а в 1299 році, коли розпався Сельджуцький султанат, проголосив себе самостійним правителем і „турки його племені за іменем свого правителя, почали називатись Османами, а створена ним держава отримала назву Османська або по-європейськи Оттоманська [34, с. 7]. Норман Девіс виникнення Османської імперії назвав „найсенсаційнішою” подією Середньовіччя, вважав, „що їй згодом судилося заступити Візантійців” [9, c. 401].
Слід наголосити, що плем’я Османа, на основі якого і утворилось нове державне утворення має тюркське коріння. Поряд з іншими кочовими і напівкочовими племенами, які проживали на території Анатолії, воно відзначається спільністю мови, збройною мобільністю чоловіків і військово-кочовим способом життя. Частина вільних або невільних переселенців воювали одні з одними і з сусідами – візантійцями, греками, вірменами та іншими народами. Їх об’єднувало також спільне усвідомлення: щоб вижити в чужих землях, треба було міцно триматися за брата-сусіда і гарно володіти зброєю. В усіх тюркських князівствах чітко виділялись вмілі військові вожді – еміри, беї, бродячі проповідники - Дервіші, ісламські (мусульманські) керівники – баба або шейхи, які об’єднували силою зброї і слова свої народи під гаслами „боротьби з невірними” [57, с. 61].
Бейлик Османа відставав від інших князівств і по території, і по рівню соціально-економічного розвитку. Як писав А. Тойнбі: „Осман був вождем безіменної Ватаги біженців, незначущого уламка від людської катастрофи, закинуті на найдальші околиці світового ісламу могутнім натиском монгольської хвилі... Останні правителі з династії Сельджсунів дали цим нещасними біженцям смужку території на північно-західній околиці Анатолійського плоскогір’я. Осман змирився з долею і заходився розширяти свої володіння коштом православно-християнських сусідів” [48, с. 122]. Однак, як географічне положення, так і політична ситуація, яка склалася в Малій Азії на початку XIV століття сприяли швидкому розвитку Османської держави. Район, що став ядром майбутньої Османської держави, був віддалений від тих областей, де панували монголи, а тому правителі бейлика, визнаючи себе васалами монгольських ханів, були фактично самостійні в своїй внутрішній політиці. Крім того, сусідні князівства не надали великого значення початковим успіхам османів.
Ще одним фактором, який сприяв розвитку Османського князівства, було його сусідство з Візантією. Військові дії, які вожді бейлика направили проти останніх володінь слабкої імперії в Малій Азії, дозволили їм суттєво розширити свої кордони і разом з тим забезпечити постійний прихід нових сил з других тюркських князівств Анатолії, які прибули для участі у „Священній війні” проти „невірних” [21, с. 494-495].
За правління Орхана (1326-1359) турки-османи завоювали у Візантії останні її володіння в Анатолії: 1326 рік – Бурсу, яке стало першою столицею Османської держави, 1329 або 1331 року – Нікею (Ізнік), 1337 р. - Нікомедею (Ізміт) [46, с. 558].
Отже, на середину 50-х років XIV століття турки-османи утвердились в Малій Азії і виникла реальна загроза їхнього вторгнення на Балкани.
Політична організація Османської держави на перших порах була досить примітивною. Осман і Орхан утверджувались у звання бея на раді племінної знаті. Бей виступав перш за все як воєначальник, а основною його функцією являлась організація військової справи для здійснення грабіжницьких походів проти сусідів. В якості найближчих сподвижників бея виступали його родичі - сини, брати, яких він назначав правителями захоплених міст і замків [21, с. 495].
В основі економічної і політичної організації османів лежала військово-ленна система. Вона стала запорукою масштабних завоювань, перетворила османські території в „тотально-мілітаризовану державу” [45, с. 4761]. Верховним власником, або співвласником усіх земель в країні вважався османський султан, який жалував у користування (без права власності) своїм „служакам” земельні наділи, за користування якими служили, а не платили податків (тімар). Користування цим наділом і служба (переважно в війську) за нього були спадковими. Тому власники наділів (тімаріоти), швидко перетворились на військовий службовий стан. Решта підданих платила султану репту-податок, але в разі війни кожен турок міг заробити гроші, тому що для збільшення армії в умовах масштабних боєвих дій формували додаткові ополченні корпуси яя (піхоти) і мюсселен (кінноти), яким на період війни держава платила жалування (1 акче в день), а в разі перемоги додатковим матеріальним стимулом ставала воєнна здобич.
Тімарна система була основою соціального устрою Османської імперії. Право надання земельних наділів зводилось до слідую чого. Тімаріоту за умови несення ним військової служби в пожиттєве користування надавалась не земля, і тим більше не люди, які проживали на ній, а лише право збирати податки з цієї землі, тімар, таким чином, являв собою не пустуючу, а заселену землю. Оженившись в роді збирача податків, тімаріот не отримував якостей ні земельного власника, ні господаря, він не цікавився за пашков, не піклувався про урожай, часто не мав власної хати в селі. Він був воїном, і тільки воїном, і ніякі господарські справи не відволікали його від військового ремесла. Його думки були націлені лише на війну. Якщо він прагнув збільшити свої прибутки, то міг це зробити лише за рахунок військової здобичі, а не збільшити податкові зобов’язання своїх селян, - це йому робити було строго заборонено [50, с. 85]. В цьому полягає одна із соціальних причин військової спрямованості Османської держави.
Могутності імперії сприяла гарно організована армія. Турецьке військо було значно могутнішим за феодальні ополчення південнослов’янських народів і це спричинило швидке їх підкорення.
На початку османських завоювань, в XIV столітті, турецьке військо формувалось з кількох категорій. Піхотні частини складались з азапів, які служили за свій власний рахунок, і яя – солдат,
