НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ШВИДКИЙ Василь Павлович

УДК 947.7. (1890 / 1930) +

929 Лотоцький О.Г.

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА, КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ

ТА НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ О.Г.ЛОТОЦЬКОГО

(1890-і – 1930-і рр.)

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії культури українського народу Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук

Даниленко Василь Михайлович,

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, провідний науковий співробітник відділу вивчення та публікації зарубіжних джерел з історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Реєнт Олександр Петрович,

Інститут історії України НАН України, заступник директора, завідувач відділу історії України ХІХ – початку ХХ століття

кандидат історичних наук

Кокін Сергій Анатолійович,

Державний архів Служби безпеки України, головний науковий співробітник

Провідна організація: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра новітньої історії України, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться 30.03.2001 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий 26.02.2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

Актуальність теми. У розвитку будь-яких історичних подій чи явищ чільне місце займають конкретні особистості, їхні ідеї та вчинки. Через аналіз їх життя та діяльності можна реконструювати правдиву, ідеологічно незашорену картину суспільного життя.

Олександр Гнатович Лотоцький (1870 – 1939) як активний учасник національно-визвольного руху кінця ХІХ – першої половини ХХ століття і видатний науковець та публіцист мав значний вплив на громадсько-політичну діяльність українських громад, формування державної політики українських урядів у сфері релігійних відносин. Разом з тим, відсутність в українській історичній науці спеціального дослідження про О.Г.Лотоцького, актуалізує поглиблене вивчення його громадсько-політичної, культурно-освітньої та наукової діяльності, відтворення повної наукової біографії вченого, осмислення його місця і ролі у вітчизняній історії. При цьому суттєвим є введення до наукового обігу нових джерел як необхідної умови об'єктивного і всебічного висвітлення біографії визначного історичного діяча. Нарешті, надзвичайно важливим є ознайомлення громадського загалу з літературно-публіцистичною спадщиною вченого, вивчення та популяризації його праць. Відтак, дослідження має важливе значення не лише для всебічної оцінки творчості ученого, але й для рельєфнішого відтворення динаміки українського історичного процесу цього періоду.

Об'єктом дослідження є наукова біографія й творча праця О.Г.Лотоцького в Україні і на еміграції.

Предметом вивчення стала громадсько-політична, культурно-освітня та наукова діяльність, а також літературно-публіцистична спадщина О.Г.Лотоцького як одна із складових розвитку вітчизняної історичної науки й літератури.

Хронологічні межі обумовлюються специфікою дослідження персоналії й охоплюють життєвий шлях та діяльність вченого в 1890 – 1939 рр.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження теми було розпочате в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. Завершення й апробацію основних положень дисертації здійснено в рамках наукової проблеми “Культура українського народу як чинник національно-державного розвитку (ХХ ст.)”, що розроблялася у відділі історії культури українського народу Інституту історії України НАН України.

Мета дослідження полягає в комплексному аналізі та реконструкції громадсько-політичної, культурно-освітньої та наукової діяльності О.Г.Лотоцького в Україні і на еміграції, визначенні його ролі та місця в суспільно-політичних процесах, а також внеску у розвиток вітчизняної історичної науки. Для реалізації цієї мети автором були визначені такі основні завдання:–

розкрити ступінь вивчення проблеми та її джерельної бази;–

виявити основні чинники, які впливали на формування громадсько-політичних поглядів О.Г.Лотоцького;–

визначити умови, за яких відбувалося становлення його наукових і літературно-публіцистичних уподобань;–

розкрити роль О.Г.Лотоцького у визвольних змаганнях кінця ХІХ – початку ХХ ст.;–

проаналізувати внесок О.Г.Лотоцького в процес культурно-освітнього розвитку України;–

з'ясувати вплив особистості О.Г.Лотоцького на формування державної політики УНР у сфері релігійних відносин;–

висвітлити його участь у становленні та організації української науки, а також громадсько-політичному житті в умовах еміграції;–

дослідити невідомі та призабуті сторінки діяльності О.Г.Лотоцького.

Теоретико-методологічною основою дисертації є принципи об'єктивності та історизму. При її написанні автор застосував проблемно-хронологічний та історико-порівняльний методи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:–

на основі представлених джерел комплексно досліджено громадсько-політичну, культурно-освітню та наукову діяльність О.Г.Лотоцького;–

створено цілісну наукову біографію вченого;–

розкрито його внесок у розробку важливих питань української, зокрема церковної, історії;–

простежено вплив О.Г.Лотоцького на розвиток українського визвольного руху кінця ХІХ – початку ХХ століття, на формування державної політики у сфері релігійних відносин та його заходи, спрямовані на визнання автокефалії УПЦ;–

визначено роль О.Г.Лотоцького у розвитку української науки за кордоном, у формуванні наукових інституцій і політичної діяльності української еміграції;–

введено до обігу джерела, які дозволяють реконструювати невідомі досі сторінки не тільки життя вченого, а й взагалі українського руху, деяких аспектів державної політики, діяльності української еміграції, пов'язаних з його громадсько-політичною, культурно-освітньою та науковою діяльністю;–

в результаті архівних і бібліографічних пошуків віднайдено невідомі архівні документи, літературні та публіцистичні твори, встановлено псевдоніми О.Г.Лотоцького, доповнено бібліографію праць вченого та літератури про нього.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення, фактичний матеріал, висновки та узагальнення можуть бути використані для підготовки:–

спеціальних і узагальнюючих праць з історії і культури України, біографістики;–

вузівських курсів з історії суспільно-політичного руху в Україні кінця ХІХ – 30-х років ХХ століття;–

спеціальних розробок у галузі церковно-правових відносин;–

практичних та семінарських занять у вузах України, лекційної роботи серед широкого громадського загалу.

