НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ШАПОВАЛОВА Лариса Іванівна

УДК 343.122

ПОТЕРПІЛИЙ ЯК СУБ'ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ В ДОСУДОВИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО

ПРОЦЕСУ

Спеціальність 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу Національної академії

внутрішніх справ України.

Науковий керівник Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук,

професор Смітієнко Зінаїда Дмитрівна, Національна

академія внутрішніх справ України, професор

кафедри кримінального процесу

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Шумило Микола Єгорович, Національна академія

служби безпеки України, професор кафедри

кримінального права і процесу

кандидат юридичних наук Гошовський Микола

Іванович, Генеральна прокуратура України,

начальник управління

Провідна установа Київський національний університет імені Тараса

Шевченка (м. Київ).

Захист відбудеться “ 17 ” жовтня 2001 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.007.03 у Національній академії

внутрішніх справ України (03035, Київ-35, Солом'янська пл., 1).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії

внутрішніх справ України (03035, Київ-35, Солом'янська пл., 1).

Автореферат розісланий “17 ” вересня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лук'янчиков Є.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З прийняттям Конституції Україна вступила в новий етап свого розвитку на шляху створення демократичної, соціальної, правової держави. Права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності такої держави. Основний Закон України закріпив положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і особиста гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю для держави. Це надає підвищену значимість проблемам правового становища особистості в різних сферах суспільного і державного життя.

Політичні та соціально-економічні зміни, які відбуваються в Україні, потребують реформи кримінально-процесуального законодавства, зміни цілей і завдань кримінального судочинства, застосування загальновизнаних міжнародно-правових норм в галузі захисту прав і свобод людини. Норми міжнародних актів (Декларація ООН про основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою, Загальна декларація ООН про права людини, Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод, Міжнародний пакт про громадські і політичні права) містять основні положення, які вказують на те, що в сучасному світі величезне значення приділяється статусу постраждалих від злочину осіб, підвищенню ефективності їх правового захисту.

Міжнародні норми знайшли своє відображення у чинному національному законодавстві. Згідно “Засадам державної політики України в галузі прав людини” забезпечення захисту людини і громадянина від посягань з боку іншої людини та посягань з боку держави, а також створення належних умов і процедур для повної і безперешкодної реалізації кожною особою своїх прав та законних інтересів є основними напрямками державної політики. Одним із принципів державної політики в Україні є забезпечення верховенства прав і основних свобод людини у відносинах з державою. У Постанові Верховної Ради України "Про концепцію (основи державної політики) національної безпеки України" звертається особлива увага на те, що громадянин, його права та свободи є головним об'єктом національної безпеки, а одним із основних принципів забезпечення національної безпеки є пріоритет прав людини. Побудова правової держави має на меті створення такої правової системи, при якій особа не буде зазнавати обмежень, не передбачених законом, і завжди буде мати можливість правовим шляхом захистити свої інтереси. Діяльність держави повинна бути спрямована на реальне забезпечення захисту прав і свобод своїх громадян на підставі поваги цієї особистості.

В Україні кількість потерпілих від злочинів осіб постійно зростає: у 1999 р. вона становила 138386, що у порівнянні з 1997 р. більше на 11477 осіб (9%). Зростає й сума матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок вчинення злочинів: за період з 1997 до 1999 року - на 170,8 млн. грн. (57,5%). При цьому відшкодування, як правило, не перевищувало 50% від заподіяної шкоди. В 1996 році було відшкодовано 59,1 млн. грн. (50% від суми заподіяної шкоди), в 1997 році - 73,6 млн. грн. (25% ), в 1998 році - 263,3 млн. грн. (79,8%), в 1999 році - 237,9 млн. грн. (50,8%). Таке становище значною мірою зумовлюється тим, що захист потерпілих від злочину осіб здійснюється недостатньо вже зі стадії порушення кримінальної справи. Особливо це стосується випадків, коли посадові особи приймають незаконні рішення про відмову в порушенні кримінальних справ. За даними прокуратури Донецької області в 1999 році було скасовано 1115 постанов органів дізнання та слідчих про відмову в порушенні кримінальних справ. В подальшому із цієї кількості 248 справ (22,3%) було направлено до суду з обвинувальним висновком. В 2000 році кількість скасованих постанов склала 1113, із числа яких 223 кримінальні справи (20%) були направлені до суду.

Одним із засобів захисту суб’єктивних прав особи є оскарження нею дій посадових осіб. Тому у чинному кримінально-процесуальному законодавстві передбачені деякі норми, що сприяють реалізації прав, наданих потерпілим від злочинів особам. Так, в ст.ст. 991 і 2361 Кримінально-процесуального кодексу України закріпили право на оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Але особи, що потерпіли від злочинів, рідко реалізують це право. Так, за даними прокуратури Донецької області, в 2000 році загальна кількість звернень громадян з приводу незаконих дій органів дізнання та слідства склала 7033, але від потерпілих надійшло лише 211 звернень (3%). Таке становище не завжди свідчить тільки про небажання потерпілих звертались за захистом особистих прав та інтересів до компетентних органів. Багатьом потерпілим право на оскарження дій посадових осіб не роз’яснюється зовсім чи здійснюється це не в повній мірі.

