За розпорядженням султана у провінціях влада належала представникам вищого прошару військового стану – бейлербеям та санджакбеям. Кожен бейлербей і санджакбей зосереджували у свої руках всю повноту військової і адміністративної влади. Вони мали свій двір, канцелярію і диван. Крім них, широкі повноваження в провінціях мали також дефтердарі (скарбничі), в обов’язки яких входив збір податків та поповнення державної скарбниці.

Судова влада знаходилась у представників духовного стану, знавців ісламського канонічного права, - кадіїв, які очолювали невеликі адміністративно-судові округи, на які поділялися санджаки. Кадій був суддею, який в одноособовому порядку, на підставі норм мусульманського права – шаріату і султанських указів (канунів) – ухвалював судові вироки, щодо представників мусульманського суспільства [30, с. 193-194]. Однак по відношенню до слов’янського християнського населення судовий устрій мав свої особливості. Зокрема кадій мав право судити християн, якщо вони виступали позивачами чи відповідачами проти мусульман. У випадку, коли християнин судився з християнином, право верховної судової влади над ним належало патріарху та єпископу [29, с. 304].

У сільській місцевості, де не було державної адміністрації, деякі управлінські і поліційні функції за дорученням султана виконували сипагі-власники земельних маєтків, які отримували їх за військову службу султану. Однак маючи розгалужений державний апарат управління, який поширювався на великі території Балканського півострова і Азії, Османська імперія була політичним суспільством, яке в своїй основі було неоднорідне. До її складу входили багато різних етнічних спільнот, з їхніми традиціями. культурою, політичними переконаннями, що вони потрапили під владу сильної держави з-під гніту якої необхідно визволитись. Увесь цей процес необхідно контролювати і це „підтримувалось завдяки військовій силі і активній діяльності адміністративного апарату” [23, с. 212]. Саме тому імперія багато в чому нагадувала інші середньовічні східні деспотії і не дарма К. Маркс називав її „справжньою військовою державою середньовіччя” [23, с. 212].

Система османського панування на підкорених землях охоплювала суто військово-політичну, фіскальну та судово-правову сфери. У духовно-релігійне, соціально-культурне і сімейне життя, приватномайнові та інші справи держава не втручалась. Вони вважалися прерогативою відповідних органів самоврядування, які з дозволу турецької влади функціонували у формі церковних, сільських та міських громад, а частково і ремісничих корпорацій-еснафів (цехів). По суті йдеться про обмежену внутрішню автономію релігійних спільнот православних християн, католиків. Однак самоврядування в південнослов’янських народів на рівні цілої спільноти було умовним, доволі реальний характер воно мало в низових ланках – громадах. Як правило ці традиційні колективи людей формувалися за територіальною ознакою, а в умовах поліетнічного складу населення різних віросповідань – і на етнічній основі. Очолювали їх переважно найзаможніші і найавторитетніші особи, яких в різних балканських землях називали по різному – князями, кметами, боярами (турецькі назви – кетхуда, кехая, горбаджія, коджабатія). Коло питань, що їх громада в особі своїх керівників або на раді старійшин чи загальних зібраннях вирішувала самостійно, було доволі широким і різноманітним: здебільшого це виробничі, майнові, родинні, соціально, а частково фіскальні та поліцій ні справи.

Громади за своєю суттю, були суперечливими структурами. З одного боку, керівники громад співпрацювали з владою, були її своєрідним придатком, а отже, сприяли зміцненню та збереженню іноземного гніту. З другого боку, за тодішніх умов керівники громад робили корисну справу, в міру своїх можливостей і доступних засобі відстоюючи інтереси членів громади від надмірних утисків представників османської влади. Завдяки місцевому самоврядуванні коріння населення мало змогу без втручання з боку турецької адміністрації вирішувати ряд важливих питань духовно-релігійного і приватного життя. Завдяки цьому зберігались народні традиції, соціальний досвід та історична пам’ять народу, а отже, і його самобутність [30, с. 193].

Однією з характерних особливостей внутрішньої політики османів були потуречення та ісламізація християнського населення. Це відбувалось передовсім шляхом насильницької ісламізації. Не останню роль відігравало й „добровільне” прийняття ісламу, заохочуване матеріальними благами або можливістю зберегти вигідне суспільне становище. Так, уже з перших років османського панування іслам прийняло багато південнослов’янських феодалів, які прагнули таким чином зберегти свою владу і зливались з панівним класом турків, що називався аскері. Інша категорія населення імперії називалася райя (стадо), до якої входили усі платники податків. Серед райя траплялись й мусульмани, але становище християн було набагато важчим. Християни сплачували більші збори, не мали доступу до системи державного управління, їм заборонялось їздити верхи, носити зброю, вдягатись краще за мусульман, споруджувати будинки вищі за турецькі, були зобов’язані виявляти повагу при спілкуванні із завойовниками. Ці заходи мали закріпити у свідомості жителів Балкан почуття неповноцінності перед османами. Не вавсі витримували тягар подібної дискримінації, а тому, поряд з феодалами, до ісламу переходила більшість купців та ремісників, що сприяло розвиткові міст [29, с. 304].

Однак в кожній країні потуречення та ісламізація мали свої особливості. Так у Боснії і Герцеговині ісламізація мала масовий характер як серед більшої частин знаті, так і серед сільського населення, які до цього сповідували різновид богомільської єрисі - патарен. В Македонії в деяких районах виникали окремі села так званих торбешів, що прийняли іслам, але зберегли свою мову