Апробація дисертаційного дослідження. Важливіші його аспекти і результати висвітлено у наукових доповідях на засіданнях відділу історії культури українського народу Інституту історії України НАН України, на науковій конференції “Роль бібліотек монастирів, соборів та інших установ у розвитку культури України” (м. Київ, 1993 р.) та Шостій Всеукраїнській науково-практичній конференції з історичного краєзнавства (м. Луцьк, 1993 р.). Основний зміст роботи викладено у 8 публікаціях (з них 5 – у фахових виданнях) дисертанта загальним обсягом близько 4,5 друк. арк.

Структура дисертації обумовлена темою та завданнями дослідження. Її повний обсяг становить 248 сторінок. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (676 назв).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, окреслено предмет, хронологічні межі, мету й завдання, визначено методологічну основу, наукову новизну та структуру дисертаційного дослідження, його практичне значення.

У першому розділі “Історіографія та джерела” розглянуто стан вивчення проблеми, досліджено її джерельну базу.

Історіографія питання. Історія українського національного руху тривалий час не знаходила належного висвітлення в історичній науці України, через це діяльність окремих його провідників, зокрема О.Г.Лотоцького, ще й досі залишається мало вивченою.

Перші публікації про О.Г.Лотоцького з'явилися ще за його життя. Їх авторами були колеги по громадсько-політичній та науковій роботі, які звертали увагу на заслуги вченого перед Україною. Подією, яка активізувала громадський та науковий інтерес до особистості О.Г.Лотоцького, став вихід у світ та перевидання його споминів; численні рецензії містили відгуки на працю та погляди їх автора. Після його смерті почали виходити спогади, які відмічали роль О.Г.Лотоцького в національно-визвольному та церковному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст..

Висвітлюючи діяльність О.Г.Лотоцького, зарубіжні вчені і діячі УАПЦ наголошували на його доробку як історика церкви. В еміграційних часописах відображені також зусилля О.Г.Лотоцького, спрямовані на розв'язання проблем національної церкви в Україні, автокефалії УПЦ і акту її проголошення. В окремих публікаціях аналізуються заходи О.Г.Лотоцького для створення і підтримання належного політичного авторитету молодої республіки на міжнародній арені та в вищих церковно-православних колах Константинополя.

1983 р. Наукове товариство ім. Шевченка (США) видало книгу "Лицар праці і обов'язку. Збірник, присвячений пам'яті проф. О.Лотоцького-Білоусенка", яка і досі залишається єдиним зібранням досліджень науковців, спогадів сучасників, колег про громадсько-політичну, культурно-освітню та наукову діяльність О.Г.Лотоцького; слід відмітити також перші (англомовні) праці про О.Г.Лотоцького.

У незалежній Україні з'явилися грунтовніші праці, присвячені діяльності О.Г.Лотоцького. Так, В.Ульяновський дав короткий огляд його життя, першим звернув увагу на архівний фонд Лотоцьких. У серії праць В.Ульяновського і Б.Андрусишина розглядаються погляди О.Г.Лотоцького на проблеми співпраці Церкви і Держави за доби УНР, порівнюється характер діяльності міністрів В.Зінківського та О.Г.Лотоцького, висвітлюються дипломатичні заходи О.Г.Лотоцького у вирішенні питання автокефалії УПЦ.

Досліджуючи петербурзьку добу О.Г.Лотоцького, вперше ввела до наукового обігу матеріали з російських архівів І.Пасько. На прикладі його постаті вона порушила проблему існування в російському оточенні "українського інтелігента, що не втратив свого національного коріння".

Тему використання мемуарів О.Г.Лотоцького як джерела дослідження історії України висвітлили в своїх публікаціях Н.Мхітарян і Г.Стрельський. Нові дані про життєвий шлях О.Г.Лотоцького, містяться в працях В.Верстюка, Т.Осташко, О.Корнієвської, О.Надтоки, І.Пасько.

Здійснений аналіз дозволяє дійти висновку, що пропонована тема до цього часу не стала предметом спеціального наукового дослідження.