Проблемі удосконалення правового становища потерпілої від злочину особи, посилення гарантій реалізації нею своїх прав і законних інтересів, зокрема, права на відшкодування заподіяної їй шкоди, науковцями приділялася увага ще у кінці Х1Х – на початку ХХ ст. (С.В.Вікторський, О.Ф.Коні, В.І.Синайській, І.Я.Фойницький). Вагомий внесок в розробку проблеми зробили такі науковці – процесуалісти як C.А.Альперт, В.П.Божьєв, М.І.Гошовський, Ю.М.Грошевий, А.Я.Дубінський, В.А.Дубрівний, З.З.Зінатуллін, Ю.А.Іванов, В.В.Кривобок, Л.Д.Кокорев, О.П.Кучинська, Н.С.Малеїн, О.Р.Михайленко, П.П.Михайленко, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор, Г.Д.Побігайло, В.Я.Понарін, І.І.Потеружа, Р.Д.Рахунов, В.М.Савінов, В.М.Савицький, Н.П.Сільчева, В.М.Смітієнко, З.Д.Смітієнко, В.А.Стремовський, М.С.Строгович, О.М.Чепульченко, Г.І.Чечель, В.П.Шибіко, М.Є.Шумило, В.Є.Юрченко та ін.

Багато вчених – криміналістів торкались проблеми гарантій реалізації потерпілими належних їм прав, особливо права на відшкодування шкоди (Ю.В.Александров, Ю.П.Аленін, С.П.Зеленковський, Г.О.Мудьюгін, М.І.Порубов, Є.Є.Центров та ін.). Деякі питання відносно особистості потерпілого, а також впливу його віктимної поведінки на розмір та можливість відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок злочину, були висвітлені в роботах П.С.Дагеля, В.І.Полубінського, В.Я Рибальської, Л.В.Франка.

Дослідження названих авторів безумовно мають важливе значення для удосконалення правового регулювання захисту потерпілих осіб. Наукові ідеї, що сформульовані в роботах цих науковців, вже знайшли відображення в законодавстві та були сприйняті правозастосовчою практикою. Але цілий ряд аспектів правового становища потерпілої особи та посилення гарантій реалізації її прав не втрачає своєї актуальності. Потребує удосконалення захист порушених внаслідок злочину майнових прав особи. І не тільки шляхом заяви та розв’ язання цивільного позову, але й іншого засобу – повернення об’єктів злочинного посягання законним володарям (кримінально-правова реституція). Дослідження правових та теоретичних основ цього засобу захисту порушених майнових прав особи фактично не здійснювалось. Таке становище негативно відображається на його реалізації в правозастосовчої практиці.

Проблема визначення правового статусу потерпілого та захисту його порушенних злочином майнових прав набуває особливої актуальності в теперішній час. Рівнем нормативного регулювання усунення шкідливих майнових наслідків злочинів, рівнем практики його реалізації правозастосовчими органами визначається ступінь правової та соціальної захищеності потерпілих від злочинів осіб.

В умовах проведення сучасної судово-правової реформи в Україні особливої актуальності набувають питання розширення і зміцнення правового статусу особи, удосконалення механізму реалізації потерпілим своїх прав, створення гарантій прав людини у кримінальному судочинстві. Необхідність заповнення прогалин у теорії кримінально-процесуального права обумовлюється потребами не тільки науково-дослідної, але й правотворчої і правозастосовчої діяльності. Все це визначає актуальність і значущість теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження спрямоване на виконання основних положень Постанови Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні”, а також п.п. 42, 56, 60 “Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 р.р.”, затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. Роботу виконано у відповідності до п.п. 4.8.8. та 4.8.11. “Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 р.р.” та п. 13 “Головних напрямків наукових досліджень Донецького інституту внутрішніх справ на 1995-2000 р. р.”, які розроблені згідно з вимогами рішення Колегії МВС України № 4 КМ/2 від 28 лютого 1995 р.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі сучасних теоретичних концепцій у науці кримінального процесу комплексно вивчити положення потерпілого як суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності в досудових стадіях кримінального процесу, розробити науково обгрунтовані положення, рекомендації, що дозволять більш повно визначити статус постраждалої від злочину особи, забезпечити ефективне використання потерпілим його прав і законних інтересів.

