КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 13: 141.3

ТАТАРОВ РОМАН МИКОЛАЙОВИЧ

ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ

І ОНТОЛОГІЇ

В ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІЙ ТРАДИЦІЇ

Спеціальність -- 09.00.04. -- філософська антропологія,

філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ–2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії

філософського факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Решетник Михайло Дмитрович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра історії філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Головко Борис Андрійович,

Національний аграрний університет

(м. Київ), кафедра філософії;

кандидат філософських наук, старший викладач

Гордієнко Олександр Анатолійович, Національна

академія внутрішніх справ України (м.Київ),

кафедра філософії.

Провідна установа: Інститут філософії

імені Г.С. Сковороди НАН України, відділ філософської

антропології (м. Київ).

Захист відбудеться “21” “травня” 2001 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 по захисту дисертацій

на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата)

філософських наук у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій

бібліотеці Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ,

вул.Володимирська, 58, зал №10.

Автореферат розісланий “13” “квітня” 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Діденко В.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Глобальна криза сучасності як криза саморозуміння людини унеможливлює спекулятивний розгляд труднощів людського існування. Вона потребує визначення смислових і життєвих основ буття. Це спонукало нас спробувати з'ясувати взаємовідношення філософської антропології і онтології, яке явно чи неявно залишається непроясненим і дотепер. Наш аналіз співвідношення філософської антропології і онтології обмежується рамками феноменологічної філософії. Це дозволило виявити проблему їхніх взаємин і розв’язати її у смисло–життєвому плані. Окрім цього, це спонукало вести мову про антропологію як про трансцендентальну теорію людини.

Змішування обох теорій явно дається взнаки у тенденціях до ідентифікації філософської тематики буття і людяності, коли конкретизується схема відношення "людина - світ". Неявно - у некритичному ототожненні буття і людини, і тим самим - у розчиненні одного в другому. В обох випадках філософія втрачає орієнтири для обгрунтування та підпорядкування двох предметних галузей, тому ми маємо справу із намаганнями обгрунтувати вчення про людину у вченні про її існування і її буття, що є характерним для "екзистенціальної" антропології. Сучасна феноменологічна онтологія (неоонтологія) націлена на пізнання не теоретичного поняття людини, а її "життєвого світу". Дослідження філософської антропології мають таке ж саме спрямування. Утворюється єдине поле постановки питання про людину в обох теоріях.

Обидва напрямки - онтологічний і антропологічний - розвиваються на грунті формально єдиного для обох методологічного напрямку, а саме - феноменології. Власне, через специфіку розуміння і використання феноменологічного методу, тобто через вузько-методичні відмінності, ми маємо спрямування феноменології на онтологічне і антропологічне дослідження людини в її бутті.

Часто онтологічне вчення внаслідок змістовних особливостей вважають взірцем антропологічного дослідження, тоді як філософську антропологію вважають вченням, що не є філософськи достатньо обгрунтованим. У доступних нам теоретичних джерелах обидва аналізовані вчення висвітлюються окремо і без компаративістської перспективи.

Об`єктом дослідження є людське буття, з якого починаються онтологічні й антропологічні теоретичні пошуки. У ході дослідження було з’ясовано, що феноменологічна онтологія організується як трансцендентальне вчення про людське буття. Така метаморфоза є нетиповою для вчення про буття. Водночас, філософська антропологія теж структурується як трансцендентальне вчення про людину. Проведені аналізи фіксують змістовний і структурний збіг онтологічних феноменів з феноменами антропології. Постає завдання розмежувати предметне поле онтологічного і антропологічного знання. Методологічним підгрунтям обох вчень є феноменологічний метод дослідження. І їхню принципову відмінність ми проводимо через порівняння специфіки методів, якими вони описують людське буття.

Предметом даного дослідження є обгрунтування аспектів єдності і розбіжності трансцендентальної філософської антропології і феноменологічної онтології. На підставі визначення вихідних і, передусім, метафізичних передумов, а також семантичного поля обох вчень, способу акцентуації головних понять і, нарешті, визначення принципів дослідження обох теорій ми розв’язуємо проблеми взаємовідношення трансцендентальної антропології і онтології.

Вирішення поставлених нами завдань передусім спирається на ту ідею, що як онтологічне, так й антропологічне пізнання людини і її буття грунтуються на деякому попередньому і культурно зумовленому уявленні про людину. Таке уявлення, в свою чергу, уможливлюється самою загальною інтуїцією про такий "предмет", як людина. Це також являється причиною того, що ми розкриваємо особливості прояснення і раціоналізації цієї інтуїції з боку предметної спрямованості, методу і семантичних засобів онтології і антропології. Відповідно, ця ідея подвоюється так, що єдина інтуїція стосовно людини виявляє себе на рівні як тематичних дедукцій, так і у нерефлектованих метафізичних припущеннях. Обидва вчення є філософськими. Вони висловлюють найбільш універсальну раціоналізацію інтуїції щодо людини, і тим самим мають статус обгрунтовуючого вчення для спеціальних вузьких досліджень людини.

