Особливістю розвитку Хорватії на середину XIV століття було те, що вона з 1102 року перебувала в унії з Угорщиною. Після приєднання до Угорщини хорватські землі офіційно продовжували називатись „Королівство Хорватії і Далмації”. Угорсько-хорватське королівство мало дуалістичний характер, що мало гарантувати його слов’янській половині досить широку автономію. Навіть угорські королі після окремої церемонії коронувались хорватською короною [52, с. 20-21].

Таким чином, Хорватія була захищена авторитетом угорської корони, а тому внутрішнє життя на її територіях проходило відносно стабільно і спокійно. Хоча зростала могутність окремих хорватських дворян [52, с. 45], королівська влада була слабкою, що пов’язано з міждинастійною боротьбою за угорський престол [19, с. 249-251], все ж таки приналежність країни до Угорщини сприяла внутрішній згуртованості напередодні вторгнення османів, ніж це було в Болгарії і Сербії.

Самостійна Боснійська держава, яка утворилась на початку XII століття поступово відроджувала свою державність. Однак темпи розвитку країни були досить повільними, тому що їй доводилось вести постійні війни з угорськими і сербськими королями [26, с. 126-128]. Свого апогею розвирток4 Боснії досягнув за правління Гана Стефана Твртко (1353-1391), що був союзником і васалом Угорщини.

Використовуючи боротьбу за королівський престол в Угорщині. Твртко намагався позбутися васальної залежності від Угорщини. У 1363 році, коли угорський король Людовік І, звинувативши боснійців у посиленій єресі вирядив проти Твртка два війська, він переміг і позбувся статусу угорського васала. Однак, внаслідок громадянської війни 60-х років XIV століття, яка охопила Боснію, Твртко пішов на союз з Угорщиною і в 1369 році зумів придушити бунт великих феодалів на чолі з своїм братом Вуком. Після поразки сербських військ на річці Мариці (1371 рік) Боснія вступила в боротьбу за сербський престол, підтримуючи Лазаря Гребеляновича. У 1373 році його противників було схоплено, а їх землі поділено між союзниками. В результаті поділу Твртко отримав землі в Західній Сербії. З другої половини 70-х років XIV століття Твртко претендував на сербський престол, називаючи себе онуко Немановичів. На основі цього у 1377 році проголосив онуком себе королем Сербії та Боснії.

Протягом 1377-1390 рр. король Твртко зміцнював як державну, так і власну владу. Використовуючи династійну боротьбу в Угорщині, що спалахнула після смерті короля Людовіка І (вересень 1382 року) він остаточно позбувся васальної залежності від угорських правителів, а також почав проводити активну зовнішню політику, яка була спрямована на розширення території Боснії за рахунок угорських володінь. В 1388 році Боснія захопила Хорватію, а в 1390 році – Далмацію. Завдяки цим здобуткам Твртко коронувався, як „король Сербії, Хорватії, Примор’я та Західних країн” [29, с. 259-262].

Таким чином, Боснія на межі 80-90 років XIV століття була найбільшою і наймогутнішою серед держав Балканського півострова і поступалась лише Порті. Як вважає український дослідник М. П. Рудяков, „вона являла собою політичну, економічну та військову силу, здатну претендувати не тільки на субрегіональне (у центральній частині Балкан), а й регіональне (усі Балкани, Центральна Європа) лідерство”. [29, с. 263]. Однак після раптової смерті у 1391 році Твртка Боснія розпадається на окремі уділи, вступила в період міжусобної боротьби, і тим самим стала жертвою османської агресії.

Македонія у XIV столітті увійшла до складу Сербії. Щоправда серби, прийшовши на нові терени не змінювали тут переважаючих грецьких звичаїв. Однак тривав процес активного заселення цих територій греками, болгарами, сербами. Ці процеси викликали соціально-економічний розвиток Македонії. Розвиток ремесла і торгівлі сприяв піднесенню міст та організації системи ярмарків в них. Сербські правителі намагались залучити на свою сторону грецьку світську верхівку. Греки брали участь у виборах на рівні з сербами і одержували „хрисовули” (грамоти) на земельні володіння.

Однак, після смерті Стефана Душана і занепаду його держави ситуація різко змінилася. Македонія входить в період феодальної роздробленості. Центральна і Східна Македонія перейшли під владу Вукашина, що прийняв титул „Короля сербів та греків”. В Південно-Східній Македонії встановилась влада деспота Йована Углеши, на Північному-Заході – Деяна. Рештою земель самостійно правили місцеві феодали [30, с. 132]. Саме така ситуація зробила Македонію жертвою експансії османів.

Отже, нестабільна політична обстановка на Балканах, яка супроводжувалась війнами між балканськими країнами поряд з феодальними суперечками в кожній із них дала можливість новій Османській державі почати експансію на ці території.

В другій половині XIII – на початку XIV століття на півострові Мала Азія (Анатолія) почала складатись нова держава – Османська імперія. Її становлення було напряму пов’язано з військово-міграційними процесами [57, с. 61].

Під час нашестя монголів під керівництвом Чингізхана в Середню Азію у 1210-1221 роках туркменське плем’я кайя, яким правив Ертогрул-бей, вирушило з туркменських степів на захід і в 30-х роках XIII століття опинилось в Малій Азії. Ертогрул отримав від сельджутського султана в якості дозволу території в південно-західній частині Малої Азії на кордоні з Візантією. Як розповідає турецький літописець Ашикпашазаде в своїй хроніці „Товаріхш-і Ал-і Осман”: „У Ертогрула було три сина: Осман, Гундюз і Саруяти. Ертогрул відправив свого сина Саруяти до Алеадіна: „Нехай він покаже нам місце”. Султан дав їм область Сегюд. Направившись через Енгірію (Анкару) вони прибули на ці землі... Через деякий час Ертогрул помер... Осман зайняв місце батька... [53, с. 261]. У 1281 році, після смерті батька, Осман став вождем племені. У 1289 році конійський султан надав Осману титул Бея (правителя),