Для досягнення поставленої перед дослідженням мети здійснена спроба вирішити такі наукові завдання:

- вивчити стан розробки досліджуваної проблеми в юридичній літературі, піддати науковій оцінці існуючи теоретичні концепції та позиції науковців в умовах розбудови правової держави з урахуванням приорітету особистості, захисту її прав, свобод і законних інтересів;

- проаналізувати норми чинного законодавства і проекту кримінально-процесуального кодексу України, що регламентують процесуальний статус потерпілого, і визначити їх відповідність Конституції України і ратифікованим міжнародним угодам;

- визначити правовий статус постраждалої від злочину особи на стадії порушення кримінальної справи, відокремити її від заявника та його правового статусу;

- провести дослідження негативних наслідків, які настають для постраждалого в результаті скоєння злочину, і обгрунтувати необхідність використання кримінально-процесуальних засобів їх усунення; з'ясувати сутність, правову природу шкоди, заподіяної злочином, і визначити її як підставу для визнання особи потерпілим;

- проаналізувати практику реалізації на досудових стадіях кримінального процесу прав особи, яка потерпіла від злочину;

- обгрунтувати можливість участі юридичної особи в кримінальному процесі як потерпілого;

- сформулювати поняття потерпілого з урахуванням характера заподіяної шкоди, замаху на скоєння злочину та суб’єкта суспільно небезпечного діяння;

- визначити можливість і форми відшкодування шкоди потерпілій від злочину особі в досудових стадіях кримінального процесу;

- проаналізувати теоретичні погляди, що стосуються віктимної поведінки потерпілого, та визначити її вплив на відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому внаслідок злочину;

- сформулювати й обгрунтувати конкретні пропозиції для правотворчої діяльності щодо вдосконалення норм чинного кримінально-процесуального законодавства, що стосуються правового статусу постраждалої в результаті злочину особи у досудових стадіях кримінального процесу.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини між потерпілим (постраждалим) та державою, які складаються внаслідок скоєння злочину і виникають під час реалізації потерпілим своїх прав.

Предметом дослідження є діючі кримінально-процесуальні норми, що регламентують права потерпілої від злочину особи, питання відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному судочинстві, а також практика застосування цих норм.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціально-правових явищ і основані на ньому загальнонаукові методи. В процесі дослідження широко використовувались такі традиційні загальнонаукові методи: історико-правовий, формально-логічний, порівняльний, статичний, узагальнення, моделювання. Для вирішення питань реалізації правових норм, які регламентують правове становище потерпілої від злочину особи, моменту визнання особи потерпілим за справою, роз’яснення їй прав, засобів забезпечення відшкодування потерпілому заподіяної шкоди, застосовувались методи конкретно-соціологічних досліджень (вивчення кримінальних справ, анкетування).

Наукові висновки і рекомендації, що містяться у дисертації, базуються на методі системного аналізу положень Конституції України, відповідних міжнародно-правових актів (Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., Європейської конвенції з прав людини 1950 р.), чинного та проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, постанов Пленуму Верховного Суду України, відомчих нормативно-правових актів МВС України, Генеральної прокуратури, проекту Модельного кримінально-процесуального кодексу для країн-учасників СНД.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані внаслідок: вивчення 289 кримінальних справ в архівах Донецького обласного суду і районних судів за період 1992-1998 років; анкетування суддів, слідчих та працівників органів дізнання (всього опитано 203 працівники); аналізу матеріалів опублікованої практики та узагальнень практики, проведених працівниками Верховного Суду України (1996-1999 р.р.), статистичних даних МВС України (1997-1999 р.р.), прокуратури Донецької області (1998-2000 р.р.).

Наукова новизна одержаних результатів. У результаті проведеного дисертаційного дослідження запропоновано авторське розв’язання багатьох дискусійних питань, які існують у теорії кримінального процесу, щодо визначення поняття та процесуального статусу особи, що постраждала від злочину.

З ряду питань, які раніше не досліджувалися або досліджувалися недостатньо, зроблені висновки та сформульовані пропозиції щодо вдосконалення норм чинного кримінально-процесуального законодавства, які регламентують ці питання.

Найбільше значущими, що відповідають вимогам наукової новизни є наступні:

- обґрунтовано необхідність визнання постраждалого самостійним суб’єктом кримінального процесу в дослідчому провадженні та визначення його правового статусу;

- запропоновано результати надання постраждалим предметів і документів в дослідчому провадженні оформлювати протоколом, якій слід вважати джерелом доказів, закріпив це в нормах кримінально-процесуального закону;

- висновок про необхідність повідомлення постраждалому в триденний термін про порушення кримінальної справи та надання йому копії постанови про відмову у порушенні кримінальної справи;

- пропозиція про застосування реституції вже на етапі дослідчої перевірки у разі відсутності потреби в провадженні експертного дослідження, за наявністю клопотання постраждалого про повернення речей, при відсутності претензій з боку постраждалого до особи, що скоїла злочин, із приводу стану цього майна;

