Тепер реальна загроза наблизилась до Сербії, зокрема до її македонських володінь. 26 вересня 1371 року на річці Мариці турецькі війська повністю розбили ополчення сербських правителів Македонії – братів Вукатина і Углеша. Битва була жорстокою. У сербського народу довгот зберігались легенди, що вода Мариці пофарбувалась після битви кров’ю сербських воїнів. Обидва керівники сербського війська загинули в битві, а її результатом стало те, що шлях туркам до Македонії і Сербії був відкритим [20, с. 165].

Болгарський письменник Ісакій Святогорець, вражений цією трагічною для слов’янських народів подією, писав: „Одні із християн були перебиті мечами, інші загнані в рабство, а ті, які залишились там, косила смерть, або вони помирали від голоду... Земля була спустошена, залишена усіх благ, люди загинули, зникла худоба і плоди... Живі заздрили тим, хто помер раніше” [20, с. 165].

Після цієї битви турки розгорнули активну експансійну політику проти Болгарії. З 1371 року вони захопили м. Ямбол, а в 1382 році заволоділи Софією. Правитель країни Іван Шишман визнав себе васалом султана. Після поразки на Косовому полі сербських військ доля Болгарії була вирішена. 17 червня 1393 року турецькі війська заволоділи столицею Болгарського царства – Тирново, а в 1395 році – Добруджанським князівством. Після поразки хрестового походу під Нікополем 1396 року Болгарія повністю перейшла під зверхність султана [18, с. 149-150].

Захопивши Болгарію, вони почали загрожувати Сербії і Боснії, що змусило феодальних правителів цих країн об’єднатись і дати бій османам.

З початку 80-х років XIV століття турки самостійно нападали на Сербію, але ці напади відбивались військами сербських феодалів. Так, в 1386 році султан Мурад І захопив місто Ніш, але серби отримали перемогу над турками в битві біля Плочкина. Серби також готувались до відбиття турків-османів і зосередили великі сили на Косовім полі.

15 червня 1389 року, в день Святого Вітта, сталась вирішальна битва сербів і боснійців з армією Мурада І на Косовому полі. Серби героїчно бились, про що розповідає фольклор усіх народів, які входили до складу Сербської держави [43, с. 171-174].

Турки мали чисельну перевагу (30 тис. проти 15-20 тис. воїнів у сербів і боснійців), проте бій розпочався зовсім не так, як замислив султан. Слов’янські загони спершу досягли тимчасового успіху. Важку кінноту союзників не змогли зупинити ані загони яничар, ані широкі траншеї, викопані ними напередодні. Відчутні втрати османів на фронті поєднувались з не менш відчутними втратами в їх командному складі. Як розповідав в своїх спогадах Баєзид, майбутній султан Османської держави, що в розпалі бою один із сербських командирів – Милош Обілич – під виглядом перебіжчика, що хоче прийняти іслам, пробрався до турецького табору. В султанському наметі, коли був допущений поцілувати ногу світлого султана, замість того, щоб це зробити, безстрашно ударив він отруєним ножем, схованим в рукаві, в славне тіло пресвітлого царя. Мурад І після тяжких ран помер [54, с. 198-199]. Однак, незважаючи на втрату султана, турки-османи все ж таки завдали удару по розрізнених загонах південних слов’ян і розбили їх. Князь Лазар та інші сербсько-боснійські воєначальники потрапили в полон. Їм відтяли голови біля трупа султана [29, c. 300].

Правда турки в цій битві також зазнали великих втрат і це змусило нового султана Баєзида залишити Сербію. Однак перемога турків на Косовому полі досить сильно зміцнила османську владу на Балканах і Нижньому Дунаї. Про це говорить той факт, що Сербія через декілька місяців, знаходячись в важкому становищі через внутрішню нестабільність і загрозу нападу угорських феодалів з півночі, уклала важкий мир з турками. За цим договором Сербія перетворювалась в васальну державу і спадкоємець князя Лазара Стефан Лазаревич та інші удільні правителі зберігали свої володіння, якщо визнавали верховну владу султана. Вони зобов’язувались платити йому данину і брати участь із своїм військом у турецьких походах [26, с. 110].

Вторгнення в 1402 році військ великого завойовника Азії Тимура (Тамерлана) на пів-століття зупинило поширення османської експансії. Боротьба з Тимуром велась досить жорстко на просторах Малої Азії, вона обезсилила місцеві суспільства і османці були близькі до повного розгрому. Однак їх врятувало те, що „вони тепер мали не тільки володіння в Малій Азії (Анатолію), а й Балкани, де вони зміцнили свою силу” [57, с. 62].

З тимчасового ослаблення Османської держави намагались скористатись її сербські васали, які зблизились із Візантією, а князь Стефан Лазаревич (1388-1427) дістав від візантійського імператора титул деспота і це дало назву Сербській державі – деспотовина (перша половина XV століття). Однак цю державу ослаблювали війни з Венецією, внутрішні міжусобиці, васальна залежність від османів і Угорщини, часте лавірування сербських феодалів то на Венецію, то на Угорщину, а також і на османів. Все це привело до того, що турки, зміцнившись, уже в 1439 році після трьохмісячної облоги захопили місто Смедерево і оволоділи усією Сербією. Однак звістка про те, що в Європі готують хрестові походи проти турків змусила султана в 1444 році укласти перемир’я з Угорщиною, за яким передбачалося відновлення Сербської деспотовини.

Новий етап османської експансії розпочався в 1453 році, коли султан Мехмед ІІ оволодів Константинополем. Як вважає Т.Ірніяєва „Із захопленням