Дубровницька місто-республіка, яка була складовою частиною Далматинських міст, вважалась провідним торговим центром регіону. З 1358 по 1526 роки Дубровник визнавав протекторат угорсько-хорватського короля, а після Могацької битви, де Угорщина зазнала поразки від османських військ, номінально визнавав владу турків [30, с. 132].

Отже, на початку XVI століття більша частина територій, на яких проживали південнослов’янські народи потрапили під зверхність Османської імперії. Причиною цього була політична нестабільність південнослов’янських країн, яка характеризується феодальною роздробленістю, міжусобною боротьбою різних феодальних партій, безперервними війнами балканських країн між собою.

Турки-османи, які створили в своїй державі суспільно-політичну організацію, яка ґрунтувалась на ідеалах гази, тобто священної війни проти невірних (християн) і військово ленній системі, а також побудувавши вперше в Європі регулярну армію, завоювали південнослов’янські території.

Спроби слов’янських правителів організувати відсіч туркам-османа зазнали невдачі на річці Мариці, Косовім полі тощо, через їх роз’єднаність і намагання самостійно вирішити свої проблеми без допомоги сторонніх сил.

Розділ ІІ. Внутрішня політика Османської імперії на загарбаних землях

Внаслідок експансійної політики в другій половині XIV – в середині XV століття більша частина Балканського півострова – Болгарія, Сербія, континентальна Греція, Албанія, Македонія – опинилися під владою турків. Проводячи агресивну зовнішню політику, Османська імперія в другій половині XV-XVI століття підкорила також Боснію та Герцеговину, Чорногорію, центральну частину Угорщини, внутрішні райони Далмації. Лише вузька смуга далматинського узбережжя від міста Задара до міста Спліта та ще декілька ізольованих міст залишилися під владою Венеції. Інші території на Балканах – частина Хорватії і Дубровник – потрапили у васальну залежність від Туреччини.

Масштабні завоювання дали можливість невеличкій Османській державі перетворитись у могутню імперію військово-феодального характеру. Російський науковець Л. Б. Алаєв вважає, що „імперіями прийнято вважати держави: 1) великі; 2) поліетнічні; 3) націлені на зовнішню експансію” [2, с. 147]. Саме такою і стала Османська імперія, яка панувала на більшості південнослов’янських земель до 1878 року. Турецьке завоювання глибоко вплинуло на соціально-економічні, політичні та культурно-релігійні процеси в південнослов’янських країнах. Балканський півострів був буквально вимощений трупами підкорених народів. Тисячі людей загинуло від зброї турецьких військ, інші перетворились на рабів, дехто став біженцем, велика кількість населення зубожіла. Грецький історик XV століття Дука повідомляє, що через масове захоплення населення в полон і різанини „уся Фракія до самої Далмації стали пустелею” [4, с. 381]. Монах Хілендарського монастиря Ісайя так описував становище в південнослов’янських країнах після Марицької битви 1371 року: „І таку бідність і жорстокість зазнали всі західні міста і області, яку ні вухами не чули, ні очима не бачили. Після смерті ... деспота Углеші населення розселялось і розліталось по всій землі, як птахи в повітрі. і одних християн вбивали мечем, інших забирали в полон, а решту скосила передчасна смерть. Ті, що не померли, загинули потім від голоду, так як настав такий голод в усіх землях, якого не було від створення світу...” [18, с. 164].

Рятуючись від османської навали слов’янське населення тікало в гори або важкодоступні місця, переселялися в інші країни. Зокрема, після битви на Косовім полі (1389 рік) і внаслідок подальшого просування османів серйозні зміни відбулись в розселенні сербів. Замість районів Рашки і Косова їх центри в XV-XVIІ століттях виникли в Придунав’ї, районах нижньої Сави, і Тиси (сучасні території Хорватії і Угорщини). Серби появились в Нижній Драві, в Сремі, Анклавами розселялись в Славонії і Хорватії [52, с. 46].

Скорочення кількості населення супроводжувалося занепадом сільського господарства, ремесла, торгівлі. Суттєвими були релігійні відмінності, адже на територію православних і католицьких християн прийшла нова релігійна течія – мусульманство. Релігійні відмінності турків і слов’ян „надавали турецькому пануванні особливого деспотичного характеру” [29, c. 303].

Становище південнослов’янських народів, які потрапили під владу Порти можна охарактеризувати таким чином: національний гніт, ісламізація. станова політика правлячого феодального стану Туреччини спрямована проти більшості населення, його загравання з місцевою верхівкою, що прийняла іслам не лише гальмувало економічний і культурний розвиток балканських народів, але „консервували рівень розвитку суспільства, перешкоджали розвитку національної свідомості слов’янського населення – болгар, сербів, хорватів” [42, с. 115]. „По суті, - як підкреслює А. Ф. Міллер, - Балкани стали бастіоном панування Османської імперії в Європі” [34, с. 14].

Усі ці негативні риси османського панування зовсім не згладжувалися внутрішнім громадянським миром, який прийшов на зміну періоду феодальної роздробленості, коли феодальні чвари буквально роздирали південнослов’янські країни. Активна зовнішня політика Порти достатньо згубно позначилась на становищі слов’янського населення регіону.

Внутрішня політика Османської імперії на загарбаних була юридично оформлена в 1476 році, коли султан Мехмед ІІ видав звід законів „Канун-паме”. Цей звід законів детально характеризує адміністративну і соціальну структуру імперії. Існувало три різновиди кануну. Перша становила декрети у вигляді законів, які султани видавали з конкретних питань. Другим різновидом були декрети стосовно окремих країв чи груп суспільства. Третій – загальні „Канун-наме”, що мали чинність по усій імперії. Базовим принципом „Канун-паме” було те, що населення, яке платить податки (реайя) та земля належать султанові і по суті ніхто не мав права на землю і селянство та реально не розпоряджався ними без спеціального доручення султана [28, c. 83]. На цьому принципі, - підкреслював Г. Іналджик, - ґрунтувалася абсолютний суверенітет султана в імперії, чим було скасовано всі інші правові форми і власності у провінціях [28, с. 83]. Необмежена влада султана дозволила йому запровадити в захоплених землях османську адміністративну і судову,