Джерельну основу дисертаційної роботи становлять архівні документи, насамперед матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Києві. Особовий фонд 1225 ("Папери Лотоцьких 1861 – 1917 рр.") містить 149 справ. Це рукописні твори О.Г.Лотоцького, записники, листування з відомими діячами національного руху, документи, які стосуються його громадсько-політичної, службової та видавничої діяльності. Листи О.Г.Лотоцького до М.Грушевського містяться у фонді останнього (Ф.1235. Грушевські – історики, лінгвісти). Матеріали, щодо проходження через цензуру творів О.Г.Лотоцького є у фонді 294 "Канцелярии киевского отдельного цензора", а також у фонді 70 відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (далі – ВР ІЛ ім. Т.Г.Шевченка НАН України). Петербурзький період діяльності О.Г.Лотоцького ілюструється в листуванні С.Єфремова та В.Дурдуківського (Ф.120), О.Кониського (Ф.77), В.Доманицького (Ф.47), І.Франка (Ф.3), Л.Старицької (Ф.15), М.Кропивницького (Ф.32), К.Паньківського (Ф.81), Л.Українки (Ф.2). Відомості про стосунки між членами столичної громади постають з листів О.Г.Лотоцького (фонд Ф.Вовка в архіві Інституту археології НАН України (ФА В/2238; В/2916-В/2921).

Деякі матеріали родини Лотоцьких, листи О.Г.Лотоцького є в Інституті Рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (Ф.175, Ф.1).

Матеріали про діяльність О.Г.Лотоцького в 1898 – 1936 рр., зберігаються в сховищах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові: його рецензії, статті, огляди за 1898 – 1901 рр. (Ф.401); листування з В.Гнатюком (Ф.309), В.Левицьким (Ф.771); інформації про роботу Українського Наукового Інституту в Варшаві (Ф.362, Ф.779); документи про співпрацю вченого з НТШ (Ф.309).

Період політичної діяльності О.Г.Лотоцького в 1917 – 1918 рр. знайшов своє відображення у матеріалах фондів Української Центральної Ради (Ф.1115), Генерального секретаріату Центральної Ради (Ф.1063), Народного міністерства закордонних справ УНР (Ф.2592), Міністерства Ісповідань УНР (Ф.1072) Центрального державного архіву вищих органів влади України.

Цінними є дані з архіву Інституту російської літератури РАН (далі – ІРЛІ), які з’ясовують зв’язки вченого з відомими діячами Петербурга: М.Лемке (Ф.661, Ф.266), Д.Овсянико-Куликовським, О.Шахматовим (Ф.211, Ф.1), Б.Глинським (Ф.72). Документи про діяльність О.Г.Лотоцького як державного службовця, розкривають фонди Російського державного історичного архіву (Ф.576, Ф.1278, Ф.1349).

Важливим джерелом пізнання особистості О.Г.Лотоцького є його мемуари та твори, а також щоденники і спогади сучасників. Вони охоплюють значний проміжок часу і містять цінні матеріали про розвиток національних рухів в Російській імперії, видатних українських діячів, передреволюційні події в Росії та Україні.

Для підготовки дисертації використано періодичні видання української еміграції в США, Великобританії, Франції, Італії, Польщі, Чехословаччині.

Другий розділ “Становлення особистості О.Г.Лотоцького (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)” складається з двох підрозділів. У першому (“Умови формування громадських і національних поглядів О.Лотоцького”) розглядається ранній період життя ученого, досліджуються витоки формування наукових уподобань, а також визначаються чинники та обставини, які мали вирішальний вплив на формування його світогляду та національних переконань, реконструюється діяльність у роки піднесення українського визвольного руху 90-х рр. ХІХ ст., аналізується його громадянська і політична позиції, трансформація ціннісних орієнтацій та переконань.

На основі аналізу архівних та друкованих матеріалів дисертант дійшов висновку, що одним із чинників, які вплинули на формування національної свідомості О.Г.Лотоцького, був соціальний (походження, сім'я, оточення). Безкорисливість і жертовність близьких О.Г.Лотоцького в освітянській роботі служили йому прикладом самовідданості. Знайомство з народною творчістю, проведення просвітницької роботи на селі сприяли усвідомленню ним значення національних проблем.

Навчання в подільській духовній семінарії дозволило О.Г.Лотоцькому приєднатися до діяльності таємних українських гуртків. Тут О.Г.Лотоцький познайомився з нелегальною політичною роботою і літературою, відкрив для себе нові форми громадської й політичної боротьби. Знайомство з життям Кавказу утверджує його в думці про схожість національних прагнень українського і грузинського народів. Спільний біль і свідоме відчуття їх національної окремішності сформували розуміння потреби союзу між народами в боротьбі за звільнення з-під великодержавного ярма. Цей період позначився поступовим закріпленням національної самосвідомості та інтелектуального зростання, його ранні твори відзначаються самостійністю мислення й висновків.

Час навчання в київській духовній семінарії вивів його на якісно новий щабель у національному русі. Він стає активним членом громади, відомою своєю провідною роллю у справі виховання та підготовки молоді до організованої роботи в умовах державної та церковної незалежності. Знайомство з О.Кониським, В.Антоновичем та М.Грушевським визначило наукові приоритети та методологічні засади майбутніх студій, сформувало історичні погляди О.Г.Лотоцького, а також його життєві позиції та розуміння тенденцій українського визвольного руху.

