Комбіновані форми власності набувають все більшого розповсюдження для забезпечення ефективного функціонування суспільного виробництва. Вони виникають шляхом об'єднання підприємств різних форм власності, але за умови збереження кожною з них своїх якісних характеристик. На основі комбінованих форм власності утворюються і функціонують концерни, трести, фінансово-промислові групи, холдинги тощо. Кожний з учасників таких утворень делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних характеристик, притаманних формам власності, які комбінуються.

Отже, суспільна власність в сучасних умовах представлена значною кількістю форм, видів та їх поєднанням.

Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність оцінювались як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Подібні міркування інколи трапляються і нині. Однак досвід країн з розвиненою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. У кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності. Сучасна індивідуалізація виробництва також значною мірою зорієнтована на приватну власність.

Водночас технологічний процес в окремих галузях вимагає їх усуспільнення державою або окремим колективом (транспорт, зв'язок та ін.).

Отже, приватну і суспільну власність не варто протиставляти і вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша - реакційна. Соціально-економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності, водночас не заперечуючи того, що один може переважати в окремі періоди і на певних етапах розвитку людського суспільства.

Реформування відносин власності в постсоціалістичних країнах

Реформування відносин власності в постсоціалістичних країнах здійснюється шляхом роздержавлення та приватизації.

Роздержавлення — це зменшення ролі державної власності в економічній системі шляхом перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності, та стимулювання розвитку приватного підприємництва. Воно означає істотне скорочення державного сектору економіки і позбавлення держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв'язків горизонтальними. Роздержавлення може здійснюватися двома шляхами: приватизації і комерціалізації державних підприємств.

Під приватизацією мають на увазі відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно, і повністю беруть на себе відповідальність за результати господарської діяльності.

Приватизація не нове явище в соціально-економічному розвитку людства. Широкого розповсюдження вона набула в минулому столітті в економічно розвинених країнах.

Безпосередні цілі і стимули приватизації формувалися в кожній країні по-різному. В одних вона здійснювалась з метою зміцнення фінансової бази центральної і місцевої влади за рахунок звільнення бюджетів від витрат, пов'язаних з необхідністю підтримки неефективних державних підприємств і установ; поліпшення економічних показників окремих підприємств, які перебували у власності держави, шляхом передачі їх приватному капіталу, підвищення ефективності економіки в цілому; переорієнтації на переважно непрямі методи регулювання ринкових пропорцій; в інших - для роззосередження прав власності з метою розширення соціальної підтримки певного політичного курсу.

Досягнення цих та інших, у певному розумінні, приватних цілей на перших етапах приватизації мало сприяти більшій гнучкості, мобільності, пристосованості національних економічних систем до нової відтворювальної динаміки в умовах набутого кумулятивного характеру науково-технологічного розвитку.

Однак поступово, в міру перетворення приватизації у феномен глобальної економічної політики, вона набувала нового виміру. До середини 80-х років ХХст. приватизація виявилася одним з основних інструментів формування транснаціонального ринкового середовища, яке забезпечує уніфікацію світового економічного простору в інтересах транснаціональних корпорацій та міжнародних фінансових інститутів. Неоліберальна економічна філософія виявилася дуже придатним концептуальним упакуванням для такого "товару", як національні приватизаційні програми, що розроблялися Світовим банком.

У країнах з низьким рівнем розвитку продуктивних сил, слабкорозвиненим національним капіталом виникли труднощі структурного характеру й економічного зростання. У цих країнах приватизація проводилася під тиском могутніх міжнародних структур, за якими проглядаються економічні інтереси транснаціональних корпорацій. Щодо цих країн вимоги приватизації і забезпечення максимального простору для дії приватного капіталу (не в останню чергу, іноземного) були висунуті як обов'язкова попередня умова одержання міжнародних кредитів та інших видів економічної допомоги.

Соціальна база приватизації у більшості країн, що розвиваються, виявилася досить вузькою через відсутність активних соціальних груп, які наполягали б на радикальній реформі бюрократичної економіки. Це, до речі, стало однією з причин серйозних труднощів, на які наштовхнулася приватизація у багатьох країнах, що розвиваються. Зазначені особливості приватизації в цих країнах, труднощі, які при цьому виникають, доцільно брати до уваги при здійсненні приватизації у постсоціалістичних країнах.

Відмінності між роздержавленням і приватизацією полягають у тому, що перше постає як сукупність перетворень існуючої господарської системи, спрямованих на руйнацію в ній монополізму та диктату держави, формування умов для функціонування і розвитку економічної системи на засадах її відносної незалежності від держави.

До об'єктів приватизації можуть належати великі, середні та малі підприємства галузей промисловості, будівництва, сільського господарства, торгівлі, а також установи сфери послуг, житловий фонд тощо.