Головною причиною змішування онтології і філософської антропології є редукція теоретичного концепту буття та людини до практично-прагматичних умов людського існування, або, зведення мислення до "життєвого світу" людини. "Життєвий світ" - це людське буття, яке реалізується у світі. Пізнання різних сторін цього феномену приводить до питання про межі відмінності двох головних теорій людського буття. Онтологія акцентує аспект буття. Антропологія - людський характер буття. Та вже при змістовному розгортанні структури "людина-світ" проявляються особливості предмету і методу обох вчень. Задля уникнення метафізичних спекуляцій вони намагаються трактувати про реальність і безпередумовність буття і людини, і тим самим забезпечити істинність свого знання. Але достеменна реальність буття проявляється в людині, а реальність людини - в її існуванні. При єдності первісного і для обох вчень спільного феномену, відмінності між ними проявляються у способі пізнання цього феномену. Опрацювання єдиного феномену також згодом встановлює два різних аспекти його бачення.

Зв'язок роботи з науковими програмами і планами. Робота виконана згідно з планами підготовки наукових працівників на філософському факультеті і відповідає технічному завданню на проведення держбюджетної науково – дослідної роботи по темі "Модернізація фахової філософської освіти в Україні: теоретичні засади, науково – методичне забезпечення" (№ 97155), яке розроблено на кафедрі теорії філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Ступінь розробленості проблеми. Можна виділити два типи досліджень щодо співвідношення онтології і антропології: праці, що чітко розділяють обидві теорії, і праці, що некритично змішують обидві теорії. У першому напрямі працюють філософи, які вбачають у філософській антропології таку дисципліну, яка має похідний від онтології характер. В західній філософії такими дослідниками ми вважаємо Л.Бінсвангера, О.Больнова, А.Гелена, Г.Геффнера, А.Дімера, Е.Корета, Г.Плеснера, Г.Ромбаха, Ж.-П.Сартра, Г.Фаренбаха та інших. Ці фахівці працюють переважно у руслі онтологічних пошуків М.Гайдеггера. До першої групи можна зарахувати також тих, хто вбачає залежність онтологічної проблематики від антропологічної. В західній філософії до таких належать передусім Е.Кассірер, М.Шелер, а також представники "культурної" та "релігійної" антропологій. До другого напряму слід віднести М.Бубера, Е.Гуссерля, М.Фрінгса та інших.

В російській і вітчизняній філософській літературі питання про відмінність онтології і філософської антропології не було поставлено. Проте серед сучасних російськомовних авторів слід виділити тих, які опосередковано торкаються зазначеної проблеми. Це, зокрема, Антонович І.І., Бакрадзе К.С., Григорьян Б.Т., Гуревич П.С., Корнєєв Л.В., Любутин К.Н., Михайлов І.А., Мисливченко А.Г., Подорога В.А., Чухіна Л.А. та інші. Значний внесок у напрямку проблематизації даної теми роботи було зроблено вітчизняними дослідниками, зокрема представниками "київської школи" філософії. Серед таких відзначились: Бичко А.К., Бичко І.В., Головко Б.А., Гордієнко А.Т., Єрмоленко А.Н., Іванова Н.Я., Култаєва М.Д., Курганський В.А., Лой А.М., Любивий Я.В., Лях В.В., Погорілий О.І., Поліщук Н.П., Решетник М.Д., Райда К.О., Ситниченко Л.А., Соболь О.Н., Табачковський В.Г. та інші.

Методологічні підмурки для такої проблематизації, яка формулюється у даному дослідженні, беруться нами в якості принципів для дослідження відмінності двох теорій людського буття. Серед західних авторів в цьому плані виокремлюються Л.Вітгенштайн, Ф.-В.фон Германн, Е.Гуссерль, Г.Фігал та інші. Серед радянських та російських - це Борисов Е., Гайденко П.П., Какабадзе З.М., Мамардашвілі М.К., Маргвелашвілі Г.Т., Молчанов В.Н., Мотрошилова Н.В., Рубене М.А., Шльогеріс А. та інші. У вітчизняній філософії проблемами феноменологічного методу займається багато дослідників. Найпомітніший внесок зробили, окрім вище згадуваних, такі вітчизняні філософи, як Бистрицький Є.К., Єрмоленко А.М., Кошарний С.О., Причепій Є.М. Співвідношення конкретно-наукових та загальнонаукових методів щодо проблеми існування досліджували зокрема Бондарчук І.А., Бузький М.П., Волинка Г.І., Горак Г.І., Ішмуратов А.Т., Конверський А.Є., Кримський С.Б., Кушаков Ю.В., Попович М.В., Яценко А.І., Ящук Т.І. та інші.

Водночас, в роботах наведених вище авторів аналізувались лише окремі аспекти досліджуваної проблеми, оскільки формулювання та акцентування останньої стає можливим і актуальним саме у наш час. Це визначає мету і завдання дисертації.