У другому підрозділі “Початок культурно-освітньої та громадської діяльності (1892 – 1900 рр.)” розглядаються основні напрями громадської діяльності О.Г.Лотоцького, висвітлюється його участь у заходах культурницьких і політичних осередків, роль у становленні українських організацій і товариств, вплив на розробку їхніх засадничих принципів. Час навчання О.Г.Лотоцького у Київській духовній академії збігся з періодом, коли в українському громадському житті велися активні пошуки нових напрямків діяльності. О.Г.Лотоцький вважав, що одним із головних завдань національного руху є боротьба за зняття існуючих заборон щодо друку українських видань, вживання української мови в практиці державних інституцій, суду, школи, преси. На його думку, саме через вирішення цієї ключової проблеми можна було розгортати політичну діяльність українських організацій. Активізація українського національного руху сприяла утворенню Української загальної позапартійної організації. О.Г.Лотоцький став членом її Ради (1897), в основу його діяльності було покладено видання і поширення української книги, участь у громадських заходах національного спрямування. Він розумів, що з огляду на результати, це були “малі діла”, проте вони мали на меті оживити інтерес до української справи, помножити культурно-національні здобутки. У цей час О.Г.Лотоцький тісно співробітничав з львівськими виданнями, став членом-засновником (1896) та, за рекомендацією М.Грушевського, дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка (1900).

Проблема української книжки була однією з найболючіших у національному житті. О.Г.Лотоцький був співорганізатором гурту молодих активістів (згодом – видавництво “Вік”), який поставив собі за мету підготовку та видання українських книг для їх найширшого розповсюдження. Цензурна тяганина з рукописами суттєво гальмувала розширення масштабів видавничої діяльності “Віку”, тому для прискореного проходження рукописів через центральні цензурні установи було вирішено послати О.Г.Лотоцького до Санкт-Петербургу. Разом з тим, на нього, як активіста київського національного осередку, покладалося завдання координувати роботу громади українських петербурзців.

Третій розділ “Петербурзька доба життя О.Г.Лотоцького (1900 – 1917 рр.)” висвітлює його роль у розвитку національного визвольного руху. Основні напрями роботи залишалися незмінними, проте з грунту українського вона була перенесена до Росії. У підрозділі “Проблеми видання української книги та заходи на послаблення цензурних заборон” розглядаються зусилля О.Г.Лотоцького, спрямовані на прискорення проходження українських рукописів через столичні цензурні установи. Його втручання в цю систему значно активізувало вихід дозволених рукописів, сприяло розвиткові видавничої справи, популяризації й поширенню україномовних видань. Він став неформальним представником українських видавничих організацій та літературно-мистецьких кіл не тільки перед цензорами, а й урядовими колами, російськими видавцями, столичною громадськістю, центральними періодичними органами. Як один із керівників “Благодійного товариства видання дешевих і загальнокорисних книг”, він зосередив у своїх руках розв'язання проблем внутрішнього життя та зовнішніх зв'язків товариства, координацію дій українських осередків в Росії та за кордоном. Пропаганда О.Г.Лотоцьким видання української книги залучила багато нових членів товарства, а грошові надходження сприяли розширенню видавничих планів. Завдяки його зусиллям та позитивним результатам у боротьбі з цензурою, видавничі досягнення товариства викликали неабиякий ентузіазм серед української інтелігенції. Авторитет О.Г.Лотоцького у столичних колах давав можливість друкувати київським організаціям свою партійну літературу, сприяв легалізації їхніх громадсько-політичних заходів.

Перебуваючи в керівництві “Товариства ім. Т.Шевченка”, О.Г.Лотоцький використовував його легальний статус для усунення дискримінації української мови, зняття цензурних заборон друку тощо. Він ініціював і був автором численних звернень до різних урядових установ; використовуючи свій авторитет і службове становище, вів офіційні переговори з найвищими урядовцями країни. Результатом цього був вихід указів, які послабили цензурний тиск щодо українського слова.

У другому підрозділі “Громадсько-видавнича діяльність О.Г.Лотоцького” досліджуються його заходи по зняттю обмежень на основоположні для українського народу видання богослужбових книг та творів Т.Шевченка, наукова, літературно-публіцистична й художня спадщина петербурзького періоду. Не дивлячись на спроби видати українські переклади Святого Письма, справа зрушила лише завдяки старанням О.Г.Лотоцького. Маючи широке коло знайомих в імперських установах серед впливових світських і церковних діячів, він проводив численні зустрічі й консультації, агітував, роз'яснював, переконував, готував звернення й прохання до уряду. О.Г.Лотоцький не тільки організував підготовку до друку “Кобзаря”, а й обгрунтував пріоритетні засади розповсюдження українських видань. Проведені ним заходи стали вагомим чинником активізації українського національного руху.

О.Г.Лотоцькому належить ідея створення в Петербурзі наукового товариства, до роботи якого він планував запросити талановитих вчених-українців. Він ініціював видання багатотомної енциклопедії українознавства, підготував її план-проспект і взяв на себе роботу по координації діяльності творчого колективу. Через початок світової війни з друку вийшли тільки два томи енциклопедії “Украинский народ в его прошлом и настоящем”, але це був перший сучасний енциклопедичний довідник українознавства. Підготовлений О.Г.Лотоцьким до наступних томів розділ “Освіта і церква” не був надрукований, проте дослідження істотно розвинуло уявлення про історичний розвиток України.

Організуючи та проводячи акції петербурзької громади, О.Г.Лотоцький активно співробітничав з рядом періодичних видань столиці. Головною метою його публікацій було ознайомлення російського загалу з українськими проблемами, висвітлення актуальних питань політичного та національного життя в Україні, проблем народної освіти, економіки.