- обґрунтовано необхідність роз’яснювати постраждалому в дослідчому провадженні та потерпілому в досудовому слідстві (в постановах про прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи чи про закриття справи за нереабілітуючими обставинами) право на заяву цивільного позову в порядку цивільного судочинства навіть за наявністю їх віктимної поведінки;

- запропоновано включити до предмету доказування (ст. 64 КПК України) поведінку потерпілої особи до та у момент вчинення відносно неї злочинного діяння з метою об’єктивного вирішення питання про відшкодування заподіяної злочином шкоди та призначення виду і міри покарання винній особі;

- висновок про необхідність конкретизувати поняття шкоди, заподіяної злочинним діянням особі (з урахуванням її характеру), не вказуючи вичерпний перелік її видів при формулюванні поняття потерпілого;

- формулювання поняття потерпілого, яке охоплює не тільки випадки заподіяння шкоди внаслідок злочину, але й у випадках замаху на вчинення злочину, дій неосудних осіб, а також осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності;

- пропозиція про визнання у кримінальному судочинстві потерпілим від злочину не тільки фізичної, але й юридичної особи;

- запропоновано надати потерпілому ряд додаткових прав: знати сутність обвинувачення, бути сповіщеним про всі рішення, що зачіпають його інтереси, право на ознайомлення з постановою слідчого про призначення експертизи, право ставити додаткові питання експерту, надавати матеріали, клопотати про провадження експертизи в експертній установі та залучення експерта на його погляд та інші;

- обґрунтовано доцільність закріплення в діючому кримінально-процесуальному законодавстві обов'язку слідчого та органу дізнання приймати для цього ефективні заходи;

- пропонується передбачити в чинному кримінально-процесуальному законодавстві положення про звільнення особи, що скоїла нетяжкий злочин, від кримінальної відповідальності за певних умов, в першу чергу, за наявністю добровільного відшкодування заподіяної нею шкоди.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що зроблені висновки і пропозиції відображають позитивні і негативні сторони правотворчої та правозастосовчої діяльності і визначають можливі шляхи вдосконалення законодавства та практики його застосування. У законотворчій роботі ці висновки та пропозиції можуть бути використані в процесі розвитку національного законодавства щодо правового статусу потерпілої від злочину особи. Положення дисертації та її ідеї можуть бути використані для внесення змін у кримінально-процесуальне законодавство. В практичній діяльності органів розслідування основні положення дисертації можуть бути застосовані з метою подальшого її вдосконалення. В науці кримінального процесу вони сприятимуть подальшим науковим дослідженням з питань захисту прав потерпілих від злочину осіб і гарантій реалізації їх прав та законних інтересів. У навчальному процесі основні положення дисертації можливо використовувати при підготовці навчальних посібників з кримінально-процессуального права України, при викладенні курсів з дисциплін “Кримінальний процес”, “Дізнання в ОВС”.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України і кафедри кримінального процесу Донецького інституту внутрішніх справ. Висновки, зроблені автором у процесі проведення даного дисертаційного дослідження, були апробовані: на Міжнародній науково-практичній конференції молодих юристів “Майбутнє правової системи України” (м. Київ, березень 1996 р.), на Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми вдосконалення законодавства і практика його застосування з урахуванням прогнозу злочинності” (м. Луганськ, травень 1999 рік), на Міжнародній міжвузівській науково-практичній конференції “Конституційні гарантії захисту людини в сфері правоохоронної діяльності” (м.Дніпропетровськ, вересень 1999 р.). Розроблені автором пропозиції направлені в Робочу групу Верховного Суду України по підготовці проекту Кримінально-процесуального кодексу України для внесення змін та доповнень в проект КПК України, а також до УМВС України на Донецькій залізниці з метою використання в роботі слідчих підрозділів.

Теоретичні висновки наукового дослідження використовуються у навчальному процесі під час викладання курсів "Кримінальний процес" та "Дізнання в ОВС" у Донецькому інституті внутрішніх справ МВС України.

Публікації. Основні положення і висновки, що сформульовані в дисертації, були опубліковані у 8 наукових статтях та навчальному посібнику.

Структура дисертації визначається відповідно до мети і завдань дослідження і складається з вступу, трьох розділів, що охоплюють сім підрозділів, висновків, списку літератури та додатків. Повний обсяг дисертації складає 209 сторінок, з яких 185 сторінок - безпосередньо текст дисертації, список використаних джерел включає 195 найменувань на 17 сторінках, додатки вміщено на 7 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються об’єкт, предмет, мета та завдання дослідження; розкрито його методологічні та теоретичні засади; висвітлено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; наведено дані про апробацію результатів дослідження, структуру та обсяг дисертації.

