинені особами, що мають певні хворобливі розлади психіки межового характеру (непсихотичного рівня), які можуть бути підставою для визнання цих осіб обмежено осудними, а злочинів, вчиненими за пом'якшуючих відповідальність (покарання) обставин, і які ніяким чином не були відбиті в законодавстві (неврози, психопатії, органічні ураження центральної нервової системи, легка розумова відсталість тощо), досліджуються через аналіз матеріалів окремих кримінальних справ. У дисертації показано, які конкретно критерії свідчать про обмежену осудність, як ці критерії (юридичний, психологічний і медичний), що характеризують категорію обмежену осудність, простежуються в конкретних прикладах.

У другому підрозділі “Особливості призначення та відбування покарання обмежено осудними особами” розглядаються відомі в науці кримінального права, законодавчі поняття і цілі покарання та зазначаються особливості призначення покарання обмежено осудним особам.

На думку автора, злочини, вчинені особами, які визнані обмежено осудними, необхідно визнавати вчиненими за пом'якшуючих відповідальність (покарання) обставин, якщо хворобливі розлади психічної діяльності суттєвим чином впливають на поведінку особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння (зумовлюють злочинний характер діяння) і відбиваються в ньому. Тому суд при призначенні покарання таким особам обов'язково повинен його пом'якшувати.

На підставі порівняльного аналізу санкцій статей 95 і 103 КК 1960 р., де передбачається обставина, що пом'якшує відповідальність через певний психічний стан особи, який може розглядатися як підстава для визнання її обмежено осудною – сильне душевне хвилювання (складовою якого є фізіологічний афект), з санкціями ст. 94, ч.1 ст.101 і ст.102 КК 1960 р. та відповідними статтями КК 2001 р., дисертант робить висновок про те, що розмір покарання обмежено осудним особам треба знижувати не менше, ніж на 2/3 від санкції статті Особливої частини КК. Автор зазначає, що положення про те, хто визнає особу обмежено осудною, та положення щодо пом'якшення покарання можна розташувати відповідно у другій та третій частинах статті про обмежену осудність.

У роботі доводиться, що до осіб, визнаних судом обмежено осудними, слід застосовувати примусове лікування. Зазначене положення доцільно передбачити в четвертій частині статті про обмежену осудність.

Дисертант вважає, що для досягнення цілей покарання, зокрема мети виправлення недостатньо передбачити лише зниження розміру покарання в поєднанні з застосуванням примусового лікування. Необхідно проводити певні додаткові заходи – корекційно-психологічні, реабілітаційні заходи, здійснювати адаптаційну допомогу тощо. Для здійснення цих заходів треба створювати спеціальні реабілітаційні програми, які регламентуватимуть та регулюватимуть