Окупація Галичини в роки війни загострила політичне життя в Росії і активізувала українське питання. Державна політика була спрямована на репресивні заходи щодо українського руху, а шовіністична преса розгорнула відкриту боротьбу з усіма проявами національних засад. На противагу цим нападкам та для ознайомлення широкої громадськості з дійсним становищем в Україні, О.Г.Лотоцький опублікував десятки публіцистичних статей в різноманітних за тематикою виданнях.

З початком роботи Державних дум висвітлення українських проблем у пресі набуло особливої актуальності. Потреба в органі, що повніше і оперативніше висвітлював би роботу депутатів та зв'язував думську фракцію з виборцями в Україні, спонукала О.Г.Лотоцького до організації видання “Украинский вестник”. На сторінках журналу він проводив тижневі огляди політичного життя, вміщував статті і рецензії, гуртуючи навколо себе відомих українських діячів. З постанням у Москві журналу “Украинская жизнь” він став постійним його дописувачем. Значний відтинок своєї творчості петербурзького періоду О.Г.Лотоцький присвятив літературі для дітей.

Заходи О.Г.Лотоцького мали величезне значення для розвитку українського книговидання, культури й науки України. Він один з небагатьох українських діячів, хто визначав пріоритети українського читача: через видання книг Святого Письма задовольнялись віковічні релігійні потреби нашого народу; поява дитячих книг сприяла тому, що підростаюче покоління отримало можливість вже з ранніх літ познайомитися і виховуватися в атмосфері рідної мови; популяризація творів українських класиків, особливо творів Т.Шевченка, підтримувала у нашому народові відчуття причетності до надбань світової культури.

Підрозділ “Участь в громадсько-політичних акціях” висвітлює діяльність О.Г.Лотоцького у розгортанні політичної роботи української громади Санкт-Петербургу. Свободи 1905 р. поставили на порядок денний ідею створення організації, яка б об'єднувала українців на основі демократичної програми для забезпечення національно-політичних прав українського народу, розвитку його духовного і економічного потенціалу. Національно свідомі сили, які згуртувалися навколо керованих О.Г.Лотоцьким “Благодійного товариства” та “Товариства ім. Т.Шевченка”, стали основою для створеного 1906 р. українського клубу “Громада”. Як члену Ради клубу йому доводилося брати участь у розв'язанні конфлікту через протистояння “старих” і “молодих”; запрошений управою на головування, він зумів повернути клуб до виваженої національної роботи, привернути до активної просвітницької роботи широкі кола українства. О.Г.Лотоцький вважав, що для поповнення українського руху національно свідомою молоддю слід активніше поширювати знання з історії та культури України. З цією метою при клубі був створений своєрідний український університет, який виховав чимало діячів українського руху, відіграючи роль північної “Просвіти”. Своєю активною національно-політичною діяльністю О.Г.Лотоцький здобув заслужений авторитет серед українського студентства, він був одним із засновників і членів редколегії журналу “Украинский студент”. Журнал згуртував національно свідомі сили і тим самим виконав основне завдання – дав молоді необхідні знання і чітку орієнтацію в подальшій патріотичній роботі. Водночас, тісні зв'язки О.Г.Лотоцького з українськими організаціями привернули увагу “охранки” з перших днів його перебування в столиці.

Разом з депутатськими провідниками української парламентської фракції в І та ІІ Державних думах він готував програми і плани виступів, проекти думських пропозицій та резолюцій, організовував зв'язки депутатів з виборцями. Від петербурзької громади О.Г.Лотоцький брав участь у зборах та роботі фракції, увійшов до складу комісії по підготовці проекту закону про мову. З метою глибшого ознайомлення депутатів з проблемами аграрної справи, фінансів, освіти та самоврядування він вивчав ці питання, друкував праці; організовував лекції. За дорученням фракції готував тексти депутатських виступів, законопроекти, проводив широку інформаційну роботу по ознайомленню громадського загалу в Україні із справами депутатів, брав участь у підготовці Декларації “Української думської громади” ІІ Державної думи. У наступних думах він продовжував добиватися прийняття законопроекту про викладання української мови, до якого долучалася його грунтовна пояснювальна записка. Через посилення чорносотенних тенденцій в країні законопроект так і не було прийнято, проте він викликав великий громадський інтерес і знайшов відгук на сторінках преси, що теж сприяло розгортанню національної справи: українське питання стало актуальним у колах російської інтелігенції.

З початком Лютневої революції О.Г.Лотоцький провів ряд засідань петроградського осередку Товариства українських поступовців (ТУП), в результаті яких була оприлюднена Декларація з вимогами надання політичної й культурної автономії Україні. В Україні чекали конкретних зрушень у національній справі, і О.Г.Лотоцький готував численні записки з політичними вимогами, вів переговори з головою уряду, очолював зустрічі представницьких делегацій з найвищими урядовцями. Для об'єднання спільних дій українських осередків Петрограда була створена Українська національна рада (УНцР), очолена О.Г.Лотоцьким. Як представницький орган у зносинах з урядом вона переймалася вирішенням найгостріших питань національно-політичної розбудови України. Для координації роботи УНцР з крайовою владою, О.Г.Лотоцький виступав на засіданнях Української Центральної ради (УЦР). У березні 1917 р. він взяв участь у роботі і був обраний заступником голови (М.Грушевський) реорганізаційного з'їзду ТУПу, з правом представляти справи Союзу українських автономістів-федералістів і відстоювати його інтереси перед Тимчасовим урядом. О.Г.Лотоцький провів з М.Грушевським переговори про координацію дій, з укріпленням Центральної Ради переніс свою політичну діяльність в Україну.

