що отримували жалування із казни за період військових дій, а в мирний час працювали на відведеній для них землі і були звільнені від податків. Кінне військо складалось із воїнів. які прийшли з Малої Азії і першими брали участь у наступах – акинджи (від „акин” - наступ). Щоправда не всі ці категорії війська збереглись. Наприклад, в ХV столітті частини яя поступово занепадають, а на перший план поступово висувається кінне військо. Це вершники, що несли військову службу за земельні жалування (сіпахи) або тімаріоти (від слова „тімар” – умовне земельне жалування).
Згідно класифікації, яка введена близько 1516 року, існувало три види земельного жалування у відповідності з розміром прибутку, який вони приносили протягом року: до 20 тисяч аче – тімар, від 20 до 100 тисяч акче – зеамет, більше 100 тисяч акче – хасс, який надавався тільки самим вищим чинам. Однак 20 тисяч акче отримувало не багато сіпах. Їх реальні прибутки були набагато меншими. Сіпахи, які отримували в рік всього 100-200 акче обов’язково мали брати участь в походах. Джебелі – це воїни, які отримували із своїх наділів від 500 до 1 тисячі акче. Вони повинні були виступати в похід з повним військовим спорядженням. Власник лена з прибутком 2-3 тисячі акче повинен був привести з собою слугу-зброєносця, тімаріот з прибутком 3-4 тисячі акче мав право носити дорогу кольчугу і мав виступити в бій уже не з своїм слугою, а воїном. Тімар в 5-6 тисяч акче передбачав участь в поході разом з сіпахі уже двох джебелі, які везли з собою невелику палатку. В міру збільшення цінності тімару, збільшувалась кількість воїнів і слуг, яких лицар вів з собою в похід. [39. с. 86] . Отже турецьке військо являло собою не лише вершників, а й значну кількість піхоти, а також допоміжного персоналу.
Ядром османського війська була кіннота і усі битви вигравались ударами кавалерії. Відповідним було і озброєння – в турецькій армії довгий час переважала холодна зброя, яка була зручна у використанні в кінній битві. Турецький воїн був озброєний луком із стрілами, кривою шаблею, коротким списом, палицею, щитом і, якщо дозволяли прибутки, панцирем. Ось що побачив в османськім війську в першій половині XV століття бургундський лицар Бертрадок де ла Брок’єр: „Коли турки ідуть на війну, кожен носить лук зі стрілами і шаблю, а разом із ними і гарну булаву ... з багатьма шипами і короткою ручкою... Більшість носить і маленький дерев’яний щит ...” [50,с.86]. Османські султани були зацікавлені в збільшенні своєї кінноти. З початком завоювань на Балканах вони почали набирати до складу тімаріотів місцевих феодалів, для яких ця служба стала компенсацією за відібрані помістя. Спочатку військова служба не вимагала обов’язкової зміни релігії, однак, з кінця XV століття ісламізація набирає широких обертів. Мусульманський дух в османськім війську сповідували акинджи. Їм була відведена роль ударної сили, яка руйнувала оборону ворога. Констянтин із Островиці про це писав так: „Швидкі вершники акинджи ... знаходяться на ворожій землі недовго, однак, доки вони там господарюють, вони все захоплять, все пограбують, переб’ють і знищать так, що багато років після цього там не буде співати півень” [50, с. 87]. Вони мали завдання обложити ворожі укріплення до приходу основних сил. В їхньому середовищі панував мусульманський фанатизм, християн серед них не було.
Важливою ударною силою османського війська був яничарський корпус. Його створення розпочалося в середині XIV століття. Так, в 1361 році було створено перший регулярний корпус піхоти із християнських військовополонених. Він був особливо необхідний під час облоги замків, з якими не могла справитись кіннота. Цей корпус отримав назву „нового війська” (єні чері) і виховувався в дусі мусульманського фанатизму і безмежної відданості султану, рабами якого вони вважались [24, с. 387]. На думку М. М. Фрейденберга „саме яничар в очах європейців частіше уособлював османську систему, він став якби символом її військового устрою і придворних порядків” [50, с. 87].
Отже, Османська держава, маючи добре організовану армію, мала значну перевагу над південнослов’янськими народами, що, зрештою, і визначило їх долю.
Важливим фактором в утворенні і розвитку Османської держави, який наглядно характеризує суть експансійної політики – це ідеал джихаду або гази (священної війни). Однак, поряд із цим важливу роль відігравали й інші ідеологічні складові, а саме, легенда „золотого (червоного) яблука” – кизил ельма та ідея спадковості османської влади від давньоперського царства та імперії Олександра Македонського. Крім того, османська династія використовувала для обґрунтування своїх походів не лише загальні ідеологічні системи, але й створювала ситуативні, орієнтовані на певну країну програми.
Від самого початку формування османського суспільства воно тяжіло до мусульманства як релігійно-політичної системи. Відтак звершення вождів і подвиги бійців часто зображалося мусульманськими поняттями і символами. Так, учасники грабіжницьких походів (акинджі) ставали газі, тобто борцями за віру, а їхні вожді (беї) перетворювалися в газі султанів, тобто проводирів цієї боротьби, а підкорені династією території (іл) були оголошені землею ісламу (дар уль-іслам). Але з розширенням теренів експансії, розширювався й ідеологічні горизонти династичних претензій. Уже Мурад І постає перед нами в одному з написів як „володар усіх королівств арабських і неарабських” (1385 р.). Мехмед І в 1410-1420 рр. називає себе халіфом, хоча ця претензія на управління усім мусульманським світом ще не відповідала реальним можливостям цього султана.
Вона отримала