Першій розділ "Поняття особи, що постраждала від злочину" складається з двох підрозділів, присвячений дослідженню процесуального становища особи, що постраждала від злочину, в стадії порушення кримінальної справи. В ньому проводиться аналіз норм чинного кримінально-процесуального законодавства, що регламентують діяльність у стадії порушення кримінальної справи. Надано характеристику шкоди як однієї з підстав визнання особи потерпілим за кримінальною справою, обґрунтовується необхідність введення в кримінальний процес такого суб'єкта, як постраждалий.

У першому підрозділі "Постраждалий як суб'єкт стадії порушення кримінальної справи" мова йде про те, що кримінально-процесуальне законодавство повинно бути зорієнтовано на забезпечення можливості здійснення учасниками судочинства процесуальних прав і дотримання законності під час його відправлення на усіх етапах провадження. Особа, яка постраждала внаслідок злочину, набуває статусу учасника процесу тільки в стадії попереднього розслідування. На цьому етапі провадження за кримінальною справою орган дізнання, слідчий складає процесуальний акт про визнання її потерпілим. Але особа вступає в кримінально-процесуальні відносини не тоді, коли її визнають потерпілим, а декілька раніше - в момент заяви (повідомлення) про злочин. Тому, на думку автора вказана особа повинна набувати статусу учасника кримінального процесу з моменту роз’яснення їй процесуальних прав та складання з приводу цього протоколу. Дисертантом запропоновано визнавати цю особу постраждалим. У проекті Кримінально-процесуального кодексу (за станом на 1 березня 2000 року) є перелік прав особи, яка заявила або повідомила про злочин. Але така особа не завжди є постраждалою від злочину. Тому неможливо правовий статус заявника поширювати на постраждалого.

Базуючись на розробках вітчизняних і закордонних вчених - юристів І.І.Великошина, М.І. Гошовського, В.С. Зеленецького, Л.Д. Кокорева, О.П. Кучинської, О.Р. Михайленка, М.М. Михеєнка, З.Д. Смітієнко, В.А. Стремовського, дисертант обґрунтовує необхідність законодавчого введення у кримінальний процес такого суб'єкта як постраждалий. Тому пропонується ввести в КПК України нову статтю 491, сформулював її в такий спосіб: "Постраждалий - це особа, чиї права та інтереси, що охороняються кримінальним законом, порушенні або поставлені під загрозу порушення суспільно небезпечним діянням і якій під час розгляду заяви чи повідомлення про злочин та проведення дослідчої перевірки роз’ясненні її права та обов’язки, про що складений протокол”.

Дисертант обґрунтовує необхідність надання постраждалому відповідних процесуальних прав, подавши їх характеристику: право на негайну реєстрацію, розгляд і вирішення його заяви; право на повідомлення про прийняте за його заявою рішення і на одержання копії цього рішення; право на одержання інформації, наведення довідок про хід розгляду заяви; право на ознайомлення з матеріалами, на підставі яких прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи; право надавати до компетентних органів матеріали, предмети, документи для підтвердження своєї скарги.

Надання документів та предметів, які є носіями доказової інформації, передбачено ч. 2 ст. 66 КПК України (а також ст.ст. 43, 431, 47-52 КПК України), згідно з якою надання матеріальних об'єктів, а також відомостей є реалізацією права, що належить підозрюваному (обвинуваченому), захиснику, потерпілому, цивільному позивачу, цивільному відповідачу, їх представникам та будь-яким громадянам, організаціям, установам, підприємствам. Цьому праву відповідає обов'язок слідчого прийняти надані предмети та документи. В законі за учасниками процесу закріплено право надавати докази лише в стадії попереднього розслідування та в судових стадіях процесу. Але на практиці мають місце факти, коли громадяни, в тому числі постраждалі особи, надають різноманітні документи та предмети органу, який вирішує питання про порушення кримінальної справи. Засвідчення факту надання цих об'єктів та їх індивідуальних ознак має важливе доказове значення, як і фіксація заяв про злочин (ст. 95 КПК України), або явки з повинною (ст. 96 КПК України).

Провадження, що здійснюється в стадії порушення кримінальної справи носить процесуальний характер. Тому порядок провадження та результати надання предметів, документів посадовій особі в цій стадії слід оформлювати процесуальним документом, який повинен містити в собі повідомлення про наявність предметів чи документів в певному місці, надання їх слідчому разом з клопотанням про залучення цих об'єктів як джерел доказів, відображення факту пред'явлення об'єкта, обставини його виявлення та індивідуальні ознаки. Цей протокол, на думку дисертанта, повинен визнаватись джерелом доказів, тому слід вказати на це в законі.