Метою дослідження є розв'язання проблеми взаємовідношення філософської антропології і онтології в феноменологічній традиції філософування, теоретичний аналіз предмету і методу цих двох вчень. Для цього дослідження провадиться у трьох послідовних напрямах: визначення проблем і встановлення можливого зв`язку між ними, розгортання змісту феноменів відповідних теорій, встановлення структурного зв`язку між змістами цих феноменів. Отже, наше завдання полягає у тому, щоб в єдності буття виявити ті його моменти, які дозволяють говорити про смислову приналежність буття до людини і тому - про відповідальність її за буття. Відповідно до головної мети вирішуються наступні завдання:

виділити загальну і конкретну предметну спрямованість трансцендентальної антропології і феноменологічної онтології як напрямів філософської думки і як окремих дисциплін;

вказати на розбіжності у застосуванні феноменологічного методу при дослідженні людського буття з боку трансцендентальної антропології і феноменологічної онтології;

витлумачити значення буття і людського буття в контексті понять антропології і онтології;

встановити співвідношення трансцендентальної антропології і феноменологічної онтології як дисциплін і як напрямів в системі метафізичного знання;

з'ясувати зв'язок трансцендентальної антропології і феноменологічної онтології з точки зору можливостей обгрунтування одного вчення через друге.

Методологічні та теоретичні засади дисертації. Дослідження грунтується на працях М.Гайдеггера, М.Шелера, А.Дімера, Г.Геффнера, Е.Корета, Г.Фаренбаха, Г.Ромбаха та інших дослідників в галузях онтології, філософської антропології і феноменології. Теоретичною базою для аналізу є фахова література вітчизняних та зарубіжних авторів, результати науково-практичних та науково-теоретичних семінарів, конференцій тощо. У дисертації запроваджується розрізнення екзистенціальної феноменології та есенціальної феноменології. Методологічною основою дисертації є системний підхід при проведенні порівняльних аналізів, який полягає у сутнісному визначені структурних елементів, понять і способів пізнання в онтології і антропології та у виявленні цілісності цих компонентів кожної теорії. Сутнісні визначення уможливлюють також узагальнення і оцінку результатів порівняння. Разом з тим, при розв'язанні проблеми відмінності філософської антропології і онтології автор формулює свою власну позицію, спираючись на герменевтично-феноменологічний метод і семантичний аналіз.

Наукова новизна дослідження. У сучасній філософії первісна єдність буття і людини досліджується з підкресленням або "буття", або "людини". З'ясування причин і підстав розвитку різних типів вчення про буття і вчення про людину із цього єдиного феномену дає змогу адекватно вирішити питання єдності і відмінності філософської антропології і онтології у смисло-життєвій площині. Виконання завдань роботи дозволяє уникнути плутанини у застосуванні філософських понять, переосмислити місце теми буття стосовно людини і через це заново осмислити проблему буття, принаймні, у сфері практичної філософії. У роботі наголошується на небезпеці недалекоглядного розуміння субординації двох близьких теорій людського буття. Таке розуміння приводить до звуженого бачення людини і продуктів її діяльності, апелює до об'єктивних, "буттєвих" обставин людських вчинків, отже, породжує безвідповідальність і пасивність. Основні елементи наукової новизни дослідження конкретизуються у положеннях, що виносяться на захист:

запропонований нами оригінальний погляд на взаємовідношення філософської антропології і онтології виявляє, що трансцендентальна філософська антропологія, по-перше, конкретизує основні теоретичні посилки онтології з орієнтуванням їх на методологію гуманітарних наук і на практичну філософію; по-друге, філософська антропологія як трансцендентальне вчення знімає колізію сутності та існування людини;

в результаті нашого дослідження ми встановили, що у межах філософсько-антропологічного напряму змістовно посилюються такі онтологічні основоположення, як буття, феномен, існування, ситуація, час тощо за рахунок їх втілення у сутнісному і ціннісному пізнанні морально-практичних обставин людського існування і цілісного людського буття взагалі. Методична систематичність знання про таку цілокупність буття в людині забезпечується трансцендентальним характером антропології, яка, втім, не поширює свої методологічні можливості на всі сфери буття і не підміняє онтологію;

аналіз кола значень, якими оперують філософська антропологія і онтологія, показав, що обидві теорії однаковими поняттями позначають одну і ту ж реальність “життєвого світу”. Але виходячи з цього єдиного горизонту онтологія у понятті “буття людини” фіксує темпоральне існування людини як умову її світу, тоді як антропологія розвиває смислову, людську специфіку буття, охоплює повноту значень людського світу і виражає буття поняттям ”людського буття ”;

порівняльний аналіз свідчить, що есенціальне пізнання людини породжує метафізику цього сущого; визначенням умов, в яких буття має смисл, займається феноменологічна онтологія; характер і спосіб осмислення буття виявляють разом онтологічний та антропологічний напрямки філософії; місце людського в умовах осмисленого буття з’ясовує філософська антропологія; зведення людських якостей до вищих сутнісних форм сущого торує шлях для антропології як метафізики; нарешті, витлумачення буття через властивості людини як сущої істоти зумовлює метафізичне забарвлення онтології;

розв'язана нами проблема взаємообгрунтування двох вчень виявила, що антропологія завжди присутня в онтології так само, як онтологія ніколи не позбувається антропології. Неоонтологія вказує з точки зору темпоральності буття на неможливість конституювання світу без людини. Антропологію ж цікавить, що саме трапляється з людиною у темпоральному світі. Обидва види знання про людину перетинаються у вирішенні проблеми смислу буття і їх взаємообгрунтування виявляє необхідність положень одного вчення для іншого.

Теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження визначається необхідністю встановлення визнаних принципів розмежування онтології і антропології, подолання необережних ототожнень феноменологічної антропології із екзистенціалістськими варіантами антропології, і необхідністю усвідомлення співвідношення аксіології, етики, онтології, антропології і метафізики в системі філософських знань. Тому отримані висновки дисертаційного дослідження дозволяють конкретніше розмежувати предмет і об’єкт філософської антропології і онтології, чітко визначити філософські дисципліни та усунути непорозуміння світоглядно-метафізичного характеру при використанні феноменологічного методу.

Матеріали та результати дисертаційної роботи можуть бути використані під час розробки філософських програм з онтології, філософської антропології, аксіології, етики, філософії культури та інших дисциплін, адже факт антропологічної релевантності сучасного знання став "загальним місцем" у глобальному інформаційному суспільстві. Це особливо важливо в Україні, яка тільки почала включатись до світового інформаційного процесу і в фахових освітніх програмах якої зараз має місце переосмислення раніше усталеної традиції розподілу і субординації філософських дисциплін, що вимагає встановлення нових орієнтирів у залучені національної науки і освіти до світової культурної спадщини. Також в Україні зараз має місце процес нового осмислення застарілої і здебільшого замкнутої радянської філософської традиції, тоді як фахівці з філософії отримали доступ до сучасної філософської літератури і включились у світовий процес обміну ідей і думок. Здобуті результати нашого дослідження дозволяють встановити орієнтири для упорядкування нових знань та для опрацювання нової літератури.

Публікації. Основні положення та висновки дослідження відображені у 5 статтях автора, з яких 4 опубліковані у фахових виданнях, що затверджені ВАК України.

Апробація результатів дослідження здійснена на методологічних семінарах кафедри теорії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Днях науки філософського факультету, міжнародній науково-практичній конференції Українського феноменологічного товариства "Феноменологія і філософський метод" (жовтень 1999), при проведенні семінарських занять на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення роботи відображені в наукових статтях автора.

Структура дисертації зумовлена поставленою метою, визначеними завданнями й складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 180 сторінок. Бібліографія нараховує 121 найменування (9 сторінок), з яких 48 – іншомовні джерела.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі вміщено загальну характеристику роботи, визначено актуальність теми дослідження, сформульовано мету і завдання наукового дослідження, показано його наукову новизну, теоретичне та практичне значення, наведено апробації та публікації результатів наукових досліджень, визначено методологію дослідження предмета та об'єкта дисертаційної роботи, окреслений історико-філософський контекст виникнення досліджуваної проблеми.

У першому розділі "Головний зміст теорій людського буття" проаналізовані єдність і відмінності предмету онтологічної і антропологічної теорії, а також встановлено місце обох вчень стосовно метафізичного знання.

Досягнення мети порівняльного аналізу починається у підрозділі 1.1. "Вихідні положення і головні поняття" з визначення тих понять та засадничих відмінностей, якими філософська антропологія і онтологія пізнають свою предметну царину. Також визначається той категоріальний апарат, за допомогою якого автор опрацьовує теоретичний матеріал і розв’язує проблему співвідношення філософської антропології і онтології. Поняттєві дефініції даються за допомогою таких дихотомій, як буття - існування, дійсне - реальне, суще - належне, скінченне - нескінченне, сутність – смисл та інші.

В 1.2."Предмет теорії буття" з'ясовується предмет онтологічного знання як загальної течії філософської думки, і як окремої філософської дисципліни. Метою онтологічного знання у загальному плані є "буття взагалі", а у вузькому плані - "буття людини", з якого вона починає свої пошуки. В останньому випадку, буття людини як конкретна реальність розподіляється онтологією на складаючі його елементи для того, щоб досягти істини буття як такого. У дисертації відтворюється цей шлях пізнання буття. Разом з тим, ми даємо оцінку умов можливості того чи іншого упорядкування буття притаманними певній онтології понятійними засобами, а також оцінюємо ті результати, до яких приходить онтологія у процесі теоретичного розвитку свого предмету. Досліджено три типа онтологічних вчень: екзистенціалістський (Гайдеггер, Дімер), трансцендентально—орієнтований (Корет) і структурно-орієнтований (Ромбах). Виявлено, що розвиток сучасної онтології рухається у напряму все більшої деперсоналізації, десубстанціалізації її предмету і віддалення від усіх тих змістів, які своїм центром мають людину.

