Центральний образ оповідання — кримінальний зло-чинець Панталаха — людина від природи здібна, воле-любна, енергійна. Портрет Панталахи, поданий в соці-ально-психологічному плані, знайомить не лише з його зовнішністю, а й розкриває приховану енергію, напруже-ну думку, настирливість в досягненні поставленої мети: «Се був мужчина середнього росту, підсадкуватий, але дуже сильно збудований і мускулистий, одягнений у зви-чайний арештантський мундур... Лице було обголене і зе-ленкувато-жовте «від тюремних мурів», волоссє на го-лові коротко обстрижене. Була се звичайна «злодійська, кримінальна» фігура. Лише в невеликих чорних очах горіли іскорки великої, невичерпної енергії, впертості та невтомимої, вічно рухливої, хоч до низьких, злочинних речей оберненої думки, а довкола тонких і гарно ви-кроєних уст грав напівіропічний, напівжартівливий гу-мористичний усміх, якого не міг прогнати навіть біль одержаних перед хвилею на тюремнім подвір'ю п'ятде-сятьох київ» [2,238-239].

Панталаха був грозою для багатих. Він любив ризи-кувати і сміливо йшов на небезпеку, влаштував втечу з тюрми політичного в'язня. Після крадіжки не дбав, щоб заховати сліди. Одинадцять разів потрапляв у тюрму і завжди втікав, незважаючи на пильну охорону. І на-чальник тюрми, і тюремний сторож Спориш після нового ув'язнення Панталахи умовляли його не тікати більше, а добути свій строк (всього лише півроку) призначеної кари. Спориш, урезонюючи Панталаху, з жалем говорив про його обдарованість: «що очима побачиш, то руками зробиш», але вона даремно пропадає. Ув'язнені шанува-ли Панталаху — здібного майстра, що із нікому не потрібних шматочків заліза умів робити для них корисні речі, захоплювалися його пориванням до свободи. При новій спробі втекти Панталаха впав з тюремного даху і розбився на смерть. Волелюбність Панталахи — найха-рактерніша риса його вдачі — стала причиною його тра-гічного кінця.

Оповідання складається з десяти розділів. Панталаха діє лише в перших п'яти, але й після смерті відчуваєть-ся його присутність. Мертвий Папталаха став причиною душевних мук Спориша: адже під час його вартування була остання невдала спроба Панталахи втекти. Саме він його вислідив і тепер почував себе вишшм у смерті.

Спориш від природи людина добра. Пішов сторожем, у тюрму, бо після повернення з війська не мав роботи. Основна риса його характеру визначається авторським зауваженням: «Се був одинокий тюремний ключник, у якім оця «собача служба» не вигасила до решти людсь-кого чуття» [2, 242].

Доброта Спориша і ретельне виконання своїх обо-в'язків стали причиною його душевної катастрофи. Після смерті Панталахи його мучило сумління, постійні страш-ні привиди, боліла душа від останніх слів, які почув з уст Панталахи: «Я думав, що ти хоч у песій службі, а таки не перестав бути чоловіком. Але тепер бачу, що на тобі не лише неся ліберея, але що в тобі також несе сер-це!» [2, 261]. Спориш відчував постійний страх, почав хворіти і швидко помер у тюремній лікарні. Опис його душевних мук і смерть підсилюють соціальну гостроту оповідання.

В оповіданнях із тюремного життя Франко виступає полум'яним захисником трудящих людей різних націо-нальностей, скривджених капіталістичним ладом. Харак-терним з цього погляду є оповідання «До світла», написа-не Франком у тюрмі під час третього арешту. Починаєть-ся воно філософськими роздумами ув'язненого автора над явищами природи і життям людського суспільства. За допомогою такого паралельного зіставлення Франко робить важливі політичні висновки. Вчені-природознавці, досліджуючи моря й океани, називають нижчі шари води мертвою водою. Але насправді вони не мертві. В них таїться могутня енергія, придавлена важким тягарем верхніх водяних пластів. Засуджені на підневільне існу-вання, вони шукають захисту у матері-природи: «Мамо природо! Відки ж така на нас несправедливість? Невже ми гірші від тих, що там, угорі, над нами гуляють, гойда-ються та в чудовому світлі пишаються? І чому б тобі не встановити черги, чому б не пустити нас хоч на часочок туди, вгору?» Але мамі-природі не властиві сентимен-тальні співчуття. Вона радить самим про себе подбати: «Буду я з вами, дурнями, панькатися!—воркоче вона. Чуєте в собі силу, то трібуйте вирватися самі на верх! Ще б я не мала роботи та вас підсаджувати! Ба, трібуйте самі вирватись!» [2, 339].

Отак і в капіталістичному суспільстві. Одна частина людей живе в розкошах, а друга, кинута на суспільне дно, відчуває постійний гніт, приниження, знущання тих, хто належить до верхівки суспільства. Органічно зв'яза-ний з покривдженими, автор уболіває за їхню долю: «І чи не заболить наше серце на згадку про тисячі й тисячі таких, що так само, як ми, силувались вирватись з тої пітьми, тужили до світла, рвались до волі й теплоти — і все надармо! І чи не пройме нас дрож перестраху, коли пригадаємо життє і конець таких незвісних нікому, за-бутих, не раз затоптаних і опльованих одиниць, коли стане нам ясно перед очима, що не раз тільки найглупіша в світі обставина, сліпий случай, непорозуміннє, жарт, нерозважне слово, пилинка одна зіпхнула їх з дороги і навіки вкинула назад у ту пітьму, з котрої вони вже от-от вибиралися па вольную-волю!» [2, 339].

Після таких філософських розмірковувань автор зна-йомить з оповідачем, з уст якого він почув нещасливу іс-торію життя шістнадцятилітнього єврейського хлопця Йоська Штерна, що і став центральним образом опові-дання.

Оповідач ще молодий хлопець, але вже шостий раз потрапив у тюрму. Він належав саме до