надіслала на адресу Верховних Рад СРСР і Російської Федерації заяву про скасування Указів 1945 р. і 1946 р., які ліквідували Кримську АРСР. Підбиваючи підсумки роботи оргкомітету, 3-я сесія депутатів Кримської обласної Ради погодилася з пропозицією про те, що питання про зміну державно- правого статусу Криму треба вирішувати "демократичною формою самовизначення народу - референдумом". Депутати вирішили не приймати декларацію, оскільки правовий статус області не давав таких підстав [16.-9 вересня].
Коментуючи діяльність рішення 3-ї сесії, зазначимо, що мотивація зміни адміністративно-територіального устрою більшістю керівників області, депутатами обласної
Ради, зводилася до таких аргументів: структура у вигляді області не розв'язує основних соціально-економічних проблем, сприяє свавіллю центру і відомств; у межах області не в повній мірі задовольняють свої потреби національні меншини півострова.
Але, на нашу думку, на той час була повністю відсутня законодавча база для відтворення автономії в Криму. По-перше, Конституція УРСР 1978 р. не передбачала створення автономій [17]. По-друге, нічого не було сказано про це і в "Декларації про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 р. Декларація передбачала тільки право республіки на визначення національно-територіального поділу та проголошувала суверенітет народу [18.-С.5-9].
Але суверенітет народу є надзвичайно складним, важливим і делікатним питанням в аспекті права на самовизначення, аж до відокремлення, виходу з держави. Це положення було взято на озброєння керівництвом Криму і, як показав час, воно діяло в напрямку досягнення власного суверенітету. Досліджуючи цю проблему в нинішніх умовах, сучасна історична наука проводить концептуальну ідею, суть якої полягає в тому, що жодна складова держави не може реалізувати право виходу, не порушивши права та інтереси іншого народу. Право на самовизначення наукова думка розглядає в тісному зв'язку із виходом зі складу держави якоїсь її частини [19]. При цьому чітко, суворо та недвозначно формулюється висновок щодо необхідності укладення договору між усіма зацікавленими сторонами, тобто отримання добровільної згоди відповідно до норм міжнародного права. Міжнародний досвід практично будь-якої із сучасних держав відноситься до виходу в односторонньому порядку різко негативно.
Дискусії навколо теми про зміну статусу Криму відкрили розбіжність, різноманітність точок зору як у шляхах досягнення державності, так і у визначенні її форми та змісту. Поляризація точок зору стала, певною мірою, дестабілізуючим чинником політичної ситуації у Криму, стала предметом спекуляцій для різних політичних сил в області та в Україні. Це викликало занепокоєння у керівників Української РСР. Тому 11 листопада 1990 р. було проведено спеціальне засідання Президії Верховної Ради УРСР, на якому заслухали питання про статус Криму і відношення до Союзного договору. На засіданні Президії Верховної Ради була висловлена думка про те, що Крим має право на автономію або особливий статус. Уряду республіки доручили краще й швидше вирішувати конкретні питання, пов'язані з Кримом, створити спеціальну комісію по Криму, яка б оперативно розглядала проблеми, що виникають.
Відносно референдуму серед членів Президії не було єдності, висловлювалися різні підходи. Вони не підтримали думку про правову неправомірність проведення самого референдуму, оскільки тогочасними Конституціями СРСР і УРСР це допускалося. Але більшість членів Президії висловилася за те, що, якщо сесія ухвалить рішення про референдум, то він буде проведений. Члени Президії доручили голові Верховної Ради УРСР Л.М. Кравчуку взяти участь у роботі 4-ї позачергової сесії Кримської обласної Ради народних депутатів, яка 12 листопада 1990 р. розглянула питання про статус Криму та про відношення до Союзного договору.
На сесії обговорювалися дві проблеми. Перша - це правомірність проведення референдуму. Доповідач-керівник групи оргкомітету з вироблення пропозицій про статус Криму Л. Грач заявив, що ідея проведення в Криму референдуму не суперечить Конституції СРСР, та Конституції УРСР. Справді, вперше в українській конституційній регламентації Конституція УРСР 1978 р. закріпила референдум. "Найважливіші питання державного життя виносяться на всенародне обговорення, а також ставляться на всенародне голосування (референдум)" - проголошувала стаття 5. Безсумнівно, наведена конституційна норма передбачала, що суб'єктом вирішення зазначених проблем шляхом референдуму є народ. Проте Конституцією обласні референдуми не були передбачені, тому дане рішення порушувало цю норму.
Другий аргумент, який навів Л. Грач у своєму виступі, - це листи, які надійшли на адресу обласної Ради, під якими поставили свої підписи понад 21 тисячі жителів Криму.
85,6% із них висловилися за статус Криму як автономної республіки, 14% респондентів запропонували статус Союзної республіки і Всесоюзної здравниці. Доповідач зробив висновок, що ідея підвищення статусу Криму знаходить широку підтримку в населення області.
Друга проблема, обговорювана на 4-й сесії, - це визначення предмета референдуму. Було внесено пропозицію порушити питання про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб'єкта Союзу РСР.
Від імені групи "Демократичний Крим" з проектом Декларації "Про відновлення державності Криму" виступив народний депутат УРСР А. Гаврилов. У проекті, зокрема, пропонувалося обласній Раді визнати Указ Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. і Закон РСФСР від 25 червня 1946 р. неправомірними й репресивними щодо народу Криму та оголосити їх недійсними на території області.
На сесії з промовою виступив голова Верховної Ради УРСР Л.М. Кравчук, який, між іншим, зазначив: "Для мене особисто не існує проблеми: чи бути в Криму автономії. Звичайно, бути. Говорю не в перший раз, що Крим з його природними, історичними,
