Природно, що внутрішня політика османської влади не могла покірно сприйматися південнослов’янськими народами. Відразу після захоплення їхніх територій вони піднімались на національно-визвольну боротьбу, яка однак в XV-XVI століттях не набула масового характеру. Протягом цього періоду можна виділити такі основні форми політично-визвольного руху як еміграція в інші країни, втеча в гори, відмова від виконання повинностей (пасивні форми), партизанський рух, збройні повстання (активні форми).

Зокрема найбільш поширеною формою національно-визвольного руху в цей період було гайдуцтво, соціальною базою якого в основному виступало селянство, яке втікало від важкого податкового османського гніту і в гірській місцевості та лісових масивах створювало свої загони (чети) [37, с. 45-50]. Чисельність цих загонів була різною. Прийнято вважати, що зазвичай гайдуки об’єднувались в „договірну дружину” із 10-20 чоловік на чолі з воєводою [37, с. 45]. Інколи наводяться дані про чисельність 50-100 чоловік [56, с. 10; 26]. Це говорить про локальність, не чисельність національно-визвольного руху в XV-XVI століттях. Однак, як відзначає болгарський дослідник Б. Цвєткова: „Не бачачи інших засобів покращити своє становище, селяни часто прибігали до збройної боротьби – гайдуцтва, цій традиційній формі антифеодального опору на Балканах в цей період” [38, с. 80].

Таким чином, внутрішня політика Османської імперії на загарбаних південнослов’янських землях мала свої як спільні, так і відмінні риси. Національний гніт, насадження адміністративної, економічної системи, ісламізація і потуречення, активні колонізаційні процеси притаманні османській політиці в усіх регіонах. Однак будучи військовою державою, яка постійно веде завойовницькі війни, Османська імперія з стратегічних міркувань надавала деякі привілеї окремим країнам, перетворюючи їх у своїх васалів або зменшуючи на них адміністративний тиск. Така політика османів руйнувала монолітність південнослов’янських народів, змушувала їх або переходити на бік нових володарів, або залишати рідні терени, емігруючи на інші землі, а введення османської економічної системи, як і в цілому османське завоювання завдало економіці південнослов’янських народів значної шкоди. Після завоювання країни регіону ще довгий час перебували на стадії феодалізму і цим в основному можна пояснити їх господарську відсталість від країн Західної Європи. Однак за всіх відмінностей у становищі болгар, сербів, боснійців, чорногорців, македонців, частково хорватів в цей період у них зароджується прагнення до національного визволення від турків-османів.

Розділ ІІІ. Зовнішня політика Австрії в південнослов’янських землях.

Австрійська держава, яка розташована на берегах річки Дунай, в середні віки володіла найбільш важливим і безпечним водним торговим шляхом, який зав’язував Східну і Західну Європу. Сухопутні шляхи зв’язували її з Російською державою і Польщею, а через альпійські перевали – з Італією. В країні, яка займала досить вигідне географічне положення на перехресті торгових шляхів, рано виникли і досягли значного розвитку міста – Марат-Медлінг, ЛІнц, Вінер-Нейштадт та інші. Австрійські герцоги (спочатку Баренберги, а потім Габсбурги) зуміли використати ці переваги і слабкість своїх сусідів і захопили слов’янські землі – Штірію, Карінтію, Крайну, Горицю, Градішкі. Під владу Габсбургів також потрапили Тіроль і розкидані дрібні німецькі володіння у Верхній Швабії і південнім Шварцвальді [6, с. 425].

Протягом XIV-XV століть Австрія, як і більшість європейських країн вступила в період розвиненого феодалізму. Він характеризується постійними феодальними міжусобицями і війнами, загальним розвитком виробничих сил, ростом суспільного поділку праці, відділенням ремесла від сільського господарства, створенням міст, як економічних центрів. Це все відбувається паралельно із соціальною боротьбою селян проти феодалів, яка переплітається з конфліктами міст проти феодалів. Розвиток внутрішнього ринку і посилення соціальної боротьби привели в багатьох країнах і зокрема в Австрії до створення міцних феодальних держав [44, с. 22].

Політичний розвиток Австрії в цей період проходив у боротьбі двох тенденцій: перша – боротьба династії Габсбургів за першість у середині країни і за зосередження влади в одних руках; друга – боротьба династії за збільшення території країни шляхом приєднання до неї сусідніх областей – Чехії і Угорщини, якій належала частина південнослов’янських територій [44, с. 25].

Слід відзначити, що боротьба за збільшення території Австрії велась в основному мирним шляхом. Це пов’язано з тим, що Габсбурги ще не зміцнили своє панування в цій країні і не могли проводити загарбницькі війни. Територіальне розширення Австрії в цей період було результатом обережного лавірування, вмілого використання всіх протиріч в Європі – боротьби імператорів проти папи, Угорщини – проти Чехії і Польщі, однієї дворянської партії (на територіях, де мали вплив Габсбурги) проти іншої. Угоди про успадкування. про опіку над неповнолітніми князівськими синами, династичні шлюби були лише зовнішнім проявом цієї політики. Її суть полягала в тому, щоб шляхом обіцянок, підкупів і договорів зробити залежною від Габсбургської династії одну із партій нових земель, які вони прагнули захопити. По суті це робило їх власниками цих територій. Для Габсбургів це було можливо тому, що увесь процес розвитку ішов в напрямку поглинання невеликих земель великими і дворянським партіям малих областей приходилось вибирати, кому із сильних сусідів підкорятися, так як вони не мали можливості зберегти свою самостійність. Правителем визнали того, хто більше давав привілеїв.

Таким шляхом Габсбурги заволоділи в XIV столітті Тіролем, Істрією, Герцом, добились повернення Крайни. Цей процес приєднання бува досить складним. В кожній із приєднаних земель приховувалось декілька князівських партій – одна прогабсбургська, а декілька інших орієнтувались на будь-яку іншу династію. Тому приєднання кожної області передував довгий ланцюг змов