Відомо, що патріархи надавали османським чиновникам відомості про чисельність християнського населення. Це робилось з метою його обкладання податками. В Болгарії патріархія збирала звичайні і додаткові податки, одна частина яких призначалась для утримання церковної адміністрації, друга (мірія) – віддавалась на користь Порті. Багато зібраних коштів йшло на особисте збагачення грецького духовенства, яке в свідомості болгарського народу залишалось іноземним [36, с. 40]. Болгарські священики мали право займати тільки нижчі церковні посади (в основному були сільськими священиками) і брали участь в управлінні сільських громад.

Таким чином, Болгарська церква стала зброєю османської влади, адже використовуючи Константинопольську патріархію, як свого союзника, вона могла ефективно керувати болгарським населенням.

У трохи кращому становищі перебувала Сербська православна церква. Після падіння Сербської деспотовини вона деякий час зберігала свою самостійність, але змушена була платити Османській імперії щорічну данину. Під юрисдикцією Сербської церкви перебувала північна частина Сербії, Боснія, Герцеговина і Чорногорія. Вона зберігала свою самостійність до 20-х років XVI століття. У цей час вона потрапила під зверхність архієпископа Охридського. Це викликало велике незадоволення сербського духовенства. Так єпископ Смедеревський Павло в 1528 році був обраний сербським архієпископом, а згодом проголосив себе патріархом і почав виганяти єпископів, які підтримували Охридську церкву. Павло і його прихильники в боротьбі з Охридською патріархією зазнали поразки, але не змирились з нею [26, с. 202].

В середині XVI століття сербам вдалось відновити свій патріархат. Сербське духовенство використало зв’язки з деякими османськими чиновниками і військовими командирами, які були слов’янами за походженням. Зокрема найбільше в цьому їм сприяв сербський відступник Мехмед-паша Соколович (1508-1579), що був сином арабського священика, який досяг найвищого становища при дворі султана, ставши великим візиром. Він, можливо, підтримував зв’язки з родиною, а його старший брат Макарій, настоятель монастиря Хіландарі на Афоні, ймовірно, відвідував його кілька раз в Стамбулі. Можливо саме на прохання Макарія, яке підтримав великий візир, Сулейман Великий і відновив у 1557 році сербський патріархат з центром в місті Печ. Усі землі, на яких жили серби, стали підлягати патріархату, що став важливою національною інституцією [8,с. 313].

Відновлення самостійної сербської православної церкви мало позитивне значення для народів, якими вона стала керувати – сербів, боснійців і герцоговинців, чорногорців. Також під керівництвом Печської патріархії зародилась православна церква південної частини Угорщини і Трансільванії, а також північної Македонії і західної Болгарії. Сербські патріархи отримали від султана такі ж самі права, як і Константинопольські. Це дало можливість збільшити суспільні і політичні функції церкви. Тепер синод і церковні собори, на які запрошували не тільки духовних, а й світських осіб, вирішували інколи важливі суспільні справи. Діяльність православного духовенства була спрямована на підтримку народних традицій, сприяла релігійній консолідації, що не дозволило туркам-османам ісламізувати південнослов’янські народи [26, с. 202].

Отже, відносна самостійність Сербської православної церкви, яку їй надав османський уряд дала можливість певною мірою згуртувати південнослов’янські народи, зберегти їхню мову, звичаї, культуру в умовах турецького панування.

Становище Охридського архиєпископства, під управлінням якого перебувала майже вся Македонія, південна Албанія, південно-західна частина Болгарії і південна Сербія було подібним до Болгарської православної церкви. Щоправда воно мало досить значну автономію від Константинопольської патріархії, але уже в кінці XVI століття вищі державні посади тут почали займати греки, які намагались ввести (спочатку в містах) богослужіння на грецькій мові, поширювали грецьку церковну літературу і писемність [26, с. 202].

Свої характерні особливості мала і економічна політика Османської імперії в південнослов’янських землях, яка суттєво вплинула на соціально-економічне становище поневолених народів.

Османське завоювання завдало економіці південнослов’янських народів відчутної шкоди. Воно на декілька століть затримало тут процес розкладу феодальних відносини. Саме цими обставинами в основному можна пояснити значне господарське відставання південнослов’янських земель від країн Західної Європи. Як відомо, Османська імперія як державна структура носила військово-феодальний характер, а тому забезпечувала своє існування завоюванням і грабуванням все нових і нових земель, встановленням на цих землях своїх господарських відносин.

У період турецького панування значних змін зазнали аграрні відносини. Більша частина земель вважалася власністю держави і називалась „мірі”. Інша частина земельного фонду („вакф”) передавалась на релігійні або благодійні цілі і належала мусульманському духовенству. Ще одна частина („мюльк”) роздавалась в приватну власність окремим світським особам. Особисті землі султана в імперії називались „хассе” і були незначними. Серед цих форм земельної власності переважали дві перші [34, с. 21-22].

Саме з державних земель проводились ленні дарування турецьким феодалам за відбування ними військової служби. Такі феодали називались „сіпахи” (спахії), а військоволення система, що встановлювалася в Османській імперії – сіпахійською.

Лени поділялися за прибутками на три категорії: „тімари” (прибуток 3-20 тис. акче), „зеамети” (20-100 тис. акче) і „хаси” (понад 100 тис. акче). Хасами володіли найвпливовіші чиновники, у тому числі візири, бейлербеї, санджакбеї. Співвідношення тімарів і зеаметів на загарбаних слов’янських землях становило приблизно дев’ять до одного.