і повстань знаті, а з XV століття виникали цілі князівські федерації, що були в опозиції до герцога. Крім того, об’єднання земель під владою однієї династії ще не означало централізацію. Кожна земля була в більшій чи меншій мірі автономна, а тому повинна була самостійно піклуватись про свою безпеку. Союзи були засобом для захисту країни, її інтересів, що гарантувало безпеку в ході боротьби партій. Під час цих процесів Габсбурги зуміли поступово зміцнити своє панування, роз’єднати своїх ворогів, а потім знищити їх одного за іншим, діючи або власними силами, або з допомогою союзних князів, придушуючи повстання і перетягуючи на свій бік невпевнені партії [44, с. 25-26].
Важливою внутрішньополітичною подією для Австрії було видання імператором Священної Римської імперії німецької нації в середині XIV століття „Вищого привілею”, який фактично звільнив країну від усіх її ленних зобов’язань по відношенню до імператора і імперії. Вони звільнили Австрію від усіх податків і повинностей на користь імперії. Під час ведення війни імперією вони повинні були виставити лише символічну армію із 12 чоловік. Австрійський герцог мав право приєднувати до своїх земель нові території, навіть якщо вони належали імператорі або церкві, але мав використовувати при цьому такі прийоми як дарування, передача в спадщину, продаж або заклад. В своїх спадкових володіннях він був необмеженим правителем, якому належав верховний суд, князі безпосередньо підкорялись йому і навіть не мали права апелювати до імператора для перегляду його судових рішень.
З 1414 року австрійські Габсбурги отримали титул ерцгерцогів, а з 1438 року Альбрехт V був обраний німецьким імператором. Цей титул зберігався за династією Габсбургів до 1805 року [44, с. 26].
Таким чином, Австрія протягом XIV-XV століття зміцнювала свою самостійність, що пов’язано із приходом до правління династії Габсбургів і на кінець XV століття в країні визріли умови для створення сильної європейської держави. Це пов’язано з тим, що Священна Римська імперія німецької нації, до складу якої входила Австрія була слабо об’єднаною територією і складалась з окремих земель, які мали досить суттєві автономні права, а тому самостійно проводили свою внутрішньополітичну діяльність. Натомість існування сильної і стабільної династії в Австрії, якою були Габсбурги, дало можливість їм здобути титул „німецьких імператорів” в процесі династичної боротьби за владу, що дало можливість їм панувати в якості австрійських князів над Німеччиною та її невеликими державами.
Перебуваючи в складі Священної Римської імперії німецької нації Австрія знаходилась в форватері її зовнішньополітичних орієнтирів. Саме тому, коли Османська імперія розпочала свою завойовницьку політику на Балканах в другій половині XIV століття, то це викликало протидію європейських країн, а, особливо, католицької церкви на чолі з Папою. Папська дипломатія бере участь в організації хрестових походів проти турків-османів під гаслом боротьби проти іновірців, тобто мусульман, що прагнуть підкорити християнські народи. В результаті в 1396 році був організований хрестовий похід проти турків, в яком взяли участь добірні французькі, англійські, німецькі, чеські, польські, угорські та італійські лицарі. 25 вересня 1396 року європейські і турецькі війська зустрілися на території Болгарії під містом Нікополь. В упертому і запеклому бої османські війська перемогли. Їхній перемозі сприяв удар сербського війська, на чолі якого стояв сербський васал Стефан Лазаревич. Після битви Європі довелось передати до Туреччини величезний викуп за полонене лицарство. Через генуезьких купців-банкірів султанові виплатили 200 червінців [11, с. 306].
У зв’язку з відновленням турецької експансії на Бакланах в середині XV століття і активним просуванням османських військ до кордонів Угорщини і Австрійського герцогства європейські країни змушені були організувались і зупинити просування османів. В 1441 році угорський полководець Янош Гуньяді завдав поразки османським силам, що виступили в Трансільванію і надалі після цього здійснював несподівані напади на їх збройні формування. Перемоги Я. Гуньяді викликали сильне враження в Європі і Папа приступив до організації нового хрестового походу. В результаті був організований так званий „Довгий похід” Яноша Гуньяді і короля Ласло І, в якім взяли участь хрестоносці з Чехії, Польщі, Франції, Німеччини. Вийшовши 22 липня 1443 року з Буди, хрестоносці перейшли Дунай біля Белграда і активно просувались по територіях Балкан, перемагаючи розрізнені османські загони. За цих обставин султан Мурад ІІ через посередництво сербського деспота запросив миру, який було підписано в Едирне 12 червня 1444 року. За мирним договором османці допустили відновлення Сербської деспотовини, а угорці погодилися не переходити Дунай і не висувати претензії на Болгарію.
Однак 4 серпня 1444 року відбулась вирішальна битва, в якій війська хрестоносці були розбиті [19, с. 231; 11, с. 310-311].
Як у битві під Нікополем 1396 року, так і під Варною (1444 року) в складі європейських військ хрестоносців взяли участь невеликі австрійські збройні формування, які були відправлені в складі військ Священної Римської імперії.
Поразки європейських військ туркам під Нікополем і Варною викликали велике занепокоєння в Європі. Воно посилилось з особливою гостротою після захоплення турками в 1453 році Константинополя і повалення Візантійської імперії. „Із завоюванням в 1453 році Константинополя було вирішено долю Балканського півострова” [7, с. 35], а тому європейським країнам необхідно було негайно мобілізуватись і зупинити просування османів. Багато австрійців було серед хрестоносців, які, натхненні проповідями дуже популярного у Відні Йоганнесса Каспістрано, врятували Белград спільно з угорцями 1456 року від турецької неволі. Для боротьби з турками австрійський герцог Фрідріх ІІІ заснував чернечий чин святого Георга (1468 рік