В другому підрозділі "Шкода, заподіяна злочинним діянням, як підстава визнання особи потерпілим" автор проаналізував поняття потерпілого, як особи, якій злочином заподіяна моральна, фізична та майнова шкода (ст. 49 КПК України) та надав характеристику кожного із цих видів шкоди. В дисертації підтримується думка про поділ всіх наслідків злочину на матеріальні і нематеріальні. Перший вид наслідків полягає в тому, що у власника його майно знищується, пошкоджується, викрадається; при цьому завдаються матеріальні збитки, які мають кількісні характеристики і можуть бути оцінені. Стосовно другого виду шкідливих наслідків, потерпіла особа сама встановлює грошовий еквівалент цієї шкоди. Разом з тим автор, виходячи із аналізу практики, зробив висновок про те, що деякі злочини можуть заподіяти шкоду, яку неможливо віднести ні до майнової, ні до фізичної, ні до моральної. Але і в цих випадках особу слід визнавати потерпілим.

Характер та вид шкоди, яка заподіяна внаслідок злочину, залежать від суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Суспільні відносини як об'єкт злочинних посягань постійно розвиваються, зазнають змін. Тому в кримінально-процесуальному законі неможливо чітко визначити всі види шкоди, що завдається особі внаслідок злочину. Основу суспільних відносин складають інтереси фізичних та юридичних осіб. Інтерес пов'язаний зі своїм носієм - потерпілим. Таким чином, якщо в результаті злочину особі буде заподіяна шкода, то це свідчить, що шкода заподіюється тим правам та інтересам особи, що охороняються кримінальним законом.

На підставі цього дисертант пропонує визначити потерпілого як суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності, використовуючи поняття шкоди (не вказуючи її конкретні види), яка завдана його правам та інтересам, що охороняються кримінальним законом і які були порушені внаслідок злочину.

Другий розділ "Процесуальний статус особи, що потерпіла від злочину в досудовому провадженні" складається з двох підрозділів, містить запропоновані автором положення, що конкретизують поняття потерпілого як суб'єкта кримінального процесу і розширюють це поняття за рахунок юридичної особи. Також в цьому розділі запропоновано комплекс прав потерпілого, що необхідно надати йому додатково, а також конкретизовані ті права, які потерпілий має у сучасному кримінальному судочинстві.

У першому підрозділі "Правова процедура визнання особи потерпілим" автор обґрунтовує необхідність зміни кримінально-процесуального поняття потерпілого. При визнанні особи потерпілим у ході попереднього розслідування необхідно вести мову не про остаточне встановлення факту злочину і заподіяння шкоди, а про наявність достатніх даних, що вказують на заподіяння шкоди правам і інтересам особи, які охороняються кримінальним законом.

На підставі того, що шкода правам і інтересам особи може бути заподіяна неосудною особою або особою, яка не досягла віку, з якого наступає кримінальна відповідальність, дисертант робить висновок про те, що у цих випадках при визнанні особи потерпілим необхідно вести мову про суспільно небезпечне діяння, а не про злочин. Тому, в ч.1 ст. 49 КПК України слід вказати, що потерпілим визнається особа, правам та інтересам якої шкода заподіяна не тільки злочином, але й "іншим суспільно небезпечним діянням".

У дисертації обґрунтовується необхідність визнання у кримінальному судочинстві потерпілим від злочину не тільки фізичної, але й юридичної особи, якій треба надати право реалізувати свої повноваження через представника. У деяких нормах цивільного, кримінального, кримінально-процесуального законодавства передбачено захист не тільки майнових, але й немайнових прав громадян, організацій, підприємств та установ.

Автор наполягає на тому, що особу треба визнавати потерпілим не тільки у разі скоєння закінченого злочину, але й у разі замаху на злочинне діяння. Така позиція автора базується на тому, що будь-яке злочинне посягання, у тому числі і в стадії замаху, обмежує реалізацію суб'єктивних прав особи, можливість користуватися та розпоряджатися матеріальними і духовними цінностями.

З урахуванням всіх цих положень, на думку дисертанта, ч.1 ст. 49 Кримінально-процесуального кодексу України необхідно викласти таким чином: "Потерпілий - це фізична або юридична особа, відносно якої є підстави вважати, що її правам і інтересам, які охороняються кримінальним законом, злочином або іншим суспільно небезпечним діянням заподіяно або могло бути заподіяно шкоду, і яка визнана потерпілим постановою особи, що здійснює дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду".

В другому підрозділі "Права і обов'язки потерпілого" дисертантом запропоновано комплекс прав, які необхідно додатково надати потерпілому, а також конкретизовано зміст тих прав, що належать йому відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства. Автором пропонується надати потерпілому ряд прав: знати сутність обвинувачення; бути сповіщеним про всі рішення, що зачіпають його інтереси; одержувати слідчі або судові документи в перекладі на рідну або іншу мову, якою він володіє; брати участь у провадженні слідчих дій, які виконуються за його клопотанням або які зачіпають його інтереси; мати представника, а також припинити його повноваження за власним бажанням.

