Імунітет держави та його види
Термін "імунітет" у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому застосу-ванні — це принцип, згідно з яким до держави або її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. У міжнародному приватному праві під імуні-тетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті дер-жав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійсню-вати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус характеризується як par in parem non habet im-perium — рівний над рівним не має влади.
Принцип непідпорядкування однієї суверенної держави дії законодавства іншої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави отримав своє походження з по-сольського права і сьогодні став загальновизнаним. Законо-давство та доктрина завжди намагалися визначити його сут-ність і кодифікувати норми про імунітет у окремих загальних (універсальних) конвенціях. Частково це вдалося зробити у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Віденській кон-венції про представництво держав і їх відносини з міжнарод-ними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 p., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p. Ці угоди регулюють чимало питань, пов'яза-них з представництвом держав у міжнародному спілкуванні, зокрема, використання дипломатичним агентом імунітету від цивільної юрисдикції, крім пред'явлення речевих позовів що-до приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки агент не володіє імуніте-том від імені акредитуючої держави з метою представництва;
пред'явлення позовів у сфері спадкування, якщо агент пови-нен бути виконавцем заповіту, здійснювати піклування над спадковим майном, спадкоємцем чи "відказоодержувачем" як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави (ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p.).
Погляди на правову характеристику імунітету є різними. Одні вчені вважають, що імунітет не має імперативного харак-теру (Я. Броунлі), інші ж вказують на його імперативний ха-рактер (М. Богуславський). Незважаючи на різницю у докт-рині стосовно імперативності чи диспозитивності норм про імунітет, законодавство та практика усіх держав явно й без-умовно грунтується на принципі імунітету. Однак, з кінця минулого століття деякі держави роблять винятки з імунітету у випадках, коли іноземна держава є суб'єктом цивільно-пра-вового обігу. Це викликало протиріччя з питань застосування імунітету. Неоднозначність поглядів виявилася й у доктрині права.
Міжнародні конвенції, законодавство, практика та доктрина держав по-різному визначають такі поняття, як сутність та види імунітету. Імунітет відрізняється від непідпорядкування дії законодавства іншої держави. Як вказувалося, імунітет дер-жави може розумітися як вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави.
У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів іму-нітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову;
3) від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності). Судовий імунітет полягає в непідсудності дер-жави без її згоди судам іншої (par in parem non habet jurisdic-tionem — рівний над рівним не має юрисдикції). Причини притягнення до відповідальності значення не мають. До дер-жав, як правило, не можуть бути пред'явлені позови у інозем-них судах, якщо тільки ці держави з власної волі не підпоряд-кували себе юрисдикції іноземних судів. Вказане торкається позовів, які порушуються безпосередньо проти іноземних дер-жав, та "непрямих" позовів, як наприклад, позовів in rem (речевих) про судно, що знаходиться у володінні іноземної держави.
Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна. Імунітет від примусового вико-нання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави. Поряд із зазначеним вживають більш загальне поняття — майновий імунітет. Питання про цей вид імунітету може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді.
Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави — тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди. Способи виразу згоди різні. По-перше, через уповноважених на це осіб. По-друге, така згода може бути ви-ражена державами на взаємних та добровільних засадах у зви-чаєвій чи конвенційній нормі публічного міжнародного права, зокрема, у багатосторонньому чи двосторонньому договорі з торговельних відносин тощо. Прикладом конвенційних норм з питань імунітету від юрисдикції є Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 p., чинна з 11 червня 1976 p. (учасники — Австрія, Бельгія, Юпр, ФРН, Великобританія).
Серед міжнародних конвенцій, норми яких є вираженням волі держав щодо згоди на підпорядкування спору суду певної держави, є Брюссельська конвенція для уніфікації деяких пра-вил стосовно імунітету державних суден від 10 квітня 1926 p. та Додатковий протокол до неї від 24 травня 1934 р. У зазна-ченій Конвенції беруть участь більше 20 держав.
Торговельні договори, зокрема — колишнього СРСР із схід-ноєвропейськими, західними та іншими державами, передба-чали норми про згоду на юрисдикцію судів договірної держави з певної категорії справ. Переважно такі норми формулювали-ся у додатках до договорів про правовий статус торговельних представництв у цій державі. Міжнародні договори України також можуть мати норми стосовно юрисдикції. Про це свід-чить, зокрема, ст. 38 Закону України "Про зовнішньоекономіч-ну діяльність", де вказано, що спори, які виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарювання
