Калійні добрива

На торфових грунтах з малим вмістом обмінного калію | При тривалому (протягом кількох років) застосуванні підвищених доз калійних добрив під попередні культури. При застосуванні підвищених доз гною (особливо одержаного на солом’яній підстилці).

Для прикладу складання системи удобрення в польовій сівозміні наведемо систему удобрення культур у польовій сівозміні Полісся. Як правило, щорічно складають план удобрення культур у сівозмінах та інших угідь (саду, пасовища тощо). Така потреба виникає у зв’язку з наявністю кількістю добрив, станом культур, їх сівозміною, забезпеченістю грунтів поживними речовинами, формами та раціональними способами застосування добрив.

Щорічна потреба в добривах при такому розподілі становить на сірих лісових гуртах: органічних – 10т, N – 28,5 кг, Р2О5 – 35, К2О – 40 кг на 1 га ріллі; на лучно-чорноземних грунтах: органічних – 8,5 т, N – 21,5 кг, Р2О5 – 41, К2О – 30 кг на 1 га.

При низькому вмісті в грунті доступного для рослин азоту рекомендовані дози добрив збільшують на 1/3, при підвищеному – вносять 2/3 рекомендованої дози і при високому – лише 1/ рекомендованої дози.

Особливого значення при цьому набуває уточнення доз добрив відповідно до забезпеченості ігрунку рухомими формами поживних речовин за поплавковими коефіцієнтами. Для різних культур ці коефіцієнти різні.

Поплавковий коефіцієнт розраховують на основі агрохімічних картограм. Спочатку визначають забезпеченість грунту поживними речовинами. Для цього площі грунтів у відсотках кожного класу множать на бал, що дорівнює порядковому номеру класу, потім результати додають і загальну суму ділять на 100.

Поплавковий коефіцієнт визначають для кожного виду добрив окремо. Для цього індекс забезпеченості грунтів області ділять на індекс забезпеченості грунтів району, а для господарств – індексом забезпеченості грунтів господарства. Щоб визначити загальну потребу в добривах для основного внесення, кількість добрив, визначених за орієнтовними (рекомендованими) дозами, множать на поплавкові коефіцієнти.

Азотний фонд ґрунту і діагностика ефективності застосування азотних добрив.

Азотний фонд грунту складається з органічних і мінеральних сполук азоту, що містяться в грунті, і визначається генетичними властивостями грунтів, залежить від швидкості мінералізації органічних речовин.

Основна частина азоту міститься у грунті у вигляді складних органічних речовин, на частку яких припадає 93-97% загального його вмісту і тільки 3-7% становлять мінеральні сполуки азоту.

В органічній речовині розрізняють:

Негуміфіковані органічні речовини, вміст яких становить 10-15% загального вмісту органічної речовини грунту;

Органічну речовину специфічного походження – гумус (перегній), вміст якого становить 85-90% загальної кількості органічної речовини.

Гумус є основним резервом накопичення в грунті азоту, фосфору, калію, сірки, кальцію, магнію та інших елементів живлення. Загальний запас гумусу коливається від 6,6 до 35,8 т/га залежно від типу грунту. Найменший вміст його у підзолистих грунтах, найбільший у чорноземах.

За даними І.В, Тюріна, в окультурені грунти щорічно надходить 5-8 т/га рослинних решток. У підзолистих грунтах частка їх становить 7-8%, у чорноземних – 1-2% всієї органічної речовини орного шару грунту.

До складу негуміфікованої органічної речовини грунту входять нерозкладені і напіврозкладені рештки рослинного або тваринного походження та тіла мікроорганізмів. Загалом на негуміфіковану частину органічної речовини припадає близько 10-15% її загального вмісту. Гумус є головним джерелом живлення рослин такими елементами, як азот і сірка.
агрохімічна характеристика грунтів залежить від їхнього складу, кислотності, вбирної здатності, водно-фізичних і біологічних властивостей, культурного стану та географічної широти їх розташування. Все це позначається на кількості гумусу, а також на вмісті валових запасів і доступних форм поживних речовин у біологічно активному шарі.

У грунтах Полісся запаси гумусу в метровому шарі становлять 100-200 т/га. Запаси загального азоту в метровому шарі грунту становлять 4-6 т/га в супіщаних грунтах і 2-3 т/га в піщаних.

У грунтах Лісостепу запаси гумусу в метровому шарі становлять у чорноземах глибоких – 500-600 т/га, у чорноземах опідзолених – 400-450, в темно-сірих грунтах – 300-350 т/га. Запаси азоту становлять відповідно 25-30, 20-25 і 15-20 т/га.

У грунтах Степу запаси гумусу в чорноземах звичайних становлять 330-600 т/га, у чорноземах південних – 300-400 і темно-каштанових грунтах – 250-300 т/га. Запаси азоту – відповідно 16-33, 15-20, 12-15 т/га.

Гумусові речовини поділяються на групи:

Гумінові кислоти, до складу яких входять: вуглець – 52-62%, кисень 0 31-39%, водень – 2,8-6,6 і азот – 3,3-5,1%. Негідролізований азот у гумінових кислотах становить 40-50% загальної його кількості. У різних грунтах частка гумінових кислот становить 15-30% загального його вмісту.

Фульвокислоти, до складу яких входять: вуглець 45-48%, кисень – 43-48, водень – 5-6 і азот – 1,5-3%. Вони більш рухливі. Азотисті речовини сильніше піддаються кислотному гідролізу, становлять 20-40% загального вмісту азоту грунту.

Гуміни за хімічною природою подібні до гумінових кислот. Зв’язані з мінеральною частиною грунту, стійкіші проти дії кислот і лугів, їх вміст становить 20-30% загального азоту в грунті.

Гумусові речовини гірше мінералізуються в грунті, ніж органічні сполуки рослинних решток.

Застосовуючи добрива можна впливати на кількісний і якісний склад гумусу.

При тривалому і систематичному застосуванні гною і мінеральних добрив у грунті помітно збільшується вміст органічної речовини і загального азоту. Ступінь накопичення органічної речовини в грунті залежить від норм внесення, біологічних особливостей культур сівозміни і грунтово-кліматичних особливостей зони.

Унаслідок життєдіяльності мікроорганізмів у грунті азот органічних речовин переходить у мінеральні сполуки. Загальні запаси азоту в грунті залежать від кількості гумусу, що характеризує потенційну родючість грунту.

Розкладання органічних речовин у грунті під впливом різних мікроорганізмів (бактерій, актиноміцетів, плісеневих грибів) до аміаку називається процесом амоніфікації. Під впливом протеолітичних ферментів, які виділяються мікроорганізмами, білки гідролізуються до амінокислот.