Структурування і абстрагування від предметно у дійсності не розрізненої реальності має на меті відволікання від "даного" і заглиблення у більш значимі, означаючі щаблі буття. Щодо цих щаблів усі традиційні уявлення про буття і людину, які у феноменології спрацьовують ще для відтворення загального образу світу (у Гайдеггера і Дімера), по мірі структурування виступають як вже окремі функціональні залежності. Так, у Ромбаха такі види реальності, як буття або суб'єкт виявляються способами ситуативного виконання акту розуміння, зумовленого подією взаємин різних моментів буття. Систематизація онтології показала, що вона має відштовхуватися від безпередумовної єдності буття і людини для того, щоб далі розвинути свої фундаментальні основи "по той бік" принципу "людського". Тим самим з’ясовується несамодостатність людини. Тому у вузькому значенні предмет онтології - це людське буття як така конструкція, де все інше і саме людське знаходять своє чільне місце. Реальність людського буття і його відправлень розчиняються у світі, в якому сама людина десубстанціалізується, але зберігає структуру свого відношення до сущого. Сучасна екзистенціальна онтологія розробляє категорію "світу", даного у "досвіді можливого" ставлення суб’єкта до свого існування.

У 1.3."Антропологічний аспект буття" виокремлюється предмет теоретичних спрямувань вчень про сутність людини. Виявлено, що у загальному плані філософська антропологія має окрему предметну царину, вона спрямована на "людину взагалі" ("можлива людина" у Ромбаха). Але починати дослідження їй необхідно не з ідеї людини, і не з поняття про людину, а з первинної даності людського буття. Так, Геффнер починає пізнавати сутність людини з поняття "осьбуття". Розвиток сучасної філософської антропології йде у напрямі з’ясування об'єктивних умов самодіяльності людини через їх структурування стосовно людини. Завдяки цьому антропологія показує залежність людської суб’єктивності від характеру трансценденції. Антропологія все більше відсторонюється від психологізму і, стаючи все більше "онтологією сутності людини" (Дімер), наближається до пізнання тих змістів, які визначають людський характер подій і явищ у світі.

Структурування, розподілення об’єктивних зв’язків світу задає коло людських значень. Цей процес має на меті відсторонення від "даної" феноменальної фізичної основи людини і заглиблення у метафізичні умови її буття. Останні спрямовують можливості існування людини на необхідність для неї відбуватись людиною. “Людське”- це належне для існування людини і світу. Маючи своїм загальним спрямуванням людину "взагалі", філософська антропологія починає свої розвідки з такої неподільної єдності буття ("людське буття"), у якій саме "людське" ще повинно себе виявити. Для цього антропологія визначає не тільки структуру для відбування "людського", а і смисл життя, у напрямі якого людина у кожній ситуації свого перебування в світі повинна "витягти себе" із речей, "врятувати" і ідентифікувати себе. Це чітко показано у Шелера, Геффнера і Ромбаха. Людина розглядається у відношенні до світу, в якому вона має повинність сутнісно відбуватись. Отже, філософська антропологія не розробляє, як це робить онтологія, а визначає категорію світу через "досвід належного". Зв’язок із сущим у досвіді належної дії набуває смислу для людини через життєву необхідність встановлення взаємозв’язку між можливим і реальним буттям.

В 1.4."Буття і людина у метафізичному знанні" вміщено аналіз нетематичних припущень теорій людського буття, що аналізуються нами. Також визначено те місце, яке відводиться онтологією і антропологією метафізиці. Теорії людського буття неявно для себе звертаються до метафізики тоді, коли дають субстанційне визначення предмету і умовам можливості його пізнання. Визначення предмету - це виконання певних і не завжди ясних умов можливості його буття і пізнання. Онтологічна тематизація цих умов має на меті поставити загальну метафізику у залежність від вчення про упорядкування буття в людині. Отже, скінченність існування грунтується у темпоральності буття. Відповідно, в сучасній онтології сутнісне пізнання людини поставлено у залежність від часових факторів. Антропологічне ж розв'язання умов можливості людини як предмету знання спрямоване не на подолання метафізики, а на її реабілітацію. Антропологія - це вище досягнення метафізики і її суть (Шелер, Геффнер, Дімер, Гайдеггер).