Четвертий розділ “Політична діяльність О.Г.Лотоцького в 1917 – 1920 рр.” складається з трьох підрозділів. Перший підрозділ “Робота на посаді комісара Буковини (1917)” висвітлює діяльність О.Г.Лотоцького в рамках роботи крайової адміністрації. Очолюючи петроградську УНцР, він зумів провести через уряд своїх кандидатів-українців на відповідальні посади повітових комісарів Тимчасового уряду адміністрації краю. Проблеми краю здавна були в полі його зору. З розгортанням воєнних дій на територіях Галичини та Буковини ці землі привернули до себе особливу увагу російської громадськості. Недостовірність, а часто свідоме перекручування існуючої інформації, спонукали О.Г.Лотоцького видати низку досліджень та організувати видання збірника “Галичина, Буковина, Угорская Русь” (М., 1914), який знайомив широкі кола російського суспільства з історією, національно-політичними рухами та культурою окупованих територій. Своїми компетентними виступами він здобув визнання у політичних колах і його кандидатура була підтримана УЦР і затверджена Тимчасовим урядом на посаду губернського комісара Буковини та Покуття. Нова крайова управа провадила політику українізації державного апарату, узгоджувала питання розподілу влади між цивільними і військовими органами. Актуальним завданням для О.Г.Лотоцького було проведення заходів для поліпшення умов життя місцевого населення, забезпечення товарами першої необхідності, організації медичної служби, роботи суду, школи, церкви та культпросвітніх організацій, відновлення місцевого самоврядування, проведення політики в дусі релігійної та національної толерантності, захисту місцевого населення від насильств з боку військових. Оцінюючи діяльність О.Г.Лотоцького, Д.Дорошенко відмічав, що своїм адміністративним досвідом і тактовністю він вписав достойну сторінку в історію взаємин між “російськими й австрійськими українцями, показавши заразом, як високо культурною й дбайливою може бути українська адміністрація в краю з мішаним населенням”.

Підрозділ “Участь в урядах УНР та проблеми української церкви (1917 – 1919 рр.)” висвітлює діяльність О.Г.Лотоцького у вищих органах державної влади України. Його призначення на посаду Генерального писаря Генерального секретаріату припало на час формування організаційних засад функціонування нового уряду. При активній участі О.Г.Лотоцького були прийняті основні положення про протокольну роботу і порядок організації засідань уряду, підготовлено “Декларацію Генерального секретаріату України”, яка заклала основи внутрішньої та зовнішньої політики уряду; йому доручалося також створити комісії по підготовці законопроекту про Українські установчі збори.

Для узгодження дій між центральним та українським урядами в жовтні 1917 р. до Петрограду виїхала делегація на чолі з В.Винниченком; на О.Г.Лотоцького покладалися обов'язки Генерального секретаря внутрішніх справ і Голови уряду УНР. Більшовицький переворот і дальші події поставили перед ним багато проблем, які вимагали негайної оцінки і адекватних дій. Внаслідок загальної дезорганізації ефективність діяльності секретаріату внутрішніх справ ставала життєво важливим завданням українського уряду. На засіданнях уряду і УЦР О.Г.Лотоцький брав активну участь в обговоренні питань придушення антидержавних виступів, у створенні “Крайового комітету по охороні революції на Україні” й координації його дій з секретаріатом внутрішніх справ, ініціював звернення Генерального секретаріату “До всіх громадян України”, яке засуджувало більшовицький переворот і закликало захистити здобутки революції.

Дієвістю відзначалася позиція О.Г.Лотоцького в справі проведення українізації української армії. За дорученням уряду він провів переговори з генералом М.Духоніним і досягнув угоди про групування українізованих частин. Головним результатом цих заходів була спільна заява і рішення Генерального секретаріату про утворення Українського фронту та проголошення на ньому перемир'я.

Для О.Г.Лотоцького глибоко зрозумілими і пекучими були проблеми розвитку церкви в Україні. Він вважав, що непевність державної політики у цій сфері поглиблює кризу в релігійному житті України, що своєю чергою впливає на внутрішньополітичне становище країни. На думку Д.Дорошенка, в уряді лише О.Г.Лотоцький найкраще розумів культурне й національне значення церковних традицій для українського народу і пригнув ввести церковне життя в рамки нового державного ладу в Україні. Враховуючи це, Генеральний секретаріат доручив йому підготовку проекту створення підрозділу в справах релігій при уряді України. У своїх виступах на засіданнях уряду і парламенту О.Г.Лотоцький аргументовано доводив нагальну потребу створення такого органу для координації відносин між Церквою і Державою. Як член комісії законодавчих внесень, він намагався затвердити свій законопроект, проте позиція керівників УЦР не дозволила цього зробити. Політична діяльність О.Г.Лотоцького за доби УЦР була продуктивною, однак розвиток революційних подій кінця 1917 р. створив передумови для його відставки.

