Крім того, султаном був встановлений статут не мусульманських релігійних общин. Він затвердив православного (грецького) патріарха в Константинополі. Православні народи – болгари, греки, серби – розглядались як одна „грецька община”. Константинопольський патріарх користувався в ній не лише церковною, а й судовою владою. Патріарх і єпископи мали право ухвалювати судові вироки над православним населенням [4, с. 390-391].

Отже, фактично „Канун-наме” закріплював панівне становище турків-османів над південнослов’янським населенням.

Османська імперія в адміністративному відношенні поділялась на провінції, які спочатку називалися „бейлербействами”, а з кінця XVI століття – „еялетами”. Бейлербеї, котрі їх очолювали, призначалися султаном і, окрім господарської влади, розпоряджалися значною військовою силою.

Бейлербейства (еялети) поділялись на „санджаки” („знамена”), які очолювали особливі чиновники – „санджакбеї”. У містах найважливішим чиновником вважався „мухтесіб”, який розпоряджався усім міським господарством [29, с. 304].

Завойовані території Балканського півострова на початковому етапі становили єдине військово-адміністративне ціле – Румелійське бейлербейство (з центром спочатку в Одрині, а згодом у Софії). Він поділявся на менші, але важливі з точки зору організації структури – санджаки, які були не лише адміністративно-територіальними одиницями, а й основними бойовими підрозділами султанської кінноти – сипагів.

З розширенням турецьких володінь на Європейському континенті збільшилась кількість санджаків, а отже, розросталось Румелійське бейлербейство, що в свою чергу ускладнювало управління підвладними територіями. Тому від нього поступово відокремились в середині XVI століття інші бейлербейства (Босна, Будин, Темішовар). Проте в кінці XVI століття у зв’язку із занепадом військоволенної системи, Румелійське бейлербейство було обмежене в розмірах і стало називатись ехлетом [30,с.192].

Однак характеризуючи адміністративну систему управління стосовно південнослов’янських народів слід відзначити, що вона не була єдиною на усіх загарбаних землях. Для цього необхідно врахувати ряд факторів: місцеві умови, особливості суспільних відносин, ступінь розвитку економіки, ландшафт регіонів, їхня близькість чи віддаленість від столиці імперії (Стамбула). Вони й визначили певні особливості адміністративного устрою в балканських країнах. Наприклад, на території Болгарії, що була завойована раніше, ніж інші південнослов’янські країни і яка, крім того, межувала з турецькими володіннями, відразу і досить швидко поширювались османські закони. Зокрема, столицею Румелівського бейлербейства з XVI століття була Софія. Бейлербей – намісник султана, військовий керівник усіх військ провінцій – отримав широкі і громадянські повноваження. Основною адміністративною одиницею був санджак. На болгарських землях були створені такі санджаки: Відлин, Нікополь, Слістра, Кюстенділ, Софія та інші. Правитель санджака, який обов’язково був турецького походження, очолював сформований тут військовий загін. Суд знаходився в руках Кадія, який творив суд на основі мусульманського права – шаріату за законами з „Канун-Наме”.

У містах поміж бейлербеїв, санджакбеїв і кадіїв, найбільш важливою фігурою в управлінні були мухтесіби із своїм штатом управління. Вони контролювали торгово-ремісничі об’єднання і ринок, збирали мита, слідкували за дотриманням фіксованих цін на продукти харчування, сировину і продукти першої необхідності.

Поступово збільшуючись, апарат управління перетворився у величезну бюрократичну машину, утримувати яку повинне населення Болгарії [31,с.162-163].

В селах адміністративний апарат складали кнези і кмети болгарської національності – представники місцевого самоврядування, які більшою чи меншою мірою здійснювали виконавчу владу на місцях, зокрема допомагали збирати податки з населення тощо [18, с. 166].

Таке становище Болгарії пояснюється тим, що вона була для османів плацдармом для подальших завоювань в Європі. Саме тому адміністративний апарат в країні складали суто турецькі чиновники, які підтримували тут панування турецьких феодалів.

Однак, адміністративна система змінювалась відповідно до місцевих умов. Боснійський еялет в системі турецьких володінь в Європі займав прикордонне становище, тобто був на окраїні. Це змушувало османський уряд проводити в цих землях обережну політику, йти на поступки місцевим феодалам. Лише поступово турки почали вводити в Боснії і Герцеговині свою феодальну систему, зберігаючи спочатку, особливо в Герцеговині, велику кількість місцевих феодалів-християн, які поступово переходили в іслам. Разом з тим військово-політична роль феодалів-потуреченців в Боснії швидко збільшувалась, особливо у зв’язку з тим, що для оборони від військових нападів європейських держав у прикордонних з володіннями Габсбургів районах Боснії в другій половині XVI століття почали виникати так звані капітанії-округи, центрами яких були укріплені міста, де зосереджувались наймані війська [26, c. 198-199]. Таким чином, політика османів в Боснії пояснювалась військово-стратегічними намірами.

Натомість в Чорногорії, де зберігалися пережитки первіснообщинного ладу, тривалий час діяло внутрішнє самоврядування. Територія країни, що була завойована турками в кінці XV століття ввійшла до Шкодринського санджака. Усі їхні намагання запровадити тут османську адміністративну і судову системи зазнали невдачі через опір чорногорського населення. Формально включивши цю невелику гірську країну до складу Османської імперії, Порта змушена була примиритися з її фактичною внутрішньою автономією. Формальна залежність Чорногорії від султана полягала в тому, що вона була зобов’язана виплачувати султану щорічну данину, яку туркам доводилось збирати за допомогою військової сили, що спричинило майже безперервні чорногорсько-турецькі війни. У цих військових сутичках чорногорці мали перевагу. Вона полягала в тому, що гірський ландшафт країни дозволяв їм завдавати несподіваних ударів по яничарським корпусам і отримувати досить значні перемоги [30, c. 198]. Завдяки цим факторам залежність Чорногорії від турецької адміністрації була номінальною.

Цією розгалуженою адміністративною системою управляв величезний апарат чиновників Османської імперії, кожен з яких мав свої функції. На чолі імперії знаходився султан, який зосереджував в своїх руках усю повноту військової та цивільної влади, а водночас вважався в духовному