У процесі приватизації суб'єктами відносин власності можуть стати фізичні особи, працівники приватизованих підприємств, організацій та установ, трудовий колектив, комерційні банки, акціонерні товариства.

Масштаби приватизації в кожній з постсоціалістичних країн залежать від багатьох чинників: наявності приватного сектора в минулому, стану економічної системи з погляду її відповідності сучасним тенденціям соціально-економічного розвитку. Водночас приватизація та роздержавлення не означають повної ліквідації державного сектора в економіці та усунення держави від регуляторного впливу на неї. Світовий досвід свідчить про те, що сучасне виробництво не може успішно розвиватися без наявності в більших або менших розмірах державної власності та державного регулювання економіки. На сьогодні ринкова економіка ефективно функціонує лише в тих країнах, де є сильна державна влада. Всезагальна приватизація стала б таким же насильством над економікою, яким свого часу були загальна націоналізація промисловості і суцільна колективізація сільського господарства. Державна власність завжди має бути в економічній системі в оптимальному співвідношенні з іншими формами власності.

Роздержавлення має на меті:–

різке скорочення обсягів державної власності та формування й розширення інших форм власності;–

роздержавлення процесів присвоєння, визнання кожного працівника і трудового колективу рівноправними учасниками привласнення результатів виробництва;–

демонополізацію виробництва та обміну;–

створення на основі різних форм власності та їх поєднання різноманітних форм господарювання;–

надання всім формам підприємств рівних прав на свободу господарської діяльності в межах чинного законодавства;–

створення нових форм підприємницької діяльності у вигляді концернів, консорціумів, асоціацій і т. д. на основі горизонтальних зв'язків між ними;–

формування нових ринкових структур у вигляді ринків капіталів, праці, цінних паперів, товарів, послуг і т. д.;–

залучення приватного капіталу у традиційно державні галузі тощо;–

покращення якості та конкурентоспроможності товарів національного виробництва;–

прискорення економічного зростання, в тому числі на основі недержавних та зарубіжних інвестицій.

Отже, роздержавлення спрямоване на подолання монопольного становища держави в економічній системі, створення умов для конкуренції та розвитку різноманітних форм підприємництва в суспільстві.

В Україні, поряд з переліченими, особливо важливими є такі цілі й завдання роздержавлення та приватизації:–

сприяння демонополізації економічної системи та створення в ній конкурентного середовища;–

формування прошарку приватних власників-підприємців;–

залучення в національну економіку іноземних інвестицій;–

підвищення ефективності діяльності підприємств та економічної системи в цілому;–

забезпечення соціального захисту населення та розвиток соціальної інфраструктури за рахунок коштів від приватизації.

В Україні приватизація здійснювалась відповідно до основних правових положень, які були визначені „Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду". Концепція передбачала введення безкоштовних приватизаційних сертифікатів на придбання виробничих фондів, землі і житла, взаємну конвертацію приватизаційних паперів, а також вільний вибір громадянином як об'єктів, так і засобів приватизації (за приватизаційні сертифікати, особисті кошти або кредитні ресурси). Поняття Й уявлення, сформульовані в Концепції, були обмежені або скасовані при прийнятті законів про приватизацію відповідних об'єктів.

Відповідно до цих законів приватизація державної власності в Україні здійснюється на основі таких принципів: законність, прозорість, пріоритетність прав трудового колективу приватизованого підприємства, установи, організації; забезпечення рівності та соціальної захищеності прав громадян країни; безкоштовна передача частки державного майна кожному громадянину; платність при приватизації державного майна із застосуванням приватизаційних паперів; дотримання антимонопольного законодавства.

Практикою приватизації в країнах світу напрацьовано декілька основних шляхів її здійснення. По-перше, відмова від володіння, коли державна власність або права власності на управління підприємством передаються або продаються приватним власникам. В такому разі новими власниками можуть бути фізичні або юридичні особи, акціонери, працівники підприємств, що приватизуються, комбінації цих варіантів.

Способів передачі об'єктів державної власності у приватну декілька. Відповідно до Закону України „Про приватизацію майна державних підприємств" передбачені різноманітні способи приватизації:–

викуп об'єктів товариством покупців;–

викуп об'єктів за альтернативним планом приватизації;–

викуп підприємств, узятих в оренду з викупом;–

продаж на аукціоні;–

продаж за комерційним конкурсом;–

продаж за некомерційним конкурсом;–

продаж акцій підприємств, що приватизувались;–

продаж за конкурсом з відстрочкою платежу.

Відповідно до Закону кожний громадянин нашої країни отримав приватизаційний сертифікат на безкоштовне одержання в