Це пов'язано з тим, що визначення людини вимагає її виокремленості у горизонті "вищого", фізично не даного і наявно не існуючого. Але трансцендентальна антропологія не набуває рис загальної метафізики і тим більш не перетворюється у метафізику окремого сущого. Вона стає метаантропологією тому, що вищі духовні прояви і нижчі життєві відправлення поєднуються і отримують смисл в інстанції людини. Разом з тим, онтологія також трактує про таку дійсність, яка забезпечує нефізичні прояви, у тому числі "людське". Онтологія займає місце "по той бік" метафізики, описуючи умови позитивного (у широкому плані) і буденного знання. Онтологія як трансцендентальне філософування для осмислення буття вимагає вже наявних змістів, за допомогою яких буття можна було б висвітлювати. Визначення цих змістів стає метафізикою. Тому онтологію так само можна вважати метафізикою у справі пізнання сущого. Стосовно пізнання буття вона залишається виключно онтологією, якщо намагається витлумачити буття із нього самого. Вона стає метафізикою людини, якщо умови знання буття зводить до існування людини і субстанційно їх визначає. "Метафізичний переворот", спричинений екзистенціальною онтологією, зводиться до обгрунтування метафізики із скінченності існування, тобто із відсутності сталої основи як такої. Антропологічна ж точка зору полягає в тому, що метафізика повинна залишатись знанням про абсолютне першосутнє (Бога чи Людини), а скінченним буттям має займатись філософське знання про людину. Таке знання перетворює екзистенцію у нескінченну за своїми проявами сутність людини. Ця сутність уможливлює метафізичне знання ( у Корета, Шелера, Геффнера).

Тема субстанційного визначення переходить безпосередньо до проблем онтологічного та антропологічного методу, які розглядаються нами у другому розділі "Способи визначення людського буття".

Порівняльному аналізу методології обох вчень передує 2.1."Семантичний аналіз поняттєвого апарату теорій буття людини", де в якості засобів семантичного аналізу розглядаються смислові функції кола значень двох типів аналізованих вчень.

Проведений аналіз, який грунтується на традиції лінгвістичної філософії ("пізній" Л. Вітгенштейн, Г.Райл), дозволяє окреслити той поняттєвий контекст, в якому мають адекватно сприйматися категоріальний склад екзистенціально-онтологічного і антропологічного вчень. Формально єдине для обох вчень поняття про буття людини стає для них обох неоднаковим за семантичними і деонтичними ознаками: онтологія і антропологія мають різний контекст використання одних і тих самих понять. Онтологія і антропологія однаковими поняттями позначають одну і ту ж реальність людського буття, але фіксують різні "факти" цього буття. Для онтології - це існування людини, її екзистенція, смислом бути якої є час. Основним значенням буття тут є відношення існування. Для філософської антропології - це людське буття, смислом бути яким є людська особистість (Шелер, Геффнер) або "людське" як таке (Дімер, Ромбах). В якості основного значення буття тут виокремлюється ''неіснуючa'', абстрактна метафізична значущість людяності. Тотожність використання понять людського буття, буття, існування та інших понять онтологічним і антропологічним мисленням має виявляти також відношення людини до цінностей і сутностей, за допомогою яких вона оволодіває реальним світом, і також має показати єдине джерело походження онтології і антропології. Подальший розвиток обох теорій показав, що критерієм їхньої відмінності стає з'ясування поняття смислу буття, тобто буття-для-людини. Таке визначення смислу є завданням філософської антропології.

У 2.2."Відмінність між екзистенціалістським та есенціалістським підходами щодо людського буття" висвітлюється принципове для проблеми відмінності онтології і антропології питання взаємовідношення есенціального і екзистенціалього пізнання. Огляд есенціального розуміння кореляції існування і його "носія", екзистенції, людини можна узагальнити так: яким чином виявляє себе феномен - залежить від його сутнісного змісту. За Шелером, самоідентифікація феномену зумовлюється інстанцією сутності. За Гайдеггером - інстанцією існування. Але ми вважаємо, що самоафектування існування ніколи не виявляє себе для людини. Вона лише є формальною умовою для сутнісного осягнення своїх тенденцій з боку людини. Протиставлення сутності і існування в феноменології розв’язується категорією смислу і має на увазі відмінність не субстанції і функції, а сутнісно визначеного та невизначеного, предметного та безпредметного. "Факт" екзистенції має значення як субстанційне (логічне), так і функціональне (онтологічне). Без "фактичності" екзистенція не має жодного значення. Проте, Гайдеггер через екзистенціал часу людському існуванню таке значення все-таки надає завдяки тому, що час має певну якісну визначеність.

Одиничність факту має акцидентний характер. Кожна буттєва змога має загальний горизонт субстанційності. Онтичні можливості слід вважати акциденціями від екзистенції. Із цього випливає, що сутність, застерігаючи будь-який факт існування, не "виходить із себе", як це властиво екзистенції. Скоріше, сутність аналітично виводить із себе весь діапазон буттєвих змог сутнісних змістів. У відсилках значень вона спрямовує належне буття на реальність. Адже, для саморозуміння людини важливо, що її існування відбувається у напряму належного для неї виконання буття. Як ціль, це буття ще не є реальним, а тільки виступає із майбутнього для сутнісного синтезу у наявній ситуації. Тим самим для ейдетичної феноменології Шелера і Геффнера виконуються смисл і феномен: відчута і помислена сутність, "синтетична" визначеність утворюють телеологічний горизонт для можливих фактизацій реальності. Слід визнати, що у самовизначенні існування виокремлюється не все, а тільки сутнісно значиме для його майбутнього. В цьому плані сутність також дійсно "функціонує" та, на відміну від існування, виявляє цю функціональність. Сутність уможливлює як предметне, так і непредметне розуміння. Такий погляд на сутність властивий і Ромбаху. Для нього онтологічним корелятом сутності залишається відношення сутності та існування. Це відрізняє есенціальну феноменологію від екзистенціальної .

