Сербію турки підкорили набагато пізніше, ніж болгарські землі, а тому вона опинилася в кращому становищі. У Сербії не відбувалися бурхливі міграційні процеси, характерні для Болгарії. Саме тому турецький елемент не дуже змінив етнічну картину в сербських землях, оскільки їх заселення османами не мало масового характеру. Практично турки мешкали тільки в містах.

Більшою мірою османське завоювання вплинуло на релігійну ситуацію в Сербії. Щоб не втратити прибутки, багато сербських купців і ремісників перейшли в іслам. Оскільки в містах османської імперії громадяни різних віросповідань проживали в окремих кварталах – малахах – це ще більше сприяло зближенню сербських мусульман із завойовниками, поступовій втраті ними рідної мови і культури.

У перші десятиліття після завоювання міста Сербії відігравали в основному роль адміністративних центрів і фортець. Але уже в XVI-XVII століттях, як і скрізь в імперії, в них розпочалося певне економічне пожвавлення. Збільшилась кількість ремесел, прогресувала технологія виробництва, відбувались структурні зміни. Ремісники утворювали корпорації, подібні до західноєвропейських цехів. Вони дістали назву еснафів (руфетів) і поділялись як за професійним, так і із за релігійним принципом. Аналогічні об’єднання створювали й купці. Їхні особливі права закріплювалися а в султанських фірманах (указах). Найбільшими центрами ремесла і торгівлі в Сербії були Белград, Ніш, Ужице та інші [29, c. 308-309].

В Боснії і Герцеговині активно проводився після завоювання процес ісламізації місцевого населення. Це, як відомо, було спричинено прикордонним розташуванням цих територій, а тому османи довгий час будучи зацікавлені в прихильності місцевого населення не поспішали ліквідовувати системи місцевого самоврядування. Тільки після утворення в 1580 р. окремого Боснійського сялету сюди приходить турецька адміністрація, яка в західних районах одразу ж створила особливі військово-адміністративні округи – капітанії. Їм належало стати османськими форпостами в Європі [29, с. 309].

У XVI столітті в Боснії провідним ремісничим і торгівельним центром було місто Сараєво, як і в Сербії розвивались ремісничі корпорації (еснафи), прогрес спостерігався в торгівлі, що пов’язано з тим, що Османська імперія вела активні торгівельні відносини з італійськими землями [26, с. 196].

Чорногорія після завоювання турками залежала від них номінально. Цю номінальну залежність підтверджує соціально-економічне становище країни. В господарському відношенні Чорногорія вважалася найвідсталішою областю Балканського півострова. Тут повсюдно панувало натуральне господарство, не було міст. В суспільному житті зберігалося багато архаїчних рис. Населення жило великими патріархальними родинами – задругами, які об’єднувались у братства, а ті в свою чергу – у племена. На чолі племен стояли князі (воєводи, старшини), які скликалися в разі потреби і в яких брали участь усі дорослі чоловіки племені. Існувала також загальночорногорська скупщина, яка мала завдання вирішувати найважливіші питання внутрішнього життя і зовнішніх відносин країни. Скупщина обирала головного князя, який номінально вважався правителем Чорногорії і виступав в ролі посередника між турецькою владою і населенням країни. Але його повноваження були дуже обмежені. Слабкість влади головного князя робила його неспроможним припинити племінні суперечки, які іноді переростали у збройні конфлікти. Гасити їх могла лише православна церква, очолювана митрополитами, що походила переважно з династії Негошів. Їх резиденція в Цетінському монастирі поступово перетворилася в політичний центр Чорногорії, а владики – на її правителів, що об’єднували у своїх руках церковну і світську владу [30, с. 198].

Македонію турки-османи підкорили в кінці XIV століття. В адміністративному відношенні вона входила до Румелійського еялету й перебувала в такому ж безправному становищі, як і Болгарія. Разом з тим вигідне географічне положення Македонії та її головного міста – Скоп’є, розташованих на перехресті торговельних шляхів, сприяли розвиткові ремесла і торгівлі. Тимчасовому пожвавленню економіки сприяла програма османського уряду по розвитку гірництва. Кратівські копальні відігравали в XVI столітті важливу роль, адже постачали метал для турецької армії. Однак відсталість виробничого процесу й загальний економічний занепад імперії призвели до згортання наприкінці XVI століття гірничої промисловості Македонії [29, с. 310].

Як відомо, васальну залежність від Османської імперії зберігала Дубровницька республіка. Зберігаючи васальне становище, Дубровник активно займався торгівлею, в той час як інші країни воювали. Враховуючи корупційність турецьких чиновників, місцеві торгівці шляхом підкупів на протязі XV-XVI століть зуміли перетворити Дубровник в провідний торговий центр Балканського півострова. Цьому сприяло два важливих фактора. По-перше, Османська імперія слабо стимулювала розвиток торгового капіталу і пов’язаної з ним ділової активності і не гарантувала особистої майнової безпеки. Саме тому велику частину господарсько-торговельних операції повинні були взяти на себе іноземні елементи – венеціанці, дубровчани. По-друге, в XVI столітті в цехах імперії окреслився ріст виробництва, особливо сільськогосподарського і на місцевих ринках почала накопичуватись маса експортної продукції – шкіри, воску, шерсті. Це використали дубровчани і стали тією силою, яка знала, як проникнути на місцеві ринки, як доставити цю масу товарів на узбережжя і як вивести її в Західну Європу. Саме тому, XVI століття стало періодом економічного розвитку Дубровницької республіки, порівняно з іншими південнослов’янськими країнами [50, с. 5]. Проте, насамперед слід враховувати основну причину такого становища Дубровника. Це пов’язано перш за все із ставленням до республіки османської верхівки, яка „переконалась, - підкреслював М. М. Фрейденберг,