За рішенням Українського національного союзу О.Г.Лотоцький у жовтні 1918 р. увійшов до складу гетьманського уряду. Гетьман П.Скоропадський запропонував О.Г.Лотоцькому посаду міністра освіти, однак, вболіваючи за те, що релігійні справи знову будуть обійдені увагою держави, він зайняв пост міністра ісповідань. Уся його подальша діяльність була спрямована на зближення інтересів держави і церкви шляхом включення проблем УПЦ в сферу державної політики. Саме в цьому руслі слід розцінювати той факт, що на Третій сесії Всеукраїнського церковного собору О.Г.Лотоцький відкинув проект церковної автономії і від імені уряду проголосив автокефалію УПЦ. Як фахівець з церковного права, він не міг не знати канонічних вимог до акту проголошення автокефалії, проте, спираючись на історичні преценденти, був глибоко переконаний, що головне в цій справі не втрачати час і наполегливо діяти. Зміна політики уряду і відставка О.Г.Лотоцького призвели до того, що ідея автокефалії, яку він розвивав у церковних і урядових колах, не була реалізована. Відомий історик церкви І.Власовський зазначав, що урядування О.Г.Лотоцького було історичним вже через те, що належний голос української державної влади в справах Церкви вперше почувся в його декларації.

Ідея автокефалії не полишала О.Г.Лотоцького і практична її підготовка була продовжена після приходу до влади Директорії УНР. Очолюючи міністерство ісповідань, він брав участь у розв'язанні актуальних питань релігійного життя країни, йому вдалося підготувати проведення важливішої справи: 1 січня 1919 р. уряд Директорії проголосив “Закон про Верховну Владу в Українській Автокефальній Православній Миротворчій Церкві”, який заклав правову основу автокефалії Православної церкви в Україні. Закон базувався на політичній програмі О.Г.Лотоцького і, за словами сучасників, мав для України таке ж значення, як і проголошення ІV Універсалом УНР 22 січня 1918 р. державної незалежності України.

У підрозділі “Діяльність на чолі дипломатичної місії УНР в Константинополі (1919 – 1920 рр.)” з'ясовуються напрями та значення для зовнішньої політики України посольської діяльності О.Г.Лотоцького. Відразу після проголошення Україною державних актів про автокефалію УПЦ було вжито заходів щодо визнання її Царгородською Патріархією. За наполяганням уряду спеціальне посольство до Константинополя мав очолити О.Г.Лотоцький, тому що саме він наполегливо і послідовно провадив справу автокефалії через усі політичні перипетії. Міжнародна ситуація на час від'їзду посольства була несприятлива для України. Її визвольні стремління, скеровані насамперед проти імперських амбіцій Росії, були приречені на активну протидію Антанти. Цьому сприяла і проросійська діяльність його попередника, посла М.Суковкіна. В протистоянні антиукраїнським акціям російських осередків, які були направлені на ліквідацію України як повноправного міжнародного суб'єкта, О.Г.Лотоцькому вдалося спрямувати роботу посольства на забезпечення повноцінного представництва України на міжнародній арені, закласти основи подальших двосторонніх політичних і економічних відносин між Україною та Туреччиною, встановити контакти з країнами Балкан, Закавказзя та Сходу. Крім того, він порушив проблему визнання автокефальних заходів української держави, приналежності чорноморського флоту, сприяв встановленню рівноправних відносин між українським посольством і дипломатичними, військовими і релігійними представництвами в Туреччині, проводив широкомасштабну роботу для ознайомлення турецької та міжнародної громадськості з дійсним становищем та намірами України. Дипломатичний хист, виваженість та політична врівноваженість О.Г.Лотоцького сприяли збереженню національних здобутків молодої держави.

П'ятий розділ “Громадсько-політична та наукова діяльність О.Г.Лотоцького на еміграції (1920 – 1939 рр.)” розкриває його багатогранну працю в надзвичайно насичений політичними подіями період. Незважаючи на складні обставини, він став професором Українського вільного університету, відновив наукову та літературно-публіцистичну діяльність, співробітничав з Українським історично-філологічним товариством (Прага), Українським технічно-господарським інститутом, Бібліотекою ім. С.Петлюри (Париж), був членом Управи товариства “Музей Визвольної Боротьби України” та Українського академічного комітету. Він брав активну участь у громадсько-політичному житті української еміграції, зокрема, став одним із фундаторів осередку Радикально-демократичної партії, головою її закордонного бюро, організатором і головою Українського республікансько-демократичного клубу в Празі, який згуртував національні сили на підтримку УНР. Друкував численні праці на теми української державності, історії та сучасного стану церкви в Україні, значну частину яких присвятив актуальній темі місця, ролі та завдань, а також громадсько-політичної діяльності української еміграції в тогочасному суспільно-політичному житті Європи. Празький період життя О.Г.Лотоцького характерний певним переосмисленням пережитого; він видав мемуари, розвідки про своїх сучасників, став дописувачем іншомовних видань. Переїхавши 1928 р. до Варшави, він зосередився на організації Українського наукового інституту (1930). Йому вдалося зібрати тут талановиті наукові кадри і створити центр української науки. Крім того, О.Г.Лотоцький займав пост віце-прем'єра уряду УНР в екзилі, був членом багатьох культурних і політичних організацій еміграції. На еміграції розвинувся його талант як організатора наукової роботи, вченого, який зробив видатний внесок у розвиток української науки і культури.