У 2.3."Принципи пізнання людського буття в онтологічних і антропологічних теоріях" з’ясовуються особливості есенціальної та екзистенціальної феноменологій у пізніших антропологіях і онтологіях, які систематизуються у дисципліни. Також проводиться порівняльний аналіз методу на матеріалі цих вчень. У загальному плані спосіб пізнання для обох теорій є спільним, адже вони мають справу з єдиною реальністю і з єдиним підходом щодо її пізнання. Для онтології, як показали Гайдеггер і Дімер, достатньо дати аналітику існування і, запобігаючи метафізичним припущенням, трактувати про цілісність буття. Тоді як для трансцендентальної антропології цю цілісність зв'язку існування ще треба визначити в аспекті єдності (Шелер, Корет, Геффнер). Теорія сутності людини, таким чином, надає зміст формальній конституції буття, в якій людина сполучається зі світом. Найбільш виразно це окреслено Ромбахом.

За рахунок цього антропологія не перетворюється на матеріальну онтологію. Для неї важливо не наповнити змістом форми чи "схеми" буття, а визначити ті динамічні зв'язки всередині буття, які мають для людини смисл. Антропологія пізнає і вимірює в бутті ті ситуативні та продукуючі себе відношення, які за певних умов визнаються людськими. Ці умови пізнаються так, що масштаб "людського" задається певними історико-культурними упередженнями, з якими філософська антропологія вимушена рахуватися та їх рефлектувати. Ейдетичний і екзистенціальний аналізи вона доповнює поняттєвим. Маючи однакові методичні підмурки, антропологія і онтологія приходять до різних результатів своїх методологічних штудій. При цьому, якщо антропологія намагається оволодіти своїми метафізичними передумовами, то онтологія має тенденцію залишати їх нез'ясованими. Як зазначив Й.Лотц, пізнання буття "забуває" про людину.

З цим пов'язана проблема обгрунтування одного вчення через друге, розглянута у 2.4."Онтологія, антропологія і ідея обгрунтування". Ми говоримо, що феноменологічна онтологія досліджує не зв'язок суб'єкта з об'єктом, а зв'язок переживання і світу, в якому, окрім іншого, вона знаходить суще "людина". Антропологія ж вивчає зв'язок людини з її переживанням і знаходить у ньому, окрім іншого, цілий світ. Втім, і в людині, і в світі ми знаходимо як суб'єкт, так і об'єкт. Для антропологічного напряму філософії характерно розширення власних дослідницьких намірів на всю сферу філософії взагалі. Тим самим філософська антропологія постає як основа і суть філософування. Такий поворот думки виникає разом з початком трансцендентального суб'єктивізму і завершується самообгрунтуванням філософської антропології у феноменологічній думці. Це досягається шляхом онтологізації і аксіологізації мислення у сфері переживання. Але переживання не стає останньою інстанцією апеляції до "самого буття". Переживання виявляється проміжною і тому суперечливою ланкою між реальністю і суб'єктом. Фіксація зв'язку між реальністю і переживанням, є справою онтології. Визначення взаємовідношення переживання і людини є справою антропології.

В обох випадках саме переживання виявляється несамодостатнім проміжним конструктом. Тому в якості інстанції свого обгрунтування онтологія вимушена нетематично припускати людину, а антропологія - буття. Показати реальність у переживанні означає опосередкувати її органічними силами людської активності, суб'єктом. Визначення цього носія реальності у переживанні веде до опосередкування його тими змістами, до яких він відносить себе. Таке опосередкування у феноменології, на відміну від діалектики, не тематизується. Тому значення одного із моментів відношення “людина-світ” поширюється на визначеність всього феномену. Значення другого феномену утворює загальний неявний горизонт для виявлення моменту, яким визначається весь феномен. Виникає проблема обгрунтування видів феноменологічного знання. Суб'єктивація моменту "людського" у структурі феномену задає проект екзестенціальної антропології.

Екзистенціальна антропологія тематизує суб'єкт структури феноменологічного переживання за допомогою есенціалізму, який бачить в цьому суб'єкті "людину". Разом з тим, екзистенціальна онтологія вважає себе самодостатнім вченням, яке обгрунтовується в самому собі, оскільки в суб'єкті структури феномену вона бачить самоафектування реальності. Вона не розрізняє між видами самодіяльного буття, будь-то Бог, людина чи органічна спонтанність інстинкту. Суб'єкт реальності ототожнюється з "вільною логікою" самої реальності, особливо у Ромбаха. "Онтологічна відмінність" буття і сущого, - аксіома сучасної феноменологічної онтології, - є результатом ототожнення буття і його суб'єкта, що знайшло вираз у понятті екзистенції. Але метафізичною передумовою цього результату є уявлення про людський характер буття.

