більше підстав після єгипетського походу Селіма в 1517 році: держава, що підкорила Мекку і Медину, без усякого сумніву, стала провідною державою ісламського світу. Султана стали трактувати, як намісника Аллаха й керівника всього ісламського світу, відповідального за долю всього ісламу, покликаного зміцнювати і поширювати віру. В час правління Мехмеда ІІ було сформовано думку про те, що султан є утвердженим Аллахом правителем, главою мусульман і борців за віру а його армія є „військом Аллаха”. Отже, принцип священної війни використовували не для підтримки бойового духу воїнів. а перш за все для обґрунтування політики і загарбницьких зазіхань династії у відносинах з іншими мусульманськими князівствами. Принцип гази і джихаду був необхідний османським султанам для виправдання війн проти інших держав [11,с.306-308]. З цього приводу Іналджик Галіль відзначає: „Суспільство у прикордонних князівствах (серед них і Османська держава) відповідало особливим культурним взірцям, просякнутим ідеалами безперервної священної війни та постійного поширення дарюль-ісламу – царства ісламу – доки воно вкрило б цілий світ... Священна війна була б спрямована не на знищення, а на підкорення неправовірного світу - дарюльгарб” [28, с. 16-17]. Тобто релігія стала однією з основних експансійних засад Османської держави, яка в другій половині XIV-XV століттях стала „космополітичною державою, Адже об’єднала православні християнські Балкани і мусульманську Анатолію в єдину державу” [28, с. 17].
Важливою складовою в ідеології османських завоювань була ідея „золотого (червоного яблука)”. В одному з давніх турецьких пророцтв йшлося про падишаха, який захоплює країну іновірних і відбирає в них „золоте яблуко”. Ймовірніше за все османські турки перехопили ідею „золотого яблука” у візантійців, переробивши її на свій лад. В кизня ельма вони вбачали втілення мрії про те, що прийде час, коли вони оволодіють Візантією, захоплять золоте яблуко й підкорять іновірних.
Але після захоплення Візантії цю ідею стали відносити вже й до інших християнських країн, на які спрямовувалась турецька експансія: йшлося про угорську столицю Буду, про Відень, Рим, а далі – про таке легендарне місце, яке стане кінцевою точкою й метою турецької експансії. З цими уявленнями „народ ісламу мусить воювати доти, доки не дійде до золотого яблука”.
Від часів правління Мехмеда ІІ при вступі на трон османських правителів утвердилась церемонія, складовою частиною якої було опоясування нового султана шаблею пророка Магомеда в мечеті Ебу Едджуд, беручи на себе тим самим завдання боротьби за віру. Після цього падишах ішов до казарми яничарів, де командир спеціального підрозділу частував його щербетом. Султан випивав щербет, після чого зброєносець повертав посудину, наповнену золотом, а падишах промовляв: „Зустрінемось в кизиль ельма!” Тим самим він обіцяв яничарам, що невдовзі він поведе їх на захоплення нових територій [11, с. 308].
Поширеною була також ідея спадковості османської влади від імперії Олександра Македонського. Так під час походу на Відень, 1529 року османський великий візир Ібрагім-паша начебто демонстрував командирам свого війська корону відомого перського царя-завойовника Хорова І Ануширвана. Ця корона начебто належала ще Олександрові Македонському і через Ануширвана дісталася царським королям. В османському трактуванні турецький падишах є спадкоємцем Олександра, тому й корона Ануширвана, а тим самим й Угорщина має належати султанові. Ці претензії на те, щоб виводити владу султанів з традиції Олександра Великого були викладені в історичній праці Махмуда Герджючана „Гарх-і Унгурус” (друга половина XVI століття), в якій розгортається ідея турецького панування над Віднем [11, с. 309].
З проведенням в кінці XIV – на початку XVI століття ефективної загарбницької політики Османська держава захопила значні території на Балканах і в Малій Азії. Це привело до поширення в країні ідеї світового панування. Вперше такий розмах планів виявився під час походу Мехмеда ІІ і захоплення ним Константинополя. Йому приписують висловлювання, що „в світі має бути одна імперія, одна віра і один правитель”. Про Селіма І Люфті-паша писав, що він має намір створити флот, щоб за його допомогою підкорити всю Європу. При дворі Сулеймана І пишного також поширювалась ідея світового панування „... Наш володар переший після господа, і як єдине Сонце править небосхилом, так і в усьому світі один володар – наш султан”, - стверджував Мустафа-паша в 1528 році [11, с. 309].
Таким чином, ідеологія в Османській державі, як і вся її політична, соціально-економічна структура була спрямована на експансію, тобто підкорення нових територій, зокрема і південнослов’янських.
Починаючи з 1352 року турки-османи проводили свою експансійну політику на Балканах. Син Орхана Сулейман у 1352 році захопив місто Цимпе, а в 1354 році – місто Галіполі, які були важливими стратегічними пунктами для безпечної переправи турецького війська в Європу. Спроба візантійців, сербів і болгар об’єднати війська і зупинити наступ турків, щоб не дати можливості їм тут утриматись завершилась розгромом союзників поблизу Димотики.
Спільна загроза спричинила до укладення в 1355 році антитурецького союзу між Болгарією і Візантією, але постійні суперечки між двома державами перетворили його на фікцію. За правління султана Мурада І (1362-1389) натиск османів посилюється. У 1363 році вони захопили місто Адріанополь, зробивши його своєю столицею. Це було зроблено для того, щоб безпосередньо з Європи керувати військовими діями, які спрямовувались на два основні напрямки: перший – в долину річки Мариці, а другий – в сторону Фессалоніки [18, с. 149].
З 1364 року турки активно захоплюють болгарські території. Вон опанували Димотику, Одрин, Пловдів, Боруй та ряд інших фракійських міст.