У висновках викладено результати дослідження, обгрунтовано положення, основний зміст яких виноситься на захист:

1. Здійснений історіографічний аналіз дозволяє дійти висновку, що тема громадсько-політичної, культурно-освітньої та наукової діяльності О.Г.Лотоцького досі не була предметом спеціального наукового дослідження. Наявні праці містять опосередковані щодо теми інформацію та твердження, торкаються переважно окремих періодів життя О.Г.Лотоцького, деякі з них мають хиби фактологічного і методологічного характеру. Введені до наукового обігу джерела дали можливість створити цілісну картину громадсько-політичної, культурно-освітньої та наукової діяльності О.Г.Лотоцького у 1890-х – 1930-х рр.

2. Формування національних і громадсько-політичних поглядів О.Г.Лотоцького відбувалося під впливом його походження, родинного оточення, знання культурно-освітніх проблем села. На цьому грунті зростала і міцніла національна свідомість О.Лотоцького. Його ідейному зростанню сприяла участь у культурологічних гуртках духовних семінарій, і до Київської духовної академії він вступив цілком свідомим українцем. Наукова і культурно-просвітницька діяльність, звела його з видатними діячами українського руху, після чого його творчість спрямовується на боротьбу з існуючими обмеженнями друку українського слова. Родинне виховання, природна чуйність до віковічних народних цінностей визначили конкретне поле діяльності О.Г.Лотоцького, яким стала православна церква.

3. Петербурзька доба увібрала громадсько-культурну та політичну діяльність О.Г.Лотоцького на російському грунті, що сприяло значному прогресу української справи, суттєвому послабленню цензурних заборон на українські видання, становленню і розвитку національних об'єднань Петербурга, розгляду в Державних думах законопроектів про мову. Після Лютневої революції 1917 р. О.Г.Лотоцьким була висунута і реалізована ідея про створення в Петрограді об'єднання українських громадських організацій та партій, яка знайшла своє втілення у створенні УНцР під його головуванням.

4. Роботу на посаді губернського комісара Буковини О.Г.Лотоцький підпорядкував головним завданням: впровадженню політики українізації державного апарату на місцях, проведенню заходів для поліпшення умов життя місцевого населення, організації медичної служби, роботи суду, школи, церкви та культпросвітніх організацій, відновленню місцевого самоврядування, проведенню політики в дусі церковної та національної толерантності.

5. Як член УЦР О.Г.Лотоцький доклав багато зусиль для зближення інтересів Держави і Церкви шляхом включення проблем УПЦ в сферу державної політики. Проголошення Директорією УНР 1 січня 1919 р. "Закону про Верховну Владу в Українській Автокефальній Православній Миротворчій Церкві", заклало правові основи автокефалії УПЦ, що і є видатною заслугою О.Г.Лотоцького, як і подальші його зусилля, спрямовані на канонічне визнання УПЦ.

6. Незважаючи на несприятливу зовнішньо- і внутрішньополітичну ситуацію та протидію антиукраїнських сил, О.Г.Лотоцький багато зробив для гідного представництва політичних інтересів УНР на Сході в 1919 – 1920 рр. Еміграційний період життя О.Г.Лотоцького (1920 – 1939) став найпліднішим етапом його науково-організаторської роботи, діяльності як історика церкви, публіциста і мемуариста, учасника громадського і політичного життя української діаспори в Чехословаччині, Франції та Польщі.

7. Важливим для розвитку історичної науки є те, що в результаті архівних і бібліографічних пошуків віднайдено невідомі архівні документи, літературні та публіцистичні твори, встановлено псевдоніми О.Г.Лотоцького, суттєво доповнено й уточнено перелік його праць, розкрито нові грані творчості О.Г.Лотоцького як письменника і поета, його роботу в українських громадсько-культурологічних і політичних організаціях та наукових установах.

Основні положення і висновки дисертації викладені у публікаціях:

1. Київська доба О.Г.Лотоцького (1892 – 1900 рр.): культурно-освітня та політична діяльність // Наук. зап.: Іст. науки. Вип. спеціальний. – К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 1999. – С.169-176.

2. Петербурзька доба О.Г.Лотоцького (1900 – 1917 рр.): заходи на послаблення цензурних заборон // Україна ХХ ст.: культура, ідологія, політика: Зб. ст. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1999. – Вип. 3. – С.67-92.

3. Громадсько-політична діяльність О.Г.Лотоцького в Петербурзі (початок ХХ ст.) // Укр. іст. зб.-2000. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2000. – С.148-162.

4. Діяльність О.Г.Лотоцького у вирішенні проблем української церкви (1917 – 1919 рр.) // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. праць. – К.: КНУ ім. Т.Шевченка, 2000. – Вип. 4. – С.65-70.

5. О.Г.Лотоцький-Білоусенко як дитячий