Ще зовсім малим хлопчиком після смерті батьків Йосько потрапив на виховання до свого родича — орендаря Мошка. Він перетворив хлопчика в наймита, заховав його документи, а батьківське майно привласнив собі. Здібний, кмітливий і жвавий Йосько був допитливим, ці-кавився різним ремеслом, мав добру пам'ять, майстерно розповідав казки, і за це його любили в селі, але нена-виділи в родині Мошка.

Франко робить наголос на соціальному конфлікті в єврейській родині. Єдинокровний родич Мошко і вся йо-го сім'я знущалися над сиротою, морили голодом, нічому його не вчили, примушували виконувати найважчу робо-ту. Лише селяни співчували йому і завжди допомагали чим могли. Підрісши, хлопець вимагав від жорстокого опікуна лише свої документи, щоб піти від нього, але Мошко не віддавав їх, боячись втратити безплатного най-мита. Йосько змушений був викрасти документи, але опі-кун звинуватив його в крадіжці грошей, і безневинного хлопця жорстоко побили і кинули в тюрму.

В'язні із співчуттям поставились до Йоська, а один з них, помітивши його допитливість і кмітливість, нав-чив читати. Йосько безмежно радів, увесь час читав, та в камері швидко темніло, і Йосько прилаштовувався бі-ля вікна. За тюремними законами в'язням заборонялося туди навіть підходити, і коли вартовий побачив, що з вік-на виглядає чиясь голова, без попередження вистрілив і убив Йоська. Він упав «і стогнав тихо, все притискаючи книжку обома руками до грудей, немовби хотів нею зат-кати смертельну рану» [3,359].

Змальовуючи з великою симпатією образ скривджено-го хлопця, Франко показував, що загинув він безневин-но, лише за те, що прагнув до світла. Вираз «до світла» в оповіданні вжитий в алегоричному значенні. Подаючи конкретну трагічну історію життя і смерті Йоськи Штер-на, Франко робив широкі узагальнення — прагнення лю-дей до світла, до кращого життя в капіталістичному сус-пільстві жорстоко карається.

Як бачимо, Франка цікавила проблема злочину з со-ціальної і психологічної точки зору. Засуджуючи австро-цісарські закони, які карали часто безневинних людей, він створив також цілу галерею справжніх злочинців, і таких, які в інших умовах були б корисними членами сус-пільства, але злидні, несправедливий, експлуататорський лад, жорстокі урядові закони австро-цісарської держави привели їх на злочинний шлях, штовхнули на суспільне дно і прирекли на загибель.

атиричні оповідання

І. Франко все життя вів непримиренну боротьбу про ти цісарського експлуататорського ладу, проти рутинер-ства і клерикалізму, проти буржуазного націоналізму та всіх проявів політичної реакції. Саме тому в його твор-чості велике місце посідає сатира, як найбільш бойовий і політичне гострий вид художньої літератури. Він писав сатиричні твори різних жанрів — оповідання, нариси, казки, вірші, поеми, комедії. В ряді критичних статей та рецензій Франко висловив багато важливих теоретич-них положень про сатиру та її завдання. Погляди Фран-ка на сатиру формувалися під впливом матеріалістичної естетики Т. Шевченка та російських революціонерів-демократів, які вбачали в ній складову і невід'ємну части-ну реалістичної художньої літератури, відзначену, проте, специфічними рисами. У працях революційних демокра-тів з питань сатири ставилась вимога, щоб сатиричні тво-ри піднімали лише важливі злободенні проблеми, ви-кривали і висміювали суттєві недоліки і вади суспіль-ного життя, спрямовували свої удари проти «головного зла».

Т. Г. Шевченко в «Щоденнику» за 26 квітня 1857 р. писав: «Мені здається, що для нашого напівграмотного сословія необхідна сатира, тільки сатира розумна... бла-городна». Справжньою розумною і благородною сати-рою Шевченко вважав соціально-викривальну сатиру, скеровану проти всього царсько-поміщицького ладу. Бє-лінський, Чернишевський, Добролюбов, Салтиков-Щедрін вважали справжнім сатириком лише того, хто, озб-роєний передовим світоглядом, ясно бачить суспільне зло, виявляє до нього непримиренне ставлення і підрубує його під корінь, хто виявляє безстрашність, принциповість і послідовність у боротьбі з суспільним злом. Сатира має бути скерована проти ворогів народу і захищати інтере-си народних мас.

Революційні демократи вимагали від письменників-сатириків реалістичної типізації. Форми і засоби її в са-тиричній літературі, як відзначали революційні демократи, можуть бути різноманітними. Сатирики-реалісти широко користувалися засобами перебільшення, гіперболіч-ного загострення образу, різними прийомами створення комічного, демонструючи перед читачем те зло, проти якого вони боролися, в оголеному вигляді.

Сатира привернула увагу Франка ще на початку йо-го літературної діяльності. Одним із перших виступів письменника про сатиру є його рецензія на збірку їв. Щи-павки «Стрижок», в якій підкреслювалася суспільна роль сатири і її викривальне значення. Франко розрізняв два види сатири: таку, що висміює індивідуальні вади лю-дей, і таку, що спрямована на викриття суспільних вад, наголошуючи на тому, що сатира повинна викривати не-гативні явища в суспільному житті, а не індивідуальні недоліки окремих людей.

Франко активно пропагував сатиричні твори Гоголя і Салтикова-Щедріна, вбачаючи в їхній сатирі глибоко реалістичний спосіб зображення життя. У передмові до перекладу уривка з «Історії одного міста» він писав: «Правда, у Щедріна, як такого, що хоче ніби смішити людей, склад повістки видуманий, але се тільки поверховне, а сама суть — то вірна копія думок і діл по біль-шій часті людей, що мають у своїх руках власть» .

Гіперболізацію, згущення фарб при створенні сати-ричних образів