Філософська антропологія порушує питання про персоніфікацію суб'єкта реальності, який в онтології залишається анонімним. Вона, власне, визначає зміст формалістичній спрямованості онтології, тобто стає способом верифікації останньої. У цьому плані вона не є самодостатньою. Це пов'язано саме з тим, що вона в силу свого предметного завдання повинна конструювати "людську реальність", отже, передусім, не описувати людину через екзистенцію, а визначати цю останню через людське, тобто через власну людську абстраговану змістовність. Субстанційного поняття людини виявляється недостатньо для пізнання її автономної реальності. Реальність набуває визначеності завдяки спекулятивній відкритості поняття для самого себе. Але ця відкритість стає можливою завдяки структурній доступності реальності для екзистенції людини. Через це поняття стає дієвим, а сутність - самодостатньою дійсністю. "Людська реальність" - це реальність "взагалі", яка цілком виконується при визначенні поняття "людина". Проте, реальністю "взагалі" філософська антропологія не займається, оскільки констатація самодіяльного буття, вільного від антропомірних втручань і інших штучних теоретичних утворень, увійшла б у протиріччя з початковими імпульсами антропологічної думки. Трансцендентальна антропологія досліджує сутність людини з використанням здобутків екзистенціального описання реальності, а саме – вона цікавиться тим, що трапляється з людиною в несталому і рухливому світі.

Антропологія повертає буття обличчям до людини. Це не означає, що онтологія походить від антропології, але це показує, що передонтологічний дискурс про буття має антропологічний характер. Тобто мислення буття має всі "передрозсудки" та напередвизначення його "матеріального" розуміння. Таке мислення має всі ці наперед дані змісти внаслідок того, що воно уможливлюється смислом. Смисл, на відміну від сутності, є людським виміром буття. Саме при розгляді теми осмисленості світу і людини в ньому перетинаються проблеми онтології і антропології.

Не слід заплющувати очі на те, що онтологічна реальність "взагалі" структурується через конституцію актів саме людського буття. Через цю конституцію долається кантіанське розведення явища і речей в собі, і тому будь-яке феноменологічне твердження щодо "самих речей" повинно проходити повне коло обгрунтування: від реальності - до трансцендентальних самоочевидностей та упереджень, і знов повертатися до "самих речей". Тому феноменологічна онтологія залишається ”антропологічно релевантною” (Фаренбах), а, з іншого боку, антропологічний напрям феноменології так само вважає за можливе онтологію обумовлювати вченням про людину.

ВИСНОВКИ

Результати проведеного дослідження дають підставу зробити висновок, що сучасна філософська свідомість не має права на однобічне розуміння буття і людини в ньому. Сутність людини адекватно визначається, якщо шлях до буття відкривається через смисл, а смисл - це визначення буття у його людському вимірі. Із такого визначення випливає, що людина повинна відповідати за своє перебування у світі, отже, і за буття як таке. У ціннісному ставленні до світу людина “фактично” підтверджує свої людські якості. Різноспрямоване переживання реальності світу позначається на розбіжностях способів антропологічного і онтологічного осмислення людського буття. Антрополог для визначення "людського" у бутті повинен залучати додаткові і нереальні чинники. Особливість останніх полягає у тому, що людські якості проявляються у ситуативно зумовлених діях і практичних вчинках. Ці відправлення людського буття, однак, сутнісно узгоджуються з характером темпорального існування людини. Онтологія вважає, що існування передує предикативним його визначенням. Трансцендентальна антропологія міркує так, що предикати, якими характеризується існування, суть його атрибути. Завдяки останнім існування виявляє свою значущість. Тобто антропологічна думка є передонтологічним дискурсом буття. Антропологія та онтологія, спочатку як парадигми мислення, серед усіх буттєвих функцій виокремлюють екзистенцію, людське існування. Систематична онтологія досліджує потім саму екзистенцію, відсторонюючись від антропомірних її витоків. І згодом філософська антропологія результатам онтологічних побудов знов повертає їхню первісну інтуїцію шляхом трансцендентального аналізу людського буття. При цьому антропологія спрямовується на пізнання сутності людини, релевантної до культурно-історичної ситуації. Таким чином, вона перевіряє структури буття на їх осмисленість для людини, а саме існування відносить до сфери людської самодіяльності.

Буття світу складається із багатьох окремих елементів, які зв'язуються між собою у певному відношенні. Для констатації об’єктивного стану речей у світі слід припустити "незацікавленого спостерігача". Онтологія не відсторонюється від такого розуміння відношення людини до світу і показує неможливість конституції світу без людини. Темпорально-подійний характер буття вимагає для своєї визначеності місця для проявів людського у світі. Антропологія ставить питання про людину як умову можливості будь-якого буттєвого відношення і спостереження. Онтологія структуруванням смислу формує ці відношення у світі, а також умови визначення світу. Антропологія ж не просто витлумачує ці відношення і умови в якості "людини". Вона не