Автор підтримує думку про необхідність передбачити у ст. 52 КПК України випадки обов'язкової участі представника потерпілого: якщо потерпілий є неповнолітнім, не володіє мовою, якою ведеться судочинство, або якщо внаслідок фізичних або психічних вад потерпілий не може реалізувати право на захист своїх порушених злочином прав та інтересів.

З метою конкретизування прав потерпілого, що зафіксовані в конституційних нормах, в дисертації запропоновано доповнити ст. 171 КПК таким положенням: "У випадку подання потерпілим прокурору мотивованого клопотання про його допит, прокурор, який здійснює нагляд, зобов'язаний особисто допитати його". На думку дисертанта в законі (у ст. 49 КПК) було б доцільно зафіксувати право потерпілого на подання клопотань в такій редакції: "право заявляти клопотання в усній чи письмовій формі. Про відмову в задоволенні клопотання дізнавач, слідчий, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу, копія якої направляється потерпілому в триденний термін з моменту її винесення”.

В зв’язку з тим, що потерпілий від злочину і особа, винна у скоєнні злочину, мають бути реально рівноправними учасниками процесу, автор наполягає на необхідності надати потерпілому додаткові права, що пов'язані з призначенням і провадженням експертизи: знайомитися з постановою про призначення експертизи, клопотати про призначення експертів із числа зазначених ним осіб, про постановку перед експертом додаткових питань, давати пояснення експерту, пред'являти додаткові документи, знайомитися з матеріалами експертизи і висновком експерта після закінчення експертизи.

Третій розділ "Забезпечення відшкодування шкоди особам, що постраждали від злочину" складається із трьох підрозділів, розкриває основні форми відшкодування шкоди, а також основні обставини, які на це впливають. Автор аналізує питання забезпечення кримінально-правової реституції і цивільного позову як форм відшкодування шкоди, які закріплені в законодавстві, та пропонує розв'язання деяких питань, що виникають в ході їх застосування в досудовому провадженні.

В першому підрозділі "Теоретичні і практичні проблеми, що виникають при забезпеченні відшкодування шкоди постраждалому на стадії порушення кримінальної справи" дисертант пропонує застосовувати реституцію вже в стадії порушення кримінальної справи за наявності певних умов: якщо на цих об'єктах злочинного посягання відсутні сліди злочину та є клопотання постраждалого про повернення майна. Факт повернення постраждалому речей або документів слід оформлювати протоколом повернення майна постраждалому. При цьому варто використовувати науково - технічні засоби фіксації зовнішнього вигляду об'єкта і процедури передачі його постраждалому. З цією метою необхідно ст.29 КПК України доповнити ч.5 такого змісту: "У випадку виявлення в ході дослідчих дій майна, що було об'єктом злочинного посягання, воно за клопотанням постраждалого повинно бути йому повернене у разі відсутності необхідності в провадженні експертного дослідження. Про повернення майна складається протокол із вказівкою придатності цього майна до використання і відсутності з приводу цього майна претензій з боку постраждалого до особи, що скоїла злочин".

Розмір заподіяної злочином шкоди обов’язково повинен бути встановленим в стадії попереднього розслідування, а також в суді. Тому автор вважає, що в кримінально-процесуальному законодавстві необхідно прямо закріпити завдання відшкодування шкоди, заподіяної злочином. Таке доповнення необхідно внести в ст.2 КПК України. Це націлювало б посадову особу на вжиття необхідних заходів для забезпечення відшкодування заподіяної злочином шкоди.

Автор пропонує ч. 1 ст. 28 КПК України сформулювати таким чином: "Особа, що зазнала матеріального збитку від злочину або суспільно небезпечного діяння, скоєного неосудною особою або особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, має право при провадженні за кримінальною справою пред'явити цивільний позов до особи, яка скоїла таке діяння, або до особи, що несе матеріальну відповідальність за її дії. Цивільний позов може бути пред'явлений із моменту подання заяви про скоєний злочин і до початку судового слідства. Про роз'яснення права на заяву цивільного позову складається протокол".

В дисертації підтримується думка про те, що значну роль для швидкого відшкодування шкоди особам, що постраждали від злочину, повинен відігравати державний фонд відшкодування збитку громадянам, що постраждали від злочину. Право на відшкодування шкоди з такого фонду повинні мати, в першу чергу, особи, яким заподіяні тяжкі ушкодження, сім'ї осіб, що загинули або стали недієздатними внаслідок злочину.

В другому підрозділі "Відшкодування шкоди потерпілому в ході досудового слідства" розкривається сутність традиційних слідчих дій, за допомогою яких можна забезпечити відшкодування заподіяної злочином шкоди. Автор наполягає на тому, що значну роль для відшкодування відіграє стимулювання особи, яка скоїла злочин, до добровільної компенсації заподіяної шкоди. Добровільне відшкодування в ході попереднього розслідування заподіяної шкоди належить до зм’якшуючих вину обставин. Необхідно, щоб у ряді злочинів повне відшкодування шкоди стало однією з підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності. Оскільки міжнародні норми та норми національного законодавства спрямовані на пріоритет інтересів потерпілої від злочину особи, то необхідно в кримінально-процесуальному кодексі закріпити положення про те, що посадова особа, яка здійснює кримінальне судочинство, повинна мати право на закриття кримінальної справи за наявності угоди між потерпілим і особою, що вчинила деякі види злочинів. Згадування про таку угоду є в Кримінально-процесуальному кодексі України, але воно стосується тільки справ, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого (п. 6 ст. 6 КПК).

Як один із заходів забезпечення відшкодування шкоди автор пропонує досягнення компромісного рішення між потерпілим і особою, що вчинила злочин. На думку дисертанта у деякій категорії справ публічного обвинувачення можна було б передбачити можливість закриття кримінальної справи за наявності певних умов: діяння не повинно мати великої суспільної небезпеки й кваліфікуючих ознак, воно повинно бути скоєно вперше, наявність примирення потерпілого й особи, що вчинила злочин, заява потерпілого про закриття кримінальної справи, повне добровільне відшкодування потерпілому заподіяної шкоди. Згідно з цим до Кримінально-процесуального кодексу України необхідно ввести статтю такого змісту: "Особа, що вперше вчинила нетяжкий злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо вона добровільно відшкодувала в повному обсязі заподіяну злочинним діянням шкоду, примирилася з потерпілим, від якого надійшла письмова заява про закриття кримінальної справи. Рішення про закриття кримінальної справи мають право прийняти прокурор, а також слідчий за згодою прокурора".

У третьому підрозділі "Значення віктимної поведінки потерпілого при реалізації його прав, обов'язків і законних інтересів" дисертант пропонує включити в предмет доказування за кримінальною справою (ст. 64 КПК України) поведінку потерпілого до і в момент скоєння злочину відносно нього. Дисертант обґрунтовує необхідність при наявності достатніх даних про заподіяння шкоди правам та інтересам особи визнавати її потерпілим, оскільки підставою для визнання особи потерпілим є доведеність факту заподіяння їй злочином шкоди, а не її поведінка.

Коли протиправні чи аморальні дії однієї особи тягнуть правомірне заподіяння їй шкоди з боку другої особи, яка є об'єктом антисуспільних дій, потерпіла особа відсутня, оскільки вона завжди з'являється внаслідок злочинної дії. Якщо об'єкт протиправного посягання відповідними діями порушив чи поставив під загрозу законний інтерес заподіяча, який охороняється кримінальним правом, виникає нова система відносин. Але навіть у цьому випадку таку особу необхідно визнати потерпілим незалежно від її поведінки до вчинення і під час вчинення злочину.

Виходячи із змісту інтересів, які потерпілий прагне реалізувати в ході розслідування кримінальної справи, а також із факту значного поширення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, слід відмітити, що особа, яка своєю поведінкою сприяла вчиненню відносно себе злочину, повинна бути обмежена в правах і, перш за все, в праві на відшкодування моральної шкоди. Але рішення про відмову в позовних вимогах про відшкодування моральної шкоди (або в частковому задоволенні цих вимог) приймає судовий орган при розгляді справи. В ході досудового провадження в інтересах захисту прав потерпілого при закритті справи за нереабілітуючими обставинами слідчий, не зважаючи на віктимну поведінку потерпілого, повинен роз'яснити йому право на звернення за відшкодуванням шкоди в цивільному судочинстві. На цій підставі ч. 1 ст. 214 КПК України слід сформулювати таким чином: "Слідчий закриває справу мотивованою постановою, в якій, крім даних, передбачених у ст. 130 цього Кодексу, зазначає: відомості про особу обвинуваченого, суть справи, підстави для закриття справи, рішення про скасування запобіжного заходу і заходів по забезпеченню цивільного позову та можливої конфіскації майна, право потерпілого звертатись за відшкодуванням заподіяної йому злочином шкоди в порядку цивільного судочинства, а також рішення з питань про речові докази відповідно до статті 81 цього Кодексу".

У висновках стисло сформульовані основні положення та пропозиції, які обґрунтовані автором під час дослідження поняття і статусу постраждалого та потерпілого від злочину як суб’єктів кримінального процесу, сутності та правової природи шкоди, заподіяної злочином, можливості участі юридичної особи в кримінальному процесі як потерпілого, визначенні форм і засобів відшкодування шкоди потерпілій особі в досудових стадіях. Обґрунтовується необхідність дослідження поведінки потерпілого до та у момент скоєння відносно нього злочину (з метою прийняття об'єктивного та обґрунтованого рішення судовими органами при вирішенні питання про відшкодування заподіяної шкоди).

За результатами дослідження сформульовані рекомендації щодо удосконалення кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації:

1.